Рішення від 04 жовтня 2026 р. у справі №643/1417/26 — Немишлянський районний суд міста Харкова

Справа № 643/1417/26

Провадження № 2/645/1862/26

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

05 жовтня 2026 року м. Харків

Немишлянський районний суд м.Харкова у складі: Головуючого судді – Шарка О.П., при секретарі судових засідань - Мухіні В.А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м.Харкові в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовною заявою Акціонерного товариства КБ «Приватбанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання договору дарування недійсним,

ВСТАНОВИВ:

Позивач Акціонерне товариство КБ «Приватбанк» звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , в уточненій редакції якого просить суд визнати недійсним договір дарування квартири за адресою:, АДРЕСА_1 , загального площею: 18.9 кв.м.,, житловою площею 12.1 кв.м., укладений 08.07.2015 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Бєсєда Тетяни Дмитрівни за реєстровим номером 870. Скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за індексним номером 22706340 від 08.07.2015 19:13:44 про реєстрацію права власності на об`єкт нерухомого майна - однокімнатної квартири, загальна площа (кв.м): 18.9., житлова площа (кв.м): 12.1, адреса: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 675787163101, за ОСОБА_2 (РНОКПП- НОМЕР_1 ), прийняте приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Бєсєда Тетяною Дмитрівною. Встановити становище, яке існувало до порушення, шляхом повернення права власності ОСОБА_1 (РНОКПП- НОМЕР_1 ), на однокімнатну квартиру, загальна площа (кв.м): 18.9., житлова площа (кв.м): 12.1, адреса: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 675787163101,

В обґрунтування позову зазначили, що відповідно до укладеного договору №HAE2GK01270155 від 16.04.2008 року ОСОБА_3 (Відповідач-1) отримала кредит у розмірі 19475,20 [Долар США] зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 12.96 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення 14.04.2023 року. Відповідач ОСОБА_3 перестала виконувати належним чином зобов`язання за кредитним договором №HAE2GK01270155 від 16.04.2008 року з 25.04.2014р., У зв`язку з невиконанням Відповідачем-1 зобов`язань за договором, Банк неодноразово звертався до Чугуївського міського суду Харківської області (перше звернення з позовом- 08.07.2015р.) про стягнення з ОСОБА_3 заборгованості за кредитним договором. В ході відпрацювання проблемного активу було виявлене нерухоме майно (з інформаційної довідки № 436042696 від 18.07.2025), що належало боржнику (Відповідач-1), а саме:

- однокімнатна квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею: 18.9 кв.м., житловою площею 12.1 кв.м.

Вказане майно було зареєстроване на праві приватної власності за Відповідачем-1, однак 08.07.2015р. він відчужив однокімнатну квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею: 18.9 кв.м., житловою площею 12.1 кв.м.

на користь своєї доньки ОСОБА_2 (Відповідача-2) за укладеним договорам дарування, а саме:

- Договором дарування від 08.07.2015р., посвідченим приватним нотаріусом Бєсєда Тетяна Дмитрівна, Харківський міський нотаріальний округ, за реєстровим номером 870. Аналізуючи вищевказані обставини, можна зробити обґрунтований висновок про те, що Відповідач-1, який достовірно знав про наявність у нього зобов`язань перед Банком, маючи на меті ухилитися від виконання взятих на себе зобов`язань за кредитним договором, навмисно та цілеспрямовано вчинив ряд дій, направлених на приховування наявного в нього майна та унеможливлення звернення стягнення на таке майно кредитором (Банком).

При цьому Відповідач-1 починаючи з 2007р. зареєстрована у подарованому (відчуженому) нерухомому майні, тобто в дійсності укладений ним договір дарування є фраудаторними, оскільки вчинені з метою уникнення відповідальності за рахунок цього майна, що є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання таких договорів недійсними відповідно до статті 234 ЦК України.

У ході судового розгляду представник позивача підтримав позовні вимоги підтримала у повному обсязі, просила їх задовольнити, надала суду пояснення аналогічні викладеним вище.

Відповідач ОСОБА_2 у ході судового розгляду просила відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі, надала суду відзив на позовну заяву, в якому зазначила, Договір дарування від 08.07.2015 № 870 є дійсним та реальним (ст. 203, 717-719 ЦК

України). Квартира була подарована їй матір`ю як весільний подарунок (весілля

відбулося 7.11.2015 року). Мотив — сімейний, добросовісний. Угода була укладена

добровільно, без примусу, у встановленій законом формі та спрямована на реальне

настання правових наслідків. Угода нотаріально посвідчена. Позовна давність пропущена (ст. 257, 261 ЦК України). Договір дарування укладений

08.07.2015 та зареєстрований у Державному реєстрі речових прав на нерухоме

майно, що робить його публічним та доступним для позивача. Позивач мав можливість дізнатися про зазначений правочин з моменту його

державної реєстрації, а також здійснював захист своїх прав щодо кредитних

зобов`язань ще у 2015 році. Відомості про право власності на квартиру були відкритими та містилися у державному реєстрі (відкритий з 2013 року), що свідчить про можливість позивача дізнатися про укладення договору дарування значно раніше. Звернення до суду з даним позовом через значний проміжок часу після укладення договору свідчить про пропуск позовної давності. У зв`язку з цим просить суд застосувати наслідки спливу строку позовної давності.

Також зазначає, що відсутні підстави вважати правочин фіктивним або мнимим. Позивач не надав доказів, що договір дарування був укладений без наміру створення правових наслідків або з метою приховування іншого правочину.

Натомість реальність правочину підтверджується: реєстрацією її місця проживання за адресою квартири з 25.04.2013 року по теперішній час; оплатою нею комунальних послуг через АТ «Мегабанк» з 2019 року та АТ КБ «Приватбанк» з 2022 року договір не прикривав інший правочин, майно дарувальниці не поверталось, відсутні будь-які докази фіктивності правочину. Позивач посилається на реєстрацію дарувальниці в спірній квартирі з 2007 р., однак вона була знята з реєстрації 27.02.2008 р., що свідчить про

недбалість позивача при підготовці позову. Дарувальниця була знята з реєстрації місця проживання у спірній квартирі 27.02.2008 (за 7 років до дарування) та зареєстрована у квартирі в АДРЕСА_2 ) з 04.07.2008 по теперішній час. Зазначені обставини підтверджують, що спірна квартира не була єдиним місцем проживання дарувальниці та не свідчать про вчинення договору дарування з метою уникнення виконання зобов`язань перед кредитором. Позивач посилається на наявність судових спорів у 2015 році як на доказ обізнаності дарувальниці. Однак, згідно з даними Єдиного державного реєстру судових рішень, перший позов АТ КБ «Приватбанк» надійшов 28.04.2015 року та був повернутий судом без розгляду через неправильну підсудність. Повторний позов надійшов до суду лише 13.07.2015 року, тобто після укладення договору дарування 08.07.2015 року. Позивач не надав жодних доказів того, що дарувальниця отримала інформацію про існування судового спору станом на момент укладення договору дарування, а вказана ним дата "першого звернення" 08.07.2015 року є неточною. Сам по собі факт наявності зобов`язань дарувальниці, на думку відповідача, перед банком не є належним доказом фіктивності чи недійсності договору дарування. Дарування не призвело до неплатоспроможності дарувальниці. На момент укладення договору дарування дарувальниця залишалася власником іншого об`єкта нерухомого майна — квартири у смт Есхар, яка була придбана за кредитні кошти та виступала предметом іпотеки за кредитним договором з АТ КБ «Приватбанк». Отже, укладення договору дарування не призвело до втрати платоспроможності

дарувальниці та не може свідчити про спрямованість правочину на уникнення

виконання зобов`язань перед кредитором. Позивач мав можливість реалізовувати інші способи захисту своїх прав. Зобов`язання, на які посилається позивач, виникли задовго до звернення з даним позовом. При цьому позивач тривалий час здійснював захист своїх прав у межах відповідних правовідносин з дарувальницею. Оспорювання договору дарування, укладеного з третьою особою, через значний

проміжок часу після його укладення не відповідає принципу правової визначеності та

стабільності цивільного обороту. Відповідач не є стороною кредитних зобов`язань, не була стороною кредитного чи іпотечного договору між позивачем та моєю матір`ю, не брала на себе жодних зобов`язань перед банком та не можу нести відповідальність за чужі борги. Вона вважає себе добросовісним набувачем майна. На момент укладення договору дарування їй не було відомо про будь-які обставини, які могли б свідчити про порушення прав кредитора. Договір укладено у нотаріальній формі, право власності зареєстровано в

установленому законом порядку. Будь-які обтяження чи заборони на момент

укладення договору дарування відсутні.

Відповідач ОСОБА_1 у судове засідання не з`явилася про час та місце розгляду справи повідомлялася заздалегідь і належним чином, причини неявки суду не повідомила.

Суд, вислухавши пояснення осіб, які беруть участь у справі, дослідивши матеріали справи у їх сукупності, виходячи з наступного.

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов`язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що предявляється особі.

Ключовими принципами статті 6 є верховенство права та належне здійснення правосуддя. Ці принципи також є основоположними елементами права на справедливий суд.

Як вказує у своїх рішеннях Європейський Суд з прав людини, згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобовязаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), № 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав свобод чи законних інтересів.

Статтею 16 ЦК встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Особа вільна у виборі способу способі захисту цивільних прав судом.

Разом з тим, передбачені ст. ст. 12 і 13 ЦПК України засади змагальності та диспозитивності цивільного судочинства визначають основні правила, в межах яких мають діяти особи, що беруть участь у справі, та суд при вирішенні справи.

Згідно ч.3 ст.12 ЦПК України кожна сторона у цивільному судочинстві повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, до яких дана справа не відноситься.

Суд, згідно ч.1 ст.13 ЦПК України, розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим законом випадках.

Відповідач, зі свого боку, зобов`язаний довести обставини, посилаючись на які він заперечує проти позову.

Згідно позиції Верхового Суду України, що викладена у постанові Пленуму «Про судове рішення у цивільній справі» №14 від 18.12.2003 року «Про судове рішення у цивільній справі» вбачається, що оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси, то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи та інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

Статтями 78, 81 ЦПК України визначено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У ході судового розгляду встановлено, що відповідно до укладеного договору №HAE2GK01270155 від 16.04.2008 року ОСОБА_3 отримала кредит у розмірі 19475,20 [Долар США] зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 12.96 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення 14.04.2023 року.

Відповідач ОСОБА_3 перестала виконувати належним чином зобов`язання за кредитним договором №HAE2GK01270155 від 16.04.2008 року з 25.04.2014р., ініціюючи до Банку листи щодо можливості відтермінування виконання зобов`язання за кредитним договором або можливості переоформлення кредитного договору на іншу особу, чим підтверджено Відповідачем ОСОБА_3 факт визнання наявності тривалої простроченої заборгованості за кредитним договором №HAE2GK01270155 від 16.04.2008 року, що підтверджується листом ОСОБА_3 до Банку з вхідним номером б/н від 06.10.2014р., та листами-відповіддю АТ КБ “ПриватБанк” від 07.10.2014р. та від 09.12.2014р., що свідчить, що ОСОБА_3 знала про наявну заборгованість за кредитним договором №HAE2GK01270155 від 16.04.2008 року.

Відповідно до частини другої статті 1054 та частини другої статті 1050 Цивільного кодексу України наслідками порушення Боржником зобов`язання щодо повернення чергової частини суми кредиту є право Заявника достроково вимагати повернення всієї суми кредиту.

У зв`язку з невиконанням Відповідачем-1 зобов`язань за договором, Банк неодноразово звертався до Чугуївського міського суду Харківської області (перше звернення з позовом- 08.07.2015р.) про стягнення з ОСОБА_3 заборгованості за кредитним договором №HAE2GK01270155 від 16.04.2008 року.

27.04.2016р. Чугуївським міським судом Харківської області по справі №636/2971/15-ц було ухвалено ішення, яким позовну заяву АТ КБ “ПриватБанк” задоволено, стягнуто з ОСОБА_3 заборгованість за кредитним договором № HAE2GK01270155 від 16.04.2008 року у розмірі 17 932.30 доларів США, що за курсом НБУ від 06.10.2015 еквівалентно 380 344.19 грн, а також, судовий збір у сумі 3654.00 грн. За цим судовим рішенням 12.05.2016 Банком було отримано виконавчий лист та 11.07.2016р. відкрито виконавче провадження №51597733.

У березні 2019, позивач звернувся до Чугуївського міського суду Харківської області з позовом про стягнення заборгованості за договором у розмірі 13 494.45 доларів США. Результатом розгляду справи № 636/946/19 стало ухвалення Чугуївським міським судом Харківської області заочного рішення від 29.08.2019р., яким позовні вимоги Банку були задоволені. Вирішено стягнути з ОСОБА_3 заборгованість у розмірі 13 494.45 доларів США, що еквівалентно 378 249.43 грн, а також судовий збір у озмірі 5673.74 грн.

На цей час, за отриманим виконавчим листом по справі № 636/946/19, приватним виконавцем Харківського виконавчого округу Кудряшовим Д.В., 17.01.2024 відкрито виконавче провадження №73859403.

В ході відпрацювання проблемного активу було виявлене нерухоме майно (з інформаційної довідки № 436042696 від 18.07.2025), що належало боржнику (Відповідач-1), а саме:

- однокімнатна квартира, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею: 18.9 кв.м., житловою площею 12.1 кв.м.

Вказане майно було зареєстроване на праві приватної власності за Відповідачем-1, однак 08.07.2015р. він відчужив однокімнатну квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею: 18.9 кв.м., житловою площею 12.1 кв.м.

на користь своєї доньки ОСОБА_2 (Відповідача-2) за укладеним договорам дарування, а саме:

- Договором дарування від 08.07.2015р., посвідченим приватним нотаріусом Бєсєда Тетяна Дмитрівна, Харківський міський нотаріальний округ, за реєстровим номером 870. Аналізуючи вищевказані обставини, можна зробити обґрунтований висновок про те, що Відповідач-1, який достовірно знав про наявність у нього зобов`язань перед Банком, маючи на меті ухилитися від виконання взятих на себе зобов`язань за кредитним договором, навмисно та цілеспрямовано вчинив ряд дій, направлених на приховування наявного в нього майна та унеможливлення звернення стягнення на таке майно кредитором (Банком).

При цьому Відповідач-1 починаючи з 2007р. зареєстрований у подарованому (відчуженому) нерухомому майні, що підтверджується копією паспорта Відповідача-1 з відміткою реєстрації,

Згідно із ч. 2, 3 статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу, виконання судового рішення про стягнення коштів або звернення стягнення на предмет іпотеки/застави.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зроблено висновок, що: «позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України».

Тобто, Велика Палата Верховного Суду у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) сформулювала підхід, за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як:

фіктивного (стаття 234 ЦК України);

такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України);

такого, що порушує публічний порядок (частини перша та друга статті 228 ЦК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 липня 2019 року в справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761св19) вказано, що: «цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку).

Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред`явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного

законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України)».

Згідно правової позиції, висловленої в постанові Верховного Суду від 05 січня 2024 року у справі № 761/40240/21 (провадження № 61-13013св23) якою визначено ознаки фраудаторного правочину. Зокрема, “До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору зокрема, відноситься: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа).

Крім того, в цій постанові Касаційний суд зауважує, що:

“недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину;

для кваліфікації фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не має значення, що на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав. Важливим для кваліфікації такого правочину як фраудаторного є те, що внаслідок його вчинення відбувається, зокрема, неможливлення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна.”

Відповідно до висновків постанови Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2025 року в справі N 159/5846/23 (провадження N 61-13665св24): “Для застосування конструкції фраудаторного правочину важливо щоб на момент його вчинення кредитору належало суб`єктивне цивільне право (зокрема, право вимоги).Цей суд неодноразово аналізував конструкцію фраудаторного правочину, тобто правочину, який вчиняється на шкоду кредитору для уникнення чи неможливлення, зокрема, сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису. Тому необов`язково для застосування вказаної конструкції, щоб існувало судове рішення про стягнення зокрема, боргу чи був озпочатий судовий процес про стягнення боргу. Необхідно, щоб той чи інший правочин вчинявся на шкоду кредитору для уникнення чи унеможливлення, зокрема, сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) чи зменшення обсягу майна боржника.”

Відповідно до висновків, викладених Верховним Судом України у Постановах від 17 березня 2021 року у справі № 299/396/17 та від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17, будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину.

Суд погоджується, що договір дарування від 08.07.2015 містить всі ознаки фраудаторного правочину:

I. Відповідач-1 ОСОБА_3 перестала виконувати належним чином зобов`язання за кредитним договором №HAE2GK01270155 від 16.04.2008 року з 25.04.2014р., ініціюючи до Банку листи щодо можливості відтермінування виконання зобов`язання за кредитним договором або можливості переоформлення кредитного договору на іншу особу, чим підтверджено Відповідачем-1 ОСОБА_3 факт визнання наявності тривалої простроченої заборгованості за кредитним договором №HAE2GK01270155 від 16.04.2008 року, що підтверджується листом ОСОБА_3 до Банку з вхідним номером б/н від 06.10.2014р., та листами-відповіддю АТ КБ “ПриватБанк” від 07.10.2014р. та від 09.12.2014р. (копії містяться в матеріалах справи), що відповідає судовій практиці ВС (постанова ВС від 13 березня 2025 року в справі N 159/5846/23 (провадження N 61-13665св24) відповідно до якої необов`язково для застосування вказаної конструкції, щоб існувало судове рішення про стягнення, зокрема, боргу чи був розпочатий судовий процес про стягнення боргу. Необхідно, щоб той чи інший правочин вчинявся на шкоду кредитору для уникнення чи унеможливлення, зокрема, сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) чи зменшення обсягу майна боржника.”

II. Відповідач-1, який достовірно знав про наявність у нього зобов`язань перед Банком, маючи на меті ухилитися від виконання взятих на себе зобов`язань за кредитним договором, навмисно та цілеспрямовано вчинив ряд дій, направлених на приховування наявного в нього майна та унеможливлення звернення стягнення на таке майно кредитором (Банком), подарувала 08.07.2015 своїй доньки - Відповідачу-2 ОСОБА_2 однокімнатну квартира, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідач-2 ОСОБА_2 з 25.04.2013 року зареєстрована в вищезазначеній квартирі, що свідчить про користування Відповідачем-2 спірним майном ще до набуття його у власність. Для кваліфікації фраудаторного правочину, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не має зна значення, що на виконання оспорюваного правчину було передано майно чи відбувся перехід прав (постанова ВС від 05.01.2024 у справі № 761/40240/21 (провадження № 61-13013св23).

Суд також враховує правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 17.10.2023 року у справі № 908/802/20, відповідно до якої фраудаторним є правочин, учинений боржником на шкоду кредитору. Намір боржника уникнути виконання своїх зобов`язань може підтверджуватися сукупністю обставин, що мали місце як до укладення правочину, так і після його вчинення, а також характером самого правочину, способом його укладення та поведінкою сторін.

За таких обставин суд дійшов висновку про наявність підстав для визнання договору дарування квартири недійсним на підставі статей 3, 13, 203, 215 ЦК України як фраудаторного правочину, вчиненого боржником на шкоду кредитору.

При цьому встановлення фраудаторного характеру правочину є самостійною та достатньою підставою для визнання його недійсним.

Стосовно застосування до позовних вимог строку позовної давності, то підстав для їх застосування судом не вбачається, виходячи з наступного.

Після ухвалення рішення у справі № 636/946/19 Чугуївським міським судом Харківської області від 29.08.2019, яким позовні вимоги Банку були задоволені. Вирішено стягнути з ОСОБА_3 заборгованість у розмірі 13 494.45 доларів США, що еквівалентно 378 249.43 грн, а також судовий збір у розмірі 5673.74 грн.

У виконання вищезазначеного рішення АТ КБ “ПриватБанк” було отримано виконавчий лист по справі № 636/946/19, який предъявлено до виконання та 17.01.2024 приватним виконавцем Харківського виконавчого округу Кудряшовим Д.В. було відкрито виконавче провадження №73859403.

Відпрацювання проблемного активу 06.10.2025 Приватним виконавцем Кудряшовим Д.В. було зроблено запит до ДРРП відповідно до якого було виявлене нерухоме майно: однокімнатна квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею: 18.9 кв.м., житловою площею 12.1 кв.м., яке 08.07.2015р. Відповідач-1 ОСОБА_1 подарувала своїй дочці - Відповідачу -2 ОСОБА_2 .

АТ КБ “ПриватБанк” стало відомо про існування квартири по АДРЕСА_1 , власником якої була Відповідач-1 та про здійснення нею правочину 08.07.2015р по відчуженню даної квартири лише в листопаді 2025 року, через офіційний ресурс "Автоматизована система виконавчого провадження” представник Позивача ознайомився з матеріалами виконавчого провадження №73859403 ( ідентифікатор АСВП 2Б6702Д05917).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 травня 2018 року у справі № 359/2012/15-ц висловила правову позицію: “Визначення початку відліку позовної давності міститься в статті 261 ЦК України, відповідно до частини першої якої перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.”

Для вимоги про визнання правочину недійсним перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась, або могла довідатись про вчинення цього правочину (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 березня 2018 року у справі № 464/5089/15 (провадження № 61-1256св18)).

Згідно зі статтею 256ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до статті 257ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

За змістом частин третьої, четвертої статті 267ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина 4 статті 267 ЦК України).

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до ч.5 ст.261ЦК України за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252-255 ЦК України.

У постановах Верховного Суду України від 19 березня 2014 року у справі № 6-14цс14, від 29 жовтня 2014 року № 6-169цс14, від 30 вересня 2015 року у справі № 6-154цс15 зроблено висновок про те, що за договором, що визначає щомісячні платежі перебіг позовної давності (ст. 257 ЦК України) щодо місячних платежів починається після несплати чергового платежу, а також початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Суд зазначає, що позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом ч.5 ст.267ЦК України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності. При цьому саме на позивача покладено обов`язок доказування тієї обставини, що строк звернення до суду було пропущено з поважних причин (п.п.6.43, 6.44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 по справі №911/3681/17).

Як зазначив Європейський Суд з прав людини у своїх рішеннях від 20.09.2011 у справі ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії", та від 22.10.1996 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства" позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу.

Суд зазначає, що правила про позовну давність мають застосовуватись лише тоді, коли буде доведено існування самого суб`єктивного права. У випадку відсутності такого права або коли воно ніким не порушено, в позові має бути відмовлено не з причин пропуску строку позовної давності, а в зв`язку з необґрунтованістю самої вимоги.

Постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2»(із змінами і доповненнями, внесеними постановами Кабінету Міністрів України) введено з 12 березня 2020 року на всій території України карантин.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» 540-IX від 30 березня 2020 року розділ "Прикінцевітаперехідніположення"ЦивільногокодексуУкраїни доповнено, зокрема п. 12 такого змісту: «Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями257,258,362,559,681,728,786,1293цьогоКодексу, продовжуються на строк дії такого карантину». Вказаний Закон набрав законної сили з 02 квітня 2020 року та діяв до 30.06.2023 року.

Законом України від 15 березня 2022року №2120-ІХ «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм та період дії воєнного стану» доповнено, серед іншого, розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України, в якому пунктом 19 визначено, що в період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259,362,559,681,728,786,1293цьогоКодексу, продовжуються на строк його дії.

Строк позовної давності за зазначений період продовжений Законом України від 15 березня 2022 року №2120-ІХ «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм та період дії воєнного стану», який вже був чинним на момент скасування Закону України 540-IX від 30 березня 2020 року Постановою Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 року № 651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусомSARS-CoV-2».

Окрім того, відповідно до п.19 Розділу «Прикінцеві та перехідні положення Цивільного кодексу України у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану.

У зв`язку з викладеним, починаючи з дня набрання чинності Закону України від 30.03.2020 № 540-IX, тобто з 02.04.2020 року діє положення про продовження строків позовної давності на період дії карантину та воєнного стану в Україні.

У зв`язку з чим підстав для застосування до позовних вимог строку позовної давності суд не вбачає.

Згідно ч. 1, 6 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків встановлених ЦПК України. Докази не можуть ґрунтуватися на припущеннях.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц).

Обраний позивачем спосіб захисту є ефективним, оскільки недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що перебуває в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на нього стягнення, тобто щоб кредитор опинився в тому становищі, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину.

Таким чином, аналізуючи вищевикладене, дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, виходячи із принципів розумності, виваженості, справедливості, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог позивача в заявлених ним межах та про існування правових підстав для їх повного задоволення.

На підставі викладеного вище та керуючись ст.ст. 3-13, 76-81, 89, 259, 263-265, 352, 354 ЦПК України, суд, -

УХВАЛИВ:

Позовні вимоги Акціонерного товариства КБ «Приватбанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання договору дарування недійсним, - задовольнити.

Визнати недійсним договір дарування квартири за адресою:, АДРЕСА_1 , загального площею: 18.9 кв.м.,, житловою площею 12.1 кв.м., укладений 08.07.2015 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Бєсєда Тетяни Дмитрівни за реєстровим номером 870.

Скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за індексним номером 22706340 від 08.07.2015 19:13:44 про реєстрацію права власності на об`єкт нерухомого майна - однокімнатної квартири, загальна площа (кв.м): 18.9., житлова площа (кв.м): 12.1, адреса: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 675787163101, за ОСОБА_2 (РНОКПП- НОМЕР_1 ), прийняте приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Бєсєда Тетяною Дмитрівною.

Встановити становище, яке існувало до порушення, шляхом повернення права власності ОСОБА_1 (РНОКПП- НОМЕР_1 ), на однокімнатну квартиру, загальна площа (кв.м): 18.9., житлова площа (кв.м): 12.1, адреса: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 675787163101,

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана безпосередньо до апеляційного суду Харківської області протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: на рішення суду якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду; на ухвали суду якщо апеляційна скарга подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційного скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Надруковано в нарадчій кімнаті.

Повний текст рішення виготовлено 02 листопада 2026 року.

Головуючий-суддя: