Постанова від 01 листопада 2026 р. у справі №917/1077/26 — Східний апеляційний господарський суд

СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 листопада 2026 року м. Харків Справа № 917/1077/26

Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя Россолов В.В., суддя Склярук О.І. , суддя Хачатрян В.С.

розглянувши в порядку спрощеного провадження в приміщенні Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» (вх. № 1824 П/1) на рішення Господарського суду Полтавської області від 06.08.2026 у справі № 917/1077/26

за позовом заступника керівника Миргородської окружної прокуратури Полтавської області (ЄДРПОУ: 02910060, адреса: вул. Усика Якова, 9, м. Миргород Полтавської області, 37600)

в інтересах держави в особі позивачів:

1) Лохвицької міської ради (ЄДРПОУ 21048525, адреса: 37200, вул. Перемоги, 1, м. Лохвиця, Миргородський район, Полтавської області)

2) Державної екологічної інспекції Центрального округу (ЄДРПОУ 42149108, адреса: вул. Коцюбинського, 6, м. Полтава, 36039)

до відповідача: Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» (ЄДРПОУ 44768034, адреса 01601, місто Київ, вул. Руставелі Шота, будинок 9А)

про стягнення 458 993,64 грн шкоди, заподіяної незаконною порубкою лісу,

ВСТАНОВИВ:

Заступник керівника Миргородської окружної прокуратури Полтавської області звернувся до Господарського суду Полтавської області з позовом в інтересах держави в особі 1) Лохвицької міської ради 2) Державної екологічної інспекції Центрального округу до Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» (відповідач) про відшкодування шкоди на суму 458 993,64 грн, заподіяної незаконною порубкою лісу.

В обґрунтування позовних вимог прокурор посилається на те, що вина та протиправна поведінка відповідача, який є постійним лісокористувачем земельної ділянки, полягає у тому, що всупереч вимогам законодавства відповідач не виконав обов`язок щодо охорони і збереження лісового фонду, внаслідок чого відбулася незаконна рубка дерев невстановленими особами, чим спричинено шкоду державі, розрахунок розміру якої здійснено відповідно до Такс для обчислення розміру шкоди, заподіяної лісу, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 23.07.2008 № 665.

Рішенням Господарського суду від 06.08.2026 у справі № 917/1077/26 позовні вимоги задоволено повністю. Стягнуто з Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» на користь держави в особі Лохвицької міської ради грошові кошти як відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища у сумі 458 993, 64 грн. Стягнуто з Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» на користь Полтавської обласної прокуратури судовий збір 5507,92 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що порушення вимог щодо ведення лісового господарства, встановлених у сфері охорони, захисту та використання лісів, є підставою для покладення на постійного лісокористувача цивільно-правової відповідальності. При цьому неважливо, хто конкретно здійснював незаконне вирубування дерев на ділянках лісу, наданих у постійне користування, оскільки визначальним є факт порушення лісокористувачем встановлених правил лісокористування, що спричинило завдання державі збитків внаслідок незаконної рубки дерев третіми особами на підконтрольній лісокористувачу ділянці лісу. Таким чином, обов`язок щодо забезпечення охорони лісових насаджень покладено саме на постійних лісокористувачів, які відповідають за невиконання або неналежне виконання таких обов`язків, в тому числі, у разі незабезпечення охорони та захисту лісів від незаконних рубок дерев (відповідно до висновків у постановах об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі від 09.08.2018 у справі № 909/976/17, постановах Верховного Суду від 20.08.2018 у справі № 920/1293/16, від 23.08.2018 у справі № 917/1261/17, від 19.09.2018 у справі №925/382/17).

Як було встановлено судом першої інстанції, виконання обов`язків постійного лісокористувача з питань охорони та захисту лісів є також одним із основних завдань відповідача відповідно до змісту його Статуту, а земельна ділянка, на якій здійснено незаконну рубку дерев, перебуває у постійному користуванні відповідача, що ним не заперечується.

За таких обставин, за висновком місцевого суду, протиправна поведінка відповідача полягає у бездіяльності, внаслідок якої він, як постійний лісокористувач, не дотримавшись вимог законодавства в частині забезпечення охорони та захисту лісових насаджень, допустив самовільну порубку на підпорядкованій йому території, не забезпечив збереження не призначених для рубки дерев, не здійснив комплекс заходів, які б запобігли збереженню лісу від незаконної рубки та порушенню лісового законодавства невстановленими особами.

Перевіривши наданий розрахунок шкоди, суд першої інстанції вказав, що його здійснено відповідно до вимог законодавства, зокрема, додатку №1 до постанови Кабінету Міністрів України від 23.07.2008 № 665, в якому визначені такси для обчислення розміру шкоди, заподіяної лісу. Відтак, позовні вимоги визнані судом першої інстанції обґрунтованими і задоволені повністю.

Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України» з рішенням суду першої інстанції не погодилось, звернулось до Східного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, просить апеляційний суд скасувати рішення Господарського суду Полтавської області від 06.08.2026 у справі №917/1077/26 повністю та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі, а також, стягнути з позивача на користь апелянта сплачений судовий збір.

В обґрунтування апеляційної скарги відповідач зазначає наступне:

- матеріали справи не містять належних доказів, які б достовірно свідчили про порушення норм Закону саме відповідачем та не містять доказів протиправної бездіяльності відповідача. Лісогосподарське підприємство зобов`язано здійснювати охорону лісів, в тому числі і від незаконних рубок. Проте, лісокористувач не є «страхувальником» або «гарантом» від будь-яких злочинних посягань третіх осіб. Лісовий кодекс не зазначає про унеможливлення постійним лісокористувачем незаконних рубок, оскільки це очевидно є неможливим;

- чинне законодавство серед заходів із забезпечення охорони лісу передбачає належне реагування на виявлення незаконних рубок, а саме звернення до правоохоронних органів та передачу необхідних матеріалів для притягнення винних осіб до відповідальності. За таких обставин, очевидним є висновок про те, що законодавством не встановлено безальтернативного правового припису, відповідно до якого сам по собі факт виявлення незаконної порубки невстановленими особами є безумовною підставою для автоматичного покладення відповідальності на постійного лісокористувача. Отже, закон не покладає на лісокористувача обов`язок абсолютної (гарантованої) охорони, яка б виключала будь-яку можливість вчинення злочину третіми особами, оскільки це об`єктивно неможливо на площі в сотні тисяч гектарів. Разом з цим, оскільки чинне законодавство передбачає порядок дій, що має здійснити постійний лісокористувач у разі виявлення незаконної рубки, можливість покладення відповідальності на такого суб`єкта має пов`язуватися виключно з доведеним невчиненням ним належних дій щодо охорони лісу;

- скаржник звертає увагу на те, що здійснення незаконних рубок, як правило, пов`язане з наміром осіб неправомірно збагатитися та здійснюється із залученням відповідних знарядь, заходів та комплексу активних дій, безпосередньо спрямованих на подолання охоронних заходів, які здійснюються постійним лісокористувачем, тобто зазвичай вчиняються приховано, швидко та з використанням засобів, що ускладнює їх негайне виявлення;

- саме відповідач після виявлення факту незаконної рубки не приховав виявлене правопорушення, не ухилився від реагування та не залишив обставини події без належної уваги, а навпаки - невідкладно повідомив правоохоронні органи, надав наявні матеріали та ініціював встановлення осіб, винних у вчиненні кримінального правопорушення. Тобто, саме завдяки діям відповідача факт незаконної рубки був офіційно зафіксований та став предметом кримінального провадження. Натомість позивач, використовуючи матеріали, отримані внаслідок належного реагування відповідача, фактично самоусунувся від встановлення безпосередніх винуватців незаконної порубки, не надав суду відомостей про результати розслідування, не підтвердив виявлення осіб, які здійснили порубку, та не навів доказів вжиття всіх можливих заходів для притягнення реальних порушників до відповідальності. Зазначеним фактам, судом першої інстанції, не була надана правова оцінка;

- судом першої інстанції відхилено всі, без виключення, заперечення відповідача, але ж відповідно до ст. 1166 ЦК України, майнова шкода, завдана неправомірними діями чи бездіяльністю, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Відповідальність лісокористувача не є автоматичною. Для її застосування позивач має довести, що:- лісокористувач мав законодавчий обов`язок вчинити конкретні дії з охорони лісу;- лісокористувач мав реальну можливість вчинити ці дії;- лісокористувач свідомо не виконав ці дії (бездіяльність), що створило умови для вчинення порушення третіми особами. Для забезпечення охорони лісів від незаконних рубок проводяться рейди, щоденно майстрами лісу здійснюються обходи, лісокористувач забезпечує патрулювання. Тобто, факт вчинення рубки «невстановленими особами» не свідчить про вину лісокористувача. Навпаки, виявлення такого факту лісовою охороною та повідомлення поліції підтверджує сумлінну поведінку. Обхід лісових масивів, рейдування та патрулювання в лісогосподарському підприємстві проводяться постійно. Отже, у даній справі критично важливим є розмежування щодо дій лісокористувача, тобто чи зафіксовано факт, чи було повідомлено правоохоронні органи, а також щодо бездіяльності - відсутність реагування, неповідомлення, або свідоме ігнорування охорони території;

- щодо наявності підстав представництва органами прокуратури інтересів держави у спірних правовідносинах. Суд першої інстанції прийняв до уваги, що прокурор звертався з листами до Державної екологічної інспекції Центрального округу та Лохвицької міської ради, проте суд не взяв до уваги наступне. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватись як бездіяльність відповідного органу. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18. Прокурором не надано доказів та не наведено жодних обставин, які перешкоджають Державній екологічній інспекції Центрального округу та Лохвицькій міській раді Миргородського району, звернутись до суду з позовом на захист порушеного права. Сам факт направлення прокурором листів не є належною та достатньою підставою та, як наслідок, і виключним випадком, відповідно до якого прокурор може звернутись із цим позовом до суду в інтересах держави в особі зазначеного суб`єкта владних повноважень. Суд першої інстанції обмежився лише дослідженням листів прокурора та Державної екологічної інспекції Центрального округу проте, посилання в позові на те, що уповноважений орган не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження, для прийняття позовної заяви до розгляду недостатньо;

- судом першої інстанції відхилено як не обґрунтоване клопотання відповідача від 26.06.2026 (вх. № 8854) про залишення позовної заяви без розгляду. Так, судом не було досліджено питання про застосування норми прямої дії ст. 131-1 Конституції України відповідно до повноважень суду згідно з ч. 6 ст. 11 ГПК України (якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії). На думку скаржника, норми абз. 1 ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» суперечать положенням ст. 131-1 Конституції України. Апелянт вважає доведеною й визнаною суперечність Конституції окремих приписів ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» у тім, що вони надають прокуророві можливість здійснювати представництво інтересів держави в суді у зв`язку з нездійсненням або неналежним здійсненням захисту цих інтересів уповноваженими органами незалежно від порядку втрати чинності відповідною нормою відповідно рішення КСУ та специфікою поширення дії такого рішення. Норми, які надавали б право прокуратурі звертатись до суду в інтересах держави замість вищезазначених суб`єктів владних повноважень не відповідають Конституції і згідно з ст. 11 ГПК не підлягають застосуванню судом;

- навіть припущення про нездійснення або неналежне здійснення Державною екологічною інспекцією Центрального округу та Лохвицькою міською радою Миргородського району Полтавської області захисту інтересів держави (територіальної громади) не становить «виключного випадку» у розумінні п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції. Основний Закон автоматичного заміщення прокурором, як альтернативним суб`єктом звернення до суду, органу місцевого самоврядування та/або органу державної влади за відсутності факту вчинення з боку посадових осіб цих органів кримінально караних діянь (як-от: службова недбалість) не передбачає. Таким чином, судом першої інстанції не враховано, що прокурор не довів наявності виключних обставин, які відповідно до норми прямої дії п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України надавали б йому право на звернення до суду в інтересах держави у даних правовідносинах.

Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 31.08.2026, зокрема, відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» на рішення Господарського суду Полтавської області від 06.08.2026 у справі № 917/1077/26. Розгляд апеляційної скарги Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» на рішення Господарського суду Полтавської області від 06.08.2026 у справі № 917/1077/26 вирішено здійснювати у порядку письмового провадження без виклику учасників справи.

09.09.2026 через підсистему «Електронний суд» від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу (вх. № 9916), в якому заявник просить залишити без задоволення апеляційну скаргу представника ДСГП «Ліси України» на рішення Господарського суду Полтавської області від 06.08.2026 у справі № 917/1077/26, яким задоволено позовну заяву заступника керівника Миргородської окружної прокуратури Полтавської області в інтересах держави в особі Лохвицької міської ради, Державної екологічної інспекції Центрального округу до Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» про стягнення шкоди, заподіяної порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища у розмірі 458 993,64 грн, а рішення суду першої інстанції - без змін.

В обґрунтування відзиву на апеляційну скаргу позивач зазначає наступне:

- системний аналіз положень ст. 86, п. 5 ч. 2 ст. 105, ст. 107 ЛК України дає підстави для висновку про те, що у випадку порушення вимог щодо організації охорони і захисту лісів, відповідальність за порушення лісового законодавства несуть особи, винні у порушенні вимог щодо ведення лісового господарства, встановлених законодавством у сфері охорони, захисту, використання та відтворення лісів, а також передбачено, що підприємства, установи, організації зобов`язані відшкодувати шкоду, заподіяну ними лісу внаслідок порушення лісового законодавства, у розмірах і порядку, визначених законодавством України. Порушення вимог щодо ведення лісового господарства, встановлених у сфері охорони, захисту та використання лісів, є підставою для покладення на постійного лісокористувача цивільно-правової відповідальності. При цьому, не важливо хто конкретно здійснював незаконне вирубування дерев на ділянках лісу, наданих у постійне користування, оскільки визначальним є факт порушення лісокористувачем встановлених правил лісокористування, що спричинило завдання державі збитків внаслідок незаконної рубки дерев третіми особами на підконтрольній лісокористувачу ділянці лісу. Слід зазначити, що відповідачем по справі не заперечується факт того, що він у розумінні Лісового кодексу України є постійним лісокористувачем земельної ділянки лісового фонду, на якій мала місце незаконна порубка. Верховний Суд у складі суддів Касаційного господарського суду у постанові від 27.03.2024 у справі № 908/65/23 підкреслив важливість відповідального використання та охорони лісових ресурсів, що є критичним для сталого розвитку та екологічної безпеки України. У справі про незаконну вирубку лісу суд підтвердив відповідальність постійних лісокористувачів за стан лісових насаджень та визнав правомірним стягнення збитків з ДП «Ліси України», яке виступило правонаступником попереднього лісогосподарського підприємства;

- відшкодування майнової шкоди, заподіяної порушенням природоохоронного законодавства, за своєю правовою природою є відшкодуванням позадоговірної шкоди, тобто деліктною відповідальністю. Виходячи з вимог ч. 2 ст. 19, ст. 63 і 86 Лісового кодексу України, з урахуванням правової позиції, викладеної в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 09.08.202018 та 19.08.2018 у справах №909/976/17, №925/382/17, лісокористувач є не потерпілою, а навпаки, відповідальною особою за шкоду, завдану внаслідок незаконної порубки лісу, перед державою за шкоду, заподіяну внаслідок незаконної порубки лісу, перед державою як власником лісових ресурсів. Адже в цьому випадку вина лісокористувача полягає у протиправній бездіяльності щодо невжиття належних заходів захисту й охорони лісових насаджень. Порушення вимог щодо ведення лісового господарства, встановлених у сфері охорони, захисту та використання лісів, є підставою для покладення на постійного лісокористувача цивільно-правової відповідальності. Вирішуючи спір про відшкодування шкоди, заподіяної навколишньому природному середовищу, господарський суд виходить з презумпції вини правопорушника (постанови Верховного Суду від 18.12.2020 у справі № 922/3414/19 та від 03.11.2021 у справі № 922/1705/20). Відтак, відповідач, як постійний лісокористувач несе цивільно-правову відповідальність за порушення лісового законодавства, що мало наслідком незаконне вирубування дерев;

- щодо підстав для представництва прокурором в суді. Згідно із висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, для підтвердження судом підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді у випадку, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган, достатнім є дотримання прокурором порядку повідомлення, передбаченого ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», та відсутність самостійного звернення компетентного органу до суду з позовом в інтересах держави протягом розумного строку після отримання такого повідомлення. Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення. Отже, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Миргородською окружною прокуратурою дотримано порядок встановлення підстав для представництва інтересів держави у даному випадку та повідомлено Державну екологічну інспекцію Центрального округу та Лохвицьку міську раду про виявлені порушення, однак вказаними органами жодних дій, спрямованих на усунення виявлених порушень не здійснено, що підтверджує їх бездіяльність. Відтак, відповідно до ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» вбачаються підстави для представництва прокурором інтересів держави в суді в особі Державної екологічної інспекції Центрального округу та Лохвицької міської ради;

- судом першої інстанції обґрунтовано відхилено клопотання відповідача щодо залишення без розгляду позовної заяви прокурора у зв`язку із не доведенням прокурором виключних підстав для представництва. Прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює його неналежно. «Не здійснення захисту» виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається. «Здійснення захисту неналежним чином» виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною. «Неналежність» захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача. Вказана правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17, від 10.07.2018 у справі № 812/1689/16. Захищати інтереси держави повинні, насамперед, відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор, однак, з підстав викладених вище, аби інтереси держави не залишились не захищеними з урахуванням обмежених строків позовної давності, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідних суб`єктів владних повноважень, які всупереч закону не здійснюють захисту інтересів держави. Аналіз ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» дає підстави стверджувати, що прокурор може підтвердити наявність підстав для представництва інтересів держави в суді шляхом надання належного обґрунтування, підтвердженого достатніми доказами, зокрема, але не виключно, повідомленням прокурора на адресу відповідного суб`єкта владних повноважень про звернення до суду, запитами, а також копіями документів, отриманих від суб`єкта владних повноважень, що свідчать про наявність підстав для відповідного представництва. Саме така правова позиція викладена в ухвалі Верховного Суду від 19.07.2018 у справі № 822/1169/17. Таким чином, Миргородська окружна прокуратура звернулася з позовом до суду на захист інтересів держави в особі органів, уповноважених здійснювати функції держави у спірних правовідносинах в порядку ст. 53 ГПК України, ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» у зв`язку з нездійсненням Лохвицькою міською радою та Державною екологічною інспекцією Центрального округу захисту інтересів держави в суді, як суб`єктами, до компетенції яких віднесено відповідні повноваження. Крім того, сам факт не звернення до суду органом державного контролю з позовом, який би відповідав вимогам процесуального законодавства та відповідно мав змогу захистити інтереси держави та жителів територіальної громади, свідчить про те, що указаний орган неналежно виконує свої повноваження щодо стягнення шкоди, завданої навколишньому природному середовищу, оскільки не звертається до суду з позовом, що відповідає нормам національного законодавства та практиці Європейського суду з прав людини. Вказана правова позиція викладена у постанові Великої палати Верховного Суду від 15.10.2019 у справі № 903/129/18.

27.10.2026 до Східного апеляційного господарського суду надійшли матеріали справи 917/1077/26.

Проаналізувавши матеріали справи колегія суддів встановила такі обставини справи.

10.08.2022 в лісовому урочищі «Чайківське», квартал 143 виділу 3, поблизу с. Васильки, Миргородського району виявлено незаконну порубку 30 сироростучих деревин породи дуб та 1 сухостійну деревину породи дуб, загальними розмірами у діаметрах від 32 до 70 см.

Про вказані вище обставини директором ДП «Полтавський лісгосп» була подана заява про вчинення кримінального правопорушення від 11.08.2022, в якій зазначено, що підприємство (ДП «Полтавський лісгосп») є постійним лісокористувачем відповідної земельної ділянки (а.с.13).

Згідно з розрахунком розміру шкоди, заподіяної незаконною рубкою дерев, доданою до вказаної вище заяви про злочин, складеним начальником відділу лісового господарства ДП «Полтавський лісгосп» (том а.с.14), загальний розмір шкоди складає 458 993,56 грн, який обчислений згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 23.07.2008 року №665 «Про затвердження такс для обчислення розміру шкоди, заподіяної лісу».

Зазначений розрахунок містить відомості про точну кількість, види зрубаних сироростучих дерев та їх діаметри у кори біля шийки кореня.

На підставі вказаної заяви, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 246 КК України, було розпочате кримінальне провадження №12022170560000361 від 10.08.2022, що підтверджується витягом Єдиного реєстру досудових розслідувань (а.с.16).

Під час досудового розслідування вказаного кримінального провадження, 10.08.2022 слідчим СВ ВП № 1 Миргородського РВП ГУНП в Полтавській області Міщенком О.С. проведено огляд місця події, а саме за координатами відповідно до даних додатку «GOOGL MAPS» 50.3075082,33.3481310, за межами с. Васильки, Миргородського району Полтавської області, розташоване лісове урочище «Чайківське», квартал 143, виділу 3, та виявлено 30 пнів сироростучих та один пень сухостійкої деревини породи дуб загальним розміром у діаметрі від 32 до 70 см, про що складено протокол огляду (а.с.19-20).

Відповідно до висновку експерта №СЕ-19/117-22/12666-ЕК за результатами проведення комплексної судово-економічної експертизи від 26.09.2022 (а.с.21-25), розрахунок шкоди, складений ДП «Полтавське лісове господарство» підтверджується у сумі 458 993,64 грн.

Постановою начальника Лохвицького відділу Миргородської окружної прокуратури від 30.04.2026 про дозвіл на розголошення відомостей досудового розслідування надано дозвіл керівнику Миргородської окружної прокуратури Чорноруку І.Г. та заступнику керівника Миргородської окружної прокуратури Політун І.Г. на розголошення таємниці досудового розслідування у кримінальному провадженні № 12022170560000361 в обсязі, необхідному для вжиття заходів представницького характеру, спрямованих на захист інтересів держави (а.с. 12).

Відповідно до інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, 24.08.2023 до Реєстру внесено запис про припинення юридичної особи Державне підприємство «Полтавське лісове господарство» в результаті реорганізації; правонаступник - Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України» (відповідач).

Зазначені обставини також підтверджуються змістом п.1.4.25 Статуту Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України», затвердженого наказом Державного агентства лісових ресурсів України від 24.06.2025 №206 (а.с.29-зворот).

Відповідно до змісту Статуту відповідача, він зобов`язаний забезпечувати охорону, захист, відтворення, підвищення продуктивності лісових насаджень, а також забезпечувати охорону типових та унікальних природних комплексів (п.п.7.2.1,7.2.6 Статуту).

Пунктом 5 Прикінцевих положень Лісового кодексу (далі – ЛК) України встановлено, що до здійснення державної реєстрації, але не пізніше 01.01.2027, державними та комунальними лісогосподарськими підприємствами, іншими державними і комунальними підприємствами та установами права постійного користування земельними ділянками лісогосподарського призначення, які надані їм у постійне користування до набрання чинності Земельним кодексом України, таке право підтверджується планово-картографічними матеріалами лісовпорядкування.

Факт перебування зазначеної вище земельної ділянки державної власності (територія кварталу 143 виділу 3 поблизу с. Васильки Миргородського району Полтавської області) у постійному користуванні відповідача ним не заперечується, а також підтверджується планом-схемою викопіювання з планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування за 2015 рік згідно з яким квартал 143 виділу 3 знаходиться саме на території Лохвицького лісництва ДП «Полтавський лісгосп».

Також відповідно до графічних даних із сайту https://www.google.com.ua/maps земельна ділянка з географічними координатами: 50.3075082, 33.3481310, на якій здійснено незаконну порубку знаходиться за межами населеного пункту с. Василівка Миргородського району Полтавської області.

Відповідно до інформації Лохвицької міської ради від 05.06.2026 №03-01/853, що земельна ділянка, на якій було виявлено 10.08.2022 незаконну порубку 30 сироростучих деревин породи дуб та 1 сухостійну деревину породи дуб загальними розмірами у діаметрах від 32 до 70 см. В лісовому урочищі «Чайківське», квартал 143 виділу 3, поблизу с. Васильки, Миргородського району, знаходиться в межах адміністративного підпорядкування Лохвицької міської ради Миргородського району Полтавської області.

Відповідно до рішення 1 сесії 7 скликання Лохвицької міської ради від 10.11.2017 №16 «Про початок реорганізації Васильківської сільської ради шляхом приєднання до Лохвицької міської ради» розпочато процедуру реорганізації Васильківської сільської ради.

Відповідно до п.2 вказаного рішення Лохвицька міська рада є правонаступником всього майна, прав та обов`язків Васильківської сільської ради.

Рішенням 1 сесії 8 скликання Лохвицької міської ради від 27.11.2020 №13 утворено старостинські округи Лохвицької міської об`єднаної територіальної громади.

Відповідно до п.1.4 вказаного рішення утворено у тому числі і Васильківський старостинський округ з центром в селі Васильки, до складу якого входять: с. Васильки, с. Гаївщина, с. Христанівка.

Отже, земельна ділянка, на якій здійснено незаконну порубку знаходиться у межах Лохвицької міської територіальної громади.

Відповідно до ст. 16, 17 ЛК України право користування лісами здійснюється в порядку постійного та тимчасового користування лісами. У постійне користування ліси на землях державної власності для ведення лісового господарства без встановлення строку надаються спеціалізованим державним лісогосподарським підприємствам, іншим державним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані лісогосподарські підрозділи.

З урахуванням викладеного, відповідач – Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України», є постійним лісокористувачем, на якого покладено обов`язок забезпечити охорону захисних лісонасаджень на підвідомчій території.

Як свідчить зміст заяви про вчинення кримінального правопорушення від 11.08.2022, яка була подана директором ДП «Полтавський лісгосп», рубка дерев на території кварталу 143 виділу 3 Лохвицького лісництва була здійснена невстановленими особами самовільно, докази надання компетентним органом відповідних дозволів та погодження дозвільних документів щодо рубки дерев на вказаній земельній ділянці надані відповідачем не були.

Під час розслідування кримінального провадження №12022170560000361 від 10.08.2022 осіб, які вчинили незаконну рубку дерев, не встановлено.

Рішенням суду першої інстанції позовні вимоги заступника керівника Миргородської окружної прокуратури Полтавської області у цій справі задоволені в повному обсязі, що стало підставою для звернення відповідача з апеляційною скаргою.

Надаючи правову кваліфікацію спірним правовідносинам, колегія суддів Східного апеляційного господарського суду зазначає про таке.

Предметом судового розгляду даної справи є вимога заступника керівника Миргородської окружної прокуратури Полтавської області, який звернувся з позовом в інтересах держави в особі 1) Лохвицької міської ради та 2) Державної екологічної інспекції Центрального округу, до Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» про відшкодування шкоди на суму 458 993,64 грн, заподіяної незаконною порубкою лісу.

Підставою позовних вимог є вина та протиправна поведінка відповідача, який є постійним лісокористувачем земельної ділянки, яка полягає у тому, що всупереч вимогам законодавства відповідач не виконав обов`язок щодо охорони і збереження лісового фонду, внаслідок чого відбулася незаконна рубка дерев невстановленими особами, чим спричинено шкоду державі, розрахунок розміру якої здійснено відповідно до Такс для обчислення розміру шкоди, заподіяної лісу, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 23.07.2008 № 665.

Натомість предметом апеляційного розгляду є перевірка законності й обґрунтованості рішення Господарського суду Полтавської області від 06.08.2026 у справі № 917/1077/26 з урахуванням доводів апеляційної скарги відповідача.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно із ст.13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до ст. 86 наведеного процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 11 ЦК України однією з підстав виникнення цивільних прав та обов`язків є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі.

Згідно з положеннями ст. 16 ЦК України до способів захисту прав і законних інтересів віднесено відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.

Частинами 1 та 2 ст. 1166 ЦК України передбачено, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Суд апеляційної інстанції враховує, що для застосування такої міри відповідальності, як відшкодування шкоди, необхідна наявність повного складу правопорушення: протиправної поведінки особи; шкоди (збитків); причинного зв`язку між протиправною поведінкою та збитками; вини особи, яка заподіяла збитки.

Протиправною є поведінка, що не відповідає вимогам закону або договору, тягне за собою порушення майнових прав та інтересів іншої особи і спричинила заподіяння збитків. Під шкодою слід розуміти, зокрема, зменшення або знищення майнових чи немайнових благ, що охороняються законом. Причинний зв`язок, як елемент складу цивільного правопорушення, виражає зв`язок протиправної поведінки і шкоди, що настала, при якому шкода повинна бути об`єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди, а отже, доведенню підлягає факт того, що його протиправні дії є причиною, а шкода - наслідком такої протиправної поведінки.

Отже, суд, розглядаючи спір про стягнення збитків, має встановлювати обставини щодо наявності всіх елементів складу правопорушення у їх сукупності.

У деліктних правовідносинах саме на позивача покладається обов`язок довести наявність шкоди, протиправність (незаконність) поведінки заподіювача шкоди та причинний зв`язок такої поведінки із заподіяною шкодою. У свою чергу, відповідач повинен довести, що в його діях відсутня вина у заподіянні шкоди.

Таким чином, при зверненні з позовом про стягнення шкоди, позивач повинен довести належними, допустимими та достовірними доказами протиправність (неправомірність) поведінки заподіювача шкоди, наявність шкоди та їх розмір, а також причинний зв`язок між протиправною поведінкою та шкодою, що виражається в тому, що шкода має виступати об`єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди, а боржник зі свого боку має доводити відсутність своєї вини у заподіянні шкоди.

Відсутність хоча б одного із перелічених елементів, що утворюють склад цивільного правопорушення, звільняє боржника від відповідальності за порушення у сфері господарської діяльності.

Господарський суд самостійно встановлює наявність чи відсутність складу цивільного правопорушення, який став підставою для стягнення шкоди, оцінюючи надані сторонами докази (висновок сформований Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12.03.2019 у справі № 920/715/17).

За загальними правилами розподілу обов`язку доказування, кожна сторона повинна довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи (ч. 1, 3 ст. 74 ГПК України).

Відповідно до ст. 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Статтею 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відносини щодо стосуються володіння, користування та розпоряджання лісами і спрямовуються на забезпечення охорони, відтворення та стале використання лісових ресурсів з урахуванням екологічних, економічних, соціальних та інших інтересів суспільства, (лісові відносини) регулюються, зокрема Лісовим кодексом України.

Відповідно до ст. 19 ЛК України постійні лісокористувачі зобов`язані: забезпечувати охорону, захист, відтворення, підвищення продуктивності лісових насаджень, посилення їх корисних властивостей, підвищення родючості ґрунтів, вживати інших заходів відповідно до законодавства на основі принципів сталого розвитку; дотримуватися правил і норм використання лісових ресурсів; вести лісове господарство на основі матеріалів лісовпорядкування, здійснювати використання лісових ресурсів способами, які забезпечують збереження оздоровчих і захисних властивостей лісів, а також створюють сприятливі умови для їх охорони, захисту та відтворення; вести первинний облік лісів; дотримуватися встановленого законодавством режиму використання земель; забезпечувати охорону типових та унікальних природних комплексів і об`єктів, рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів тваринного і рослинного світу, рослинних угруповань, сприяти формуванню екологічної мережі відповідно до природоохоронного законодавства.

Згідно зі ст. 63 ЛК України ведення лісового господарства полягає у здійсненні комплексу заходів з охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів.

Пунктом 5 ч. 1 ст. 64 ЛК України передбачено, що підприємства, установи, організації і громадяни здійснюють ведення лісового господарства з урахуванням господарського призначення лісів, природних умов і зобов`язані здійснювати охорону лісів від пожеж, захист від шкідників і хвороб, незаконних рубок та інших пошкоджень.

Частиною 5 ст. 86 ЛК України встановлено, що забезпечення охорони і захисту лісів покладається на центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового господарства та органи місцевого самоврядування, власників лісів і постійних лісокористувачів відповідно до цього Кодексу.

Отже, організація і забезпечення охорони та захисту лісів, яка передбачає здійснення комплексу заходів, спрямованих на збереження та охорону лісів, зокрема, від незаконних рубок та інших пошкоджень, покладається на, зокрема постійних лісокористувачів.

Стаття 105 ЛК України встановлює, що порушення лісового законодавства тягне за собою дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність відповідно до закону.

Відповідальність за порушення лісового законодавства несуть особи, винні у, зокрема незаконному вирубуванні та пошкодженні дерев і чагарників.

Відповідно до ст. 107 ЛК України підприємства, установи, організації і громадяни зобов`язані відшкодувати шкоду, заподіяну ними лісу внаслідок порушення лісового законодавства, у розмірах і порядку, визначених законодавством України.

Судова колегія зазначає, що правові, економічні та соціальні основи організації охорони навколишнього природного середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь визначає Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища".

Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" державній охороні і регулюванню використання на території України підлягають: навколишнє природне середовище як сукупність природних і природно-соціальних умов та процесів, природні ресурси, як залучені в господарський обіг, так і невикористовувані в економіці в даний період (земля, надра, води, атмосферне повітря, ліс та інша рослинність, тваринний світ), ландшафти та інші природні комплекси.

Статтею 69 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" встановлено, що шкода, заподіяна внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, підлягає компенсації в повному обсязі.

Верховний Суд у своїх постановах неодноразово зазначав, що відшкодування шкоди, заподіяної порушенням природоохоронного законодавства, за своєю правовою природою є відшкодуванням позадоговірної шкоди.

Системний аналіз положень ст. 86, п. 1 ч. 2 ст. 105, ст. 107 ЛК України дає підстави для висновку про те, що у випадку порушення вимог щодо організації охорони і захисту лісів, відповідальність за порушення лісового законодавства несуть особи, винні у порушенні вимог щодо ведення лісового господарства, встановлених законодавством у сфері охорони, захисту, використання та відтворення лісів, до того ж, підприємства, установи, організації зобов`язані відшкодувати шкоду, заподіяну ними лісу внаслідок порушення лісового законодавства, у розмірах і порядку, визначених законодавством України.

Порушення вимог щодо ведення лісового господарства, встановлених у сфері охорони, захисту та використання лісів, є підставою для покладення на постійного лісокористувача цивільно-правової відповідальності. При цьому, не важливо хто конкретно здійснював незаконне вирубування дерев на ділянках лісу, наданих у постійне користування, оскільки визначальним є факт порушення лісокористувачем встановлених правил лісокористування, що спричинило завдання державі збитків внаслідок незаконної рубки дерев третіми особами на підконтрольній лісокористувачу ділянці лісу.

Таким чином, обов`язок щодо забезпечення охорони лісових насаджень покладено саме на постійних лісокористувачів, які відповідають за невиконання або неналежне виконання таких обов`язків, в тому числі у разі незабезпечення охорони та захисту лісів від незаконних рубок дерев. При цьому, цивільно-правову відповідальність за порушення лісового законодавства мають нести не лише особи, які безпосередньо здійснюють самовільну вирубку лісів (пошкодження дерев), а й постійні лісокористувачі, вина яких полягає у протиправній бездіяльності у вигляді невчинення дій щодо забезпечення охорони та збереження лісу від незаконних рубок на підвідомчих їм ділянках із земель лісового фонду, що має наслідком самовільну рубку (пошкодження) лісових насаджень третіми (невстановленими) особами.

Аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 30.01.2025 у справі №907/48/24, від 18.05.2023 у справі №914/669/22, Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 09.08.2018 у справі №909/976/17.

Для покладення на постійного лісокористувача обов`язку з відшкодування шкоди, завданої навколишньому природному середовищу через незабезпечення охорони і збереження лісового фонду на підвідомчій йому території, першочерговим є з`ясування обставини щодо встановлення факту порушення лісокористувачем встановлених правил лісокористування, тобто у даному випадку, здійснення незаконної порубки дерев.

За таких обставин, у цих правовідносинах визначальним є факт порушення постійним лісокористувачем встановлених правил лісокористування, що спричинило завдання державі збитків внаслідок незаконної рубки дерев, при цьому не важливо, хто конкретно здійснював незаконне вирубування дерев на ділянках лісу, наданих у постійне користування.

Колегія суддів при розгляді справи приймає до уваги висновки Верховного Суду, викладені, зокрема, у постановах від 12.09.2024 у справі №907/181/22, від 18.12.2020 у справі № 922/3414/19 та від 03.11.2021 у справі № 922/1705/20, де вказано, що господарський суд, вирішуючи спір про відшкодування шкоди, заподіяної навколишньому природному середовищу, виходить з презумпції вини правопорушника.

Апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції щодо наявності підстав для задоволення позовних вимог з огляду на наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, за координатами відповідно до даних додатку «GOOGLЕ MAPS» 50.3075082, 33.3481310, за межами с. Васильки, Миргородського району Полтавської області, розташоване лісове урочище «Чайківське», квартал 143, виділу 3, на якому 10.08.2022 виявлено незаконну порубку 30 сироростучих деревин породи дуб та 1 сухостійну деревину породи дуб.

Територія кварталу 143 виділу 3 поблизу с. Васильки Миргородського району Полтавської області перебуває у постійному користуванні відповідача, ним не заперечується, а також підтверджується планом-схемою викопіювання з планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування за 2015 рік згідно з яким квартал 143 виділу 3 знаходиться саме на території Лохвицького лісництва ДП «Полтавський лісгосп», правонаступником якого є відповідач з 24.08.2023.

Обставини щодо правонаступництва підтверджуються, зокрема, змістом п.1.4.25 Статуту Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України», затвердженого наказом Державного агентства лісових ресурсів України від 24.06.2025 №206 (а.с.29-зворот), де вказано, що відповідач є правонаступником прав і обов`язків ДП «Полтавський лісгосп».

Відповідно до п. 3.2 Статуту ДСГП «Ліси України» основними напрями діяльності підприємства визначено, зокрема, забезпечення охорони лісів від пожеж, незаконних рубок, захист від шкідників і хвороб, пошкодження внаслідок антропогенного та іншого шкідливого впливу (п. 3.2.2.); запобігання злочинам і адміністративним правопорушенням у сфері лісового та мисливського господарства, а також використання лісових ресурсів і мисливських тварин (п. 3.2.3).

Відповідно до п. 7.2 Статуту відповідача до обов`язків Підприємства належить, зокрема, забезпечувати охорону, захист, відтворення, підвищення продуктивності лісових насаджень, посилення їх корисних властивостей (п. 7.2.1), а також забезпечувати охорону типових та унікальних природних комплексів і об`єктів, рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів тваринного і рослинного світу, рослинних угрупувань, сприяти формуванню екологічної мережі відповідно до природоохоронного законодавства (п. 7.2.6).

Східний апеляційний господарський суд враховує, що матеріали справи не містять доказів на підтвердження встановлення винних осіб у кримінальному провадженні №12022170560000361 від 10.08.2022.

При цьому, наявність вироку у кримінальному провадженні щодо притягнення службових осіб або інших (третіх) осіб за незаконну порубку лісу не є визначальним для покладення на постійного лісокористувача цивільно-правової відповідальності на підставі ст. 1166 ЦК України.

За змістом ч. 2 ст. 19, ст. 63 і 86 ЛК України, та з урахуванням правової позиції, викладеної в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 09.08.2018 у справі № 909/976/17 та 19.08.2018 у справі №925/382/17, лісокористувач є не потерпілою, а навпаки, відповідальною особою за шкоду, завдану внаслідок незаконної порубки лісу.

У п. 88 постанови від 13.05.2020 у справі №901/93/19 Великою Палатою Верховного Суду зроблено висновок про те, що згідно вимог ч. 2 ст. 19, ст. 63 і 86 Лісового кодексу України, з урахуванням правової позиції, викладеної в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 09.08.2018 та 19.09.2018 у справах №909/976/17, №925/382/17, лісокористувач є не потерпілою, а навпаки, відповідальною особою за шкоду, завдану внаслідок незаконної порубки лісу, перед державою як власником лісових ресурсів. Адже в цьому випадку вина лісокористувача полягає у протиправній бездіяльності щодо невжиття належних заходів захисту й охорони лісових насаджень.

Отже, протиправна поведінка відповідача полягає у бездіяльності, внаслідок якої він, як постійний лісокористувач, не дотримавшись вимог законодавства в частині забезпечення охорони та захисту лісових насаджень, допустив самовільну порубку на підпорядкованій йому території, не забезпечив збереження не призначених для рубки дерев, не здійснив комплекс заходів, які б запобігли збереженню лісу від незаконної рубки та порушенню лісового законодавства невстановленими особами.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що відповідач як лісокористувач не забезпечив охорону і збереження лісового фонду на підвідомчій йому території, допустив самовільну вирубку лісу, чим заподіяно матеріальну шкоду лісовому фонду України.

Перевіривши наданий позивачем розрахунок шкоди, суди встановили, що він є арифметично вірним і таким, що відповідає положенням постанови Кабінету Міністрів України від 23.07.2008 № 665.

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що позовні вимоги про стягнення з відповідача 458 993,64 грн шкоди підтверджені документально та обґрунтовані, а тому підлягають задоволенню.

Разом з тим, апелянт вважає , що матеріали справи не містять належних доказів, які б достовірно свідчили про порушення норм Закону саме відповідачем та не містять доказів протиправної бездіяльності відповідача. Лісогосподарське підприємство зобов`язано здійснювати охорону лісів, в тому числі і від незаконних рубок. Проте, лісокористувач не є «страхувальником» або «гарантом» від будь-яких злочинних посягань третіх осіб. Лісовий кодекс не зазначає про унеможливлення постійним лісокористувачем незаконних рубок, оскільки це очевидно є неможливим.

Також скаржник стверджує, що чинне законодавство серед заходів із забезпечення охорони лісу передбачає належне реагування на виявлення незаконних рубок, а саме звернення до правоохоронних органів та передачу необхідних матеріалів для притягнення винних осіб до відповідальності; та що законодавством не встановлено безальтернативного правового припису, відповідно до якого факт виявлення незаконної порубки невстановленими особами є безумовною підставою для автоматичного покладення відповідальності на постійного лісокористувача.

На думку апелянта, закон не покладає на лісокористувача обов`язок абсолютної (гарантованої) охорони, яка б виключала будь-яку можливість вчинення злочину третіми особами, оскільки це об`єктивно неможливо на площі в сотні тисяч гектарів. Разом з цим, оскільки чинне законодавство передбачає порядок дій, що має здійснити постійний лісокористувач у разі виявлення незаконної рубки, можливість покладення відповідальності на такого суб`єкта має пов`язуватися виключно з доведеним невчиненням ним належних дій щодо охорони лісу.

З приводу вищенаведених доводів колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно ст. 66 Конституції України, кожен зобов`язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки.

Статтями 5, 40 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» передбачено, що ліс, як природний ресурс загальнодержавного значення, підлягає державній охороні і регулюванню використання на території України. Використання природних ресурсів громадянами, підприємствами, установами та організаціями здійснюється з додержанням обов`язкових екологічних вимог.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 86 ЛК України, організація охорони і захисту лісів передбачає здійснення комплексу заходів, спрямованих на збереження лісів, зокрема, від незаконних рубок та пошкодження. Власники лісів і постійні користувачі зобов`язані розробляти та проводити в установлений строк комплекс заходів, спрямованих на збереження, охорону та захист лісів. Перелік заходів, вимоги щодо складання планів цих заходів визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері лісового господарства, органами місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

Відповідно ст. 89 ЛК України, охорону і захист лісів на території України здійснюють: державна лісова охорона, яка діє у складі центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового господарства, органу виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань лісового господарства та підприємств, установ і організацій, що належать до сфери їх управління; лісова охорона інших постійних лісокористувачів і власників лісів.

Згідно ч. 1 ст. 41 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», економічні заходи забезпечення охорони навколишнього природного середовища передбачають відшкодування в установленому порядку збитків, завданих порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища.

Відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 105 ЛК України, відповідальність за порушення лісового законодавства несуть особи, винні у порушенні вимог щодо ведення лісового господарства, встановлених законодавством у сфері охорони, захисту, використання та відтворення лісів.

Згідно ч. 1 ст. 107 ЛК України, підприємства, установи, організації і громадяни зобов`язані відшкодувати шкоду, заподіяну ними лісу внаслідок порушення лісового законодавства, у розмірах і порядку, визначених законодавством України.

Отже, відповідно до положень лісового законодавства постійні лісокористувачі зобов`язані забезпечувати охорону та захист лісів, здійснювати комплекс заходів, спрямованих на їх збереження, запобігання незаконним рубкам та іншим пошкодженням лісових насаджень.

Обов`язок постійного лісокористувача не обмежується виключно реагуванням на вже виявлені факти незаконної порубки шляхом звернення до правоохоронних органів. Він передбачає також вжиття до моменту виявлення порушень організаційних, профілактичних, охоронних та інших необхідних заходів, спрямованих на збереження лісових насаджень і недопущення їх незаконного вирубування на підвідомчій території.

При цьому колегія суддів погоджується з тим, що постійний лісокористувач не є суб`єктом, який може гарантувати абсолютне унеможливлення будь-яких протиправних дій третіх осіб на всій території лісового фонду. Однак, зазначене не звільняє його від установленого законом обов`язку належним чином організовувати та здійснювати охорону лісів, вживати доступних і необхідних заходів для запобігання незаконним рубкам, своєчасно виявляти відповідні порушення та припиняти їх, а в разі неналежного виконання вище перелічених обов`язків – здійснювати відшкодування шкоди, завданої лісовому фонду України.

Як було зазначено вище, системний аналіз положень ст. 86, п. 1 ч. 2 ст. 105, ст. 107 ЛК України дає підстави для висновку про те, що у випадку порушення вимог щодо організації охорони і захисту лісів, відповідальність за порушення лісового законодавства несуть особи, винні у порушенні вимог щодо ведення лісового господарства, встановлених законодавством у сфері охорони, захисту, використання та відтворення лісів, до того ж, підприємства, установи, організації зобов`язані відшкодувати шкоду, заподіяну ними лісу внаслідок порушення лісового законодавства, у розмірах і порядку, визначених законодавством України.

Отже, посилання апелянта на те, що незаконну порубку здійснили невстановлені треті особи, не спростовує можливості покладення на нього цивільно-правової відповідальності.

Визначальним у цьому випадку є встановлення факту незаконної рубки на території, переданій відповідачу в постійне користування, встановлення факту неналежного виконання ним обов`язків щодо охорони та захисту лісу, завдання внаслідок цього шкоди та причинного зв`язку між протиправною бездіяльністю лісокористувача і заподіяною шкодою.

Колегія суддів зазначає, що обставина незаконної порубки дерев підтверджується наявними в справі належними та допустимими доказами, зокрема, протоколом огляду місця події від 10.08.2022, проведеного слідчим ВП №1 Миргородського РВП ГУНП в Полтавській області лейтенантом поліції Міценко О. С., підписаного без зауважень всіма особами, які брали участь у проведенні слідчих дій та огляді, зокрема, помічником лісничого ДП «Полтавське ЛГ» ОСОБА_1 . У вказаному протоколі огляду зафіксовано конкретне пошкодження лісового насадження, кількість виявлених пнів, їх діаметр та породу.

Крім того, посилання на значну площу лісових масивів та об`єктивну неможливість цілодобового фізичного контролю за кожною ділянкою лісу не спростовує необхідності організації належної системи його охорони. Законодавство покладає на постійного лісокористувача обов`язок забезпечувати належне ведення лісового господарства та вживати необхідних і достатніх заходів для збереження лісових ресурсів.

Визначення необхідності, достатності, структури, періодичності та послідовності відповідних заходів належить до сфери господарської компетенції самого постійного лісокористувача та повинно здійснюватися ним добросовісно, розумно і професійно з урахуванням особливостей відповідної лісової ділянки.

При цьому критерієм належного виконання такого обов`язку є забезпечення охорони та збереження лісових насаджень від незаконних рубок.

Сам факт незаконної рубки дерев на земельній ділянці, що перебуває у постійному користуванні відповідача, свідчить про недостатність вжитих ним заходів для забезпечення охорони лісу та не може бути спростований лише посиланнями на складність здійснення охорони значної площі лісового фонду чи відсутність законодавчо визначеного алгоритму відповідних дій.

За таких обставин доводи апелянта про відсутність його вини з огляду на те, що безпосередні виконавці незаконної рубки не встановлені, а після виявлення порушення він звернувся до правоохоронних органів, не спростовують висновків суду першої інстанції щодо неналежного виконання відповідачем обов`язків постійного лісокористувача.

Тому, колегія суддів відхиляє доводи апелянта про відсутність у його діях протиправної бездіяльності та безпідставність покладення на нього обов`язку з відшкодування шкоди, завданої незаконною порубкою дерев третіми особами, оскільки такі доводи ґрунтуються на неправильному розумінні змісту та обсягу обов`язків постійного лісокористувача щодо охорони і захисту лісів.

Як зазначає апелянт, саме він після виявлення факту незаконної рубки не приховав виявлене правопорушення, не ухилився від реагування та не залишив обставини події без належної уваги, а навпаки - невідкладно повідомив правоохоронні органи, надав наявні матеріали та ініціював встановлення осіб, винних у вчиненні кримінального правопорушення. Тобто, саме завдяки діям відповідача факт незаконної рубки був офіційно зафіксований та став предметом кримінального провадження. Натомість позивач, використовуючи матеріали, отримані внаслідок належного реагування відповідача, фактично самоусунувся від встановлення безпосередніх винуватців незаконної порубки, не надав суду відомостей про результати розслідування, не підтвердив виявлення осіб, які здійснили порубку, та не навів доказів вжиття всіх можливих заходів для притягнення реальних порушників до відповідальності. Зазначеним фактам, судом першої інстанції, не була надана правова оцінка.

Апеляційний суд зазначає, що звернення скаржника до правоохоронних органів та надання їм наявних матеріалів є належною формою реагування на виявлений факт незаконної рубки. Водночас такі дії характеризують поведінку лісокористувача після виявлення правопорушення, але самі по собі не підтверджують належного виконання ним до моменту вчинення незаконної порубки лісу усього комплексу покладених законом обов`язків щодо охорони та захисту лісових насаджень.

Інакше кажучи, своєчасне повідомлення правоохоронних органів про вже вчинену незаконну порубку не є тотожним належному виконанню обов`язку із запобігання таким порушенням, їх своєчасного виявлення та припинення. Таке повідомлення може свідчити про вжиття відповідачем певних заходів реагування, однак не спростовує автоматично можливості допущення ним раніше протиправної бездіяльності у сфері охорони лісу.

Тому посилання апелянта на те, що саме завдяки його діям факт незаконної рубки було офіційно зафіксовано та розпочато досудове розслідування, не спростовує обставин, які мають значення для вирішення спору про відшкодування шкоди, завданої внаслідок неналежного виконання обов`язків постійного лісокористувача. Виявлення правопорушення та повідомлення про нього є виконанням обов`язку реагування, однак не підтверджує автоматично належного виконання всього комплексу обов`язків з охорони лісу.

Безпідставними є також доводи апелянта про те, що позивач не встановив безпосередніх виконавців незаконної рубки, не надав відомостей про результати кримінального провадження та не довів вжиття всіх можливих заходів для притягнення таких осіб до відповідальності.

Предметом розгляду цієї справи є не встановлення кримінальної відповідальності осіб, які безпосередньо здійснили незаконну порубку, а вирішення питання про наявність підстав для цивільно-правової відповідальності постійного лісокористувача за порушення покладених на нього законом обов`язків щодо охорони та захисту лісів.

При цьому встановлення конкретних осіб, які здійснили незаконну рубку, та притягнення їх до кримінальної відповідальності не є обов`язковою передумовою для вирішення питання про відшкодування шкоди постійним лісокористувачем. Цивільно-правова відповідальність останнього пов`язується з його власною протиправною поведінкою, яка полягає у неналежному виконанні обов`язків щодо охорони лісу, а не з безпосереднім здійсненням ним незаконної рубки.

Таким чином, дії відповідача щодо повідомлення правоохоронних органів та сприяння розслідуванню не залишаються поза увагою апеляційного суду, однак вони не усувають необхідності оцінки його поведінки з погляду виконання обов`язків щодо охорони лісу до моменту виявлення незаконної рубки та не спростовують установлених судом першої інстанції обставин порушення таких обов`язків.

За наведених обставин колегія суддів доходить висновку, що доводи апелянта фактично зводяться до надання переваги в оцінці його діям після виявлення правопорушення без спростування обставин неналежного виконання ним обов`язків з охорони лісу. Такі доводи не спростовують правильності висновків суду першої інстанції, є безпідставними та необґрунтованими і не дають підстав для скасування чи зміни оскаржуваного рішення.

Скаржник зауважує, що здійснення незаконних рубок, як правило, пов`язане з наміром осіб неправомірно збагатитися та здійснюється із залученням відповідних знарядь, заходів та комплексу активних дій, безпосередньо спрямованих на подолання охоронних заходів, які здійснюються постійним лісокористувачем, тобто зазвичай вчиняються приховано, швидко та з використанням засобів, що ускладнює їх негайне виявлення.

Наведені доводи апеляційної скарги описують можливий спосіб вчинення правопорушення третіми особами, однак не спростовують установленого законом обов`язку постійного лісокористувача забезпечувати охорону та захист лісу. Складність виявлення незаконних рубок або протиправний умисел осіб, які їх здійснюють, не звільняють лісокористувача від відповідальності за неналежне виконання покладених на нього обов`язків.

Тому, колегія суддів вважає зазначені доводи безпідставними і необґрунтованими.

Апелянт стверджує, що судом першої інстанції відхилено всі, без виключення, заперечення відповідача, але ж відповідно до ст. 1166 ЦК України, майнова шкода, завдана неправомірними діями чи бездіяльністю, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Відповідальність лісокористувача не є автоматичною. Для її застосування позивач має довести, що:- лісокористувач мав законодавчий обов`язок вчинити конкретні дії з охорони лісу;- лісокористувач мав реальну можливість вчинити ці дії;- лісокористувач свідомо не виконав ці дії (бездіяльність), що створило умови для вчинення порушення третіми особами. Для забезпечення охорони лісів від незаконних рубок проводяться рейди, щоденно майстрами лісу здійснюються обходи, лісокористувач забезпечує патрулювання. Тобто, факт вчинення рубки «невстановленими особами» не свідчить про вину лісокористувача. Навпаки, виявлення такого факту лісовою охороною та повідомлення поліції підтверджує сумлінну поведінку. Обхід лісових масивів, рейдування та патрулювання в лісогосподарському підприємстві проводяться постійно. Отже, у даній справі критично важливим є розмежування щодо дій лісокористувача, тобто чи зафіксовано факт, чи було повідомлено правоохоронні органи, а також щодо бездіяльності - відсутність реагування, неповідомлення, або свідоме ігнорування охорони території.

З приводу цього колегія суддів апеляційного суду зазначає про таке.

Загальні підстави відповідальності за завдану шкоду визначено у ст. 1166 ЦК України, з аналізу якої слідує, що будь-яка майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам або майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується особою, яка її завдала, в повному обсязі. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини (ч.2 ст.1166 ЦК України).

Для відшкодування шкоди за правилами ст. 1166 ЦК України необхідно довести такі елементи: 1. Неправомірність поведінки особи. Неправомірною можна вважати будь-яку поведінку, внаслідок якої завдано шкоду, якщо завдавач шкоди не був уповноважений на такі дії. 2. Наявність шкоди. Під шкодою слід розуміти втрату або пошкодження майна потерпілого та (або) позбавлення його особистого нематеріального права (життя, здоров`я тощо). 3. Причинний зв`язок між протиправною поведінкою та шкодою є обов`язковою умовою відповідальності та виражається в тому, що шкода має виступати об`єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди. 4. Вина особи, що завдала шкоду.

Відсутність хоча б одного з цих елементів виключає відповідальність за заподіяну шкоду. (п. 6.2.2 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 09.08.2018 у справі № 909/976/17).

Разом з тим, відповідно до ч. 2 ст.1166 ЦК України особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Факт виявлення незаконної рубки дерев на переданій апелянту в користування земельній ділянці, не звільняє лісокористувача від обов`язку довести належне виконання покладених на нього законом функцій з охорони та захисту лісів, якщо він посилається на вжиття відповідних заходів як на підставу заперечень проти позову.

Зокрема, самі лише загальні твердження про те, що в лісогосподарському підприємстві постійно проводяться рейди, майстрами лісу здійснюються щоденні обходи, а територія патрулюється, не є достатніми для висновку про належне виконання обов`язків з охорони конкретної лісової ділянки, на якій виявлено незаконну рубку. Для підтвердження таких обставин мають значення не декларативні посилання на організацію охоронної діяльності загалом, а належні та допустимі докази фактичного здійснення відповідних заходів, їх періодичності, територіального охоплення, змісту та результатів, зокрема щодо ділянки, на якій вчинено порушення, а також інших обставин, які свідчать про належне виконання лісокористувачем покладених на нього обов`язків.

Проте, в матеріалах справи відсутні докази, які б могли підтверджувати здійснення працівниками ДСГП «Ліси України» патрулювання, рейдів та обходів лісу на території виділу 3, кварталу 143, лісового урочища «Чайківське», розташованого у с. Васильки, Миргородського р-ну Полтавської області, саме напередодні вчинення незаконної порубки дерев на вказаній лісовій ділянці. Відтак, докази належного виконання апелянтом обов`язків щодо охорони лісу в матеріалах справи відсутні.

Не можна погодитися й із апелянтом щодо наявності підстав для відповідальності, яка фактично зводиться виключно до встановлення того, чи повідомляв лісокористувач правоохоронні органи про виявлену незаконну рубку, тоді як відсутність такого повідомлення або повне ігнорування охорони території розглядається як єдина можлива форма протиправної бездіяльності. Такий підхід невиправдано звужує зміст обов`язків постійного лісокористувача, адже вони не обмежуються реагуванням на вже вчинені правопорушення, а передбачають також здійснення заходів, спрямованих на охорону та збереження лісів, попередження і своєчасне виявлення порушень лісового законодавства.

Отже, для вирішення питання про наявність або відсутність підстав для цивільно-правової відповідальності відповідача визначальним є не лише встановлення факту його реагування після виявлення незаконної рубки, а й оцінка того, чи виконав він покладені на нього законом обов`язки з охорони відповідної території та чи перебуває встановлене порушення цих обов`язків у причинному зв`язку із заподіяною шкодою.

Судова колегія наголошує, що саме відповідач, як постійний лісокористувач має обов`язок попередити, припинити та/або зафіксувати незаконну порубку дерев на підвідомчій йому території. Водночас належних та достатніх заходів для перешкоджання вчиненню правопорушення апелянт не вжив.

Доводи відповідача про те, що факт самовільної порубки дерев було виявлено безпосередньо його працівниками саме під час здійснення заходів з охорони і захисту лісів від незаконних порубок, про що самостійно повідомлено правоохоронні органи, що свідчить про належне виконання відповідачем своїх посадових обов`язків, не спростовують факт наявності вини відповідача та його бездіяльності щодо незабезпечення належної охорони лісу.

Колегія суддів враховує, що повідомлення компетентних органів після виявлення незаконної рубки характеризує лише поведінку скаржника після встановлення факту правопорушення та свідчить про виконання ним окремого обов`язку щодо реагування на вже вчинене кримінальне правопорушення. Водночас, такі дії жодним чином не спростовують факту попереднього неналежного виконання відповідачем покладеного законом обов`язку щодо забезпечення охорони та збереження лісових насаджень, поза як належність (повнота та ефективність) діяльності із захисту лісу унеможливила б такої вирубки.

З огляду на викладене, колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги відповідача про наявність у його діях сумлінної поведінки, оскільки в даному випадку не підтверджено відсутність у лісгоспу можливості виявити та запобігти незаконній вирубці дерев на переданій апелянту в користування земельній ділянці.

Щодо наявності підстав представництва органами прокуратури інтересів держави у спірних правовідносинах.

Апелянт стверджує, що суд першої інстанції прийняв до уваги, що прокурор звертався з листами до Державної екологічної інспекції Центрального округу та Лохвицької міської ради, проте суд не взяв до уваги наступне. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватись як бездіяльність відповідного органу. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18. Прокурором не надано доказів та не наведено жодних обставин, які перешкоджають Державній екологічній інспекції Центрального округу та Лохвицькій міській раді Миргородського району, звернутись до суду з позовом на захист порушеного права. Сам факт направлення прокурором листів не є належною та достатньою підставою та, як наслідок, і виключним випадком, відповідно до якого прокурор може звернутись із цим позовом до суду в інтересах держави в особі зазначеного суб`єкта владних повноважень. Суд першої інстанції обмежився лише дослідженням листів прокурора та Державної екологічної інспекції Центрального округу проте, посилання в позові на те, що уповноважений орган не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження, для прийняття позовної заяви до розгляду недостатньо.

Апеляційний суд з вказаними доводами апеляційної скарги не погоджується з огляду на таке.

Статтею 1 Закону України «Про прокуратуру» встановлено, що прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку передбаченому цим Законом здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту, зокрема загальних інтересів суспільства та держави.

Відповідно до ч. 3, 4 ст. 53 ГПК України в визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою в справу, провадження в якій відкрите за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.

У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача (ч.5 ст. 53 ГПК України).

Підставою для представництва прокурором інтересів держави у цій справі в особі Інспекції та органу місцевого самоврядування, згідно з ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» та ст. 131-1 Конституції України, є несплата відповідачем вищевказаної шкоди, заподіяної порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища, що значно ослаблює економічні основи держави та потребує прокурорського реагування.

Відповідно до ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.

Згідно із висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, для підтвердження судом підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді у випадку, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган, достатнім є дотримання прокурором порядку повідомлення, передбаченого ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», та відсутність самостійного звернення компетентного органу до суду з позовом в інтересах держави протягом розумного строку після отримання такого повідомлення.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Отже, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва.

Прокурором вказано, що у цій справі порушення інтересів держави полягають у ненадходженні протягом тривалого часу до спеціального фонду місцевого бюджету Лохвицької міської ради грошових стягнень за шкоду, заподіяну державі ДП «Ліси України», внаслідок порушення вимог законодавства у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення та охорони природних ресурсів, у тому числі лісів, в результаті незаконних порубок дерев на землях лісогосподарського призначення. Звернення прокурора до суду в цих спірних правовідносинах спрямоване саме на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання про стягнення з винуватої особи матеріальної шкоди, завданої довкіллю, що комплексно та беззаперечно свідчить про винятковий суспільний інтерес та високий ступінь суспільної значущості даної справи.

Згідно Положення про Державну екологічну інспекцію України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19.04.2017 № 275, Державна екологічна інспекція України (Держекоінспекція) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра захисту довкілля та природних ресурсів і який реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів.

Одними з основних завдань Держекоінспекції є: реалізація державної політики із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів; здійснення у межах повноважень, передбачених законом, державного нагляду (контролю) за додержанням вимог законодавства, зокрема, щодо: охорони земель, надр; охорони, раціонального використання та відтворення вод і відтворення водних ресурсів.

Відповідно до п.1 Розділу 1 Положення про Державну екологічну інспекцію Центрального округу, затвердженого наказом Державної екологічної інспекції України №30 від 20.02.2023 (далі – Положення), повноваження ДЕІ Центрального округу розповсюджуються в тому числі на територію Полтавської області.

Згідно із п.п.2,6,9,10 Розділу 3 Положення, ДЕІ Центрального округу здійснює державний нагляд (контроль) за додержанням територіальними органами центральних органів виконавчої влади, місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування в частині здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності і господарювання, громадянами України, іноземцями та особами без громадянства, а також юридичними особами - нерезидентами вимог законодавства, серед інших про охорону, захист, використання та відтворення лісів, зокрема щодо пошкодження дерев і чагарників, знищення або пошкодження лісових культур,законності вирубування,здійснення комплексу необхідних заходів захисту для забезпечення охорони лісів від пожеж, незаконних рубок.

Звертається до суду із позовом, зокрема щодо визнання протиправними дій чи бездіяльності фізичних і юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців, органів державної влади та місцевого самоврядування, їх посадових осіб, про визнання недійсними індивідуальних актів або їх окремих частин, правочинів, що порушують вимоги законодавства про охорону навколишнього природного середовища.

Пред`являє претензії про відшкодування шкоди, збитків і втрат, заподіяних державі внаслідок порушення законодавства з питань, що належать до її компетенції, та розраховує їх розмір, звертається до суду з відповідними позовами.

Вживає в установленому порядку заходів досудового врегулювання спорів, виступає позивачем та відповідачем у судах.

Відповідно п. 15 розділу ІІІ Положення, Інспекція є юридичною особою публічного права, має самостійний баланс, печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням, емблему, власні бланки, рахунки в органах Казначейства, тобто відповідно до ст. 48 ЦПК України може бути позивачем у суді.

Вищевикладені норми законодавчих актів підтверджують, що саме Державна екологічна інспекція Центрального округу уповноважена здійснювати державний контроль у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення та охорони природних ресурсів, а тому є належним позивачем у даній справі.

Відповідно до ст. 69 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» шкода, заподіяна внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, підлягає компенсації в повному обсязі.

Миргородською окружною прокуратурою в порядку ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», з метою отримання інформації щодо відшкодування шкоди та вжитих заходів, листом від 05.05.2026 № 54/2-3495-26 (а.с.48-51) поінформовано Державну екологічну інспекцію Центрального округу щодо наявного правопорушення та про необхідність звернення до суду з позовом про відшкодування збитків, спричинених незаконною рубкою лісу.

Державна екологічна інспекція Центрального округу листом від 12.05.2026 (а.с.52) повідомила окружну прокуратуру, що заходи позовного характеру стосовно відшкодування шкоди, завданої незаконною рубкою дерев, не здійснювались. Поряд з цим, просила вжити заходів представницького характеру Миргородську окружну прокуратуру шляхом звернення до суду з відповідним позовом.

Поряд з тим, моніторингом Єдиного державного реєстру судових рішень встановлено, що Державною екологічною інспекцією Центрального округу до суду не пред`являлися позови щодо стягнення з ДП «Ліси України» шкоди, завданої порубкою дерев в лісовому урочищі «Чайківське», квартал 143 виділу 3, поблизу с. Васильки, Миргородського району на суму 458 993, 64 грн.

Відтак, відповідно до ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» вбачаються підстави для представництва прокурором інтересів держави в суді в особі Державної екологічної інспекції Центрального округу.

Згідно з положеннями ст. 142 Конституції України державною гарантією місцевого самоврядування є участь держави у формуванні доходної частини його бюджетів та компенсація у необхідних випадках витрат місцевого самоврядування.

Держава фінансово підтримує місцеве самоврядування, бере участь у формуванні доходів місцевих бюджетів, здійснює контроль за законним, доцільним, економним, ефективним витрачанням коштів та належним їх обліком. Вона гарантує органам місцевого самоврядування доходну базу, достатню для забезпечення населення послугами на рівні мінімальних соціальних потреб (ст. 62 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Відповідно до положень ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є, зокрема, доходи місцевих бюджетів. Доходи місцевих бюджетів формуються за рахунок власних, визначених законом, джерел та закріплених у встановленому законом порядку загальнодержавних податків, зборів та інших обов`язкових платежів. Склад доходів місцевих бюджетів визначається Бюджетним кодексом України та законом про Державний бюджет України (ст. 63 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Місцеві бюджети мають бути достатніми для забезпечення виконання органами місцевого самоврядування наданих їм законом повноважень на забезпечення населення послугами не нижче рівня мінімальних соціальних потреб. Повноваження на здійснення витрат місцевого бюджету мають відповідати обсягу надходжень місцевого бюджету.

Природні ресурси, які перебувають у власності територіальних громад, є складовою частиною матеріальної і фінансової основи місцевого самоврядування (ст.142 Конституції України). Територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності, зокрема на землю та природні ресурси (ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

До делегованих повноважень органів місцевого самоврядування згідно з вимогами п. б, ч. 1 ст. 33 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» належить здійснення контролю за додержанням земельного та природоохоронного законодавства, використанням і охороною земель, природних ресурсів загальнодержавного та місцевого значення, відтворенням лісів.

Статтею 18-1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що орган місцевого самоврядування може бути позивачем та відповідачем у судах загальної юрисдикції, зокрема, звертатися до суду, якщо це необхідно для реалізації його повноважень і забезпечення виконання функцій місцевого самоврядування.

Сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України та іншими законами (ст. 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Статтею 15 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» визначено, що місцеві ради в межах своєї компетенції здійснюють контроль за додержанням законодавства про охорону навколишнього природного середовища.

Разом з цим, внаслідок несплати винними особами шкоди, заподіяної незаконною порубкою лісу, місцевий бюджет Лохвицької міської ради не отримує відповідні кошти, що не може залишатися без реагування органів прокуратури.

Миргородською окружною про прокуратурою Полтавської області на адресу Лохвицької міської

Миргородською окружною прокуратурою листом від 05.05.2026 № 54/2-3495-26 (а.с.42-45) було повідомлено Лохвицьку міську раду про факт незаконної рубки дерев породи дуб на території кварталу 143 виділу 3 поблизу села Васильки Миргородського району.

Зі змісту наданої прокурору відповіді від 28.05.2026, Лохвицькою міською радою заходи щодо стягнення заподіяної шкоди не вживались, відповідну позовну заяву до суду не подано.

Також, моніторингом Єдиного державного реєстру судових рішень установлено, що Лохвицькою міською радою до суду не пред`являвся позов щодо стягнення з ДП «Ліси України» шкоди, завданої порубкою дерев в лісовому урочищі «Чайківське», квартал 143 виділу 3, поблизу с. Васильки, Миргородського району на суму 458 993, 64 грн.

Судова колегія враховує правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду у справі № 360/4969/21, яка ґрунтується на висновках Верховного Суду у справах №№ 903/129/18 912/2385/18, 910/11956/20, 920/821/18, 920/266/19,805/430/18-а, 922/3025/20, де, зазначено, що факт неподання уповноваженим органом, що мав змогу захистити інтереси держави, позову, який би відповідав вимогам процесуального законодавства, свідчить про неналежне виконання ним своїх повноважень, у зв`язку з чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для звернення до суду з позовом.

Також, відповідно до п. 43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18 прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого не звернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Листом від 29.05.2026 Лохвицьку міську раду та Державну екологічну інспекцію було повідомлено прокурором в порядку ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» про представництво окружною прокуратурою в суді інтересів держави шляхом пред`явлення відповідного позову (а.с. 53, 78).

В разі належного виконання своїх повноважень в сфері контролю за дотриманням природоохоронного законодавства, визначених діючим законодавством, як Державна екологічна інспекція Центрального округу, так і Лохвицька міська рада повинні були дізнатися про правопорушення, вчинене 10.08.2022, з моменту його вчинення, тобто, в серпні 2022 року. Проте зазначені суб`єкти фактично дізналися про вчинення вказаного правопорушення у 2026 році після отримання листів від Миргородської окружної прокуратури.

Зазначені обставини свідчать про усвідомлену пасивну поведінку уповноважених суб`єктів владних повноважень щодо нездійснення захисту інтересів держави у спірних правовідносинах, внаслідок чого спричинена незаконною рубкою дерев шкода не відшкодовувалась протягом близько чотирьох років, що призвело до ненадходження коштів до бюджетів різних рівнів.

Проаналізувавши матеріали цієї справи, колегія суддів констатує, що Миргородською окружною прокуратурою дотримано порядок встановлення підстав для представництва інтересів держави у справі № 917/1077/26 та повідомлено Державну екологічну інспекцію Центрального округу та Лохвицьку міську раду про виявлені порушення, однак вказаними органами жодних дій, спрямованих на усунення виявлених порушень не здійснено, що підтверджує їх бездіяльність.

Зважаючи на викладене, Миргородською окружною прокуратурою Полтавської області у повній мірі виконано вимоги, передбачені ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», шляхом надання належного обґрунтування, підтвердженого достатніми доказами, зокрема, повідомленням прокурора на адресу відповідних суб`єктів владних повноважень про звернення до суду, що свідчить про наявність підстав для відповідного представництва.

З огляду на викладене колегія суддів вважає доводи апеляційної скарги про відсутність підстав для представництва органами прокуратури інтересів держави у цій справі безпідставними та необґрунтованими, такими, що не спростовують установлених судом першої інстанції обставин і не дають підстав для зміни чи скасування оскаржуваного рішення.

Апелянт стверджує, що судом першої інстанції відхилено як не обґрунтоване клопотання відповідача від 26.06.2026 (вх. № 8854) про залишення позовної заяви без розгляду. Так, судом не було досліджено питання про застосування норми прямої дії ст. 131-1 Конституції України відповідно до повноважень суду згідно з ч. 6 ст. 11 ГПК України (якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії). На думку скаржника, норми абзацу 1 ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» суперечать положенням ст. 131-1 Конституції України. Апелянт вважає доведеною й визнаною суперечність Конституції окремих приписів ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» у тім, що вони надають прокуророві можливість здійснювати представництво інтересів держави в суді у зв`язку з нездійсненням або неналежним здійсненням захисту цих інтересів уповноваженими органами незалежно від порядку втрати чинності відповідною нормою відповідно рішення КСУ та специфікою поширення дії такого рішення. Норми, які надавали б право прокуратурі звертатись до суду в інтересах держави замість вищезазначених суб`єктів владних повноважень не відповідають Конституції і згідно з ст. 11 ГПК не підлягають застосуванню судом.

Крім того, як зазначає скаржник, навіть припущення про нездійснення або неналежне здійснення Державною екологічною інспекцією Центрального округу та Лохвицькою міською радою Миргородського району Полтавської області захисту інтересів держави (територіальної громади) саме по собі не становить «виключного випадку» у розумінні п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції. Основний Закон автоматичного заміщення прокурором, як альтернативним суб`єктом звернення до суду, органу місцевого самоврядування та/або органу державної влади за відсутності факту вчинення з боку посадових осіб цих органів кримінально караних діянь (як-от: службова недбалість) не передбачає. Таким чином, судом першої інстанції не враховано, що прокурор не довів наявності виключних обставин, які відповідно до норми прямої дії п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України надавали б йому право на звернення до суду в інтересах держави у даних правовідносинах.

Колегія суддів відхиляє доводи апелянта щодо невідповідності положень абз. 1 ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» вимогам ст. 131-1 Конституції України та відсутності у прокурора конституційних підстав для звернення до суду з цим позовом.

Так, відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України на прокуратуру покладається функція представництва інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Зміст наведеного конституційного припису свідчить про те, що Основний Закон не встановлює вичерпного переліку фактичних обставин, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, а відносить визначення таких випадків та порядку реалізації відповідної функції до повноважень законодавця, за умови дотримання конституційних меж діяльності прокуратури.

При цьому колегія суддів ураховує, що рішенням Конституційного Суду України від 03.12.2025 № 6-р(ІІ)/2025 окремі приписи абз. 1 ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» визнано такими, що не відповідають Конституції України, саме в тій частині, у якій вони надають прокуророві можливість здійснювати представництво інтересів держави в суді у зв`язку з нездійсненням або неналежним здійсненням захисту таких інтересів органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб`єктом владних повноважень, до компетенції якого віднесено відповідні повноваження.

Водночас апелянт не враховує правових наслідків ухвалення цього рішення, прямо визначених Конституційним Судом України в його резолютивній частині.

Зокрема, п. 3 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 03.12.2025 № 6-р(ІІ)/2025 встановлено, що окремі приписи абзацу першого частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру», визнані неконституційними, втрачають чинність із 01.01.2027.

Отже, Конституційний Суд України, реалізуючи повноваження, передбачене ч. 2 ст. 152 Конституції України, визначив конкретний момент втрати чинності відповідними положеннями закону. До настання цієї дати зазначені приписи зберігають чинність та підлягають застосуванню судами під час вирішення відповідних правовідносин.

За таких обставин посилання апелянта на те, що сама лише констатація Конституційним Судом України неконституційності окремих положень ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» зумовлює неможливість їх застосування з моменту виникнення колізії з Конституцією України або з моменту ухвалення рішення Конституційного Суду України, є помилковим, оскільки фактично ігнорує встановлений цим Судом порядок та момент втрати чинності відповідними приписами.

Більше того, п. 4 резолютивної частини зазначеного рішення Конституційний Суд України прямо передбачив, що його дія не поширюється на правовідносини щодо представництва прокурором інтересів держави в суді, які виникли під час чинності окремих приписів абз. 1 ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», визнаних неконституційними, та продовжують існувати після втрати ними чинності.

Таким чином, наведене рішення Конституційного Суду України не може тлумачитися у спосіб, запропонований апелянтом, оскільки такий підхід суперечив би як п. 3, 4 його резолютивної частини, так і принципу обов`язковості рішень Конституційного Суду України, закріпленому ст. 151-2 Конституції України.

При цьому колегія суддів звертає увагу, що відповідно до ст. 92 Закону України «Про Конституційний Суд України» юридичні позиції Конституційного Суду України можуть бути викладені як у мотивувальній, так і в резолютивній частині його рішення. Однак це не означає, що наведені в мотивувальній частині міркування можуть застосовуватися всупереч чітко визначеним у резолютивній частині юридичним наслідкам рішення, зокрема щодо моменту втрати чинності неконституційними положеннями та меж його дії в часі.

Отже, висновки Конституційного Суду України щодо необхідності конкретизації законодавцем випадків представництва прокурором інтересів держави та критеріїв їх установлення не надають суду повноважень самостійно змінювати визначений Конституційним Судом України момент втрати чинності відповідними положеннями закону або не застосовувати їх до правовідносин, на які поширюється дія цих положень.

Необґрунтованим є також посилання апелянта на те, що положення ст. 131-1 Конституції України не можуть бути застосовані як норми прямої дії через відсутність у них безпосередньої вказівки на право прокурора звертатися до суду замість уповноважених органів.

Так, безпосередньо п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України визначає представництво інтересів держави в суді як одну з конституційних функцій прокуратури, водночас відсилаючи до закону щодо визначення виключних випадків і порядку її здійснення. Тому відсутність у Конституції України детального переліку таких випадків не свідчить про відсутність у прокуратури відповідної конституційної функції або про неможливість її реалізації на підставі законодавчого регулювання.

Власне, у рішенні від 03.12.2025 № 6-р(ІІ)/2025 Конституційний Суд України не заперечив можливості законодавчого визначення випадків представництва прокурором інтересів держави в суді, а наголосив на необхідності їх чіткого та вичерпного формулювання, визначення критеріїв їх установлення, а також умов і порядку реалізації відповідних повноважень. При цьому Суд визнав неконституційними лише конкретні приписи щодо представництва у зв`язку з нездійсненням або неналежним здійсненням захисту інтересів держави уповноваженим органом, відтермінувавши втрату ними чинності до 01.01.2027.

Також колегія суддів відхиляє доводи апелянта про те, що представництво прокурором інтересів держави допускається лише за умови встановлення кримінально караних діянь у поведінці посадових осіб уповноваженого органу, зокрема службової недбалості.

Ані п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України, ані положення ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» не встановлюють такої обов`язкової передумови представництва. Вимога про попереднє встановлення вини посадових осіб уповноваженого органу у вчиненні кримінального правопорушення фактично означала б запровадження додаткової умови, не передбаченої законом, та безпідставне обмеження можливості забезпечення судового захисту порушених інтересів держави.

Здійснення прокурором представництва інтересів держави не означає автоматичного покладення на відповідний орган або його посадових осіб відповідальності за порушення закону. Предметом перевірки суду в такому випадку є наявність установлених законом підстав для представництва, а не питання про притягнення посадових осіб відповідного органу до кримінальної чи іншої юридичної відповідальності.

У цій справі прокурор звернувся до суду не з метою підміни органів державної влади чи місцевого самоврядування у здійсненні їхніх повноважень, а з метою судового захисту інтересів держави у відповідних правовідносинах.

Існування органу, до компетенції якого належить захист відповідних інтересів держави, не виключає можливості представництва прокурором таких інтересів у випадках та порядку, передбачених законом, чинним на час виникнення відповідних правовідносин.

Отже, доводи апелянта фактично ґрунтуються на власному тлумаченні рішення Конституційного Суду України від 03.12.2025 № 6-р(ІІ)/2025, яке не враховує встановлених ним часових меж втрати чинності окремими положеннями ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», а також помилково ототожнюють відсутність кримінально-правової оцінки поведінки посадових осіб із відсутністю передбачених законом підстав для представництва прокурором інтересів держави.

За наведених обставин, якщо на момент виникнення правовідносин щодо представництва прокурором інтересів держави та звернення з відповідним позовом приписи абз. 1 ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» були чинними, посилання апелянта на їх подальше визнання неконституційними не спростовує правомірності застосування цих положень судом першої інстанції.

Тому, наведені доводи апеляційної скарги не свідчать про відсутність у прокурора повноважень на звернення до суду в інтересах держави та не дають підстав для скасування чи зміни оскаржуваного судового рішення.

На підставі вищевикладеного колегія суддів дійшла висновку про те, доводи апеляційної скарги не спростовують наведені висновки колегії суддів, у зв`язку з чим апеляційна скарга Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» не підлягає задоволенню з підстав викладених вище, а оскаржуване рішення Господарського суду Полтавської області від 06.08.2026 у справі № 917/1077/26, яке відповідає вимогам ст. 236 ГПК України, має бути залишене без змін.

Вирішуючи питання розподілу судових витрат, колегія суддів зазначає, що оскільки в задоволенні апеляційної скарги відмовлено, то судові витрати понесені заявником апеляційної скарги, у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, відшкодуванню не підлягають в силу приписів ст. 129 ГПК України.

Також колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 248 ГПК України суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі, крім випадку, передбаченого частиною другою цієї статті.

Розумність строків розгляду справи судом є одним із основних засад (принципів) господарського судочинства (п. 10 ч. 3 ст. 2 ГПК України).

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 24.08.2026 по справі № 917/1077/26 визначено колегію суддів у складі: головуючий суддя Россолов В.В., суддя Склярук О.І., суддя Хачатрян В.С.

Відповідно до ч. 2, 13, 14 ст. 32 ГПК України справа, розгляд якої відповідно до цього Кодексу здійснюється колегією суддів в обов`язковому порядку, розглядається постійною колегією суддів відповідного суду, до складу якої входить визначений Єдиною судовою інформаційно-комунікаційною системою суддя-доповідач.

Справа, розгляд якої розпочато одним суддею чи колегією суддів, повинна бути розглянута тим самим суддею чи колегією суддів, за винятком випадків, які унеможливлюють участь судді у розгляді справи, та інших випадків, передбачених цим Кодексом.

У разі зміни складу суду на стадії підготовчого провадження розгляд справи починається спочатку, за винятком випадків, передбачених цим Кодексом.

У разі зміни складу суду на стадії розгляду справи по суті суд повторно розпочинає розгляд справи по суті, крім випадку, коли суд ухвалить рішення про повторне проведення підготовчого провадження.

В період з 26.10.2026 по 30.10.2026 включно суддя Склярук О. І. перебувала у відпустці.

З метою недопущення порушення принципу незмінності судової колегії, апеляційний суд був вимушений вийти за межі граничного процесуального строку розгляду даної справи встановленого ст. 248 ГПК України, здійснивши її розгляд у розумний строк, а тому постанова підписана 02.11.2026.

Керуючись ст. 13, 73, 74, 77, 86, 129, 240, 269, 270, п.1 ч. 1 ст. 275, 276, 281, 282, 284 ГПК України, Східний апеляційний господарський суд, –

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Полтавської області від 06.08.2026 у справі № 917/1077/26 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню.

Повна постанова складена 02.11.2026.

Головуючий суддя В.В. Россолов

Суддя О.І. Склярук

Суддя В.С. Хачатрян