Постанова від 29 жовтня 2026 р. у справі №640/22743/19 — Шостий апеляційний адміністративний суд

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 640/22743/19 Прізвище судді (суддів) першої інстанції: Бабаєв А.І.,

Суддя-доповідач Кобаль М.І.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 жовтня 2026 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого Кобаля М.І.,

суддів Бужак Н.П., Черпака Ю.К.,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 30 квітня 2025 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Донецькій області про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного управління Національної поліції в Донецькій області (далі по тексту - відповідач, ГУ НП в Донецькій області) в якому просив

- визнати протиправним та скасувати наказ ГУ НП в Донецькій області від 17.10.2019 р. № 444 о/с, в частині звільнення полковника поліції ОСОБА_1 (0054999), начальника Нікольського відділення поліції Волноваського відділу поліції зі служби в поліції;

- поновити ОСОБА_1 на посаді начальника Нікольського відділення поліції Волноваського відділу поліції з 18 жовтня 2019 року;

- стягнути з ГУ НП в Донецькій області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 30 квітня 2025 року в задоволенні значеного позову відмовлено повністю.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, позивач, через свого представника, подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги повністю.

Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Частиною 2 статті 311 КАС України визначено, що якщо під час письмового провадження за наявними у справі матеріалами суд апеляційної інстанції дійде висновку про те, що справу необхідно розглядати у судовому засіданні, то він призначає її до апеляційного розгляду в судовому засіданні.

Колегія суддів, враховуючи обставини даної справи, а також те, що апеляційна скарга подана на рішення, перегляд якого можливий за наявними у справі матеріалами на підставі наявних у ній доказів, не вбачає підстав проведення розгляду апеляційної скарги за участю учасників справи у відкритому судовому засіданні.

В матеріалах справи достатньо письмових доказів для вирішення апеляційної скарги, а особиста участь сторін у розгляді справи не обов`язкова.

З огляду на викладене, колегія суддів визнала можливим розглянути справу в порядку письмового провадження.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін, виходячи з наступного.

Згідно із ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Частиною 1 ст. 242 КАС України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Як вірно встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, полковник ОСОБА_1 проходив службу в органах Національної поліції та обіймав посаду начальника Нікольського відділення поліції Волноваського відділу поліції.

17.10.2019 року ОСОБА_1 подано рапорт, в якому позивач просив звільнити його зі служби в Національній поліції України, за п.7 ч.1 ст.77 Закону України «Про Національну поліцію», з 18.10.2019 року.

Наказом ГУ НП в Донецькій області від 17.10.2019 р. № 444 о/с звільнено зі служби полковника поліції ОСОБА_1 , за п.7 ч.1 ст.77 Закону України «Про Національну поліцію» (за власним бажанням), з 18.10.2019 року (далі по тексту - оскаржуваний наказ).

В якості підстави для прийняття оскаржуваного наказу, відповідачем зазначено рапорт ОСОБА_1 від 17.10.2019.

Позивач, вважаючи оскаржуваний наказ протиправним, звернувся з даним позовом до суду за захистом своїх прав та законних інтересів.

Приймаючи рішення про відмову в задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що оскаржуваний наказ відповідачем прийнято обґрунтовано, тобто з урахування всіх обставин, що мають значення для прийняття такого рішення, оскільки позивач особисто написав рапорт про звільнення зі служби в Національній поліції України за власним бажанням, з 18.10.2019 року, що не заперечувалось позивачем.

Колегія суддів апеляційної інстанції погоджує висновок суду першої інстанції, оскільки він знайшов своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України визначає Закону України «Про Національну поліцію» від 02 липня 2015 р. №580-VIII (далі по тексту - Закон України №580-VIII, в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до ч.1 ст.47 Закону України №580-VIII призначення на посади поліцейських здійснюють посадові особи органів (закладів, установ) поліції відповідно до номенклатури посад, яку затверджує Міністерство внутрішніх справ України.

Згідно ч. 1 ст. 48 Закону України №580-VIII призначення та звільнення з посад поліцейських здійснюється наказами посадових осіб, зазначених у статті 47 цього Закону.

Відповідно до п. 7 ч. 1 статті 77 Закону 580-VIII, поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється, зокрема, за власним бажанням.

Частина 2-3 статті 77 вказаного Закону регламентує, що днем звільнення зі служби в поліції вважається день видання наказу про звільнення або дата, зазначена в наказі про звільнення. День звільнення вважається останнім днем служби.

Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що служба в поліції є добровільною і може бути припинена за власним бажанням поліцейського, відповідно до п. 7 ч. 1 статті 77 Закону №580-VIII, в будь-який момент.

Тобто, для звільнення поліцейського на підставі п. 7 ч. 1 ст. 77 (за власним бажанням) Закону України №580-VIII обов`язковою умовою є наявність добровільного волевиявлення поліцейського припинити службу в поліції та звільнитись за власним бажанням.

Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, 17.10.2019 ОСОБА_1 особисто написав рапорт про звільнення зі служби в Національній поліції України за власним бажанням, з 18.10.2019 року, що не заперечувалось позивачем.

Колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що ОСОБА_1 добровільно виявив бажання щодо звільнення зі служби з 18.10.2019 року за власним бажанням, у зв`язку з тим, що його не влаштовував режим роботи та заробітна плата, що підтверджується рапортом останнього від 17.10.2019 (а.с.30).

Таким чином, з огляду на волевиявлення позивача про звільнення за власним бажанням зі служби в поліції, у ГУ НП в Донецькій області були наявні правові підстави для звільнення ОСОБА_1 зі служби, на підставі п. 7 ч. 1 ст. 77 Закону України №580-VIII, тобто за власним бажанням.

Щодо доводів апелянта про те, що рапорт про звільнення за власним бажанням зі служби в поліції було складено ОСОБА_1 під тиском керівництва і він не відповідав його волі, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що вони не заслуговують на увагу суду, адже не підтверджені належними доказами в розумінні адміністративного судочинства.

Щодо доводів апелянта про те, що його звільнено під час перебування на лікарняному, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає наступне.

Так, згідно з ст.40 Кодексу законів про працю України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.

Тобто, за приписами ст.40 Кодексу законів про працю України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності.

Разом з тим, позивача звільнено зі служби в поліції за власною ініціативою, на підставі рапорту від 17.10.2019, а не за ініціативою ГУ НП в Донецькій області, а тому в даному випадку не можуть бути застосовані приписи ст.40 Кодексу законів про працю України, в якості заборони на звільнення позивача зі служби.

З огляду на зазначене, суд апеляційної інстанції доходить висновку про необґрунтованість зазначених посилань апелянта.

Щодо доводів позивача про те, що він 25.10.2019 подав заяви про намір продовжити службу в поліції, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає наступне.

Так, відповідно до п. 4 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про Національну поліціюґ» до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом акти законодавства застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.

Пункт 68 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 року № 114 (далі - Положення №114) особи рядового і начальницького складу, які виявили бажання звільнитися зі служби за особистим проханням, попереджають прямого начальника органу внутрішніх справ про прийняте ними рішення не пізніш як за три місяці до дня звільнення, про що подають рапорт за командою.

Верховний Суд в постанові від 10.05.2024 по справі № 120/5487/20-а зазначив, що у межах передбаченого пунктом 68 Положення № 114 строку з дня подання рапорту про звільнення сторони трудового договору мають право домовитися про звільнення у більш короткий строк. Такою домовленістю, зокрема, слід вважати зазначення в рапорті конкретної дати, з якої (до настання якої) працівник поліції має бажання звільнитися зі служби до закінчення передбаченого пунктом 68 Положення № 114 строку та згоду уповноваженого органу звільнити цього працівника у визначений ним термін. Отже, видача уповноваженим органом наказу про звільнення працівника поліції зі служби до закінчення передбаченого пунктом 68 Положення № 114 строку є правомірною у випадку, якщо таке прохання міститься у рапорті про звільнення.

Як вже вище зазначалося судом, 17.10.2019 ОСОБА_1 особисто написав рапорт про звільнення зі служби в Національній поліції України, за власним бажанням, з 18.10.2019 року.

З огляду на те, що позивач зазначив конкретну дату в рапорті про звільнення з якої не бажає в подальшому продовжувати службу в поліції - 18.10.2019 року, і яка була погоджена ГУ НП в Донецькій області, тобто позивач виявив бажання звільнитися зі служби до закінчення передбаченого пунктом 68 Положення строку.

За таких обставин, відповідачем, під час звільнення позивача зі служби в поліції, не було порушено строку визначеного статтею 68 Положення №114, а тому доводи апелянта в цій частині є безпідставними та не заслуговують на увагу суду.

Окрім того, заяву про відкликання рапорту про звільнення від 17.10.2019 позивачем було направлено 25.10.2019, а рапорт ОСОБА_1 про звільнення було реалізовано шляхом прийняття наказу ГУНП в Донецькій області від 17.10.2019 № 444 о/с про звільнення ОСОБА_1 у погоджений сторонами строк - 18.10.2019.

Таким чином, ОСОБА_1 подав рапорт про відкликання рапорту про звільнення вже після звільнення, що не створює правових наслідків для сторін.

Отже, колегія суддів апеляційної інстанції погоджує висновок суду першої інстанції, що ГУ НП в Донецькій області було правомірно прийнято оскаржуваний наказ від 17.10.2019 р. № 444 о/с про звільнення полковника поліції ОСОБА_1 (0054999) начальника Нікольського відділення поліції Волноваського відділу поліції зі служби в поліції, а тому підстави для задоволення позову відсутні.

Всі інші позовні вимоги є похідними, а тому не підлягають задоволенню.

Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.

Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 09.12.1994, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи

Згідно пункту 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Колегія суддів апеляційної інстанції доходить до висновку, що інші доводи апелянта не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, а тому судом до уваги не приймаються.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Отже, колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що судом першої інстанції було вірно встановлено фактичні обставини справи, надано належну оцінку дослідженим доказам, прийнято законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права.

Обставини, викладені в апеляційній скарзі, до уваги не приймаються, оскільки є необґрунтованими та не є підставами для скасування рішення суду першої інстанції.

В зв`язку з цим, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Відповідно до ч. 1 ст. 257 КАС України за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності.

Так, згідно ч. 1 ст. 260 КАС України питання про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження у справі.

Згідно з п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності.

Керуючись ст.ст. 242, 257, 260, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 30 квітня 2025 року - залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя: М.І. Кобаль

Судді: Н.П. Бужак

Ю.К. Черпак

Повний текст виготовлено 30.10.2026 року