Постанова від 13 жовтня 2026 р. у справі №519/1304/21 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/3120/26

Справа № 519/1304/21

Головуючий у першій інстанції Москаленко І.О.

Доповідач Драгомерецький М. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14.10.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді: Драгомерецького М. М.,

суддів: Сегеди С. М., Роїка Д. Я.,

при секретарі: Узун Н. Д.,

переглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Державного підприємства «Морський торгівельний порт «Південний» на рішення Південного міського суду Одеської області від 02 травня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державне підприємство «Морський торгівельний порт «Південний» про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,-

в с т а н о в и в:

16 грудня 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державного підприємства «Морський торгівельний порт «Південний» (далі ДП «МТП «Південний») про скасування наказу про відсторонення №1715-ос від 09.12.2021, допуску до роботи та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу.

Рішенням Южного міського суду Одеської області від 26 вересня 2023 року у цивільній справі за №519/1304/21, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 21 травня 2024 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 до ДП «МТП «Південний» про скасування наказу про відсторонення, допуску до роботи та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу було відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 11.09.2024 касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Южного міського суду Одеської області від 26 вересня 2023 року та постанову Одеського апеляційного суду від 21 травня 2024 року скасовано; позовні вимоги ОСОБА_1 до ДП «МТП «Південний» про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи задоволено, визнано незаконним та скасовано наказ ДП «МТП «Південний» від 09.12.2021 за №1715-ос про відсторонення ОСОБА_1 від роботи; провадження в справі в частині вирішення позовної вимоги ОСОБА_1 до ДП «МТП «Південний» про допуск до роботи закрито; справу в частині вирішення позовної вимоги ОСОБА_1 до ДП «МТП «Південний» про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Згідно письмових пояснень від 21 січня 2025 року позивач просить суд стягнути суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу в період з 09 грудня 2021 року по 03 липня 2023 року у розмірі 488 195,00 грн. Згідно письмових пояснень від 04 квітня 2025 року, оскільки позивач у грудні 2021 отримав від відповідача оплату у сумі 6 986 грн, то позивач вважає за можливе зменшити суму стягнення на цю суму і остаточно стягнути 481 209,00 грн.

Відповідач просив у задоволенні позову відмовити, оскільки постановою Верховного Суду від 11.09.2024 не встановлено незаконних дій роботодавця, а констатовано, що дії роботодавця були непропорційними переслідуваній легітимній меті, тобто на думку відповідача жодних незаконних дій судом касаційної інстанції не встановлено; зазначив про обрання позивачем неналежного способу захисту, адже роботодавець діяв відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року №1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострою респіраторської хвороби COVID-19, спричиненою SARS-CoV-2», Наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04.10.2021 №2153 «Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», наказу Міністерства охорони здоров`я України від 01.11.2021 №2393 (набрав чинності з 09.12.2021), яким було затверджено зміни до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», затвердженого Наказом Міністерством охорони здоров`я України від 04.10.2021 №2153 та Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб».

Отже, на думку відповідача, позивач повинен звертатися до суду в порядку ст. 1173 ЦК України та стягувати шкоду, завдану фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, при здійсненні ними своїх повноважень, яка відшкодовується державою, незалежно від вини цих органів.

Також, відповідач заперечував правильність розрахунку загального середнього заробітку ОСОБА_1 за час вимушеного прогулу, що був наданий позивачем, надав свій розрахунок на суму 159 393,58 грн, аргументуючи тим, що 1) до розрахунку середнього заробітку не може застосовуватись Постанова Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року за №100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати», оскільки у п. 8 розділу 4 цієї Постанови не зазначено, що вона може застосовуватися при розрахунку середнього заробітку за час відсторонення; 2) відповідно до наказу №242 від 24.02.2022 на підприємстві встановлено початок простою для працівників. В свою чергу, наказом №22 від 11.01.2024 припинено простій. Тому, за цей період сума вимушеного прогулу повинна бути розрахована відповідно до ч. 1 ст. 133 КЗпП, виходячи із встановленого розряду.

Рішенням Південного міського суду Одеської області від 02 травня 2025 року позов ОСОБА_1 до ДП «МТП «Південний» про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, задоволено.

Суд стягнув з ДП «МТП «Південний» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 488 194,99 грн з наступним відрахуванням (утриманням) при виплаті податків, обов`язкових платежів та зборів, передбачених законодавством України;

стягнуто з ДП «МТП «Південний» на користь ОСОБА_1 понесені по справі судові витрати зі сплати судового збору в сумі 8 172,00 грн;

стягнуто з ДП «МТП «Південний» в дохід держави судовий збір у розмірі 4 881.95 грн.

Відповідно до ст. 430 ЦПК України допущено негайне виконання судового рішення в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми платежу за один місяць.

В апеляційній скарзі відповідач, ДП «МТП «Південний», просив суд рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права.

Учасники справи в судове засідання до апеляційного суду не з`явились, про розгляд справи були повідомлені належним чином та завчасно, про що свідчать довідки про доставку судової повістки-повідомлення до електронного кабінету Електронного Суду.

Клопотань про відкладення розгляду справи до суду не надходило.

14 жовтня 2026 року від представника ОСОБА_1 – адвоката Цесельської І. В. надійшла заява про розгляд справи без їх участі.

Відповідно до приписів ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги.

Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними.

Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Крім того, Верховний Суд в постанові від 01.10.2020 по справі №361/8331/18 висловився, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Таким чином, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін у якнайскорішому розгляді справи, усвідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності належним чином повідомлених про дату і час судового засідання учасників справи.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи наведені у апеляційній скарзі та відзиві позивача ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Цесельська Інна Валентинівна на апеляційну скаргу на рішення суду, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга відповідач, ДП «МТП «Піденний», задоволенню не підлягає, оскільки рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

За загальними правилами статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною 1 статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.

Стаття 43 Конституції України гарантує кожному право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров`я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов`язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об`єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їх прав, повідомлення про можливі факти корупційних або пов`язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України «Про запобігання корупції», а також сприяння особі у здійсненні такого повідомлення, за мовними або іншими ознаками, не пов`язаними з характером роботи або умовами її виконання (стаття 2-1 КЗпП України).

Частиною 1 статті 3 КЗпП України передбачено, що законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. Законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього ( стаття 4 КЗпП України).

Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи (стаття 5-1 КЗпП України).

Статтею 21 КЗпП України передбачено, що трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Заробітна плата - це винагорода, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу, тобто заробітна плата виплачується саме за виконану роботу (частина перша статті 1 Закону України «Про оплату праці»).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.12.2022 у справі №130/3548/21 вказано, що «оскільки під час відсторонення працівник тимчасово увільняється від виконання своїх трудових обов`язків та не може виконувати роботу, то такому працівникові заробітна плата в період відсторонення не виплачується, якщо інше не встановлено законодавством. Чинним законодавством не передбачено обов`язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19. Водночас колективним та/або трудовим договором, рішенням роботодавця може бути передбачено інші умови. У зв`язку із цим у кожному конкретному випадку при вирішенні питання про нарахування сум за час правомірного відсторонення працівника від роботи слід виходити, насамперед, із норм КЗпП України, умов колективного договору, який діє на підприємстві, де працює відсторонений працівник, та укладеного з останнім трудового договору. У разі якщо таке відсторонення не було правомірним, роботодавець зобов`язаний здійснити працівникові визначені законодавством виплати».

Якщо буде встановлено, що на порушення статті 46 КЗпП України роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, суд має задовольнити позов останнього про стягнення у зв`язку з цим середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу. Таким чином, у разі незаконного відсторонення працівника від роботи, він має право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу (постанова Верховного Суду від 01.04.2020 у справі №761/12073/18).

Судом першої інстанції встановлено, що наказом тимчасово виконуючого обов`язки директора ДП «МТП «Південний» від 09.12.2021 №1715-ос на підставі статті 46 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України), частини 2 статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», наказу Міністерства охорони України від 04.10.2021 №2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», пункту 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 №1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», ОСОБА_1 відсторонено від роботи з 09 грудня 2021 року, без збереження заробітної плати, до усунення причин, що його зумовили.

Відповідно до наказу ДП «МТП «Південний» від 03.07.2023 за №358-ос ОСОБА_1 приступив до виконання своїх посадових обов`язків після відсторонення від роботи з тарифною ставкою згідно зі штатним розписом, з доплатою за шкідливі умови праці 4%.

Таким чином, період вимушеного прогулу становить з 09 грудня 2021 року по 03 липня 2023 року. Зазначена обставина визнана обома сторонами у судовому засіданні.

Кількість годин вимушеного прогулу склала 3 103 години, що визнано обома сторонами у судовому засіданні.

Згідно довідки №362 від 17.10.2024 наданій ДП «МТП «Південний» на адвокатський запит представника позивача, а також довідок, долучених відповідачем до матеріалів справи, доходи ОСОБА_1 за жовтень-листопад 2021 року становили: жовтень 2021 року – 24 620,46 грн, листопад 2021 року – 27 455,69 грн, отже середньогодинний заробіток становить 157,33 грн за годину, що визнано обома сторонами у судовому засіданні (а.с. 112, 150-152).

Заробітна плата – це винагорода, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу, тобто заробітна плата виплачується саме за виконану роботу (частина перша статті 1 Закону України «Про оплату праці»).

У постанові ВП Верховного Суду від 14.12.2022 у справі №130/3548/21 вказано, що «оскільки під час відсторонення працівник тимчасово увільняється від виконання своїх трудових обов`язків та не може виконувати роботу, то такому працівникові заробітна плата в період відсторонення не виплачується, якщо інше не встановлено законодавством. Чинним законодавством не передбачено обов`язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19. Водночас колективним та/або трудовим договором, рішенням роботодавця може бути передбачено інші умови. У зв`язку із цим у кожному конкретному випадку при вирішенні питання про нарахування сум за час правомірного відсторонення працівника від роботи слід виходити, насамперед, із норм КЗпП України, умов колективного договору, який діє на підприємстві, де працює відсторонений працівник, та укладеного з останнім трудового договору. У разі якщо таке відсторонення не було правомірним, роботодавець зобов`язаний здійснити працівникові визначені законодавством виплати».

Якщо буде встановлено, що на порушення статті 46 КЗпП України роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, суд має задовольнити позов останнього про стягнення у зв`язку з цим середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу. Таким чином, у разі незаконного відсторонення працівника від роботи, він має право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу (постанова Верховного Суду від 01.04.2020 у справі №761/12073/18).

Постановою Верховного Суду від 11.09.2024 визнано незаконним та скасовано наказ ДП «МТП «Південний» від 09.12.2021 №1715-ос про відсторонення ОСОБА_1 від роботи. Суд касаційної інстанції не погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, які дійшли висновку про правомірність і законність наказу відповідача про відсторонення ОСОБА_1 від займаної посади, оскільки у цьому конкретному випадку застосування до ОСОБА_1 , який обіймав посаду електромонтера з ремонту та обслуговування електроустаткування внутрішньопортової механізації, такого заходу, як відсторонення від роботи, не передбачало жодної індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов`язків, зокрема об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, кількість таких контактів, умови праці, у яких перебуває працівник і які, як наслідок, збільшують вірогідність зараження COVID-19. Роботодавець не вирішив питання про забезпечення працівника роботою у такий спосіб, щоб працівник міг виконувати свою роботу з мінімальним ризиком, не врахував об`єктивної можливості організації для позивача роботи в іншому вигляді. Саме відповідач не надав належних доказів того, що позивач весь свій робочий час працював з людьми, а не технічним обладнанням, не довів, що позивач створював загрозу для інших працівників підприємства, яка б вимагала вжиття такого непропорційного заходу втручання у право на працю. Відповідач, маючи можливість організувати робочий процес, мінімалізувавши контакти працівників, прийняв рішення про відсторонення позивача від роботи без індивідуальної оцінки зазначених вище факторів.

Суд касаційної інстанції виснував, що за таких обставин суди першої та апеляційної інстанцій зробили помилкові висновки, що порушення права позивача на працю відсутнє, про правомірність і законність відсторонення ОСОБА_1 від роботи, оскільки дії роботодавця в цьому випадку, щонайменше, були непропорційними переслідуваній легітимній меті, для досягнення якої держава передбачила можливість відсторонення працівника від роботи.

Отже, з аналізу зазначеної постанови вбачається, що Верховний Суд встановив порушення прав ОСОБА_1 ДП «МТП «Південний», який в порушення статті 46 КЗпП України із власної ініціативи (наказом по підприємству) без законних підстав (без індивідуальної оцінки необхідності відсторонення саме позивача) відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати. Тому, суд відхиляє доводи відповідача щодо правомірності, законності дій щодо відсторонення ОСОБА_1 від роботи.

Суд також відхиляє аргументи відповідача про обрання позивачем неефективного способу захисту, оскільки стаття 1173 ЦК України є спеціальною і передбачає певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статті 1173 ЦК України. Водночас, цей спір виник з трудових правовідносин щодо порушення саме трудових прав ОСОБА_1 ДП «МТП «Південний», який наказом тимчасово виконуючого обов`язки директора ДП «МТП «Південний» від 09.12.2021 №1715-ос, який в порушення статті 46 КЗпП України із власної ініціативи (наказом по підприємству) без законних підстав (без індивідуальної оцінки необхідності відсторонення саме позивача) відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати.

За таких обставин, суд вважає, що позов ОСОБА_1 про стягнення у зв`язку з цим середнього заробітку за час вимушеного прогулу підлягає задоволенню.

Вимушений прогул відбувається виключно за наявності вини роботодавця, який незаконно звільнив найманого працівника. Тому за цей час працівник, права якого були порушені роботодавцем, відповідно до державних гарантій має безумовне право на отримання заробітної плати, розмір якої обраховується згідно з Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі - Порядок №100), і сама виплата, відповідно, названа середньою заробітною платою. Вказаний правовий висновок закріплено у постанові ВП Верховного Суду від 08.02.2022 у справі №755/12623/19.

Відповідно до вимог частини 2 статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більше як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Вимушений прогул - це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати, тобто виконувати трудову функцію.

Тобто в разі визнання звільнення, відсторонення незаконним та поновлення працівника на роботі держава гарантує отримання працівником середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки такий працівник був незаконно позбавлений роботодавцем можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин та отримувати заробітну плату.

Вказана норма права, крім превентивної функції, виконує функцію соціальну, задовольняючи потребу працівника в засобах до існування на період незаконного звільнення. Відтак, за умови встановлення факту незаконного звільнення особи, час вимушеного прогулу працівника повинен бути оплаченим і спір розглянутим в одному позовному провадженні з вирішенням питання про поновлення на роботі, або в різних провадженнях, що не впливає на розрахунок середнього заробітку, оскільки період за який він обраховується є сталим для звільненого працівника.

Таке тлумачення відповідає засадам справедливості, добросовісності, розумності, сприяє дотриманню балансу прав і законних інтересів незаконно звільнених працівників, які були позбавлені можливості працювати та отримувати гарантовану на конституційному рівні винагороду за виконану роботу, та стимулює несумлінних роботодавців, які порушили таке конституційне право працівників, у подальшому дотримуватися норм чинного законодавства.

Перевіряючи розрахунки сторін, суд погоджується з позивачем, що Правила обрахунку середнього заробітку визначені постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року за №100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» і підлягають застосуванню у цій справі.

Статтею 27 Закону №108/95-ВР «Про оплату праці» передбачено, що порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

У п. 8 Розділу IV Постанови КМУ №100 визначено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/ годин. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин).

Отже, як встановлено судом, середньо годинний заробіток складає 157,33 грн, а кількість годин 3 103, тому середній заробіток за час вимушеного прогулу у період з 09.12.2021 по 02.07.2023 складає 157,33 грн *3 103 = 488 194,99 грн.

Та обставина, що у період з 24.02.2022 по 11.01.2024 підприємство перебувало в простої і співробітники отримували по 2/3 окладу і теоретично позивач міг бути отримувати тільки 2/3 окладу, якби не був відсторонений, не береться судом до уваги, оскільки не є підставою для зменшення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу і законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення його розміру за певних обставин. З тих же підстав суд відхиляє доводи Позивача про зменшення виплату на суму компенсації відпустки у сумі 6986 грн. Крім того, зазначена сума була б виплачена роботодавцем при звільненні, тому не впливає на суму нарахованого середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Відповідно до постанови ВП Верховного Суду у справі №826/808/16 провадження №11-134ас18 від 20.06.2018 зроблено висновок, що виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу. Законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення його розміру за певних обставин. Аналогічні висновки викладені в таких постановах Верховного Суду: від 16.09.2020 у справі №308/5864/18 провадження №61-452св20; від 29.07.2020 у справі №334/10717/14-ц провадження №61-9843св18; від 21.02.2020 у справі №607/5609/17.

Отже, суд вважає, що з відповідача на користь позивача підлягає стягненню 488 194,99 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Разом з тим, у постанові ВП Верховного Суду від 08.12.2021 в справі №9901/407/19 (провадження №11-43заі21) вказано, що «суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як заборгованість із заробітної плати та/або середній заробіток за час вимушеного прогулу, обчислюється без віднімання сум податків і зборів. Податки і збори із присудженої за рішенням суду суми заробітної плати та середнього заробітку за час вимушеного прогулу підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із цієї суми при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума зменшується на суму податків і зборів. При цьому відрахування податків і обов`язкових платежів із середнього заробітку за час вимушеного прогулу не погіршує становище працівника, якого поновлено на роботі, оскільки за цей період у разі перебування на посаді працівник отримував би заробітну плату, із якої також відраховувались би податки і збори. Відповідно до підпункту 168.1.1 пункту 168.1 статті 168 ПК України податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов`язаний утримувати податок із суми такого доходу за його рахунок, використовуючи ставку податку, визначену в статті 167 цього Кодексу (за загальним правилом 18 відсотків). Таким чином, якщо юридична особа відшкодовує (виплачує) на користь фізичної особи середній заробіток за час вимушеного прогулу, то ця особа, виступаючи щодо такої фізичної особи податковим агентом, зобов`язана (у випадках, передбачених ПК України) утримати і перерахувати податок із суми такого доходу. Аналогічний правовий висновок зроблений Верховним Судом у подібних правовідносинах у постановах від 18.07.2018 у справі №359/10023/16-ц та від 07.10.2020 у справі №523/14396/19».

Тому суд зазначає, що розмір середнього заробітку підлягає стягненню з утриманням з цієї суми податків і обов`язкових платежів.

Розподіл судових витрат.

Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно п. 1 ч. 2 ст. 141 ЦПК України судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову - на відповідача.

Відповідно до пункту 35 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» (постанова від 17 жовтня 2014 року №10) якщо позивача, на користь якого ухвалено рішення, звільнено від сплати судового збору, він стягується з відповідача в дохід держави пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, якщо його також не звільнено від сплати цих витрат.

За матеріалами справи судом було встановлено та визнано сторонами, що позивачем за звернення до суду із позовом було сплачено судовий збір у сумі 1 816,00 грн, хоча у відповідності до положень Закону України «Про судовий збір» сплаті підлягав судовий збір у сумі 908,00 грн. Відповідно, судовий збір, сплачений до суду апеляційної інстанції становив 2 724,00 грн замість вірної суми – 1 362,00 грн, а до суду касаційної інстанції - 3 632,00 грн замість вірної суми 1 816,00 грн. Тобто, позивач при поданні позову, апеляційної та касаційної скарг повинен був сплатити за вимогу про скасування наказу про відсторонення 4 086 грн судового збору, а від сплати судового збору за вимогу про поновлення на роботі у сумі 4 086 грн судового збору був звільнений. Тим не менш, сплатив на користь держави судовий збір за обидві вимоги у сумі 8 172,00 грн, хоча судовий збір за вимогу про поновлення на роботі у сумі 4 086 грн судового збору повинен бути стягнутий з відповідача на користь держави.

З огляду на положення ст. 141 ЦПК України, керуючись принципом процесуальної економії, суд вважає за доцільне стягнути в відповідача на користь позивача судовий збір у сумі 8 172,00 грн. Такий розподіл судових витрат не призведе до покладення на відповідача додаткових витрат, адже він повинен сплатити по 4 086 грн судового збору на користь позивача та держави, а лише є раціональним заходом економії часу для як найшвидшого настання правової визначеності у цій справі.

Крім того, оскільки позивача на підставі п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» звільнено від сплати судового збору за вимогу про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, то з відповідача на користь держави також слід стягнути судовий збір в розмірі 4 881,95 грн (1% від суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, присудженого судом, в розмірі 488 194,99 гривень).

Крім того, до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, з поміж іншого, витрати на професійну правничу допомогу.

Позивач просить стягнути з відповідача витрати на правничу допомогу. Зазначену позовну вимогу суд не розглядає при ухваленні рішення у цій справі, оскільки в порядку ч. 8 ст. 141 ЦПК України представник позивача зазначила у судових дебатах, що докази на підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу буде надано протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду.

Посилання відповідача ДП «МТП «Південний» в апеляційній скарзі на те, що рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, оскільки суд помилково не враховано, що постановою Верховного Суду від 11.09.2024 не встановлено, що при відстороненні позивача від роботи було порушено його трудові права та помилково визначений розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу, не приймаються до уваги, виходячи з наступного.

Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13.01.2011 (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 28–36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції – гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі – провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).

У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09 грудня 1994 року, Серія A, №303-A, параграф 29).

Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07.10.2010 (остаточне 21 лютого 2011 року) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).

Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства – обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10.02.2010 (остаточне 10 травня 2011 року) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія A, №303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Частинами 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Верховний Суд у постанові від 02.10.2019 у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно – правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства – суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, – із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».

Колегія суддів вважає, що позивачем ОСОБА_1 доведено належним обґрунтованість підстав позову, саме, те, що його відсторонення від роботи проведено без законних підстав що є законною підставою для стягнення з ДП «МТП «Південний» на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Й, навпаки, відповідачем не надано суду належні, достатні та безспірні докази, які спростовують підстави позову.

Скасовуючи рішення Южного міського суду Одеської області від 26 вересня 2023 року та постанову Одеського апеляційного суду від 21 травня 2024 року по даній справі з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, Верховний Суд у постанові від 11.09.2024 у справі №519/1304/21 (провадження №61-10857св24) виходив, що «З огляду на займану позивачем посаду електромонтера з ремонту та обслуговування електроустаткування 6 розряду дільниці з ремонту та технічного обслуговування електрообладнання кранів ВРР-2, внутрішньопортової механізації та характер його роботи відповідач не надав належних доказів того, що позивач весь свій робочий час працював з людьми, а не технічним обладнанням.

У трудових спорах презумпція вини лежить на роботодавцеві, тому він спростовує заявлені працівником вимоги. Отже, з урахуванням вимог трудового законодавства у справах, у яких оспорюються дії роботодавця, саме відповідач повинен довести, що ці дії вчинені без порушення законодавства про працю.

Відповідач не обґрунтував необхідності та не довів, що позивач створював загрозу для інших працівників підприємства, яка б вимагала вжиття такого непропорційного заходу втручання у право на працю.

Суди не врахували, що у спірних правовідносинах працівник є слабшою стороною й саме на роботодавцеві лежить обов`язок не допускати непропорційного втручання у права останнього. Внаслідок відсторонення від роботи позивач тривалий час не виконував свої посадові обов`язки й не отримував заробітку плату. У свою чергу, відповідач, маючи можливість організувати робочий процес, мінімалізувавши контакти працівників, прийняв рішення про відсторонення позивача від роботи без індивідуальної оцінки зазначених вище факторів.

Відповідачем не доведено, а судами не встановлено фактів, які б об`єктивно підтверджували нагальність потреби у відстороненні саме позивача від роботи, а тому дії роботодавця у цьому випадку не можуть повною мірою вважатися пропорційними переслідуваній легітимній меті, для досягнення якої держава передбачила можливість відсторонення працівника від роботи…..

Якщо буде встановлено, що на порушення статті 46 КЗпП України роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, суд має задовольнити позов останнього про стягнення у зв`язку з цим середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу. Таким чином, у разі незаконного відсторонення працівника від роботи, він має право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу (постанова Верховного Суду від 01.04. 2020 у справі №761/12073/18).

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, суди не вирішували по суті вимог в частині стягнення середнього заробітку, обставин, необхідних для вирішення цього питання, не встановили».

Отже, доводи апеляційної скарги відповідача про те, що судом касаційної інстанції не встановлена вина підприємства у відстороненні позивача від роботи, не відповідають дійсності та є помилковими.

У частині 2 статті 235 КЗпП України, визначено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Вимушений прогул - це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати, тобто виконувати трудову функцію.

Тобто в разі визнання звільнення, відсторонення незаконним та поновлення працівника на роботі держава гарантує отримання працівником середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки такий працівник був незаконно позбавлений роботодавцем можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин та отримувати заробітну плату.

Вказана норма права, крім превентивної функції, виконує функцію соціальну, задовольняючи потребу працівника в засобах до існування на період незаконного звільнення. Відтак, за умови встановлення факту незаконного звільнення особи, час вимушеного прогулу працівника повинен бути оплаченим і спір розглянутим в одному позовному провадженні з вирішенням питання про поновлення на роботі, або в різних провадженнях, що не впливає на розрахунок середнього заробітку, оскільки період за який він обраховується є сталим для звільненого працівника.

Таке тлумачення відповідає засадам справедливості, добросовісності, розумності, сприяє дотриманню балансу прав і законних інтересів незаконно звільнених працівників, які були позбавлені можливості працювати та отримувати гарантовану на конституційному рівні винагороду за виконану роботу, та стимулює несумлінних роботодавців, які порушили таке конституційне право працівників, у подальшому дотримуватися норм чинного законодавства.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком.

Відповідно до пункту 5 розділу IV Порядку нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Згідно абзацу першого пункту 8 розділу IV Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні 2 місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.

Середньоденна (середньогодинна) заробітна визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, – календарних днів за цей період.

Судом першої інстанції правильно встановлено, що середньо годинний заробіток складає 157,33 грн, а кількість годин 3 103, тому середній заробіток за час вимушеного прогулу у період з 09.12.2021 по 02.07.2023 складає 157,33 грн *3 103 = 488 194,99 грн.

Та обставина, що у період з 24.02.2022 по 11.01.2024 підприємство перебувало в простої і співробітники отримували по 2/3 окладу і теоретично позивач міг бути отримувати тільки 2/3 окладу, якби не був відсторонений, не береться судом до уваги, оскільки не є підставою для зменшення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу і законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення його розміру за певних обставин. З тих же підстав суд відхиляє доводи позивача про зменшення виплату на суму компенсації відпустки у сумі 6 986 грн. Крім того, зазначена сума була б виплачена роботодавцем при звільненні, тому не впливає на суму нарахованого середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що середній заробіток позивача за час вимушеного прогулу у період з 09.12.2021 по 02.07.2023 становить 488 194,99 грн (157,33 грн *3 103) й підлягає стягненню з відповідача на користь позивача з утриманням з цієї суми податків і обов`язкових платежів.

Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17.03.2011 (остаточне – 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»).

Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, роз`яснення Пленуму Верховного Суду України, правові висновки Верховного Суду, застосовуючи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, з`ясовуючи наведені обставина справи, що мають значення для правильного вирішення спору, наявні у справі докази, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції з достовірністю та об`єктивністю встановлено, що середній заробіток позивача за час вимушеного прогулу у період з 09.12.2021 по 02.07.2023 становить 488 194,99 грн, й підлягає стягненню з відповідача на користь позивача з утриманням з цієї суми податків і обов`язкових платежів.

Отже, позивач ОСОБА_1 має право на захист свого права у випадку порушення його відповідачем, у даному випадку в судовому засіданні встановлено, що відповідач порушив його трудові права. Тому у відповідності до ст. ст. 15, 16 ЦК України його права підлягають судовому захисту.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14.

Отже, суд першої інстанції всебічно, повно та об`єктивно з`ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», дав їм правильну оцінку та обґрунтовано виходив з того, що є законні підстави для задоволення позову.

Інших правових доводів апеляційна скарга не містить.

У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28.10.2010, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв`язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)».

Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи.

Тому, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову немає.

Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах, -

у х в а л и в:

Апеляційну скаргу Державного підприємства «Морський торгівельний порт «Південний» залишити без задоволення, рішення Південного міського суду Одеської області від 02 травня 2025 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції.

Повний текст судового рішення складено: 29 жовтня 2026 року.

Судді Одеського апеляційного суду: М. М. Драгомерецький

С. М. Сегеда

Д. Я. Роїк