Постанова від 29 жовтня 2026 р. у справі №160/33719/23 — Третій апеляційний адміністративний суд

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

і м е н е м У к р а ї н и

30 жовтня 2026 рокум. Дніпросправа № 160/33719/23

Третій апеляційний адміністративний суд

у складі колегії суддів: головуючого - судді Сафронової С.В. (доповідач),

суддів: Коршуна А.О., Чепурнова Д.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження в м. Дніпрі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 03.09.2025 року у справі № 160/33719/23 за позовною заявою ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

До Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 , подана представником позивача - адвокатом Співак Вікторією Анатоліївною, у якій позивач просить:

- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо звільнення ОСОБА_1 з військової служби на підставі підпункту «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу»;

- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 прийняти рішення про звільнення ОСОБА_1 з військової служби на підставі підпункту «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» як військовослужбовця, який проходить військову службу за призовом під час мобілізації під час воєнного стану, за сімейними обставинами у зв`язку з наявністю батька дружини із числа осіб з інвалідністю першої групи.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що позивач є військовослужбовцем військової частини НОМЕР_1 . Батько дружини позивача – ОСОБА_2 є особою з інвалідністю першої групи та потребує сторонньої допомоги. У зв`язку з відмовою командира прийняти рапорт позивача про звільнення з військової служби на підставі підпункту «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу», та відсутністю інформації про адресу військової частини НОМЕР_1 , 01.11.2023 позивач направив рапорт про звільнення з військової служби на командира військової частини НОМЕР_1 через ІНФОРМАЦІЯ_1 . До рапорту було додано необхідні нотаріально засвідчені копії документів, які підтверджують підставу звільнення. Крім того, 20.11.2023 рапорт з додатками було надіслано через Міністерство оборони України. Однак листом військової частини НОМЕР_1 від 08.12.2023 № 2/184 було відмовлено у розгляді рапорту від 01.11.2023. Позивач вважає таку бездіяльність відповідача протиправною.

Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 03.09.2025 року у справі № 160/33719/23 у задоволенні позову ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії - відмовлено.

Не погодившись із таким рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, у якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що суд першої інстанції надмірно формально підійшов до оцінки обставин справи, зосередившись на тому, що рапорт про звільнення з військової служби було подано не по команді. Апелянт наголошує, що рапорт був адресований командиру військової частини НОМЕР_1 , направлений через ІНФОРМАЦІЯ_1 , фактично отриманий військовою частиною та зареєстрований 30 листопада 2023 року за вхідним № 3109. На думку позивача, сам факт надходження та реєстрації рапорту зобов`язував військову частину розглянути його по суті та прийняти відповідне рішення. Натомість листом від 08 грудня 2023 року № 2/184 військова частина лише повідомила про необхідність повторного подання рапорту по команді з оригіналами документів або належним чином засвідченими копіями, не вирішивши питання щодо наявності підстав для звільнення. Також апелянт посилається на те, що командири неодноразово відмовлялися приймати його рапорт, а адреса військової частини йому була невідома, у зв`язку з чим він скористався можливістю направлення документів через територіальний центр комплектування та соціальної підтримки. Позивач вважає, що додані до рапорту документи підтверджували наявність передбаченої законом підстави для звільнення з військової служби, оскільки батько його дружини має інвалідність I групи. Крім того, апелянт зазначає, що військова частина володіє інформацією про його сімейний стан у зв`язку з веденням особової справи військовослужбовця, а тому формальні недоліки оформлення рапорту не могли бути підставою для фактичного ухилення від вирішення порушеного питання. Вважає, що суд першої інстанції не надав належної оцінки наведеним обставинам, не врахував вимог статті 19 Конституції України, положень Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», пункту 233 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008, та пункту 14.10 Інструкції про організацію виконання цього Положення.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Як установлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , проходить військову службу у військовій частині НОМЕР_1 з 28 липня 2022 року.

01 листопада 2023 року позивач направив кур`єрською службою IT LOGISTIC до ІНФОРМАЦІЯ_3 рапорт, адресований командиру військової частини НОМЕР_1 , щодо звільнення з військової служби за сімейними обставинами.

Згідно з накладною № 70065842 зазначене відправлення отримано територіальним центром комплектування та соціальної підтримки 02 листопада 2023 року.

Надалі рапорт надійшов до військової частини НОМЕР_1 та був зареєстрований 30 листопада 2023 року за вхідним № 3109.

У рапорті позивач зазначив про небажання продовжувати військову службу та наявність сімейних обставин, які, на його думку, є підставою для звільнення з військової служби, а саме інвалідність I групи батька його дружини — ОСОБА_2 .

До рапорту, відповідно до опису вкладення, було додано довідку за формою 5, нотаріально засвідчені копії свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_2 та свідоцтва про народження дружини серії НОМЕР_3 , копію довідки до акта огляду МСЕК серії 12ААГ № 558001 від 31 жовтня 2023 року, копії паспорта та реєстраційного номера облікової картки платника податків позивача.

Шлюб між позивачем та ОСОБА_3 зареєстровано 05 лютого 2019 року. Після реєстрації шлюбу дружині позивача присвоєно прізвище ОСОБА_4 .

Батьком дружини позивача є ОСОБА_2 .

Згідно з довідкою до акта огляду МСЕК серії 12ААГ № 558001 від 31 жовтня 2023 року ОСОБА_2 встановлено інвалідність I групи безстроково з 31 жовтня 2023 року. У довідці також зазначено, що він потребує сторонньої допомоги.

Листом від 08 грудня 2023 року № 2/184 військова частина НОМЕР_1 повідомила позивача, що його рапорт подано не по команді, а до доданих документів відсутні оригінали або належним чином засвідчені копії. У зв`язку з цим позивачу рекомендовано повернутися до військової частини та подати рапорт по команді з оригіналами документів або належним чином засвідченими копіями.

У цьому ж листі зазначено, що за результатами розгляду рапорту командиром військової частини буде прийнято відповідне рішення.

Матеріалами справи також підтверджується, що позивач перебував у відпустці з 08 листопада 2023 року по 19 листопада 2023 року з поверненням до місця служби 20 листопада 2023 року, а надалі перебував на лікуванні у цивільних закладах охорони здоров`я в періоди з 17 листопада 2023 року по 01 грудня 2023 року, з 01 грудня 2023 року по 22 грудня 2023 року та з 22 грудня 2023 року по 28 грудня 2023 року.

Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позову, виходив із того, що рапорт позивача подано не по команді, до нього не додано належним чином засвідчених документів, які підтверджують підстави для звільнення, а доказів неможливості подання рапорту в установленому порядку позивачем не надано.

Також суд зазначив, що військова частина надала позивачу відповідь, у якій роз`яснила порядок повторного подання рапорту, а тому підстави вважати бездіяльність відповідача протиправною відсутні.

Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на таке.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади, органи місцевого самоврядування та їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, пов`язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.

Правове регулювання підстав звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється статтею 26 зазначеного Закону.

На час звернення позивача з рапортом, тобто у листопаді 2023 року, підпунктом «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» було передбачено, що військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, під час дії воєнного стану звільняються з військової служби за сімейними обставинами або з інших поважних причин, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, якщо вони не висловили бажання продовжувати військову службу.

До таких сімейних обставин законодавець відносив, зокрема, наявність у військовослужбовця одного з батьків дружини (чоловіка) з числа осіб з інвалідністю I чи II групи.

Отже, у редакції закону, чинній на час виникнення спірних правовідносин, наявність у військовослужбовця батька дружини з інвалідністю I групи була самостійною підставою для звільнення з військової служби за сімейними обставинами за умови, що військовослужбовець не висловив бажання продовжувати військову службу.

При цьому наведена норма не пов`язувала виникнення такої підстави з необхідністю доведення того, що саме військовослужбовець здійснює постійний догляд за відповідною особою або що така особа потребує сторонньої допомоги. Визначальним юридичним фактом було встановлення інвалідності I чи II групи в одного з батьків дружини (чоловіка) військовослужбовця та відсутність його волевиявлення щодо продовження військової служби.

Як убачається з матеріалів справи, у рапорті від 01 листопада 2023 року позивач зазначив про небажання продовжувати військову службу та послався на наявність у батька його дружини інвалідності I групи.

Таким чином, наведені позивачем обставини за своїм змістом відповідали одній із передбачених законом підстав для звільнення з військової служби.

Разом із тим саме по собі зазначення військовослужбовцем відповідної підстави у рапорті не означає автоматичного припинення військової служби. Звільнення здійснюється у визначеному законом порядку, за результатами перевірки поданих документів та прийняття рішення уповноваженою посадовою особою.

Відповідно до пункту 233 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008, військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, що підтверджують підстави звільнення.

У рапортах зазначаються підстави звільнення з військової служби, думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю, а також районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця.

Згідно зі статтею 14 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України із службових та особистих питань військовослужбовець звертається до свого безпосереднього начальника, а якщо той не може вирішити питання — до наступного прямого начальника.

Пунктом 14.10 розділу XIV Інструкції про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженої наказом Міністра оборони України від 10 квітня 2009 року № 170, передбачено, що звільнення з військової служби через сімейні обставини або інші поважні причини здійснюється за наявності оригіналів документів, які підтверджують відповідну підставу звільнення.

Документи на звільнення військовослужбовців направляються безпосередньо посадовим особам, які мають право їх звільнення з військової служби.

Отже, наведені нормативні положення встановлюють визначений порядок подання рапорту та документів, які підтверджують підстави звільнення, а також вимоги до їх оформлення.

Колегія суддів погоджується із судом першої інстанції в тому, що позивач мав дотримуватися встановленого порядку подання рапорту, зокрема подавати його по команді та долучити документи у формі, передбаченій нормативними актами.

Водночас недотримання військовослужбовцем окремих вимог до порядку подання рапорту саме по собі не звільняє військову частину від обов`язку належно відреагувати на звернення, яке фактично надійшло до неї, було зареєстроване та містило чітко сформульоване прохання про звільнення з військової служби із зазначенням конкретної законної підстави.

У цій справі рапорт позивача був адресований командиру військової частини НОМЕР_1 , фактично надійшов до військової частини та зареєстрований за вхідним номером 3109 від 30 листопада 2023 року.

Отже, з моменту реєстрації рапорту військова частина була обізнана про волевиявлення позивача щодо звільнення з військової служби та про обставини, якими він обґрунтовував наявність відповідної підстави.

За таких обставин відповідач мав забезпечити належне опрацювання отриманого рапорту, з`ясувати питання щодо дотримання порядку його подання, повноти та належності документів, а також вирішити питання про подальше направлення матеріалів посадовій особі, уповноваженій прийняти рішення про звільнення.

Якщо рапорт або додані до нього документи не відповідали встановленим вимогам, військова частина мала належним чином повідомити позивача про конкретні недоліки та забезпечити вирішення питання відповідно до встановленої процедури, а не обмежуватися загальною рекомендацією повторно подати рапорт.

При цьому колегія суддів звертає увагу на правову позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 02 квітня 2025 року у справі № 280/7446/24.

У зазначеній постанові Верховний Суд, аналізуючи положення пункту 233 Положення № 1153/2008, пункту 14.10 Інструкції № 170 та Інструкції про організацію розгляду звернень та проведення особистого прийому громадян у Міністерстві оборони України та Збройних Силах України, затвердженої наказом Міністерства оборони України від 28 грудня 2016 року № 735, дійшов висновку, що за результатами розгляду рапорту військовослужбовця про звільнення з військової служби посадові особи, які мають право на його звільнення, зобов`язані видати наказ про звільнення або надати обґрунтовану відмову в задоволенні рапорту. Верховний Суд також наголосив, що розглянутим вважається рапорт, за яким прийнято рішення та це рішення (відповідь) належним чином доведено до військовослужбовця. Крім того, Верховний Суд зазначив, що право військовослужбовця звернутися з рапортом про звільнення кореспондує обов`язку уповноважених посадових осіб своєчасно та належним чином розглянути таке звернення, а відмова у задоволенні рапорту має бути обґрунтована посиланням на конкретні обставини, які стали підставою для відповідного рішення. У цій же постанові Верховний Суд звернув увагу на необхідність застосування принципу правової визначеності та принципу найбільш сприятливого для особи тлумачення норм права (favor libertatis), відповідно до якого сумніви, зумовлені нормативною невизначеністю, не повинні тлумачитися на шкоду приватній особі. Колегія суддів ураховує, що фактичні обставини справи № 280/7446/24 не є повністю тотожними обставинам цієї справи, однак сформульовані Верховним Судом висновки щодо обов`язку військової частини належно розглянути отриманий рапорт про звільнення з військової служби є релевантними для вирішення спірних правовідносин. При цьому Верховний Суд у справі № 280/7446/24 не сформулював висновку про те, що сам факт подання рапорту та наявність зазначеної в ньому підстави автоматично зумовлюють обов`язок суду зобов`язати військову частину звільнити військовослужбовця. Йдеться саме про обов`язок забезпечити належний розгляд рапорту та прийняття за його результатами відповідного рішення.

З огляду на наведене колегія суддів вважає, що лист військової частини НОМЕР_1 від 08 грудня 2023 року № 2/184 не може вважатися належним вирішенням рапорту позивача по суті.

Зі змісту цього листа вбачається, що відповідач не встановив наявності або відсутності передбаченої законом підстави для звільнення позивача, не надав оцінки документам, які підтверджували родинний зв`язок із ОСОБА_2 та встановлення йому інвалідності I групи, не прийняв рішення про направлення матеріалів уповноваженій посадовій особі, а лише запропонував повторно подати рапорт у встановленому порядку.

Таким чином, відповідач фактично не вирішив порушене позивачем питання, хоча рапорт був отриманий та зареєстрований військовою частиною.

Посилання суду першої інстанції на те, що відповідач надав позивачу письмову відповідь, не спростовує висновку про неналежний розгляд рапорту, оскільки сам факт направлення листа не свідчить про виконання обов`язку вирішити порушене у зверненні питання.

Належна відповідь на рапорт про звільнення з військової служби повинна містити результат його розгляду, а у разі відмови конкретні фактичні та правові підстави такої відмови.

Колегія суддів також ураховує, що позивач у рапорті зазначив конкретну підставу звільнення, передбачену підпунктом «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», та додав документи, які, за його твердженням, підтверджували відповідні обставини.

Водночас із матеріалів справи вбачається, що до первісного рапорту було додано копію довідки МСЕК, а нотаріально засвідчену копію цієї довідки позивач надав уже під час розгляду справи судом першої інстанції разом із відповіддю на відзив.

Отже, на момент надходження рапорту військова частина мала підстави звернути увагу позивача на необхідність подання оригіналу документа або належним чином засвідченої копії відповідно до вимог пункту 14.10 Інструкції № 170.

Проте ця обставина не надавала відповідачу права залишити без належного вирішення питання про звільнення позивача. За наявності сумнівів щодо належності чи достатності поданих документів військова частина мала повідомити про це позивача, визначити, які саме документи необхідно надати, та забезпечити подальше опрацювання рапорту в межах установленої процедури.

Водночас колегія суддів не приймає як установлену обставину твердження позивача про неодноразову відмову безпосередніх командирів приймати рапорт, оскільки належних і допустимих доказів таких відмов матеріали справи не містять.

Так само самі по собі обставини проходження позивачем лікування у цивільних закладах охорони здоров`я після направлення рапорту не підтверджують, що саме вони унеможливили подання рапорту по команді на момент його первісного направлення 01 листопада 2023 року.

Однак ці обставини не змінюють висновку про те, що після фактичного отримання та реєстрації рапорту військова частина була зобов`язана належним чином відреагувати на нього та забезпечити його розгляд.

Не є достатнім і посилання апелянта на те, що військова частина веде особову справу військовослужбовця та тому володіє інформацією про його сімейний стан.

Сам факт ведення особової справи не підтверджує, що в ній на момент подання рапорту містилися саме ті документи, які засвідчували родинний зв`язок позивача з ОСОБА_2 та встановлення останньому інвалідності I групи. Тому відповідний довід апелянта не може бути самостійною підставою для висновку про підтвердження всіх обставин, необхідних для звільнення.

Разом із тим він не спростовує обов`язку відповідача розглянути рапорт та надати позивачу вичерпну відповідь щодо результатів такого розгляду.

Отже, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позову з мотивів недотримання позивачем порядку подання рапорту та наявності письмової відповіді військової частини, не надав належної оцінки тому, чи було фактично вирішено порушене у рапорті питання.

За встановлених обставин лист від 08 грудня 2023 року № 2/184 не є рішенням за результатами розгляду рапорту про звільнення з військової служби, оскільки не містить висновку про наявність або відсутність підстав для звільнення та не вирішує питання щодо подальшого направлення документів уповноваженій посадовій особі.

Таким чином, військова частина НОМЕР_1 допустила протиправну бездіяльність, яка полягає у незабезпеченні належного розгляду рапорту ОСОБА_1 від 01 листопада 2023 року та неприйнятті за результатами такого розгляду відповідного рішення.

Щодо вимоги позивача зобов`язати військову частину НОМЕР_1 прийняти рішення про його звільнення з військової служби колегія суддів зазначає таке.

За змістом частини сьомої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Пунктом 225 Положення № 1153/2008 визначено коло посадових осіб, які мають право звільняти військовослужбовців з військової служби залежно від військового звання, займаної посади та відповідної підстави звільнення.

Отже, повноваження щодо прийняття остаточного рішення про звільнення з військової служби належать не будь-якому командиру військової частини, а саме тій посадовій особі, якій такі повноваження надані відповідними нормативними положеннями.

Матеріали справи не містять достатніх відомостей, які б давали змогу встановити, що саме командир військової частини НОМЕР_1 є посадовою особою, уповноваженою приймати рішення про звільнення позивача з військової служби за відповідною підставою з урахуванням його військового звання та займаної посади.

Крім того, питання щодо належності та достатності документів, поданих на підтвердження підстави звільнення, не було вирішене відповідачем у встановленому порядку.

За таких обставин суд не може підміняти уповноважену посадову особу та наперед визначати результат розгляду рапорту, зобов`язуючи відповідача прийняти рішення про звільнення позивача без проведення передбаченої законом процедури.

Судовий контроль у цій справі має бути спрямований на відновлення порушеного права позивача на належний розгляд його рапорту, а не на перебрання судом повноважень військового командування щодо прийняття рішення про проходження військової служби.

Водночас ефективний спосіб захисту в цій ситуації передбачає не лише констатацію протиправної бездіяльності, а й покладення на військову частину обов`язку усунути її наслідки шляхом забезпечення належного розгляду рапорту позивача з урахуванням правової оцінки, наданої судом.

З огляду на це колегія суддів вважає за необхідне зобов`язати військову частину НОМЕР_1 повторно розглянути рапорт ОСОБА_1 від 01 листопада 2023 року з урахуванням висновків суду, перевірити подані документи, за необхідності запропонувати позивачу надати документи, яких не вистачає для підтвердження підстави звільнення, та забезпечити направлення матеріалів уповноваженій посадовій особі для прийняття рішення відповідно до вимог чинного законодавства.

За результатами такого розгляду має бути прийнято відповідне рішення, яке повинно містити належне обґрунтування та бути доведене до відома позивача.

При цьому під час повторного розгляду рапорту відповідач повинен виходити з редакції підпункту «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», чинної на час подання рапорту та виникнення спірних правовідносин, а саме в частині наявності в одного з батьків дружини військовослужбовця інвалідності I або II групи та небажання військовослужбовця продовжувати військову службу.

Отже, позовні вимоги в частині визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо належного розгляду рапорту та зобов`язання забезпечити його розгляд підлягають задоволенню.

Натомість у задоволенні вимоги про безпосереднє зобов`язання військової частини прийняти рішення про звільнення позивача з військової служби слід відмовити, оскільки вирішення цього питання належить до компетенції уповноваженої посадової особи за результатами розгляду рапорту та перевірки документів.

Відповідно до частини першої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

У цій справі відповідач не довів, що за результатами отримання рапорту позивача було здійснено його належний розгляд та прийнято рішення щодо порушеного питання. Наданий лист від 08 грудня 2023 року № 2/184 таких обставин не підтверджує.

Відповідно до статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі статтею 317 КАС України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, зокрема, неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Оскільки суд першої інстанції не врахував наведених обставин та дійшов помилкового висновку про відсутність протиправної бездіяльності відповідача, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нової постанови про часткове задоволення позову.

Щодо судових витрат колегія суддів зазначає таке.

Позивачем заявлено вимогу про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, попередній розрахунок яких становить орієнтовно 34 000 грн.

Відповідно до статей 134, 139 КАС України розмір витрат на оплату послуг адвоката визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт, їх вартості, а також доказів здійснення або обов`язку здійснити відповідні витрати.

Сам по собі попередній розрахунок витрат на правничу допомогу не є достатнім доказом їх фактичного понесення або виникнення обов`язку щодо їх сплати.

З огляду на відсутність належних доказів фактичного розміру витрат, їх оплати або обов`язку сплатити відповідну суму, підстави для стягнення заявлених витрат у визначеному позивачем розмірі відсутні.

Керуючись статтями 241- 246, 308, 315, 317, 321, 322 КАС України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 -задовольнити частково.

Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 03 вересня 2025 року у справі № 160/33719/23- скасувати.

Ухвалити нову постанову.

Позов ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії -задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо незабезпечення належного розгляду рапорту ОСОБА_1 від 01 листопада 2023 року про звільнення з військової служби за сімейними обставинами на підставі підпункту «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

Зобов`язати військову частину НОМЕР_1 повторно розглянути рапорт ОСОБА_1 від 01 листопада 2023 року про звільнення з військової служби за сімейними обставинами з урахуванням висновків суду, перевірити подані документи та забезпечити направлення матеріалів уповноваженій посадовій особі для прийняття рішення відповідно до вимог законодавства, чинного на час виникнення спірних правовідносин.

За результатами розгляду рапорту прийняти відповідне обґрунтоване рішення та довести його до відома ОСОБА_1 .

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку у випадках і строки, визначені статтями 328, 329 КАС України.

Головуючий - суддя С.В. Сафронова

суддя А.О. Коршун

суддя Д.В. Чепурнов