Суд: Заводський районний суд м. Миколаєва
Інстанція: Перша
Юрисдикція: Цивільне
Категорія: Справи у спорах, що виникають із сімейних відносин, з них
Дата: 02 листопада 2026 р.
Справа: №487/4569/24
Суддя: Гаврасієнко В. О.
Справа № 487/4569/24
Провадження № 2/487/93/26
Р І Ш Е Н Н Я
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
03 листопада 2026 року Заводський районний суд м. Миколаєва в складі: головуючого судді Гаврасієнко В.О., за участю секретаря судового засідання Радченко К.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Миколаєві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю, стягнення компенсації та поділ спільного майна подружжя
ВСТАНОВИВ:
23.05.2024 року адвокат Давидова Олена Юхимівна звернулась до суду в інтересах ОСОБА_1 з вищевказаним позовом, у якому просила: 1) Визнати спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 : автомобіль Lexus RX 350, державний номер НОМЕР_1 , 2008 року випуску, об`єм двигуна 3456 куб см. 2) Визнати спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 : медичні препарати, медичне технічне обладнання та меблі, які були придбані сторонами за кошти у розмірі 750 000.00 (сімсот п`ятдесят тисяч) гривень, отримані через Банківський кредит від 04.03.2020р. у Акціонерного Товариства «ПРАВЕКС БАНК» для підприємницької діяльності ОСОБА_2 у медичному центрі «Естетика». 3) Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 кошти у розмірі 300 000,00 гривень на вартість 1/2 частки транспортного засобу Lexus RX 350, державний номер НОМЕР_1 , 2008 року випуску, об`єм двигуна 3456 куб см. 4) Припинити право власності ОСОБА_1 на 1/2 частку транспортного засобу Lexus RX 350, державний номер НОМЕР_1 , 2008 року випуску, об`єм двигуна 3456 куб см. 5) Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 кошти у розмірі 273 200,00 гривень за 683 доби орендного користування транспортним засобом Lexus RX 350, державний номер НОМЕР_1 , 2008 року випуску, об`єм двигуна 3456 куб см. 6) Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 кошти у розмірі 375 000,00 гривень, що відповідає 1/2 частки від загальної суми, витраченої сторонами на придбання медичних препаратів, технічного обладнання та меблів у період шлюбу для підприємницької діяльності відповідача у медичному центрі «Естетика». 7) Припинити право власності ОСОБА_1 на 1/2 частку майна, а саме медичні препарати, медичне технічне обладнання та меблі, які були придбані сторонами за кошти у розмірі 750 000,00 гривень, отримані через Банківський кредит від 04.03.2020р. у Акціонерного Товариства «ПРАВЕКС БАНК» для підприємницької діяльності ОСОБА_2 у медичному центрі «Естетика».
В обґрунтування позовних вимог зазначила, що 01.02.2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено шлюб. У період шлюбу сторонами було придбано: автомобіль Lexus RX 350, державний номер НОМЕР_1 , 2008 року випуску, технічне обладнання та медичні препарати які були придбані за кошти, отримані через банківський кредит №169RPUA200640001 від 04.03.2020р на суму 750 000,00 гривень, оформлений виключно для розвитку підприємницької діяльності відповідача у медичному центрі «Естетика», засновником якого є ОСОБА_2
31 серпня 2020 року Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було розірвано. З вересня 2020 року сторони увійшли у статус сторонніх осіб один до одного, однак користування зазначеним вище спільним майном перейшло лише до відповідача.
Вказувала, що спільна сумісна власність, автомобіль Lexus RX 350, протягом 45 місяців, починаючи з вересня 2020 року і по теперішній час перебуває у користуванні відповідача, без матеріальної компенсації іншому співвласнику за оренду транспортного засобу протягом 22 місяців і 15 днів.
Технічне обладнання та медичні препарати, якими користується відповідач у медичному центрі «Естетика» придбані на суму 750 000,00 гривень теж перебувають у користуванні відповідача. Так як у позивача немає доступу до медичного центру на теперішній час, щоб особисто зазначити найменування речей, придбаних у шлюбі - він надає суду фотокопії медичного центру «Естетика», в яких відображено стан салону, меблі, медичне обладнання.
Також вказує, що враховуючи неможливість надати автомобіль Lexus RX 350 експерту для належної оцінки, позивач скористався інформацією інтернет-сайту AUTO.RIA де визначається середня вартість Lexus RX 350, 2008 року випуску в розмірі 600 000,00 гривень.
Посилаючись на відомості отримані з інтернет-сайту «Оренда авто» - середня вартість оренди легкових автомобілів у місті Миколаєві складає 400 гривень за добу.
Тобто за 683 доби орендного користування транспортним засобом сума виходить у розмірі 273 200,00 гривень.
Враховуючи на те, що технічне обладнання та медичні препарати придбані на суму 750 000,00 гривень для медичного центру «Естетика» використовуються лише відповідачем, позивач вважає, що у нього є право на 1/2 частку від зазначеної суми, а саме на 375 000,00 гривень.
Попередня загальна сума, яку позивач вважає спільною сумісною власністю подружжя, складається у розмірі 1 896 400,00 гривень.
Вартість автомобіля 600 000.00 гривень, оренда автомобіля за 45 місяців - 546 400,00 гривень, вартість обладнання та медичних препаратів 750 000,00 гривень, 1/2 частка від суми спільного майна складається у розмірі 948 200,00 гривень.
За вказаних обставин представник позивача просила суд позовні вимоги задовольнити.
Ухвалою Заводського районного суду м. Миколаєва від 28.05.2024 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження, розгляд справи вирішено здійснювати за правилами загального позовного провадження.
02.09.2024 року до суду надійшов відзив на позовну заяву представника відповідача ОСОБА_3 , у якому зазначено наступне.
Щодо автомобіля Lexus RX 350, державний номер НОМЕР_1 , 2008 року випуску, вказувала, що відповідач заперечує проти визнання транспортного засобу – Lexus спільною сумісною власністю подружжя оскільки до моменту укладення шлюбу 03.03.2012 року, відповідач придбала з салону новий легковий хетчбек PEUGEOT 308, 2012 року випуску, а транспортний засіб – Lexus, набутий у власність відповідачем 27 травня 2016 року, придбаний за рахунок коштів від продажу в цей же день, фактично відбувся обмін, іншого транспортного засобу – PEUGEOT, яке належало відповідачу на праві особистої приватної власності до шлюбу, це свідчить про те, що придбаний транспортний засіб – Lexus є об`єктом особистої приватної власності ОСОБА_2 і не підлягає поділу між подружжям.
Також вказувала що відповідач під час розгляду справи про розірвання шлюбу, яку він ініціював особисто, знаючи що в подальшому звернеться в суд з позовною заявою про поділ майна подружжя, відчужив набуде в шлюбі майно, а саме транспортний засіб FORD FUSION, VIN НОМЕР_2 , 2015 року випуску, об`єм двигуна 1499 см3 на підставі договору купівлі-продажу транспортного засобу, переоформивши транспортний засіб на свою колишню дружину ОСОБА_4 . Дата відчуження – 10 червня 2020 року. Тобто, транспортний засіб був відчужений після подання позову про розірвання шлюбу та після того як сторони вже довгий час не проживали разом, вели окреме господарство, але ще не було прийнято рішення про розірвання шлюбу,
Позивач перереєстрував Транспортний засіб FORD FUSION на колишню дружину, щоб уникнути поділу спільно набутого майна подружжя. Даний транспортний засіб було набуто в шлюбі. Так, транспортний засіб повинен бути включений в перелік майна подружжя, яке підлягає поділу, так як є об`єктом спільної сумісної власності подружжя.
Додатково зазначила, що доходи позивача за весь період перебування у шлюбі були мінімальними, тобто доходу Позивача не вистачало на утримання сім`ї, та придбання транспортних засобів. Так, спірний транспортний засіб було придбано за рахунок коштів, які були зароблені відповідачем.
Також вказувала, що на підставі нотаріально посвідченого договору дарування від 22 травня 2020 року Позивач подарував належний йому на праві власності житловий будинок повнолітньому сину від першого шлюбу. Тобто після подання позовної заяви про розірвання шлюбу, в період розгляду справи у суді та після відкриття провадження у справі, Позивач відчужив майно, формально переоформивши будинок на старшого сина, продовжуючи як і до відчуження користуватись майном та проживати в будинку.
Також даний будинок належав Відповідачу на підставі договору про поділ нерухомого майна від 17.12.2019р. тобто набутий в шлюбі та є спільною сумісною власністю подружжя.
Також, 13 червня 2020 року між першою колишньою дружиною ОСОБА_5 та позивачем укладено нотаріально посвідчений договір про сплату аліментів на користь ОСОБА_4 на утримання неповнолітньої доньки, у розмірі 1 500,00 грн та повнолітнього сина - у розмірі 2 500,00 грн щомісяця. Хоча доказів сплати до суду надано не було.
Крім того, за 2020 рік позивачем отримано пенсії на загальну суму 51 050,00 грн.
Зазначала, що в шлюбі позивача і відповідача народився син, який знаходиться на утримання відповідача.
Вищевказані факти спростовують доводи позивача, про те що транспортний засіб – Lexus є спільною сумісною власністю подружжя.
Щодо доводів відповідача щодо медичних препаратів, придбаних на суму 750 000 гривень, та інформацію про те що вони перебувають у користуванні відповідача, заперечувала.
Вказувала, що 04 березня 2020 року Відповідачем було оформлено кредит на споживчі цілі як фізичній особі.
Даний кредит був оформлений за проханням позивача для його власних потреб. Так як Позивачу, враховуючи його мінімальний дохід банк не погодив кредит, позичальником було укладено договір поруки від 04 березня 2020 року, відповідно до якого він несе солідарну майнову відповідальність за погашення кредиту. Вказувала, що отримані грошові кошти в сумі 750 000 гривень, позивач витратив на власний розсуд. На розгляді Заводського районного суду міста Миколаївна знаходиться справа, за позовом АТ «ПРАВЕКС-БАНК» про стягнення заборгованості. Позов було подано 22 квітня 2024 року, в зв`язку з чим позивач 23.05.2024 року подав даний Позов, з пропущенням строку позовної давності та з позовними вимоги, які не містять обґрунтування.
Позивач отримавши у розпорядження кошти, повідомив відповідача про намір розірвати шлюб і тягар сплати кредиту, який відповідно до вимог чинного законодавства був отриманий в шлюбі, є спільно набутим зобов`язанням, та повинен бути розділений між сторонами, ліг повністю на відповідача.
Також зазначила. що відповідачем самостійно сплачено кредитні кошти на суму 439 670 грн.
Після початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну, в силу того що підприємницька діяльність Відповідача знаходилась в місті Миколаїв, відповідач втратила змогу отримувати дохід, який відповідач отримувала до 24 лютого 2022 року та звернулась до банку із заявою щодо кредитних канікул.
Також вказувала, що під час шлюбу у Сторін був спільний бюджет. Відповідач довіряла позивачу зароблені кошти.
Так, позивачем було укладено договір купівлі-продажу обладнання №КТ/П-477 від 19 грудня 2019 року, на купівлю обладнання в розстрочку на суму 357 680 гривень.
Гроші на погашення графіку платежів позичальник отримував від відповідача, і повинен був передавати їх продавцю, в рахунок погашення зобов`язань за договором купівлі-продажу обладнання №КТ/П-477 від 19 грудня 2019 року, а саме: апарат STARVAC DX SMART на суму 357 680 грн. 00 коп. Так, перші два платежі були передані ФОП ОСОБА_6 .
Пізніше, позивач повідомив відповідача про те що вони розлучаються і згодом відповідачу стало відомо, що договір купівлі-продажу обладнання №КТ/П-477 від 19 грудня 2019 року не виконується, обладнання було повернуто ФОП ОСОБА_6 .
Тобто отримані кредитні кошти не були використані на погашення заборгованості за обладнання, як в позові зазначає позивач та не пішли на розвиток медичного центру.
В зв`язку з скрутним фінансовим становищем, та зобов`язаннями, які виникли у відповідача в зв`язку з її підприємницькою діяльністю, відповідач звернулась за допомогою до батька ОСОБА_7 , який власним коштом допоміг викупити обладнання про що було укладено договір № КТ/П купівлі-продажу обладнання від 04.05.2020 року на суму 277 742, 50 грн. Сума зменшена за рахунок повернення позивачу 2500 евро батьком відповідача.
Також вказувала, що позивач в період розгляду справи про розлучення у суді незаконним шляхом, а саме шляхом здійснення шахрайських дій, зареєстрував товариство, яке не мало ніякого відношення до підприємницької діяльності відповідача, та не мало відповідних ліцензій на здійснення косметологічних послуг і уклав від імені товариства договір дарування, подарував все наявне обладнання, техніку, меблі, які знаходились у відповідача в медичному центрі, тим самим залишивши відповідача можливості здійснювати підприємницьку діяльність.
Позивач зазначив, що таким чином сторони поділили спільно набуте в шлюбі майно, та претензій один до одного не мають.
Так, позивач з допомогою колишньої дружини ОСОБА_4 , створили ТОВ «ПП-СЕРВІС» оформили у нотаріуса договір дарування обладнання, яке належало відповідачу, і одразу після отримання обладнання, переоформили ТОВ на обдарованих осіб.
Тобто позивач в позові просить суд стягнути з відповідача 375 000 грн, мотивуючи це тим, що кошти отримані в кредит були витрачені на медичний центр, а 05 червня 2020 року все майно медичного центру, в тому числі обладнання, дивани, кушетки, кондиціонери, кавомашина, вивіски, домофон і багато іншого позивач вивіз з центру, через договір дарування та фірму ТОВ «П-ВІТ» на суму 875604,34 грн.
Вже на наступний день, 06 червня 2020 року здійснювати діяльність центр не міг, а так як були зобов`язання перед клієнтами, відповідач витратила всі власні заощадження, звернулась за допомогою до батька, знайомих, щоб мінімально відновити діяльність та придбати мінімум для можливості продовження підприємницької діяльності.
Відповідно до договору підряду №2-20 від 08 червня 2020 року укладеного між ФОП ОСОБА_7 (Виконавець) та ОСОБА_2 (Замовник), було замовлено капітальний ремонт вивіски та капітальний ремонт стендів в Медичному центрі відповідача, так як попередні були пошкоджені ТОВ «П-ВІТ».
11 червня ФОП ОСОБА_7 придбав для медичного центру кондиціонери в кількості 3 штук.24 червня 2020 року придбаний стерілізатор повітряний ГП 20-3. 10 червня 2020 року придбаний відеодомофон для медичного центру.
Позивач, ще в квітні 2020 року, повідомивши відповідача про намір розірвати шлюб, був обізнаний про все наявне майно, набуде в шлюбі, так як всі доводи про майно, які позивач мав намір поділити, було наявне на час подачі позову про розірвання шлюбу і до дати внесення рішення про розірвання шлюбу іншого майна набуто сторонами не було.. Так, як датою розірвання шлюбу є дата набрання рішення законної сили про розірвання шлюбу, то строк позовної давності починає свій перебіг з 01 жовтня 2020 року і спливає 30 вересня 2023 року.
Вказувала, що у позивача була можливість звернутись до суду з позовом про поділ майна, але без поважних причин позивач не звернувся до суду з даним позовом, хоча в період з 2020 року по 2023 рік, позивач звертався до суду з іншими позовними заявами. Враховуючи вищевикладене, позивач пропустив строк позовної давності.
Просила суд застосувати строк позовної давності до даного позову, так як до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки.
Так, строк позовної давності минув 30 вересня 2023 року. Просила суд, 1. застосувати строк позовної давності і в позові - відмовити за пропуском строків позовної давності. 2. відмовити ОСОБА_1 в задоволенні позовних вимог в повному обсязі. 3. Стягнути з ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу в розмірі 10 000 (десять тисяч) гривень.
Крім того, 02.09.2024 року до суду надійшли додаткові пояснення представника відповідача, у яких представник просила відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог, посилаючись на те, що позивач не надав жодних доказів на обґрунтування своїх позовних вимог.
Також 02.09.2024 року представник відповідача звернулася до суду із заявою про застосування строку позовної давності, якою просила застосувати позовну давність, яка є підставою для відмови у позові. Посилалась на те, що строк позовної давності минув 30 вересня 2023 року так як до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу застосовується позовна давність у три роки.
Ухвалою суду від 05.02.2025 року закрито підготовче провадження та справу призначено до судового розгляду по суті.
В ході судового розгляду в судовому засіданні представник позивача адвокат Давидова О.Ю. позов підтримала, просила його задовольнити в повному обсязі. Суду пояснила, що у відповідача до шлюбу був автомобіль, перебуваючи у шлюбі із позивачем вона його продала та придбала новий автомобіль. Позивач вважає даний автомобіль спільною власністю подружжя. Враховуючи, що спірний автомобіль перебуває за кордоном, зняла з розгляду суду клопотання про призначення експертизи для визнання вартості спірного автомобілю.
В подальшому у судове засідання не з`явилась, надала до суду заяву, у якій просила слухати справу без участі позивача та його представника. Зазначила, що позивач свої вимоги підтримує в повному обсязі та просить їх задовольнити.
Представник відповідача адвокат Цимбаленко (Лавошник) Г.В. в судовому засіданні позовні вимоги не визнала, просила відмовити у їх задоволенні. Суду пояснила, що спірний автомобіль є приватною власністю відповідача та не підлягає поділу. Вказувала, що автомобіль «Пежо» придбаний відповідачем за її особисті кошти за два роки до укладення шлюбу, а з продажу даного авто в період шлюби придбаний «Лексус» тому не підлягає поділу між подружжям. Зазначила що позовні вимоги не підлягають задоволенню оскільки позивач продав бізнес дружини та намагається поділити її особисту машину.
Свідок ОСОБА_7 в судовому засіданні суду пояснив, що він є батьком відповідача ОСОБА_2 . Пояснив, що він приїхав до медичного центру, у якому працювала його донька та побачив, що там забрали все медичне обладнання, кондиціонери тому донька вже не могла працювати, бо у неї не було всього обладнання. Вказував, що він допоміг донці купити нове обладнання, щоб вона могла продовжити роботу. Він дав позивачу 2500 доларів США та ще 9500 доларів США за те, щоб повернули обладнання до медичного центру. Тому це його медичне обладнання, яке він придбав за особисті кошти.
Заслухавши учасників судового засідання, дослідивши матеріали справи та оцінивши докази в їх сукупності, суд дійшов наступного висновку.
Так, судом встановлено наступні фактичні обставини справи.
Сторони по справі перебували в зареєстрованому шлюбі з 01.02.2014 року, який було розірвано рішенням суду від 31.08.2020 року, що підтверджується копією рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 31.08.2020 року, яке набрало законної сили 01.10.2020 року.
Відповідно до ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, і кожен з подружжя має рівні права на володіння, користування і розпорядження цим майном.
Поряд з тим, відповідно до пунктів 1-3 ч. 1 ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Згідно відповіді РСЦ ГСЦ МВС в Одеській, Миколаївській та Херсонській областях № 31/30/03 згідно з Єдиного державного реєстру транспортних засобів за ОСОБА_2 у період з 01.02.20014 року по 31.08.2020 року був зареєстрований (придбаний) транспортний засіб LEXUS RX 350, державний номер НОМЕР_1 , 2008 року випуску, об`єм двигуна 3456 куб см., дата реєстрації ТЗ – 27.05.2016 року. В цей же день на підставі договору купівлі-продажу, відбулась перереєстрація на нового власника належного ОСОБА_2 транспортного засобу PEUGEOT 308, 2012 року випуску, об`єм (потужність) двигуна 1598 куб.см.
Крім того, з відповіді РСЦ ГСЦ МВС в Одеській, Миколаївській та Херсонській областях № 31/30/08/487-аз-181-2024 від 14.06.2024 вбачається, що згідно відомостей з Єдиного державного реєстру транспортних засобів, в період з 01.01.2012 по 31.09.2020, за гр. ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстровані наступні транспортні засоби: легковий хетчбек PEUGEOT 308, 2012 року випуску, об`єм (потужність) двигуна 1598 куб.см. Період реєстрації за особою 27.05.2016 – 05.07.2019. Легковий універсал LEXUS RX 350, 2008 року випуску, об`єм (потужність) двигуна 3456 куб.см. Період реєстрації за особою: 27.05.2016 – по теперішній час.
Також регіональним сервісним центром ГСЦ МВС Одеській, Миколаївській, Херсонській областях за №31/30/08/317-аз-2-2024 від 14.05.2024 (220) надано відповідь, у якій зазначено, що згідно з Єдиним державним реєстром транспортних засобів за гр. ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_3 ) у період з 01.02.2014р. по 31.08.2020р. був зареєстрований (придбаний) транспортний засіб - LEXUS RX 350, 2008 року випуску, об`єм (потужність) двигуна 3456 куб.см., дата реєстрації – 27.05.2016р. В цей же день на підставі договору купівлі-продажу відбулась перереєстрація на нового власника належного ОСОБА_2 транспортного засобу PEUGEOT 308, 2012 року випуску, об`єм (потужність) двигуна 1598 куб.см. (відповідь наявна в матеріалах справи).
У пункті 23 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя № 11 від 21.12.2007 року зазначено: «Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановити обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясувати джерело і час його придбання».
Норми статей 57, 60 СК України встановлюють загальні принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя щодо належного їм майна, згідно з якими майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Майно, набуте кожним з подружжя до шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з них.
Стаття 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі №6-843цс17.
Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).
З матеріалів справи вбачається, що спірний автомобіль Lexus, набутий у власність відповідачем 27 травня 2016 року, та придбаний у день продажу іншого належного їй автомобілю PEUGEOT, який належав відповідачу на праві особистої приватної власності, оскільки придбаний нею до укладення шлюбу із позивачем.
На підставі викладеного, суд доходить до висновку, що транспортний засіб LEXUS RX 350, 2008 року випуску, був придбаний за особисті кошти відповідача, оскільки фактично відбувся обмін транспортних засобів відповідачем.
Також судом враховується, що стороною позивача не надано доказів на підтвердження надання відповідачу грошових коштів на придбання спірного автомобілю.
Також судом встановлено, що 04 березня 2020 року між відповідачем ОСОБА_2 та АТ «Правекс банк» було укладено кредитний договір №169RPUA200640001 із сумою кредиту 750000,00 грн кінцевий термін повернення кредиту 03.03.2025 року. В забезпечення виконання ОСОБА_2 зобов`язань за кредитним договором 04.03.2020 року між ОСОБА_1 та АТ «Правекс банк» укладено договір поруки №169RPUA200640001, строк дії якого 03.03.2028 року.
У позовній заяві зазначено, що технічне обладнання та медичні препарати які були придбані за кошти, отримані через банківський кредит №169RPUA200640001 від 04.03.2020 року на суму 750 000,00 гривень, оформлений виключно для розвитку підприємницької діяльності відповідача у медичному центрі «Естетика», засновником якого є ОСОБА_2 . Так як у позивача немає доступу до медичного центу на теперішній час, щоб особисто зазначити наіменування речей, придбаних у шлюбі стронобю позивача надано суду фотокопії медичного центру «Естетика», в яких відображено стан ссону, меблі, медичне обладнання.
Інших доказів на підтвердження наданих у позовній заяві обставин стороною позивача суду не наданою.
Разом з тим, з наданих стороною відповідача доказів вбачається наступне.
Так згідно відповіді Головного сервісного центру МВС встановлено, що згідно з даними, які містяться в Єдиному державному реєстрі транспортних засобів 22 лютого 2019 року територіальним сервісним центром № 4841 РСЦ МВС в Миколаївській області здійснено перереєстрацію транспортного засобу FORD FUSION, VIN НОМЕР_2 , 2015 року випуску, об`єм двигуна 1499 см3, на нового власника ОСОБА_1 на підставі укладеного в ТСЦ № 4841 договору купівлі-продажу транспортного засобу.
10 червня 2020 року ТСЦ № 4841 транспортний засіб перереєстрований на нового власника ОСОБА_4 на підставі укладеного в ТСЦ № 4841 договору купівлі-продажу транспортного засобу.
Таким чином, судом встановлено, що після звернення до суду із позовною заявою про розірвання шлюбу між сторонами позивачем відчужено транспортний засіб - FORD FUSION, як зазначає представник відповідача у відзиві без згоди відповідача на дане відчуження.
Крім того, представником відповідача зазначено, що доходи позивача за весь період перебування у шлюбі були мінімальними, тобто доходу позивача не вистачало на утримання сім`ї, та придбання транспортних засобів. Так, транспортний засіб було придбано за рахунок коштів, які були зароблені відповідачем.
Так з наданої відповідачем податкової декларації платника єдиного податку фізичної особи підприємця за 2020 рік обсяг доходу відповідача склав 835606,00 грн., за 2021 рік склав 1785980,30 грн.
Також судом встановлено, що у 2021 році сторони в судовому порядку визначали місця проживання спільної дитини та призначення аліментів на її утримання. Так із постанови Верховного суду від 06 жовтня 2021 року № 487/4247/20, провадження № 61- 8530св21 вбачається наступне.
Позивач ОСОБА_1 з 03 липня 2020 року є пенсіонером та займав посаду заступника Новоодеської райдержадміністрації Миколаївської області з посадовим місячним окладом 12 125,00 грн.
Позивачу на праві власності належить нежитлова будівля загальною площею 1 230 кв.м, що складається з окремих об`єктів та відноситься до об`єктів ринкової інфраструктури, земельна ділянка площею 2,4674 кв.м з цільовим призначенням 1.11.4 ринкової інфраструктури, які розташовані в смт Берегомет Вижницького району Чернівецької області.
Крім того, 27 жовтня 2020 року позивачем у власність набута земельна ділянка, загальною площею 8,081 га, що розташована в Миколаївський області та отримано спадщину на 174 016,00 грн.
На підставі нотаріально посвідченого договору дарування від 22 травня 2020 року Позивач подарував належний йому на праві власності житловий будинок повнолітньому сину ОСОБА_8 .
Також, 13 червня 2020 року між колишньою дружиною ОСОБА_5 та позивачем укладено нотаріально посвідчений договір про сплату аліментів на користь ОСОБА_4 на утримання неповнолітньої доньки. Проте доказів сплати до суду надано не було.
Крім того, за 2020 рік позивачем отримано пенсії на загальну суму 51 050,00 грн.
Також судом встановлено, що в шлюбі сторін народився син, який постійно мешкає разом із матір`ю ОСОБА_2 та знаходиться на її утриманні.
Вищевказані факти також спростовують доводи позивача, про те що спірний транспортний засіб – Lexus є спільною сумісною власністю подружжя та придбаний за спільні кошти подружжя.
Крім того, відповідачем надано квитанції по сплаті кредитних коштів за кредитним договором від 04.03.2020 року на суму 439670 грн. в період з квітня 2020 року по лютий 2022 року.
Також, з розрахунку заборгованості АТ «Правекс банк» вбачається, що відповідачем внесено платежі за грудень 2021 року, за січень, березень, квітень, травень 2022 року та відповідач сплатила: 187 109, 68 грн. відсотків та 262 387, 53 грн. тіла кредиту, що в сумі дорівнює 449 497 гривень 53 копійки.
Також судом встановлено, що позивачем було укладено договір купівлі-продажу обладнання №КТ/П-477 від 19 грудня 2019 року, на купівлю обладнання в розстрочку на суму 357 680 гривень.
Але згодом кошти за обладнання було повернуто ФОП ОСОБА_6 за договором купівлі-продажу обладнання №КТ/П-477 від 19 грудня 2019 року так як договір не виконався.
Таким чином, отримані кредитні кошти не були використані на погашення заборгованості за обладнання, як зазначає позивач та не пішли на розвиток медичного центру.
В подальшому батько відповідача ОСОБА_7 , викупив обладнання власним коштом, що підтверджується договором № КТ/П – 478 купівлі-продажу обладнання від 04.05.2020 року, згідно якого з ФОП ОСОБА_6 продав а ОСОБА_7 купив БУ апарат STARVAC DX SMART, виробництва Франція, без візка, на суму 277 742, 50 грн.
Як зазначив свідок ОСОБА_7 в судовому засіданні та зазначено у відзиві на позовну заяву сума договору зменшена за рахунок повернення позивачу 2500 євро ОСОБА_7 .
Оцінивши наявні докази в їх сукупності, достатності та взаємозв`язку, суд враховує наступне.
Відповідно до ч. 10 ст. 7 Сімейного кодексу України, кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист.
Згідно ч. 4 і 5 ст. 82 ЦПК України «Підстави звільнення від доказування» 4. Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. 5. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.
Відповідно до статей 21, 24, 41 Конституції України, статей 319, 358 Цивільного кодексу України всі громадяни є рівними у своїх правах, усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення цих прав, у тому числі щодо захисту права спільної часткової власності.
Правовий режим спільної часткової власності визначається главою 26 ЦК України з урахуванням інтересів усіх її учасників. Володіння, користування та розпорядження частковою власністю здійснюється за згодою всіх співвласників, а за відсутності згоди - спір вирішується судом. Незалежно від розміру часток співвласники при здійсненні зазначених правомочностей мають рівні права.
Згідно з частиною першою статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.
За правилом статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Отже, інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв`язку, а законодавцем встановлена презумпція спільності інтересів подружжя і сім`ї.
Відповідно до частини третьої статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно з частинами другою та третьою статті 372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.
Вирішуючи спори між подружжям про поділ майна, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна.
Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями: час набуття майна; кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).
Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.
Відповідач спростувала презумпцію спільності права власності на вказане майно, надала належні докази на підтвердження своїх доводів про те, що майно, яке є предметом спору, придбане за лише за її власні кошті та належить лише їй.
Згідно п. 1, 2 ч. 1 ст. 264 ЦПК України, для ухвалення рішення у цивільній справі суд має встановити, зокрема, чи мали місце і обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються, а також фактичні дані, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до ст. 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
З вищенаведеного вбачається, що позовні вимоги позивача не базуються на обставинах, які підтверджені або які існували.
Отже, суд не може погодитися з позицією позивача.
Встановивши вказані обставини справи, а також керуючись вказаними нормами права, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.
Відповідно до ст. 2 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
Згідно зі ст. 81 ЦПК кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6 ст. 81 ЦПК України).
Приписами ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Неподання стороною позивача належних і допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог є підставою для висновку суду про недоведеність та необґрунтованість позовних вимог.
У відповідності до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.
Крім того, з урахуванням закріплених в пункті 6 статті 3 ЦК України засад справедливості, добросовісності та розумності, при розгляді справ, у яких заявляються вимоги одного зі співвласників про припинення його права на частку у спільному майні шляхом отримання від інших співвласників грошової компенсації вартості його частки, виділ якої є неможливим, суди мають встановити наступне: чи дійсно є неможливим виділ належної позивачу частки в натурі або чи не допускається такий виділ згідно із законом; чи користуються спільним майном інші співвласники - відповідачі по справі; чи сплачується іншими співвласниками, які володіють та користуються майном, матеріальна компенсація позивачу за таке володіння та користування відповідно до частини третьої статті 358 Цивільного кодексу України.
Зазначена правова позиція висловлена Верховним Судом в постанові від 13 січня 2016 року в справі № 6-2925цс16 та Верховним Судом в постанові від 06 лютого 2018 року в справі №201/1567/14-ц.
В зв`язку з зазначеним суд звертає увагу і на наступне: саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.
Стосовно обраного позивачем способу захисту прав - застосування будь-яких засобів правового захисту матиме сенс лише за умови, що обрані суб`єктом порушеного права способи захисту відповідають вимогам закону та є ефективними. Якщо право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє у позові (пункт 69 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц, провадження № 14-651цс18).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Згідно із статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Положеннями ст. 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, та встановлено перелік способів захисту цивільних прав та інтересів.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, у зв`язку з чим, суд повинен з`ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.
При цьому, особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. В свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.
Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Згідно із положеннями частини третьої статті 12 та частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи, і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно статті 41 Конституції України, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Згідно положення частини другої статті 13 Цивільного Кодексу України, при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині.
При вирішенні спорів про належність майна на праві спільної сумісної власності подружжю, суду в першу чергу належить встановити час набуття такого майна. При встановленні судом факту набуття майна у період шлюбу, на таке майно поширюється презумпція спільності майна подружжя. Факт набуття майна у період шлюбу доводить той із подружжя, який на нього посилається в обґрунтування своїх вимог про поділ такого майна. Спростовує презумпцію спільності майна подружжя той із подружжя, який заперечує, що майно набуте у період шлюбу є спільним сумісним майном.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 22 січня 2020 року по справі №711/2302/18 та від 12 червня 2019 року по справі №595/324/17.
Згідно з частиною другою статті 509 ЦК України зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: договори та інші правочини; створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; інші юридичні факти.
Згідно до ст. 19 Конституції України ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законом.
Згідно ст. 82 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
Відповідно до ч. 3, 6 ст. 13 ЦК України «Межі здійснення цивільних прав»: не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п`ятою цієї статті, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.
Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції (995_004) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), № 4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов`язки сторін. Всі ці складові могли бути з`ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК, всебічне і повне з`ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов`язків учасників спірних правовідносин.
Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК України закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 43 ЦПК України), так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв`язок доказів у їх сукупності.
Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об`єктивні підстави вважати, що позов не підлягає задоволенню повністю.
Не може суд прийняти до уваги наполягання стороною позивача на позовних вимогах, оскільки вони спростовується вищенаведеним і нічим об`єктивно не підтверджені.
При таких обставинах суд вважає можливим ОСОБА_1 в задоволенні позову до ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю та поділ спільного сумісного майна, стягнення компенсації відмовити.
Таким чином вимоги позовної заяви про визнання майна спільною сумісною власністю та поділ спільного сумісного майна, стягнення компенсації в такому вигляді не ґрунтуються на вимогах закону і не підлягають задоволенню в повному обсязі.
Вирішуючи клопотання представника відповідача про застосування строків позовної давності, суд виходить з наступного.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 81 ЦПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.
Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Аргументи відповідача про те, що про порушене право позивач міг дізнатися раніше, ніж він стверджує, мають ґрунтуватись не на можливих, а на конкретних обставинах, що підтверджуються наданими у справі належними доказами, за яких суд може однозначно (достеменно) встановити момент, коли особа могла довідатись про порушення його прав.
Якщо встановити день, коли особа довідалася про порушення права або про особу, яка його порушила, неможливо, або наявні докази того, що особа не знала про порушення права, хоч за наявних умов повинна була знати про це, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа повинна була довідатися про порушення свого права.
Під можливістю довідатися про порушення права або про особу, яка його порушила, в цьому випадку слід розуміти передбачувану неминучість інформування особи про такі обставини, або існування в особи певних зобов`язань як міри належної поведінки, в результаті виконання яких вона мала би змогу дізнатися про відповідні протиправні дії та того, хто їх вчинив.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
Відповідно до ч. 3 ст. 29 КпШС для вимоги про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю розведеного подружжя, встановлюється трирічний строк позовної давності.
Статтею 11 КпШС передбачено, що у тих випадках, коли для окремих вимог встановлено строк позовної давності, він обчислюється, якщо інше не встановлено законом, з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.
Згідно зі статтею 72 СК України позовна давність не застосовується до вимог про поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб між ними не розірвано. До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.
Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності (постанова Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року в справі № 6-258цс15).
Отже, початок перебігу позовної давності в справах про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу реєстрації актів цивільного стану (статті 106, 107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109, 110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України), тобто з моменту виникнення спору між ними.
Такі висновки викладені, зокрема, в постановах Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року в справі № 359/6727/21, від 29 квітня 2024 року в справі №522/3192/21, від 02 серпня 2024 року в справі № 289/2115/21, від 03 листопада 2025 року в справі № 761/25624/20.
Судом встановлено, що матеріали справи не містять доказів, які б підтверджували, що між сторонами після розірвання шлюбу і до моменту звернення ОСОБА_1 23.05.2024 року до суду із даною позовною заявою, виникали спори щодо права власності на спірне майно.
З огляду на встановлені обставини, суд дійшов висновку, що позивачем не пропущено встановлений законом строк для звернення до суду з позовом за захистом порушеного права, оскільки позивач звернувся в межах трьох річного строку, від дня, коли дізнався про порушення його права власності на спірне майно.
Такий висновок суду відповідає правовій позиції, закріпленій у постанові Верховного Суду від 15 липня 2026 року у справі №753/11522/20 (провадження №61-15494св24).
За вказаних обставин, підстав для вирішення питання щодо застосування наслідків спливу позовної давності, як про те просить представник відповідача, в межах обставин даної справи немає.
Відповідно до положень ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі відмови в позові на позивача.
Позивач згідно п. 9 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» звільнений від сплати судового збору як інвалід ІІ групи, тому витрати по сплаті судового збору необхідно віднести на рахунок Держави.
Проте, позивач як особа з інвалідністю ІІ групи звільняється виключно від сплати судового збору, а не від обов`язку компенсувати відповідачу понесених останнім витрат на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції, що передбачено ч.1 ст. 137 ЦПК України. Вказані висновки апеляційний суд зробив також з урахуванням правової позиції викладеної в постановах Верховного Суду від 20 грудня 2018 року у справі №751/10961/16-ц, та від 11 травня 2022 року у справі №215/1875/16-ц.
Так у відзиві на позовну заяву представник відповідача просила стягнути з позивача витрати на правничу допомогу в розмірі 10000,00 грн.
Згідно ст. 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.
За змістом ч.ч.1,2,3 ст.137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Нормою ч. 8 ст. 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Відповідно до позиції Верховного Суду, висловленої у постановах КЦС ВС від 09.06.2020 року по справі №466/9758/16-ц та від 15.04.2020 року у справі №199/3939/18-ц, аналізовані витрати сторони судового процесу мають бути документально підтверджені та доведені. Позаяк склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правничої допомоги, входить до предмета доказування у справі, на підтвердження цих обставин до суду повинні бути надані: договір про надання правничої допомоги; документи, що містять детальний опис робіт та послуг, виконаних (наданих) адвокатом у рамках справи відповідно до умов договору; документи, що свідчать про здійснення оплати гонорару адвоката або про обов`язок її здійснення.
На підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу відповідачем надано: копію договору про надання правничої допомоги № 2-06/24 від 10.06.2024 року, укладеного з адвокатом Лавошник Г.В.; свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю серії СМ №000747 Лавошник Г.В.; довіреність на справи цивільного судочинства від 10.06.2024; ордер на надання правничої допомоги від 11.06.2024 року.
В той же час, стороною відповідача не надано до суду доказів на підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу, у зв`язку з чим вимоги відповідача щодо стягнення витрат на правничу допомогу задоволенню не підлягають.
З урахуванням вищевикладеного, керуючись ст.ст. 15, 16, 331, 368, 372 ЦК України, 60, 61, 63, 69, 70 СК України, ст. ст. 12, 13, 76, 133, 141, 211, 247, 259, 263, 265 ЦПК України, суд,
УХВАЛИВ:
В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю, стягнення компенсації та поділ спільного майна подружжя - відмовити.
Судові витрати по сплаті судового збору віднести на рахунок держави.
У задоволенні вимоги ОСОБА_2 щодо стягнення витрат на правничу допомогу відмовити.
Рішення може бути оскаржене шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до Миколаївського апеляційного суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Позивач: ОСОБА_1 , адреса: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_4 .
Відповідач: ОСОБА_2 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 .
Повний текст рішення складено 03.11.2026.
Суддя: Гаврасієнко В.О.
Оригінал: reyestr.court.gov.ua