Постанова від 27 жовтня 2026 р. у справі №295/9658/25 — Житомирський апеляційний суд

Суд: Житомирський апеляційний суд

Інстанція: Апеляційна

Юрисдикція: Цивільне

Категорія: про позбавлення батьківських прав

Дата: 27 жовтня 2026 р.

Справа: №295/9658/25

Суддя: Шевчук А. М.

УКРАЇНА

Житомирський апеляційний суд

Справа №295/9658/25 Головуючий у 1-й інст. Пилипюк Л. М.

Категорія 71 Доповідач Шевчук А. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 жовтня 2026 року Житомирський апеляційний суд у складі:

головуючої судді Шевчук А.М.,

суддів: Павицької Т.М., Бондар О.О.,

за участі секретаря судового засідання Ковальчук М.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Житомирі за участі прокурора

цивільну справу №295/9658/25 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: виконавчий комітет Житомирської міської ради, як орган опіки та піклування, про позбавлення батьківських прав

за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою адвокатом Козубом Олександром Миколайовичем,

на рішення Корольовського районного суду м.Житомира від 29 травня 2026 року, яке ухвалене під головуванням судді Пилипюк Л.М. у м.Житомирі,

у с т а н о в и в:

У липні 2025 року ОСОБА_1 через адвоката Козуба О.М. звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 . Просив позбавити ОСОБА_2 батьківських прав відносно малолітньої доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Позов обґрунтований тим, що сторони перебували у шлюбі. Від шлюбу мають доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Рішенням Богунського районного суду м.Житомира від 19 липня 2018 року в справі №295/3919/18 шлюб між сторонами розірваний та визначене місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_3 разом із батьком - ОСОБА_1 . Фактично шлюбні стосунки були припинені ще в 2012 році. Сторони проживають окремо, донька проживає з позивачем, тобто батьком. Спорів стосовно місця проживання доньки не було. Весь цей час мати життям доньки не цікавилася, не телефонувала, не виявляла бажання спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні. Перші декілька років члени сім`ї намагалися вмовити ОСОБА_2 приймати участь у вихованні дитини та зберегти для дитини «маму», але вона постійно відмовляла та повідомляла, що не має материнських почуттів до дитини, а батьківство щодо доньки є для неї непотрібним тягарем. На початку 2025 року встановлений телефонний зв`язок з ОСОБА_2 . Наразі мати дитини проживає у Республіці Польща. Відношення до своєї доньки ОСОБА_3 ОСОБА_2 не змінила та 09 липня 2025 року оформила нотаріальну заяву про відмову від виконання батьківських обов`язків. Мати ОСОБА_5 більш як тринадцять років не цікавиться здоров`ям та навчанням доньки, жодного разу не приймала участі у витратах на освіту, лікування, одяг, фізичний, культурний та духовний розвиток доньки. ОСОБА_2 більше тринадцяти років ухиляється від виконання батьківських обов`язків щодо дитини.

Рішенням Корольовського районного суду м.Житомира від 29 травня 2026 року в задоволенні позову відмовлено.

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, позивач ОСОБА_1 через адвоката Козуба О.М. подав апеляційну скаргу. Посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення скасувати та ухвалити нове про задоволення позову.

Доводи апеляційної скарги аргументовані тим, що ОСОБА_2 дійсно самоусунулася від виховання дочки або свідомо не бажає виконувати свої батьківські обов`язки. Вказані обставини підтверджується наступними доказами: заявою ОСОБА_2 про відмову від виконання батьківських обов`язків, яка складена українською мовою та посвідчена нотаріусом у Польщі; рішення Богунського районного суду м.Житомира від 19 липня 2018 року в справі №295/3919/18, яким шлюб між позивачем та відповідачем розірваний та визначено місце проживання малолітньої дитини разом із батьком - ОСОБА_1 , а також підтверджено, що ОСОБА_2 жодним чином не цікавилася навчанням, поведінкою та шкільним життям доньки, батьківські збори не відвідувала; довідкою ліцею №8 м. Житомира від 31 травня 2025 року №425, згідно з якою позивач сам займається вихованням доньки, ОСОБА_3 , учениці 9-В класу. ОСОБА_2 впродовж усього часу навчання ОСОБА_5 , починаючи з 2016 року, не підтримує зв`язок з класним керівником та не відвідує батьківські збори, не приймає участі у вихованні дитини, не цікавиться її успішністю. Усі питання, які виникали за час навчання ОСОБА_3 , вирішувалися адміністрацією ліцею виключно з батьком учениці, ОСОБА_1 ; показаннями свідка ОСОБА_6 (батька позивача та дідуся неповнолітньої ОСОБА_3 ), який підтвердив факт ухилення відповідача від виконання обов`язків по вихованню доньки; висновком органу опіки та піклування щодо позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 , який затверджений рішенням виконкому Житомирської міської ради від 17 грудня 2025 року №1790. Відповідно до висновку ОСОБА_2 не забезпечує необхідного харчування, лікування дочки, матеріальної допомоги на її утримання не надає, станом здоров`я, розвитком ОСОБА_5 не цікавиться, не відвідує її за місцем проживання та навчання, самоусунулася від виконання батьківських обов`язків, а також не заперечує щодо позбавлення її батьківських прав, про що написала відповідну нотаріально посвідчену заяву. На підставі наведених фактів, виходячи з інтересів дитини, виконком Житомирської міської ради, як орган опіки та піклування, вважає доцільним позбавити батьківських прав ОСОБА_2 відносно неповнолітньої дочки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Щодо заяви ОСОБА_2 про відмову від виконання батьківських обов`язків, то дійсно до письмових доказів, викладених іноземною мовою, повинні додаватися переклади українською мовою, засвідчені належним чином, але така вимога стосується саме до документів, викладених іноземною мовою. Разом із цим, заява ОСОБА_2 складена та викладена українською мовою, а не іноземною. Посвідчення цієї заяви здійснено нотаріусом у Польщі. Враховуючи наведене, додана до позову копія заяви ОСОБА_2 є такою, що відповідає вимогам ЦПК України та Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної», а не прийняття судом заяви ОСОБА_2 є надмірним формалізмом. Для належної оцінки до апеляційної скарги доданий належним чином засвідчений переклад посвідчувального напису нотаріуса, який вчинено на зворотній сторінці заяви ОСОБА_2 . Окрім того, у довідці від 31 травня 2025 року №425 ліцей №8 м.Житомира надав інформацію щодо участі відповідача у навчанні дитини, починаючи з 2016 року по день видачі довідки. Факт того, що дитина у 2026 році не навчається у цьому закладі освіти у жодному разі не змінює актуальність та правдивість інформації про події, які відбувалися під час навчання дитини у такому закладі освіти. Також, рішенням Богунського районного суду м.Житомира від 19 липня 2018 року в справі №295/3919/18 підтверджено, що ОСОБА_2 жодним чином не цікавилася навчанням, поведінкою та шкільним життям доньки, батьківські збори не відвідувала. Тобто, така поведінка матері дитини є сталою, постійною та незмінною. Всі учасники справи підтверджують, що мати впродовж тринадцяти років не спілкувалася з донькою, не має з нею психоемоційного контакту, більше того, не має наміру виконувати своїх батьківських обов`язків. Відповідач не заперечує позбавлення її батьківських прав, вважаючи, що це відповідає інтересам дитини. Дитина зростає і виховується батьком, тобто позивачем. Поведінка особи, яка свідомо змінила країну проживання, не бере участі у вихованні дитини, свідчить про її ухилення від виконання батьківських обов`язків у розумінні положень ст.164 СК України і може бути підставою для позбавлення цієї особи батьківських прав щодо дитини (постанова Верховного Суду від 26 квітня 2022 року в справі №520/8264/19).

Відзиву на апеляційну скаргу не надходило. Відповідно до частини третьої ст.360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Ухвалою Житомирського апеляційного суду від 23 вересня 2026 року до участі у розгляді справи залучений прокурор (а.с.124).

У судовому засіданні представник позивача Козуб О.М. апеляційну скаргу підтримав та просить її задовольнити, - рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким позбавити ОСОБА_2 батьківських прав відносно дочки ОСОБА_3 .

Прокурор Крігер Л.Ю. просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Позивач, відповідач та представник органу опіки та піклування в судове засідання не з`явилися. Учасники справи про дату, час і місце розгляд справи повідомлені належним чином (а.с.125,128,135,138). Кореспонденція, у тому числі судова повістка, що надсилалася відповідачу ОСОБА_2 , повернута Укрпоштою з відміткою у поштовому повідомленні: «адресат відсутній за вказаною адресою» (а.с.138). За положеннями частини восьмої ст.128 ЦПК України днем вручення судової повістки є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відсутність особи за адресою місця проживання чи перебування. Додатково на судове засідання, яке призначено на 28 жовтня 2026 року, відповідач викликана до суду через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, яке розміщено 23 вересня 2026 року (а.с.125). За положеннями ст.128 ЦПК України відповідач із опублікуванням оголошення про виклик вважається про дату, час і місце розгляду справи повідомленою. Відповідно до частини другої ст.372 ЦПК України неявка сторін та інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, тим більше, що інтереси позивача представляє адвокат, а органу опіки та піклування судова повістка доставлена на електронну пошту.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції відповідно до положень ст.367 ЦПК України, колегія суддів апеляційного суду доходить висновку, що апеляційна скарга не може бути задоволеною з наступних підстав.

Згідно з частиною третьою ст.51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці (частина перша ст.12 Закону України «Про охорону дитинства»).

Відповідно до частини сьомої ст.7 СК України, дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованою Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року №789-XII (далі - Конвенція про права дитини), іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

За положеннями пунктів 1 та 2 ст.3 Конвенції про права дитини, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Згідно з ст.9 Конвенції про права дитини визначено, що держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини.

Відповідно до частин першої-четвертої ст.150 СК України, батьки зобов`язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім`ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини, піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя, поважати дитину.

Згідно з частиною першою ст.155 СК України здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності.

Підстави позбавлення батьківських прав передбачені частиною першою ст.164 СК України.

Вказаною нормою визначено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: 1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров`я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; 2) ухиляються від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини, забезпечення безпечних умов життя дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти; 3) жорстоко поводяться з дитиною; 4) є хронічними алкоголіками або наркоманами; 5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; 6) засуджені за вчинення умисного кримінального правопорушення щодо дитини.

Відповідно до ст.165 СК України право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім`ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров`я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.

Тлумачення пункту 2 частини першої ст.164 СК України дозволяє зробити висновок, що ухилення від виконання обов`язків із виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Відповідно до частини першої ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 07 грудня 2006 року в справі «Хант проти України» (заява №31111/04) наголосив на тому, що питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини.

При вирішенні такої чутливої категорії спорів суди повинні мати на увазі, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, вирішення сімейних питань, на який вони йдуть лише у виняткових випадках, і головне - за наявності достатніх та переконливих доказів, що характеризують особистості батька й матері як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров`я та психічного розвитку. Суди повинні зважувати на те, що позбавлення батьківських прав на дитину вже несе в собі негативний вплив на свідомість дитини, та застосовувати цей захід як крайній спосіб впливу та захисту прав дитини.

Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який необхідно розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків (постанови Верховного Суду від 29 липня 2021 року в справі №686/16892/20, від 11 вересня 2020 року в справі №357/12295/18, від 29 квітня 2020 року в справі №522/10703/18, від 13 квітня 2020 року в справі №760/468/18, від 11 березня 2020 року в справі №638/16622/17, від 06 вересня 2023 року в справі №545/560/21, від 06 березня 2024 року в справі №150/137/23, від 20 березня 2024 року в справі № 405/5236/20).

Права батьків і дітей, які засновані на спорідненості, становлять основоположну складову сімейного життя, а заходи національних органів, спрямовані перешкодити реалізації цих прав, є втручанням у права, гарантовані ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути прикута до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.

Наведене узгоджується з висновками щодо врахування найкращих інтересів дитини при розгляді справ, які стосуються прав дітей, сформульованими у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року в справі №402/428/16-ц, Верховного Суду від 02 грудня 2020 року в справі №180/1954/19, від 13 листопада 2020 року в справі №760/6835/18, від 09 листопада 2020 року в справі №753/9433/17, від 02 листопада 2020 року в справі №552/2947/19, від 24 квітня 2019 року в справі №300/908/17, від 12 вересня 2023 року в справі №213/2822/21.

Судова практика у цій категорії справ є усталеною і підстави для відступлення від вказаних висновків відсутні, відмінність стосується лише фактичних обставин конкретної справи й доказування.

У постанові Верховного Суду від 06 травня 2020 року в справі №753/2025/19 зазначено, що ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками. Позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (ст.166 СК України). Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав. За таких обставин, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків.

Згідно з частинами першою, п`ятою, шостою ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

За приписами частини першої ст.76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша ст.77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст.79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша ст.80 ЦПК України).

Відповідно до частин першої-третьої ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Обов`язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень. Недоведеність обставин, на наявності яких наполягає позивач - є підставою для відмови у позові; а у разі, якщо на тому наполягає відповідач - для відхилення його заперечень проти позову.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року в справі №129/1033/13-ц).

Верховний Суд у постанові від 02 жовтня 2019 року в справі №522/16724/16 зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. У іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Отже, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі».

Із матеріалів справи вбачається та судом установлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є батьками неповнолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.11).

Рішенням Богунського районного суду міста Житомира від 19 липня 2018 року в справі №295/3919/18 шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірваний. Вказаним рішенням також було визначено місце проживання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з батьком ОСОБА_1 (а.с.12-14).

На час звернення позивача із цим позовом до суду (липень 2025 року) донька сторін досягла віку чотирнадцяти років та за положеннями частини третьої ст.160 СК України набула права самостійно визначати своє місце проживання із одним із батьків, які проживають окремо.

Відповідно до копії довідки ліцею №8 м.Житомира Житомирської міської ради від 31 травня 2025 року №425, яка видана ОСОБА_1 , убачається, що останній сам займався вихованням дочки ОСОБА_3 , 05 лютого 2010 року, учениці 9-В класу. Мати дитини ОСОБА_2 упродовж часу навчання ОСОБА_5 , починаючи з 2016 року, не підтримує зв`язок з класним керівником та не відвідує батьківські збори. Всі питання, які виникали за час навчання ОСОБА_3 вирішувалися адміністрацією ліцею виключно з батьком учениці (а.с.17).

Допитаний в суді першої інстанції свідок ОСОБА_6 (батько позивача) показав, що з 2012 року позивач та онучка ОСОБА_5 проживали разом ним та його дружиною. Відповідач жодної участі у вихованні дочки ОСОБА_5 не брала, життям дитини не цікавилася. Свідок підтверджує, що наразі ОСОБА_5 перебуває у Польщі, де навчається. Також свідок зазначив, що, ймовірно, контакти з відповідачкою є, але він повідомити їх не може. На запитання яким чином було здобуто заяву відповідача про відмову від виконання батьківських обов`язків свідок відповів, що про це потурбувався його син.

Отже, наразі ОСОБА_8 проживає у Республіці Польща та учасники справи цей факт визнають, а тому він доказуванню не підлягає.

Нормами ст.19 СК України встановлено, що при розгляді спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, визначення місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе, не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних в результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.

Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини (частина шоста ст.19 СК України).

У постанові Верховного Суду від 18 січня 2021 року в справі №685/511/19 вказано, що висновок органу опіки та піклування має рекомендаційний характер, а тому не може бути безумовною підставою для задоволення позову та позбавлення одного з батьків батьківських прав.

Рішенням виконавчого комітету Житомирської міської ради від 17 грудня 2025 року №1790 затверджений висновок щодо позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 . Відповідно до висновку виконкому Житомирської міської ради від 17 грудня 2025 року №1790 ОСОБА_2 не забезпечує необхідного харчування, лікування дочки, матеріальної допомоги на її утримання не надає, станом здоров`я, розвитком ОСОБА_5 не цікавиться, не відвідує її за місцем проживання та навчання, самоусунулася від виконання батьківських обов`язків, а також не заперечує щодо позбавлення її батьківських прав, про що написала відповідну нотаріально завірену заяву. На підставі наведених фактів, виходячи з інтересів дитини, виконком Житомирської міської ради, як орган опіки та піклування, вважає доцільним позбавити батьківських прав ОСОБА_2 відносно неповнолітньої дочки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.58).

Щодо висновку виконавчого комітету Житомирської міської ради про позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав, то колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що вказаний висновок складений з урахування довідки ліцею №8 м.Житомира та не містить відомостей про те, чи відбиралися пояснення у сторін та чи враховувалася думка дитини з цього приводу. Також відсутній й акт обстеження умов проживання дитини, який складається після відвідування житла дитини та кожного з батьків, у якому мають фіксуватися санітарні, побутові умови, наявність місця для навчання та відпочинку тощо, оскільки дитина в Україні відсутня.

До апеляційної скарги скаржником також додано копію заяви про відмову ОСОБА_2 від виконання батьківських обов`язків, яка подавалася до суду першої інстанції, але без перекладу з польської на українську мову посвідчувального напису, вчиненого нотаріусом Республіки Польща, який засвідчив, що під змістом документа у приміщенні контори особисто підписалася відповідач ОСОБА_9 , особу якої нотаріус Республіки Польща встановив на підставі українського закордонного паспорта, а також було відсутнє нотаріальне засвідчення нотаріусом держави Україна підпису перекладача. До апеляційної скарги, крім заяви ОСОБА_2 про відмову від виконання батьківських обов`язків, яка складена українською мовою, додано також переклад з польської на українську мову посвідчувального напису нотаріуса Республіки Польща, а справжність підпису перекладача, який виконав переклад посвідчувального напису, посвідчена приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу, тобто нотаріусом держави Україна (а.с.96-99). Колегія суддів, керуючись частиною третьою ст.367 ЦПК України, вважає за можливе прийняти додаткові докази, додані позивачем до апеляційної скарги. Зважаючи на особливу категорію цієї справи та її виняткове значення для захисту прав та інтересів учасників, суд визнає причини неподання цих доказів до суду першої інстанції поважними. Наведені докази не є принципово новими, а лише деталізують (уточнюють) обставини, які вже досліджувалися в суді першої інстанції.

Отже, справжність підпису відповідача ОСОБА_2 під змістом заяви про відмову від виконання батьківських обов`язків підтверджена у порядку, передбаченому чинним законодавством, а тому не виникає сумнівів у колегії суддів апеляційного суду та обставина, що саме відповідач підписала заяву про відмову від виконання батьківських обов`язків.

Так, зі змісту вказаної заяви вбачається, що ОСОБА_2 відмовляється від виконання своїх батьківських обов`язків відносно своєї неповнолітньої доньки, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Підтверджує, що починаючи з 2012 року вона не виконує та не має бажання виконувати свої батьківські обов`язки, не проживає разом з донькою, не спілкується з нею і бажання спілкуватися не має, не бере участі у вихованні дитини, не піклується про її фізичний і духовний розвиток, навчання та здоров`я. Наміру відновлювати сім`ю не має. Її біологічна неповнолітня донька, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є для неї чужою людиною. Материнських почуттів до ОСОБА_3 вона не має, підтримувати з нею зв`язок та спілкування не бажає. У 2012 році вона покинула сім`ю та більше не цікавилася долею дитини. На даний момент проживає в Польщі, має власне життя, яке не пов`язане з тягарем виховання дітей, що її повністю влаштовує. Не заперечує проти позбавлення її батьківських прав відносно неповнолітньої доньки, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у судовому порядку за відповідною позовною заявою батька дитини, її колишнього чоловіка, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с.96-100).

Разом із тим, у частинах першій, четвертій ст.206 ЦПК України передбачено, що позивач може відмовитися від позову, а відповідач - визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві. У разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд. Отже, в розумінні приписів ст.206 ЦПК України суд відмовляє у прийнятті визнання відповідачем позову, якщо це суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб.

Відповідно до частин другої, третьої ст.155 СК України батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства.

Із огляду на викладені норми права, колегія суддів вважає, що заява ОСОБА_2 про відмову від виконання батьківських обов`язків не може слугувати підставою для задоволення позову, оскільки відмова матері від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства та не відповідає інтересам дитини. Саме лише подання заяви про відмову від виконання батьківських обов`язків та не заперечення проти позбавлення її батьківських прав не може бути підставою для звільнення позивача від обов`язку надання інших доказів на підтвердження існування обставин, передбачених частиною першою ст.164 СК України для позбавлення батьківських прав.

Аналогічний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 10 листопада 2023 року в справі №401/1944/22 та від 29 листопада 2023 року в справі №607/15704/22.

Окрім того, обставини, що спонукали матір дитини надати заяву про відмову від виконання батьківських обов`язків, достовірно не встановлені, як і мета, переслідуючи яку, позивач додав таку заяву до матеріалів цивільної справи, порушуючи питання про позбавлення матері доньки батьківських справ лише зараз.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що довідка з ліцею №8 м.Житомира частково втратила свою актуальність, оскільки ОСОБА_3 наразі там не навчається, а тому не містить відомостей про те, які наразі відносини між матір`ю та дочкою, які обидві наразі перебувають у Республіці Польщі. Свідок ОСОБА_6 повідомив у суді першої інстанції, що ОСОБА_3 перебуває в Польщі з його дружиною, але матеріали справи не містять будь-яких письмових доказів на підтвердження вказаних обставин. Зібрані у матеріалах справи докази, оцінені у їх сукупності, не змінюють та не спростовують висновків суду першої інстанції про відсутність наразі правових підстав для застосування до відповідача такого крайнього заходу, як позбавлення її батьківських прав відносно доньки, враховуючи, що матеріали справи не містять беззаперечних доказів того, що позбавлення батьківських прав матері відносно дитини буде відповідати найкращим інтересам саме дитини, а не інтересам позивача.

Окрім того, матеріали справи не містять беззаперечних доказів того, що позбавлення відповідача батьківських прав та застосування до матері доньки такого крайнього заходу впливу призведе до позитивних змін у житті дитини.

Доводи апеляційної скарги повністю ґрунтуються на переоцінці доказів. Доказування ж грунтуватися на припущеннях не може, а тому решта доводів апеляційної скарги спростовується викладеним вище та додаткового правового обґрунтування не потребує. Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують про те, що наявних у справі доказів недостатньо для висновку про те, що відповідач самоусунулася від виконання батьківських обов`язків відносно доньки ОСОБА_5 , а рішення грунтуватися на припущеннях, як зазначалося вище, не може.

Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Рішення суду ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права. Підстави для його скасування відсутні.

Керуючись ст.ст.259,268,367-368,374-375,381-384 ЦПК України, суд

у х в а л и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Козубом Олександром Миколайовичем, залишити без задоволення.

Рішення Корольовського районного суду м.Житомира від 29 травня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Дата складення повного судового рішення - 02 листопада 2026 року.

Головуюча Судді:

Оригінал: reyestr.court.gov.ua