Постанова від 13 жовтня 2026 р. у справі №0417/1939/2012 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 жовтня 2026 року

м. Київ

справа № 0417/1939/2012

провадження № 61-10955св26

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Ситнік О. М.,

учасники справи:

скаржник (боржник) - ОСОБА_1 , суб`єкт оскарження: Житомирський відділ державної виконавчої служби у Житомирському районі Житомирської області Хмельницького міжрегіонального управління Міністерства юстиції України, заінтересована особа - Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокатка Березенська Юлія Олександрівна, на ухвалу Індустріального районного суду міста Дніпра від 20 квітня 2026 року у складі судді Бєльченко Л. А. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 липня 2026 року у складі колегії суддів Макарова М. О., Городничої В. С., Ткаченко І. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст вимог скарги

У березні 2026 року ОСОБА_1 звернувся до суду із скаргою на бездіяльність Житомирського відділу державної виконавчої служби у Житомирському районі Житомирської області Хмельницького міжрегіонального управління Міністерства юстиції України (далі - Житомирський ВДВС), заінтересована особа - Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк»).

Скаргу мотивовано тим, що ОСОБА_1 у січні 2026 року звернувся до приватного нотаріуса для здійснення нотаріального оформлення договору купівлі-продажу належної йому земельної ділянки, водночас довідався про наявність обтяження у Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна.

Зазначав, що 31 травня 2012 року реєстратор Житомирської філії державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України зареєстрував обтяження - арешт нерухомого майна на підставі постанови виконавця Відділу державної виконавчої служби Житомирського районного управління юстиції, правонаступником якого є Житомирський ВДВС, про відкриття виконавчого провадження (далі - ВП) № 32843619 від 23 травня 2012 року.

Надалі ОСОБА_1 звернувся до Житомирського ВДВС із заявою про зняття арешту з майна, проте отримав відмову.

Так, відповідно до листа Житомирського ВДВС від 02 березня 2026 року: на примусовому виконанні у відділі перебувало ВП № 32843619 щодо примусового виконання виконавчого листа № 2/04717/1858/20, виданого Індустріальним районним судом м. Дніпропетровська 28 березня 2012 року, про стягнення з ОСОБА_1 у солідарному порядку на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованості в розмірі 351 927,22 грн; постановою державного виконавця від 23 травня 2012 року відкрито виконавче провадження, накладено арешт та заборону на здійснення відчуження будь-якого майна, яке належить боржнику; 27 червня 2017 року виконавчий документ повернуто стягувачу на підставі пункту 2 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження»; матеріали ВП № 32843619 знищено у зв`язку з закінченням строку його зберігання; станом на 02 березня 2026 року виконавчий документ повторно не надходив та на примусовому виконанні у відділі не перебуває.

Заявник вважав, що стягувач АТ КБ «ПриватБанк» не має до нього майнових претензій, правом на повторне пред`явлення виконавчого документа до виконання не скористався і така можливість втрачена, оскільки з моменту повернення виконавчого документа стягувачу минуло близько 9 років.

Подальше існування арешту на його майно є невиправданим втручанням у право на мирне володіння майном, позбавляє його можливості вільно користуватися та розпоряджатися належним йому на праві власності майном.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив суд:

визнати протиправною бездіяльність Житомирського ВДВС щодо незняття арешту з його майна, накладеного постановою державного виконавця Житомирського ВДВС від 23 травня 2012 року у ВП № 32843619;

зобов`язати Житомирський ВДВС скасувати арешт, накладений постановою державного виконавця Житомирського ВДВС від 23 травня 2012 року у ВП № 32843619, реєстраційний номер обтяження 12569015, дата реєстрації 31 травня 2012 року, зареєстрований реєстратором Житомирської філії державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

Індустріальний районний суд міста Дніпра ухвалою від 20 квітня 2026 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовив.

Ухвалу суду першої інстанції мотивовано тим, що законодавством не передбачено обов`язку державного (приватного) виконавця зняти арешт, накладений на майно боржника, у разі повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пункту 2 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження».

Крім того, рішення суду, на виконання якого видано виконавчий лист № 2/04717/1858/20 від 28 березня 2012 року, не виконано, виконавчий збір та витрати виконавчого провадження боржник не сплатив.

Не погодившись із ухвалою суду першої інстанції, ОСОБА_1 через представника Березенську Ю. О. подав апеляційну скаргу.

У апеляційній скарзі посилався на неврахування місцевим судом практики Верховного Суду про те, що наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно боржника, за умови відсутності виконавчого провадження та майнових претензій стягувача, є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном.

Дніпровський апеляційний суд постановою від 21 липня 2026 року ухвалу Індустріального районного суду міста Дніпра від 20 квітня 2026 року залишив без змін.

Апеляційний суд погодився з судом першої інстанції про відсутність підстав для визнання неправомірними дій державного виконавця щодо незняття арешту з майна боржника.

Доводи апеляційної скарги про те, що наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту, накладеного державним виконавцем на майно, є невиправданим втручанням у право боржника на мирне володіння майном, за встановлених обставин у цій справі не можуть слугувати підставою для задоволення апеляційної скарги.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у серпні 2026 року, ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокатка Березенська Ю. О., просить ухвалу суду першої інстанції та постанову апеляційного суду скасувати й ухвалити нове судове рішення про задоволення скарги, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 17 січня 2024 року у справі № 472/333/22, від 07 серпня 2024 року у справі № 14-7238/2009, від 07 травня 2025 року у справі № 188/1710/21, від 06 серпня 2025 року у справі № 751/9335/24, від 03 грудня 2025 року у справі № 753/10678/22, від 03 червня 2026 року у справі № 932/5808/25, від 01 липня 2026 року у справі № 2-5376/11.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно боржника, за умови відсутності майнових претензій з боку стягувача та відкритого виконавчого провадження, є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном.

Вважає, що оскільки строк пред`явлення до виконання виконавчого листа сплив 27 червня 2020 року, стягувач не вчиняв дій щодо його повторного пред`явлення до виконання, збереження арешту на майно не має процесуальної мети.

Доводи інших учасників справи

У вересні 2026 року АТ КБ «ПриватБанк» подало відзив на касаційну скаргу, в якому посилається на необґрунтованість та безпідставність доводів скаржника, просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Рух справи у суді касаційної інстанції

17 серпня 2026 року до Верховного Суду через підсистему «Електронний суд» надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокатка Березенська Ю. О., на ухвалу Індустріального районного суду міста Дніпра від 20 квітня 2026 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 липня 2026 року.

Верховний Суд ухвалою від 31 серпня 2026 року відкрив касаційне провадження у справі та витребував з Індустріального районного суду міста Дніпра матеріали справи.

У вересні 2026 року справа надійшла до Верховного Суду.

Верховний Суд ухвалою від 05 жовтня 2026 року призначив справу до розгляду колегією у складі п`яти суддів.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що на виконанні в Житомирському ВДВС перебувало ВП № 32843619 з виконання виконавчого листа № 2/04717/1858/20, виданого 28 березня 2012 року Індустріальним районним судом м. Дніпропетровська, про стягнення з ОСОБА_1 у солідарному порядку на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованості в розмірі 351 927,22 грн.

ВП № 32843619 з виконання виконавчого листа № 2/04717/1858/20 було відкрито 23 травня 2012 року.

27 червня 2017 року державний виконавець Житомирського ВДВС прийняв постанову про повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пункту 2 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження».

25 лютого 2026 року ОСОБА_1 звернувся до Житомирського ВДВС із заявою про зняття арешту з майна, накладеного 23 травня 2012 року в межах ВП № 32843619.

02 березня 2026 року Житомирський ВДВС надав відповідь про відсутність підстав для зняття арешту з майна ОСОБА_1 відповідно до положень статті 40 Закону України «Про виконавче провадження».

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону ухвала суду першої інстанції та постанова апеляційного суду частково не відповідають.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права.

Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини (стаття 10 ЦПК України).

Однією з основних засад судочинства є обов`язковість судового рішення (пункт 9 частини першої статті 129 Конституції України).

Установлена обов`язковість судового рішення, яке набрало законної сили, не дозволяє ставити його виконання в залежність від волі боржника або будь-яких інших осіб, зокрема виконавця, на вчинення чи невчинення дій щодо його виконання, оскільки це б нівелювало значення самого права звернення до суду як засобу захисту та забезпечення реального відновлення порушених прав та інтересів (постанова Верховного Суду від 25 вересня 2020 року у справі № 924/315/17).

Згідно зі статтею 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

Згідно з частиною другою статті 451 ЦПК України у разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов`язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене права заявника).

Предметом справи, що переглядається, є скарга ОСОБА_1 на бездіяльність Житомирського ВДВС щодо незняття арешту з його майна, накладеного постановою державного виконавця Житомирського ВДВС від 23 травня 2012 року у ВП № 32843619 з виконання виконавчого листа № 2/04717/1858/20, виданого Індустріальним районним судом м. Дніпропетровська 28 березня 2012 року, про стягнення з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованості в розмірі 351 927,22 грн.

Заявник вважав, що існування арешту, накладеного в межах виконавчого провадження, виконавчі дії за яким припинилися майже 9 років тому і не можуть бути поновлені через закінчення строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання, суперечить власне меті цього заходу забезпечення виконання виконавчого провадження та призводить до непропорційного втручання у право на мирне володіння своїм майном.

Заперечуючи проти вимог скарги, стягувач та Житомирський ВДВС зазначали, що у державного виконавця немає обов`язку скасовувати арешт майна у разі повернення виконавчого документа стягувачу через відсутність майна, на яке можна звернути стягнення.

Відмовляючи у задоволенні скарги, місцевий суд, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, керувався відсутністю доказів виконання рішення суду (сплати боргу), у зв`язку з примусовим виконанням якого й було накладено арешт на майно скаржника, а також відсутністю у державного виконавця обов`язку зняти арешт під час повернення виконавчого документа стягувачу.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 зводяться до того, що наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно боржника, за умови відсутності майнових претензій з боку стягувача та відкритого виконавчого провадження, є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном, а збереження арешту на майно не має процесуальної мети.

Верховний Суд вважає доводи касаційної скарги частково обґрунтованими з огляду на таке.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню в разі невиконання їх у добровільному порядку, регламентуються Законом України «Про виконавче провадження» (далі - Закон).

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

У частині першій статті 18 Закону зазначено, що виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Відповідно до пунктів 6, 7 частини третьої статті 18 Закону виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право накладати арешт на майно боржника, опечатувати, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в установленому законодавством порядку; накладати арешт на кошти та інші цінності боржника.

У пункті 2 частини першої статті 37 Закону зазначено, що виконавчий документ повертається стягувачу, якщо у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, а здійснені виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними.

Підстави для закінчення виконавчого провадження визначені у частині першій статті 39 Закону.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 14 травня 2025 року в справі № 2/1522/11652/11 (провадження № 14-137цс24) зазначила, що як закінчення виконавчого провадження, так і повернення виконавчого документа стягувачу є формами завершення виконавчого провадження, проте вони мають різні правові підстави та відповідно різні правові наслідки.

Закінчення виконавчого провадження є стадією виконавчого провадження і передбачає завершення вчинення виконавчих дій щодо примусового виконання рішення в межах відповідного виконавчого провадження. Зміст правових підстав для закінчення виконавчого провадження, визначених частиною першою статті 39 Закону, свідчить про об`єктивну неможливість виконати відповідне рішення у примусовому порядку. На відміну від обставин, що зумовлюють повернення виконавчого документа стягувачу, обставини, які є підставою для закінчення виконавчого провадження, не перестануть існувати в майбутньому.

З наведеного слідує і формування наслідків закінченого виконавчого провадження, зокрема виконавче провадження, щодо якого прийнято постанову про його закінчення, не може бути розпочато знову, крім випадків, передбачених законом (частина перша статті 40 Закону).

Водночас частиною п`ятою статті 37 Закону визначено, що повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред`явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 12 цього Закону.

Повернення виконавчого документа стягувачу є процесуальною дією державного (приватного) виконавця, яка вчиняється останнім у випадку, коли внаслідок існування певних обставин або дій чи бездіяльності учасників виконавчого провадження неможливо у примусовому порядку виконати відповідне рішення. Разом з цим повернення виконавчого документа стягувачу не свідчить про неможливість примусового виконання рішення взагалі, а лише про таку неможливість у певний момент. Тобто якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для повернення виконавчого документа стягувачу, то останній може повторно звернутися із заявою про примусове виконання рішення.

Наслідки закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа визначені статтею 40 Закону.

Відповідно до положень частин першої, другої статті 40 Закону у разі закінчення виконавчого провадження (крім закінчення виконавчого провадження за судовим рішенням, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також, крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат виконавчого провадження, нестягнення основної винагороди приватним виконавцем), повернення виконавчого документа до суду, який його видав, арешт, накладений на майно (кошти) боржника, знімається, відомості про боржника виключаються з Єдиного реєстру боржників, скасовуються інші вжиті виконавцем заходи щодо виконання рішення, а також проводяться інші необхідні дії у зв`язку із закінченням виконавчого провадження.

Виконавче провадження, щодо якого прийнято постанову про його закінчення, не може бути розпочате знову, крім випадків, передбачених цим Законом.

Про зняття арешту з майна (коштів) виконавець зазначає у постанові про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа, яка в день її прийняття надсилається органу, установі, посадовій особі, яким була надіслана для виконання постанова про накладення арешту на майно (кошти) боржника, а у випадках, передбачених законом, вчиняє дії щодо реєстрації припинення обтяження такого майна.

Відповідно до частин четвертої, п`ятої статті 59 Закону підставами для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини є: 1) отримання виконавцем документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом; 2) надходження на рахунок органу державної виконавчої служби, рахунок приватного виконавця суми коштів, стягнених з боржника (у тому числі від реалізації майна боржника), необхідної для задоволення вимог усіх стягувачів, стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження та штрафів, накладених на боржника; 3) отримання виконавцем документів, що підтверджують про повний розрахунок за придбане майно на електронних торгах; 4) наявність письмового висновку експерта, суб`єкта оціночної діяльності - суб`єкта господарювання щодо неможливості чи недоцільності реалізації арештованого майна боржника у зв`язку із значним ступенем його зношення, пошкодженням; 5) відсутність у строк до 10 робочих днів з дня отримання повідомлення виконавця, зазначеного у частині шостій статті 61 цього Закону, письмової заяви стягувача про його бажання залишити за собою нереалізоване майно; 6) отримання виконавцем судового рішення про скасування заходів забезпечення позову; 7) погашення заборгованості із сплати періодичних платежів, якщо виконання рішення може бути забезпечено в інший спосіб, ніж звернення стягнення на майно боржника; 8) отримання виконавцем документального підтвердження наявності на одному чи кількох рахунках боржника коштів, достатніх для виконання рішення про забезпечення позову; 9) підстави, передбачені пунктом 1-2 розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону.

У всіх інших випадках арешт може бути знятий за рішенням суду.

Велика Палата Верховного Суду у вказаній постанові виснувала, що законодавець чітко передбачив два випадки, коли державний (приватний) виконавець зобов`язаний зняти арешт з майна боржника, та зазначити про це у відповідній постанові, а саме:

у разі закінчення виконавчого провадження (крім направлення виконавчого документа за належністю іншому органу державної виконавчої служби, офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, закінчення виконавчого провадження за рішенням суду, ухваленим у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій);

у разі повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав.

Законодавством не передбачено обов`язку державного (приватного) виконавця зняти арешт, накладений на майно боржника, у разі повернення виконавчого документа стягувачу, оскільки таке повернення не свідчить про закінчення виконавчого провадження й у такому випадку стягувач має право повторно звернутися із заявою про примусове виконання рішення суду, яке не виконано, протягом встановлених законом строків.

Водночас Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що законодавець у Законі передбачив випадки, за яких арешт з майна знімається одночасно із поверненням виконавчого документа стягувачу, а саме: стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа; стягувач відмовився залишити за собою майно боржника, нереалізоване під час виконання рішення, за відсутності іншого майна, на яке можливо звернути стягнення; запроваджено тимчасову адміністрацію банку-боржника, крім рішень немайнового характеру (частина третя статті 37 Закону).

Отже, за загальним правилом, повернення виконавчого документа стягувачу не є підставою для зняття арешту з майна боржника, оскільки така обставина не належить до винятків, передбачених частиною третьою статті 37 Закону.

Водночас відсутність у державного виконавця передбаченого законодавством обов`язку зняти арешт з майна беззаперечно не свідчить про законність збереження такого арешту протягом тривалого часу без перебування виконавчого документа на примусовому виконанні.

У справі, що переглядається, виконавчий лист № 2/04717/1858/20, виданий 28 березня 2012 року Індустріальним районним судом м. Дніпропетровська, під час дії якого був чинним Закон України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року № 606-XIV (далі - Закон № 606-XIV).

За змістом частини першої статті 22 Закону № 606-XIV виконавчі документи, зокрема, видані судом у справі про стягнення заборгованості, могли бути пред`явлені до виконання протягом року, якщо інше не передбачено законом.

Відповідно до статті 23 Закону № 606-XIV строки пред`явлення виконавчого документа до виконання перериваються: 1) пред`явленням виконавчого документа до виконання; 2) частковим виконанням рішення боржником; 3) наданням судом, який видав виконавчий документ, відстрочки або розстрочки виконання рішення.

Після переривання строку пред`явлення виконавчого документа до виконання перебіг строку поновлюється. Час, що минув до переривання строку, до нового строку не зараховується.

У разі повернення виконавчого документа стягувачу у зв`язку з неможливістю в повному обсязі або частково виконати рішення, строк пред`явлення виконавчого документа до виконання після переривання встановлюється з дня його повернення, а в разі повернення виконавчого документа у зв`язку із встановленою законом забороною щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, а також проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, - з моменту закінчення дії відповідної заборони.

У цій справі державний виконавець Житомирського ВДВС повернув стягувачу виконавчий лист постановою від 27 червня 2017 року на підставі пункту 2 частини першої статті 37 Закону, який був чинним на той момент.

Згідно з пунктом 5 розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону виконавчі документи, видані до набрання чинності цим Законом, пред`являються до виконання у строки, встановлені цим Законом. Вказане положення застосовується тільки до виконавчих документів, строк пред`явлення до виконання за якими не сплинув на час набрання чинності цим Законом.

У статті 12 Закону вказано, що виконавчі документи можуть бути пред`явлені до примусового виконання протягом трьох років, крім посвідчень комісій по трудових спорах та виконавчих документів, за якими стягувачем є держава або державний орган, які можуть бути пред`явлені до примусового виконання протягом трьох місяців.

Суди встановили, що повторно виконавчий лист до виконання протягом трьох років після 27 червня 2017 року не пред`являвся, доказів про поновлення строку пред`явлення виконавчого документа до виконання після його повернення стягувач та Житомирський ВДВС не надали, матеріали справи таких доказів не містять.

Залишаючи без змін ухвалу суду першої інстанції, апеляційний суд відхилив доводи скаржника про те, що наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту, накладеного державним виконавцем, є невиправданим втручанням у його право на мирне володіння майном, мотивуючи тим, що протиправної бездіяльності державного виконавця не встановлено.

Колегія суддів не може погодитися з такими висновками судів.

У рішенні у справі «Фрессо і Руар проти Франції» («Fressoz and Roire v. France») ЄСПЛ зазначив, що «необхідність» будь-якого обмеження реалізації права завжди має бути обґрунтованою. Якщо такого мотивування немає, це є проявом свавілля держави.

За частиною першою статті 56 Закону арешт майна (коштів) боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення.

Отже, правовою метою накладення арешту на майно боржника є забезпечення реального виконання судового рішення. Тобто кредитор, на користь якого у боржника виникло зобов`язання за судовим рішенням, яке підлягає примусовому виконанню, має обґрунтовані очікування, що внаслідок накладення арешту на майно боржника та його подальшої реалізації остаточне рішення суду буде виконане. Тож накладення та існування арешту на майно боржника до закінчення примусового виконання судового рішення має важливе значення для забезпечення виконання остаточного судового рішення та реального поновлення прав фізичних та юридичних осіб.

Колегія суддів зазначає, що застосування арешту майна боржника як обмежувального заходу не повинно призводити до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), що свідчить про необхідність його застосування виключно у випадках та за наявності підстав, визначених законом.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно з положеннями статті 41 Конституції України та статті 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об`єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.

Зазначені приписи покладають на державу позитивні зобов`язання забезпечити непорушність права приватної власності та контроль за виключними випадками позбавлення особи права власності не тільки на законодавчому рівні, а й під час здійснення суб`єктами суспільних відносин правореалізаційної та правозастосовної діяльності. Обмеження позитивних зобов`язань держави лише законодавчим врегулюванням відносин власності без належного контролю за їх здійсненням здатне унеможливити реалізацію власниками належних їм прав, що суперечитиме нормам Конституції України та Конвенції.

У постановах Верховного Суду від 17 січня 2024 року у справі № 472/333/22, від 07 серпня 2024 року у справі № 14-7238/2009, від 07 травня 2025 року у справі № 188/1710/21, від 06 серпня 2025 року у справі № 751/9335/24, від 03 грудня 2025 року у справі № 753/10678/22, від 03 червня 2026 року у справі № 932/5808/25, від 01 липня 2026 року у справі № 2-5376/11 викладено висновок про те, що наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно боржника, за умови відсутності виконавчого провадження та майнових претензій з боку стягувача, а також за відсутності будь-яких відомостей стосовно рішення про стягнення виконавчого збору, є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном.

На неврахуванні цих висновків апеляційним судом заявник посилається у касаційній скарзі.

У справі, що переглядається, виконавчий лист № 2/04717/1858/20, виданий Індустріальним районним судом м. Дніпропетровська 28 березня 2012 року, про стягнення з ОСОБА_1 у солідарному порядку на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованості, на забезпечення виконання якого накладався арешт, не перебуває на примусовому виконанні більше 9 років, строк пред`явлення виконавчого листа до виконання закінчився та не поновлений.

Під час розгляду справи стягувач, заперечуючи проти задоволення скарги, зазначав лише про відсутність у державного виконавця підстав для зняття арешту відповідно до положень статті 40 Закону. Стягувач не пояснив причин невжиття жодних заходів щодо виконання рішення суду про стягнення цієї заборгованості після повернення йому виконавчого документа у 2017 році.

Крім того, АТ КБ «ПриватБанк» не навело аргументів, які свідчать про необхідність збереження арешту у контексті нереалізованого ним механізму примусового виконання рішення суду, проведення якого не може бути продовжене через пропуск стягувачем строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання.

За встановлених обставин Верховний Суд вважає, що подальше існування арешту на майно скаржника є невиправданим втручанням у право на мирне володіння майном та обмежує його права, позбавляє можливості вільно користуватися та розпоряджатися належним на праві власності майном.

Втручання у права має відповідати вимогам співмірності. Співмірність означає, що характер та обсяг втручання держави у права має бути не метою, а засобом для захисту необхідного суспільного блага. Таке тлумачення не повинно бути самоціллю, воно має бути необхідним, безальтернативним та достатнім, а не надмірним. Співмірність є найбільш складним критерієм для вирахування та встановлення. Обмеження прав часто є законним і відповідає легітимній меті, але характер такого обмеження є надмірним.

Суди першої та апеляційної інстанцій наведеного не врахували, констатуючи лише відсутність у виконавця підстав для зняття арешту з майна скаржника.

Отже, Верховний Суд виснує про обґрунтованість касаційної скарги ОСОБА_1 у цій частині, що дає підстави для висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Водночас слід погодитися з висновками судів про те, що немає підстав визнавати протиправною бездіяльність державного виконавця у зв`язку з незняттям арешту з майна під час повернення виконавчого документа стягувачу, оскільки законодавство такого обов`язку для нього не встановлює.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За приписами пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України).

Верховний Суд виснує, що касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокатка Березенська Ю. С., слід задовольнити частково, скасувати оскаржувані судові рішення в частині відмови у задоволенні вимоги скарги про зобов`язання Житомирського ВДВС скасувати арешт, накладений постановою державного виконавця від 23 травня 2012 року у ВП № 32843619, та ухвалити в цій частині нове рішення, яким скаргу в цій частині задовольнити. У решті оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокатка Березенська Юлія Олександрівна, задовольнити частково.

Ухвалу Індустріального районного суду міста Дніпра від 20 квітня 2026 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 липня 2026 року в частині вирішення вимог скарги ОСОБА_1 про зобов`язання Житомирського відділу державної виконавчої служби у Житомирському районі Житомирської області Хмельницького міжрегіонального управління Міністерства юстиції України зняти арешт з майна скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення скарги.

Зобов`язати Житомирський відділ державної виконавчої служби у Житомирському районі Житомирської області Хмельницького міжрегіонального управління Міністерства юстиції України зняти арешт з майна боржника ОСОБА_1 , накладений 23 травня 2012 року Відділом державної виконавчої служби Житомирського районного управління юстиції у виконавчому провадженні № 32843619, реєстраційний номер обтяження 12569015, дата реєстрації 31 травня 2012 року, зареєстрований реєстратором Житомирської філії державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України.

У решті ухвалу Індустріального районного суду міста Дніпра від 20 квітня 2026 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 липня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач І. М. Фаловська

Судді В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

С. Ю. Мартєв

О. М. Ситнік