Постанова від 27 жовтня 2026 р. у справі №463/5971/26 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 жовтня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 463/5971/26 пров. № А/857/53372/26

суддя в 1-й інстанції – Яворський С.Й.

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Кушнір В.О.,

суддів Гуляка В.В., Ільчишин Н.В.

секретаря судового засідання: Плесак М.В.

позивача ОСОБА_1

представника відповідача не з`явився

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Личаківського районного суду м.Львова від 28 вересня 2026 року у справі №463/5971/26 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління патрульної поліції у Львівській області, Департаменту патрульної поліції про скасування постанови,

ВСТАНОВИВ:

І. ОПИСОВА ЧАСТИНА

1.1. КОРОТКИЙ ЗМІСТ ПОЗОВНИХ ВИМОГ

ОСОБА_1 звернувся в суд з позовною заявою до Управління патрульної поліції у Львівській області, Департаменту патрульної поліції, в якому просив визнати протиправною та скасувати постанову про накладення адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване не в автоматичному режимі, серії ЕНА №7412264 від 20.06.2026 року за ч.1 ст.121-3 КУпАП та закрити справу про адміністративне правопорушення.

1.2. КОРОТКИЙ ЗМІСТ РІШЕННЯ СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ

Личаківським районним судом м.Львова рішенням від 28 вересня 2026 року у задоволенні позову відмовлено.

1.3. КОРОТКИЙ ЗМІСТ ТА УЗАГАЛЬНЕНІ ДОВОДИ ВИМОГ АПЕЛЯЦІЙНОЇ СКАРГИ

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, яку обґрунтовує тим, що судом першої інстанції не враховано норми матеріального та процесуального права та не надано належної оцінки сукупності доказів у справі, що відповідно призвело до неправильного вирішення справи по суті. Апелянт звертає увагу суду на те, що поліцейськими патрульної служби здійснювалось фіксування несправностей транспортного засобу уже безпосередньо після його зупинки, відповідно відсутні належні та допустимі докази щодо того, що позивач здійснював керування автомобілем із неосвітленим номерним знаком, що, на його думку, є суттєвим при вирішені справи.

1.4.ПОЗИЦІЯ ІНШИХ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Відповідач скористався своїм процесуальним правом на подання відзиву у якому просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції – без змін.

1.5. МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ ТА ПОЗИЦІЯ АПЕЛЯЦІЙНОГО СУДУ

Відповідно до статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, відзиву на апеляційну скаргу, колегія суддів дійшла висновку, що подана скарга не підлягає задоволенню.

ІІ. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

2.1 ОБСТАВИНИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДАМИ

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, постановою про накладення адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване не в автоматичному режимі серія ЕНА №7412264 від 20.06.2026 року, ОСОБА_1 було притягнуто до адміністративної відповідальності у вигляді штрафу в розмірі 1190 гривень за ч.1 ст.121-3 КУпАП, у зв`язку з тим, що він 20 червня 2026 року о 23 годині 53 хвилин у м.Львові по вул. Науковій, 45, керував транспортним засобом RENAULТ CLIO д.н.з. НОМЕР_1 , із неосвітленим заднім державним номерним знаком, чим порушив п.2.9.в ПДР – керування водієм ТЗ з номерним знаком, перевернутим чи неосвітленим.

Позивач не погодився із вказаною постановою, вважає останню незаконною та звернувся до суду за захистом своїх порушених прав.

2.2. ДОВОДИ ТА МОТИВИ АПЕЛЯЦІЙНОГО СУДУ ТА ЗАСТОСОВАНІ НОРМИ ПРАВА.

Предметом судового дослідження за даними правовідносинами є протиправність постанови поліцейського про притягнення позивача до адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері дотримання правил дорожнього руху.

Стаття 14 Закону України «Про дорожній рух» зобов`язує учасників дорожнього руху знати і неухильно дотримуватися вимог цього Закону, Правил дорожнього руху та інших нормативних актів з питань безпеки дорожнього руху.

Порядок початку руху, зміни руху за напрямком, розташування транспортних засобів і пішоходів, вибору швидкості руху та дистанції, обгону та стоянки, проїзду перехресть, пішохідних переходів і залізничних переїздів, зупинок транспортних засобів загального користування, користування зовнішніми світловими приладами, правила пересування пішоходів, проїзд велосипедистів, а також питання організації руху та його безпеки на території України відповідно до статті 41 Закону України «Про дорожній рух» регулюються Правилами дорожнього руху (далі - ПДР), затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року №1306.

Пунктом 1.3 ПДР визначено, що учасники дорожнього руху зобов`язані знати й неухильно виконувати вимоги цих Правил, а також бути взаємно ввічливими.

Юридичні та фізичні особи, винні в порушенні законодавства про дорожній рух, відповідних правил, нормативів і стандартів, несуть відповідальність згідно з законодавством України (ст.53 Закону України «Про дорожній рух»).

Також, згідно із п.1.9 ПДР особи, які порушують ці Правила, несуть відповідальність згідно із законодавством.

Відповідно до підпункту «в» пункту 2.9 Правил дорожнього руху водієві забороняється керувати транспортним засобом із номерним знаком, який не освітлюється у темну пору доби або в умовах недостатньої видимості.

Згідно з пунктом 30.2 ПДР України номерні знаки транспортних засобів повинні бути чистими та достатньо освітленими.

Відповідно до ч.1 ст.121-3 КУпАП керування або експлуатація транспортного засобу без номерного знака, з номерним знаком, що не належить цьому засобу або не відповідає встановленим зразкам або вимогам, з номерним знаком, закріпленим у не встановленому для цього місці, перевернутим чи неосвітленим, закритим іншими предметами (в тому числі прозорими), з нанесенням покриття або застосуванням матеріалів, що перешкоджають чи ускладнюють його ідентифікацію, забрудненим номерним знаком, якщо така забрудненість не дає можливості чітко визначити символи або буквено-числову комбінацію номерного знака з відстані двадцяти метрів, а так само вчинення інших дій, спрямованих на умисне приховування номерного знака, - тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі сімдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Отже, зазначеною нормою прямо встановлено відповідальність саме за керування або експлуатацію транспортного засобу з неосвітленим номерним знаком. При цьому настання негативних наслідків або доведення неможливості ідентифікації такого номерного знака з певної відстані не є обов`язковими ознаками цього правопорушення.

Таким чином, для кваліфікації дій особи за частиною першою статті 121-3 КУпАП за вказаною ознакою визначальним є встановлення факту керування або експлуатації транспортного засобу з неосвітленим номерним знаком за обставин, коли відповідно до ПДР України його освітлення є обов`язковим, та наявності вини водія.

Відповідно до статті 251 КУпАП доказами у справі про адміністративне правопорушення є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку встановлюються наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Такі обставини можуть встановлюватися, зокрема, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, а також показаннями технічних приладів і технічних засобів, що мають функції фото- та відеозапису.

За змістом частини другої статті 77 КАС України обов`язок доказування правомірності оскаржуваного рішення покладається на відповідача як суб`єкта владних повноважень.

Водночас відповідно до статті 90 КАС України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, враховуючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Як установлено судом, підставою для притягнення позивача до адміністративної відповідальності стало керування транспортним засобом, задній номерний знак якого в темну пору доби не освітлювався.

При цьому колегія суддів звертає увагу, що позивач не заперечує факту перегорання лампи, призначеної для освітлення заднього номерного знака транспортного засобу.

Водночас істотним є те, що зазначена лампа була єдиним джерелом освітлення відповідного номерного знака, а тому її несправність зумовлювала відсутність передбаченого конструкцією транспортного засобу освітлення номера.

За таких обставин доводи апелянта не спростовують самого факту технічної несправності освітлювального приладу, наявність якої підтверджується також його поясненнями.

Оцінюючи посилання апелянта на те, що відеофіксацію правопорушення здійснено вже після зупинки транспортного засобу, колегія суддів зазначає таке.

Диспозицією частини першої статті 121-3 КУпАП передбачено відповідальність за керування або експлуатацію транспортного засобу з неосвітленим номерним знаком. Водночас зазначеною нормою не встановлено вимоги щодо обов`язкової фіксації відповідного правопорушення виключно під час перебування автомобіля в русі.

Тому сама по собі обставина здійснення відеозапису після зупинки транспортного засобу не свідчить про неналежність такого доказу та не виключає можливості його використання для встановлення фактичних обставин справи.

У цьому випадку відеозапис підлягає оцінці у взаємозв`язку з обставинами, які передували зупинці транспортного засобу, та поясненнями позивача щодо несправності лампи освітлення номерного знака.

Колегія суддів ураховує, що зупинка транспортного засобу після здійснення ним руху не змінює правової оцінки попереднього керування автомобілем.

Відтак установлення безпосередньо після зупинки автомобіля несправності єдиного джерела освітлення його номерного знака у сукупності з доказами попереднього керування та поясненнями водія може підтверджувати обставини, які стали підставою для притягнення останнього до адміністративної відповідальності.

Отже, доводи апелянта щодо здійснення відеофіксації після зупинки автомобіля самі по собі не спростовують установлених обставин правопорушення, оскільки доказове значення має не лише момент фіксації, а й зміст відповідного відеозапису та його взаємозв`язок з іншими доказами у справі.

Апеляційний суд, дослідивши надані відеозаписи, встановив, що ОСОБА_1 після огляду освітлення власного номерного знаку разом із представниками патрульної поліції підтвердив, що освітлювальна лампа номерного знаку не працювала, також із відеозапису вбачається, що позивачем було запропоновано усунути вказану несправність на місці, що самим ОСОБА_1 у відкритому судовому засіданні не заперечувалось.

Щодо посилань апелянта на положення пункту 31.5 ПДР України колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до пункту 31.5 ПДР України в разі виникнення в дорозі несправностей, зазначених у пункті 31.4 цих Правил, водій повинен ужити заходів для їх усунення, а якщо це зробити неможливо — рухатися якомога коротшим шляхом до місця стоянки або ремонту з дотриманням установлених запобіжних заходів.

Отже, зазначеною нормою врегульовано порядок дій водія у випадку виникнення відповідних технічних несправностей саме під час руху транспортного засобу.

При цьому пункт 31.4 ПДР України не визначає перегорання лампи освітлення номерного знака як окрему технічну несправність, хоча пункт 31.4.3 цих Правил містить загальні вимоги щодо зовнішніх світлових приладів транспортного засобу.

Водночас незалежно від віднесення відповідної несправності до передбачених пунктом 31.4 ПДР України випадків, пунктом 2.9 «в» цих Правил прямо встановлено заборону керування транспортним засобом із неосвітленим номерним знаком у темну пору доби або в умовах недостатньої видимості, за порушення якої передбачена спеціальна адміністративна відповідальність частиною першою статті 121-3 КУпАП.

Таким чином, положення пункту 31.5 ПДР України не встановлюють безумовного звільнення водія від адміністративної відповідальності за керування транспортним засобом із неосвітленим номерним знаком.

Застосування зазначеного пункту потребує встановлення обставин виникнення несправності саме під час руху, можливості її виявлення водієм та вжитих останнім заходів для усунення відповідної несправності.

Саме по собі посилання апелянта на можливість перегорання лампи під час руху не підтверджує того, що така несправність дійсно виникла після початку поїздки, а водій діяв відповідно до вимог пункту 31.5 ПДР України.

Разом з тим із відеозапису нагрудної камери поліцейського вбачається, що ОСОБА_1 на момент зупинення його патрульною поліцією надавав послуги щодо перевезення пасажира, відповідно ця обставина свідчить про те, що позивач не рухався до місця стоянки або ремонту, щоб усунути несправність свого транспортного засобу, як того вимагає пункт 31.5 ПДР України.

За наведених обставин колегія суддів відхиляє доводи апелянта про те, що положення пункту 31.5 ПДР України самі по собі виключають можливість притягнення його до адміністративної відповідальності.

Не заслуговують на увагу й доводи апелянта щодо необхідності застосування до спірних правовідносин статті 125 КУпАП.

Відповідно до статті 125 КУпАП адміністративна відповідальність у вигляді попередження передбачена за інші порушення Правил дорожнього руху, крім правопорушень, передбачених статтями 121–128, частинами першою і другою статті 129, статтями 139 і 140 цього Кодексу.

Таким чином, стаття 125 КУпАП має загальний характер і застосовується до порушень Правил дорожнього руху, відповідальність за які не передбачена спеціальними нормами КУпАП.

Натомість відповідальність за керування або експлуатацію транспортного засобу з неосвітленим номерним знаком прямо передбачена частиною першою статті 121-3 КУпАП.

Отже, діяння, за вчинення якого позивача притягнуто до адміністративної відповідальності, охоплюється диспозицією спеціальної норми, у зв`язку з чим правові підстави для застосування статті 125 КУпАП відсутні.

Стосовно доводів апелянта щодо можливості звільнення його від адміністративної відповідальності у зв`язку з малозначністю вчиненого правопорушення відповідно до статті 22 КУпАП колегія суддів зазначає таке.

Статтею 22 КУпАП передбачено, що при малозначності вчиненого адміністративного правопорушення орган (посадова особа), уповноважений вирішувати справу, може звільнити порушника від адміністративної відповідальності та обмежитися усним зауваженням.

Отже, зі змісту наведеної норми вбачається, що звільнення особи від адміністративної відповідальності за малозначністю правопорушення є правом, а не обов`язком уповноваженої посадової особи.

При цьому застосування статті 22 КУпАП передбачає саме можливість обмежитися усним зауваженням, яке за своєю правовою природою не є тотожним попередженню як виду адміністративного стягнення.

Відповідно до статті 222 КУпАП розгляд справ про адміністративні правопорушення, передбачені частиною першою статті 121-3 КУпАП, належить до повноважень органів Національної поліції.

Відтак вирішення питання щодо можливості звільнення особи від адміністративної відповідальності на підставі статті 22 КУпАП у спірних правовідносинах належить до дискреційних повноважень уповноваженого органу Національної поліції.

Аналогічну правову позицію викладено Верховним Судом у постанові від 26 травня 2020 року у справі № 520/2098/17, у якій зазначено, що вирішення питання про звільнення особи від адміністративної відповідальності за малозначністю вчиненого правопорушення належить до дискреційних повноважень органу, уповноваженого розглядати відповідну справу про адміністративне правопорушення.

Верховний Суд також наголосив, що суд не вправі підміняти уповноважений орган у реалізації зазначених дискреційних повноважень.

Водночас колегія суддів зауважує, що дискреційний характер відповідного повноваження не виключає перевірки судом правомірності його реалізації з урахуванням критеріїв, передбачених частиною другою статті 2 КАС України.

Однак незастосування працівником поліції положень статті 22 КУпАП саме по собі не свідчить про протиправність постанови про накладення адміністративного стягнення та не є безумовною підставою для її скасування.

Крім того, адміністративне правопорушення, передбачене частиною першою статті 121-3 КУпАП, має формальний склад, а тому відсутність негативних наслідків унаслідок керування транспортним засобом із неосвітленим номерним знаком не свідчать самі по собі про малозначність такого діяння.

Таким чином, посилання апелянта на те, що працівники поліції могли обмежитися усним зауваженням, не спростовують правомірності застосування передбаченого законом адміністративного стягнення, оскільки стаття 22 КУпАП не покладає на уповноважену посадову особу обов`язку звільняти правопорушника від адміністративної відповідальності.

З урахуванням наведеного, колегія суддів доходить висновку, що доводи апеляційної скарги щодо часу здійснення відеофіксації, можливості застосування пункту 31.5 ПДР України, кваліфікації діяння за статтею 125 КУпАП та звільнення від адміністративної відповідальності на підставі статті 22 КУпАП не спростовують установлених судом першої інстанції обставин та не свідчать про неправильне застосування ним норм матеріального права.

Оскільки частиною першою статті 121-3 КУпАП прямо передбачена адміністративна відповідальність за керування або експлуатацію транспортного засобу з неосвітленим номерним знаком, а наявними у справі доказами підтверджується вчинення позивачем відповідного правопорушення, підстав для висновку про неправомірність його притягнення до адміністративної відповідальності колегія суддів не вбачає.

Отже, суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, надав належну правову оцінку зібраним доказам та дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для скасування оскаржуваної постанови про накладення адміністративного стягнення.

Щодо доводів апелянта про неправильне зазначення судом першої інстанції норми КУпАП, за якою позивача притягнуто до адміністративної відповідальності, колегія суддів зазначає таке.

Як убачається з мотивувальної частини оскаржуваного рішення, суд першої інстанції зазначив, що «Вчинені дії являють склад адміністративного правопорушення передбаченого ч.2 ст.122 КУпАП».

Разом із тим зі змісту судового рішення в цілому вбачається, що предметом судового розгляду була правомірність притягнення позивача до адміністративної відповідальності саме за частиною першою статті 121-3 КУпАП. Суд першої інстанції дослідив обставини вчинення відповідного правопорушення, надав оцінку зібраним доказам та застосував норми законодавства, які регулюють спірні правовідносини.

За таких обставин колегія суддів вважає, що помилкове посилання в окремому реченні мотивувальної частини рішення на частину другу статті 122 КУпАП має характер очевидної технічної описки, яка не впливає на зміст ухваленого рішення та правильність висновків суду першої інстанції, а відтак не може бути самостійною підставою для його скасування.

Водночас відповідно до частини першої статті 253 КАС України суд, який постановив судове рішення, може з власної ініціативи або за заявою учасника справи чи іншої заінтересованої особи виправити допущені в ньому описки незалежно від набрання судовим рішенням законної сили.

Отже, зазначена неточність може бути усунута Личаківським районним судом м.Львова в порядку, передбаченому статтею 253 КАС України, без зміни суті ухваленого судового рішення.

Таким чином, наведені доводи апеляційної скарги не свідчать про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та не спростовують обґрунтованості його висновків щодо правомірності притягнення позивача до адміністративної відповідальності.

Щодо вимоги апелянта про повернення судового збору, сплаченого ним під час звернення до суду першої інстанції, колегія суддів зазначає таке.

Рішенням Конституційного Суду України від 09 вересня 2026 року № 10-р(ІІ)/2026 у справі про судовий збір у справах про адміністративні правопорушення надано конституційно узгоджене тлумачення положень Закону України «Про судовий збір», відповідно до якого зазначений Закон не передбачає справляння судового збору за подання позову про оскарження постанови про накладення адміністративного стягнення, а також відповідної апеляційної скарги.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 7 Закону України «Про судовий збір» сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила, за ухвалою суду в разі внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом.

Водночас колегія суддів звертає увагу, що судовий збір, про повернення якого просить апелянт, був сплачений ним під час звернення з позовною заявою до Личаківського районного суду м. Львова.

За таких обставин питання повернення зазначених коштів підлягає вирішенню в установленому законодавством порядку за відповідною заявою платника судового збору.

Отже, позивач не позбавлений права звернутися до Личаківського районного суду м.Львова, на рахунок якого було сплачено судовий збір, із заявою про його повернення з наданням відповідного платіжного документа.

2.3. ВИСНОВКИ АПЕЛЯЦІЙНОГО СУДУ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ АПЕЛЯЦІЙНОЇ СКАРГИ

Відповідно до статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду — без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи наведене, колегія суддів доходить висновку, що рішення Личаківського районного суду м. Львова від 28 вересня 2026 року у справі №463/5971/26 ухвалене на підставі правильно встановлених обставин справи, з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а наведені в апеляційній скарзі аргументи не спростовують висновків суду першої інстанції та не дають підстав для його скасування або зміни.

Керуючись статтями 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, —

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Личаківського районного суду м. Львова від 28 вересня 2026 року у справі №463/5971/26 – без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддяВ. О. Кушнір

суддіВ. В. Гуляк

Н. В. Ільчишин

Повне судове рішення складено 02.11.26