Суд: Дніпропетровський окружний адміністративний суд
Інстанція: Перша
Юрисдикція: Адміністративне
Категорія: військової служби
Дата: 27 жовтня 2026 р.
Справа: №160/16071/26
Суддя: Прудник Сергій Володимирович
ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
28 жовтня 2026 рокуСправа № 160/16071/26
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Прудника С.В.
за участі секретаря судового засіданняЛінчук С.В.,
за участі: позивача представника позивача: представника відповідача: не прибув ОСОБА_1 Маліцького Д.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Дніпро адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_2 в особі представника Сидоренка Станіслава Ігоревича до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправним та скасування наказу про результати проведення службового розслідування,-
ВСТАНОВИВ:
10.06.2026 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла сформована 10.06.2026 року через систему “Електронний суд” позовна заява ОСОБА_2 в особі представника Сидоренка Станіслава Ігоревича до військової частини НОМЕР_1 , в якій представник позивача просить суд:
- визнати протиправним та скасувати наказ командира військової частини НОМЕР_1 (з основної діяльності) від 03.02.2026 року за №436 Про результати проведення службового розслідування відносно ОСОБА_2 .
Означені позовні вимоги вмотивовані тим, що оскаржуваний наказ є протиправним, необґрунтованим та прийнятим із істотними порушеннями вимог чинного законодавства України, яке регулює порядок проведення службових розслідувань у Збройних Силах України та притягнення військовослужбовців до відповідальності. Зокрема, представник позивача зазначає, що службове розслідування проведено з порушенням встановленої процедури, передбаченої Дисциплінарним статутом Збройних Сил України та Порядком проведення службових розслідувань, затвердженим наказом Міністерства оборони України від 21.11.2017 року №608, оскільки позивача не було належним чином повідомлено про його проведення, не роз`яснено його процесуальні права та обов`язки, а також фактично позбавлено можливості брати участь у з`ясуванні обставин справи та надавати свої пояснення. Крім того, позивач вказує, що висновки службового розслідування ґрунтуються на неповно встановлених обставинах та недопустимих і однобічно оцінених доказах, без належної перевірки всіх матеріалів, що мають значення для правильного вирішення справи. На думку позивача, матеріали розслідування не містять належного та достатнього обґрунтування його вини у вчиненні інкримінованих дій. Також у позовній заяві зазначається, що оскаржуваний наказ не відповідає вимогам законодавства щодо обґрунтованості та мотивованості індивідуальних актів суб`єктів владних повноважень, а встановлені ним висновки не підтверджені належними, допустимими та достовірними доказами. У зв`язку з викладеним позивач вважає, що наказ командира військової частини НОМЕР_1 від 03.02.2026 року №436 є таким, що прийнятий із порушенням норм матеріального та процесуального права, порушує його права та законні інтереси як військовослужбовця, у зв`язку з чим підлягає визнанню протиправним та скасуванню.
За відомостями з витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 10.06.2026 року зазначена вище справа розподілена та передана судді Пруднику С.В.
Одночасно із поданою до суду позовною заявою представником заявника ОСОБА_1 до суду подано заяву про забезпечення позову, за наслідками розгляду якої, ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 12.06.2026 року відмовлено повністю.
12.06.2026 року ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду означену позовну заяву було залишено без руху та надано було позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви протягом 10 (десяти) робочих днів, з моменту отримання копії даної ухвали, шляхом надання до суду: вмотивованої заяви про поновлення пропущеного строку звернення до суду із позовною заявою, вказавши обґрунтовані підстави для поновлення такого строку, якщо вони є, та надати суду докази поважності причин його пропуску.
В установлений Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 12.06.2026 року строк позивач усунув недоліки адміністративного позову.
22.06.2026 року ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду визнано поважними причини пропуску строку звернення до суду та поновлено ОСОБА_2 строк звернення до суду із позовною заявою. Прийнято до свого провадження означену позовну заяву та відкрито провадження в адміністративній справі. Призначено справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Витребувано у військової частини НОМЕР_1 засвідчені належним чином у відповідності до вимог ст. 94 КАС України копії: засвідчені належним чином у відповідності до вимог ст. 94 КАС України копію наказу командира військової частини НОМЕР_1 (з основної діяльності) від 03.02.2026 року за №436 Про результати проведення службового розслідування відносно ОСОБА_2 та копії усіх документів, які слугували підставою задля прийняття такого спірного наказу. Судом зобов`язано витребувані судом докази подати до Дніпропетровського окружного адміністративного суду (також шляхом направлення на електронну адресу Дніпропетровського окружного адміністративного суду (inbox@adm.dp.court.gov.ua; inboxdoas@adm.dp.court.gov.ua) ) у строк до 17.07.2026 року. Судом попереджено військову частину НОМЕР_1 про можливість застосування судом заходів процесуального примусу, зокрема накладення штрафу та винесення окремої ухвали у разі невиконання вимог даної ухвали суду.
29.06.2026 року ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду у задоволенні заяви представника заявника ОСОБА_1 про забезпечення позову відмовлено повністю.
13.07.2026 року від представника військової частини НОМЕР_1 до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому представник відповідача заперечив проти задоволення позовних вимог. В обґрунтування заперечень представник відповідача зазначив, що позовні вимоги ОСОБА_2 є безпідставними та необґрунтованими, оскільки оскаржуваний наказ командира військової частини НОМЕР_1 від 03.02.2026 року №436 «Про результати проведення службового розслідування» прийнято за результатами службового розслідування, проведеного відповідно до вимог чинного законодавства, на підставі встановлених обставин неправомірного отримання позивачем додаткової грошової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 року №168. Представник відповідача вказав, що відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 04.07.2024 року №194 позивача зараховано до списків особового складу військової частини НОМЕР_1 , а наказом від 01.10.2025 року №281 призначено на посаду головного сержанта 2 роти ударних безпілотних авіаційних комплексів батальйону безпілотних систем військової частини НОМЕР_1 . Водночас наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 24.10.2025 року №304 зафіксовано відсутність позивача на військовій службі без поважних причин із 24.10.2025 року та невідомість його місцеперебування, у зв`язку з чим із зазначеної дати призупинено виплату грошового забезпечення та знято його з відповідних видів забезпечення. За твердженням відповідача, на підставі наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 28.11.2025 року №5350 було призначено службове розслідування за фактом переплати позивачу додаткової грошової винагороди за період із липня 2024 року по вересень 2025 року. Під час проведення службового розслідування, як зазначено у відзиві, враховано відомості, викладені в листі Слідчого управління Головного управління Національної поліції в Донецькій області від 09.01.2026 року №261/20-2026, відповідно до якого здійснюється досудове розслідування у кримінальному провадженні №42025052210001594 від 02.05.2025 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 191 Кримінального кодексу України. Представник відповідача зазначив, що згідно з отриманою від правоохоронних органів інформацією позивач протягом проходження військової служби у військовій частині НОМЕР_1 отримував грошове забезпечення та додаткову винагороду в розмірах 30 000 грн та 100 000 грн, перебуваючи поза межами територій, визначених як райони виконання бойових завдань. Крім того, відповідач стверджує, що під час службового розслідування встановлено обставини попередньої змови позивача з окремими військовослужбовцями військової частини НОМЕР_1 , зокрема старшим лейтенантом ОСОБА_3 , молодшим лейтенантом ОСОБА_4 та лейтенантом ОСОБА_5 , спрямованої на неправомірне отримання бюджетних коштів у вигляді додаткової винагороди. За результатами проведеного службового розслідування, на переконання відповідача, встановлено факт безпідставного отримання позивачем додаткової грошової винагороди на загальну суму 1 868 365,59 грн, яка підлягає поверненню до державного бюджету. Представник відповідача наголосив, що зазначеними діями позивач порушив вимоги статей 17, 65 Конституції України, статей 11, 12, 14, 16, 49 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України та статті 3 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України. При цьому відповідач вважає, що в діях позивача наявні ознаки кримінальних правопорушень, передбачених частиною четвертою статті 191 та частиною п`ятою статті 426-1 Кримінального кодексу України. Заперечуючи проти доводів позивача щодо неповного та необ`єктивного проведення службового розслідування, представник відповідача послався на положення розділу XXXIV Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 року №260, відповідно до яких виплата додаткової винагороди здійснюється на підставі наказів командирів військових частин, а підготовка проєктів таких наказів покладається на підрозділи, відповідальні за ведення обліку особового складу. Також представник відповідача послався на положення Інструкції з організації обліку особового складу в системі Міністерства оборони України, затвердженої наказом Міністерства оборони України від 15.09.2022 року №280, зазначивши, що організація обліку особового складу у відповідних підрозділах покладається на їх командирів. У зв`язку із цим відповідач стверджує, що підготовка, перевірка та подання документів для виплати позивачу додаткової винагороди здійснювалися командиром 2 роти ударних безпілотних авіаційних комплексів батальйону безпілотних систем військової частини НОМЕР_1 молодшим лейтенантом ОСОБА_4 та тимчасово виконуючим обов`язки командира батальйону безпілотних систем лейтенантом ОСОБА_5 . На підтвердження своїх доводів відповідач також послався на ухвалу слідчого судді Заводського районного суду міста Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 12.12.2025 року у справі №208/12578/25, зазначивши, що наведені в ній обставини підтверджують отримання позивачем додаткової грошової винагороди в розмірі 100 000 грн за відсутності безпосередньої участі в бойових діях. Стосовно доводів позивача про порушення його права на участь у службовому розслідуванні, зокрема ненадання можливості надати письмові пояснення, представник відповідача зазначив, що позивач із 24.10.2025 року самовільно залишив місце проходження військової служби, його місцеперебування було невідоме, а на телефонні дзвінки представників військової частини НОМЕР_1 він не відповідав. За таких обставин, на думку відповідача, отримання пояснень від позивача під час проведення службового розслідування було неможливим із причин, які залежали від самого позивача. Щодо правомірності притягнення позивача до повної матеріальної відповідальності представник відповідача послався на положення статті 6 Закону України «Про матеріальну відповідальність військовослужбовців та прирівняних до них осіб за шкоду, завдану державі», якими передбачено випадки покладення на військовослужбовців матеріальної відповідальності у повному розмірі завданої шкоди, зокрема в разі виявлення приписок у документах, викривлення звітних даних, обману держави в інший спосіб, а також вчинення діянь, що мають ознаки кримінального правопорушення. На переконання відповідача, встановлені під час службового розслідування обставини викривлення звітних даних, на підставі яких позивачу здійснювалися виплати додаткової винагороди, є достатньою правовою підставою для притягнення останнього до повної матеріальної відповідальності в розмірі 1 868 365,59 грн. Окремо представник відповідача звернув увагу суду на питання дотримання позивачем строку звернення до адміністративного суду. Посилаючись на положення статей 122, 123 Кодексу адміністративного судочинства України та Порядку проведення службового розслідування у Збройних Силах України, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 21.11.2017 року №608, відповідач зазначив, що позивач пропустив установлений законом строк оскарження наказу від 03.02.2026 року №436. При цьому представник відповідача стверджував, що позивач не подав заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, що, на його думку, є підставою для застосування процесуальних наслідків, передбачених статтею 123 Кодексу адміністративного судочинства України. З огляду на викладене представник відповідача вважає, що службове розслідування проведено з дотриманням установленого законодавством порядку, висновки службового розслідування підтверджуються зібраними матеріалами, а наказ командира військової частини НОМЕР_1 від 03.02.2026 року №436 є законним та обґрунтованим. Ураховуючи наведене, представник відповідача просив суд відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 в повному обсязі.
14.07.2026 року від представника позивача до суду надійшла відповідь на відзив, в якій представник позивача заперечив проти доводів відповідача, викладених у відзиві на позовну заяву, зазначивши, що останні не спростовують обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, та не підтверджують правомірності прийняття наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 03.02.2026 року №436 «Про результати проведення службового розслідування». Представник позивача насамперед звернув увагу на порушення відповідачем установленого судом строку для подання відзиву на позовну заяву. Зазначив, що ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 22.06.2026 року визнано поважними причини пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду, поновлено такий строк і відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи. За твердженням представника позивача, зазначена ухвала була доставлена до електронного кабінету відповідача 24.06.2026 року о 17 год 55 хв, а на його офіційну електронну адресу - 24.06.2026 року о 17 год 57 хв. Відтак, на думку представника позивача, строк для подання відзиву спливав 10.07.2026 року, проте відповідач подав відзив лише 13.07.2026 року, не заявивши при цьому клопотання про поновлення пропущеного процесуального строку. У зв`язку із цим представник позивача просив суд не брати до уваги поданий відповідачем відзив на позовну заяву. Щодо суті спірних правовідносин представник позивача зазначив, що відповідач у відзиві фактично обмежився повторенням окремих положень акта службового розслідування, не надавши належних заперечень стосовно порушень процедури його проведення, на які позивач посилався у позовній заяві. Зокрема, представник позивача наголосив, що відповідач не спростував доводів про порушення встановлених законодавством строків проведення службового розслідування, не пояснив причин наявності у матеріалах службового розслідування письмових пояснень окремих військовослужбовців, які не містять їхніх підписів, а також не навів конкретних доказів, на підставі яких було встановлено особисту вину позивача у завданні державі матеріальної шкоди. Крім того, представник позивача вказав на необґрунтованість висновків службового розслідування щодо вчинення позивачем протиправних дій за попередньою змовою з іншими військовослужбовцями, оскільки, за його твердженням, під час проведення службового розслідування не було належним чином опитано осіб, яким відповідач інкримінує участь у відповідній змові. Окремо представник позивача заперечив доводи відповідача щодо неможливості отримання пояснень від позивача у зв`язку з невідомістю його місцеперебування. На обґрунтування своєї позиції зазначив, що відповідачу було відомо про проходження позивачем військової служби у військовій частині НОМЕР_2 , однак останній не вжив заходів для встановлення його місцеперебування, не направив відповідних запитів до зазначеної військової частини та не організував отримання пояснень позивача за місцем проходження ним військової служби. Представник позивача також звернув увагу на суперечності у викладених відповідачем обставинах, зокрема щодо припинення відрядження позивача до військової частини НОМЕР_2 з 10.12.2025 року на підставі наказу від 24.10.2025 року №304. На думку представника позивача, наведені обставини свідчать про те, що відповідач мав можливість забезпечити участь позивача у службовому розслідуванні, проте не вжив необхідних заходів для реалізації його права на надання пояснень та захист своїх інтересів. Крім того, представник позивача зазначив, що інші військовослужбовці, з якими позивач, за висновками службового розслідування, нібито вступив у попередню змову, також були переведені до військової частини НОМЕР_2 , однак їх опитування відповідачем належним чином не проводилося. Стосовно посилань відповідача на самовільне залишення позивачем місця проходження військової служби представник позивача пояснив, що відповідні обставини були пов`язані з намірами групи з дев`яти військовослужбовців перевестися для подальшого проходження військової служби до іншої військової частини. За твердженням представника позивача, причиною таких дій стало загострення особистих відносин між зазначеними військовослужбовцями та командиром військової частини НОМЕР_1 , зокрема у зв`язку з поданням скарги до Військової служби правопорядку на дії командира військової частини. Також представник позивача заперечив доказове значення ухвали слідчого судді Заводського районного суду міста Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 12.12.2025 року у справі №208/12578/25, на яку відповідач посилається як на підтвердження неправомірного отримання позивачем додаткової грошової винагороди. Представник позивача зазначив, що вказана ухвала постановлена в межах кримінального провадження з метою надання тимчасового доступу до речей і документів та має виключно процесуальний характер. Відтак, на його переконання, така ухвала не встановлює вини позивача у вчиненні кримінального правопорушення та не може сама по собі підтверджувати обставини неправомірного отримання ним грошових коштів. При цьому представник позивача стверджував, що позивачу не повідомлялося про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, він не допитувався у відповідному кримінальному провадженні як підозрюваний, а тому посилання відповідача на матеріали досудового розслідування як на беззаперечне підтвердження його вини є необґрунтованим. Щодо доводів відповідача про пропуск строку звернення до адміністративного суду представник позивача зазначив, що це питання вже було предметом процесуального розгляду суду. Зокрема, після постановлення ухвали від 12.06.2026 року про залишення позовної заяви без руху позивач подав відповідну заяву про поновлення строку звернення до адміністративного суду, за результатами розгляду якої ухвалою від 22.06.2026 року суд визнав причини пропуску строку поважними, поновив його та відкрив провадження у справі. Отже, на переконання представника позивача, твердження відповідача про неподання заяви щодо поновлення строку звернення до суду не відповідає фактичним процесуальним обставинам справи. Підсумовуючи викладене, представник позивача наголосив, що під час проведення службового розслідування відповідачем допущено істотні порушення вимог Порядку проведення службового розслідування у Збройних Силах України, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 21.11.2017 року №608, зокрема щодо строків проведення службового розслідування, забезпечення прав військовослужбовця, передбачених пунктом 3 розділу IV цього Порядку, повноти та об`єктивності з`ясування обставин, а також дотримання встановленого законодавством порядку притягнення військовослужбовця до матеріальної відповідальності. За таких обставин представник позивача вважає, що акт службового розслідування не відповідає фактичним обставинам справи та вимогам законодавства, а прийнятий на його підставі наказ командира військової частини НОМЕР_1 від 03.02.2026 року №436 є протиправним і підлягає скасуванню. З огляду на наведене представник позивача просив суд не брати до уваги відзив військової частини НОМЕР_1 у зв`язку з пропуском строку його подання, а позовні вимоги ОСОБА_2 задовольнити в повному обсязі.
Щодо клопотання представника позивача про неврахування відзиву військової частини НОМЕР_1 у зв`язку з пропуском строку його подання, суд зазначає наступне.
Відповідно до частини п`ятої статті 162 КАС України відзив подається у строк, встановлений судом, який не може бути меншим п`ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі.
Судом встановлено, що ухвалу від 22.06.2026 року доставлено до електронного кабінету відповідача 24.06.2026 року о 17 год 55 хв, у зв`язку з чим відповідно до частини шостої статті 251 КАС України днем її вручення є 25.06.2026 року.
Отже, встановлений судом п`ятнадцятиденний строк для подання відзиву закінчився 10.07.2026 року, тоді як відповідач подав відзив через підсистему «Електронний суд» 13.07.2026 року, тобто з пропуском установленого процесуального строку.
Водночас суд ураховує, що відповідно до частини шостої статті 162 КАС України у разі ненадання відзиву у встановлений строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.
При цьому представник позивача реалізував право на подання відповіді на відзив, яка надійшла до суду 14.07.2026 року, а отже, несвоєчасне подання відзиву не позбавило позивача можливості висловити заперечення щодо доводів відповідача.
З огляду на незначний пропуск строку, характер спірних правовідносин, необхідність повного та всебічного з`ясування обставин справи, а також відсутність порушення процесуальних прав позивача, суд вважає за можливе врахувати доводи, викладені у відзиві, під час вирішення спору по суті.
При цьому врахування відзиву не свідчить про обґрунтованість наведених у ньому доводів та не звільняє відповідача від обов`язку доказування правомірності оскаржуваного наказу відповідно до частини другої статті 77 КАС України.
За таких обставин клопотання представника позивача про неврахування відзиву військової частини НОМЕР_1 у зв`язку з пропуском строку його подання задоволенню не підлягає.
18.08.2026 року постановою Третього апеляційного адміністративного суду апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення. Ухвалу Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29.06.2026 року залишено без змін.
24.08.2026 року ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду продовжено строк розгляду даної справи на 30 днів.
14.09.2026 року ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду розгляд справи №160/16071/26 вирішено здійснювати за правилами загального позовного провадження. Призначено підготовче засідання.
У судове засідання 218.10.2026 року прибули представник позивача та представник відповідача.
Позивач в судове засідання не прибув, про дату, час та місце проведення судового засідання був повідомлений належним чином.
Представник позивача позов підтримав та просив задовольнити його з підстав, викладених у позовній заяві.
Представник відповідача позовні вимоги не визнав, просив у задоволенні позову відмовити, посилаючись на доводи, наведені у письмовому відзиві на позов.
Вивчивши та дослідивши всі матеріали справи та надані докази, а також проаналізувавши зміст норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, з`ясувавши всі обставини справи, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, суд дійшов наступних висновків.
Судом встановлено, матеріалами справи підтверджено, що позивач, ОСОБА_2 , проходив військову службу у Збройних Силах України, зокрема у військовій частині НОМЕР_1 , та перебував у правовідносинах військової служби з відповідачем.
Відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 04.07.2024 року №194 позивача зараховано до списків особового складу військової частини НОМЕР_1 та на відповідні види забезпечення.
У період проходження військової служби позивачу здійснювалося нарахування та виплата грошового забезпечення, зокрема додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 року №168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану».
Відповідні виплати здійснювалися за період із липня 2024 року по вересень 2025 року.
Згідно з наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 01.10.2025 року №281 позивача призначено на посаду головного сержанта 2-ї ударної роти безпілотних авіаційних комплексів батальйону безпілотних систем.
Як убачається з матеріалів справи, у подальшому в командування військової частини НОМЕР_1 виникли сумніви щодо правомірності нарахування та виплати позивачу додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 року №168.
Зокрема, предметом перевірки стали обставини можливого отримання позивачем додаткової винагороди за відсутності належного документального підтвердження виконання відповідних бойових або спеціальних завдань.
Матеріалами справи підтверджено, що 02.05.2025 року до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесено відомості про кримінальне провадження №42025052210001594 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 191 Кримінального кодексу України.
У межах зазначеного кримінального провадження правоохоронними органами перевірялися обставини можливого неправомірного нарахування та отримання окремими військовослужбовцями військової частини НОМЕР_1 додаткової грошової винагороди.
Зокрема, перевірялися відомості про можливу узгодженість дій ОСОБА_2 з іншими військовослужбовцями військової частини НОМЕР_1 , у тому числі ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , щодо оформлення документів, які могли бути підставою для нарахування додаткової винагороди.
Із матеріалів справи вбачається, що відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 24.10.2025 року №304 зафіксовано відсутність позивача за місцем проходження військової служби та прийнято відповідні рішення щодо його забезпечення.
Відповідач посилається на зазначений наказ як на підтвердження того, що з 24.10.2025 року позивач був відсутній за місцем проходження військової служби без належних правових підстав.
Водночас позивач заперечує наведені обставини та зазначає, що командуванню військової частини НОМЕР_1 було відомо про його фактичне місцеперебування і подальше проходження військової служби в іншій військовій частині.
28.11.2025 року командиром військової частини НОМЕР_1 видано наказ №5350 про призначення службового розслідування за фактом можливого неправомірного отримання позивачем додаткової винагороди.
Предметом зазначеного службового розслідування визначено встановлення обставин нарахування та виплати ОСОБА_2 додаткової грошової винагороди за період із липня 2024 року по вересень 2025 року, наявності або відсутності підстав для здійснення відповідних виплат, а також обставин можливого заподіяння державі матеріальної шкоди.
Наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 05.12.2025 року №5420 строк проведення службового розслідування продовжено до 09.01.2026 року.
10.12.2025 року наказом командира військової частини НОМЕР_1 №351 позивача виключено зі списків особового складу зазначеної військової частини.
Надалі позивач проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_2 , а згодом у військовій частині НОМЕР_3 .
12.12.2025 року слідчим суддею у справі №208/12578/25 постановлено ухвалу про надання тимчасового доступу до речей і документів у межах кримінального провадження №42025052210001594.
Зазначена ухвала стосувалася забезпечення отримання документів, необхідних для проведення досудового розслідування, та не вирішувала питання про винуватість позивача.
09.01.2026 року Слідчим управлінням Головного управління Національної поліції в Донецькій області складено лист №261/20-2026, який використовувався посадовими особами військової частини НОМЕР_1 під час проведення службового розслідування.
10.01.2026 року командиром військової частини НОМЕР_1 видано наказ №105 про перенесення строку проведення службового розслідування у зв`язку з необхідністю отримання відповіді на запит до правоохоронного органу.
19.01.2026 року командиром військової частини НОМЕР_1 видано наказ №180, яким поновлено строк проведення службового розслідування до 30.01.2026 року.
31.01.2026 року за результатами проведеного службового розслідування складено акт №77.
У зазначеному акті посадовими особами військової частини НОМЕР_1 викладено висновки щодо можливого неправомірного отримання позивачем додаткової грошової винагороди та визначено розмір матеріальної шкоди, яка, на думку відповідача, була заподіяна державі.
Зокрема, в акті службового розслідування наведено відомості про нарахування позивачу додаткової винагороди в загальному розмірі 1 359 736,60 грн.
Водночас загальний розмір шкоди з урахуванням відповідних податкових та інших нарахувань визначено в сумі 1 868 365,59 грн.
Як убачається з матеріалів службового розслідування, зазначені висновки ґрунтувалися, зокрема, на документах фінансово-економічної служби військової частини НОМЕР_1 , відомостях щодо нарахування додаткової винагороди, наказах та списках військовослужбовців, а також інформації, отриманій від правоохоронних органів.
03.02.2026 року командиром військової частини НОМЕР_1 видано наказ №436 «Про результати проведення службового розслідування».
Відповідно до пункту 1 зазначеного наказу службове розслідування, призначене наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 28.11.2025 року №5350, завершено.
Пунктом 2 наказу від 03.02.2026 року №436 визначено, що внаслідок неправомірного отримання додаткової грошової винагороди державі заподіяно матеріальну шкоду в розмірі 1 868 365,59 грн, у зв`язку з чим ОСОБА_2 притягнуто до повної матеріальної відповідальності.
Пунктом 3 зазначеного наказу начальнику фінансово-економічної служби - головному бухгалтеру військової частини НОМЕР_1 доручено здійснити заходи щодо стягнення з позивача визначеної суми матеріальної шкоди та відобразити відповідну заборгованість у бухгалтерському обліку.
Крім того, зазначеним пунктом передбачено перерахування до державного бюджету коштів у сумі 6397,83 грн, які обліковувалися на відповідному рахунку.
Також передбачено направлення необхідних документів до військової частини НОМЕР_2 за новим місцем проходження позивачем військової служби для подальшого виконання рішення щодо матеріальної відповідальності.
Пунктом 4 наказу передбачено направлення матеріалів службового розслідування до відповідних правоохоронних органів.
Іншими положеннями наказу визначено порядок доведення його до відома відповідних посадових осіб та контроль за виконанням.
Отже, наказ від 03.02.2026 року №436 є індивідуальним актом, яким безпосередньо вирішено питання про притягнення позивача до повної матеріальної відповідальності та визначено суму шкоди, що підлягає відшкодуванню.
10.02.2026 року військовою частиною НОМЕР_1 за вихідним №2069/1657 направлено до військової частини НОМЕР_2 витяг із наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 03.02.2026 року №436 для організації виконання рішення про притягнення позивача до повної матеріальної відповідальності.
Цього ж дня у відповідних документах бухгалтерського обліку військової частини НОМЕР_1 відображено заборгованість ОСОБА_2 в розмірі 1 868 365,59 грн.
17.02.2026 року військова частина НОМЕР_2 звернулася до військової частини НОМЕР_1 із запитом №2532/2241 щодо надання матеріалів службового розслідування, на підставі яких прийнято наказ від 03.02.2026 року №436.
Наведена обставина підтверджує, що після видання оскаржуваного наказу між відповідними військовими частинами здійснювалося службове листування щодо документів, які стали підставою для покладення на позивача повної матеріальної відповідальності.
25.02.2026 року наказом командира військової частини НОМЕР_3 №30 позивача зараховано до списків особового складу зазначеної військової частини та призначено на посаду головного сержанта 2-ї роти охорони.
Отже, після виключення зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 позивач продовжив проходження військової служби в інших військових частинах.
04.03.2026 року позивачем складено скаргу на наказ командира військової частини НОМЕР_1 від 03.02.2026 року №436, яку адресовано командуванню оперативного командування « ІНФОРМАЦІЯ_1 » військової частини НОМЕР_4 .
У зазначеній скарзі позивач заперечував правомірність притягнення його до повної матеріальної відповідальності та просив переглянути прийняте командиром військової частини НОМЕР_1 рішення.
Як убачається з наданих доказів поштового відправлення, зазначену скаргу доставлено адресату 09.03.2026 року, що підтверджується інформацією щодо поштового відправлення №5002400121614.
06.03.2026 року військовою частиною НОМЕР_1 надано відповідь щодо обставин проведення службового розслідування та можливості ознайомлення позивача з його матеріалами.
У зазначеній відповіді відповідач повідомив про необхідність отримання відповідного дозволу командира для ознайомлення з матеріалами службового розслідування та зазначив, що позивач із належним зверненням щодо такого ознайомлення не звертався.
Водночас позивач стверджує, що фактичну можливість ознайомитися з матеріалами службового розслідування він отримав лише у травні 2026 року, тобто після видання оскаржуваного наказу та прийняття рішення про притягнення його до повної матеріальної відповідальності.
02.04.2026 року на підставі платіжної інструкції №1000, внутрішній номер 498654011, здійснено перерахування коштів у сумі 6397,83 грн у рахунок погашення визначеної відповідачем заборгованості позивача.
Таким чином, після здійснення зазначеної операції залишок облікованої заборгованості становив 1 861 967,76 грн.
10.04.2026 року військовою частиною НОМЕР_1 складено лист щодо направлення до військової частини НОМЕР_3 документів, пов`язаних із передачею заборгованості позивача за новим місцем проходження військової служби.
З матеріалів справи вбачається, що відповідні документи були направлені разом із матеріалами службового розслідування та актами приймання-передачі заборгованості.
14.04.2026 року оформлено акт приймання-передачі заборгованості №2069/14240-в, відповідно до якого первісна сума визначеної відповідачем матеріальної шкоди становила 1 868 365,59 грн, сума погашеної заборгованості - 6397,83 грн, залишок заборгованості - 1 861 967,76 грн.
Отже, матеріалами справи підтверджено, що оскаржуваний наказ від 03.02.2026 року №436 був не лише прийнятий командиром військової частини НОМЕР_1 , а й реалізовувався шляхом відображення відповідної заборгованості в бухгалтерському обліку, здійснення заходів щодо її погашення та передачі документів за новим місцем проходження позивачем військової служби.
19.05.2026 року представником позивача направлено адвокатський запит щодо результатів розгляду скарги від 04.03.2026 року та надання відповідних документів.
Позивач зазначає, що станом на дату звернення до суду належної відповіді за результатами розгляду скарги ним отримано не було.
Вважаючи наказ командира військової частини НОМЕР_1 від 03.02.2026 року №436 «Про результати проведення службового розслідування» протиправним, таким, що прийнятий із порушенням установленого законодавством порядку проведення службового розслідування, без належного та об`єктивного з`ясування всіх обставин справи, за відсутності достатніх доказів його особистої вини у заподіянні державі матеріальної шкоди в розмірі 1 868 365,59 грн, а також таким, що порушує його права та законні інтереси як військовослужбовця у зв`язку з притягненням до повної матеріальної відповідальності та здійсненням заходів щодо стягнення зазначених коштів, позивач звернувся до суду з цією позовною заявою.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Відповідно до статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Наведений конституційний принцип є основоположним для діяльності будь-якого суб`єкта владних повноважень, зокрема командування військової частини під час прийняття індивідуальних рішень щодо притягнення військовослужбовців до матеріальної відповідальності.
Відповідно до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Згідно з частиною другою статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення; безсторонньо; добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом; пропорційно; з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Отже, під час перевірки правомірності наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 03.02.2026 року №436 «Про результати проведення службового розслідування» суд повинен установити не лише наявність у відповідача повноважень щодо притягнення військовослужбовців до матеріальної відповідальності, а й дотримання визначених законодавством матеріальних і процедурних передумов реалізації таких повноважень.
Суд зазначає, що військова служба є державною службою особливого характеру, пов`язаною із захистом України, її незалежності та територіальної цілісності.
Водночас особливий характер військової служби не означає можливості притягнення військовослужбовця до юридичної відповідальності поза межами встановлених законом підстав і процедур.
Навпаки, з огляду на специфіку військово-службових правовідносин, підпорядкованість військовослужбовця командуванню та обов`язковість виконання законних наказів особливого значення набуває дотримання гарантій об`єктивного встановлення обставин правопорушення та індивідуалізації відповідальності.
Правові засади матеріальної відповідальності військовослужбовців визначені Законом України від 03.10.2019 року №160-IX «Про матеріальну відповідальність військовослужбовців та прирівняних до них осіб за шкоду, завдану державі» (далі - Закон №160-IX).
Відповідно до пунктів 2, 4, 5 частини першої статті 1 Закону №160-IX матеріальна відповідальність є видом юридичної відповідальності, що полягає в обов`язку військовослужбовців та деяких інших осіб покрити повністю або частково пряму дійсну шкоду, завдану з їхньої вини під час виконання обов`язків військової служби або службових обов`язків.
При цьому до прямої дійсної шкоди законодавець відносить, зокрема, надлишкові виплати під час виконання обов`язків військової служби або службових обов`язків.
Отже, надлишкові виплати грошового забезпечення за певних обставин можуть становити пряму дійсну шкоду державі.
Однак сама можливість віднесення відповідних виплат до зазначеної категорії шкоди не означає автоматичного виникнення матеріальної відповідальності військовослужбовця, який отримав такі виплати.
Відповідно до частин першої та другої статті 3 Закону №160-IX підставою для притягнення до матеріальної відповідальності є шкода, завдана неправомірним рішенням, невиконанням чи неналежним виконанням особою обов`язків військової служби або службових обов`язків, крім обставин, визначених статтею 9 цього Закону.
Обов`язковими умовами матеріальної відповідальності є наявність шкоди, протиправна поведінка особи у зв`язку з невиконанням чи неналежним виконанням нею обов`язків військової служби або службових обов`язків, причинний зв`язок між протиправною поведінкою особи і завданою шкодою та вина особи в завданні шкоди.
Системний аналіз зазначених положень свідчить, що матеріальна відповідальність військовослужбовця має індивідуальний характер та може наставати лише за умови доведення сукупності всіх установлених законом елементів.
Відсутність хоча б одного із зазначених елементів виключає можливість правомірного покладення на особу матеріальної відповідальності.
При цьому обов`язок доведення таких обставин покладається на орган військового управління, який приймає рішення про притягнення військовослужбовця до матеріальної відповідальності.
У постанові від 26.06.2025 року у справі №420/18550/23 Верховний Суд розглянув спір щодо правомірності наказів про притягнення військовослужбовця до обмеженої матеріальної відповідальності за шкоду, пов`язану з виплатою середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника.
У зазначеній постанові Верховний Суд здійснив системний аналіз положень Закону №160-IX та сформулював правовий висновок про те, що виплата середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні може становити пряму дійсну шкоду в розумінні цього Закону.
Водночас Верховний Суд наголосив, що така шкода може бути підставою для притягнення військовослужбовця чи відповідної службової особи до матеріальної відповідальності лише за наявності передбачених законом юридичних елементів, зокрема вини, протиправної поведінки та причинного зв`язку між діями особи і завданою шкодою.
Крім того, Верховний Суд зазначив, що форма вини має істотне значення для визначення меж матеріальної відповідальності військовослужбовця, оскільки заподіяння шкоди з необережності за загальним правилом передбачає застосування обмеженої матеріальної відповідальності відповідно до статті 5 Закону №160-IX, якщо інше не встановлено законом.
Суд ураховує, що у справі №420/18550/23 Верховний Суд дійшов висновку про правомірність притягнення військовослужбовця до матеріальної відповідальності, оскільки відповідні умови були встановлені та підтверджені доказами.
Отже, зазначена постанова не встановлює загальної презумпції незаконності наказів про матеріальну відповідальність.
Її значення для розгляду цієї справи полягає в необхідності встановлення конкретних умов відповідальності та належного визначення її виду залежно від характеру протиправної поведінки і форми вини.
Застосовуючи зазначений правовий підхід до спірних правовідносин, суд виходить із того, що відповідач повинен був довести не лише факт здійснення на користь позивача виплат додаткової винагороди, а й конкретні неправомірні дії ОСОБА_2 , які стали причиною здійснення таких виплат.
Зокрема, необхідним є встановлення, чи складав позивач документи, що стали підставою для нарахування додаткової винагороди, чи подавав недостовірні відомості про виконання бойових завдань, чи впливав на прийняття відповідних рішень командування, чи мав можливість усвідомлювати неправомірність виплат та чи вчиняв дії, спрямовані на їх незаконне отримання.
Без установлення зазначених обставин факт отримання позивачем грошового забезпечення, нарахованого та виплаченого уповноваженими службами військової частини, не може самостійно підтверджувати наявність його вини.
Крім того, у постанові від 21.05.2026 року у справі №280/393/24 Верховний Суд розглянув спір щодо законності наказу командира військової частини, яким військовослужбовця притягнуто до дисциплінарної та повної матеріальної відповідальності.
У межах зазначеної справи Верховний Суд проаналізував положення Закону №160-IX, зокрема визначення прямої дійсної шкоди, підстави та умови матеріальної відповідальності військовослужбовців.
Суд зазначає, що наведена постанова має значення для розгляду цієї справи насамперед у частині нормативного розмежування факту заподіяння шкоди, протиправної поведінки військовослужбовця, причинного зв`язку та його вини.
При цьому висновки Верховного Суду, сформульовані щодо незаконного використання військового майна та порушення командиром службових обов`язків, не можуть застосовуватися без урахування відмінностей фактичних обставин цього спору.
У справі, що розглядається, предметом оскарження є наказ про покладення на позивача повної матеріальної відповідальності за отримання додаткової грошової винагороди, нарахованої на підставі відповідних документів та наказів командування.
Відтак вирішальне значення має встановлення конкретної участі позивача у формуванні недостовірних підстав для виплати винагороди, а не лише констатація її отримання.
Особливе значення для вирішення спірних правовідносин має також постанова Верховного Суду від 21.03.2024 року у справі №580/1611/23.
У зазначеній справі військова частина звернулася з позовом про стягнення з військовослужбовця матеріальної шкоди, пов`язаної з розкомплектуванням автомобільної техніки.
Під час розгляду справи Верховний Суд установив, що первісний наказ про притягнення військовослужбовця до матеріальної відповідальності був скасований судовим рішенням, яке набрало законної сили, а подальший наказ фактично лише вносив зміни до первісного наказу.
Верховний Суд дійшов висновку, що наказ про внесення змін не може мати самостійного правового значення за відсутності чинного основного наказу про притягнення особи до матеріальної відповідальності.
У зв`язку із цим Верховний Суд скасував рішення судів попередніх інстанцій та ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні позову військової частини про стягнення коштів.
Водночас у мотивувальній частині постанови Верховний Суд наголосив на необхідності дотримання балансу між публічним інтересом у забезпеченні військової дисципліни та приватним інтересом особи щодо недопущення безпідставного притягнення до юридичної відповідальності.
Суд зазначає, що правовідносини у справі №580/1611/23 не є тотожними правовідносинам у цій справі, оскільки там вирішувалося питання правових наслідків скасування первісного наказу про матеріальну відповідальність.
Разом із тим наведений Верховним Судом підхід щодо необхідності належної правової підстави для стягнення шкоди та недопустимості покладення матеріальної відповідальності на підставі юридично неспроможного індивідуального акта є релевантним для оцінки спірного наказу.
Отже, з урахуванням наведених правових висновків Верховного Суду суд доходить висновку, що правомірність наказу про притягнення військовослужбовця до матеріальної відповідальності визначається не лише наявністю складеного акта службового розслідування та розрахунку шкоди, а насамперед доведеністю передбачених законом матеріальних підстав відповідальності.
У цій справі відповідач повинен був довести сукупність усіх умов, визначених статтею 3 Закону №160-IX, а також наявність конкретної передбаченої статтею 6 цього Закону підстави для застосування саме повної матеріальної відповідальності.
Саме по собі посилання на обставини можливого кримінального правопорушення, наявність кримінального провадження або висновки службового розслідування не звільняє відповідача від необхідності доведення таких обставин належними, допустимими та достатніми доказами.
Судом установлено, що наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 28.11.2025 року №5350 призначено службове розслідування за фактом можливого неправомірного отримання позивачем додаткової грошової винагороди за період із липня 2024 року по вересень 2025 року.
За результатами проведеного службового розслідування складено акт від 31.01.2026 року №77, на підставі якого командиром військової частини НОМЕР_1 видано наказ від 03.02.2026 року №436 «Про результати проведення службового розслідування».
Зазначеним наказом позивача притягнуто до повної матеріальної відповідальності за шкоду, визначену відповідачем у розмірі 1 868 365,59 грн.
Підставою для прийняття такого рішення стали висновки службового розслідування щодо можливого неправомірного отримання позивачем додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 року №168.
Оцінюючи наведені висновки, суд виходить із того, що відповідно до постанови №168 та прийнятих на її виконання нормативно-правових актів право військовослужбовця на додаткову винагороду визначається з урахуванням установлених умов її виплати, характеру виконуваних завдань, відповідних періодів та належного документального підтвердження.
При цьому нарахування додаткової винагороди здійснюється не виключно на підставі волевиявлення військовослужбовця, який її отримує, а відповідно до встановленої процедури, яка передбачає оформлення документів уповноваженими посадовими особами та прийняття командуванням відповідних рішень.
Отже, встановлення факту виплати додаткової винагороди за відсутності належних підстав не є тотожним установленню вини військовослужбовця, якому така винагорода була виплачена.
Для покладення на позивача матеріальної відповідальності відповідач повинен був установити конкретні дії або бездіяльність, які перебувають у безпосередньому причинному зв`язку з неправомірним витрачанням бюджетних коштів.
Суд звертає увагу, що в акті службового розслідування наведено твердження про можливу узгодженість дій позивача з іншими військовослужбовцями, спрямованих на отримання додаткової винагороди.
Однак відповідні твердження потребують підтвердження конкретними доказами, які дозволяють установити характер дій кожного військовослужбовця, його обізнаність про неправомірність відповідних виплат та фактичну участь у формуванні підстав для їх здійснення.
Наявність відомостей про можливу попередню змову не може замінювати доказування індивідуальної вини позивача.
Крім того, відповідно до частини восьмої статті 8 Закону №160-IX, якщо шкоду завдано кількома особами, у наказі командира визначаються суми, що підлягають стягненню окремо з кожної особи, з урахуванням ступеня вини та конкретних обставин завдання ними шкоди.
Отже, у разі встановлення причетності декількох осіб до заподіяння державі шкоди командир зобов`язаний надати оцінку діям кожної з них та визначити правові підстави покладення відповідного обсягу матеріальної відповідальності.
Натомість покладення на позивача обов`язку відшкодувати всю суму визначеної відповідачем шкоди без належного обґрунтування ступеня його вини та конкретних обставин її заподіяння не відповідає вимогам індивідуалізації матеріальної відповідальності.
Суд також зазначає, що наявність кримінального провадження №42025052210001594, зареєстрованого 02.05.2025 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 191 Кримінального кодексу України, не встановлює факту вчинення позивачем відповідного правопорушення.
Так само ухвала слідчого судді від 12.12.2025 року у справі №208/12578/25 про надання тимчасового доступу до документів не є судовим рішенням, яким установлено винуватість позивача.
Лист Слідчого управління Головного управління Національної поліції в Донецькій області від 09.01.2026 року №261/20-2026 також підлягає оцінці як джерело відомостей, отриманих у межах досудового розслідування, а не як безумовне підтвердження всіх обставин, необхідних для притягнення позивача до матеріальної відповідальності.
Водночас суд наголошує, що відсутність обвинувального вироку не виключає можливості самостійного встановлення передбачених Законом №160-IX підстав матеріальної відповідальності військовослужбовця.
Однак такі підстави повинні бути доведені в межах відповідної процедури та підтверджені належними доказами.
Суд зазначає, що припущення щодо вчинення позивачем кримінального правопорушення не можуть бути використані як заміна доказування його особистої вини у заподіянні державі матеріальної шкоди.
Відповідно до статті 7 Закону №160-IX розмір завданої шкоди визначається за фактичними втратами на підставі даних бухгалтерського обліку з урахуванням установлених законом правил оцінки.
Отже, визначення матеріальної шкоди повинно ґрунтуватися на належних бухгалтерських документах, які підтверджують фактичне виникнення відповідних втрат.
Як установлено судом, у матеріалах службового розслідування міститься довідка про доходи позивача, відповідно до якої загальна сума нарахованої додаткової грошової винагороди становила 1 359 736,60 грн.
Водночас відповідно до іншої довідки, складеної фінансово-економічною службою військової частини НОМЕР_1 , загальний розмір переплати з урахуванням податку на доходи фізичних осіб та нарахувань єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування визначено в сумі 1 868 365,59 грн.
Таким чином, різниця між зазначеними сумами становить 508 628,99 грн.
Суд зазначає, що наявність у матеріалах службового розслідування розрахункових довідок підтверджує факт здійснення відповідачем відповідних обчислень, однак сама по собі не доводить правомірності віднесення кожної складової зазначеного розрахунку до прямої дійсної шкоди, заподіяної позивачем.
При цьому суд ураховує, що податок на доходи фізичних осіб та єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування мають різну правову природу.
Податок на доходи фізичних осіб утримується із доходу платника податку, тоді як єдиний внесок нараховується відповідним платником згідно з вимогами спеціального законодавства.
Відтак включення зазначених сум до розміру матеріальної шкоди потребує встановлення фактичних витрат військової частини, правових підстав їх віднесення до шкоди та можливості відповідного коригування.
При цьому суд не виключає, що фактично понесені військовою частиною надлишкові витрати за наявності визначених законом умов можуть становити пряму дійсну шкоду.
Однак для покладення обов`язку з їх відшкодування на позивача необхідним є доведення не лише факту здійснення таких витрат, але й причинного зв`язку між ними та конкретною винною протиправною поведінкою позивача.
Суд звертає увагу, що бухгалтерське визначення суми переплати та юридичне встановлення розміру шкоди, яка підлягає відшкодуванню військовослужбовцем, не є тотожними поняттями.
Навіть за умови арифметичної правильності розрахунку відповідач зобов`язаний довести наявність усіх передбачених статтею 3 Закону №160-IX умов матеріальної відповідальності.
Ураховуючи наведене, суд доходить висновку, що відповідачем не доведено належним чином обґрунтованості покладення саме на позивача обов`язку відшкодувати всю визначену суму 1 868 365,59 грн.
Відповідно до статті 85 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України службове розслідування призначається письмовим наказом командира та повинно бути завершене протягом одного місяця з дня його призначення. У необхідних випадках цей строк може бути продовжено, але не більш як на один місяць.
Порядком проведення службового розслідування у Збройних Силах України, затвердженим наказом Міністерства оборони України від 21.11.2017 року №608 (далі - Порядок №608), визначено обов`язки посадових осіб, які проводять службове розслідування, права військовослужбовців та вимоги до оформлення результатів такого розслідування.
Зазначеним Порядком передбачено обов`язок всебічного, повного та об`єктивного встановлення обставин, які мають значення для вирішення питання про відповідальність військовослужбовця.
Суд зазначає, що службове розслідування не може мати виключно обвинувального характеру.
Посадові особи, які його проводять, повинні встановлювати не лише обставини, що можуть свідчити про вчинення правопорушення, а й обставини, які спростовують відповідні твердження або виключають відповідальність військовослужбовця.
З матеріалів справи вбачається, що службове розслідування призначено наказом від 28.11.2025 року №5350.
Наказом від 05.12.2025 року №5420 строк його проведення продовжено до 09.01.2026 року.
Надалі наказом від 10.01.2026 року №105 прийнято рішення про перенесення строку проведення службового розслідування у зв`язку з необхідністю отримання відповіді від правоохоронного органу.
Наказом від 19.01.2026 року №180 строк проведення службового розслідування поновлено до 30.01.2026 року.
Водночас акт службового розслідування №77 складено 31.01.2026 року.
Отже, з дня призначення службового розслідування до дня складення відповідного акта минуло 64 календарні дні.
При цьому пунктом 14 розділу III Порядку №608 передбачено спеціальні правила невключення окремих періодів до строку службового розслідування, пов`язані з перебуванням військовослужбовця у відпустці, на лікуванні або його відсутністю з інших документально підтверджених поважних причин.
Суд зазначає, що очікування відповіді на запит правоохоронного органу не є самостійною підставою для невключення відповідного періоду до строку службового розслідування за зазначеною нормою.
За таких обставин відповідач повинен був довести наявність передбачених законодавством підстав для перенесення строку службового розслідування та дотримання його граничної тривалості.
Крім того, акт службового розслідування складено після дати, визначеної наказом від 19.01.2026 року №180 як строк його завершення.
Суд ураховує, що порушення строку службового розслідування саме по собі не в усіх випадках є безумовною підставою для скасування прийнятого за його результатами наказу.
Однак у цій справі відповідні обставини підлягають оцінці в сукупності з іншими встановленими порушеннями, зокрема щодо забезпечення позивачу права на участь у службовому розслідуванні та доведеності підстав повної матеріальної відповідальності.
Оцінюючи доводи позивача щодо позбавлення його можливості надати пояснення, суд зазначає, що Порядком №608 передбачено право військовослужбовця знати підстави проведення службового розслідування, надавати пояснення, подавати документи, заявляти клопотання та висловлювати зауваження.
Зазначені права є суттєвими процедурними гарантіями, спрямованими на забезпечення об`єктивності розслідування.
Позивач стверджує, що не був належним чином повідомлений про проведення службового розслідування та не мав можливості надати пояснення щодо обставин отримання додаткової винагороди.
Відповідач натомість посилається на відсутність позивача за місцем проходження військової служби з 24.10.2025 року.
Суд зазначає, що відсутність військовослужбовця за місцем проходження служби та його свідома відмова від надання пояснень є різними за змістом обставинами.
Сам по собі факт відсутності особи не підтверджує її відмови від реалізації передбачених законодавством прав.
Крім того, зазначена обставина не звільняє посадових осіб, які проводять службове розслідування, від обов`язку вживати доступних заходів для встановлення місцеперебування військовослужбовця та забезпечення можливості отримання його пояснень.
Судом установлено, що наказом від 10.12.2025 року №351 позивача виключено зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 .
Надалі позивач проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_2 , а згодом у військовій частині НОМЕР_3 .
При цьому 10.02.2026 року військовою частиною НОМЕР_1 направлено до військової частини НОМЕР_2 витяг із наказу від 03.02.2026 року №436, а 17.02.2026 року командування військової частини НОМЕР_2 звернулося із запитом про надання матеріалів службового розслідування.
Наведені обставини підтверджують наявність службових каналів взаємодії між відповідними військовими частинами.
Разом із тим відповідачем не доведено, що під час проведення службового розслідування було вжито всіх необхідних заходів для забезпечення позивачу реальної можливості надати пояснення, подати документи та висловити заперечення щодо обставин, які стали підставою для його притягнення до матеріальної відповідальності.
Суд зазначає, що позбавлення військовослужбовця можливості надати пояснення щодо обставин, які стали підставою для покладення на нього обов`язку відшкодувати 1 868 365,59 грн, не може розглядатися як суто формальне порушення процедури.
Така можливість мала істотне значення для з`ясування фактичних обставин отримання додаткової винагороди, характеру виконуваних позивачем завдань, його місцеперебування у відповідні періоди та наявності чи відсутності підстав для матеріальної відповідальності.
Отже, недоведення належного забезпечення позивачу передбачених Порядком №608 процедурних прав свідчить про порушення вимог щодо повного та об`єктивного проведення службового розслідування.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд також ураховує положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують під час розгляду справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.
Суд зазначає, що принцип верховенства права передбачає не лише формальну відповідність рішення суб`єкта владних повноважень вимогам законодавства, а й необхідність забезпечення належної правової процедури, обґрунтованості втручання у права особи, юридичної визначеності та справедливого балансу між публічними й приватними інтересами.
У рішенні від 01.07.2003 року у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland, заява №37801/97) ЄСПЛ розглядав питання дотримання гарантій справедливого судового розгляду у зв`язку з відмовою національного суду прийняти докази, запропоновані заявницею.
У пункті 36 зазначеного рішення ЄСПЛ наголосив, що, хоча національні суди мають певну свободу розсуду під час вибору аргументів та прийняття доказів, відповідний орган повинен обґрунтовувати свої дії шляхом наведення мотивів прийнятого рішення.
У пункті 37 цього рішення ЄСПЛ зазначив, що одним із призначень мотивованого рішення є підтвердження того, що доводи сторін були почуті та розглянуті.
Крім того, належне мотивування рішення забезпечує можливість його ефективного оскарження та перегляду вищою інстанцією, а також здійснення громадського контролю за відправленням правосуддя.
Отже, мотивування рішення не може зводитися до формального переліку нормативно-правових актів або відтворення висновків, зроблених іншими посадовими особами.
Воно повинно давати можливість установити, які саме обставини покладені в основу рішення, якими доказами вони підтверджуються та чому відповідні докази визнані достатніми для застосування конкретних правових наслідків.
Суд зазначає, що хоча наведений правовий висновок ЄСПЛ сформульовано стосовно гарантій справедливого судового розгляду, він має значення для оцінки обґрунтованості спірного владного рішення у взаємозв`язку з вимогами частини другої статті 2 КАС України.
У цій справі відповідач прийняв рішення про притягнення позивача до повної матеріальної відповідальності в сумі 1 868 365,59 грн.
Таке рішення повинно містити достатні мотиви, які дають можливість установити конкретні протиправні дії позивача, форму його вини, причинний зв`язок між такими діями та заподіяною шкодою, а також правові підстави визначення відповідного розміру відповідальності.
Натомість формальне посилання на висновки службового розслідування та загальну суму розрахованої переплати без належного встановлення зазначених обставин не відповідає вимогам обґрунтованості індивідуального акта.
У рішенні від 27.09.2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland, заява №49684/99) ЄСПЛ розглянув питання достатності мотивування рішень органів, які вирішували спір щодо пенсійних прав заявника.
У пункті 30 зазначеного рішення ЄСПЛ наголосив, що відповідно до усталеної практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, рішення судів та інших органів, що здійснюють вирішення спорів, повинні належним чином містити мотиви, на яких вони ґрунтуються.
При цьому ЄСПЛ зазначив, що обсяг обов`язку щодо мотивування рішення може відрізнятися залежно від його характеру та конкретних обставин справи.
Водночас положення пункту 1 статті 6 Конвенції не можуть тлумачитися як вимога надавати детальну відповідь на кожний аргумент сторони.
Разом із тим мотивування рішення повинно бути достатнім для того, щоб особа могла зрозуміти підстави його прийняття та ефективно скористатися правом на оскарження.
У пунктах 31-33 зазначеного рішення ЄСПЛ установив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки наведені національними органами мотиви не дозволяли належним чином зрозуміти підстави зміни обсягу пенсійних прав заявника.
ЄСПЛ звернув увагу на те, що недостатність мотивування рішення органу першої інстанції не була усунута під час його подальшого перегляду.
Застосовуючи наведений підхід до обставин цієї справи, суд зазначає, що рішення про притягнення військовослужбовця до повної матеріальної відповідальності повинно містити обґрунтування, достатнє для розуміння ним конкретних причин покладення на нього відповідного майнового обов`язку.
Особливого значення така вимога набуває у випадку, коли сума визначеної шкоди є значною, а її розрахунок складається з декількох економічно та юридично різних елементів.
У спірному наказі від 03.02.2026 року №436 відповідач визначив суму матеріальної шкоди в розмірі 1 868 365,59 грн.
Однак наявність бухгалтерської довідки із зазначенням загальної суми переплати не звільняла відповідача від обов`язку обґрунтувати, чому вся зазначена сума становить пряму дійсну шкоду, яка підлягає відшкодуванню саме позивачем.
За відсутності належного обґрунтування зазначених обставин особа фактично позбавляється можливості зрозуміти, які конкретні її дії стали підставою для виникнення майнового обов`язку та з яких причин на неї покладено відповідальність саме в такому розмірі.
У рішенні від 10.02.2010 року у справі «Серявін та інші проти України» (Seryavin and Others v. Ukraine, заява №4909/04) ЄСПЛ у пункті 58 наголосив, що відповідно до усталеної практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
При цьому ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції не вимагає детальної відповіді на кожний аргумент, а міра виконання обов`язку щодо мотивування може відрізнятися залежно від характеру рішення.
Водночас суд зобов`язаний надати оцінку істотним доводам, які можуть вплинути на вирішення спору.
Суд зазначає, що наведений підхід має значення для оцінки повноти службового розслідування та обґрунтованості прийнятого за його результатами рішення.
У цій справі істотними для вирішення питання про матеріальну відповідальність позивача були обставини фактичного виконання ним службових обов`язків, наявності підстав для виплати додаткової винагороди, характеру його участі в оформленні відповідних документів, а також правомірності визначення всієї суми шкоди.
Зазначені обставини не могли бути залишені без належної перевірки, оскільки безпосередньо впливали на можливість установлення вини позивача та причинного зв`язку між його поведінкою і визначеними відповідачем втратами.
У рішенні від 09.06.2005 року у справі «Руїс-Матеос проти Іспанії» (Ruiz-Mateos v. Spain, заява №12952/87, рішення від 23.06.1993 року) ЄСПЛ розглядав питання дотримання принципу змагальності та рівності сторін під час провадження, яке мало істотне значення для майнових інтересів заявників.
У зазначеному рішенні ЄСПЛ виходив із того, що сторона повинна мати реальну можливість ознайомитися з доводами та матеріалами, які можуть вплинути на вирішення справи, і висловити щодо них свою позицію.
Суд зауважує, що наведені гарантії безпосередньо стосуються судового провадження, однак їх правове значення полягає у забезпеченні справедливості процедури прийняття рішень, які істотно впливають на права та інтереси особи.
Стосовно адміністративного рішення, яке оскаржується у цій справі, відповідна гарантія безпосередньо закріплена у пункті 9 частини другої статті 2 КАС України, який передбачає необхідність урахування права особи на участь у процесі прийняття рішення.
Крім того, право військовослужбовця надавати пояснення, подавати документи та заявляти клопотання прямо передбачене Порядком №608.
Отже, право позивача бути почутим під час проведення службового розслідування не є абстрактною процесуальною гарантією, а становить конкретне право, закріплене національним законодавством.
У цій справі відповідачем не доведено належного забезпечення позивачу реальної можливості надати пояснення щодо обставин, які стали підставою для покладення на нього повної матеріальної відповідальності.
Суд зазначає, що відсутність такої можливості могла істотно вплинути на результати службового розслідування, оскільки позивач був позбавлений можливості надати власні пояснення щодо виконання службових обов`язків, фактичної участі у відповідних заходах, підстав нарахування додаткової винагороди та обставин, які могли виключати його відповідальність.
За таких обставин порушення права позивача на участь у службовому розслідуванні має істотний характер.
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном.
Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства та на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
У рішенні від 23.09.1982 року у справі «Спорронг і Льоннрот проти Швеції» (Sporrong and Lцnnroth v. Sweden, заяви №7151/75 та №7152/75) ЄСПЛ сформулював принцип необхідності забезпечення справедливого балансу між вимогами загального інтересу суспільства та захистом основоположних прав особи.
ЄСПЛ наголосив, що втручання у майнові права особи не повинно покладати на неї індивідуальний і надмірний тягар.
У рішенні від 05.01.2000 року у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy, заява №33202/96) ЄСПЛ також звернув увагу на те, що принцип законності у сфері захисту майна вимагає не лише наявності правової підстави для втручання, але й відповідності такого втручання принципу верховенства права.
При цьому дії органів державної влади повинні відповідати вимогам належного урядування та не створювати для особи непропорційного майнового тягаря.
Суд зазначає, що забезпечення належного використання бюджетних коштів, запобігання їх неправомірному витрачанню та відшкодування заподіяної державі шкоди становлять легітимну мету діяльності органів військового управління.
Однак реалізація зазначеної мети повинна здійснюватися відповідно до встановлених законом процедур та за наявності достатніх фактичних і правових підстав.
Покладення на військовослужбовця обов`язку відшкодувати 1 868 365,59 грн без належного доведення його особистої вини, протиправної поведінки, причинного зв`язку та обґрунтованого розміру прямої дійсної шкоди не відповідає вимогам законності та пропорційності.
Суд ураховує, що внаслідок прийняття оскаржуваного наказу відповідачем здійснено заходи щодо обліку визначеної суми як заборгованості позивача.
Крім того, 02.04.2026 року здійснено зарахування коштів у сумі 6397,83 грн у рахунок погашення відповідної заборгованості.
Залишок заборгованості визначено в сумі 1 861 967,76 грн та передано для подальшого обліку за новим місцем проходження позивачем військової служби.
Отже, оскаржуваний наказ не є суто внутрішнім організаційним документом, а безпосередньо породжує для позивача негативні майнові наслідки.
За таких обставин суд доходить висновку, що втручання у майнові інтереси позивача повинно ґрунтуватися на належно встановлених підставах матеріальної відповідальності та відповідати вимогам справедливого балансу між публічним інтересом і правами особи.
У цій справі відповідачем не доведено дотримання зазначених вимог.
Відповідно до частини першої статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд установлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
Згідно зі статтею 90 КАС України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.
Жодні докази не мають для суду наперед установленої сили.
Відповідно до частини другої статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Отже, саме на військову частину НОМЕР_1 покладено обов`язок довести правомірність наказу від 03.02.2026 року №436.
Суд зазначає, що такий обов`язок охоплює доведення не лише формального дотримання процедури видання наказу, а й наявності фактичних та правових підстав для притягнення позивача до повної матеріальної відповідальності.
Оцінивши надані сторонами докази у їх сукупності, суд доходить висновку, що відповідачем не доведено належним чином усіх передбачених статтею 3 Закону №160-IX умов матеріальної відповідальності позивача.
Зокрема, відповідачем не наведено достатніх доказів конкретної протиправної поведінки ОСОБА_2 , яка стала безпосередньою причиною здійснення спірних виплат додаткової винагороди.
Крім того, не доведено належним чином правових підстав покладення на позивача повної матеріальної відповідальності за всю визначену суму шкоди в розмірі 1 868 365,59 грн.
При цьому наявність бухгалтерського розрахунку відповідної суми не замінює необхідності встановлення особистої вини позивача та причинного зв`язку між його поведінкою і заподіяною державі шкодою.
Суд також ураховує встановлені недоліки процедури службового розслідування, зокрема щодо перенесення строку його проведення та забезпечення позивачу права на участь у відповідній процедурі.
Зазначені порушення оцінюються судом у сукупності, з урахуванням характеру спірного рішення, обсягу покладеної на позивача відповідальності та істотності відповідних процедурних гарантій.
Суд зазначає, що за змістом частини другої статті 2 КАС України рішення суб`єкта владних повноважень повинно бути обґрунтованим, розсудливим, пропорційним та прийнятим з урахуванням права особи на участь у процесі його прийняття.
Натомість оскаржуваний наказ не відповідає зазначеним критеріям, оскільки прийнятий за відсутності належного підтвердження сукупності передбачених законом умов матеріальної відповідальності позивача та з істотними недоліками процедури встановлення відповідних обставин.
При цьому суд ураховує правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 21.03.2024 року у справі №580/1611/23, від 26.06.2025 року у справі №420/18550/23 та від 21.05.2026 року у справі №280/393/24, щодо необхідності застосування положень Закону №160-IX з урахуванням характеру матеріальної відповідальності, установлених законом умов її настання та правових наслідків прийняття відповідного індивідуального акта.
Суд також ураховує правові підходи ЄСПЛ, викладені у рішеннях «Суомінен проти Фінляндії», «Гірвісаарі проти Фінляндії», «Серявін та інші проти України», «Руїс-Матеос проти Іспанії», «Спорронг і Льоннрот проти Швеції» та «Бейелер проти Італії», у частині необхідності належного обґрунтування рішень, забезпечення справедливості процедури, дотримання принципу правової визначеності та справедливого балансу між публічними і приватними інтересами.
З огляду на викладене суд доходить висновку, що відповідачем не доведено правомірності прийняття наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 03.02.2026 року №436 «Про результати проведення службового розслідування».
Відповідно до пункту 2 частини другої статті 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.
Ураховуючи, що оскаржуваний наказ є індивідуальним актом, яким безпосередньо вирішено питання про притягнення позивача до повної матеріальної відповідальності та визначено суму шкоди, що підлягає відшкодуванню, належним способом захисту порушених прав позивача є визнання зазначеного наказу протиправним та його скасування.
Оскільки встановлені порушення стосуються основних фактичних та правових підстав прийняття оскаржуваного наказу, а передбачені ним заходи щодо стягнення коштів є похідними від рішення про притягнення позивача до повної матеріальної відповідальності, суд доходить висновку про наявність підстав для скасування наказу.
Зазначене вище в сукупності свідчить про обґрунтованість доводів позивача про наявність правових підстав для задоволення заявлених вимог.
Беручи до уваги зазначене суд вважає, що відповідачем, за час розгляду справи, на виконання вимог частини 2 статті 77 КАС України, не було доведено правомірності прийнятого ним оскаржуваного рішення.
Відповідно до статті 244 КАС України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема:
1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;
2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.
Відповідно до положень частин 1 та 2 статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно положень статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Відповідно до частини 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:
1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;
2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;
3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);
4) безсторонньо (неупереджено);
5) добросовісно;
6) розсудливо;
7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;
8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);
9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;
10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
За наслідком здійснення аналізу оскаржуваних дій та рішення на відповідність наведеним вище критеріям, суд, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень наведеного законодавства України, матеріалів справи, приходить до висновку про те, що заявлені позовні вимоги підлягають задоволенню.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, то підстави для застосування положень статті 139 КАС України у суду відсутні.
На підставі частини 3 статті 243 Кодексу адміністративного судочинства України, в судовому засіданні 28 жовтня 2026 року проголошено вступну та резолютивну частини рішення суду. Виготовлення рішення у повному обсязі здійснено 02 листопада 2026 року.
Керуючись ст. ст. 139, 242-243, 245-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
ВИРІШИВ:
Позовну заяву ОСОБА_2 в особі представника Сидоренка Станіслава Ігоревича до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправним та скасування наказу про результати проведення службового розслідування – задовольнити повністю.
Визнати протиправним та скасувати наказ командира військової частини НОМЕР_1 від 03.02.2026 року №436 «Про результати проведення службового розслідування», яким ОСОБА_2 притягнуто до повної матеріальної відповідальності за шкоду, визначену в розмірі 1 868 365,59 грн.
Судові витрати розподілу не підлягають.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Повний текст рішення суду складений 02 листопада 2026 року.
Суддя С. В. Прудник
Оригінал: reyestr.court.gov.ua