Суд: Деснянський районний суд міста Києва
Інстанція: Перша
Юрисдикція: Кримінальне
Категорія: Самовільне зайняття земельної ділянки та самовільне будівництво
Дата: 01 листопада 2026 р.
Справа: №754/17668/26
Суддя: Банах О. Л.
Номер провадження 1-кп/754/1189/26
Справа№754/17668/26
Вирок
Іменем України
02 листопада 2026 року
Деснянський районний суд м. Києва в складі:
головуючого судді ОСОБА_1
за участю секретаря ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві кримінальне провадження №12025105030000608 від 06.08.2025 року стосовно:
ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Києва, українця, громадянина України, з середньою-спеціальною освітою, офіційно не працевлаштованого, зареєстрованого та проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимого,
ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженця с. Качківське, Вінницької обл., українця, громадянина України, з вищою освітою, працюючого на посаді директора ТОВ «Річ Клаб», зареєстрованого та проживаючого за адресою: АДРЕСА_2 , раніше не судимого,
обвинувачених у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст. 197-1 КК України,
за участю сторони обвинувачення: прокурора ОСОБА_5 ,
представника потерпілого: не з`явився,
сторони захисту: обвинувачених: ОСОБА_6 , ОСОБА_4 ,
ВСТАНОВИВ:
І. ФОРМУЛЮВАННЯ ОБВИНУВАЧЕННЯ, ВИЗНАНОГО СУДОМ ДОВЕДЕНИМ (місце, час, спосіб вчинення та наслідки кримінальних правопорушень, форма вини і мотиви кримінальних правопорушень)
У невстановлений досудовим розслідуванням час, однак не пізніше травня 2026 року, у невстановленому досудовим розслідуванні місці, у ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , виник злочинний умисел, спрямований на самовільне зайняття земельної ділянки у м. Києві з подальшим облаштуванням на ній майданчика для паркування транспортних засобів і отримання в такий спосіб прибутку.
З метою реалізації вказаного умислу та полегшення досягнення бажаної мети, у невстановлений досудовим розслідуванням час, але не пізніше травня 2026 року, у невстановленому досудовим розслідуванні місці, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , вступив у злочинну змову з ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , заздалегідь узгодивши спільність своїх дій, кінцевою метою яких було незаконне збагачення за рахунок незаконного використання самовільно зайнятої земельної ділянки.
Так, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 були заздалегідь обізнані про наявність земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:62:028:0042, місце розташування якої: АДРЕСА_2 АДРЕСА_3 , АДРЕСА_4 , АДРЕСА_5 , АДРЕСА_6 , загальною площею 3.1616 га.
В подальшому, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , розуміючи, що згідно з ч.1 ст. 206 Земельного Кодексу України, використання землі в Україні є платним, будучи обізнаними із порядком набуття права користування землею, достовірно знаючи і усвідомлюючи, що земельна ділянка загальною площею 3.1616 з кадастровим номером 8000000000:62:028:0042, яка перебуває у власності територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради, рішенням Київської міської ради чи інших уповноважених органів їм не передавалась у володіння, користування чи розпорядження, не маючи жодних правових підстав на володіння чи користування вказаною земельною ділянкою, діючи всупереч вимогам ст.ст. 116, 118-128, 130-139 Земельного Кодексу України, які регламентують порядок набуття і реалізацію права на землю, переслідуючи корисливий мотив і мету незаконно збагатитися за рахунок використання вказаної земельної ділянки, діючи відповідно до заздалегідь узгодженого порядку дій, самовільно зайняли частину вказаної земельної ділянки площею 0,1309 га, що безпосередньо розташована між буд. АДРЕСА_7 , та облаштували на ній майданчик для платного паркування транспортних засобів, який незаконно експлуатували приблизно з 01.05.2026 по 25.08.2026 включно, більш точного часу досудовим розслідуванням не встановлено.
Таким чином, ОСОБА_3 спільно ОСОБА_4 фактично встановили незаконне користування зазначеною земельною ділянкою всупереч волі її власника/законного володільця та без належної правової підстави, зокрема з травня 2026 року, не маючи прав на володіння, користування і розпорядження землею, самовільно зайняли частину вищевказаної земельної ділянки площею 0,1309 га, шляхом обмеження вільного доступу до неї завдяки обмежувальним елементом (огорожі), чим обладнали майданчик для експлуатації платного паркування транспортних засобів та здійснювали його експлуатацію до 25.08.2026.
Згідно з відомостями із Державного земельного кадастру, зазначена земельна ділянка належить до категорії - землі житлової та громадської забудови, цільове призначення- 02.03 для будівництва і обслуговування багатоквартирного житлового будинку.
Таким чином, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , обвинувачуються у самовільному зайнятті земельної ділянки вчиненому групою осіб, тобто у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст. 197-1 КК України.
ІІ. СТАТТІ (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність, що передбачає відповідальність за кримінальне правопорушення, винним у вчиненні якого визнається обвинувачений.
Згідно з ч.2 ст.197-1 КК України кримінально-караним діянням є, зокрема, самовільне зайняття земельної ділянки, вчинене особою, раніше судимою за кримінальне правопорушення, передбачене цією статтею або групою осіб, або щодо земельних ділянок особливо цінних земель, земель в охоронних зонах, зонах санітарної охорони санітарно-захисних зонах чи зонах особливого режиму використання земель.
Суд дійшов висновку про доведеність вини обвинувачених ОСОБА_3 та ОСОБА_4 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст. 197-1 КК України, а саме, у самовільному зайнятті земельної ділянки вчиненому групою осіб.
ІІІ. ДОКАЗИ НА ПІДТВЕРДЖЕННЯ ОБСТАВИН, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДОМ
Допитані в судовому засіданні обвинувачені ОСОБА_3 та ОСОБА_4 визнали себе винними, щиро розкаялися і підтвердили вищеописані встановлені судом обставини справи. Показання обвинувачених є логічними і послідовними та не залишають суду «розумного сумніву» щодо їх правдивості та відповідності встановленим обставинам кримінального провадження.
Суд вважає недоцільним дослідження доказів стосовно всіх обставин справи, які ніким не оспорюються, проти цього не заперечують учасники судового розгляду. Обвинувачені та інші учасники судового розгляду правильно розуміють зміст цих обставин і у суду немає сумнівів у добровільності та істинності їх позиції, учасникам судового розгляду роз`яснено, що у такому випадку вони будуть позбавлені права оспорювати ці фактичні обставини справи у апеляційному порядку.
Відповідно до ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують Європейську конвенцію з прав людини та основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
У своїх рішеннях "Ірландія проти Сполученого Королівства" від 18 січня 1978 року, "Коробов проти України" від 21 жовтня 2011 року Європейський суд з прав людини повторює, що при оцінці доказів суд, як правило, застосовує критерій доведення "поза розумним сумнівом", така доведеність може випливати із співіснування достатньо переконливих, чітких і узгоджених між собою висновків.
Оцінюючи зібрані докази в їх сукупності, з точки зору належності та допустимості, суд приходить до висновку про те, що винність обвинувачених ОСОБА_3 та ОСОБА_4 знайшла своє повне підтвердження в ході судового розгляду кримінального провадження, та їх дії вірно кваліфіковано за ч.2 ст. 197-1 КК України, як самовільне зайняття земельної ділянки, вчинене групою осіб.
ІV. ПОКАРАННЯ
Відповідно до загальних засад призначення кримінального покарання, передбачених ст. 65 КК України, суд призначає покарання, відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинене кримінальне правопорушення та враховуючи ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом`якшують та обтяжують покарання. Особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень.
Так, санкцією ч.2 ст. 197-1 КК України передбачено покарання у виді обмеження волі на строк від двох до чотирьох років або позбавленням волі на строк до двох років.
Відповідно до встановлених обставин, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 вчинили кримінальне правопорушення, яке за класифікацією, визначеною ст. 12 КК України, є нетяжким злочином.
У відповідності до ст. 50 КК України покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами.
Суд враховує, що юридична відповідальність особи, відповідно до ч.2 ст. 61 Конституції України, має індивідуальний характер.
Покарання завжди має особистий, індивідуалізований характер, а його призначення і виконання можливе тільки щодо особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення. При цьому призначення необхідного і достатнього покарання певною мірою забезпечує відчуття справедливості як у потерпілого, так і суспільства (див. постанову Верховного Суду від 10 червня 2020 року в справі № 161/7253/18).
Обставиною, що пом`якшує покарання обвинуваченого ОСОБА_4 , згідно зі ст. 66 КК України, суд визнає - щире каяття, яке полягає, зокрема, у визнанні обставин, регламентованих п.1 ч.1 ст. 91 КПК щодо події кримінального правопорушення, у т.ч. час, місце, спосіб учинення.
Обставиною, що пом`якшує покарання обвинуваченого ОСОБА_3 , згідно зі ст. 66 КК України, суд визнає - щире каяття, яке полягає, зокрема, у визнанні обставин, регламентованих п.1 ч.1 ст. 91 КПК щодо події кримінального правопорушення, у т.ч. час, місце, спосіб учинення.
Верховний Суду у постанові від 30 жовтня 2018 року у справі №559/1037/16-к (провадження № 51-3612км18) вказав, що основною формою прояву щирого каяття є повне визнання особою своєї вини та правдива розповідь про всі відомі їй обставини вчиненого злочину. Якщо особа приховує суттєві обставини вчиненого злочину, що значно ускладнює його розкриття, визнає свою вину лише частково для того, щоб уникнути справедливого покарання, її каяття не можна визнати щирим, справжнім. Щире каяття повинно ґрунтуватися на належній критичній оцінці особою своєї протиправної поведінки, її осуді, бажанні виправити ситуацію, яка склалась, та нести кримінальну відповідальність за вчинене, а також зазначена обставина має знайти своє відображення в матеріалах кримінального провадження.
Щире розкаяння характеризує суб`єктивне ставлення винної особи до вчиненого злочину, яке виявляється в тому, що вона визнає свою провину, висловлює жаль з приводу вчиненого та бажання виправити ситуацію, що склалася (див. п. 3 ПП ВСУ від 23 грудня 2005 року № 12 «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності»).
Розкаяння передбачає, окрім визнання особою факту вчинення злочину, ще й дійсне, відверте, а не уявне визнання своєї провини у вчиненому певному злочині, щирий жаль з приводу цього та осуд своєї поведінки, що насамперед повинно виражатися в намаганні особи відшкодувати завдані злочином збитки, бажанні виправити наслідки вчиненого (див. постанову ВС від 22 березня 2018 року у справі № 759/7784/15-к).
Обвинувачені висловили щирий жаль з приводу учинених дій та осуд своєї поведінки.
Обставин, що обтяжують покарання обвинувачених ОСОБА_3 та ОСОБА_4 згідно зі ст. 67 КК України, судом не встановлено.
Відповідно до даних про особу обвинуваченого ОСОБА_3 : він раніше не судимий, офіційно не працевлаштований, на обліку у лікаря нарколога та лікаря психіатра не перебуває, має постійне місце проживання та реєстрації.
Відповідно до даних про особу обвинуваченого ОСОБА_4 : він раніше не судимий, має вищу освіту, офіційно працює на посаді директора ТОВ «Річ Клаб», має постійне місце проживання та реєстрації, на обліку у лікаря нарколога та лікаря психіатра не перебуває.
Вирішуючи питання про вид покарання ОСОБА_3 та ОСОБА_4 суд бере до уваги те, що санкція ч.2 ст. 197-1 КК України передбачає альтернативні види покарання, а більш суворий вид покарання з числа передбачених за вчинене кримінальне правопорушення призначається лише у разі, якщо менш суворий вид покарання буде недостатній для виправлення особи та попередження вчинення нею нових кримінальних правопорушень.
Одночасно суд ураховує, що досягнення мети запобігання вчиненню кримінальних правопорушень самим засудженим відбувається шляхом такого впливу покарання на винного, який позбавляє його можливості вчиняти нові кримінальні правопорушення. Такого результату може бути досягнуто самим фактом його засудження і тим більше - виконанням покарання, коли засуджена особа поставлена в такі умови, які значною мірою перешкоджають або повністю позбавляють її можливості вчинити нове правопорушення.
Обираючи покарання ОСОБА_3 за ч.2 ст. 197-1 КК України, суд приходить до висновку про необхідність призначення обвинуваченому покарання у вигляді обмеження волі в межах встановлених у санкції відповідної статті особливої частини КК України.
Крім того, суд також враховує дані про особу обвинуваченого ОСОБА_3 , який раніше не судимий, має постійне місце проживання та реєстрації, офіційно не працевлаштований, на обліку у лікаря нарколога та лікаря психіатра не перебуває. Суд також враховує вік обвинуваченого, а також те, що кримінальне правопорушення вчинено ОСОБА_3 вперше, обвинувачений визнав свою провину, щиро розкаявся. Також суд бере до уваги стан здоров`я ОСОБА_3 , а саме те, що він хворіє на хронічний гепатит з переходом в цироз печінки (виписка № 6069 із медичної карти стаціонарного хворого КМКЛШМД та МК від 02.04.2021).
Також суд враховує й посткримінальну поведінку ОСОБА_3 , який не перебуваючи під жодним запобіжним заходом, належним чином виконував свої процесуальні обов`язки, вчасно з`являвся до суду та виконував усі розпорядження суду.
З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що виправлення та перевиховання обвинуваченого ОСОБА_3 можливе без ізоляції від суспільства, але в умовах контролю за його поведінкою уповноваженим органом з питань пробації за місцем його проживання, а тому на підставі ст. 75 КК України звільняє ОСОБА_3 від відбування покарання з випробуванням з покладенням обов`язків, передбачених п.п. 1-2 ч. 1, п.2 ч.3 ст. 76 КК України.
Обираючи покарання ОСОБА_4 за ч.2 ст. 197-1 КК України, суд приходить до висновку про необхідність призначення обвинуваченому покарання у вигляді обмеження волі в межах встановлених у санкції відповідної статті особливої частини КК України.
Крім того, суд також враховує дані про особу обвинуваченого ОСОБА_4 , який раніше не судимий, має постійне місце проживання та реєстрації, має вищу освіту, офіційно працевлаштований на посаді директора ТОВ «Річ Клаб», на обліку у лікаря нарколога та лікаря психіатра не перебуває. Суд також враховує те, що кримінальне правопорушення вчинено ОСОБА_4 вперше, обвинувачений визнав свою провину, щиро розкаявся. Не може суд залишити поза увагою й стан здоров`я ОСОБА_4 , який є особою з інвалідністю ІІІ групи (пенсійне посвідчення № НОМЕР_1 ), має захворювання суглобів (двобічний коксартроз ІІІ- ІV ст., больовий синдром, згідно із випискою із медичної карти стаціонарного хворого № 3786 КМКЛШМД та МК від 13.03.2026).
Аналогічно суд враховує й посткримінальну поведінку ОСОБА_4 , який, як і ОСОБА_3 , не перебуваючи під жодним запобіжним заходом, належним чином виконував свої процесуальні обов`язки, вчасно з`являвся до суду та виконував усі розпорядження суду.
З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що виправлення та перевиховання обвинуваченого ОСОБА_4 можливе без ізоляції від суспільства, але в умовах контролю за його поведінкою уповноваженим органом з питань пробації за місцем його проживання, а тому на підставі ст. 75 КК України звільняє ОСОБА_4 від відбування покарання з випробуванням з покладенням обов`язків, передбачених п.п. 1-2 ч. 1, п.2 ч.3 ст. 76 КК України.
Дане покарання на переконання суду, відповідатиме його меті, гуманності, справедливості і не потягне за собою порушення засад виваженості, що включає наявність розумного балансу між охоронюваними інтересами суспільства та правами особи, яка притягується до кримінальної відповідальності, адже втручання держави в приватне життя особи повинно спрямовуватись на досягнення справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та потребою захисту основоположних прав особи, - воно має бути законним (несвавільним), пропорційним (не становити надмірного тягаря для особи).
Таке покарання перебуває у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особами винних, адже справедливість розглядається як властивість права, виражена, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому порушенню, в той час, як покарання завжди призначається як відповідний захід примусу держави за вчинений злочин, виконує виправну функцію і водночас запобігає вчиненню нових злочинів як самим засудженим, так і іншими особами, зокрема, індивідуалізація покарання ґрунтується на прогностичній діяльності суду, з урахуванням того, що оптимальним орієнтиром такої діяльності є визначення покарання в тому обсязі, який був би достатнім для досягнення найближчої мети покарання - виправлення засудженого (див. постанову ВС від 10 червня 2020 року в справі № 161/7253/18).
Верховний Суд у своїй постанові від 16 серпня 2018 року (справа № 183/163/14, провадження № 51-3549 км18) зазначив, що системне тлумачення цих правових норм дозволяє дійти висновку, що питання призначення кримінального покарання та звільнення від його відбування повинні вирішуватися з урахуванням мети покарання як такого, що включає не тільки кару, а й виправлення засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. При цьому, з огляду на положення ст. 75 КК України, законодавець підкреслює важливість такої цілі покарання як виправлення засудженого, передбачивши, що при призначенні низки покарань, у тому числі у виді позбавлення волі на строк не більше п`яти років, особу може бути звільнено від відбування покарання з іспитовим строком, якщо суд дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, при цьому суд має врахувати не тільки тяжкість злочину, особу винного, але й інші обставини справи.
Загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору однієї з форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування. Завданням такої форми є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання. Реалізація цієї функції становить правозастосовну інтелектуально-вольову діяльність суду, в рамках якої і приймається рішення про можливість застосування чи незастосування ст.75 КК України, за змістом якої рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням суд може прийняти лише у випадку, якщо при призначенні покарання певного виду й розміру, він ураховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання.
На переконання суду, виправлення ОСОБА_3 та ОСОБА_4 можливе без ізоляції від суспільства, а призначення будь-якого іншого виду покарання не сприятиме досягненню мети, визначеної ст. 50 КК України, та не відповідатиме засадам, регламентованим ст. 65 цього кодексу.
V. МОТИВИ УХВАЛЕННЯ ІНШИХ РІШЕНЬ
Відповідно до ст. 128 КПК України цивільний позов у кримінальному провадженні не заявлявся.
Витрати на залучення експерта у кримінальному провадженні відсутні
Питання з речовими доказами суд вирішує в порядку ст. 100 КПК України.
Заходи забезпечення в кримінальному провадженні не застосовувались.
На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 368, 370, ч. 15 ст. 615 КПК України, суд
УХВАЛИВ:
ОСОБА_3 визнати винуватим у пред`явленому обвинуваченні за ч.2 ст. 197-1 КК України і призначити йому покарання у виді обмеження волі на строк два роки.
На підставі ст. 75 КК України звільнити ОСОБА_3 від відбування призначеного покарання з випробуванням з іспитовим строком 1 /один/ рік, якщо він протягом іспитового строку не вчинить нового кримінального правопорушення і виконає покладені на нього обов`язки.
На підставі ч.1, п.2 ч.3 ст. 76 КК України покласти на ОСОБА_3 такі обов`язки:
- періодично з`являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації;
- повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи або навчання;
- не виїжджати за межі України без погодження з уповноваженим органом з питань пробації.
ОСОБА_4 визнати винуватим у пред`явленому обвинуваченні за ч.2 ст. 197-1 КК України і призначити йому покарання у виді обмеження волі на строк два роки.
На підставі ст. 75 КК України звільнити ОСОБА_4 від відбування призначеного покарання з випробуванням з іспитовим строком 1 /один/ рік, якщо він протягом іспитового строку не вчинить нового кримінального правопорушення і виконає покладені на нього обов`язки.
На підставі ч.1, п.2 ч.3 ст. 76 КК України покласти на ОСОБА_4 такі обов`язки:
- періодично з`являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації;
- повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи або навчання;
- не виїжджати за межі України без погодження з уповноваженим органом з питань пробації.
Відповідно до вимог ст.165 КВК України іспитовий строк обвинувачених обчислюється з моменту проголошення вироку суду.
Вирок може бути оскаржений до Київського апеляційного суду через Деснянський районний суд м. Києва протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги вирок, якщо його не було скасовано, набирає законної сили після прийняття рішення судом апеляційної інстанції.
Копію вироку негайно після його проголошення вручити обвинуваченим, прокурору.
Суддя: ОСОБА_1
Оригінал: reyestr.court.gov.ua