Постанова від 02 листопада 2026 р. у справі №752/15314/26 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 листопада 2026 року

м. Київ

єдиний унікальний номер судової справи 752/15314/26

номер провадження 22-ц/824/15669/2026

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - суддіЛапчевської О.Ф.,

суддівБерезовенко Р.В., Мостової Г.І.,

розглянув у порядку письмового провадження апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 31 липня 2026 року /суддя Ольшевська І.О./

у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення безпідставно набутих грошових коштів, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_3 звернувся до Голосіївського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_1 про стягнення безпідставно набутих грошових коштів, у якому просив стягнути з відповідача на свою користь грошові кошти в розмірі 597 795,26 грн як безпідставно набуте майно.

Позов обґрунтовано тим, що позивач є батьком малолітніх дітей ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , матір`ю яких є відповідачка. З 2022 року позивач перебуває на дійсній військовій службі у складі Збройних Сил України. Під час виконання бойового завдання після отримання важкого поранення потрапив у полон, де перебував з 02.02.2023 по 25.05.2023. На час перебування в полоні за позивачем зберігалось грошове забезпечення. Скориставшись перебуванням позивача в полоні, відповідачка звернулась до командування із заявою про перерахунок грошового забезпечення їй, мотивуючи це потребами утримання спільних малолітніх дітей. За час перебування в полоні на рахунок відповідачки перераховано грошові кошти з грошового забезпечення позивача в загальному розмірі 597 795,26 грн. Після повернення з полону позивачу стало відомо, що отримані кошти відповідачка використовувала не на потреби дітей, а на особисті потреби. Позивач вказує, що виплата відповідачці грошового забезпечення військовослужбовця в період його перебування в полоні відбувалась на відповідній правовій підставі (як законному представнику неповнолітніх дітей військовослужбовця), однак підстав для подальшого утримання після звільнення позивача з полону його грошового забезпечення у відповідачки немає. Оскільки відповідачка утримує грошове забезпечення позивача без належних правових підстав, кошти мають бути повернуті на підставі ст. 1212 ЦК України.

Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 31.07.2026 позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 597 795,26 грн отриманого грошового забезпечення. Стягнуто з ОСОБА_1 в дохід держави судовий збір у розмірі 5 977,95 грн. /т. 2 а.с. 207-215/

Не погоджуючись із вказаним рішенням, представник відповідача - адвокат Зелений М.О. звернувся з апеляційною скаргою, у якій просить скасувати рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення безпідставно набутих грошових коштів відмовити в повному обсязі, а також стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судові витрати, понесені у зв`язку з апеляційним переглядом справи.

Апеляційну скаргу обґрунтовано тим, що рішення суду першої інстанції є незаконним і необґрунтованим, ухваленим з істотними порушеннями норм процесуального права, неповним з`ясуванням обставин справи та неправильним застосуванням норм матеріального права. Апелянт зазначає, що суд першої інстанції фактично визнав кошти неповернутими лише через відсутність розписки або банківського переказу, не оцінивши реальні взаємовідносини сторін, про які свідчить сукупність непрямих доказів, у тому числі поведінка учасників спору. На переконання апелянта, суд не надав належної оцінки банківським випискам, електронному листуванню сторін і документально підтвердженим витратам відповідача на утримання двох спільних дітей у 2023-2025 роках. Апелянт також зазначає, що суд безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про перехід до загального позовного провадження та розгляд справи з викликом сторін, безпідставно відмовив у допиті позивача як свідка та у витребуванні доказів, після чого наступного дня вирішив справу по суті, чим порушив право відповідача бути почутою. Апелянт посилається на ст. 76, 81, 89, 263, 367, 376 ЦПК України, ст. 1212 ЦК України, п. 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц, постанову Верховного Суду від 24.12.2025 у справі № 131/191/25, ст. 27 Конвенції ООН «Про права дитини», ст. 8 Закону України «Про охорону дитинства», ст. 141, 182, 183, 191 СК України.

Окремо апелянт зазначає про істотні порушення норм процесуального права, допущені судом першої інстанції при постановленні низки ухвал від 30.07.2026, які, на його переконання, у сукупності позбавили відповідача реальної можливості брати участь у дослідженні доказів та ефективно захищати свою позицію. Апелянт звертає увагу, що до ухвалення рішення відповідачем було заявлено значну кількість клопотань, спрямованих на забезпечення повного та всебічного розгляду справи, зокрема щодо переходу до загального позовного провадження, розгляду справи в судовому засіданні з повідомленням сторін, допиту позивача як свідка та витребування доказів, які відповідач не могла отримати самостійно. Незважаючи на те, що ці клопотання подавалися у різний час, з різних підстав та були зумовлені різними обставинами, вони були розглянуті судом в один день - 30.07.2026 - та завершились постановленням ухвал, якими у задоволенні клопотань відповідача було відмовлено або їх залишено без розгляду. До моменту ухвалення рішення відповідач не була повідомлена про результати розгляду заявлених нею клопотань та не мала можливості ознайомитися з мотивами суду, усунути зазначені ним недоліки, уточнити свої вимоги, повторно звернутися з відповідними клопотаннями або вчинити інші процесуальні дії для належного доведення своєї позиції.

Апелянт деталізує свої заперечення щодо кожної з ухвал. Так, ухвалою від 30.07.2026 суд відмовив у задоволенні клопотання про перехід до загального позовного провадження, виходячи з того, що ухвалу про відкриття провадження представник отримав 02.07.2026, а клопотання, датоване 12.07.2026, було зареєстроване судом 13.07.2026 після закінчення встановленого п`ятиденного строку, при цьому єдиним мотивом відмови стало твердження, що представник не довів поважності причин пропуску строку. Разом із тим, як наголошує апелянт, клопотання подавалося одночасно з відзивом, у прохальній частині якого відповідач прямо просила поновити строк на подання відзиву та клопотання про перехід до загального позовного провадження, а у відзиві зазначалося, що ОСОБА_1 особисто ухвалу про відкриття провадження не отримувала, а підготовка позиції вимагала збирання та опрацювання значного обсягу доказів. Однак ухвала суду не містить оцінки заяви про поновлення строку та наведених у ній обставин; суд не зазначив, які саме доводи він дослідив, чому вони не є поважними та з яких підстав незначний пропуск строку унеможливлював перехід до належної форми розгляду. Суд навів положення частини третьої статті 274 ЦПК України, проте не застосував їх до обставин справи: в ухвалі не оцінено ціну позову, значення спору для відповідача, складність предмета доказування, обсяг письмових та електронних доказів, необхідність виклику свідків і безпосереднього з`ясування обставин передачі готівкових коштів. Клопотання було подано до початку розгляду справи по суті, його задоволення не порушувало прав позивача та не створювало невиправданої затримки; натомість уже наступного дня після постановлення ухвали суд вирішив справу по суті без виклику сторін.

Також апелянт зазначає, що ухвалою від 30.07.2026 суд залишив без розгляду клопотання представника відповідача від 28.07.2026 про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням сторін, посилаючись на його подання після закінчення строку для подання відзиву. Водночас суд не врахував того факту, що ще 12.07.2026 представником відповідача було подано клопотання про перехід до розгляду справи за правилами загального позовного провадження, яке станом на 28.07.2026 судом вирішено не було. За таких обставин відповідач не мала визначеності щодо обраного судом порядку розгляду справи та обґрунтовано вживала додаткових процесуальних заходів, спрямованих на недопущення вирішення спору без виклику сторін. Крім того, лише 22.07.2026 відповідач отримала відповідь на відзив та письмові пояснення позивача, після ознайомлення з якими виникла необхідність подати заперечення, додаткові докази та клопотання про допит позивача як свідка. Суд оцінив клопотання виключно з огляду на дату його подання, не врахував причин такого звернення, його зв`язку з попереднім невирішеним клопотанням та процесуальними документами, отриманими відповідачем 22.07.2026, фактично поклавши на відповідача негативні наслідки того, що раніше заявлене нею клопотання про перехід до загального позовного провадження не було своєчасно розглянуте самим судом. Поряд із цим апелянт звертає увагу, що частина шоста статті 279 ЦПК України допускає відмову в проведенні судового засідання з повідомленням сторін лише за одночасної наявності двох умов, однією з яких є ціна позову, що не перевищує тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; у 2026 році ця сума становила 99 840,00 грн, тоді як ціна позову у справі становила 597 795,26 грн. Характер спірних правовідносин та предмет доказування також вимагали безпосереднього розгляду справи за участю сторін: суду належало перевірити взаємовиключні пояснення щодо передання значної суми готівкою, дослідити електронне листування, банківські виписки та з`ясувати позицію безпосередніх учасників спірних подій.

Щодо ухвали від 30.07.2026 про відмову у допиті позивача як свідка апелянт зазначає, що клопотання відповідача містило послідовні прохання: викликати позивача у судове засідання; запропонувати йому надати згоду на допит відповідно до статті 92 ЦПК України; у разі надання згоди - допитати його щодо конкретно перелічених обставин. Відповідач не вимагала примусового допиту позивача без його згоди. Суд фактично використав як підставу для відмови відсутність процесуальної дії, вчинення якої відповідач і просила забезпечити; первинне прохання - запропонувати позивачу висловити згоду - в ухвалі не вирішене та належно не мотивоване. Допит мав істотне значення, оскільки ОСОБА_3 був безпосереднім учасником спірних подій та міг повідомити про отримання готівки, мету й обставини зняття коштів, домовленості щодо залишку, фінансування потреб дітей та причини відсутності вимог про повернення коштів протягом майже трьох років. Його письмові пояснення відображали процесуальну позицію, але не були показаннями свідка, наданими після попередження про кримінальну відповідальність; за відсутності судового засідання відповідач була позбавлена можливості поставити уточнювальні запитання та зіставити відповіді позивача з наявними доказами.

Щодо ухвали від 30.07.2026 про відмову у задоволенні клопотання про витребування доказів апелянт зазначає, що це клопотання стосувалося заяви або рапорту ОСОБА_3 про припинення перерахування грошового забезпечення на рахунок ОСОБА_1 , інформації про подальше зарахування коштів на рахунок позивача, листка погоджень та рішення військової частини щодо виплат під час полону. Ці документи перебували у володінні військової частини НОМЕР_1 та ІНФОРМАЦІЯ_3 і мали значення для встановлення часу та змісту волевиявлення позивача, послідовності зміни реквізитів і його фактичної поведінки щодо коштів після повернення з полону. Суд відмовив у задоволенні клопотання через відсутність доказів направлення доданого адвокатського запиту, водночас частина друга статті 84 ЦПК України вимагає зазначити вжиті заходи для самостійного отримання доказу та (або) причини неможливості його самостійного отримання; у клопотанні були названі володільці документів, пояснено їх зміст і доказове значення, додано адвокатський запит та наведено причини, з яких сторона не могла отримати доступ до них. Суд обмежився перевіркою доказів відправлення запиту й не надав оцінки наведеним причинам неможливості самостійного отримання документів, при цьому відсутність витребуваних документів надалі не могла тлумачитися проти відповідача як підтвердження версії позивача; навіть якщо суд вважав клопотання неповним, ухвалення рішення вже наступного дня позбавило відповідача реальної можливості усунути виявлений судом недолік, отримати відповідь адресатів або повторно звернутися з адвокатським запитом.

Отже, апелянт наголошує, що чотири ухвали від 30.07.2026 обмежили всі заявлені відповідачем способи повного дослідження спірних обставин. Між допущеними порушеннями та неповнотою судового розгляду, на думку апелянта, існує прямий причинний зв`язок: суд визнав установленою версію позивача, не забезпечивши процесуальних умов для перевірки доказів і доводів відповідача. Наведені обставини, як зазначає апелянт, свідчать про істотне обмеження його прав, що потягло за собою неповне з`ясування обставин справи, та відповідно до частини другої статті 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції.

Також до суду апеляційної інстанції до апеляційної скарги долучено письмове зверненні відповідачки ОСОБА_1 , в якому вона заперечила привласнення спірних коштів, зазначивши, що ніколи не ставилася до них як до власних. Вона вказала, що під час перебування позивача в полоні активно займалася його пошуками. На підтвердження цього відповідачка надала скріншоти таких повідомлень, зазначивши, що шукала не гроші, а батька своїм дітям. За твердженням відповідачки, після звільнення з полону 25.05.2023 позивач певний час жив у неї разом із дітьми, а належні йому виплати надходили на її рахунок, оскільки він сам не міг ними розпоряджатися. Після його повернення вона на його прохання у період із 03.06.2023 до 09.08.2023 знімала кошти частинами та передавала йому готівкою, загалом передавши 508 900,00 грн. Розписок сторони не складали, оскільки на той момент ніхто не припускав виникнення між ними спору; перед нею був не сторонній чоловік і не кредитор, а батько її дітей, якого вона шукала під час полону та прийняла у своєму домі після повернення. З відома та дозволу позивача вона також користувалася рахунком, на який надходили його виплати, а залишок коштів використовувався на потреби дітей та сім`ї - харчування, одяг, житло, навчання, лікування, відпочинок; увесь щоденний організаційний і значною мірою фінансовий тягар утримання дітей залишався на ній. Відповідачка звернула увагу, що після повернення позивача з полону минуло майже три роки, протягом яких він не вимагав повернення цих коштів і не заявляв про їх привласнення, а ситуація різко змінилася після того, як вона була змушена звернутися щодо стягнення з нього аліментів на утримання дітей. На її переконання, цей позов є продовженням конфлікту після її звернення за аліментами на дітей. Відповідачка просила не прирівнювати відсутність розписок до відсутності передачі коштів, оскільки у близьких і сімейних відносинах люди не завжди оформлюють кожну передачу готівки документально, особливо після повернення людини з полону. Вона також висловила готовність особисто надати суду пояснення, відповісти на всі запитання та пройти будь-яку перевірку правдивості своїх слів, у тому числі дослідження із застосуванням поліграфа, та просила надати належну оцінку всім обставинам справи у їх сукупності.

До Київського апеляційного суду надійшов відзив позивача ОСОБА_3 на апеляційну скаргу, у якому позивач просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення без змін. Позивач зазначає, що не оспорює правомірність первісного отримання відповідачкою його грошового забезпечення у період перебування в полоні, однак спір виник не з факту первісного одержання коштів, а з їх подальшого збереження та використання після припинення обставин, у зв`язку з якими здійснювалися виплати. Позивач наголошує, що твердження відповідачки про повернення 508 900,00 грн готівкою не підтверджено належними доказами; банківські виписки підтверджують лише зняття коштів, але не їх передачу позивачу. Позивач звертає увагу на розбіжність у версії відповідачки: у суді першої інстанції вона стверджувала про передачу 565 100,00 грн, а в подальшому - про 508 900,00 грн. Позивач також зазначає, що стандарт більшої переконливості не змінює розподілу тягаря доказування: саме відповідачка, яка посилається на позитивний факт передачі коштів, повинна його довести. Щодо витрат на дітей позивач зазначає, що саме існування у позивача обов`язку утримувати дітей не є тотожним існуванню у відповідачки права в односторонньому порядку і надалі зберігати у себе належні позивачу кошти. Позивач також надав письмові пояснення щодо доводів, викладених у письмових запереченнях відповідача на ухвали від 30.07.2026, та письмові пояснення щодо письмового звернення відповідача до суду.

Позивач також надав письмові пояснення щодо доводів, викладених у письмових запереченнях відповідача на ухвали Голосіївського районного суду міста Києва від 30.07.2026, у яких зазначив, що кожне з чотирьох процесуальних звернень відповідача було розглянуто судом першої інстанції з наведенням окремої фактичної та правової підстави: щодо переходу до загального позовного провадження суд встановив дати отримання процесуальних документів та оцінив відсутність доведених поважних причин пропуску строку; клопотання про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням сторін залишено без розгляду через пропуск строку, встановленого ч. 7 ст. 279 ЦПК України, із застосуванням наслідків ст. 126 ЦПК України; у допиті позивача як свідка відмовлено через відсутність передбаченої ст. 92 ЦПК України згоди; у витребуванні доказів - через недотримання вимог ч. 2 ст. 84 ЦПК України та з огляду на те, що частина запитуваних документів фактично не існувала. Позивач наголосив, що відмова у задоволенні окремих процесуальних клопотань за конкретними підставами не є тотожною позбавленню сторони права бути почутою, а відповідач через професійних представників активно реалізовувала процесуальні права: подала відзив, заперечення, письмові пояснення, докази та додаткові матеріали. Позивач також звернув увагу, що твердження відповідача про недоступність ухвал від 30.07.2026 до ухвалення рішення по суті не підтверджене належними доказами, а сама лише близькість дат постановлення ухвал і рішення не доводить факту недоступності відповідних процесуальних документів представникам відповідача.

Позивач також надав письмові пояснення щодо письмового звернення відповідача до суду та доданих до нього матеріалів, у яких зазначив, що це звернення значною мірою складається з особистої інтерпретації сімейних відносин, переживань під час полону позивача та оцінки подальшого конфлікту сторін, і просив відокремлювати емоційний та сімейний контекст від юридично значущих фактів цього майнового спору. У частині предмета доказування звернення фактично повторює два основні твердження відповідача: про передачу позивачу 508 900,00 грн готівкою та про подальше використання решти коштів за його згодою. Позивач зазначив, що банківські операції зі зняття готівки підтверджують лише факт зняття коштів з рахунку, але не встановлюють, кому саме після цього була передана готівка, коли і де відбулася кожна передача, якою була сума кожної передачі та чи отримав позивач загалом саме 508 900,00 грн. Щодо твердження про використання коштів «з відома та дозволу» позивач зазначив, що сама заява про існування дозволу не є доказом такого дозволу; для підтвердження цієї версії необхідно встановити, коли саме, у якій формі, щодо яких коштів, у якій сумі та на які цілі позивач нібито надав згоду. Твердження про нібито спільне проживання після звільнення з полону позивач відхилив, зазначивши, що після повернення з полону проходив тривале стаціонарне лікування, а відвідування дітей та перебування у помешканні відповідачки в окремі періоди не є тотожним спільному проживанню з нею. Позивач також зазначив, що характеристика відповідачкою власних дій як «захисту права дітей на належне утримання» є оціночною інтерпретацією сімейного конфлікту, а не встановленим фактом; наявність у сторін спільних дітей та обов`язок обох батьків брати участь у їх утриманні не створювали для відповідачки права самостійно утримувати, використовувати або зараховувати належні позивачу спірні кошти без доведення конкретної домовленості, розміру відповідних витрат та правової підстави такого використання. Крім того, позивач звернув увагу, що значна частина доданого до звернення листування стосується періоду перебування позивача в полоні та пошуків інформації про нього, тоді як заявлений відповідачкою період нібито передачі 508 900,00 грн (з 03.06.2023 до 09.08.2023) настав уже після звільнення позивача з полону, а тому таке листування не підтверджує факту, часу, місця, розміру чи обставин заявленої подальшої передачі готівки.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наведені в апеляційній скарзі доводи, матеріали справи в межах апеляційного оскарження, вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а судове рішення скасуванню з відмовою у позові, на підставі наступного.

Судом встановлено, що позивач та відповідачка є батьками ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвами про народження серії НОМЕР_2 та серії НОМЕР_3 . У зареєстрованому шлюбі сторони не перебували.

Згідно з довідкою Військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України від 08.06.2023 № 09/411 підполковник ОСОБА_3 у період з 02.02.2023 по 25.05.2023 перебував у місцях несвободи внаслідок збройної агресії проти України.

За заявою відповідачки їй виплачувалось грошове забезпечення як законному представнику неповнолітніх дітей військовослужбовця, що перебуває в полоні. Згідно з довідкою про виконання реєстру зарахування коштів на рахунки одержувачів АТ КБ «Приватбанк» відповідачка отримала грошове забезпечення в загальній сумі 597 795,26 грн, а саме: 22.04.2023 - 363 772,95 грн, 16.05.2023 - 53 377,15 грн та 100 000,00 грн, 12.07.2023 - 80 645,16 грн. Перерахування здійснювалось ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Позивач вважає, що після його повернення з полону відповідачка зберігає отримані грошові кошти без достатньої правової підстави та просить стягнути з неї ці кошти в повному обсязі.

Відповідачка вказує, що повернула кошти позивачу в сумі 508 900,00 грн у період з 03.06.2023 по 09.08.2023 на прохання останнього, знявши готівку з рахунку, що використовувався виключно для зберігання вказаних коштів. Залишок коштів витрачала за погодженням та за вказівками позивача.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції керувався ст. 1212 ЦК України про те, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи без достатньої правової підстави, зобов`язана повернути потерпілому це майно, у тому числі і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала; ст. 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» про те, що за військовослужбовцями, захопленими в полон, зберігається виплата грошового забезпечення, яке виплачується визначеним законом особам до дня звільнення з полону; ст. 76, 81, 89 ЦПК України про те, що кожна сторона повинна довести обставини, на які вона посилається, а суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням у їх сукупності.

Судом першої інстанції зроблено висновок про те, що грошове забезпечення військовослужбовця, який перебував у полоні, є його особистою власністю, а особи, визначені законом, лише отримують його, але не стають його власниками; виплата грошового забезпечення відповідачці відбулася на відповідній правовій підставі, однак після повернення позивача з полону відповідачка зберігає такі грошові кошти без достатньої правової підстави; доводи відповідачки про повернення позивачу 508 900,00 грн не підтверджуються матеріалами справи, оскільки матеріали справи не містять доказів передачі цих коштів; відповідачка не довела, що кошти були витрачені на потреби дітей та спільні сімейні потреби.

Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції про задоволення позову, виходячи з таких підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Відповідно до ч. 6 ст. 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» за військовослужбовцями, захопленими в полон або заручниками, а також інтернованими в нейтральних державах або зниклими безвісти, зберігається виплата грошового забезпечення. У разі відсутності особистого розпорядження на випадок полону грошове забезпечення виплачується дружині (чоловіку), законним представникам малолітніх (неповнолітніх) дітей, дітям з числа осіб з інвалідністю з дитинства (незалежно від віку) або їх законним представникам та батькам військовослужбовців. Виплата грошового забезпечення здійснюється до повного з`ясування обставин захоплення військовослужбовців у полон або заручниками, їх звільнення з полону або визнання судом безвісно відсутніми чи оголошення судом померлими.

Згідно з п. 5 Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовців, захоплених у полон або заручниками, а також інтернованих у нейтральних державах або зниклих безвісти, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30.11.2016 № 884, виплата визначеним особам грошового забезпечення здійснюється щомісяця на підставі наказів командирів військових частин щодо військовослужбовців, захоплених у полон або заручниками, інтернованих у нейтральних державах, - до дня з`ясування в установленому порядку обставин щодо добровільної здачі військовослужбовців у полон або до дня їх звільнення з полону включно.

Отже, грошове забезпечення військовослужбовця, який перебував у полоні, є його особистою власністю. Особи, визначені законом або за розпорядженням військовослужбовця, лише отримують його, але не стають його власниками. Після звільнення військовослужбовця з полону правова підстава для подальшого утримання цих коштів іншими особами відпадає.

Встановлено, що виплата грошового забезпечення відповідачці відбулася на відповідній правовій підставі - як законному представнику неповнолітніх дітей військовослужбовця, який перебуває в полоні. Сторонами не оспорюється правомірність надання грошового забезпечення відповідачці.

Колегія суддів зазначає, що відповідно до ст. 76, 81, 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Разом з тим, стандарт більшої переконливості не змінює розподілу тягаря доказування, зокрема і того, що кошти були використані не на потреби дітей. Жодними документами у матеріалах справи не підтверджено ані проживання дітей та знаходження їх на утриманні у матері позивача, ані окреме чи навпаки, спільне проживання сторін. Банківські виписки, на які посилається відповідачка, підтверджують факт зняття нею готівки з карткового рахунку, зокрема 09.08.2023 - 99 000,00 грн, 08.08.2023 - 15 200,00 грн, 05.08.2023 - 15 000,00 грн, 27.07.2023 - 30 000,00 грн, 19.06.2023 - 100 000,00 грн, 12.06.2023 - 100 000,00 грн, 09.06.2023 - 100 000,00 грн, 04.06.2023 - 10 000,00 грн, 4 000,00 грн, 8 000,00 грн, 8 000,00 грн, 03.06.2023 - 2 400,00 грн, 8 000,00 грн, 9 500,00 грн, 20 000,00 грн. Дійсно із самого факту зняття неможливо встановити, кому саме готівка була надалі передана, коли це відбулося, в якій сумі та чи була вона взагалі передана іншій особі. Натомість питання щодо грошових коштів виникло у позивача з моменту звернення з позовом у червні 2026 року. Причому жодним чином позивач не розмежовує необхідність врахування витрат відповідачки на утримання спільних дітей у 2023-2025 роках.

Колегія суддів зазначає, що відповідно до ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи без достатньої правової підстави, зобов`язана повернути потерпілому це майно. Разом із тим, для застосування цієї норми необхідно встановити, що майно набуте або збережене без достатньої правової підстави. У справі, що переглядається, правова підстава для отримання відповідачкою грошового забезпечення позивача існувала та була визначена законом. Відповідачка отримала кошти як законний представник неповнолітніх дітей військовослужбовця, який перебував у полоні, що підтверджується ч. 6 ст. 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та п. 5 Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовців, захоплених у полон або заручниками, а також інтернованих у нейтральних державах або зниклих безвісти, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30.11.2016 № 884. Сторонами не оспорюється правомірність первісного отримання відповідачкою цих коштів.

Після звільнення позивача з полону правова підстава для подальшого утримання відповідачкою грошового забезпечення, безперечно, відпала, однак це не означає автоматичного виникнення у позивача права вимоги про повернення всієї суми коштів без доведення факту їх безпідставного збереження саме відповідачкою.

Колегія суддів звертає увагу, що грошове забезпечення військовослужбовця, який перебував у полоні, хоча й є його особистою власністю, однак спрямовувалося на забезпечення потреб його неповнолітніх дітей. Відповідачка, отримуючи ці кошти, діяла як законний представник дітей та зобов`язана була використовувати їх на їх утримання відповідно до ст. 141, 182, 183, 191 СК України, ст. 27 Конвенції ООН «Про права дитини», ст. 8 Закону України «Про охорону дитинства».

Згідно зі ст. 76, 81, 89 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. У справі, що переглядається, позивач стверджує, що відповідачка використала кошти не на потреби дітей, а на особисті потреби. Разом із тим, жодних документальних доказів на підтвердження нецільового використання відповідачкою спірних коштів позивачем не надано. Його твердження ґрунтуються виключно на припущеннях та особистій оцінці поведінки відповідачки. Суд не може взяти до уваги лише пояснення позивача, оскільки вони не підтверджені жодними об`єктивними доказами. У даному випадку має місце ситуація «слово позивача проти слова відповідачки», і за таких обставин суд не може віддати перевагу жодній із сторін без належного документального підтвердження.

Відповідачка знімала кошти з рахунку вже після його звільнення з полону, водночас, вказане також не доводить факту привласнення цих коштів, оскільки зняття готівки з рахунку саме по собі не свідчить про її подальше використання всупереч інтересам позивача чи дітей. Відповідачка послідовно стверджувала, що передала позивачу готівкою 508 900,00 грн у період з 03.06.2023 по 09.08.2023, а залишок коштів використала на утримання дітей. Ці твердження позивачем належними доказами не спростовані, однак, не підтверджені вони і відповідачкою і не можуть бути підтверджені, враховуючи характер сімейних приватних відносин. Банківські виписки, на які він посилається, підтверджують лише факт зняття готівки, але не встановлюють, кому саме вона була передана, коли, в якій сумі та з якою метою використана і чи було це погоджено з позивачем, зважаючи саме на те, що такі кошти знімались після повернення його з полону.

Колегія суддів також звертає увагу, що позивач протягом майже трьох років після повернення з полону не звертався до відповідачки з вимогою про повернення спірних коштів, не заявляв про їх привласнення та не вчиняв жодних дій, спрямованих на захист свого права. Позивач ініціював цей позов, не надавши суду жодних доказів щодо обставин, які мали місце між сторонами протягом трьох років. Така поведінка позивача у сукупності з іншими обставинами справи дає підстави вважати узгодженим використання коштів. Жодних документальних доказів того, що сторони проживали окремо, вели окремі господарства, мали конфлікти та не узгоджували між собою питання утримання дітей, матеріали справи не містять, відсутні докази і протилежного. Водночас, позивач не надав суду доказів того, що кошти використовувалися відповідачкою на власні потреби, а не на утримання дітей, так само як і не надав доказів того, що він самостійно утримував дітей у спірний період, або діти, як він зазначає, проживали з його матір`ю. За таких обставин твердження позивача про безпідставне збереження відповідачкою спірних коштів апеляційний суд вважає недоведеним.

Посилання апелянта на правові висновки Верховного Суду, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц та постанові Верховного Суду від 24.12.2025 у справі № 131/191/25, не можуть бути застосовані у даній справі, оскільки у цих справах було встановлено конкретні факти нецільового використання коштів або безпідставного їх збереження, тоді як у справі, що переглядається, такі факти позивачем не доведені. Застосування правових висновків Верховного Суду можливе лише за умови подібності фактичних обставин справи, чого у даному випадку немає.

Відповідно до ч. 6 ст. 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» грошове забезпечення військовослужбовця, який перебував у полоні, виплачується визначеним особам, зокрема законним представникам малолітніх дітей, та спрямовується на забезпечення потреб цих дітей. Отже, відповідачка, отримуючи ці кошти, діяла в інтересах дітей та зобов`язана була використовувати їх на їх утримання. Позивач, який стверджує, що кошти використані не за призначенням, повинен довести цей факт належними та допустимими доказами. У даній справі він цього обов`язку не виконав.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для задоволення позову, оскільки позивач не довів належними та допустимими доказами факт безпідставного збереження відповідачкою спірних коштів та їх нецільового використання. Наведені позивачем доводи ґрунтуються на припущеннях та не підтверджені матеріалами справи.

Водночас, доводи апелянта про істотні порушення норм процесуального права, допущені судом першої інстанції при постановленні ухвал від 30.07.2026, колегія суддів відхиляє. Відповідно до ст. 274, 279 ЦПК України розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін є правом суду, яке реалізується з урахуванням ціни позову, складності справи та інших обставин. Сама по собі відмова у задоволенні клопотань про перехід до загального провадження, про виклик сторін, про допит позивача як свідка та про витребування доказів не свідчить про позбавлення відповідача права бути почутою, оскільки відповідач через професійного представника активно реалізовувала свої процесуальні права: подала відзив, заперечення, письмові пояснення та докази. Кожне з клопотань було розглянуто судом із наведенням конкретних підстав для відмови, що відповідає вимогам процесуального закону. Апеляційний суд вважає, що сторони у повній мірі реалізували свої права шляхом надання ґрунтовних та об`ємних пояснень на кожен з аргументів один одного.

Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставою для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. У даній справі має місце недоведеність обставин, які суд першої інстанції визнав встановленими, та неправильне застосування норм матеріального права, що є підставою для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення про відмову у позові.

Керуючись ст.ст. 376, 381, 382, 384 ЦПК України, суд, -

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - задовольнити.

Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 31 липня 2026 року - скасувати.

У позові ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення безпідставно набутих грошових коштів - відмовити.

Постанова суду апеляційної інстанції касаційному оскарженню не підлягає.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення.

Головуючий: Судді: