Постанова від 21 жовтня 2026 р. у справі №907/523/25 — Західний апеляційний господарський суд

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 жовтня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 907/523/25

Західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

Ржепецький В.О. (суддя-доповідач), Міліціанов Р. В., Степанюк Н.Л.

за участю секретаря судового засідання – Псярук О.В.

представники сторін:

від скаржника – Куликовець І.М.

розглянув у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця Грабара Олександра Олександровича (вх. ЗАГС №01-05/2707/26 від 13.08.2026)

на рішення Господарського суду Закарпатської області (суддя Д. Є. Мірошниченко) від 24.06.2026

у справі №907/523/25

за позовом фізичної особи-підприємця Грабара Олександра Олександровича, м. Свалява Мукачівського району Закарпатської області

до відповідача Приватного підприємства «ВІНДС Ужгород», м. Ужгород

за участю у справі третьої особи-1, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача ОСОБА_1 , м. Ужгород Ужгородського району Закарпатської області

та за участю у справі третьої особи-2, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача ОСОБА_2 , м. Ужгород Ужгородського району Закарпатської області

та за участю у справі третьої особи-3, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача приватного нотаріуса Ужгородського районного нотаріального округу Венгер Ольги Анатоліївни

про скасування державної реєстрації права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння

ВСТАНОВИВ:

До Господарського суду Закарпатської області звернулася Фізична особа-підприємець Грабар Олександр Олександрович з позовом до Приватного підприємства «ВІНДС Ужгород» про скасування державної реєстрації права власності Приватного підприємства «ВІНДС Ужгород» на будівлю, нежитлову будівлю, торговий комплекс реєстраційний номер об`єкта згідно з Державним реєстром речових прав на нерухоме майно 1639114921248 за адресою пл. Енді Воргола (пл. Жовтнева), буд. 10, с. Минай Ужгородського району Закарпатської області та витребування такого об`єкта з чужого незаконного володіння Приватного підприємства «ВІНДС Ужгород» на користь фізичної особи-підприємця Грабара Олександра Олександровича.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що належний ФОП Грабару О.О. об`єкт нерухомого майна, нежитлова будівля (торговий комплекс) загальною площею 1119 кв. м, розташована за адресою: АДРЕСА_1 , вибув з його приватного володіння поза його волею внаслідок використання підроблених документів.

Позивач зазначає, що не підписував довіреність від 21.08.2018, якою Гісема М.В. нібито було уповноважено розпоряджатися належним йому майном. На підставі цієї довіреності 30.08.2018 ОСОБА_1 здійснив передоручення відповідних повноважень ОСОБА_2 , який, як стверджує позивач, йому не відомий та будь-яких повноважень від його імені не отримував. Надалі 30.08.2018 на підставі зазначеної довіреності Дідик В.В. від імені ОСОБА_3 передав спірний об`єкт нерухомості до статутного капіталу ПП «ВІНДС Ужгород» за вартістю 495 000, 00 грн, що оформлено актом приймання-передачі нерухомого майна. На підставі цього акта та протоколу загальних зборів засновників ПП «ВІНДС Ужгород» № 1/2018 від 27.08.2018 за відповідачем зареєстровано право власності на спірне нерухоме майно. За доводами позивача, після створення ПП «ВІНДС Ужгород» зареєстрована на його ім`я частка у статутному капіталі підприємства була переоформлена на Гісема М.В., який у подальшому став його кінцевим бенефіціарним власником та директором. Відтак, на переконання позивача, внаслідок таких дій його було фактично позбавлено права власності на нерухоме майно без його волевиявлення.

Посилаючись на відсутність власного волевиявлення на передачу майна та використання підробленої довіреності, позивач вважає акт приймання-передачі нерухомого майна таким, що не створює правових наслідків для нього, а реєстрацію права власності за ПП «ВІНДС Ужгород» -незаконною. У зв`язку з тим, що спірне майно вибуло з володіння позивача поза його волею, останній просить захистити його право власності шляхом витребування майна з чужого незаконного володіння.

Господарський суд Закарпатської області рішенням від 24.06.2026 у задоволенні позову відмовив повністю.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач не довів належними та допустимими доказами незаконності вибуття спірного нерухомого майна з його володіння поза його волею. Суд врахував, що позивач заперечував факт видачі 21.08.2018 нотаріально посвідченої довіреності, однак ухилився від участі у проведенні почеркознавчої експертизи та не надав необхідних зразків підпису, у зв`язку з чим суд застосував положення частини четвертої статті 102 ГПК України та визнав більш вірогідними докази відповідача щодо видачі довіреності. При цьому довіреність містила повноваження на внесення спірного майна до статутного капіталу, внаслідок чого позивач набув корпоративні права, а право власності на майно припинилося. Відтак позивач не довів вибуття майна поза його волею та наявності підстав для його витребування.

13.08.2026 до Західного апеляційного господарського суду надійшла апеляційна скарга фізичної особи-підприємця Грабара Олександра Олександровича на рішення Господарського суду Закарпатської області від 24.06.2026 у справі №907/523/25.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 13.08.2026 сформовано колегію суддів у складі: Ржепецький В.О. (суддя-доповідач), судді Степанюк Н.Л., Міліціанов Р.В.

Західний апеляційний господарський суд ухвалою від 18.08.2026 відкрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою фізичної особи-підприємця Грабара Олександра Олександровича на рішення Господарського суду Закарпатської області від 24.06.2026 у справі № 907/523/25; встановив учасникам справи десятиденний строк з дня вручення ухвали про відкриття апеляційного провадження на подання відзиву на апеляційну скаргу і доказів надсилання копій відзиву учасникам справи; витребував матеріали справи.

Ухвалою суду від 01.09.2026 призначено розгляд апеляційної скарги на 24.09.2026.

В апеляційній скарзі фізична особа-підприємець Грабар Олександр Олександрович просить скасувати рішення Господарського суду Закарпатської області від 24.06.2026 у справі №907/523/25 та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити повністю, скасувати державну реєстрацію права власності ПП «ВІНДС Ужгород» на будівлю, нежитлову будівлю, торговий комплекс реєстраційний номер об` єкта згідно Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 1639114921248 за адресою пл. Енді Воргола (пл. Жовтнева), буд. 10, с. Минай Ужгородського району Закарпатської області та витребувати його з чужого незаконного володіння на користь позивача.

Покликається на такі обставини: безпідставне визначення підроблення довіреності від 21.08.2018 основною підставою позову, попри доводи позивача про відсутність волевиявлення на відчуження нерухомості; порушення принципів рівності та змагальності сторін через невжиття заходів для отримання матеріалів нотаріальної й реєстраційної справ, а також пояснень Гісема М.В., попри витребування доказів; неналежну оцінку змісту довіреності, повноважень повіреного, дій Гісема М.В. у власних інтересах, видачі передоручення Дідику В.В. та відчуження корпоративних прав без відома і згоди позивача; неповне дослідження обставин можливого протиправного заволодіння майном, зокрема переоформлення частки у статутному капіталі, неотримання коштів, порушення порядку створення та діяльності ПП «ВІНДС Ужгород», проведення загальних зборів і відсутності заяви про вихід зі складу учасників; неправильне визначення способу захисту, оскільки належним способом захисту за умови вибуття майна поза волею власника є його витребування від теперішнього володільця, а неповне з`ясування обставин і неправильне застосування норм матеріального права призвели до відмови в позові.

На підтвердження доводів скаржник покликається на постанови Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 910/12791/19, від 27.07.2022 у справі № 766/16332/20 та від 11.10.2023 у справі № 388/339/20 щодо дій представника всупереч інтересам довірителя, а також від 25.04.2024 у справі № 906/1012/22 і від 21.08.2024 у справі № 910/10905/21 щодо витребування майна, яке вибуло з володіння власника поза його волею.

07.09.2026 через систему «Електронний суд» представник відповідача – адвокат Чернобук Я. Л. подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просить оскаржуване рішення залишити без змін, а апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця Грабара Олександра Олександровича без задоволення.

Відповідно до ч. 1 ст. 263 ГПК України учасники справи мають право подати до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу в письмовій формі протягом строку, встановленого судом апеляційної інстанції в ухвалі про відкриття апеляційного провадження.

Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 18.08.2026 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою фізичної особи-підприємця Грабара Олександра Олександровича та встановлено учасникам справи десятиденний строк з дня вручення відповідних ухвал для подання відзивів на апеляційні скарги.

Водночас зазначений відзив поданий після спливу встановленого судом процесуального строку. При цьому клопотання про поновлення пропущеного строку на їх подання, а також обґрунтування поважності причин такого пропуску до суду апеляційної інстанції не подано.

Відповідно до ч. 2 ст. 118 ГПК України заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Згідно з ч. 2 ст. 207 ГПК України суд залишає без розгляду заяви і клопотання, які без поважних причин не були подані в строк, визначений судом.

Оцінивши поданий представником відповідача відзив, зважаючи на його подання з пропуском строку, а також з огляду на відсутність клопотання про поновлення такого строку, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку про залишення відзиву без розгляду.

З метою повного, об`єктивного та всебічного розгляду справи, колегія суддів ухвалою від 24.09.2026 відклала розгляд справи №907/523/25 на 22.10.2026.

Інших клопотань, заяв в порядку ст. 207 ГПК України сторонами подано не було.

22.10.2026 в судовому засіданні взяв участь представник скаржника в залі суду, який підтримав позиції, висловлені в процесуальних документах по суті розгляду апеляційної скарги.

Інші учасники у справі участь своїх представників у судовому засіданні не забезпечили, хоча належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи.

Відповідно до ч. 12 ст. 270 ГПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Законодавець передбачив, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов`язковою. Апеляційний суд може розглянути справу за відсутності її учасників. Апеляційний суд може відкласти розгляд справи у разі, коли причини неявки належним чином повідомленого учасника справи будуть визнані апеляційним судом поважними. Отже, з урахуванням конкретної ситуації у справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду (див. постанову Верховного Суду від 15 липня 2024 року в справі № 447/852/23).

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує не право бути особисто присутнім у судовому засіданні під час розгляду цивільної справи, а більш загальне право ефективно представляти свою справу в суді та на рівність у користуванні правами з протилежною стороною, передбаченими принципом рівності сторін. Пункт 1 статті 6 Конвенції надає державам можливість на власний розсуд обирати засоби гарантування цих прав сторонам провадження (пункт 86 рішення ЄСПЛ у справі «Варданян та Нанушян проти Вірменії»).

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 липня 2026 року в справі № 757/52615/21-ц (провадження № 14-64цс25) викладено висновок, відповідно до якого судове рішення підлягає скасуванню тільки у випадку, коли сукупність обставин свідчить про те, що проведення судом апеляційної інстанції судового засідання за відсутності учасника справи фактично позбавило його можливості ефективно представити свою позицію, такі порушення норм процесуального права унеможливлюють встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Беручи до уваги положення ст. 270 ГПК України, а також те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, а в матеріалах справи достатньо доказів для прийняття законного та обґрунтованого рішення, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про розгляд справи за відсутності учасників, які не з`явилися в судове засідання.

Щодо строку розгляду цієї справи, то розумність строків розгляду справи судом є однією з основних засад господарського судочинства (п. 10 ч. 3 ст. ст. 2 ГПК України.)

Строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства (ч. 2 ст. 14 ГПК України).

На підставі ч. 4 ст. 11 ГПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

В силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Дане право кореспондується з обов`язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення від 07 липня 1989 року Європейського суду з прав людини у справі "Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії" (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).

Розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (рішення Суду у справах Савенкова проти України, no. 4469/07, від 02 травня 2013 року, Папазова та інші проти України, no. 32849/05, 20796/06, 14347/07 та 40760/07, від 15 березня 2012 року), "Зяя проти Польщі" (заява N 45751/10).

З огляду на положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, з метою забезпечення законних прав та інтересів сторін, повного, об`єктивного та всебічного розгляду справи, а також з метою дотримання розумного строку судова колегія розглянула апеляційну скаргу у "розумний строк", тобто такий, що є об`єктивно необхідним для виконання основного завдання господарського судочинства - справедливого, неупередженого та своєчасного вирішення судом спору.

Тому, апеляційну скаргу розглянуто у межах розумного процесуального строку.

Відповідно до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України (надалі - ГПК України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, на підставі договору купівлі-продажу, укладеного з Товариством з обмеженою відповідальністю комерційний банк «Коопінвестбанк», посвідченого Дроботя А. Й., приватним нотаріусом Ужгородського нотаріального округу 03.03.2006 за реєстровим №163, приватний підприємець Грабар Олександр Олександрович набув у власність нерухоме майно (незавершений будівництвом торговий комплекс 94 % готовності), що знаходиться за адресою: пл. Жовтнева (Е.Воргола), 10, с. Минай, Ужгородський район, Закарпатська область.

Надалі, 21.08.2018 Грабаром О.О. видано довіреність, яку нотаріально посвідчено приватним нотаріусом Ужгородського районного нотаріального округу Венгер О.А. 21.08.2018 (реєстр. №1319).

Зазначеною довіреністю позивач уповноважив ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , паспорт НОМЕР_2 , виданий 12.12.2012 Ужгородським МВ УМВС України в Закарпатській області, місце проживання зареєстровано за адресою: АДРЕСА_2 ) бути представником останнього у всіх без винятку установах, на підприємствах, в організаціях незалежно від їх форми власності та підпорядкування, в тому числі, але не виключно: в управліннях, відомствах та структурних підрозділах міністерства юстиції (управліннях будь-якого рівня), органах нотаріату, державного реєстратора юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців; БТІ, органах місцевого самоврядування та їх відділах, Держземагентства а також перед фізичними особами з питань, пов`язаних з наміром позивача стати учасником / засновником будь-якого господарюючого суб`єкту (товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, приватного підприємства тощо), вступом позивача до складу зазначених юридичних осіб, внесенням частки до статутного капіталу господарюючих суб`єктів, зокрема внесення належного позивачу нерухомого майна як частки статутного капіталу, а також – при потребі розпорядження належними позивачу корпоративними правами та/або часткою у статутному капіталі юридичних осіб:

- відчуженням (продажом чи іншим передбаченим законодавством способом відступлення належних позивачу часток у статутних капіталах чи прав власника підприємства, товариств, учасником яких позивач є та стане внаслідок реалізації представником повноважень по цій довіреності, при відомих представнику обставинах;

- припиненням участі позивача у зазначених юридичних особах, реалізацією інших корпоративних прав як учасника/власника/співвласника юридичних осіб, передбачених законодавством України;

- реєстрацією у відповідних органах господарюючих суб`єктів – юридичних осіб за участю позивача та / або відповідних змін;

- користування та розпорядження (продажу, застави / передачі в іпотеку, здачі в оренду, міни тощо) за ціну та на умовах на власний розсуд представника, належним позивачу нерухомим майном, де б воно не знаходилось і з чого не складалось.

З метою виконання наданих повноважень представник вправі:

- брати участь у вищих органах управління господарюючих суб`єктів-юридичних осіб порушувати питання про скликання вищих органів управління, коли того будуть вимагати обставини, а також, обирати вищий керівний орган юридичної особи, у випадку необхідності змінити юридичну адресу юридичної особи та ін.;

- приймати рішення та голосувати від імені позивача з будь-яких питань, що попередньо усно узгоджуються з позивачем, без доказування факту такого узгодження третім особам;

- укладати від імені позивача договори щодо внесення частки (паю) до статутного капіталу Товариств чи її придбання, придбання прав власника підприємств за ціною та на умовах, відомих представнику, укладати договори щодо відчуження належних позивачу прав власника підприємств, та часток у статутному капіталі, визначаючи умови, ціну та строки на власний розсуд;

- підписувати рішення (протоколи) вищого органу управління юридичних осіб, в тому числі щодо придбання та/або внесення позивачем частки (паю) в статутний капітал Товариств, підприємств тощо;

- підписувати установчі, документи (статути) юридичних осіб, а також підписувати зміни до установчих документів, визначаючи, в разі необхідності, умови їх діяльності на свій розсуд;

- у випадку необхідності внести зміни та доповнення до установчих документів суб`єктів – юридичних осіб (у т. ч. з викладенням цих документів у новій редакції), підписати їх в органах нотаріату та здійснити реєстрацію у відповідних державних органах реєстрації;

- подавати, підписувати та отримувати заяви, довідки, документи, клопотання, будь-які інші необхідні документи, необхідні для виконання даного доручення;

- придбанням (внесенням) позивачем частки в статутний капітал суб`єкта господарювання, розпорядженням часткою статутного капіталу, розпорядження правами власника підприємства, внесенням частки до статутного капіталу, в тому числі нерухомим майно;

- клопотати про державну реєстрацію новостворених юридичних осіб та / або внесених змін до установчих документів у відповідних органах у встановленому порядку, зокрема подати документи на державну реєстрацію (заяву та необхідний комплект документів); отримувати належні позивачу документи, витяги / інформацію, довідки, заяви;

- подавати від імені позивача довідки, документи та заяви (в тому числі щодо сімейного стану позивача, щодо правового режиму належного позивачу майна, щодо відсутності та/або наявності права користування у малолітніх, неповнолітніх та третіх осіб нерухомим майном); отримувати документи, включаючи правоустановчі, дублікати, витяги/ інформацію з Єдиних та Державних реєстрів, звіти про експертну (ринкову) вартість нерухомого майна, витяги з Державного земельного кадастру; розпоряджатися належним позивачу нерухомим майном на власний розсуд; продати, обміняти, заставити /передати в іпотеку, здати в оренду, укладати інші угоди, не заборонені законом; розписуватись за позивача, в тому числі підписувати цивільно-правові договори, визначаючи їх ціну та умови на власний розсуд; одержувати гроші, належні позивачу за угодами цивільно-правового характеру, об`єктами яких є належна позивачу нерухомість;

- сплачувати платежі, які пов`язані з виконанням наданих повноважень;

- вчиняти інші дії, передбачені чинним законодавством України для такого роду уповноважень.

Зазначена довіреність видана на підставі укладеного з представником в усній формі договору-доручення з правом передоручення строком на три роки.

В подальшому, на підставі виданої Грабаром О.О. довіреності, 30.08.2018 ОСОБА_1 видано довіреність, якою останній передоручив вказані права, у тому числі щодо розпорядження майном та представлення інтересів ОСОБА_3 , на ім`я ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , мешканця АДРЕСА_3 ). Зазначена довіреність також посвідчена приватним нотаріусом та зареєстрована в реєстрі за № 1479.

Судом також встановлено, що відповідно до змісту виданої ОСОБА_3 довіреності, на виконання усного договору доручення ОСОБА_1 особисто чи через передоручення, представляючи ОСОБА_3 здійснив правочин, за яким спірне нерухоме майно (реєстраційний номер за РПВН: 15764100) було внесене до статутного капіталу Приватного підприємства «ВІНДС Ужгород» за погодженою між сторонами вартістю 495 000,00 грн станом на 29.08.2018 в обмін на 99 % статутного капіталу цього підприємства, що підтверджується протоколом зборів засновників Приватного підприємства «ВІНДС Ужгород» № 1/2018 від 27.08.2018 та актом приймання-передачі майна до статутного капіталу Приватного підприємства «ВІНДС Ужгород» від 30.08.2018.

Таким чином, судом встановлено, що спірне нерухоме майно позивача, на підставі цього правочину перейшло у власність юридичної особи – Приватного підприємства «ВІНДС Ужгород», що і було метою видачі ОСОБА_3 довіреності від 21.08.2018 (реєстр. №1319).

Окрім цього, судом встановлено, що в подальшому ОСОБА_1 самостійно та через передоручення у відповідності до усного договору доручення та довіреності від 21.08.2018 (реєстр. №1319) реалізуючи намір ОСОБА_3 (позивача) відчужити належні йому корпоративні права на компенсаційній основі (за 495 000,00 грн, що відповідає вартості корпоративних прав), вчинив правочин купівлі-продажу, що підтверджується протоколом зборів засновників Приватного підприємства «ВІНДС Ужгород» № 2/2018 від 13.09.2018, договором купівлі-продажу корпоративних прав та актом приймання-передачі корпоративних прав.

Переглянувши в апеляційному порядку рішення Господарського суду Закарпатської області від 24.06.2026 у справі № 907/523/25, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваного рішення з огляду на таке.

Предметом спору у цій справі є вимоги фізичної особи-підприємця Грабара О.О. про скасування державної реєстрації права власності Приватного підприємства «ВІНДС Ужгород» на нежитлову будівлю (торговий комплекс), розташовану за адресою: Закарпатська область, Ужгородський район, с. Минай, площа Енді Воргола (площа Жовтнева), будинок 10, та витребування цього майна з чужого незаконного володіння відповідача.

Позивач зазначає, що спірне нерухоме майно вибуло з його володіння поза його волею внаслідок використання підробленої довіреності від 21.08.2018, на підставі якої ОСОБА_1 передоручив відповідні повноваження ОСОБА_2 , а останній передав нерухоме майно до статутного капіталу ПП «ВІНДС Ужгород».

Отже, визначальним для вирішення цього спору є встановлення обставин, за яких спірне майно перейшло у власність відповідача, зокрема наявності волевиявлення позивача на його передачу, обсягу повноважень представника, правових наслідків вчинених ним дій та наявності передбачених законом підстав для витребування майна від відповідача. Крім того, має бути надано оцінку тому, чи діяв повірений у спірних правовідносинах в інтересах довірителя, чи – у власних.

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України (надалі ЦК України) однією з підстав виникнення цивільних прав та обов`язків є договори та інші правочини.

Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (частина перша статті 203 ЦК України).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19).

Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18)).

Згідно з положеннями статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ. У ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного. Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, рецисорний позов). Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків. Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 листопада 2022 року у справі № 710/1260/21).

Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 лютого 2023 у справі № 359/12165/14-ц).

Стаття 216 ЦК України визначає правові наслідки недійсності правочину. Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю (абзац перший частини першої статті 216 ЦК України).

Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи (частина п`ята статті 216 ЦК України).

Отже, якщо правочин є оспорюваним, то такий правочин визнається недійсним судом (якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом). Натомість нікчемним є правочин, недійсність якого встановлена законом, такий правочин не породжує будь-яких прав та обов`язків. Нікчемний правочин є недійсним в силу закону з моменту його вчинення, не потребує окремого судового рішення про визнання його недійсним. Суд констатує нікчемність правочину у межах розгляду конкретної справи та застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину.

Згідно з частиною першою статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

Згідно з частинами першою та третьою статті 244 ЦК України представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.

За договором доручення одна сторона (повірений) зобов`язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії (частина перша статті 1000 ЦК України).

У договорі доручення або у виданій на підставі договору довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному. Дії, які належить вчинити повіреному, мають бути правомірними, конкретними та здійсненними (стаття 1003 ЦК України).

Повірений зобов`язаний вчиняти дії відповідно до змісту даного йому доручення (частина перша статті 1004 ЦК України).

Повірений зобов`язаний: повідомити довірителеві на його вимогу всі відомості про хід виконання його доручення; після виконання доручення або в разі припинення договору доручення до його виконання негайно повернути довірителеві довіреність, строк якої не закінчився, і надати звіт про виконання доручення та виправдні документи, якщо це вимагається за умовами договору та характером доручення; негайно передати довірителеві все одержане у зв`язку з виконанням доручення (стаття 1006 ЦК України).

Довіритель зобов`язаний видати повіреному довіреність на вчинення юридичних дій, передбачених договором доручення (частина перша статті 1007ЦК України).

Аналіз вищевказаних норм матеріального права дає підстави для наступних висновків:

- традиційно в доктрині приватного права виокремлюють договірне представництво або добровільне, що виникає на підставі договору. Цим договором, зокрема, є договір доручення (глава 68 ЦК України);

- довіреність видається однією особою іншій особі, тому видача довіреності є одностороннім правочином. Для цього не потрібна наявність волі іншої особи, тобто другої сторони договору доручення. Довіреність видається на підставі договору доручення (стаття 1003 ЦК України), при чому це робиться обов`язково (частина перша статті 1007 ЦК України). Це означає, що наявність довіреності свідчить про договірне представництво;

- глава 68 ЦК України не містить спеціальних вимог до форми договору доручення, тому й не виключається вчинення договору доручення в усній формі. Формулювання, які вживаються в статті 1003 ЦК України і сутність правовідносин представництва, вимагають фіксації його повноважень, що може бути здійснено в договорі та/або в довіреності. Натомість в статті 1007 ЦК України міститься вимога видати довіреність повіреному і це означає, що вона є обов`язковою. Але можливо вчинити договір доручення в усній формі, й у цьому разі довіреність слугуватиме підтвердженням його укладання;

- з урахуванням змісту статті 244 ЦК України та принципу розумності, довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Тобто довіреність має містити повноваження представника необхідні для представництва довірителя перед третіми особами, а не обов`язки представника перед особою, яку він представляє (довірителем). Тим паче конструкція договірного представництва апріорі виключає можливість вчинення довіреності, яка містить можливість представника розпоряджатися коштами на власний розсуд, оскільки це суперечить конструкції цивілістичного представництва;

- видача довіреності на підставі усного договору доручення є підтвердженням укладання договору доручення, і очевидно, що на такі правовідносини поширюються положення, зокрема, статті 1006 ЦК України. У разі відсутності домовленості між повіреним та довірителем про встановлення строку (терміну) передачі одержаного у зв`язку з виконанням доручення, така передача має відбуватися негайно. При цьому для довірителя не потрібно пред`являти вимогу про передачу одержаного у зв`язку з виконанням доручення, оскільки пункт 3 частини першої статті 1006 ЦК України є виключенням, що допускається частиною другою статті 530 ЦК України (постанова Верховного Суду від 25.03.2024 у справі № 458/229/18).

Враховуючи викладене вище, а також правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 25.03.2024 у справі № 458/229/18, глава 68 ЦК України не містить спеціальних вимог щодо форми договору доручення, у зв`язку з чим допускається його укладення в усній формі, а довіреність, видана на його підставі, підтверджує виникнення договірних відносин представництва та визначає повноваження представника перед третіми особами.

Оскільки у цій справі довіреність видано на підставі договору доручення, який у встановленому законом порядку недійсним не визнано, виходячи зі змісту довіреності, на підставі якої можливо встановити зміст правовідносин сторін відповідного договору доручення, ознак нікчемності відповідного договору судом не встановлено, обґрунтованих підстав вважати договір доручення неукладеним позивачем не наведено, суд апеляційної інстанції вважає, що доводи скаржника в частині неправомірності дій повіреного є необґрунтованими.

За таких обставин колегія суддів апеляційної інстанції вважає також необґрунтованими доводи скаржника про необхідність отримання повіреним додаткового погодження довірителя на вчинення конкретних дій у межах повноважень, визначених довіреністю, оскільки такі доводи самі по собі не спростовують наявності відносин представництва. Водночас установлення факту виникнення таких правовідносин не виключає необхідності оцінки того, чи відповідали вчинені представником дії змісту доручення та чи діяв він від імені й в інтересах довірителя.

В апеляційній скарзі апелянт посилається на те, що суд першої інстанції безпідставно зосередився на питанні справжності довіреності від 21.08.2018, тоді як позовні вимоги обґрунтовувалися ширшим комплексом обставин, які, на його переконання, свідчать про відсутність волевиявлення довірителя на відчуження нерухомого майна.

Водночас наведені доводи не спростовують висновків місцевого господарського суду в цій частині, що судом апеляційної інстанції обґрунтовується наступним.

Як вбачається зі змісту позовної заяви, твердження позивача, які стосуються обставин оформлення останнім довіреності від 21.08.2018 безпосередньо пов`язані з обґрунтуванням позивачем відсутності його волевиявлення на передання спірного нерухомого майна до статутного капіталу ПП «ВІНДС Ужгород» шляхом надання представникові відповідних повноважень.

За таких обставин перевірка судом першої інстанції обставин видачі довіреності, в тому числі оцінка процесуальної поведінки позивача у процесуальних правовідносинах доведення цих обставин, не виходила за межі предмета доказування, а стосувалася обставин, які мали істотне значення для встановлення правової підстави переходу права власності на спірний об`єкт нерухомості.

При цьому необхідно розмежовувати твердження про відсутність волевиявлення на правочин та твердження про відсутність у представника повноважень на його вчинення. У цій справі доводи позивача про відсутність його волі на передачу майна пов`язані в тому числі із запереченням факту надання Гісему М.В. повноважень щодо розпорядження цим майном.

Таким чином, встановлення на підставі засобів доказування, передбачених процесуальним законом дійсних обставин видачі довіреності та дослідження її змісту були необхідними для з`ясування того, чи мало місце вибуття майна поза волею власника, в контексті наявності або відсутності у представника відповідних повноважень.

Отже, доводи скаржника в цій частині не свідчать про неправильне визначення судом першої інстанції обставин, які підлягали встановленню для вирішення спору.

Як встановлено судом першої інстанції, 21.08.2018 нотаріально посвідчено довіреність, за якою ОСОБА_3 уповноважив Гісема М.В. представляти його інтереси, зокрема з питань створення юридичних осіб, внесення належного позивачеві нерухомого майна до їхніх статутних капіталів, набуття та відчуження корпоративних прав, а також розпорядження нерухомим майном.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що під час розгляду даної справи в суді першої інстанції відповідач подав оригінал зазначеної довіреності та ініціював проведення судової почеркознавчої експертизи для перевірки справжності підпису позивача на ній.

З метою проведення експертного дослідження суд першої інстанції ухвалою від 18.03.2026 відклав підготовче засідання, викликав в судове засідання позивача для відібрання експериментальних зразків підпису та зобов`язав надати документи з вільними зразками підпису, максимально наближеними за часом до дати складання спірної довіреності.

Проте позивач у поясненнях від 16.04.2026 висловив заперечення щодо доцільності проведення експертизи, повідомив про відсутність у нього відповідних документів та не забезпечив особистої явки до суду для відібрання експериментальних зразків підпису. При цьому позивачем зазначено, що довіреність, яка наявна в матеріалах справи є лише одним із численних доказів у даній судовій справі, втім не визначальним, вважає, що дослідженню підлягає саме факт волевиявлення позивача на вчинення спірних юридичних дій, а тому, на його переконання, проведення почеркознавчої експертизи є недоцільним та враховуючи відсутність вільних зразків підписів, і те, що з часу створення довіреності пройшов тривалий час, недоцільним є відбирання експериментальних взірців.

За змістом частини четвертої статті 102 ГПК України у разі ухилення учасника справи від подання суду на його вимогу необхідних для проведення експертизи матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, що перешкоджає її проведенню, суд залежно від того, яка особа ухиляється, а також яке ця експертиза має значення, може визнати встановленою обставину, для з`ясування якої експертиза була призначена, або відмовити у її визнанні.

Зазначена норма надає суду право, однак не встановлює безумовний обов`язок визнавати доведеною обставину, для з`ясування якої призначалася експертиза. Реалізовуючи зазначене повноваження суд має оцінити причини неможливості проведення експертного дослідження, поведінки відповідного учасника справи та значення обставини, яка підлягала встановленню.

У цій справі місцевий господарський суд врахував, що саме позивач заперечував факт підписання довіреності, справжність якої могла бути перевірена шляхом проведення почеркознавчої експертизи, однак не забезпечив необхідних умов для її проведення.

З матеріалів справи вбачається, що суд не позбавив позивача можливості обґрунтувати свою позицію або подати докази на її підтвердження, навпаки суд вжив процесуальні заходи, які відповідають як суті процесуального питання, яке постало перед судом так і загальним засадам господарського судочинства, які у разі їх належної процесуальної реалізації дозволили б на підставі належних доказів встановити дійсні обставини, на якій ґрунтувалися твердження позивача.

Основними засадами (принципами) господарського судочинства є, зокрема, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність сторін.

Відповідно до статті 13 ГПК України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом.

В рішенні Конституційного Суду України від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_4 щодо офіційного тлумачення положень пункту 20 частини першої статті 106 Господарського процесуального кодексу України у взаємозв`язку з положеннями пунктів 2, 8 частини третьої статті 129 Конституції України, зазначено, що “Засада рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом забезпечує гарантії доступності правосуддя та реалізації права на судовий захист, закріпленого в частині першій статті 55 Конституції України. Ця засада є похідною від загального принципу рівності громадян перед законом, визначеного частиною першою статті 24 Основного Закону України, і стосується, зокрема, сфери судочинства. Рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом передбачає єдиний правовий режим, який забезпечує реалізацію їхніх процесуальних прав”.

Принцип рівності був неодноразово застосований ЄСПЛ і у справах щодо України. Наприклад, у справі «Надточій проти України» (Nadtochiy v.Ukraine, заява № 7460/03), рішення від 15.05.2008: §26. Суд нагадує, що принцип рівності сторін – один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду – передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище у порівнянні з опонентом (див., серед інших рішень та mutatis mutandis, «Кресс проти Франції» (Kress v. France), [GC], заява №39594/98, п. 72, ECHR 2001-VI; «Ф.С.Б. проти Італії» (F.C.B. v. Italy) від 28 серпня 1991 року, серія A № 208-B, п. 33; «Т. проти Італії» (Т. v. Italy) від 12 жовтня 1992 року, серія A № 245-C, п. 26; та «Кайя проти Австрії» (Kaya v. Austria), заява № 54698/00, п. 28, від 8 червня 2006 року).

Судочинство в господарських судах здійснюється на засадах змагальності і диспозитивності. Це означає, зокрема, що обов`язок доказування тих чи інших обставин лежить на стороні, а суд, крім випадків, встановлених цим Кодексом, не зобов`язаний збирати докази. (ч. 3 ст. 2, ч. 3 ст. 13, ч. 1 ст. 14 ГПК України)

Відповідно до ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Стаття 74 ГПК України встановлює, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Згідно зі ст. ст. 76, 77 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Сприяння своєчасному, всебічному, повному та об`єктивному встановленню всіх обставин справи, подання всіх наявних доказів в порядку та строки, встановлені законом, віднесено статтею 42 ГПК України до обов`язку учасників справи.

В той же час, згідно з ч. 2 ст. 14 ГПК України, учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд, і відповідно до ч. 4 ст. 13 ГПК України, несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням тих чи інших процесуальних дій.

Враховуючи викладене вище, застосування судом першої інстанції положень частини четвертої статті 102 ГПК України не свідчить про порушення принципів змагальності та рівності сторін.

17.10.2019 набув чинності Закон від 20.09.2019 № 132-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні», яким внесено зміни до ГПК, зокрема змінено назву ст. 79 ГПК з «Достатність доказів» на нову – «Вірогідність доказів», викладено її у новій редакції, та фактично впроваджено в господарський процес стандарт доказування «вірогідності доказів».

Стандарт доказування «вірогідності доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надання достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надання саме тієї кількості, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Відповідно до ст. 79 ГПК наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Верховний Суд під час касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Зазначений підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод(п. 1 ст. 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23 серпня 2016 року у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») ЄСПЛ наголошує, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». Суд повинен вирішити, чи є вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ст. 86 ГПК).

У цій справі суд першої інстанції дослідив оригінал нотаріально посвідченої довіреності, урахував зміст документа та процесуальну поведінку позивача, після чого дійшов висновку про більшу вірогідність доказів відповідача щодо факту видачі довіреності.

Колегія суддів відзначає, що незгода учасника провадження із оцінкою судом тих чи інших доказів не свідчить про її невідповідність дійсним обставинам справи. Для спростування відповідного висновку, на підставі визначених процесуальним законом засобів дозування мають бути наведені конкретні обставини, які вказували б на порушення правил доказування або невідповідність висновків суду наявним матеріалам справи. Ці обставини за загальним правилом, передбаченим ст. 74 ГПК України та виходячи із засад господарського судочинства мають бути підтверджені належними доказами.

Скаржник таких обставин належним чином не обґрунтував, належних доказів на підтвердження стверджуваних ним обставин не підписання довіреності, невідповідності її змісту укладеному між учасниками спору усного договору доручення та волі відповідача на укладення відповідних правочинів третіми особами від його імені суду не подав.

Суд апеляційної інстанції також бере до уваги, що кримінальне провадження, на відкриття якого посилався позивач, не встановлює факту підроблення довіреності та не має наперед визначального значення для господарського спору. Відомості про початок досудового розслідування свідчать про перевірку повідомлених обставин, але не замінюють доказів, які відповідно до ГПК України мають підтверджувати факт відсутності волевиявлення або незаконність переходу права власності.

Судом першої інстанції встановлено, що зміст довіреності від 21.08.2018 передбачав повноваження Гісема М.В. представляти інтереси позивача з питань створення господарюючих суб`єктів, внесення належного позивачеві нерухомого майна до їхніх статутних капіталів, набуття та відчуження корпоративних прав, а також розпорядження належним позивачеві нерухомим майном.

Зокрема, довіреність містила повноваження щодо укладення договорів про внесення частки до статутного капіталу, підписання відповідних актів та установчих документів, здійснення державної реєстрації юридичних осіб і змін до їхніх установчих документів, а також розпорядження корпоративними правами.

Таким чином, зміст довіреності не обмежувався представництвом позивача перед третіми особами, а охоплював юридичні дії, пов`язані з переданням нерухомого майна до статутного капіталу юридичної особи та подальшим розпорядженням корпоративними правами.

Для визначення правомірності дій, вчинених від імені позивача, необхідно з`ясувати зміст та обсяг повноважень, наданих довіреністю, і встановити, чи охоплювали вони відповідні дії.

Відповідно до статей 1003, 1004 ЦК України повірений зобов`язаний діяти в межах наданого йому доручення. Якщо довіреність передбачає повноваження щодо внесення нерухомого майна до статутного капіталу юридичної особи, підписання відповідних актів та розпорядження корпоративними правами, питання про необхідність одержання додаткової згоди довірителя на вчинення конкретних дій підлягає вирішенню з урахуванням змісту та обсягу повноважень, визначених у довіреності.

Згідно з протоколом загальних зборів засновників (власників) Приватного підприємства «ВІНДС Ужгород» від 27.08.2018, засновниками прийнято рішення про створення підприємства та визначено статутний капітал у розмірі 500 000 грн. При цьому частка ОСОБА_3 у розмірі 495 000, 00 грн, що становить 99 % статутного капіталу, мала формуватися шляхом внесення нерухомого майна, а частка ОСОБА_1 у розмірі 5 000 грн, що становить 1 % статутного капіталу, — шляхом внесення грошових коштів. Цим самим протоколом затверджено статут підприємства та призначено ОСОБА_1 його директором.

Як вбачається з матеріалів справи, на підставі довіреності від 21.08.2018 ОСОБА_1 30.08.2018 видав довіреність у порядку передоручення ОСОБА_2 , надавши йому відповідні повноваження бути представником ОСОБА_3 у всіх без винятку установах, на підприємствах в організаціях незалежно від їх форми власності та підпорядкування, в тому числі, але не виключно: в управліннях, відомствах, та структурних підрозділах міністерства юстиції (управліннях будь-якого рівня), органах нотаріату, державного реєстратора юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, БТІ, органах місцевого самоврядування та їх відділах, Держгеокадастру, а також перед фізичними особами з питань, пов`язаних з внесенням довірителем частки до статутного капіталу господарюючих суб`єктів, зокрема внесення належного ОСОБА_3 нерухомого майна як частки статутного капіталу господарюючого суб`єкту, а також - при потребі розпорядження належними довірителеві корпоративними правами та/або часткою у статутному капіталі юридичних осіб - відчуженням (продажем чи іншим передбаченим законодавством способом відступлення належних довірителеві часток у статутних капіталах чи прав власника/співвласника підприємств, товариств учасником яких є довіритель, та припиненням участі у зазначених юридичних особах, реалізацією інших корпоративних прав як учасника/власника/співвласника юридичних осіб, передбачених законодавством України; - реєстрацією у відповідних органах господарюючих суб`єктів- юридичних осіб за участю ОСОБА_3 відповідних змін до установчих документів, -користування та розпорядження (продажу, застави/передачі в іпотеку, здачі в оренду, міни тощо) за ціну та на умовах на власний розсуд представника, належим ОСОБА_3 нерухомим майном, де б воно не знаходилось і з чого не складалось.

На виконання відповідних дій 30.08.2018 в м. Ужгороді було підписано акт приймання-передачі, згідно з яким засновник ОСОБА_3 (в особі представника за довіреністю ОСОБА_2 ) передав, а ПП «ВІНДС Ужгород» (в особі керівника ОСОБА_1 ) прийняло до статутного капіталу підприємства нерухоме майно - нежитлову будівлю (торговий комплекс) площею 1119 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер майна: 15764100). Погоджена сторонами вартість даного майна становила 495 000,00 грн станом на 29.08.2018, а сам акт підтверджував відсутність взаємних матеріальних претензій і є невід`ємною частиною зазначеного протоколу.

Наведені обставини свідчать, що передання нерухомого майна до статутного капіталу ПП «ВІНДС Ужгород» було здійснено в обмін на набуття ОСОБА_3 корпоративних прав у розмірі 99 % статутного капіталу підприємства. Надалі, 13.09.2018, ці корпоративні права були відчужені на користь ОСОБА_1 .

При цьому матеріали справи не містять відомостей про те, що ОСОБА_3 у відповідний період оспорював передання нерухомого майна до статутного капіталу підприємства, набуття корпоративних прав або подальше їх відчуження. Не встановлено й обставин, які б свідчили про вжиття ним заходів для заперечення правових наслідків зазначених дій відповідно до визначених законом способів захисту. Така поведінка позивача у сукупності з оформленими документами щодо внесення майна та відчуження корпоративних прав із достатньою вірогідністю свідчить про те, що, принаймні на час вчинення від його імені зазначених вище дій він їх схвалював, а відповідно і визнавав їх правові наслідки. Доказів наявності протягом періоду з 2018 року по час звернення до суду з цим позовом об`єктивних обставин, які б перешкоджали позивачу як власнику майна дізнатися про вчинені від його імені дії позивачем не подано.

Відповідно до договору купівлі-продажу корпоративних (майнових) прав від 13.09.2018, укладеного між Продавцем ( ОСОБА_3 , в інтересах якого на підставі довіреності діє ОСОБА_2 ) та Покупцем ( ОСОБА_1 ), Продавець передав, а Покупець прийняв у власність 99/100 часток у праві власності на Приватне підприємство «ВІНДС УЖГОРОД» за ціною 495 000,00 грн, у результаті чого Покупець став єдиним власником 100% статутного капіталу підприємства.

Відповідно до рішення № 2/2018 загальних зборів власників Приватного підприємства «ВІНДС Ужгород» від 13.09.2018, заснованого на заяві ОСОБА_3 про вихід з підприємства та відчуження його частки (99% статутного капіталу вартістю 495 000 грн) на користь іншого власника - ОСОБА_1 , було прийнято рішення задовольнити цю заяву, внести відповідні зміни до статуту підприємства (виклавши пункт 2.1 статті 7 у новій редакції, згідно з якою ОСОБА_1 володіє 100% статутного капіталу вартістю 500 000 грн) та уповноважити ОСОБА_1 на проведення державної реєстрації цих змін.

Доводи скаржника про те, що він не був обізнаний із подальшим відчуженням корпоративних прав, не погоджувався на припинення участі у підприємстві та не отримав коштів за їх продаж, належить оцінювати з урахуванням його попередньої поведінки. Зокрема, скаржник не навів доказів того, що до виникнення цього спору він оспорював оформлені від його імені дії або заперечував їхні правові наслідки. За таких обставин наведені ним твердження не спростовують висновку про визнання ним раніше оформлених дій.

Крім того, колегія суддів, надаючи оцінку доводам скаржника в цій частині відзначає, що стверджуючи про неотримання коштів за договором купівлі-продажу корпоративних прав, позивач не надав належних доказів на підтвердження того, що ним протягом періоду з моменту укладення договору купівлі-продажу від 13.09.2018 було вжито належних заходів щодо захисту своїх прав як продавця за цим договором шляхом звернення до суду. Зазначене дозволяє доводи скаржника в частині відсутності його волі на вчинення відповідного правочину розцінювати критично.

Отже, наведені доводи не є достатніми для висновку про вибуття спірного майна поза волею позивача.

Щодо доводів про невжиття заходів для отримання матеріалів нотаріальної та реєстраційної справ, а також пояснень ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції зазначає, що для встановлення процесуального порушення необхідно з`ясувати, які саме докази підлягали отриманню, які обставини вони могли підтвердити та як їх відсутність вплинула на правильність вирішення спору.

Скаржник не обґрунтував, яким чином нездійснення відповідних процесуальних дій унеможливило встановлення обставин, які мають визначальне значення для вирішення заявлених вимог, та не спростував висновків суду першої інстанції щодо правового значення досліджених доказів.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Стаття 16 ЦК України передбачає, що захист цивільних прав та інтересів здійснюється, зокрема, шляхом застосування встановлених законом способів захисту.

Згідно зі статтею 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Відповідно до статті 388 ЦК України власник має право витребувати майно від добросовісного набувача у випадках, передбачених цією статтею, зокрема якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Отже, для задоволення віндикаційної вимоги необхідно встановити наявність у позивача права власності на майно, факт перебування цього майна у володінні відповідача та передбачені законом підстави для його витребування.

У цій справі місцевий суд встановив, що позивач передав спірне нерухоме майно до статутного капіталу ПП «ВІНДС Ужгород» на підставі правочину, вчиненого представником у межах наданих йому повноважень, в обмін на корпоративні права.

За таких обставин первісне передання нерухомого майна мало правову підставу та було оформлене як внесок до статутного капіталу юридичної особи.

Позивач, обґрунтовуючи вимоги про витребування майна, не довів належними та допустимими доказами, що зазначене передання відбулося за відсутності його волевиявлення або внаслідок вчинення представником правочину поза межами наданих повноважень.

Відповідно, не доведено й необхідної для застосування статті 388 ЦК України обставини вибуття майна з володіння власника поза його волею.

При цьому суд апеляційної інстанції враховує, що можливість застосування віндикаційного способу захисту в разі незаконного вибуття майна не означає, що відповідні вимоги підлягають задоволенню незалежно від встановлених у конкретній справі обставин.

Зокрема, у постанові Верховного Суду від 21.08.2024 у справі № 910/10905/21 розглядалися правовідносини, пов`язані з послідовністю правочинів щодо нерухомого майна та корпоративних прав. Проте відповідне судове рішення не встановлює безумовного правила про необхідність витребування майна за будь-яких обставин його передання до статутного капіталу юридичної особи з подальшим відчуженням корпоративних прав.

Правова оцінка таких відносин потребує встановлення фактичних обставин кожного правочину та визначення того, чи існують передбачені законом підстави для витребування майна від особи, у володінні якої перебуває майно.

Аналогічно постанова Верховного Суду від 25.04.2024 у справі № 906/1012/22, на яку посилається скаржник, не звільняє позивача від обов`язку довести обставини, що є матеріально-правовими передумовами задоволення віндикаційного позову.

Отже, посилання скаржника на практику Верховного Суду щодо витребування майна не спростовують висновку суду першої інстанції про недоведеність обставин, необхідних для застосування статті 388 ЦК України.

Водночас суд апеляційної інстанції зазначає, що питання про наявність у позивача права на витребування майна не може вирішуватися через формальне посилання на його первісне право власності. Визначальним є встановлення правових наслідків передання майна, наявності або відсутності волевиявлення на відповідний правочин та збереження за позивачем права, яке може бути захищене шляхом витребування.

У цій справі апелянт не довів, що передання нерухомого майна до статутного капіталу відповідача було незаконним, а тому не встановлено достатніх правових підстав для задоволення заявленої віндикаційної вимоги.

Вимога про скасування державної реєстрації права власності відповідача також не може бути задоволена за відсутності доведених підстав незаконності набуття відповідачем права власності на спірний об`єкт нерухомості.

Крім того, ці вимоги є похідними позовними вимогами в розумінні положень ст. 173 ГПК України, оскільки їх задоволення залежить від висновку про обґрунтованість основної позовної вимоги, а тому відмова в задоволенні основної позовної вимоги тягне за собою відмову в задоволенні похідних вимог.

З огляду на викладене суд апеляційної інстанції зазначає, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновку суду першої інстанції про недоведеність вибуття спірного нерухомого майна з володіння позивача поза його волею.

Суд першої інстанції дослідив зміст довіреності від 21.08.2018, обсяг повноважень представника, обставини передоручення, передання майна до статутного капіталу ПП «ВІНДС Ужгород» та подальшого відчуження корпоративних прав.

Водночас позивач не довів відсутності свого волевиявлення на первісне передання майна та не підтвердив належними й допустимими доказами підстав для його витребування. Доводи про подальше відчуження корпоративних прав, неотримання коштів і можливу недобросовісність представника самі по собі не свідчать про незаконність первісного переходу права власності. Оскільки обставин вибуття майна поза волею позивача не доведено, підстав для застосування статті 388 ЦК України та скасування державної реєстрації права власності відповідача на спірний об`єкт нерухомості немає.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги.

Відповідно до ч. 4 ст. 11 ГПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України від 28.10.2010 року №4241/03 Європейським судом з прав людини зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід сторін. Відповідно до ч. 23 рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006 року у справі Проніна проти України за заявою №63566/00 суд нагадує, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

З урахуванням наведеного та зважаючи на встановлені у справі обставини, суд апеляційної інстанції зазначає, що розглянуті доводи апеляційної скарги не дають підстав вважати, що оскаржуване судове рішення прийнято з порушенням норм матеріального права, судом не було з`ясовано обставин, що мають значення для справи або судом визнано встановленими обставини, що мають значення для справи, які не доведено належними доказами. Решта доводів апеляційної скарги законних висновків суду першої інстанції не спростовують.

Відповідно до ст. 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене вище, рішення суду підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга - без задоволення.

Судові витрати.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України, у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З урахуванням наведеного, судовий збір за подання апеляційної скарги покладається на скаржника.

Керуючись ст.129, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Західний апеляційний господарський суд

УХВАЛИВ:

1. Апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця Грабара Олександра Олександровича залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Закарпатської області від 24.06.2026 залишити без змін.

3. Судові витрати за подання апеляційної скарги покласти на скаржника.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення.

Постанову може бути оскаржено в касаційному порядку.

Повний текст постанови складено і підписано 02.11.2026.

Головуючий суддя В.О. Ржепецький

Судді Н.Л. Степанюк

Р.В. Міліціанов