Рішення від 19 жовтня 2026 р. у справі №509/5885/26 — Овідіопольський районний суд Одеської області

Справа № 509/5885/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 жовтня 2026 року Овідіопольський районний суд Одеської області у складі:

головуючого судді - Кочко В.К.,

при секретарі - Савченко М.В.,

за участі позивача - ОСОБА_1 ,

представника відповідача - Шишлюк В.Р.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду селища Овідіополь у порядку спрощеного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю "Керуюча компанія "ІНВЕСТ ПРОСТІР" про стягнення безпідставно набутих грошових коштів

ВСТАНОВИВ:

21.08.2026 р. ОСОБА_1 в особі представника – адвоката Баранівського Вадима Олександровича звернувся до Овідіопольського районного суду Одеської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «КЕРУЮЧА КОМПАНІЯ «ІНВЕСТ ПРОСТІР» про стягнення безпідставно набутих грошових коштів у розмірі 37 487,12 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що на підставі договору про відступлення права вимоги від 27 лютого 2025 року № 606-2025 набув права та обов`язки покупця за договором купівлі-продажу майнових прав від 02 лютого 2024 року щодо нежитлового приміщення № 606 площею 33,2 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .

Позивач посилався на те, що відповідно до пункту 5.3.6.1 договору купівлі-продажу майнових прав обов`язок покупця щодо відшкодування тимчасових експлуатаційних витрат виникає з дати підписання акта приймання-передачі майнових прав або з моменту фактичного використання об`єкта нерухомості. Водночас акт приймання-передачі майнових прав було підписано лише 01 червня 2026 року, а до зазначеної дати позивач, за його твердженням, приміщенням не користувався, доступу до нього не мав та ключів не отримував.

Незважаючи на це, 03 червня 2026 року відповідач виставив позивачу рахунок № 1759 на суму 37 487,12 грн за відшкодування експлуатаційних витрат за період з 01 лютого 2025 року по 31 травня 2026 року, який позивач оплатив 05 червня 2026 року.

На переконання позивача, нарахування та отримання відповідачем зазначених коштів здійснено за відсутності належної правової підстави, оскільки у відповідний період не настали передбачені договором обставини, з якими пов`язується виникнення обов`язку з відшкодування експлуатаційних витрат. Крім того, позивач зазначив, що відповідач не надав документів, які підтверджують фактичне понесення відповідних витрат, їх склад, розмір та порядок розрахунку.

Позивач також вказав, що 11 серпня 2026 року направив відповідачу досудову вимогу про повернення сплачених грошових коштів.

Посилаючись на положення статей 1212, 1213 ЦК України, позивач просив суд стягнути з відповідача на свою користь безпідставно набуті грошові кошти у розмірі 37 487,12 грн, витрати на професійну правничу допомогу, а також вирішити питання про розподіл судових витрат.

Ухвалою Овідіопольського районного суду Одеської області від 24 серпня 2026 року прийнято до розгляду позовну заяву ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Керуюча компанія «ІНВЕСТ ПРОСТІР» про стягнення безпідставно набутих грошових коштів та відкрито провадження у справі.

14 жовтня 2026 року представник позивача – адвокат Баранівський Вадим Олександрович через підсистему «Електронний суд» подав заяву про долучення документів на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу.

У зазначеній заяві представник позивача вказав, що витрати на професійну правничу допомогу становлять 10 000,00 грн, що відповідає попередньому (орієнтовному) розрахунку судових витрат, наведеному в позовній заяві. На підтвердження складу, обсягу та вартості наданої правничої допомоги просив долучити до матеріалів справи договір про надання правової допомоги від 07 серпня 2026 року, акт № 1 приймання-передачі наданої професійної правничої допомоги від 14 жовтня 2026 року та рахунок № 1 від 14 жовтня 2026 року.

Крім того, представник позивача просив суд врахувати подані документи під час вирішення питання про розподіл судових витрат та стягнути з відповідача на користь позивача витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 10 000,00 грн.

16 жовтня 2026 року представник відповідача подав відзив на позовну заяву, в якому заперечував проти задоволення позовних вимог, посилаючись на їх необґрунтованість та відсутність правових підстав для повернення спірних грошових коштів.

В обґрунтування своїх заперечень відповідач зазначив, що торгово-офісний центр, у якому розташоване нежитлове приміщення № 606, було прийнято в експлуатацію 04 грудня 2024 року, а з 01 лютого 2025 року передано в управління та обслуговування відповідачу на підставі договору № 01/02/25 та відповідного акта приймання-передачі об`єкта і технічної документації.

Відповідач вказував, що з моменту укладення договору про відступлення права вимоги від 27 лютого 2025 року позивач набув не лише майнових прав на нежитлове приміщення, а й передбачених договором обов`язків покупця. На переконання відповідача, відсутність підписаного акта приймання-передачі майнових прав та фактичного користування приміщенням не звільняє позивача від участі у витратах на утримання торгово-офісного центру, оскільки відповідні послуги спрямовані на забезпечення належного технічного стану будівлі, її конструктивних елементів, інженерних систем та місць загального користування і надаються незалежно від використання окремого приміщення.

Крім того, відповідач зазначив, що 27 лютого 2025 року позивачу було запропоновано укласти договір про надання послуг з управління та обслуговування торгово-офісного центру, а також підписати акт-допуск до проведення ремонтних робіт у нежитловому приміщенні, однак позивач від підписання зазначених документів відмовився. Також відповідач посилався на направлення забудовником листа-повідомлення від 24 жовтня 2025 року щодо готовності передати приміщення та необхідності оформлення відповідних документів.

Стосовно розміру нарахованих експлуатаційних витрат відповідач зазначив, що їх структура визначена відповідними кошторисами, якими встановлено тариф на утримання та обслуговування торгово-офісного центру з 01 лютого 2025 року в розмірі 42,00 грн за 1 кв. м, а з 01 червня 2025 року – 64,02 грн за 1 кв. м. На думку відповідача, відсутність детального розрахунку безпосередньо в рахунку на оплату не свідчить про безпідставність нарахувань, оскільки відомості про складові тарифу містяться в окремих документах.

Відповідач також посилався на положення публічного договору про надання послуг з управління та утримання торгово-офісного центру від 10 вересня 2025 року, відповідно до яких приєднання споживача до договору може здійснюватися, зокрема, шляхом оплати рахунку або фактичного користування послугами.

Заперечуючи проти застосування статті 1212 ЦК України, відповідач стверджував, що спірні кошти отримано на правовій підставі як оплату фактично наданих послуг з експлуатації та утримання торгово-офісного центру. При цьому відповідач наголошував, що добровільна сплата позивачем рахунку, в якому були зазначені призначення платежу та період нарахування, з подальшим оспорюванням правової підстави такого платежу підлягає оцінці з урахуванням принципу добросовісності та заборони суперечливої поведінки.

Відповідач просив суд відмовити у задоволенні позову в повному обсязі та стягнути з позивача на свою користь понесені судові витрати. Попередній (орієнтовний) розмір витрат відповідача на професійну правничу допомогу визначено в сумі 20 000,00 грн.

17 жовтня 2026 року представник позивача – адвокат Баранівський Вадим Олександрович через подав до суду відповідь на відзив, у якій не погодився з доводами відповідача та наполягав на задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Обґрунтовуючи свою позицію, представник позивача зазначив, що складені 27 лютого 2025 року акти про відмову від підписання договору на обслуговування та акта-допуску до проведення ремонтних робіт не підтверджують недобросовісної поведінки позивача. За твердженням позивача, відмова від укладення договору на обслуговування була зумовлена включенням до його умов обов`язкового одноразового внеску в розмірі 20 000,00 грн до резервного фонду, необхідність та розмір якого не були належним чином обґрунтовані. При цьому позивач наголошував, що запропонований акт-допуск не підтверджував фактичної передачі йому приміщення чи надання доступу до нього.

Також представник позивача заперечував проти застосування до спірних правовідносин умов публічного договору від 10 вересня 2025 року, посилаючись на відсутність доказів належного доведення його умов до відома позивача та вчинення останнім дій, які могли б свідчити про прийняття відповідної пропозиції. Зокрема, зазначив, що позивач уперше ознайомився з текстом публічного договору лише після отримання відзиву 16 жовтня 2026 року, а тому сплата рахунку від 03 червня 2026 року не може розцінюватися як приєднання до такого договору. Крім того, позивач вказував на неможливість поширення умов публічного договору на правовідносини, які виникли до його укладення.

Стосовно застосування статей 322 та 360 ЦК України представник позивача зазначив, що протягом спірного періоду позивач не набув права власності на нежитлове приміщення, а мав лише майнові права на нього. На думку позивача, до моменту передачі приміщення за актом приймання-передачі обов`язок щодо його утримання та участі у витратах на утримання торгово-офісного центру покладався на забудовника.

Окремо представник позивача посилався на вимушений характер оплати рахунку № 1759 від 03 червня 2026 року. Зазначив, що забудовник повідомив позивача про можливість одностороннього розірвання договору купівлі-продажу майнових прав у зв`язку з нібито ухиленням від прийняття приміщення, а отримання документів та ключів було поставлено в залежність від попередньої сплати експлуатаційних витрат. На підтвердження наведених обставин позивач посилався на електронне листування з представником забудовника та керуючої компанії. За твердженням позивача, фактичне оформлення передачі приміщення відбулося 08 червня 2026 року, хоча акт приймання-передачі датований 01 червня 2026 року.

Крім того, представник позивача заперечував доводи відповідача щодо ухилення позивача від прийняття приміщення після направлення забудовником повідомлення від 24 жовтня 2025 року. Зазначив, що пунктом 4.3 договору купівлі-продажу майнових прав передбачено направлення відповідного повідомлення як на номер телефону покупця, так і засобами поштового зв`язку, однак доказів дотримання такого порядку та отримання позивачем повідомлення відповідачем не надано. У зв`язку з цим позивач вважав безпідставними твердження про прострочення прийняття ним об`єкта нерухомості.

Посилаючись на наведені обставини, представник позивача просив суд задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, а заперечення відповідача, викладені у відзиві на позовну заяву, відхилити.

19 жовтня 2026 року представник відповідача ТОВ «КЕРУЮЧА КОМПАНІЯ «ІНВЕСТ ПРОСТІР» – Голдін Фелікс Олегович через підсистему «Електронний суд» подав заперечення на відповідь на відзив, у яких не погодився з доводами позивача та наполягав на відмові у задоволенні позову в повному обсязі.

У поданих запереченнях відповідач зазначив, що 27 лютого 2025 року після укладення договору про відступлення права вимоги позивач набув прав та обов`язків покупця щодо нежитлового приміщення № 606, у зв`язку з чим йому було запропоновано укласти договір про надання послуг з управління та обслуговування торгово-офісного центру й підписати акт-допуск до проведення ремонтних робіт. На думку відповідача, відсутність у позивача зареєстрованого права власності на той момент не перешкоджала оформленню відповідних правовідносин.

Щодо доводів позивача про неправомірність передбаченого проєктом договору одноразового внеску в розмірі 20 000,00 грн відповідач зазначив, що такий внесок позивачем не сплачувався, відповідачем не отримувався та до спірної суми 37 487,12 грн не включався, а тому відповідні заперечення не стосуються предмета заявлених позовних вимог.

Відповідач також наголошував, що фактичне невикористання позивачем нежитлового приміщення та непроведення в ньому ремонтних робіт не свідчать про ненадання послуг з утримання торгово-офісного центру. За твердженням відповідача, протягом спірного періоду ним забезпечувалися охорона будівлі, технічне обслуговування ліфтового обладнання та інженерних систем, прибирання місць загального користування й опалення у відповідні періоди незалежно від фактичного використання позивачем окремого приміщення.

Заперечуючи проти доводів про неможливість застосування публічного договору приєднання до відносин з обслуговування комерційної нерухомості, відповідач посилався на положення статей 633, 634, 642 ЦК України та зазначав, що законодавство не забороняє укладення таких договорів щодо нежитлових приміщень. При цьому відповідач стверджував, що текст публічного договору від 10 вересня 2025 року було розміщено на дошці оголошень в офісі керуючої компанії, а здійснена позивачем 05 червня 2026 року оплата рахунку може розцінюватися як прийняття запропонованих умов договору.

Стосовно поширення умов публічного договору на попередній період відповідач зазначив, що не обґрунтовує нарахування експлуатаційних витрат зворотною дією такого договору. За його твердженням, до 10 вересня 2025 року відносини зі споживачами оформлювалися шляхом укладення індивідуальних договорів, а обов`язок оплати фактично отриманих послуг не залежить виключно від наявності підписаного договору.

Крім того, відповідач заперечував твердження позивача про вимушений характер сплати спірних коштів, зазначаючи, що вони не підтверджені належними доказами протиправного примусу з боку керуючої компанії. Відповідач наголошував, що він та забудовник є самостійними юридичними особами, а тому дії останнього щодо можливого розірвання договору купівлі-продажу майнових прав, передачі приміщення та видачі правовстановлюючих документів не можуть автоматично покладатися на відповідача.

Щодо порушення порядку повідомлення про готовність приміщення до передачі відповідач зазначив, що відповідні обов`язки передбачені договором між позивачем і забудовником, стороною якого керуюча компанія не є. У зв`язку з цим можливе порушення забудовником умов зазначеного договору, на переконання відповідача, саме по собі не свідчить про безпідставність отримання ним плати за експлуатаційні послуги.

Посилаючись на наведені обставини та положення цивільного законодавства, відповідач просив суд відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 про стягнення безпідставно набутих грошових коштів у повному обсязі.

Позивач у судовому засіданні позовні вимоги підтримав та просив задовольнити.

Представник відповідача просив відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши надані сторонами докази у їх сукупності, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення проти них, суд дійшов таких висновків.

Судом встановлено, що 02 лютого 2024 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «АКВАРЕЛІ НА ПРОСПЕКТІ НЕБЕСНОЇ СОТНІ» та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу майнових прав № АквНаПНС/ОД/Лим/мас10/нп606, предметом якого є майнові права на об`єкт нерухомості – нежитлове приміщення № 606, розташоване у торгово-офісному центрі за будівельною адресою: АДРЕСА_2 .

04 грудня 2024 року торгово-офісний центр було прийнято в експлуатацію, що підтверджується сертифікатом № ІУ123241126493, виданим Державною інспекцією архітектури та містобудування України.

01 лютого 2025 року між ТОВ «АКВАРЕЛІ НА ПРОСПЕКТІ НЕБЕСНОЇ СОТНІ» та ТОВ «КЕРУЮЧА КОМПАНІЯ «ІНВЕСТ ПРОСТІР» було укладено договір № 01/02/25 про передачу прав на експлуатацію/обслуговування та на утримання/управління торгово-офісного центру.

Відповідно до пункту 1.1 зазначеного договору забудовник передав керуючій компанії права на експлуатацію, обслуговування, утримання та управління введеним в експлуатацію торгово-офісним центром.

На виконання зазначеного договору 01 лютого 2025 року сторонами підписано акт приймання-передачі об`єкта та технічної документації, відповідно до якого торгово-офісний центр передано відповідачу для здійснення управління, експлуатації та обслуговування.

27 лютого 2025 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено договір № 606-2025 про відступлення права вимоги, відповідно до якого до позивача перейшли права та обов`язки покупця за договором купівлі-продажу майнових прав від 02 лютого 2024 року щодо нежитлового приміщення № 606 фактичною площею 33,2 кв. м.

Таким чином, з моменту укладення договору про відступлення права вимоги позивач набув відповідного комплексу майнових прав та обов`язків покупця щодо визначеного об`єкта нерухомості.

Як убачається з матеріалів справи, 27 лютого 2025 року позивачу було запропоновано укласти договір № 606/25 про надання послуг з управління та обслуговування торгово-офісного центру, а також підписати акт-допуск до проведення ремонтних робіт у нежитловому приміщенні № 606.

На підтвердження зазначених обставин відповідачем надано відповідні проєкти документів та акти про відмову від їх підписання, датовані 27 лютого 2025 року.

01 червня 2026 року між ТОВ «АКВАРЕЛІ НА ПРОСПЕКТІ НЕБЕСНОЇ СОТНІ» та позивачем оформлено акт приймання-передачі майнових прав на нежитлове приміщення № 606.

03 червня 2026 року відповідачем виставлено позивачу рахунок № 1759 на суму 37 487,12 грн із призначенням платежу «Відшкодування експлуатаційних витрат за період з 01.02.2025 по 31.05.2026».

05 червня 2026 року позивач здійснив оплату зазначеного рахунку в повному обсязі, що підтверджується квитанцією до платіжної інструкції № 2.697371335.1.

08 червня 2026 року відповідачем видано довідку вих. № 08/06/26 про відсутність заборгованості.

Отже, факт перерахування позивачем та отримання відповідачем грошових коштів у розмірі 37 487,12 грн сторонами не заперечується.

Спір між сторонами виник щодо наявності правових підстав для нарахування та отримання відповідачем зазначених коштів за період, який передував оформленню акта приймання-передачі майнових прав на нежитлове приміщення.

Відповідно до частини першої статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Згідно з частиною другою зазначеної статті підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію, зокрема надати послугу або сплатити гроші, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Частиною першою статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно зі статтею 628 ЦК України зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Частинами першою та другою статті 638 ЦК України встановлено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Відповідно до частини другої статті 642 ЦК України, якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору, яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане у пропозиції укласти договір або не встановлено законом.

За змістом наведених норм законодавства укладення договору не в усіх випадках потребує оформлення єдиного документа, підписаного обома сторонами, оскільки волевиявлення сторін може підтверджуватися також іншими передбаченими законом діями, спрямованими на виникнення відповідних цивільних прав та обов`язків.

Оцінюючи доводи сторін щодо правової природи спірних правовідносин, суд ураховує, що після введення торгово-офісного центру в експлуатацію його утримання та забезпечення належного технічного стану потребували здійснення відповідних організаційних, господарських та експлуатаційних заходів.

Згідно зі статтею 322 ЦК України власник зобов`язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до статті 360 ЦК України співвласник відповідно до своєї частки у праві спільної часткової власності зобов`язаний брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна.

При цьому застосування наведених положень до позивача потребує врахування правового статусу, який він мав протягом спірного періоду, змісту набутого ним майнового права та обсягу прийнятих договірних обов`язків.

Суд ураховує, що за договором про відступлення права вимоги від 27 лютого 2025 року позивач набув не лише права вимагати передачі відповідного об`єкта нерухомості, а й обов`язки покупця в обсязі та на умовах, визначених відповідним правочином.

При цьому посилання позивача на пункт 5.3.6.1 договору купівлі-продажу майнових прав є помилковим з урахуванням того, що зазначений договір укладено між покупцем та забудовником, тоді як відповідач є окремою юридичною особою, яка здійснює експлуатацію та обслуговування торгово-офісного центру.

Відповідно до частини першої статті 511 ЦК України зобов`язання не створює обов`язку для третьої особи. У випадках, встановлених договором, зобов`язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора.

Отже, умови договору між покупцем та забудовником підлягають урахуванню при встановленні змісту набутих позивачем прав та обов`язків, однак самі по собі не виключають можливості існування інших зобов`язальних правовідносин між позивачем і керуючою компанією за наявності передбачених законом підстав.

Відповідно до частини першої статті 9 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» споживач здійснює оплату за спожиті житлово-комунальні послуги щомісяця, якщо інший порядок та строки не визначені відповідним договором. Споживач не звільняється від оплати житлово-комунальних послуг, отриманих ним до укладення відповідного договору.

У постанові Верховного Суду від 15 березня 2018 року у справі № 401/710/15-ц сформульовано висновок про те, що відсутність укладеного договору про надання житлово-комунальних послуг сама по собі не звільняє споживача від оплати фактично отриманих послуг.

Разом із тим для застосування відповідного підходу необхідним є встановлення факту надання послуг, їх отримання споживачем та обґрунтованості нарахованої плати.

При цьому суд враховує відмінність між фактичним користуванням окремим нежитловим приміщенням та забезпеченням утримання будівлі, у якій таке приміщення розташоване.

Послуги з технічного обслуговування інженерних систем, ліфтового обладнання, охорони та санітарного утримання місць загального користування за своїм характером можуть надаватися незалежно від фактичного використання власником або іншим правомочним володільцем конкретного приміщення.

Тому сама лише обставина неотримання позивачем ключів від нежитлового приміщення № 606 до оформлення акта приймання-передачі не є достатнім доказом ненадання будь-яких послуг з експлуатації та утримання торгово-офісного центру.

Суд також ураховує, що відповідачем надано кошториси експлуатаційних витрат, відповідно до яких із 01 лютого 2025 року встановлено тариф у розмірі 42,00 грн за 1 кв. м, а з 01 червня 2025 року – 64,02 грн за 1 кв. м площі приміщення.

Наявність зазначених кошторисів підтверджує визначену відповідачем структуру та розрахункову вартість послуг.

При цьому сама по собі відсутність детального розрахунку безпосередньо у рахунку № 1759 від 03 червня 2026 року не є безумовним доказом відсутності правової підстави для отримання відповідачем коштів, оскільки відповідні обставини можуть підтверджуватися й іншими належними та допустимими доказами.

Вирішуючи питання щодо застосування до спірних правовідносин положень статті 1212 ЦК України, суд виходить із такого.

Відповідно до частини першої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави, зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

У постанові Верховного Суду від 11 січня 2023 року у справі № 548/741/21 викладено підхід, відповідно до якого виникнення зобов`язання з безпідставного набуття майна передбачає набуття або збереження майна однією особою за рахунок іншої та відсутність достатньої правової підстави для цього.

Подібний підхід щодо необхідності встановлення відсутності правової підстави набуття майна наведено у постанові Верховного Суду від 31 січня 2024 року у справі № 640/17086/18.

Таким чином, для застосування статті 1212 ЦК України визначальним є встановлення не лише факту отримання відповідачем коштів, а й відсутності правової підстави для їх набуття або подальшого відпадіння такої підстави.

У даній справі факт отримання відповідачем від позивача 37 487,12 грн є підтвердженим та не становить предмета спору.

Натомість наявність або відсутність достатньої правової підстави для отримання зазначеної суми повинна встановлюватися з урахуванням усієї сукупності правовідносин, що виникли щодо експлуатації та утримання торгово-офісного центру, а не виключно дати оформлення акта приймання-передачі майнових прав.

Як убачається з досліджених документів, відповідач здійснював діяльність з управління та обслуговування торгово-офісного центру на підставі договору № 01/02/25 від 01 лютого 2025 року та акта приймання-передачі об`єкта і технічної документації.

Крім того, позивачу 27 лютого 2025 року пропонувалося оформити договірні відносини з відповідачем щодо надання послуг, а надалі відповідачем було запроваджено публічний договір про надання послуг з управління та утримання торгово-офісного центру від 10 вересня 2025 року.

При цьому 05 червня 2026 року позивач здійснив оплату виставленого відповідачем рахунку, в якому були визначені отримувач коштів, призначення платежу та період нарахування.

Саме лише непідписання позивачем індивідуального договору на обслуговування не може бути визначальним для висновку про безпідставність платежу, якщо іншими доказами буде встановлено виникнення відповідного зобов`язання та фактичне надання послуг.

Оцінюючи доводи позивача про вимушений характер оплати рахунку, суд ураховує, що позивач посилається на повідомлення забудовника про можливе розірвання договору купівлі-продажу майнових прав, а також електронне листування, у якому, за його твердженням, отримання документів і ключів поставлено в залежність від попередньої оплати експлуатаційних витрат.

Разом із тим такі обставини потребують окремої оцінки щодо належності електронних доказів, можливості ідентифікації учасників листування, їхніх повноважень, змісту висловлених вимог та причинного зв`язку між відповідними діями і здійсненим платежем.

Суд також ураховує, що забудовник та відповідач є самостійними юридичними особами, а тому дії забудовника щодо виконання договору купівлі-продажу майнових прав не можуть автоматично ототожнюватися з діями керуючої компанії без встановлення відповідних правових і фактичних підстав.

Отже, вирішуючи заявлені позовні вимоги, суд виходить із того, що сама по собі дата підписання акта приймання-передачі майнових прав, відсутність окремого письмового договору з керуючою компанією та невикористання позивачем нежитлового приміщення не є безумовними підставами для застосування статті 1212 ЦК України.

Для висновку про безпідставне набуття коштів має бути встановлено відсутність договірної, законної чи іншої належної правової підстави для їх отримання, з урахуванням фактичних обставин надання послуг і правового статусу позивача протягом спірного періоду.

У постанові Верховного Суду від 04 серпня 2021 року у справі № 185/446/18 зазначено, що тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України свідчить про фундаментальний характер загальних засад (принципів) цивільного права. Інші джерела правового регулювання, насамперед акти цивільного законодавства, повинні відповідати змісту таких засад. Загальні засади цивільного законодавства є нормами прямої дії та підлягають урахуванню, зокрема, під час тлумачення і застосування норм цивільного права.

У постанові Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18) зазначено, що добросовісність, передбачена пунктом 6 статті 3 ЦК України, є певним стандартом поведінки, який характеризується чесністю, відкритістю та повагою до інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

В основі доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) лежить принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка особи, що не відповідає її попереднім заявам або діям, за умови, що інша сторона, діючи на шкоду власним інтересам, розумно покладалася на них.

З огляду на наведені правові висновки Верховного Суду, при вирішенні спору про повернення грошових коштів на підставі статті 1212 ЦК України підлягають урахуванню не лише формальні підстави їх перерахування, а й характер поведінки учасників правовідносин, їхня обізнаність щодо підстав здійснення платежу, попередні дії та відповідність подальшої поведінки принципу добросовісності.

Зокрема, якщо особа, усвідомлюючи відсутність у неї відповідного обов`язку та не перебуваючи під впливом помилки чи примусу, свідомо й добровільно здійснює платіж, а згодом вимагає повернення сплачених коштів виключно з мотивів відсутності такого обов`язку, подібна поведінка за встановлених обставин може бути оцінена як суперечлива.

Оцінюючи поведінку позивача у спірних правовідносинах, суд ураховує, що 27 лютого 2025 року позивач на підставі договору № 606-2025 про відступлення права вимоги набув права та обов`язки покупця щодо нежитлового приміщення № 606, розташованого в торгово-офісному центрі, який на той час уже був введений в експлуатацію та переданий відповідачу для здійснення управління й обслуговування.

У той самий день позивачу було запропоновано укласти договір № 606/25 про надання послуг з управління та обслуговування торгово-офісного центру, однак від його підписання позивач відмовився, що підтверджується складеним актом та визнається самим позивачем у відповіді на відзив.

Отже, позивачу було відомо про існування керуючої компанії, необхідність урегулювання відносин щодо обслуговування торгово-офісного центру та оплатний характер запропонованих послуг.

Суд також ураховує, що 03 червня 2026 року відповідач виставив позивачу рахунок № 1759 на суму 37 487,12 грн, у якому зазначено призначення платежу – відшкодування експлуатаційних витрат за період із 01 лютого 2025 року по 31 травня 2026 року.

05 червня 2026 року позивач здійснив оплату зазначеного рахунку в повному обсязі. Отже, на момент перерахування коштів позивач був обізнаний про їх отримувача, розмір, призначення та період, за який здійснювалося нарахування.

Водночас після здійснення оплати позивач звернувся з вимогою про повернення всієї сплаченої суми, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що до 01 червня 2026 року у нього не виник обов`язок відшкодовувати експлуатаційні витрати через відсутність підписаного акта приймання-передачі майнових прав та фактичного користування приміщенням.

Таким чином, суд доходить висновку, що поведінка позивача є суперечливою та не відповідає принципу добросовісності, оскільки позивач, будучи обізнаним про необхідність оплати послуг з експлуатації та утримання торгово-офісного центру, відмовився від підписання запропонованих документів, у подальшому здійснив оплату виставленого відповідачем рахунку із чітко визначеними призначенням платежу, сумою та періодом нарахування, після чого звернувся з вимогою про повернення сплачених коштів, посилаючись на відсутність відповідного зобов`язання. Така поведінка свідчить про непослідовність дій позивача та суперечить доктрині venire contra factum proprium – заборони суперечливої поведінки, яка ґрунтується на принципі добросовісності, закріпленому в пункті 6 статті 3 ЦК України.

За змістом правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 04 серпня 2021 року у справі № 185/446/18, при вирішенні питання про повернення безпідставно набутих коштів необхідно враховувати принцип добросовісності. Зокрема, якщо особа усвідомлює відсутність у неї обов`язку здійснювати платіж, однак вільно та без помилки сплачує кошти, її подальша вимога про повернення такого платежу може становити суперечливу поведінку

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

При цьому жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.

Керуючись ст.ст.12,13,76-82,89,141,158,258,259,265 ЦПК України

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю "Керуюча компанія "ІНВЕСТ ПРОСТІР" про стягнення безпідставно набутих грошових коштів - відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подачі в 30-денний строк з дня проголошення рішення апеляційної скарги до Одеського апеляційного суду, а в разі складання рішення у повному обсязі - з дня складання у повному обсязі.

Суддя В.К.Кочко