Рішення від 29 жовтня 2026 р. у справі №380/16953/26 — Львівський окружний адміністративний суд

Суд: Львівський окружний адміністративний суд

Інстанція: Перша

Юрисдикція: Адміністративне

Категорія: військової служби

Дата: 29 жовтня 2026 р.

Справа: №380/16953/26

Суддя: Ланкевич Андрій Зіновійович

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

справа №380/16953/26

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

30 жовтня 2026 року

Львівський окружний адміністративний суд, у складі головуючого судді Ланкевича А.З., розглянувши у письмовому провадженні в м.Львові в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії, -

в с т а н о в и в :

Позивач звернувся з позовом, в якому просить:

- визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 за період з 29.01.2020 по 19.05.2023 грошового забезпечення (основних та додаткових видів грошового забезпечення), з урахуванням розмірів посадового окладу, окладу за військовим званням, які визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками до постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб»;

- зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) здійснити нарахування та виплатити ОСОБА_1 грошове забезпечення, посадовий оклад, оклад за військовим званням, щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія), у тому числі, грошову допомогу на оздоровлення при наданні щорічної основної відпустки, матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань враховуючи посадовий оклад та оклад за військовим званням, що визначені шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками до постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» за період з 29.01.2020 року по 19.05.2023 року з урахуванням раніше виплачених сум.

Посилається на те, що під час проходження військової служби у період з 29.01.2020 року по 19.05.2023 року відповідач нараховував йому грошове забезпечення (посадовий оклад, оклад за військовим званням, щомісячні додаткові види грошового забезпечення, грошову допомогу на оздоровлення, матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань) у заниженому розмірі, а саме виплачував посадовий оклад, оклад за військовим званням, інші щомісячні додаткові види грошового забезпечення та одноразові виплати, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого станом на 01.01.2018 року замість прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня відповідного календарного року (станом на 01.01.2020 року, 01.01.2021 року, 01.01.2022 року, 01.01.2023 року). Вказав, що з 01.01.2020 року положення п.4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 року №704 в частині визначення розрахунковою величиною прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року, не відповідає правовим актам вищої юридичної сили – законам України про Державний бюджет України на 2020-2023 роки, а по 19.05.2023 року включно абзац перший п.4 цієї постанови був чинний у первинній редакції. На підтвердження своєї позиції послався на постанову Верховного Суду від 02.08.2022 року у справі №440/6017/21. Вважаючи у зв`язку із цим свої конституційні права та гарантії на належний соціальний захист порушеними та такими, що потребують захисту, позивач звернувся до суду з даним позовом. Просить позов задовольнити повністю.

Від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому посилається на те, що згідно з офіційним текстом постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 року №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», розміщеним на офіційному веб-сайті Верховної Ради України, редакція п.4 цієї постанови, чинна у період з 29.01.2020 року по 19.05.2023 року, передбачала застосування прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом станом на 01.01.2018 року. Саме таку редакцію відповідач застосував при нарахуванні та виплаті позивачу грошового забезпечення, у тому числі грошової допомоги на оздоровлення. З посиланням на рішення Європейського суду з прав людини у справі «Волохи проти України» (заява №23543/02) зазначив, що офіційне джерело не містило інформації про зміну редакції п.4 цієї постанови у зв`язку з прийняттям постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020 року у справі №826/6453/18, а тому редакція, яка передбачала застосування прожиткового мінімуму, встановленого на 1 січня календарного року, не могла вважатися «передбачуваною» і з об`єктивних причин не могла бути застосована відповідачем. Крім того, вказав, що закони України про Державний бюджет України на 2020-2023 роки не регулюють питання застосування прожиткового мінімуму для виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Національної гвардії України, а тому п.4 зазначеної постанови їм не суперечить.

Також відповідач вважає, що позивач пропустив строк звернення до суду. Зазначає, що спірні правовідносини до 19.07.2022 року регулюються ст.233 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України) у редакції, яка не обмежувала будь-яким строком звернення до суду з позовом про стягнення заробітної плати, а з 19.07.2022 року – чинною редакцією цієї статті, яка передбачає тримісячний строк з дня одержання письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені при звільненні. Посилаючись на постанови Верховного Суду від 21.03.2025 року у справі №460/21394/23 та від 25.06.2026 року у справі №520/25416/25, вказує, що таким повідомленням є грошовий атестат, який позивачу вручено 24.07.2023 року при виключенні зі списків особового складу, тоді як із адвокатським запитом позивач звернувся лише 16.07.2026 року, а з позовом до суду – 13.08.2026 року. Просить залишити позов без розгляду в частині вимог за період з 19.07.2022 року по 19.05.2023 року на підставі ч.3 ст.123 Кодексу адміністративного судочинства України, а в задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Ухвалою судді від 17.08.2026 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі; справу вирішено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні) за наявними у справі матеріалами. Цією ж ухвалою відповідача зобов`язано подати суду документальне підтвердження ознайомлення позивача при виключенні зі списків особового складу частини з розмірами та складовими виплачених у спірному періоді сум.

Щодо клопотання відповідача, викладеного у відзиві на позовну заяву, про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін суд зазначає, що згідно з ч.6 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України суд може відмовити в задоволенні клопотання сторони про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням сторін у випадках, визначених статтею 263 цього Кодексу, а також якщо характер спірних правовідносин та предмет доказування у справі незначної складності не вимагають проведення судового засідання з повідомленням сторін для повного та всебічного встановлення обставин справи. Предметом спору є компенсація втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення. Обставини справи встановлюються на підставі письмових доказів, а доводи сторін викладені у заявах по суті справи. Відповідач не навів обставин, для з`ясування яких потрібне судове засідання. Тому суд відмовляє у задоволенні цього клопотання.

Дослідивши докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, суд встановив наступні обставини справи та надав їм правову оцінку.

Позивач, ОСОБА_1 , проходить військову службу у Національній гвардії України.

Згідно з витягом з послужного списку, з 01.07.2014 року позивач проходив військову службу на посадах офіцерського складу у ІНФОРМАЦІЯ_1 (у подальшому – ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 )), зокрема, у період з 03.09.2019 року по 11.11.2021 року – на посаді викладача-інструктора (фізичної підготовки і спорту) групи інструкторів, з 11.11.2021 року по 25.07.2023 року – на посаді начальника циклової комісії фізичної підготовки відділення циклових комісій загальновійськової підготовки.

Наказом начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 (по стройовій частині) від 24.07.2023 року №216 майора ОСОБА_1 , переміщеного на підставі наказу командувача Національної гвардії України від 12.07.2023 року №143 о/с для подальшого проходження військової служби та навчання до Національної академії Національної гвардії України, виключено із списків особового складу та всіх видів забезпечення з 24.07.2023 року.

Згідно з витягом з послужного списку, надалі позивач навчався в Національній академії Національної гвардії України, з 26.03.2025 року проходив службу у військовій частині НОМЕР_2 , а з 02.03.2026 року по теперішній час проходить службу у 7 артилерійській бригаді оперативно-тактичного з`єднання 2 корпусу Національної гвардії України « ІНФОРМАЦІЯ_2 ».

Як видно з архівних відомостей за 2020-2023 роки, складених відповідачем, у спірний період позивачу нараховувались посадовий оклад, оклад за військовим званням, надбавка за вислугу років, надбавка за особливості проходження служби, щомісячна премія, а також грошова допомога для оздоровлення (у травні 2020 року, лютому 2021 року, квітні 2022 року та березні 2023 року) і матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань (у грудні 2021 року та травні 2022 року).

16.07.2026 року представник позивача звернувся до відповідача з адвокатським запитом, у якому просив надати інформацію, чи проводилось нарахування та виплата позивачу грошового забезпечення за період служби з 01.01.2020 року по 19.05.2023 року з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт.

Листом від 22.07.2026 року №307/11-Б-45-Аз відповідач повідомив, що при нарахуванні і виплаті позивачу грошового забезпечення керувався офіційною редакцією п.4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 року №704, розміщеною на веб-сайті Верховної Ради України, яка до 20.05.2023 року передбачала застосування для визначення розміру грошового забезпечення прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2018 року. Тому нарахування та виплата (перерахунок) грошового забезпечення позивача із застосуванням розміру прожиткового мінімуму, встановленого на 1 січня календарного року, не проводились у зв`язку з відсутністю, на думку відповідача, правових підстав.

Уважаючи протиправними дії відповідача щодо обрахунку посадового окладу, окладу за військовим званням, інших щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та одноразових виплат, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого станом на 01.01.2018 року, замість прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня календарного року (станом на 01.01.2020 року, 01.01.2021 року, 01.01.2022 року, 01.01.2023 року), позивач звернувся до суду з цим позовом.

Вказані обставини та зміст спірних правовідносин підтверджені наявними у справі доказами.

Щодо доводів відповідача про пропуск позивачем строку звернення до суду, суд зазначає наступне.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.07.2024 року у справі №990/156/23 зазначила, що ст.233 КЗпП України є нормою матеріального права, яка визначає строк судового захисту права працівника у разі порушення законодавства про працю. Указана норма поширює свою дію на всіх працівників і службовців підприємства, установи, організації та незалежно від характеру їх трудової діяльності, у тому числі на осіб, які проходять публічну чи державну службу.

Відповідно до ч.2 ст.233 КЗпП України (у редакції, чинній до 19.07.2022 року), у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Законом України від 01.07.2022 №2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (далі – Закон №2352-IX), який набрав чинності з 19.07.2022 року, ч.ч.1, 2 ст.233 КЗпП України викладено у такій редакції: «Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».

Верховний Суд у постанові від 02.07.2026 року у справі №240/19671/25, з посиланням на постанову Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 21.03.2025 року у справі №460/21394/23, зазначив: «Так, Судова палата виснувала, що якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 233 КЗпП України в редакції, що була чинною до 19 липня 2022 року, та були припинені на момент чинності дії статті 233 КЗпП України в редакції Закону №2352-IX, то у такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19 липня 2022 року, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 233 КЗпП України у попередній редакції; у період з 19 липня 2022 року підлягають застосуванню норми статті 233 КЗпП України у редакції Закону №2352-IX».

Отже, вимоги позивача за період з 29.01.2020 року по 18.07.2022 року не обмежені будь-яким строком звернення до суду, що не заперечує і відповідач.

Щодо вимог за період з 19.07.2022 року по 19.05.2023 року, суд враховує, що, як зазначив Верховний Суд у постанові від 09.07.2026 року у справі №240/15605/25, «стаття 233 КЗпП України установлює диференційований підхід до питання визначення тривалості та початку відліку строку звернення до суду залежно від характеру спору: 1) тримісячний строк звернення до суду з позовом про вирішення трудового спору (у тому числі - про стягнення належної працівнику заробітної плати) - для працівників, які продовжують перебувати у трудових відносинах (частина перша статті 233 КЗпП України); 2) місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення для звернення до суду з позовом - у справах про звільнення (частина друга статті 233 КЗпП України); 3) тримісячний строк з дня одержання працівником письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні - у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні (частина друга статті 233 КЗпП України)».

Рішенням Конституційного Суду України від 11.12.2025 року №1-р/2025 визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), частину першу статті 233 Кодексу законів про працю України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат. Згідно з п.2 резолютивної частини цього Рішення, частина перша статті 233 Кодексу законів про працю України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, визнана неконституційною, утрачає чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Як встановлено судом, позивач з військової служби не звільнявся. Його виключено зі списків особового складу відповідача у зв`язку з переміщенням для подальшого проходження військової служби та навчання до Національної академії Національної гвардії України, і на час звернення до суду він продовжує проходити військову службу. Отже, позивач звернувся до суду не з вимогою про виплату сум, що належать йому при звільненні, а з вимогою про виплату грошового забезпечення, право на яке він набув під час проходження військової служби, яка триває. За таких обставин ч.2 ст.233 КЗпП України, яка пов`язує початок перебігу тримісячного строку з одержанням письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені при звільненні, до спірних правовідносин не застосовується, а видача позивачу грошового атестата при виключенні зі списків особового складу не має значення для обчислення строку звернення до суду.

Тримісячний строк для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, встановлений ч.1 ст.233 КЗпП України, утратив чинність 11.12.2025 року, тобто до звернення позивача до суду з цим позовом (13.08.2026 року). Відтак, вимоги позивача за період з 19.07.2022 року по 19.05.2023 року також не обмежені тримісячним строком звернення до суду.

Висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 21.03.2025 року у справі №460/21394/23 та від 25.06.2026 року у справі №520/25416/25, на які посилається відповідач, не є релевантними для обставин цієї справи, адже вони стосуються застосування ч.2 ст.233 КЗпП України у справах про виплату сум, що належать працівникові при звільненні, тобто сформовані за інших обставин.

Таким чином, позивач звернувся до суду з дотриманням строку звернення до суду, а підстави для залишення позову без розгляду в частині вимог за період з 19.07.2022 року по 19.05.2023 року відсутні.

Вирішуючи спір, суд застосовує наступні норми права.

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначені Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 року №2011-XII (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, далі - Закон №2011-XII).

Відповідно до абз.1 ч.1 ст.9 цього Закону держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення (ч.2 ст.9 Закону №2011-ХІІ).

Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону (ч.3 ст.9 Закону №2011-ХІІ).

За приписами абз.1 ч.4 ст.9 Закону №2011-ХІІ, грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.

30.08.2017 року Кабінет Міністрів України видав постанову №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», яка набрала чинності 01.03.2018 року (далі – Постанова №704).

Згідно з п.2 Постанови №704, грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.

Додатком 1 до Постанови №704, встановлено тарифну сітку розрядів і коефіцієнтів посадових окладів військовослужбовців з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу, офіцерського складу (крім військовослужбовців строкової військової служби), осіб рядового і начальницького складу.

Відповідно до п.4 Постанови №704 (у первинній редакції) передбачалось, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14.

21.02.2018 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову №103 «Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб» (далі - Постанова №103), пунктом 6 якої внесено зміни до Постанови №704, зокрема, пункт 4 викладено в новій редакції, а саме: «Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2018, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14».

Постанова №103 набула чинності з 24.02.2018 року.

Тобто з 01.01.2018 року п.4 Постанови №704 визначав, що при обчисленні розмірів посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу застосовується така розрахункова величина, як «розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2018 року.

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020 року у справі №826/6453/18, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 20.10.2022 року, визнано протиправним та скасовано п.6 Постанови №103, яким були внесені зміни до п.4 Постанови №704.

Вказаною постановою скасовані зміни, у тому числі до п.4 Постанови №704, та відновлено його попередню редакцію (станом на 30.07.2018 року), згідно з якою розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14.

Відповідно ч.2 ст.265 Кодексу адміністративного судочинства України, нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду.

Отже з 29.01.2020 року діє редакція п.4 Постанови №704, яка діяла до зазначених змін і в якій передбачено, що для визначення посадового окладу та окладу за військовим званням застосовується розрахункова величина «прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом на 1 січня календарного року», а не «прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом на 01.01.2018 року».

Аналогічна правова позиція міститься у постановах Верховного Суду від 13.03.2025 року у справі №240/27296/21 та від 16.10.2025 року №120/10479/24, в яких сформовано висновок щодо застосування п.4 Постанови Кабінету Міністрів України №704 у редакції від 29.01.2020 року. Разом з тим, практика Верховного Суду щодо застосування указаної норми права у подібних правовідносинах є сталою та послідовною і суд не бачить підстав для відступу від цих висновків, вважає їх застосовними до обставин цієї справи.

Таким чином, зважаючи на встановлену законодавством правову регламентацію спірних правовідносин та з урахуванням фактичних обставин справи, суд приходить висновку, що грошове забезпечення позивача з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням у період з 29.01.2020 року по 19.05.2023 року мало б визначатися шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, а не «на 01.01.2018 року».

Необґрунтованими є посилання відповідача на рішення Європейського суду з прав людини у справі «Волохи проти України», оскільки вимога передбачуваності закону спрямована на захист особи від свавільного втручання держави в її права, а не на звільнення суб`єкта владних повноважень від обов`язку діяти відповідно до чинного правового регулювання (ч.2 ст.19 Конституції України). Крім того, первинна редакція п.4 Постанови №704 є чіткою та зрозумілою.

Доводи відповідача про те, що закони України про Державний бюджет України на 2020-2023 роки не регулюють питання грошового забезпечення військовослужбовців, не впливають на висновки суду. Висновок суду ґрунтується не на суперечності п.4 Постанови №704 законам про Державний бюджет України, а на відновленні первинної редакції п.4 Постанови №704. Ці закони встановлюють розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб на 1 січня відповідного року, який згідно з первинною редакцією п.4 Постанови №704 є розрахунковою величиною для визначення посадового окладу та окладу за військовим званням. З тих самих мотивів суд не надає оцінки доводам позивача про невідповідність п.4 Постанови №704 (у редакції Постанови №103) законам про Державний бюджет України, оскільки вони не впливають на результат вирішення спору.

Відтак, дії відповідача щодо обчислення та виплати позивачу за період з 29.01.2020 року по 19.05.2023 року грошового забезпечення у заниженому розмірі, а саме – без урахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» станом на 01.01.2020 року (2102,00 грн), Законом України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» станом на 01.01.2021 року (2270,00 грн), Законом України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» станом на 01.01.2022 року (2481,00 грн) та Законом України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» станом на 01.01.2023 року (2684,00 грн), є протиправними. З тих самих мотивів відповідачем неправильно нараховувались у спірний період інші щомісячні додаткові та одноразові додаткові види грошового забезпечення (в т.ч. грошова допомога на оздоровлення та матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань), розмір яких, в силу вимог Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення та одноразової грошової допомоги при звільненні військовослужбовцям Національної гвардії України та іншим особам, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 15.03.2018 №200, залежав від розміру місячного грошового забезпечення.

Тому, похідні вимоги про спонукання до вчинення дій є обґрунтованими та підлягають до задоволення.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. А, згідно ч.1 ст.90 цього ж Кодексу, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб`єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх дій та докази, надані позивачем, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позов підлягає задоволенню повністю.

Щодо судового збору, то згідно з п.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір» позивач звільнений від його сплати, а відтак розподіл на підставі ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України не здійснюється.

Керуючись ст.ст.2, 6, 8-10, 13, 14, 72-77, 134, 139, 241-246, 250, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

в и р і ш и в :

позов задовольнити повністю

Визнати протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) щодо обчислення та виплати ОСОБА_1 за період з 29.01.2020 року по 19.05.2023 року (включно) грошового забезпечення (в т.ч. – додаткових видів грошового забезпечення), грошової допомоги на оздоровлення та матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, без урахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня відповідного календарного року (станом на 01.01.2020 року, 01.01.2021 року, 01.01.2022 року, 01.01.2023 року).

Зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) (місцезнаходження: АДРЕСА_1 ; код ЄДРПОУ: НОМЕР_3 ) здійснити перерахунок та виплату належного ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_2 ; РНОКПП: НОМЕР_4 ) грошового забезпечення (в т.ч. – додаткових видів грошового забезпечення) за період з 29.01.2020 року по 19.05.2023 року (включно), а також виплачених за вказаний період грошової допомоги на оздоровлення та матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначеного шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня відповідного календарного року (станом на 01.01.2020 року, 01.01.2021 року, 01.01.2022 року, 01.01.2023 року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1 і 14 до постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 року №704, з урахуванням раніше проведених виплат.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду.

Суддя Ланкевич А.З.

Оригінал: reyestr.court.gov.ua