Постанова від 01 листопада 2026 р. у справі №160/16707/26 — Третій апеляційний адміністративний суд

Суд: Третій апеляційний адміністративний суд

Інстанція: Апеляційна

Юрисдикція: Адміністративне

Категорія: Справи щодо примусового виконання судових рішень і рішень інших органів

Дата: 01 листопада 2026 р.

Справа: №160/16707/26

Суддя: Чабаненко С.В.

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

і м е н е м У к р а ї н и

02 листопада 2026 рокум. Дніпросправа № 160/16707/26

Третій апеляційний адміністративний суд

у складі колегії суддів: головуючого - судді Чабаненко С.В. (доповідач),

суддів: Білак С.В., Юрко І.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17 червня 2026 року в адміністративній справі №160/16707/26 за позовом ОСОБА_1 до Слобожанського відділу державної виконавчої служби у Дніпровському районі Дніпропетровської області Дніпровського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України про визнання протиправною та скасування постанови,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулась до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом до Слобожанського відділу державної виконавчої служби у Дніпровському районі Дніпропетровської області Дніпровського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України, в якому просила: визнати протиправною та скасувати постанову державного виконавця Слобожанського відділу державної виконавчої служби у Дніпровському районі Дніпропетровської області Дніпровського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Кущенко Юлії Валентинівни від 08 червня 2026 року про накладення на ОСОБА_1 штрафу у розмірі 17 000 грн. за невиконання у встановлений виконавцем строк рішення, що зобов`язує боржника виконати певні дії, у виконавчому провадженні № ВП 80900780.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17 червня 2026 року відповідно до пункту 1 частини 1 статті 170 КАС України відмовлено у відкритті провадження в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Слобожанського відділу державної виконавчої служби у Дніпровському районі Дніпропетровської області Дніпровського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України про визнання протиправною та скасування постанови. Роз`яснено позивачеві, що за вирішенням вказаного спору він має звернутися до Дніпровського районного суду Дніпропетровської області в порядку цивільного судочинства.

Позивач, не погодившись з ухвалою суду першої інстанції, подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати ухвалу та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

В обґрунтування скарги зазначено, що предметом оскарження у справі є постанова державного виконавця Слобожанського відділу державної виконавчої служби у Дніпровському районі Дніпропетровської області Дніпровського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України від 08.06.2026 про накладення на боржника штрафу у розмірі 17 000 грн на користь держави.

Постанова прийнята на підставі статей 63 та 75 Закону України «Про виконавче провадження» у зв`язку з невиконанням рішення, що зобов`язує боржника виконати певні дії.

Стягувачем за оскаржуваною постановою якою позивача у даній справі фактично притягнуто до відповідальності є Слобожанський відділ державної виконавчої служби у Дніпровському районі Дніпропетровської області Дніпровського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України.

Відповідно до частини 2 статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» рішення, дії чи бездіяльність виконавця щодо виконання постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження та штрафів можуть бути оскаржені до відповідного адміністративного суду.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2021 року у справі № 2610/27695/2012 дійшла висновку, що штраф за наявність заборгованості зі сплати аліментів не є штрафом у розумінні частини другої статті 63 Закону № 1404-УШ, який підлягає оскарженню в порядку, визначеному частиною другою статті 74 цього Закону,

У вказаному рішенні, Велика Палата Верховного Суду також зазначила, що поняття штрафу, вжите у частині другій статті 74 Закону № 1404-УІП, стосується випадків покладення відповідальності на боржника за невиконання рішення, та його стягнення проводиться на користь держави.

У даній справі № 160/16707/26 оскаржується саме постанова державного виконавця, якою притягнуто до відповідальності ОСОБА_1 та накладено штраф на користь держави, та яка винесена на підставі до ч.2 ст. 63 та ч.1 ст.75 Закону України «Про виконавче провадження».

Відповідно до частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Суд, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, здійснюючи апеляційний перегляд у межах доводів та вимог апеляційної скарги, відповідно до частини 1 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України, встановив наступне.

Відмовляючи у відкритті провадження, суд першої інстанції виходив з того, що позивач оскаржує постанову про накладення штрафу у виконавчому провадженні № ВП 80900780, яке відкрито за виконавчим листом № 175/849/20, виданим Дніпровським районним судом Дніпропетровської області за результатами розгляду цивільної справи. Посилаючись на положення ч. 1 ст. 74 Закону України "Про виконавче провадження", суд дійшов висновку, що постанову про накладення штрафу у виконавчому провадженні № ВП 80900780 позивач має оскаржити до Дніпровського районного суду Дніпропетровської області в порядку цивільного судочинства, так як саме цей суд видав виконавчий документ.

Колегія суддів вважає даний висновок обгрунтованим та законним.

Так, статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Згідно зі статтею 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

Водночас право на звернення до суду не є абсолютним, а здійснюється на підставах і в порядку, установлених законом. Кожний із процесуальних кодексів установлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур, та осіб, котрі можуть ініціювати їхнє вирішення. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу, що не є порушенням прав на справедливий судовий розгляд та ефективний засіб юридичного захисту, гарантованих статтями 6 та 13 Конвенції про захист прав особи й основоположних свобод (далі - Конвенція).

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене в статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (mutatis mutandis пункт 33 рішення ЄСПЛ від 21.12.2010 в справі «Перетяка та Шереметьєв проти України», заяви №17160/06 та №35548/06; пункт 53 рішення ЄСПЛ від 08.04.2010 в справі «Меньшакова проти України», заява №377/02).

Таким чином, з метою належного звернення за судовим захистом особа на момент звернення до суду повинна обґрунтувати існування його порушеного права або законного інтересу.

Частиною 1 статті 2 КАС України визначено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Пунктом 1 частини 1 статті 19 КАС України передбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

При цьому рішення суб`єкта владних повноважень у контексті положень КАС України необхідно розуміти як нормативно-правові акти, так і правові акти індивідуальної дії.

Нормативно-правовий акт – акт управління (рішення) суб`єкта владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування.

Індивідуальний акт – акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.

Тобто, обов`язковою ознакою нормативно-правового акта чи правового акта індивідуальної дії, а також відповідних дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень є створення ними юридичних наслідків у формі прав, обов`язків, їх зміни чи припинення.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

За усталеною судовою практикою Великої Палати Верховного Суду, публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з`ясовувати, у зв`язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду.

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Судами встановлено, що позивач оскаржує постанову про накладення штрафу від 08 червня 2026 року у виконавчому провадженні № ВП 80900780, яке відкрито за виконавчим листом № 175/849/20, виданим Дніпровським районним судом Дніпропетровської області за результатами розгляду цивільної справи.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19.02.2020 у справі № 382/389/17 зазначила, що критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Крім загального порядку оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби, визначеного приписами частини 1 статті 287 КАС України, відповідні спеціальні норми встановлені Законом України «Про виконавче провадження».

Відповідно до частини 2 статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

Колегія суддів зазначає, що Законом України від 07.04.2026 № 4833-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення порядку виконання судових рішень, рішень інших органів та цифровізації окремих етапів виконавчого провадження», зокрема, викладено частину 1 статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» у новій редакції, а саме:

«Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення, у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у встановленому законом порядку.» Відповідно до абз. 2 п. 1 розд. II “Прикінцеві положення” Закону №4833-IX, підпункт 18 пункту 10 розділу I цього Закону набрав чинності з дня, наступного за днем його опублікування, тобто 24.04.2026.

Так, в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява N 30856/03§43) суд наголошує, що «вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування ... Функція роз`яснення та тлумачення положень національного закону належить насамперед національним судам».

Отже, імперативною нормою, а саме частиною 1 статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» закріплено, що справи з приводу оскарження рішень органів державної виконавчої служби, зокрема, про стягнення штрафів, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання судового рішення, поширюється юрисдикція суду, який видав виконавчий документ, у встановленому законом порядку.

Згідно з ч.3 ст.3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Оскільки на час прийняття оскаржуваної постанови та звернення позивача до суду з цим позовом у 15.06.2026 зазначені зміни були ухвалені та набули чинності, суд був зобов`язаний застосувати їх для визначення юрисдикції цього спору.

Таким чином, положення Закону України «Про виконавче провадження» на час прийняття оскаржуваної постанови та звернення позивача до суду з позовом чітко визначали, що на спірні правовідносини поширюється юрисдикція суду, який видав виконавчий документ, у встановленому законом порядку, у даному випадку цивільного суду.

Посилання позивача на висновки Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2021 року у справі № 2610/27695/2012, є помилковим, оскільки обставини та підставі у вказаному рішенні є відмінними від спірних правовідносин, а саме нормативно-правове регулювання правовідносин у даній адміністративній справі відрізняється від того, якому надано оцінку Верховним Судом, так як у зазначеній справі правовідносини виникли раніше, ніж було внесено зазначені зміни до Закону України «Про виконавче провадження», а тому висновки Велика Палата Верховного Суду не підлягають застосуванню.

За таких обставин висновок суду першої інстанції є правильним.

Згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі Серявін та інші проти України від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п.29).

Статтею 316 КАС України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. 308, 311, 312, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвал Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17 червня 2026 року в адміністративній справі №160/16707/26 - залишити без задоволення.

Ухвалу Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17 червня 2026 року в адміністративній справі №160/16707/26 - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів після складення повного тексту в порядку, визначеному ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий - суддя С.В. Чабаненко

суддя С.В. Білак

суддя І.В. Юрко

Оригінал: reyestr.court.gov.ua