Постанова від 02 листопада 2026 р. у справі №908/3388/24 — Центральний апеляційний господарський суд

Суд: Центральний апеляційний господарський суд

Інстанція: Апеляційна

Юрисдикція: Господарське

Категорія: енергоносіїв

Дата: 02 листопада 2026 р.

Справа: №908/3388/24

Суддя: Дармін Михайло Олександрович

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03.11.2026 року м.Дніпро Справа № 908/3388/24

Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Дарміна М.О. (доповідач),

суддів: Чус О.В., Кощеєва І.М.

розглянувши в порядку письмового провадження без виклику (повідомлення) сторін апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України»

на ухвалу Господарського суду Запорізької області від 02.12.2025

про зупинення провадження

у справі № 908/3388/24 (суддя Корсун В.Л.)

за позовом Акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України»

до Приватного акціонерного товариства «Бердянське підприємство теплових мереж»

про стягнення 73 891 174,13 грн

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та ухвали суду першої інстанції:

Акціонерне товариство "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" (далі - АТ "НАК "Нафтогаз України", позивач) 26.12.2024 через систему "Електронний суд" звернулося до Господарського суду Запорізької області з позовом до Приватного акціонерного товариства "Бердянське підприємство теплових мереж" (далі - ПрАТ "Бердянське підприємство теплових мереж", відповідач), у якому просило суд стягнути з відповідача 73 891 174,13 грн, з яких 45 879 375,61 грн основного боргу, 4 754 145,68 грн 3 % річних та 23 257 652,84 грн інфляційних втрат.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач прострочив виконання грошового зобов`язання з оплати природного газу, поставленого за договором постачання природного газу від 15.10.2020 № 20/21-2246-ТЕ-13 (далі - Договір).

Ухвалою Господарського суду Запорізької області від 02.12.2025 у справі № 908/3388/24 зупинено провадження у справі № 908/3388/24 до закінчення перегляду у касаційному порядку судового рішення у подібних правовідносинах у справі № 280/5808/23 Великою Палатою Верховного Суду та виготовлення повного тексту такого процесуального рішення.

Приймаючи оскаржувану ухвалу, місцевий господарський суд виходив з того, що як на час укладення Договору, так і на час постановлення ухвали податковою адресою відповідача є м. Бердянськ Запорізької області - територія, яка входить до Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих російською федерацією, затвердженого наказом Мінреінтеграції від 22.12.2022 № 309. Суд навів ч. 2 ст. 13, ч. 2 ст. 13-1 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" (далі - Закон) щодо умов здійснення господарської діяльності суб`єктами з тимчасово окупованої території та заборони переміщення товарів, а також п. 45.2 ст. 45 Податкового кодексу України щодо податкової адреси юридичної особи.

Суд зазначив, що 03.10.2025 Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду ухвалив постанову у справі № 908/1162/23, яка стосувалася обмежень, передбачених ст. ст. 13, 13-1 Закону, а 05.11.2025 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду постановив ухвалу про передачу на розгляд Великої Палати Верховного Суду справи № 280/5808/23 за позовом ТОВ "Слов`янський пух Україна" до Запорізької митниці. Підставою передачі, як зазначив суд, є необхідність відступу від висновків Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постановах від 07.03.2024 у справі № 910/9680/23 і від 03.10.2025 у справі № 908/1162/23 щодо застосування обмежень ст. ст. 13, 13-1 Закону лише з огляду на загальновідомий факт окупації за відсутності відповідного рішення Кабінету Міністрів України.

Суд дійшов висновку, що правовідносини у цій справі є подібними до правовідносин у зазначених справах, оскільки в них вирішується питання можливості застосування обмежень ст. ст. 13, 13-1 Закону до правовідносин, що виникли на фактично окупованих територіях, щодо яких Кабінет Міністрів України не приймав окремого рішення. Водночас законодавство в умовах воєнного стану передбачає обов`язкову наявність рішення Кабінету Міністрів України про поширення цих норм на тимчасово окуповані території, а отже питання про підстави застосування ст. ст. 13, 13-1 Закону до територій, окупованих після 24.02.2022, наразі не вирішене. Щодо критеріїв подібності правовідносин суд послався на постанову Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19, а щодо обов`язковості висновків Верховного Суду - на ч. ч. 5, 6 ст. 13 та ч. 1 ст. 36 Закону України "Про судоустрій і статус суддів".

З метою дотримання єдності судової практики суд з власної ініціативи зупинив провадження на підставі п. 7 ч. 1 ст. 228 та п. 11 ч. 1 ст. 229 ГПК України до закінчення перегляду справи № 280/5808/23 Великою Палатою Верховного Суду. Суд також послався на ч. 1 ст. 12-1 Закону щодо повідомлення учасників справи, останнім відомим місцезнаходженням яких є тимчасово окупована територія, через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України.

Підстави, з яких порушено питання про перегляд судового рішення та узагальнені доводи апеляційної скарги:

Не погоджуючись із вищезазначеною ухвалою, Акціонерне товариство «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» звернулось через підсистему «Електронний суд» до Центрального апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу Господарського суду Запорізької області від 02.12.2025 у справі № 908/3388/24 про зупинення провадження та направити справу до Господарського суду Запорізької області для продовження її розгляду.

Узагальнення доводів апеляційної скарги:

Апеляційна скарга обґрунтована наступним:

Скаржник зазначає, що предметом спору є стягнення заборгованості за газ, поставлений відповідачу за Договором за актами приймання-передачі від 30.11.2020, 31.12.2020, 31.01.2021, 28.02.2021, 31.03.2021 та 30.04.2021, тобто в період з листопада 2020 року по квітень 2021 року. Відповідач зареєстрований у м. Бердянськ, яке включено до Переліку тимчасово окупованих територій із 27.02.2022. Отже, на думку апелянта, газ постачався відповідачу до окупації м. Бердянськ і «не постачався Позивачем на окуповану територію».

Апелянт посилається на те, що Закон прийнято у квітні 2014 року у зв`язку з окупацією Автономної Республіки Крим. До змін, внесених Законом України від 15.03.2022 № 2138-IX, ст. 1 та ч. 1 ст. 3 Закону визначали тимчасово окупованою територією лише сухопутну територію Автономної Республіки Крим і м. Севастополя, прилеглі внутрішні води, територіальне море, виключну (морську) економічну зону, континентальний шельф, надра під ними та повітряний простір над ними. Відповідно, ст. 13 Закону (у тому числі щодо нікчемності правочинів із суб`єктами, місцезнаходженням яких є тимчасово окупована територія) та ст. 13-1 Закону (заборона переміщення товарів, зокрема трубопровідним транспортом) у тодішній редакції встановлювали обмеження саме для Кримського півострова.

Скаржник робить висновок, що станом на листопад 2020 року і до 20.03.2022 Закон «не визначав тимчасово окупованою територію м. Бердянськ» та не регулював відносин із суб`єктами, які там перебували. Апелянт наголошує на принципі незворотності дії законів у часі (ст. 58 Конституції України) з посиланням на абзаци перший - четвертий п. 5 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 13.05.1997 № 1-зп/1997.

На підставі цього апелянт вважає, що ст. ст. 3, 13, 13-1 Закону до 20.03.2022 не поширювали дію на відносини сторін, тому висновки Великої Палати Верховного Суду у справі № 280/5808/23 не підлягатимуть застосуванню у цій справі, а зупинення провадження є безпідставним.

Апелянт зазначає, що повний текст ухвали складено та підписано 04.12.2025, тому скаргу подано в межах строку на апеляційне оскарження. Позивач має електронний кабінет у підсистемі "Електронний суд" ЄСІТС, а відповідач - ні; з посиланням на ч. ч. 4, 6 ст. 6 та абз. 2 ч. 7 ст. 42 ГПК України апелянт вважає себе звільненим від обов`язку надсилати відповідачу копії документів. Судовий збір за подання скарги апелянт визначив у розмірі 2 422,40 грн (один прожитковий мінімум для працездатних осіб - 3 028,00 грн - з коефіцієнтом 0,8, ч. ч. 2, 3 ст. 4 Закону України "Про судовий збір").

Узагальнені доводи інших учасників провадження у справі:

Приватне акціонерне товариство «Бердянське підприємство теплових мереж» не скористалося правом подати відзив на апеляційну скаргу, що відповідно до частини 3 статті 263 Господарського процесуального кодексу України не перешкоджає перегляду ухвали суду першої інстанції.

Обставини справи, встановлені судом апеляційної інстанції та оцінка апеляційним господарським судом доводів учасників провадження у справі і висновків суду першої інстанції:

Заслухавши доповідь судді-доповідача щодо змісту судового рішення, перевіривши повноту встановлення господарським судом обставин справи та докази у справі на їх підтвердження, їх юридичну оцінку, а також доводи апеляційної скарги в межах вимог, передбачених статтею 269 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів апеляційного господарського суду встановила, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке:

Предметом апеляційного оскарження є ухвала суду першої інстанції, якою з власної ініціативи суду на підставі п. 7 ч. 1 ст. 228 ГПК України зупинено провадження у справі № 908/3388/24 до закінчення перегляду Великою Палатою Верховного Суду судового рішення у справі № 280/5808/23 та виготовлення повного тексту процесуального рішення.

З урахуванням доводів і вимог апеляційної скарги, в порядку частини 1 статті 269 Господарського процесуального кодексу України, колегією суддів не перевіряється правильність висновків суду першої інстанції в частині неоспорюваних сторонами обставин справи відносно того, що 26.12.2024 АТ "НАК "Нафтогаз України" звернулося до Господарського суду Запорізької області з позовом до ПрАТ "Бердянське підприємство теплових мереж" про стягнення 73 891 174,13 грн (45 879 375,61 грн основного боргу за газ, поставлений відповідачу за Договором від 15.10.2020 № 20/21-2246-ТЕ-13 за актами приймання-передачі від 30.11.2020, 31.12.2020, 31.01.2021, 28.02.2021, 31.03.2021 та 30.04.2021, тобто в період з листопада 2020 року по квітень 2021 року, та нарахованих 4 754 145,68 грн 3 % річних та 23 257 652,84 грн інфляційних втрат).

Як вбачається зі змісту оскаржуваної ухвали суду першої інстанції, зупиняючи провадження у справі № 908/3388/24, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для зупинення з власної ініціативи на підставі п. 7 ч. 1 ст. 228 ГПК України до закінчення перегляду у касаційному порядку судового рішення у подібних правовідносинах у справі № 280/5808/23 Великою Палатою Верховного Суду з метою дотримання єдності судової практики та зважаючи на предмет та підстави позову та те, що у справі № 280/5808/23 вирішуються питання, що мають суттєве значення для вирішення спору у даній справі.

Колегія суддів зауважує, що дійсно, пунктом 7 частини 1 статті 228 Господарського процесуального кодексу України суд наділений правом зупинити провадження у справі за заявою учасника справи, а також з власної ініціативи до перегляду судового рішення у подібних правовідносинах (в іншій справі) у касаційному порядку палатою, об`єднаною палатою, Великою Палатою Верховного Суду.

Так, Верховний Суд України у постанові від 06.09.2017 у справі № 910/3040/16 зазначав, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

Дійсно, Верховний суд у своїй ухвалі від 05 листопада 2025 року (яка набрала законної сили 05.11.2025 і до якої забезпечено загальний доступ 07.11.2025, тобто до постановлення оскаржуваної ухвали) у справі №280/5808/23 (адміністративне провадження № К/990/9997/24) задовольнив клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю "Слов`янський пух Україна" та передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

При цьому, за текстом описової та мотивувальної частини ухвали Верховного Суду від 05 листопада 2025 року у справі №280/5808/23 вбачається наступне: « …Верховний Суд у складі колегії суддів судової палати для розгляду справ щодо захисту прав інтелектуальної власності, а також пов`язаних з антимонопольним та конкурентним законодавством Касаційного господарського суду 7 березня 2024 року розглянув касаційну скаргу у справі № 910/9680/23 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Індіан Ісатекс Солар" (далі - ТОВ "ІІС") до Державного підприємства "Гарантований покупець" (далі - ДП "ГП") про стягнення заборгованості. У цій постанові дійшов висновку, що з огляду на приписи статті 2 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" його дія поширюється на спірні правовідносини у цій справі. Відтак суди попередніх інстанцій правомірно застосували до спірних правовідносин положення частини другої статті 13 та частини другої статті 13-1 зазначеного Закону.

Ухвалою від 27 березня 2024 року колегія Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду передала справу № 908/1162/23 на розгляд об`єднаної палати на підставі частини другої статті 302 Господарського процесуального кодексу України для відступу від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 7 березня 2024 року у справі № 910/9680/23.

У цій ухвалі КГС вказав, що відповідна територія визнана тимчасово окупованою в умовах воєнного стану, з чого вбачається, що положення статей 13 та 13-1 Закону можуть бути поширені на такі території з урахуванням частини першої цих статей, а саме за рішенням Кабінету Міністрів України.

3 жовтня 2025 року Об`єднана палата Касаційного господарського суду розглянула означену справу №908/1162/23 й у постанові вказала таке:

- у відповідності до регулювання, запровадженого Законом України від 21 квітня 2022 року № 2217-ІХ "Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання правового режиму на тимчасово окупованій території України") правовий статус тимчасово окупованої території російською федерацією в розумінні пункту 1 частини першої статті 3 Закону не залежить від того, чи ухвалив (і якщо ухвалив - то коли саме) той чи інший повноважний орган державної влади України (РНБО, Кабінет Міністрів України чи інший орган в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України) рішення про визнання певної частини території України тимчасово окупованою. Таке рішення повноважного органу державної влади України (зокрема - і Кабінету Міністрів України) для територій, визначених у пункті 1 частини першої статті 3 Закону, має не конститутивне, а лише інформативне значення, з публічною достовірністю підтверджуючи конкретну дату, з якої фактична окупація певної частини території України почалася чи припинилася;

- висновок, викладений Верховним Судом у постанові у справі № 910/9680/23 про застосування до спірних правовідносин положень статті 13-1 Закону з огляду на загальновідомий факт окупації міста Мелітополь, відповідає Закону;

- з урахуванням мотивів, наведених у цій постанові, об`єднана палата не вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного Верховним Судом у постанові у справі №910/9680/23 про поширення положень статті 13-1 Закону на території, тимчасово окуповані в період воєнного стану, лише з огляду на загальновідомий факт окупації таких територій за відсутності відповідного рішення Кабінету Міністрів України.

23 жовтня 2025 року, враховуючи висновки, викладені Об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у справі №908/1162/23, Касаційний господарський суд у справі №916/1650/23 також дійшов висновку про можливість поширення на спірні правовідносини положень статті 13-1 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" з огляду на загальновідомий факт окупації у відповідний період території міста Херсон та села Коробки Херсонської області.

Отже, зі змісту наведеної судової практики випливає, що для поширення особливого правового режиму, передбаченого статтями 13 та 13-1 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України", на нові тимчасово окуповані території суди вважали можливим застосування відповідних обмежень на підставі самого загальновідомого факту окупації. Іншими словами, у зазначених справах суди фактично виходили з того, що для поширення дії статей 13 та 13-1 Закону не є необхідним прийняття спеціального рішення Кабінету Міністрів України, яким би було офіційно запроваджено обмеження, передбачені цим правовим режимом.

Позивач у судовому засіданні зазначив, що не погоджується з такою позицією Касаційного господарського суду та в подальшому подав відповідне клопотання, в якому просив передати адміністративну справу №280/5808/23 на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 346 КАС у зв`язку з необхідністю відступу від правових висновків, викладених колегією суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в його постанові від 7 березня 2024 року в Господарській справі №910/9680/23 та Об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в його постанові від 3 жовтня 2025 року в Господарській справі №908/1162/23

При цьому порушене у цій справі питання, на думку представника Позивача, має істотне значення не лише для правильного вирішення спору по суті, зокрема, для визначення наявності чи відсутності у Позивача права на повернення сум надміру сплачених платежів. Водночас у межах цієї справи є клопотання Відповідача про залишення касаційної скарги без розгляду у зв`язку з поданням її, на думку контролюючого органу, неуповноваженою особою.

Закон України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" було прийнято у квітні 2014 року.

Відповідно до пояснювальної записки до проєкту цього Закону, його ухвалення зумовлене збройною агресією Російської Федерації проти України, унаслідок якої на територію України були введені російські війська та окуповано територію Автономної Республіки Крим, що є невід`ємною частиною України. У зв`язку з цим і постала необхідність встановлення особливого правового режиму на територіях, окупованих у результаті збройної агресії, з метою забезпечення правового захисту громадян і держави. Метою ж прийняття Закону є забезпечення додержання прав і свобод людини і громадянина, а також захист інтересів держави, її органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах тимчасової окупації.

До цього Закону неодноразово вносилися зміни, які стали реакцією держави на розвиток та розширення збройної агресії проти України, а також були спрямовані на удосконалення правового регулювання відносин, зумовлених ситуацією, що склалася, та адаптацію до неї.

Стаття 1 Закону до 19 березня 2022 року визначала правовий статус тимчасово окупованої території України, і за цією нормою тимчасово окупована територія України (далі - тимчасово окупована територія) є невід`ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України та міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Датою початку тимчасової окупації Автономної Республіки Крим та міста Севастополя є 20 лютого 2014 року.

Частина перша статті 3 Закону до 19 березня 2022 року визначала, що для цілей цього Закону тимчасово окупованою територією визначається:

1) сухопутна територія Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, внутрішні води України цих територій;

2) внутрішні морські води і територіальне море України навколо Кримського півострова, територія виключної (морської) економічної зони України вздовж узбережжя Кримського півострова та прилеглого до узбережжя континентального шельфу України, на які поширюється юрисдикція органів державної влади України відповідно до норм міжнародного права, Конституції та законів України;

3) надра під територіями, зазначеними у пунктах 1 і 2 цієї частини, і повітряний простір над цими територіями.

Саме тому, зміст наведеної норми дає підстави вважати, що для цілей зазначеного Закону до 19 березня 2022 року тимчасово окупованими визнавалися виключно території, пов`язані з Кримським півостровом, його акваторією та прилеглим морським простором, тобто виключно території, щодо яких існувала окупація Російською Федерацією, і не поширювалося це визначення на інші регіони України.

Стаття 13 Закону України визначала особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території й відповідно до цієї норми:

1. Здійснення господарської діяльності юридичними особами, фізичними особами - підприємцями та фізичними особами, які провадять незалежну професійну діяльність, місцезнаходженням (місцем проживання) яких є тимчасово окупована територія, дозволяється виключно після зміни їхньої податкової адреси на іншу територію України.

Правочин, стороною якого є суб`єкт господарювання, місцезнаходженням (місцем проживання) якого є тимчасово окупована територія, є нікчемним. На такі правочини не поширюється дія положення абзацу другого частини другої статті 215 Цивільного кодексу України.

2. Під час режиму тимчасової окупації платіжний режим діє з урахуванням того, що система електронних платежів Національного банку України та внутрішньодержавні платіжні системи, платіжними організаціями яких є резиденти України, не застосовуються на тимчасово окупованій території.

На тимчасово окуповану територію поширюються норми Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" з урахуванням того, що електронні платіжні засоби, емітовані на тимчасово окупованій території, у тому числі мобільні платіжні інструменти, не можуть використовуватися на іншій території України з метою ініціювання переказу коштів.

3. Державні гарантії за внутрішніми та зовнішніми місцевими запозиченнями (позиками) Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, а також осіб, які мають місцезнаходження (проживання, перебування) на цій території, не надаються. Порядок сплати (списання, продажу) раніше гарантованого державою боргу Автономної Республіки Крим та міста Севастополя або осіб, які перебувають на цій території, та заборгованості Автономної Республіки Крим та міста Севастополя перед державним бюджетом за бюджетними позичками і кредитами з державного бюджету, що залишаються непогашеними станом на дату початку окупації, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

4. Залучення на території України вкладів (депозитів) та/або надання позик (кредитів), виражених у валюті держави-окупанта, забороняється.

5. Переказ коштів між тимчасово окупованою територією та іншою територією України забороняється.

6. Тимчасово, на період дії особливого правового режиму тимчасової окупації, Національний банк України має право встановлювати порядок транскордонного переміщення готівкової валюти держави-окупанта та/або порядок здійснення операцій з готівковою валютою держави-окупанта на території України.

7. Під час режиму тимчасової окупації норми регуляторного законодавства на тимчасово окупованій території не застосовуються.

8. Ліцензії, надані суб`єктам господарювання до набрання чинності Законом України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" згідно із Законом України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності", та/або сертифікати, надані згідно із Декретом Кабінету Міністрів України від 10 травня 1993 року № 46-93 Про стандартизацію і сертифікацію", та/або дозволи, надані згідно із Законом України "Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності":

а) вважаються недійсними на тимчасово окупованій території;

б) можуть використовуватися для проведення господарської (підприємницької) діяльності на іншій території України до закінчення строку їх дії, у випадку перереєстрації таких суб`єктів на іншій території України, у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику;

в) не можуть бути продовженими відповідно до законодавства України, крім випадків, коли до закінчення строку дії таких ліцензій (дозволів) втрачає чинність Закон України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України".

На товари, вироблені на тимчасово окупованій території, не може бути видано сертифікат українського походження.

9. На тимчасово окупованій території забороняється будь-яка діяльність операторів державних лотерей та організаторів азартних ігор.

10. На тимчасово окупованій території особа не несе юридичної відповідальності за невиплату або за затримку виплати заробітної плати працівникам, передбаченої законодавством України, якщо така невиплата (затримка) виникла внаслідок тимчасової окупації (обставин непереборної дії).

Стаття 13-1 Закону до 19 березня 2022 року була викладена в наступній редакції:

1. На період тимчасової окупації переміщення товарів (робіт, послуг) з тимчасово окупованої території на іншу територію України та/або з іншої території України на тимчасово окуповану територію усіма видами транспорту, в тому числі автомобільним, залізничним, повітряним та трубопровідним транспортом, а також лініями електропередач та гідротехнічними спорудами, заборонено.

Контроль в`їзду - виїзду з метою виявлення, запобігання переміщенню товарів на тимчасово окуповану територію та з такої території поза межами контрольних пунктів в`їзду - виїзду проводять уповноважені службові особи Державної прикордонної служби України.

2. Фізичним особам дозволяється переміщення на тимчасово окуповану територію та з такої території особистих речей у ручній поклажі та супроводжуваному багажі.

Перелік і обсяги (вартість/вага/кількість) обмежених або заборонених до переміщення через адміністративну межу, а також товарів, які можуть бути віднесені до особистих речей, затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику з питань тимчасово окупованих територій у Донецькій і Луганській областях та тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим і м. Севастополя.

3. Переміщення товарів, маркування (етикетування) яких свідчить про вироблення таких товарів на тимчасово окупованій території, забороняється, крім речей, які віднесені до особистих речей, що переміщуються у ручній поклажі та/або супроводжуваному багажі.

4. Громадяни, в разі необхідності евакуації з тимчасово окупованої території на іншу територію України, мають право вивезення з тимчасово окупованої території на іншу територію України особистих речей та майна, бувших у вжитку, які, на їхній розсуд, необхідні для облаштування на новому місці проживання, включаючи меблі, побутову техніку та інші предмети домашнього вжитку.

5. Здійснення водопостачання на тимчасово окуповану територію забороняється до відновлення на цій території конституційного ладу України.

Таким чином, положення статей 3, 13 та 13-1 Закону у зазначеній редакції визначали виключно територію Кримського півострова як зону дії особливого режиму тимчасової окупації та встановлювали конкретні заборони й обмеження для здійснення господарської діяльності саме на цій території, не поширюючи відповідних обмежень на інші регіони України.

Указом Президента України №64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні", затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року №2102-IX, на всій території України було введено воєнний стан, починаючи з 24 лютого 2022 року строком на 30 діб.

15 березня 2022 року Верховна Рада прийняла Закон "Про внесення змін до Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України" № 2138-IX (далі - також Закон № 2138-IX), який набрав чинності 20 березня 2022 року.

Відповідно до внесених змін до статті 3 Закону частину першу цієї статті було доповнено новими положеннями, якими розширено визначення тимчасово окупованих територій. Зокрема, пункт 3 викладено в такій редакції:

"3) інша сухопутна територія України, внутрішні морські води і територіальне море України, визнані в умовах воєнного стану тимчасово окупованими рішенням Ради національної безпеки і оборони України, введеним у дію указом Президента України".

Крім того, статтю доповнено пунктом 4 такого змісту:

"4) надра під територіями, зазначеними у пунктах 1, 2 і 3 цієї частини, і повітряний простір над цими територіями".

Отже, зазначеними змінами законодавець істотно розширив сферу дії Закону, визначивши тимчасово окупованими не лише території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, а й інші сухопутні, морські та повітряні території України, щодо яких у період воєнного стану Рада національної безпеки і оборони України ухвалює відповідне рішення, введене в дію Указом Президента України.

Таким чином, після внесення цих змін режим тимчасової окупації перестав обмежуватися виключно територією Кримського півострова й став поширюватися на будь-які частини України, фактично захоплені або контрольовані державою-агресором під час воєнного стану.

З урахуванням змін, внесених Законом України №2764-IX від 16 листопада 2022 року, та у редакції Закону №3050-IX від 11 квітня 2023 року, пункт 3 частини першої статті 3 Закону викладено у такій редакції:

" 3) інша сухопутна територія України, внутрішні морські води і територіальне море України, визнані в умовах воєнного стану тимчасово окупованими у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку".

Отже, у зв`язку з указаними законодавчими змінами відбулася й трансформація механізму визначення тимчасово окупованих територій в умовах воєнного стану: якщо раніше такі території визначалися рішенням Ради національної безпеки і оборони України, введеним у дію указом Президента України, то після внесення змін порядок такого визнання тимчасово окупованими встановлювався Кабінетом Міністрів України.

Із 20 березня 2022 року, у зв`язку з набранням чинності Законом №2138-ІХ, було внесено зміни й до статей 13 та 13-1 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України".

Так, статтю 13 Закону доповнено новою частиною першою такого змісту:

В умовах воєнного стану рішенням Кабінету Міністрів України положення цієї статті можуть бути поширені на тимчасово окуповані території, передбачені пунктом 3 частини першої статті 3 цього Закону, надра під територіями, зазначеними у пункті 3 частини першої статті 3 цього Закону, і повітряний простір над цими територіями".

У зв`язку з цим частини першу - десяту статті 13 визнано відповідно частинами другою - одинадцятою.

Аналогічні зміни внесено і до статті 13-1 Закону, яку доповнено новою частиною першою аналогічного змісту.

Відтак, з 20 березня 2022 року законодавець установив гнучкий механізм застосування обмежень, передбачених статтями 13 і 13-1, дозволивши саме Кабінету Міністрів України поширювати дію цих положень на інші тимчасово окуповані території, визначені пунктом 3 частини першої статті 3 Закону, тобто ті, що визнаються такими в умовах воєнного стану рішенням РНБО, введеним у дію указом Президента України (пізніше в порядку, визначеному КМУ). Таким чином, після цих змін режим економічних, фінансових та митних обмежень перестав стосуватися лише Автономної Республіки Крим та міста Севастополя і набув універсального характеру, охоплюючи будь-які території України, тимчасово окуповані під час воєнного стану.

Аналіз хронології прийняття та опрацювання відповідних змін вказують на наступне.

Первинний проєкт Закону передбачав доповнення статей 13 та 13-1 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" положеннями такого змісту:

"1. Положення цієї статті застосовуються до тимчасово окупованої території, передбаченої пунктами 1 і 2 частини першої статті 3 цього Закону. В умовах воєнного стану за рішенням Ради національної безпеки і оборони України, введеним у дію указом Президента України, положення цієї статті можуть бути поширені на тимчасово окуповані території, передбачені пунктом 3 частини першої статті 3 цього Закону".

Таким чином, початковий законопроєкт передбачав, що ініціатива щодо поширення дії обмежень, визначених статтями 13 та 13-1 Закону, на нові тимчасово окуповані території належатиме Раді національної безпеки і оборони України.

Саме це підтверджується пояснювальною запискою до законопроекту Закону №2138-ІХ, де законодавець указав, що "...слід враховувати, що передбачені Законом України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" окремі заходи, які спрямовані на реалізацію його положень, можуть значною і не виправданою конкретною ситуацією мірою обмежувати права і свободи громадян, що проживають на тимчасово окупованих територіях. Застосування положень цього Закону до всіх без винятку тимчасово окупованих територій може перешкоджати їх деокупації, призводити до економічних збитків. У зв`язку з цим пропонується визначити, що заходи, передбачені статтями 11, 11-1, 13 і 13-1 цього Закону, будуть застосовуватись до тимчасово окупованих територій (крім Автономної Республіки Крим і міста Севастополь) лише якщо це буде визнано потрібним Радою національної безпеки і оборони України. Це дозволить координаційному органу з питань національної безпеки і оборони при Президентові України оперативно та індивідуально, виходячи з певної воєнної обстановки, конкретизовувати застосування заходів реалізації положень Закону щодо тих чи інших тимчасово окупованих територій".

Таким чином, законодавець виходив із необхідності забезпечити баланс між реалізацією обмежувальних заходів і збереженням соціально-економічних зв`язків із територіями, що тимчасово перебувають під окупацією, аби не створювати надмірних перешкод для їх подальшої реінтеграції.

Відповідно до висновку Комітету Верховної Ради України з питань організації державної влади, місцевого самоврядування, регіонального розвитку та містобудування до проєкту Закону №2138-ІХ (https://itd.rada.gov.ua/4e4f5d93-eb77-40a0-8443-ddcc515ea72a) було запропоновано доповнити статті 13 та 13-1 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" новою частиною першою такого змісту:

"1. Положення цієї статті застосовуються до тимчасово окупованої території, передбаченої пунктами 1 і 2 частини першої статті 3 цього Закону, надр під територіями, зазначеними у пунктах 1 і 2 частини першої статті 3 цього Закону, і повітряного простору над цими територіями. В умовах воєнного стану рішенням Кабінету Міністрів України положення цієї статті можуть бути поширені на тимчасово окуповані території, передбачені пунктом 3 частини першої статті 3 цього Закону, надра під територіями, зазначеними у пункті 3 частини першої статті 3 цього Закону, і повітряний простір над цими територіями".

Таким чином, Верховною Радою України було враховано пропозиції комітету, і Закон ухвалено та підписано саме з урахуванням зазначених змін. Цим законодавець остаточно закріпив компетенцію саме Кабінету Міністрів України щодо прийняття рішень про поширення дії положень статей 13 і 13-1 Закону на тимчасово окуповані території, визначені пунктом 3 частини першої статті 3 Закону.

При цьому Кабінет Міністрів України не ухвалював рішень про поширення дії положень статей 13 і 13-1 Закону на тимчасово окуповані території, визначені пунктом 3 частини першої статті 3 Закону, тому, на переконання колегії суддів, немає й підстав поширення означених норм на територію України, внутрішні морські води і територіальне море України, визнані в умовах воєнного стану тимчасово окупованими.

У вищенаведених постановах вказане не враховано, а саме, що для застосування обмежень, передбачених статтями 13 та 13-1 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України", необхідним є не лише факт визнання відповідних територій тимчасово окупованими, а й наявність окремого рішення Кабінету Міністрів України про введення відповідних обмежень господарської діяльності на цих територіях.

При цьому рішення про визнання територій тимчасово окупованими, яке на момент виникнення спірних правовідносин відповідно до визначеного Кабінетом Міністрів України порядку приймалось Міністерством з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України, не може замінювати собою рішення Кабінету Міністрів України про введення обмежень, передбачених статтями 13 та 13-1 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України".

Так само загальновідомий факт окупації певних територій сам по собі не може вважатися достатньою правовою підставою для застосування встановлених законом економічних обмежень. Ця обставина також не була врахована у постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 3 жовтня 2025 року у справі №908/1162/23, у якій суд дійшов висновку про можливість застосування відповідних заборон без наявності спеціального рішення Кабінету Міністрів України щодо введення таких обмежень.

Слід зазначити, що згідно з частиною першою статті 36 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом. Згідно з частиною четвертою статті 17 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" єдність системи судоустрою забезпечується, зокрема, єдністю судової практики (пункт 4). Єдність судової практики є фундаментальною засадою здійснення судочинства і визначається тим, що має гарантувати стабільність правопорядку, об`єктивність і прогнозованість правосуддя.

Відповідно до частини третьої статті 346 КАС України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду.

Правовідносини у цій справі є подібними до правовідносин, які були предметом розгляду у означених вище справах, оскільки вирішувалося питання можливості застосування обмежень, передбачених статтями 13 та 13-1 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" до правовідносин, що виникли на територіях, які були фактично окуповані, але щодо яких Кабінетом Міністрів України не приймалося окреме рішення про застосування обмежень. Спільним для цих справ є також правова природа спору, що пов`язана з визначенням умов, за яких факт окупації може бути підставою для застосування економічних обмежень, установлених зазначеними статтями Закону, а відтак - і з необхідністю наявності офіційного рішення Кабінету Міністрів України як передумови для поширення дії обмежень на відповідну територію.

Зазначеними постановами фактично ототожнено сам факт окупації території з підставою для автоматичного застосування обмежень, визначених статтями 13 та 13-1 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України". Водночас законодавство (як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на час постановлення ухвали) в умовах воєнного стану передбачає обов`язкову наявність рішення Кабінету Міністрів України про поширення означених норм на тимчасово окуповані території, передбачені пунктом 3 частини першої статті 3 цього Закону, надра під територіями, зазначеними у пункті 3 частини першої статті 3 цього Закону, і повітряний простір над цими територіями…».

Враховуючи предмет і підставу позову у даній справі, колегія суддів виснує, що правовідносини у справі № 908/3388/24 та у справі №280/5808/23 не є подібними в розумінні пункту 7 частини 1 статті 228 Господарського процесуального кодексу України, оскільки предметом позову є стягнення заборгованості за договором поставки газу за період листопад 2020 року – квітень 2021 року, тобто, до окупації м. Бердянськ.

Верховний Суд, аналізуючи положення статей 3, 13 та 13-1 Закону № 1207-VII, у своїх постановах від 07 березня 2024 року у справі № 910/9680/23, від 03 жовтня 2025 року у справі № 908/1162/23 та від 23 жовтня 2025 року у справі № 916/1650/23, сформулював висновок про те, що для поширення дії статей 13 та 13-1 цього Закону на тимчасово окуповані території, не є необхідним прийняття спеціального рішення Кабінету Міністрів України, яким би було офіційно запроваджено обмеження, передбачені цим правовим режимом, а достатньо лише загальновідомого факту окупації для застосування відповідних обмежень.

Колегія суддів апеляційного господарського суду зауважує, що для застосування обмежень, передбачених статтями 13 та 13-1 Закону № 1207-VII, необхідним є не лише факт визнання відповідних територій тимчасово окупованими, а й наявність окремого рішення Кабінету Міністрів України про введення відповідних обмежень господарської діяльності на цих територіях.

Також колегія суддів апеляційного господарського суду зазначає, що рішення про визнання територій тимчасово окупованими, яке на момент виникнення спірних правовідносин відповідно до визначеного Кабінетом Міністрів України порядку приймалось Міністерством з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України, не може замінювати собою рішення Кабінету Міністрів України про введення обмежень, передбачених статтями 13 та 13-1 Закону № 1207-VII.

Так само загальновідомий факт окупації певних територій сам по собі не можна вважати достатньою правовою підставою для застосування встановлених законом економічних обмежень.

Колегія суддів звертає увагу, що Закон № 1207-VII було прийнято у квітні 2014 року. Відповідно до пояснювальної записки до проєкту вказаного Закону його ухвалення було зумовлене збройною агресією російської федерації проти України, унаслідок якої на територію України були введені російські війська та окуповано територію Автономної Республіки Крим, що є невід`ємною частиною України. У зв`язку із цим і постала необхідність встановлення особливого правового режиму на територіях, окупованих унаслідок збройної агресії, з метою забезпечення правового захисту громадян і держави. Метою ж прийняття Закону № 1207-VII є забезпечення додержання прав і свобод людини і громадянина, а також захист інтересів держави, її органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах тимчасової окупації.

Стаття 1 Закону № 1207-VII до 19 березня 2022 року визначала правовий статус тимчасово окупованої території (далі - ТОТ), і за цією нормою ТОТ є невід`ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції, законів України та міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Датою початку тимчасової окупації Автономної Республіки Крим та міста Севастополя є 20 лютого 2014 року.

Частина перша статті 3 Закону № 1207-VII у редакції до 19 березня 2022 року передбачала, що для цілей цього Закону ТОТ визначається:

3) надра під територіями, зазначеними у пунктах 1 і 2 цієї частини, і повітряний простір над цими територіями.

Саме тому зміст наведеної норми дає підстави вважати, що для цілей Закону № 1207-VII до 19 березня 2022 року тимчасово окупованими визнавалися виключно території, пов`язані з Кримським півостровом, його акваторією та прилеглим морським простором, тобто виключно території, щодо яких існувала окупація рф, і це визначення не поширювалося на інші регіони України.

Стаття 13 Закону № 1207-VII визначала особливості здійснення економічної діяльності на ТОТ й відповідно до цієї норми:

1. Здійснення господарської діяльності юридичними особами, фізичними особами - підприємцями та фізичними особами, які провадять незалежну професійну діяльність, місцезнаходженням (місцем проживання) яких є ТОТ, дозволяється виключно після зміни їхньої податкової адреси на іншу територію України.

Правочин, стороною якого є суб`єкт господарювання, місцезнаходженням (місцем проживання) якого є ТОТ, є нікчемним. На такі правочини не поширюється дія положення абзацу другого частини другої статті 215 Цивільного кодексу України.

На ТОТ поширюються норми Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» з урахуванням того, що електронні платіжні засоби, емітовані на ТОТ, у тому числі мобільні платіжні інструменти, не можуть використовуватися на іншій території України з метою ініціювання переказу коштів.

5. Переказ коштів між ТОТ та іншою територією України забороняється.

7. Під час режиму тимчасової окупації норми регуляторного законодавства на ТОТ не застосовуються.

8. Ліцензії, надані суб`єктам господарювання до набрання чинності Законом України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» згідно із Законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», та/або сертифікати, надані згідно із Декретом Кабінету Міністрів України від 10 травня 1993 року № 46-93 «Про стандартизацію і сертифікацію», та/або дозволи, надані згідно із Законом України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності»:

а) вважаються недійсними на ТОТ;

в) не можуть бути продовженими відповідно до законодавства України, крім випадків, коли до закінчення строку дії таких ліцензій (дозволів) втрачає чинність Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України».

На товари, вироблені на ТОТ, не може бути видано сертифікат українського походження.

9. На ТОТ забороняється будь-яка діяльність операторів державних лотерей та організаторів азартних ігор.

10. На ТОТ особа не несе юридичної відповідальності за невиплату або за затримку виплати заробітної плати працівникам, передбаченої законодавством України, якщо така невиплата (затримка) виникла внаслідок тимчасової окупації (обставин непереборної дії).

Стаття 13-1 Закону № 1207-VII у редакції до 19 березня 2022 року мала такий зміст:

1. На період тимчасової окупації переміщення товарів (робіт, послуг) з ТОТ на іншу територію України та/або з іншої території України на тимчасово окуповану територію усіма видами транспорту, в тому числі автомобільним, залізничним, повітряним та трубопровідним транспортом, а також лініями електропередач та гідротехнічними спорудами, заборонено.

5. Здійснення водопостачання на ТОТ забороняється до відновлення на цій території конституційного ладу України.

Таким чином, положення статей 3, 13 та 13-1 Закону № 1207-VII у зазначеній редакції визначали виключно територію Кримського півострова як зону дії особливого режиму тимчасової окупації та встановлювали конкретні заборони й обмеження для здійснення господарської діяльності саме на цій території, не поширюючи відповідних обмежень на інші регіони України.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, на всій території України було введено воєнний стан починаючи з 24 лютого 2022 року строком на 30 діб.

15 березня 2022 року Верховна Рада України прийняла Закон № 2138-IX «Про внесення змін до Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України» (далі - Закон № 2138-IX), який набрав чинності 20 березня 2022 року.

Частину першу статті 3 Закону № 1207-VII було доповнено новими положеннями, якими розширено визначення тимчасово окупованих територій. Зокрема, пункт 3 викладено в такій редакції:

« 3) інша сухопутна територія України, внутрішні морські води і територіальне море України, визнані в умовах воєнного стану тимчасово окупованими рішенням Ради національної безпеки і оборони України, введеним у дію указом Президента України».

Крім того, статтю доповнено пунктом 4 такого змісту:

« 4) надра під територіями, зазначеними у пунктах 1, 2 і 3 цієї частини, і повітряний простір над цими територіями».

Колегія суддів Центрального апеляційного господарського суду зауважує, що такими змінами законодавець істотно розширив сферу дії Закону № 1207-VII, визначивши тимчасово окупованими не лише території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, а й інші сухопутні, морські та повітряні території України, щодо яких у період воєнного стану Рада національної безпеки і оборони України ухвалює відповідне рішення, введене в дію указом Президента України.

З урахуванням змін, внесених Законом № 2764-IX від 16 листопада 2022 року, та у редакції Закону № 3050-IX від 11 квітня 2023 року, пункт 3 частини першої статті 3 Закону № 1207-VII викладено у такій редакції:

« 3) інша сухопутна територія України, внутрішні морські води і територіальне море України, визнані в умовах воєнного стану тимчасово окупованими у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку».

В ухвалі про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду вказується й про те, що у зв`язку з указаними законодавчими змінами відбулася зміна механізму визначення тимчасово окупованих територій в умовах воєнного стану: якщо раніше такі території визначалися рішенням Ради національної безпеки і оборони України, введеним у дію указом Президента України, то після внесення змін порядок такого визнання тимчасово окупованими встановлювався Кабінетом Міністрів України.

Із 20 березня 2022 року, у зв`язку з набранням чинності Законом № 2138-ІХ, було внесено зміни й до статей 13 та 13-1 Закону № 1207-VII.

Так, статтю 13 Закону № 1207-VII доповнено новою частиною першою такого змісту:

« 1. Положення цієї статті застосовуються до тимчасово окупованої території, передбаченої пунктами 1 і 2 частини першої статті 3 цього Закону, надр під територіями, зазначеними у пунктах 1 і 2 частини першої статті 3 цього Закону, і повітряного простору над цими територіями.

У зв`язку із цим частини першу - десяту статті 13 Закону № 1207-VII визнано відповідно частинами другою - одинадцятою.

Аналогічні зміни внесено і до статті 13-1 Закону № 1207-VII, яку доповнено новою частиною першою аналогічного змісту:

З 20 березня 2022 року законодавець установив механізм застосування обмежень, передбачених статтями 13 і 13-1 Закону № 1207-VII, дозволивши саме Кабінету Міністрів України поширювати дію цих положень на інші тимчасово окуповані території, визначені пунктом 3 частини першої статті 3 Закону № 1207-VII.

Після цих змін режим економічних, фінансових та митних обмежень перестав стосуватися лише Автономної Республіки Крим та міста Севастополя і набув універсального характеру, охоплюючи будь-які території України, тимчасово окуповані під час воєнного стану.

Водночас Кабінет Міністрів України не ухвалював рішень про поширення дії положень статей 13 і 13-1 Закону № 1207-VII на ТОТ, визначені пунктом 3 частини першої статті 3 вказаного Закону, тому, на переконання колегії суддів, немає й підстав поширення означених норм на територію України, внутрішні морські води і територіальне море України, визнані в умовах воєнного стану тимчасово окупованими.

Перевіривши матеріали справи, наведені доводи в апеляційній скарзі та ухвалі суду першої інстанції, яка є предметом апеляційного оскарження, колегія суддів апеляційного господарського суду не вбачає передумов для зупинення провадження у даній справі в порядку пункту 7 частини 1 статті 228 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до частини 1, 2 статті 271 Господарського процесуального кодексу України:

1. Апеляційні скарги на ухвали суду першої інстанції розглядаються в порядку, передбаченому для розгляду апеляційних скарг на рішення суду першої інстанції з урахуванням особливостей, визначених цією статтею.

2. Апеляційні скарги на ухвали суду першої інстанції, зазначені в пунктах 1, 5, 6, 8, 9, 12, 18, 31, 32, 33, 34 частини першої статті 255 цього Кодексу, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 280 Господарського процесуального кодексу України, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими є підставою для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Враховуючи вищевикладене, ухвала Господарського суду Запорізької області від 02.12.2025 у справі № 908/3388/24 підлягає скасуванню, а справа № 908/3388/24 - направленню до Господарського суду Запорізької області для продовження розгляду. Апеляційна скаргу Акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" на ухвалу Господарського суду Запорізької області від 02.12.2025 у справі № 908/3388/24, відповідно, підлягає задоволенню.

При цьому колегія суддів відповідно до частини 4 статті 236 Господарського процесуального кодексу України враховує правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 08 липня 2026 року у справі № 910/16365/25: "... 61. Верховний Суд також неодноразово наголошував, що суди не повинні застосовувати положення нормативно-правових актів, які не відповідають Конституції та законам України, незалежно від того, чи оскаржувались такі акти в судовому порядку та чи є вони чинними на момент розгляду справи, тобто згідно з правовою позицією Верховного Суду такі правові акти (як закони, так і підзаконні акти) не можуть застосовуватися навіть у випадках, коли вони є чинними (постанови від 12.03.2019 у справі №913/204/18, від 10.03.2020 у справі №160/1088/19). Про це також зазначила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 09.06.2022 у справі №520/2098/19.

62. Питання застосовності (незастосовності) певного нормативно-правового акта до обставин справи суд з`ясовує, зокрема, у порядку вирішення конкуренції правових норм.

63. Відповідно до ч.6 ст.11 ГПК, якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. У такому випадку суд після ухвалення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України.

64. Крім того, суди мають керуватися принципом законності та загальним правилом щодо переваги нормативно-правового акта вищої юридичної сили над нормативно-правовим актом нижчої юридичної сили (виходячи з ієрархії нормативно-правових актів).

65. Такі висновки викладено у пунктах 41-44 постанови Верховного Суду від 20.11.2024 у справі №910/15990/23..." і зауважує, що поняття “справедливе правосуддя” в сучасному розумінні має два аспекти:

- матеріальна справедливість, яка полягає в тому, що кожне судове рішення має бути справедливим по суті (тобто при вирішенні спірного питання повинні бути справедливо визначені права і обов`язки тих, хто звернувся до суду, або завдяки судовому рішенню має бути відновлена порушена справедливість);

- процесуальна справедливість, яка передбачає розгляд справи відповідно до певних судових процедур.

Відповідно до пункту 6 частини 1 статті 275 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Відповідно статті 280 Господарського процесуального кодексу України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Враховуючи вищевикладене, ухвала Господарського суду Запорізької області від 02.12.2025 підлягає скасуванню з направленням справи до Господарського суду Запорізької області для продовження розгляду.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006). Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У даній справі апеляційний суд дійшов висновку, що учасникам справи надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Враховуючи вищевикладене, Центральний апеляційний господарський суд дійшов висновку задовольнити апеляційну скаргу Акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України", а ухвалу Господарського суду Запорізької області від 02.12.2025 у справі № 908/3388/24, відповідно, скасувати, а справу направити до Господарського суду Запорізької області для продовження розгляду.

Керуючись ст. ст. 129, 269, 270, 271, 273, 275, 280, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, Центральний апеляційний господарський суд,

ПОСТАНОВИВ

Апеляційну скаргу Акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" на ухвалу Господарського суду Запорізької області від 02.12.2025 у справі № 908/3388/24 - задовольнити.

Ухвалу Господарського суду Запорізької області від 02.12.2025 у справі № 908/3388/24 - скасувати.

Справу № 908/3388/24 направити до Господарського суду Запорізької області для продовження розгляду.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку в строки передбачені ст. 288 ГПК України.

Повний текст постанови виготовлено 03.11.2026

Головуючий суддя М.О. Дармін

Суддя О.В. Чус

Суддя І.М. Кощеєв

Оригінал: reyestr.court.gov.ua