Постанова від 29 жовтня 2026 р. у справі №420/9983/26 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

30 жовтня 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/9983/26

Перша інстанція: суддя Радчук А.А.,

повний текст судового рішення

складено 24.06.2026, м. Одеса

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

судді-доповідача Голуб В.А.,

суддів: Осіпова Ю.В., Скрипченка В.О.,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 24 червня 2026 року у справі № 420/9983/26 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії, -

В С Т А Н О В И В:

До Одеського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 , в якій позивач просить:

визнати протиправною бездіяльність відповідача військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 21.11.2024 по 27.03.2026;

стягнути з відповідача військової частини НОМЕР_1 середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 21.11.2024 по 27.03.2026 в сумі 163 362, 54 грн.;

визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати компенсації втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів виплати індексації та грошового забезпечення, виплачених 27.03.2026 на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 16.09.2024 у справі № 420/16130/24;

зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити компенсацію втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів виплати індексації та грошового забезпечення, виплачених 27.03.2026 на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 16.09.2024 у справі № 420/16130/24.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 24 червня 2026 року суд задовольнив частково позов ОСОБА_1 . Визнав протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 22.11.2024 по 26.03.2026. Стягнув з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 22.11.2024 по 26.03.2026 у сумі 82 656, 58 грн. Визнав протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 компенсації втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів виплати грошового забезпечення, виплаченого 27.03.2026 на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 16.11.2024 у справі № 420/16130/24, відповідно до Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 № 159. Зобов`язав військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів грошового забезпечення, виплаченого 27.03.2026 на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 16.11.2024 у справі № 420/16130/24, відповідно до Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 № 159. В іншій частині позовних вимог – відмовив.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, представник військової частини НОМЕР_1 подав апеляційну скаргу.

На обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт зазначив про відсутність підстав для визнання бездіяльності відповідача протиправною щодо стягнення середнього заробітку, оскільки розмір належних звільненому працівникові сум і розмір відшкодування за час затримки розрахунку визначаються органом, який ухвалює рішення по суті спору. Скаржник підкреслює, що виключення зі списків особового складу військової частини у зв`язку з переведенням не є завершенням (припиненням) проходження військової служби, а свідчить лише про її продовження за новим місцем служби. Відтак, виплата грошового забезпечення позивачу здійснюється за новим місцем служби з дня, наступного за днем виключення зі списків особового складу військової частини. З огляду на вказану правову позицію Верховного Суду, у позові про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при переведенні слід відмовити.

Окрім того, відповідач звернув увагу на те, що позивачем не було сплачено судовий збір за подання позовної заяви, адже середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не належить до структури заробітної плати, оскільки має іншу правову природу та є спеціальною компенсаційною санкцією стосовно роботодавця.

Також апелянт зазначає, що у випадку нарахування сум на виконання судового рішення підстава для виплати компенсації втрати частини доходів виникає саме у зв`язку з виконанням такого рішення. Визначальними обставинами для виплати компенсації є дати нарахування та фактичної виплати відповідних доходів, оскільки основною умовою для застосування статті 2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» є порушення встановлених строків виплати вже нарахованих доходів.

З огляду на викладене, апелянт просить рішення Одеського окружного адміністративного суду від 24 червня 2026 року у справі № 420/9983/26 в частині задоволених позовних вимог скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 відмовити повністю.

Позивач своїм правом на надання відзиву не скористався.

Справу розглянуто судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження на підставі ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до наступного.

Так, судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 проходив військову службу за контрактом у військовій частині НОМЕР_1 .

Згідно з витягом з наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 21.11.2024 № 335, штаб-сержанта контрактної служби ОСОБА_1 , техніка 2 дивізіону військової частини НОМЕР_1 , звільненого наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по особовому складу) від 18 листопада 2024 року № 63-РС, відповідно до пункту третього частини п`ятої статті 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" звільнено з військової служби у відставку за підпунктом "б", з 21.11.2024 виключено із списків особового складу частини та усіх видів забезпечення.

За наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 21.11.2024 № 335 позивачу призначено до виплати:

згідно з частиною 12 статті 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", статті 16-20 Закону України "Про відпустки", абзацу третього частини 14 статті 10-1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" та у зв`язку з набуттям чинності рішення Верховного Суду України від 16 травня 2019 року у справі № 620/4218/18 (адміністративне провадження № П39901/4/19), - грошову компенсацію невикористаних 14 календарних діб на рік з 2019 по 2024 роки, як учасникам бойових дій;

одноразову грошову допомогу по звільнено відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 17 вересня 2014 року № 393 за 09 (дев`ять) повних календарних безперервних років служби.

Після звільнення з військової служби між позивачем та відповідачем виникли спірні правовідносини щодо нарахування та виплати грошового забезпечення.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 16.11.2024 у справі № 420/16130/24 визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 суми індексації грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 28.02.2018. Зобов`язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 суми індексації грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 28.02.2018 із встановленням базового місяця для нарахування індексації - січень 2008 року. Визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати індексації грошового забезпечення не в повному обсязі за період з 01.03.2018 по 18.07.2022 без урахування фіксованої величини 4 053, 55 грн. Зобов`язано військову частину НОМЕР_1 здійснити нарахування та виплату на користь ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення у фіксованій величині 4 053, 55 грн. в місяць за період з 01.03.2018 по 18.07.2022 включно відповідно до приписів абзаців 4, 6 пункту 5 “Порядку проведення індексації грошових доходів населення”, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року № 1078. Визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо непроведення нарахування грошового забезпечення ОСОБА_1 з 30.01.2020 по 31.12.2020, з урахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року. Зобов`язано військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок грошового забезпечення ОСОБА_1 (щомісячні основні види грошового забезпечення, щомісячні додаткові види грошового забезпечення та одноразові додаткові види грошового забезпечення) з 30.01.2020 по 31.12.2020, виходячи із розмірів посадового окладу та окладу за військове звання, які визначити шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2020 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно додатків 1 і 14 до постанови Кабінету Міністрів України “Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб” від 30 серпня 2017 року № 704, з урахуванням виплачених сум. Визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо непроведення нарахування грошового забезпечення ОСОБА_1 з 01.01.2021 по 31.12.2021, з урахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року. Зобов`язано військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок грошового забезпечення ОСОБА_1 (щомісячні основні види грошового забезпечення, щомісячні додаткові види грошового забезпечення та одноразові додаткові види грошового забезпечення) з 01.01.2021 по 31.12.2021, виходячи із розмірів посадового окладу та окладу за військове звання, які визначити шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2021 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1 і 14 до постанови Кабінету Міністрів України “Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб” від 30 серпня 2017 року № 704, з урахуванням виплачених сум. Визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо непроведення нарахування грошового забезпечення ОСОБА_1 з 01.01.2022 по 18.07.2022, з урахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року. Зобов`язано військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок грошового забезпечення ОСОБА_1 (щомісячні основні види грошового забезпечення, щомісячні додаткові види грошового забезпечення та одноразові додаткові види грошового забезпечення) з 01.01.2022 по 18.07.2022, виходячи із розмірів посадового окладу та окладу за військове звання, які визначити шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2022 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1 і 14 до постанови Кабінету Міністрів України “Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб” від 30 серпня 2017 року № 704, з урахуванням виплачених сум. В іншій частині позову - відмовлено.

27.03.2026 на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 16.11.2024 у справі № 420/16130/24 на рахунок позивача від військової частини НОМЕР_1 зараховані кошти у сумі 276 199, 87 грн.

Як вважає позивач, оскільки його виключено зі списків особового складу, у зв`язку зі звільнення з військової служби 21.11.2024, а остаточний розрахунок проведено 27.03.2026, то відповідачем допущено затримку розрахунку при звільненні, яка компенсується виплатою середнього заробітку, відповідно до ст. 117 Кодексу законів про працю України.

Вважаючи протиправною бездіяльність відповідача, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Задовольняючи частково позов суд першої інстанції виходив з того, що позивач має право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби за період з 22.11.2024 (день, наступний за днем виключення зі списків особового складу) по 26.03.2026 (день, що передує даті проведення остаточного розрахунку). При цьому суд зазначив, що розрахунок середнього заробітку підлягає здійсненню з урахуванням законодавчого обмеження строком у шість місяців, а також із дотриманням принципів співмірності та пропорційності.

Крім того, оскільки остаточний розрахунок із грошового забезпечення було проведено з позивачем лише 27.03.2026, а не в день виключення зі списків особового складу військової частини, суд першої інстанції дійшов висновку про порушення встановлених строків виплати грошового забезпечення (яке за своєю правовою природою є доходом). З огляду на це суд дійшов висновку про наявність у позивача права на нарахування та виплату компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати.

Надаючи оцінку доводам апеляційної скарги, колегія суддів зазначає наступне.

В першу чергу, колегія суддів вважає за необхідне дослідити правомірність стягнення на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Частиною другою статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.

Тобто, суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Приписами частини 5 статті 17 Конституції України установлено, що держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Цією ж статтею передбачено, що право особи на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно з частинами другою - четвертою статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.

До складу грошового забезпечення входять посадовий оклад, оклад за військовим званням, щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія), одноразові додаткові види грошового забезпечення.

У відповідності із частиною 2 статті 24 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Пунктом 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008 передбачено, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.

Слід зазначити, що на даний час Законом України від 20.12.1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та Положенням про проходження громадянами України військової служби у Збройних України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008 не врегульовані питання, пов`язані з виплатою грошового забезпечення або відповідних компенсацій військовослужбовцям у разі затримки проведення з ними повного розрахунку за час служби, не установлено порядку здійснення розрахунку зі звільненою особою, зокрема, дати проведення остаточного розрахунку та відповідальності роботодавців за невчасне здійснення виплат всіх сум, які підлягають сплаті.

Разом з цим, вказане ставить таких осіб у вкрай невигідне становище, оскільки фактично позбавляє їх гарантій на фінансове забезпечення соціально-побутових потреб та створює умови для неналежного виконання роботодавцем своїх обов`язків.

Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці від 01 липня 1949 року № 95 «Про захист заробітної плати», ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, незалежно від назви оплати праці і методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

Статтею 12 вказаної Конвенції установлено, що коли минає термін трудового договору, остаточний розрахунок заробітної плати, належної працівнику, має бути проведено відповідно до національного законодавства, колективного договору чи рішення арбітражного органу, або - коли немає такого законодавства, угоди чи рішення - в розумний термін з урахуванням умов контракту.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 07.05.2002 за № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.

За загальним правилом, норми спеціального законодавства є пріоритетними перед нормами загальними. Тобто, норми Кодексу законів про працю України підлягають застосуванню у разі, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини.

З аналізу наведених вище приписів законодавства України слідує, що у спірних правовідносинах повинні застосовуватись не тільки норми спеціального законодавства, але й трудового.

Так, частиною 1 статті 47 КЗпП України регламентовано, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

За правилами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Положеннями статті 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. Приписами частини першої цієї статті установлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Згідно із частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» текст статті 117 КЗпП України викладено в такій редакції:

«У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті».

Закон України № 2352-ІХ та відповідно і нова редакція статті 117 КЗпП України набрали чинності з 19 липня 2022 року.

Оскільки в даному випадку спеціальним законодавством не установлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, колегія суддів дійшла висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби.

З урахуванням викладеного, апеляційний суд уважає правильним висновок суду першої інстанції щодо наявності правових підстав для застосування норм статті 116 та 117 КЗпП України у спірному випадку, та як наслідок безпідставність доводів скаржника в цій частині.

Так, підставою для виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку є невиплата при звільненні всіх сум, що належать працівникові від підприємства, установи чи організації. Норми КЗпП України не конкретизують, за які саме види виплат має нараховуватися середній заробіток, а за які ні.

Щодо виплати коштів на виконання рішення суду, колегія суддів зауважує, що вказаним рішенням була визнана протиправною бездіяльність відповідача в частині невиплати індексації та грошового забезпечення, а тому кошти, виплачені на виконання цього судового рішення, є складовою належного позивачеві грошового забезпечення, яке не було виплачено в день звільнення. Відтак факт невиплати грошового забезпечення в повному обсязі, який установлений судовим рішенням, що набрало законної сили, підтверджує наявність підстав для застосування до відповідача відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, за весь період затримки розрахунку.

З огляду на вказане, колегія суддів погоджується з висновками місцевого суду, що позивач має право на нарахування та виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Посилання апелянта на те, що розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні визначається судом, у зв`язку з чим у діях відповідача відсутня протиправна бездіяльність, колегія суддів вважає помилковими.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що роботодавець (у цьому випадку - військова частина) під час виключення військовослужбовця зі списків особового складу та проведення остаточного розрахунку не позбавлений права і обов`язку самостійно обрахувати та виплатити належні позивачу суми середнього заробітку.

Доводи апелянта про те, що позивача не було звільнено з військової служби, а лише переведено до іншого місця її проходження, колегія суддів також відхиляє, адже згідно з витягом із наказу командира військової частини від 21 листопада 2024 року № 335 позивача було саме звільнено з військової служби у запас за станом здоров`я та виключено зі списків особового складу частини.

Водночас суд апеляційної інстанції перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції виключно в межах доводів та вимог, викладених в апеляційній скарзі. Апелянт в свою чергу не оскаржує правильність розрахунку суми середнього заробітку, а тому у суду апеляційної інстанції відсутні правові підстави для перевірки правильності арифметичного обчислення вказаної суми, здійсненого судом першої інстанції.

Щодо компенсації втрати частини доходів, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно зі статтею 1 Закону України від 19.10.2000 № 2050-ІІІ «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» (далі - Закон № 2050-ІІІ) підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Відповідно до статті 2 Закону № 2050-ІІІ компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати (далі компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру:

пенсії або щомісячне довічне грошове утримання (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством);

соціальні виплати;

стипендії;

заробітна плата (грошове забезпечення);

сума індексації грошових доходів громадян;

суми відшкодування шкоди, заподіяної фізичній особі каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я;

суми, що виплачуються особам, які мають право на відшкодування шкоди у разі втрати годувальника.

Згідно з абзацом шостим пункту 3 Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 № 159 (далі Порядок № 159), компенсації підлягають грошові доходи, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру, зокрема, сума індексації грошових доходів громадян та грошового забезпечення.

Таким чином, у випадку бездіяльності роботодавця щодо нарахування та виплати працівнику грошового забезпечення у повному обсязі, такий працівник має право на компенсацію втрати доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати за умови зобов`язання роботодавця здійснити донарахування належних працівникові сум доходів.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 20.12.2019 у справі № 822/1731/16, від 21.03.2023 у справі № 620/7687/21.

Як правильно встановлено судом першої інстанції, що на виконання рішення суду у справі № 420/16130/24 відповідачем виплачено грошові кошти у розмірі 276 199, 87 грн.

Проте, компенсація втрати частини доходів відповідачем разом з грошовим забезпеченням позивачу не нарахована.

Статтею 4 Закону № 2050-ІІІ встановлено, що виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.

Відповідно до частини першої статті 7 Закону № 2050-ІІІ і пункту 8 Порядку № 159 відмова власника або уповноваженого ним органу (особи) від виплати компенсації може бути оскаржена громадянином у судовому порядку.

Аналіз правових норм статей 1, 2, 4 Закону № 2050-ІІІ і Порядку № 159 свідчить, що ними фактично встановлено (визначено) обов`язок відповідного підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання у разі порушення встановлених строків виплати доходу (в тому числі грошового забезпечення) громадянам провести їх компенсацію (нарахувати та виплатити) у добровільному порядку в тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості з перерахованого грошового забезпечення. Крім того, відмова відповідача у виплаті компенсації громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати у розумінні статті 7 Закону № 2050-ІІІ не обов`язково має висловлюватися через ухвалення окремого акта індивідуальної дії, оскільки це не передбачено законодавством. Зазначену норму варто тлумачити у її системному зв`язку з нормами статей 2-4 Закону № 2050-ІІІ, які визначають, що компенсація втрати частини доходів через порушення строку їх виплати повинна нараховуватись у місяці, в якому проведено виплату заборгованості. Відповідно невиплата компенсації у вказаний період свідчить про відмову виплатити таку згідно із Законом № 2050-ІІІ і не потребує оформлення відмови окремим рішенням. Вчинення ж відповідачем активної дії, що проявляється, зокрема, у наданні листа-відповіді на звернення особи щодо виплати належних їй сум компенсації, слід розглядати лише як додаткову форму повідомлення про відмову.

Аналогічні правові висновки сформульовані у постанові Верховного Суду від 02.04.2024 у справі № 560/8194/20.

Щодо доводів апелянта про несплату позивачем судового збору за подання позовної заяви, колегія суддів зауважує, що позивач є особою з інвалідністю (II групи), а тому в силу норми закону звільнений від його сплати.

Відтак, враховуючи все вищевикладене, на думку колегії суддів, суд першої інстанції правильно дійшов висновку про те, що відповідач протиправно не нарахував і не виплатив позивачу компенсацію втрати частини доходів при виплаті йому грошового забезпечення на виконання вищевказаного рішення Одеського окружного адміністративного суду.

За таких обставин, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для часткового задоволення позову.

Повноваження суду апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення встановлені статтею 315 КАС України.

Відповідно до пункту першого частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

За змістом частини першої статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, на підставі правильно встановлених обставин справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Керуючись статтями 308, 309, 315, 316, 321, 322, 325 КАС України,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 24 червня 2026 року у справі № 420/9983/26 - залишити без задоволення.

Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 24 червня 2026 року у справі № 420/9983/26 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку виключно у випадках, передбачених ч. 4 ст. 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Суддя-доповідач В.А. Голуб

СуддіЮ.В. Осіпов В.О. Скрипченко