Постанова від 02 листопада 2026 р. у справі №914/2855/26 — Західний апеляційний господарський суд

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 листопада 2026 рокуСправа № 914/2855/26

Західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючого судді Іванчук С.В., судді Міліціанов Р.В., Ржепецький В.О., розглянувши апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «ЕД-МАР» від 16.09.2026 (вх.№01-05/3091/26)

на ухвалу Господарського суду Львівської області від 10.09.2026 про передачу справи на розгляд іншого суду (суддя Березяк Н.Є.)

у справі №914/2855/26

за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю «ЕД-МАР»

до відповідача-1: Державної митної служби України в особі відокремленого підрозділу - Львівської митниці

до відповідача-2: Бюро економічної безпеки України в особі відокремленого підрозділу -Територіального управління Бюро економічної безпеки України у Львівській області

про: відшкодування майнової шкоди, завданої незаконними діями органів державної влади

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовної заяви та оскаржуваної ухвали суду першої інстанції.

Товариство з обмеженою відповідальністю «Ед-Мар» звернулося до Господарського суду Львівської області до Державної митної служби України в особі відокремленого підрозділу - Львівської митниці та Бюро економічної безпеки України в особі відокремленого підрозділу - Територіального управління Бюро економічної безпеки України у Львівській області про відшкодування майнової шкоди, завданої незаконними діями органів державної влади, у розмірі 7 761 986,29 грн.

Як встановлено зі змісту позовної заяви, позивач пов`язує заявлені вимоги, зокрема, з діями та бездіяльністю Державної митної служби України та Бюро економічної безпеки України, внаслідок яких, на думку позивача, йому завдано майнової шкоди.

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 10.09.2026 матеріали справи №914/2855/26 за позовом ТзОВ «Ед-Мар» до Державної митної служби України в особі відокремленого підрозділу - Львівської митниці та Бюро економічної безпеки України в особі відокремленого підрозділу - Територіального управління Бюро економічної безпеки України у Львівській області про відшкодування майнової шкоди, завданої незаконними діями органів державної влади передано за територіальною підсудністю до Господарського суду міста Києва.

Місцевий господарський суд, постановляючи оскаржувану ухвалу, дійшов таких висновків:

- згідно із ч. 5 ст. 30 ГПК України позови у спорах, у яких відповідачем є Кабінет Міністрів України, міністерство чи інший центральний орган виконавчої влади, Національний банк України, Рахункова палата, Верховна Рада Автономної Республіки Крим або Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласна, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, а також справи, у яких предметом спору є державна таємниця, розглядаються Господарським судом міста Києва;

- Державна митна служба України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів України; Бюро економічної безпеки України є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом;

- визначення позивачем відповідачів із зазначенням їх територіальних відокремлених підрозділів - Львівської митниці та Територіального управління БЕБ у Львівській області - не змінює правового статусу належних відповідачів, визначених у позовній заяві;

- сам позивач зазначає, що належними відповідачами у справі є Держава Україна в особі державних органів, неправомірними діями та бездіяльністю яких, на його думку, заподіяно шкоду, - Державна митна служба України та Бюро економічної безпеки України;

- враховуючи, що відповідачами у справі є Державна митна служба України та Бюро економічної безпеки України, які є центральними органами виконавчої влади, суд дійшов висновку, що дана справа відповідно до частини п`ятої статті 30 Господарського процесуального кодексу України підлягає розгляду Господарським судом міста Києва.

Короткий зміст вимог та узагальнених доводів учасників справи.

Товариство з обмеженою відповідальністю «Ед-Мар» подало апеляційну скаргу, в якій просить оскаржувану ухвалу Господарського суду Львівської області від 10 вересня 2026 року у справі № 914/2855/26 про передачу матеріалів справи за територіальною підсудністю до Господарського суду міста Києва – скасувати повністю; справу № 914/2855/26 за позовом ТзОВ «Ед-Мар» про відшкодування майнової шкоди, завданої незаконними діями органів державної влади направити до Господарського суду Львівської області для продовження розгляду.

Вимоги апеляційної скарги обґрунтовано тим, що оскаржувану ухвалу постановлено з неправильним застосуванням норм процесуального права. Апелянт покликається на такі доводи:

- наведений в ч. 5 ст. 30 ГПК України перелік є вичерпним, держава Україна як самостійний учасник цивільних відносин у ньому не зазначена;

- матеріальним носієм обов`язку відшкодувати шкоду і, відповідно, відповідачем у цій справі є держава Україна. Державна митна служба України та Бюро економічної безпеки України беруть участь у справі не як самостійні відповідачі, а як органи, через які держава реалізує свою процесуальну правосуб`єктність (аналогічний правовий висновок викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі №920/715/17; від 27.11.2019 у справі № 242/4741/16-ц; від 15.12.2020 у справі № 752/17832/14-ц);

- орган державної влади у спорі за статтями 1173, 1174 Цивільного кодексу України виступає процесуальним представником держави, а не стороною, яка відповідає за позовом у розумінні частини четвертої статті 45 Господарського процесуального кодексу України;

- порушення норм матеріального права щодо правового статусу держави як відповідача, суд першої інстанції допустив істотне процесуальне порушення, вийшовши за межі своїх повноважень при визначенні складу учасників справи;

- за відсутності підстав для виключної підсудності справа підсудна Господарському суду Львівської області.

Відповідач-1 та відповідач-2 правом на подання відзиву чи пояснень не скористались.

Рух справи в суді апеляційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 16.09.2026, сформовано колегію суддів у складі: Іванчук С.В (суддя-доповідач), судді Ржепецький В.О., Міліціанов Р.В.

Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 21.09.2026 апеляційну скаргу ТзОВ «Ед-Мар» від 16.09.2026 (вх.№01-05/3091/26) залишено без руху.

Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 05.10.2026, після усунення недоліків скаржником, відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Ед-Мар» від 16.09.2026 на ухвалу Господарського суду Львівської області від 10.09.2026 про передачу справи на розгляд іншого суду у справі №914/2855/26. На підставі ч. 13 ст. 8 ГПК України вирішено розгляд справи здійснювати в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами без повідомлення учасників справи.

08.10.2026 на адресу Західного апеляційного господарського суду від Господарського суду Львівської області надійшли матеріали справи №914/2855/26.

Ухвали суду доставлено учасникам справи, що підтверджується довідками про доставку електронних листів до електронних кабінетів.

Межі перегляду справи в суді апеляційної інстанції.

Відповідно до ст.269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Норми права та мотиви, якими керується суд апеляційної інстанції при ухваленні постанови та висновки суду за результатами розгляду апеляційної скарги.

Предметом апеляційного перегляду є перевірка законності та обґрунтованості ухвали Господарського суду Львівської області від 10.09.2026 у справі №914/2855/26, якою матеріали справи передано за територіальною підсудністю до Господарського суду міста Києва на підставі частини п`ятої статті 30 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до ч. 1 ст. 27 Господарського процесуального кодексу України позов пред`являється до господарського суду за місцезнаходженням чи місцем проживання відповідача, якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Згідно із ч. 5 ст. 30 Господарського процесуального кодексу України спори, у яких відповідачем є Кабінет Міністрів України, міністерство чи інший центральний орган виконавчої влади, Національний банк України, Рахункова палата, Верховна Рада Автономної Республіки Крим або Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські ради або обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, а також справи, матеріали яких містять державну таємницю, розглядаються місцевим господарським судом, юрисдикція якого поширюється на місто Київ, незалежно від наявності інших визначених цією статтею підстав для виключної підсудності такого спору іншому господарському суду.

Отже, законодавець установив спеціальне правило територіальної підсудності господарських справ, визначальним для застосування якого є участь у справі як відповідача одного із суб`єктів, прямо зазначених у частині п`ятій статті 30 Господарського процесуального кодексу України.

При цьому положення зазначеної норми не пов`язують застосування виключної підсудності з характером матеріально-правових вимог, підставами їх виникнення чи місцем учинення дій, у зв`язку з якими виник спір.

Щодо доводів апелянта про те, що належним відповідачем у справі є держава Україна, яка не зазначена у частині п`ятій статті 30 Господарського процесуального кодексу України.

Колегія суддів ураховує, що відповідно до частини другої статті 2 Цивільного кодексу України держава Україна є учасником цивільних відносин.

Згідно з частиною першою статті 170 Цивільного кодексу України держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади в межах їхньої компетенції, встановленої законом.

Відповідно до статті 1173 Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади при здійсненні ним своїх повноважень, відшкодовується державою незалежно від вини цього органу.

Статтею 1174 Цивільного кодексу України передбачено відшкодування державою шкоди, завданої фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень.

Таким чином, у правовідносинах щодо відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю державних органів, суб`єктом матеріально-правового обов`язку з її відшкодування є держава Україна, яка бере участь у відповідних правовідносинах через уповноважені державні органи.

Аналогічний правовий підхід викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі №920/715/17, від 27.11.2019 у справі №242/4741/16-ц та від 15.12.2020 у справі №752/17832/14-ц, на які посилається апелянт.

Колегія суддів зазначає, що визначення держави України суб`єктом матеріально-правової відповідальності за шкоду не виключає необхідності врахування правового статусу органів державної влади, через які держава бере участь у конкретному судовому провадженні, під час вирішення питання про територіальну підсудність справи.

Як убачається з матеріалів справи, позивач пред`явив вимогу про відшкодування майнової шкоди в розмірі 7 761 986,29 грн, пов`язуючи її виникнення з діями та бездіяльністю Державної митної служби України та Бюро економічної безпеки України.

При цьому безпосередньо в позовній заяві позивач визначив учасниками справи на стороні відповідачів Державну митну службу України в особі відокремленого підрозділу - Львівської митниці та Бюро економічної безпеки України в особі відокремленого підрозділу - Територіального управління Бюро економічної безпеки України у Львівській області.

Більше того, у розділі 5 позовної заяви позивач зазначив, що належними відповідачами є держава Україна в особі державних органів, неправомірними діями та бездіяльністю яких, за його твердженням, заподіяно шкоду, а саме Державної митної служби України та Бюро економічної безпеки України. (Том 1, а.с. 33)

Згідно з пунктом 1 Положення про Державну митну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06.03.2019 №227, Державна митна служба України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про Бюро економічної безпеки України» Бюро економічної безпеки України є центральним органом виконавчої влади, на який покладаються завдання щодо протидії правопорушенням, що посягають на функціонування економіки держави.

Таким чином, правовий статус обох державних органів, через які позивач визначив участь держави України в цій справі, відповідає категорії суб`єктів, зазначених у частині п`ятій статті 30 Господарського процесуального кодексу України.

Колегія суддів також ураховує правовий підхід, застосований Верховним Судом в ухвалі від 18.02.2026 у справі №204/10295/23.

У зазначеній справі предметом спору були вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Інструмент Донбасу» до держави України в особі Національної поліції України, Головного управління Національної поліції у місті Києві та Державної казначейської служби України про відшкодування матеріальних збитків.

Вирішуючи питання щодо направлення справи за встановленою юрисдикцією після закриття провадження, Верховний Суд застосував положення частини п`ятої статті 30 Господарського процесуального кодексу України та передав справу для продовження розгляду до Господарського суду міста Києва.

З огляду на наведене колегія суддів дійшла висновку, що доводи апелянта про незастосовність ч. 5 ст. 30 Господарського процесуального кодексу України виключно з тієї підстави, що матеріально відповідальним суб`єктом за заявленою позовною вимогою є держава Україна, не спростовують правильності висновку місцевого господарського суду.

Щодо доводів апелянта про самостійну зміну місцевим господарським судом складу відповідачів та порушення статті 48 Господарського процесуального кодексу України.

Колегія суддів відхиляє доводи апелянта про те, що суд першої інстанції, визначаючи територіальну підсудність справи, самостійно змінив склад відповідачів, фактично замінивши державу Україна на Державну митну службу України та Бюро економічної безпеки України без дотримання порядку, встановленого статтею 48 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до статті 45 Господарського процесуального кодексу України сторонами в судовому процесі є позивачі та відповідачі, а відповідачами - особи, яким пред`явлено позовну вимогу.

Статтею 48 цього Кодексу передбачено порядок залучення співвідповідача та заміни неналежного відповідача під час розгляду справи.

Разом із тим необхідно розмежовувати процесуальну дію щодо заміни неналежного відповідача або залучення співвідповідача та встановлення судом правового статусу учасників справи для вирішення питання про її територіальну підсудність. Як вбачається зі змісту оскаржуваної ухвали, суд першої інстанції не здійснював заміни відповідача, не залучав до участі у справі інших осіб та не змінював визначеного позивачем складу учасників справи.

Натомість місцевий господарський суд виходив зі змісту позовної заяви, в якій позивач самостійно зазначив Державну митну службу України та Бюро економічної безпеки України як державні органи, через які держава Україна бере участь у спорі.

Встановивши, що зазначені органи мають статус центральних органів виконавчої влади, суд першої інстанції надав оцінку цій обставині виключно з метою визначення належної територіальної підсудності справи.

Зазначені дії суду не є процесуальною заміною відповідача в розумінні статті 48 Господарського процесуального кодексу України, оскільки не супроводжувалися зміною учасників справи або покладенням на інших осіб процесуального статусу, якого вони не мали відповідно до змісту поданої позовної заяви.

При цьому колегія суддів погоджується з тим, що відповідно до принципу диспозитивності визначення відповідача, предмета та підстав позову належить до процесуальних прав позивача.

Водночас реалізація зазначеного права не усуває обов`язку суду застосувати імперативні положення процесуального законодавства щодо територіальної підсудності спору з урахуванням визначеного позивачем складу учасників та правового статусу відповідних державних органів.

Посилання апелянта на постанови Великої Палати Верховного Суду від 17.04.2018 у справі №523/9076/16-ц, від 20.06.2018 у справі №308/3162/15-ц та інші судові рішення щодо права позивача визначати відповідачів не спростовують наведеного висновку, оскільки оскаржуваною ухвалою не вирішувалося питання належності відповідачів за заявленою матеріально-правовою вимогою та не здійснювалася їх процесуальна заміна.

Щодо доводів апелянта про те, що визначення територіальних відокремлених підрозділів державних органів зумовлює підсудність справи Господарському суду Львівської області.

Колегія суддів зазначає, що відповідно до статті 95 Цивільного кодексу України філії та представництва юридичної особи не є юридичними особами та наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення.

Відокремлений підрозділ не є юридичною особою, стороною (відповідачем) у судовому процесі завжди виступає сама юридична особа — тобто відповідний державний орган.

Відтак зазначення у позовній заяві територіальних відокремлених підрозділів центральних органів виконавчої влади не свідчить про зміну правового статусу самих державних органів, від імені яких відповідні підрозділи здійснюють свої повноваження.

Як установлено судом першої інстанції, позивач визначив відповідачами Державну митну службу України в особі Львівської митниці та Бюро економічної безпеки України в особі Територіального управління БЕБ у Львівській області.

Отже, зазначення місцезнаходження відповідних територіальних підрозділів у місті Львові не змінює того, що позивач пов`язує заявлені вимоги з діяльністю державних органів, які мають статус центральних органів виконавчої влади.

Згідно з ч. 1 ст. 29 ГПК України, право вибору між судами (альтернативна підсудність) належить позивачу за винятком виключної підсудності, встановленої статтею 30 ГПК України.

Щодо доводів апелянта про необхідність застосування загальних правил територіальної підсудності та правил підсудності за місцем заподіяння шкоди.

Верховний Суд зазначив, що у випадку, коли відповідачем у справі є орган, визначений частиною п`ятою статті 30 Господарського процесуального кодексу України, розгляд такої справи належить до виключної компетенції Господарського суду міста Києва. Аналогічний правовий підхід щодо застосування частини п`ятої статті 30 Господарського процесуального кодексу України викладено у постанові Верховного Суду від 21.04.2022 у справі №917/1212/21.

Отже, встановлення спеціальної підсудності за суб`єктним критерієм виключає можливість визначення територіальної підсудності відповідного спору на підставі загальних правил, передбачених статтею 27 Господарського процесуального кодексу України, або альтернативних правил, установлених статтею 29 цього Кодексу.

Щодо доводів апелянта про порушення права на розгляд справи судом, встановленим законом.

Колегія суддів ураховує, що відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи незалежним та безстороннім судом, встановленим законом. У рішенні Європейського суду з прав людини від 20.07.2006 у справі «Сокуренко і Стригун проти України» зазначено, що поняття «суд, встановлений законом» охоплює не лише правові підстави існування суду, а й дотримання ним правил, які регулюють його діяльність.

Водночас колегія суддів зазначає, що саме дотримання встановлених процесуальним законом правил територіальної підсудності є необхідною умовою забезпечення права особи на розгляд справи судом, встановленим законом.

Оскільки частиною п`ятою статті 30 Господарського процесуального кодексу України для відповідної категорії спорів установлено виключну територіальну підсудність Господарському суду міста Києва, передача матеріалів справи до зазначеного суду не порушує права позивача на доступ до правосуддя, а навпаки, забезпечує розгляд спору судом, територіальна юрисдикція якого визначена законом.

Відтак доводи апелянта щодо порушення внаслідок постановлення оскаржуваної ухвали його права на суд, встановлений законом, є необґрунтованими.

Висновки апеляційного господарського суду.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (ч. 1 ст. 77 ГПК України).

В порядку положень ч. 1 ст. 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Зважаючи на те, що доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження, беручи до уваги межі перегляду оскаржуваного рішення, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що вимоги апеляційної скарги не підлягають задоволенню, а оскаржене рішення слід залишити без змін.

Судові витрати.

Відповідно до ч.1 ст.129 ГПК України судовий збір покладається: 1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін; 2) у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

За результатами розгляду справи, колегія суддів дійшла висновку про покладення сплати судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги, на скаржника.

Керуючись ст. ст. 86, 129, 236, 269, 270, 275, 276, 281, 282 ГПК України, Західний апеляційний господарський суд

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «ЕД-МАР» від 16.09.2026 (вх.№01-05/3091/26) – залишити без задоволення.

Ухвалу Господарського суду Львівської області від 10.09.2026 про передачу справи на розгляд іншого суду у справі №914/2855/26 – залишити без змін.

Судовий збір за перегляд справи у суді апеляційної інстанції покласти на скаржника.

Строки та порядок оскарження постанов (ухвал) апеляційного господарського суду визначені в § 1 глави 2 Розділу IV ГПК України.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення.

Повну постанову складено 03.10.26

Головуючий суддя Іванчук С.В.

суддя Ржепецький В.О.

суддя Міліціанов Р.В.