Окрема думка від 05 жовтня 2026 р. у справі №766/20375/24 — Касаційний кримінальний суд Верховного Суду

Суд: Касаційний кримінальний суд Верховного Суду

Інстанція: Касаційна

Юрисдикція: Кримінальне

Категорія: Виправдовування, визнання правомірною, заперечення збройної агресії Російської Федерації проти України, глорифікація її учасників

Дата: 05 жовтня 2026 р.

Справа: №766/20375/24

Суддя: Бущенко Аркадій Петрович

Окрема думка суддів ОСОБА_1 та ОСОБА_2

до міркувань судді ОСОБА_3 , викладених у формі окремої думки до постанови ККС від 06 жовтня 2026 року у справі 766/20375/24

Ми завжди вважали, що інститут окремої думки існує в КПК для того, щоб суддя, який не згоден з прийнятим судовим рішенням, виклав свої аргументи в межах, передбачених КПК, відповідно до доводів, викладених скаржником у касаційній скарзі, без перекручування фактів, встановлених у справі. Окрім цього, все, що є в окремій думці, має обов`язково бути предметом обговорення між суддями. Адже в окремій думці висвітлюється незгода з іншими суддями щодо конкретних питань, які, вочевидь, мають ними обговорюватися. Ну і звісно ж, якщо судді обговорюють певні дискусійні питання, то вони знаходять відображення як в постанові колегії суддів, так і в окремій думці. Якщо певні питання не були предметом обговорення і дискусії між суддями, оскільки щодо них навіть не було заперечень у касаційній скарзі, то цілком логічно, що суд не вдається до їх детального аналізу у постанові.

Тож, оскільки ситуація, коли певне питання не обговорювалося колегією суддів, не ставилося під сумнів сторонами в касаційній скарзі, не аналізується в постанові, однак аналізується в окремій думці, набула системного характеру, вимушені у такий процесуальний спосіб викласти свою позицію у цій справі.

У цій справі ОСОБА_4 була визнана винуватою за розповсюдження газет, які видавалися окупаційною владою, зокрема газет «Надднепрянская правда» і «Комсомольская правда», у зв`язку із тим, що ці газети виправдовували агресію РФ проти України. Її було засуджено за ч. 2 ст. 436-2 КК, призначено покарання, від якого звільнено на підставі ст. 75 КК.

Ключовий довід сторони захисту стосувався кваліфікації дій особи, оскільки захист вважав, що ч. 2 ст. 436-2 КК сконструйована таким чином, що відповідальність настає лише у разі вчинення двох обов`язкових діянь: виготовлення і поширення матеріалів. Однак колегія суддів наголосила, що ці діяння є альтернативними (більш детально - у постанові суду).

Окрема думка починається з емоційного твердження:

«Кримінальне право не повинно перетворюватися на жорна, які дотирають цивільне населення, якому пощастило вціліти під час окупації».

Замість аналізу активного поширення матеріалів, які виправдовують російську агресію, суддя розмірковує переважно про право цивільного населення на отримання інформації та необхідність пристосовуватися до окупації.

Однак вочевидь, що ні у статті кримінального кодексу, ні у цій кримінальній справі не йдеться про обвинувачення у проживанні на окупованій території; отриманні інформації з російських джерел; читанні окупаційних газет; відмові від активного спротиву окупаційній владі.

Предметом обвинувачення у цій справі було поширення конкретних інформаційних матеріалів. Тобто йдеться не про абстрактну, а про конкретну допомогу Російській Федерації у поширенні своїх наративів.

Це абсолютно різні дії. Читання газет і їхнє розповсюдження, вочевидь, не можна ототожнювати.

Тепер щодо змісту газет, поширення яких інкримінують фігурантці.

Суддя в окремій думці пише таке:

«12. Оцінюючи докази винуватості, суди попередніх інстанцій та більшість колегії поклалися на висновок експертизи, яка досліджувала виключно селективно обрані фрагменти статей у газетах.

13. Проте місцева преса на окупованій території, окрім пропагандистських текстів, які експерти висмикнули з контексту видання, могла містити важливу побутову та організаційну інформацію: графіки водопостачання та електроенергії, порядок отримання медичної допомоги та ліків, правила пересування містом, відомості про комендантську годину, розклад роботи комунальних служб, аварійних бригад чи порядок отримання базових продуктів харчування».

По-перше, що означає «селективно обрані» та «вирвані з контексту»? Суддя хоче ствердити про те, що видання не має пропагандистського характеру? Однак у матеріалах цього провадження були екземпляри відповідних видань і судді колегії бачили їхній зміст. В тому числі їх бачив суддя, який написав окрему думку.

Стверджуючи, що щось вирвано з контексту, потрібно вказати, що саме було досліджено вибірково, що було проігноровано, оцінити публікації в газетах і чітко вказати назви публікацій і те, що вони ніби то не мають пропагандистського характеру. Незгода з суддями першої, апеляційної інстанції та двома суддями колегії, висновком експерта має бути висловлена так, щоб чітко продемонструвати, що публікації носять побутовий, а не пропагандистський характер. Написати про якусь вибірковість без конкретизації не можна. Це маніпуляція, а не аргументований довід.

По-друге, що означає «могли містити»? Тобто могли, але не містили? Це переоцінка доказів чи підміна понять, чи просто ефектна фраза для привернення уваги?

Росія використовує інформаційний вплив не просто для поширення певних політичних поглядів.

У контексті окупації він може бути інструментом утвердження незаконного контролю, легітимації агресії та підриву довіри до української державності.

Саме тому інформаційний вплив є невід`ємною складовою загальної агресії.

Підхід окремої думки створює парадоксальну ситуацію: чим більш успішно агресор встановлює інформаційний контроль, тим менше можливостей, за запропонованою суддею логікою, залишається в держави для кримінально-правового захисту від ворожої пропаганди.

Ще раз наголошуємо, що кримінальна відповідальність у ч. 2 ст. 436-2 передбачена не за читання газет пропагандистського характеру, а за їх виготовлення та/або поширення.

Суддя посилається на низку принципів, які нібито не дотримані. Однак знову ж таки ці питання не висвітлені в постанові, оскільки не обговорювалися між суддями і нарешті треба пам`ятати, що судове рішення - це не публікація в газеті і суд не може розмірковувати в постанові про все, що приходить на думку.

Тепер конкретніше, про принципи, на які є посилання:

1) Суддя посилається на принцип lex non cogit ad impossibilia - закон не вимагає неможливого. Це загальновизнаний принцип. Але він не має жодного відношення до обставин цієї справи.

Суддя розмірковує про неможливість відмовитися від інформації на окупованій території. Але чи вимагала держава від засудженої відмовитися від отримання інформації? Ні.

Вимога закону полягала в утриманні від конкретної забороненої поведінки - не розповсюджувати ворожу пропаганду.

Щоб застосувати принцип неможливості виконання закону, необхідно встановити, чому особа не могла утриматися саме від цієї поведінки.

2) Про ratione loci

Суддя стверджує:

«Законодавство України поширює свій регуляторний вплив лише у межах ефективного контролю держави».

Далі він робить висновок, що кримінально-правова норма втрачає свій предмет охорони ratione loci, якщо держава не контролює інформаційний простір відповідної території.

Але чому втрата контролю над інформаційним середовищем повинна означати припинення кримінально-правової охорони інформаційної безпеки?

Якщо держава-агресор встановила контроль над інформаційним середовищем певної території, це не означає зникнення потреби в його захисті. Навпаки, загроза інформаційній безпеці за таких обставин істотно посилюється.

Суддя посилається на пояснювальну записку до законопроєкту, яким запроваджено ст. 436-2 КК, і стверджує, що ключовою метою криміналізації був захист національного інформаційного простору.

Однак це не так, оскільки пояснювальна записка пов`язує необхідність криміналізації з глибинною інформаційною війною Росії проти України та загрозами державному суверенітету й територіальній цілісності.

Йдеться не про підтримання певного інформаційного режиму лише на підконтрольній території, а про протидію ворожому інформаційному впливу як складовій російської агресії загалом.

Стаття 6 КК України закріплює територіальний принцип чинності кримінального закону. Відсутність фактичного контролю над територією не тотожна відсутності державного суверенітету чи територіальної юрисдикції.

Суддя розглядає справу майже виключно через призму негативного обов`язку держави утримуватися від надмірного втручання у права людини.

Однак в умовах активної війни проти України, коли Росія використовує інформаційний вплив як окреме знаряддя боротьби з Україною, не можна забувати про право демократії на захист. Європейська концепція демократії передбачає також право держави захищати демократичний лад від сил, які прагнуть його зруйнувати. І обмеження права на розповсюдження російської пропаганди, вочевидь, є пропорційним у демократичному суспільстві.

Насамкінець хочемо повторно наголосити, що інститут окремої думки покликаний саме для того, щоб, виходячи із конкретних обставин провадження, вказати з чим саме суддя не згоден.

Якщо виходити з певних гіпотетичних міркувань, припущень, то фактично йдеться не про оцінку доводів сторін у конкретній справі, а про загальні роздуми на певну тему, які не були предметом оцінки судів, в тому числі й суду касаційної інстанції, оскільки не існували у конкретній справі.

ОСОБА_1 ОСОБА_2

Оригінал: reyestr.court.gov.ua