Постанова від 29 жовтня 2026 р. у справі №331/3377/26 — Запорізький апеляційний суд

Дата документу 30.10.2026

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

____________________________________________

Єдиний унікальний № 331/3377/26 Головуючий у 1 інстанції Губанов Роман Олегович

Провадження № 22-ц/807/2136/26 Суддя доповідач Бредун Дмитро Сергійович

ПОСТАНОВА

Іменем України

30 жовтня 2026 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:

судді-доповідача Бредуна Д.С.,

суддів Сакояна Д.І., Салтан Л.Г.,

розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 на рішення Олександрівського районного суду м.Запоріжжя від 27 липня 2026 року за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Івано-Франківській області про відшкодування моральної шкоди, –

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог.

У квітні 2026 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Національної поліції в Івано-Франківській області, у якому просив стягнути з Держави Україна через Головне управління Державної казначейської служби України в Івано-Франківській області за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку на його користь 50 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди.

На обґрунтування позовних вимог зазначав, що 15 січня 2026 року дільничним офіцером поліції Коломийського РВП ГУНП в Івано-Франківській області капітаном поліції Далибожиком Романом Романовичем щодо нього складено протокол про адміністративне правопорушення серії ВАД № 737236 за ознаками правопорушення, передбаченого статтею 185 КУпАП.

Згідно зі змістом зазначеного протоколу, 15 січня 2026 року близько 18 год 40 хв у м. Коломиї на вул. Богуна ОСОБА_1 відмовився виконати вимогу поліцейського офіцера громади Коломийського РВП ГУНП в Івано-Франківській області Дем`янюка А.В. пред`явити документи, що посвідчують особу, відповідно до статті 32 Закону України «Про Національну поліцію», шарпав поліцейського за формений одяг, пручався та намагався втекти. Такі дії у протоколі кваліфіковано як злісну непокору законному розпорядженню поліцейського під час виконання ним службових обов`язків.

У зв`язку з указаними обставинами до позивача також застосовано адміністративне затримання, про що складено протокол серії ВВ № 014300 від 15 січня 2026 року.

Постановою судді Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 29 січня 2026 року у справі № 346/232/26 провадження у справі про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за статтею 185 КУпАП закрито у зв`язку з відсутністю події і складу адміністративного правопорушення.

Посилаючись на закриття провадження із зазначених підстав, позивач вважав, що складення щодо нього протоколу про адміністративне правопорушення та застосування адміністративного затримання були незаконними. Стверджував, що внаслідок указаних дій працівника поліції йому заподіяно моральну шкоду, розмір грошового відшкодування якої він визначив у сумі 50 000,00 грн, та просив суд стягнути її на його користь.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції.

Рішенням Олександрівського районного суду м. Запоріжжя від 27 липня 2026 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Івано-Франківській області про відшкодування моральної шкоди відмовлено повністю.

Короткий зміст та узагальнені доводи апеляційної скарги

Не погоджуючись із рішенням Олександрівського районного суду міста Запоріжжя від 27 липня 2026 року, позивач ОСОБА_1 в особі представника – адвоката Цимбалюка Артема Сергійовича подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі, стягнувши на користь позивача 50 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди.

В обґрунтування апеляційної скарги посилається на неповне з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, неналежну оцінку наданих доказів, невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Вважає, що рішення не відповідає вимогам законності й обґрунтованості, оскільки суд не дослідив належним чином обставини заподіяння позивачу моральної шкоди та не оцінив характеру й обсягу його душевних страждань.

Зазначає, що 15 січня 2026 року працівником Коломийського районного відділу поліції Головного управління Національної поліції в Івано-Франківській області відносно нього складено протокол про адміністративне правопорушення серії ВАД №737236 за статтею 185 КУпАП. Того ж дня до нього застосовано адміністративне затримання, що підтверджується протоколом серії ВВ № 014300.

Постановою Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 29 січня 2026 року у справі № 346/232/26 провадження щодо ОСОБА_1 за статтею 185 КУпАП закрито у зв`язку з відсутністю події і складу адміністративного правопорушення.

Закриття справи про адміністративне правопорушення у зв`язку із відсутністю події і складу адміністративного правопорушення стало підставою для його звернення до суду про стягнення моральної шкоди з Головного управління Національної поліції в Івано-Франківській області.

Проте суд першої інстанції не надав належного значення цій обставині та помилково дійшов висновку про відсутність у позивача права на відшкодування моральної шкоди.

Скаржник не погоджується з висновком суду про те, що закриття справи про адміністративне правопорушення може бути підставою для відшкодування шкоди лише за умови встановлення очевидної невідповідності протоколу вимогам закону або інших протиправних чи свавільних дій працівників поліції під час оформлення адміністративних матеріалів. Вважає, що здійснення адміністративного провадження, яке надалі закрито за відсутністю події і складу правопорушення, саме по собі свідчить про незаконність дій посадових осіб, які його ініціювали та здійснювали. Наголошує, що з огляду на презумпцію невинуватості недоведеність події правопорушення та вини особи має прирівнюватися до доведеної невинуватості.

Посилаючись на статтю 1174 ЦК України та положення Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», апелянт стверджує, що завдана йому шкода підлягає відшкодуванню державою незалежно від вини відповідної посадової особи. При цьому зазначає, що право на таке відшкодування не залежить від факту сплати штрафу чи застосування інших заходів державного примусу.

На підтвердження своєї позиції наводить правові висновки Верховного Суду, викладені, зокрема, у постановах від 10 жовтня 2019 року у справі № 569/1799/16-ц, від 05 лютого 2020 року у справі № 640/16169/17, від 09 червня 2021 року у справі № 726/837/20 та від 06 грудня 2023 року у справі № 370/463/21. Вважає, що суд першої інстанції не врахував наведену практику щодо правових наслідків закриття справи про адміністративне правопорушення та підстав відшкодування моральної шкоди.

Окремо наголошує, що позовні вимоги обґрунтовані не лише складенням протоколу про адміністративне правопорушення, а й застосуванням до позивача адміністративного затримання. На думку заявника, з огляду на подальше закриття справи за відсутністю події і складу правопорушення таке затримання було безпідставним та порушило гарантоване Конституцією України право позивача на свободу й особисту недоторканність.

Стверджує, що звинувачення у вчиненні адміністративного правопорушення та затримання порушили звичний спосіб його життя, спричинили нервову напругу, пригнічений стан, душевні переживання, приниження честі й гідності та втрату відчуття захищеності. Позивач побоювався повторних безпідставних звинувачень з боку працівників поліції, був змушений доводити свою невинуватість, витрачати час і зусилля на судовий захист та відновлення свого доброго імені. Для відновлення душевного спокою і повернення до звичного життєвого стану йому був потрібний час.

На переконання заявника, зазначені обставини в сукупності підтверджують заподіяння позивачу моральної шкоди, однак суд першої інстанції не надав їм належної оцінки та не навів достатніх мотивів відхилення відповідних доводів. Посилаючись на практику Європейського суду з прав людини щодо обов`язку суду мотивувати рішення, вказує на необхідність надання відповіді на істотні аргументи сторони.

Заявлений розмір відшкодування моральної шкоди у сумі 50 000,00 грн вважає обґрунтованим з огляду на характер порушених прав, обсяг перенесених душевних страждань, вимушені зміни у житті позивача та зусилля, необхідні для відновлення його попереднього стану. Вважає, що задоволення позову в зазначеному розмірі відповідатиме вимогам розумності, виваженості та справедливості.

Рух справи в суді апеляційної інстанції та відзив на апеляційну скаргу.

Ухвалою судді Запорізького апеляційного суду від 25 серпня 2026 року матеріали цивільної справи витребувано з суду першої інстанції.

31 серпня 2026 року витребувана справа надійшла до апеляційного суду.

Ухвалами Запорізького апеляційного суду від 31 серпня 2026 року відкрито апеляційне провадження у справі. Справу згідно ч.13 ст. 7, ч.1 ст. 369 ЦПК України постановлено розглядати в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Відповідачу роз`яснено право подання до апеляційного суду відзиву на апеляційну скаргу у письмовій формі.

14 вересня 2026 року представник відповідача Головного управління Національної поліції в Івано-Франківській області Повх В.І. через підсистему «Електронний суд» подав до суду відзив на апеляційну скаргу, в якому просив залишити апеляційну скаргу позивача без задоволення, а рішення Олександрівського районного суду міста Запоріжжя від 27 липня 2026 року – без змін. Вважає, що суд першої інстанції повно встановив обставини справи, належно оцінив надані докази та правильно застосував норми матеріального і процесуального права.

В обґрунтування своїх заперечень зазначає, що постановою Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 29 січня 2026 року провадження щодо ОСОБА_1 за статтею 185 КУпАП закрито у зв`язку з відсутністю події і складу адміністративного правопорушення. Водночас наголошує, що підставою такого рішення була недостатність сукупності доказів для підтвердження вини позивача, зокрема ненадання матеріалів відеофіксації події. На думку відповідача, зазначена постанова не містить висновків про очевидну незаконність складення протоколу, свавільність поведінки поліцейських або відсутність законних підстав для висунення позивачеві відповідних вимог.

Підкреслює, що недостатність доказів для притягнення особи до адміністративної відповідальності та протиправність дій працівників поліції є різними обставинами, які не можуть автоматично ототожнюватися. Тому вважає помилковим твердження апелянта про те, що саме закриття адміністративної справи безумовно підтверджує незаконність усіх дій поліцейських та є достатньою підставою для відшкодування моральної шкоди.

Окремо звертає увагу на те, що під час розгляду справи судом першої інстанції позивач визнав факт непред`явлення військово-облікового документа на вимогу поліцейського, пояснюючи свою поведінку переконанням у незаконності такої вимоги. Відповідач зазначає, що право поліцейського вимагати пред`явлення військово-облікового документа та відповідний обов`язок громадянина передбачені частиною другою статті 32 Закону України «Про Національну поліцію» та частиною шостою статті 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Посилається також на положення Інструкції з організації діяльності дільничних офіцерів поліції та поліцейських офіцерів громад, затвердженої наказом МВС України від 28 липня 2017 року № 650.

З огляду на наведене вважає, що вимога поліцейського була законною, а суб`єктивне переконання позивача у протилежному не свідчить про перевищення працівником поліції повноважень або свавільність його поведінки. На переконання відповідача, суд першої інстанції обґрунтовано врахував ці обставини під час оцінки доводів позову.

Заперечує проти застосування до спірних правовідносин спеціальних правил відшкодування шкоди, передбачених статтею 1176 ЦК України та Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду». Зазначає, що протокол стосовно позивача складено дільничним офіцером поліції під час виконання повноважень щодо реагування на адміністративне правопорушення. При цьому відповідна посадова особа не здійснювала оперативно-розшукової діяльності та не виконувала функцій органу досудового розслідування.

Посилаючись на постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 січня 2025 року у справі № 335/6977/22, стверджує, що питання відшкодування шкоди в цьому випадку належить вирішувати на підставі статті 1174 ЦК України. Наголошує, що закриття адміністративної справи за відсутністю складу правопорушення саме по собі не підтверджує протиправності дій поліцейського, якщо протокол відповідав вимогам закону, а посадова особа діяла в межах своїх повноважень і без ознак свавільності. Вважає, що саме цей правовий висновок правильно застосував суд першої інстанції, тоді як посилання апелянта на раніше сформовану судову практику його не спростовують.

Щодо адміністративного затримання позивача зазначає, що згідно з протоколом серії ВВ № 014300 від 15 січня 2026 року його здійснено з метою складення протоколу, встановлення особи та перевірки військово-облікових документів. Звертає увагу, що постановою від 29 січня 2026 року незаконності цього затримання не встановлено. На думку відповідача, подальше закриття справи за статтею 185 КУпАП без додаткового дослідження відповідних обставин не дає підстав поширювати висновок про незаконність на всі дії поліцейських під час події. Стверджує, що належних та допустимих доказів незаконності затримання, перевищення повноважень чи свавільності дій працівників поліції позивач не надав.

Не погоджується з доводами апеляційної скарги щодо неналежної оцінки судом характеру та обсягу моральних страждань позивача. Зазначає, що відмова в позові зумовлена недоведеністю протиправної поведінки поліцейських як необхідної умови відповідальності держави. Вважає, що за таких обставин дослідження можливого розміру моральної шкоди не могло вплинути на результат вирішення спору.

Водночас стверджує, що доводи позивача про емоційні переживання, психологічний дискомфорт, приниження честі й гідності, витрачений час та необхідність судового захисту мають переважно декларативний характер. На переконання відповідача, позивач не довів причинного зв`язку між конкретними протиправними діями поліцейських і заявленими стражданнями, а також не навів належного обґрунтування суми відшкодування 50 000,00 грн та її відповідності характеру і тривалості негативних наслідків.

Крім того, вказує, що частину негативних наслідків позивач пов`язував із подальшими діями ІНФОРМАЦІЯ_1 , зокрема складенням протоколу, винесенням постанови та блокуванням банківських рахунків. Зазначає, що відповідну постанову позивач оскаржує в окремому судовому провадженні. Вважає, що наслідки рішень іншого органу та їх виконання не можуть покладатися в основу відповідальності ГУНП в Івано-Франківській області за заявленими в цій справі вимогами.

У підсумку відповідач зазначає, що доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди з правовою оцінкою встановлених обставин та повторення твердження про автоматичне виникнення права на відшкодування шкоди внаслідок закриття адміністративної справи. Вважає, що апелянт не спростував висновків суду першої інстанції та не навів підстав для скасування оскаржуваного рішення.

Апеляційний розгляд справи.

Учасники справи належним чином повідомлені про розгляд апеляційної скарги на рішення суду від 27 липня 2026 року в порядку письмового провадження без виклику учасників справи, що підтверджується звітами про доставку копії ухвали про відкриття апеляційного провадження до електронних кабінетів позивача (доставлено 01.09.2026), представника позивача (доставлено 01.09.2026) та представника відповідача (доставлено 01.09.2026).

Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою І розділу V ЦПК України.

Згідно з ч. 1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Відповідно до частини 13 статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Крім того, практика Європейського суду з прав людини з питань гарантій публічного характеру провадження у судових органах в контексті пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод свідчить про те, що публічний розгляд справи може бути виправданим не у кожному випадку (рішення від 08 грудня 1983 року у справі «Axen v. Germany», заява №8273/78, рішення від 25 квітня 2002 року «Varela Assalino v. Portugal», заява № 64336/01).

Так, у випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права, то розгляд письмових заяв, на думку ЄСПЛ, є доцільнішим, ніж усні слухання, і розгляд справи на основі письмових доказів є достатнім. В одній із зазначених справ заявник не надав переконливих доказів на користь того, що для забезпечення справедливого судового розгляду після обміну письмовими заявами необхідно було провести також усні слухання. Зрештою, у певних випадках влада має право брати до уваги міркування ефективності й економії. Зокрема, коли фактичні обставини не є предметом спору, а питання права не становлять особливої складності, та обставина, що відкритий розгляд не проводився, не є порушенням вимоги пункту 1 статті 6 Конвенції про проведення публічного розгляду справи.

Суд апеляційної інстанції створив учасникам процесу належні умови для ознайомлення з рухом справи шляхом надсилання процесуальних документів та апеляційної скарги, а також надав сторонам строк для подачі відзиву.

Крім того, кожен з учасників справи має право безпосередньо знайомитися з її матеріалами, зокрема, з аргументами іншої сторони, та реагувати на ці аргументи відповідно до вимог ЦПК України.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги в межах апеляційного оскарження, судова колегія вважає таке.

Фактичні обставини, встановлені судом першої інстанції.

15.01.2026 дільничним офіцером поліції Коломийського РВП ГУНП в Івано-Франківській області капітаном поліції Далибожиком Романом Романовичем щодо ОСОБА_1 складено протокол про адміністративне правопорушення серії ВАД № 737236 за ст. 185 КУпАП.

Того ж дня зазначеним працівником поліції щодо позивача складено протокол про адміністративне затримання серії ВВ № 014300.

28.01.2026 Івано-Франківською спеціалізованою прокуратурою у сфері оборони Західного регіону звернення позивача щодо неправомірних, на його думку, дій службових осіб ІНФОРМАЦІЯ_1 скеровано до ІНФОРМАЦІЯ_2 , про що повідомлено позивача.

Постановою судді Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 29.01.2026 у справі ЄУН № 346/232/26 провадження у справі про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за ст. 185 КУпАП закрито у зв`язку з відсутністю події і складу адміністративного правопорушення.

30.01.2026 позивач звернувся до Коломийського РВП ГУНП в Івано-Франківській області із заявою про вчинення кримінального правопорушення, у якій просив внести відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань та розпочати досудове розслідування за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ч. 5 ст. 185 та ст. 146 КК України.

24.02.2026 Територіальним управлінням Державного бюро розслідувань, розташованим у м. Львові, звернення позивача щодо дій працівників поліції у м. Коломиї Івано-Франківської області скеровано за належністю до Івано-Франківського управління Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України для організації розгляду та вжиття заходів у межах компетенції. Одночасно заявника повідомлено про відсутність, за результатами розгляду його заяви, підстав для внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань.

Зі змісту відповіді ІНФОРМАЦІЯ_2 від 18.03.2026 вбачається, що 15.01.2026 близько 20 год. 00 хв. під час здійснення заходів оповіщення працівниками Національної поліції України спільно з працівниками ІНФОРМАЦІЯ_1 позивача доставлено до ІНФОРМАЦІЯ_1 для уточнення військово-облікових даних як особу, яка, за наведеними у відповіді відомостями, порушила правила військового обліку. У відповіді також зазначено, що надалі позивач самостійно залишив розташування ІНФОРМАЦІЯ_1 у невідомому напрямку, залишивши у приміщенні особисті речі. Йому рекомендовано звернутися до ІНФОРМАЦІЯ_1 у зручний час для їх отримання. За результатами проведеної перевірки, як зазначено у відповіді, неправомірних дій посадових осіб ІНФОРМАЦІЯ_1 не встановлено.

Листом Коломийського РВП ГУНП в Івано-Франківській області від 26.03.2026 позивача повідомлено, що наведені ним відомості про неправомірні дії капітана поліції ОСОБА_2 не знайшли свого підтвердження. У листі зазначено, що ІНФОРМАЦІЯ_3 направлено до ІНФОРМАЦІЯ_1 запит СЕД № 32361-2026 від 20.03.2026. У відповідь на цей запит листом №1072 від 20.03.2026 ІНФОРМАЦІЯ_4 повідомив, що позивач перебуває на обліку в ІНФОРМАЦІЯ_5 , станом на 15.01.2026 не мав належним чином оформленої відстрочки від мобілізації та, за відомостями, наведеними в цьому листі, порушив правила військового обліку, у зв`язку із чим щодо нього складено відповідний протокол.

Крім того, у відповіді від 26.03.2026 зазначено, що розгляд порушених позивачем питань щодо неправомірних дій працівників ІНФОРМАЦІЯ_1 не належить до компетенції Коломийського районного відділу поліції, та рекомендовано звернутися із цих питань до ІНФОРМАЦІЯ_6 . Позивачу також роз`яснено право оскаржити прийняте рішення до Головного управління Національної поліції в Івано-Франківській області або до суду.

Листом Івано-Франківського управління Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України від 30.03.2026 позивача повідомлено, що за його зверненням щодо можливих неправомірних дій окремих працівників Коломийського РВП ГУНП в Івано-Франківській області та з інших питань ініційовано призначення і проведення службового розслідування.

Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України встановлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Згідно зі статтею 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відповідно до частин першої та другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Стаття 23 ЦК України передбачає право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав, яка полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів.

Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені статтею 1167 ЦК України, відповідно до якої шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Статті 1173, 1174 ЦК України є спеціальними і передбачають певні особливості відповідальності за шкоду, завдану органами державної влади чи місцевого самоврядування та їх посадовими особами, які є відмінними від загальних підстав деліктної відповідальності.

Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів (частина перша статті 1173 ЦК України).

Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи (частина перша статті 1174 ЦК України).

Наведеними правовими нормами передбачено, що для покладення відповідальності за дії посадових осіб та органів державної влади чи місцевого самоврядування наявність їх вини не є обов`язковою. Проте цими приписами встановлена обов`язковість інших трьох елементів складу цивільного правопорушення, встановлення яких є необхідним для покладення відповідальності за завдану шкоду на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Верховний Суд неодноразово висловлював правові позиції щодо умов відшкодування моральної шкоди, заподіяної рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади та їх посадових осіб.

У постанові Верховного Суду від 20 січня 2021 року у справі №197/1330/14-ц вказано, що причинний зв`язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою, завданою потерпілому, є однією з обов`язкових умов настання деліктної відповідальності. Визначення причинного зв`язку є необхідним як для забезпечення інтересів потерпілого, так і для реалізації принципу справедливості при покладенні на особу обов`язку відшкодувати заподіяну шкоду. Причинно-наслідковий зв`язок між діянням особи та заподіянням шкоди полягає в тому, що шкода є наслідком саме протиправного діяння особи, а не якихось інших обставин. Проста послідовність подій не повинна братися до уваги. Об`єктивний причинний зв`язок як умова відповідальності виконує функцію визначення об`єктивної правової межі відповідальності за шкідливі наслідки протиправного діяння. Заподіювач шкоди відповідає не за будь-яку шкоду, а тільки за ту шкоду, яка завдана його діями. Відсутність причинного зв`язку означає, що шкода заподіяна не діями заподіювача, а викликана іншими обставинами. При цьому причинний зв`язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою має бути безпосереднім, тобто таким, коли саме конкретна поведінка без якихось додаткових факторів стала причиною завдання шкоди.

Правовою підставою цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, є правопорушення, що включає як складові елементи: шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв`язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини. Обов`язок доведення наявності шкоди, протиправності діяння та причинно-наслідкового зв`язку між ними покладається на позивача. Відсутність однієї із цих складових є підставою для відмови у задоволенні позову.

Отже, визначальним у вирішенні такої категорії спорів є доведення усіх необхідних складових деліктної відповідальності, на підставі чого суди першої та апеляційної інстанцій встановлюють наявність факту заподіяння позивачу посадовими особами органів державної влади моральної шкоди саме тими діями (бездіяльністю), які встановлені судом.

У пунктах 40-42 постанови від 22 січня 2025 року у справі № 335/6977/22 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що усталеним у доктрині цивільного права та національній судовій практиці є підхід, за якого для покладення відповідальності на державу за дії (бездіяльність) посадових осіб органів державної влади у виді відшкодування шкоди має бути встановлено наявність одночасно трьох умов: неправомірність (протиправність) дій посадових або службових осіб державного органу; шкода; причинно-наслідковий зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою. Тягар доведення наявності цих умов покладається на позивача, який звертається з позовом про відшкодування шкоди на підставі статей 1173, 1174 ЦК України (постанова Великої Палати Верховного Суду від 01 березня 2023 року у справі № 925/556/21).

Протиправність дій чи бездіяльності посадової особи або органу є одним з обов`язкових елементів, встановлення якого створює сукупність підстав для виникнення обов`язку з відшкодування шкоди, завданої рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, оскільки за змістом статей 1173, 1174 ЦК України підлягає відшкодуванню шкода, завдана не будь-якими, а саме незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади чи його посадової особи.

Під протиправністю потрібно розуміти безпосередню суперечність (невідповідність) рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування чи відповідно їх посадових або службових осіб вимогам закону чи іншого нормативного акта.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що процесуальні дії суб`єкта владних повноважень, які полягають у фіксації адміністративного правопорушення, можуть бути оцінені на предмет відповідності закону чи іншому нормативному акту судом під час розгляду справи про адміністративне правопорушення, оскільки оцінка таких дій без аналізу матеріалів про притягнення особи до адміністративної відповідальності сукупно з іншими доказами є неможливою (постанова від 19 червня 2019 року у справі № 638/3490/18 та постанова від 22 січня 2025 року у справі № 335/6977/22).

Невідповідність протоколу вимогам закону, зокрема статті 256 КУпАП, або складання його неповноважною особою може мати наслідком закриття справи про адміністративне правопорушення у зв`язку з відсутністю складу адміністративного правопорушення.

Отже, відповідність протоколу про адміністративне правопорушення (за формою чи змістом) вимогам закону, складення його уповноваженою особою, а також правомірність інших дій (бездіяльності) працівників поліції під час оформлення матеріалів про адміністративне правопорушення може бути встановлено судом у справі про адміністративне правопорушення (близький за змістом висновок сформульовано у постанові Верховного Суду від 10 травня 2018 року у справі № 760/9462/16).

Відсутність у судовому рішенні, ухваленому за результатами розгляду справи про адміністративне правопорушення, висновків суду про невідповідність (суперечність) дій працівників поліції вимогам закону при складанні протоколу про адміністративне правопорушення не перешкоджає зверненню особи до суду з вимогами про відшкодування шкоди за очевидно протиправні чи навіть свавільні дії поліцейських.

У справах про відшкодування шкоди, завданої рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, його посадових осіб, позивач може доводити наявність очевидних ознак протиправності чи свавільності дій цих суб`єктів, які спричинили порушення прав, свобод або інтересів позивача.

Вирішуючи спір у справі про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним притягненням до адміністративної відповідальності, суд загальної юрисдикції може встановити наявність у діях працівників поліції під час складення протоколу про адміністративне правопорушення ознак очевидної протиправності, зокрема відсутності повноважень у працівника поліції на складання такого протоколу. Отже, очевидний характер протиправності дій (бездіяльності, рішень) працівників поліції під час складання протоколу про адміністративне правопорушення може бути встановлений судом загальної юрисдикції, зокрема й тоді, коли такі дії (бездіяльність, рішення) явно суперечать вимогам закону та порушують права, свободи або інтереси осіб, які звернулися до суду.

У наведеній категорії справ суд, з огляду на підстави позову, при вирішенні питання про те, чи мали дії або бездіяльність органів влади, їх посадових осіб, які становили втручання в право особи, ознаки свавільності, повинен оцінювати: чи були передбачені законом підстави (умови) для відповідних дій працівників поліції, чи були вони виправданими (необхідними) та пропорційними до конкретних обставин.

Втручання не буде свавільним, якщо: воно відбулося згідно із законом; воно переслідує легітимну мету і є пропорційним до цієї мети; воно є необхідним у демократичному суспільстві.

При вирішенні спору про відшкодування шкоди суд може встановити протиправний характер дій (бездіяльності, рішень) працівників поліції як обов`язковий елемент деліктної відповідальності за наявності ознак очевидної протиправності чи навіть свавільності таких дій.

Отже, у разі відповідності протоколу про адміністративне правопорушення вимогам закону та вчинення працівниками поліції під час складання протоколу усіх дій згідно із законом та в межах їхніх повноважень та за відсутності ознак свавільності таких дій, закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення за відсутністю складу правопорушення не є фактом, який сам по собі підтверджує протиправність дій поліцейських щодо складання такого протоколу.

Висновки, викладені у пунктах 69–76 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 січня 2025 року у справі № 335/6977/22, підлягають урахуванню у взаємозв`язку. Відсутність у постанові про закриття адміністративної справи висновку про незаконність дій поліцейського не перешкоджає доведенню їх очевидної протиправності чи свавільності в цивільній справі. Водночас сам результат адміністративного провадження не замінює встановлення конкретного порушення під час оформлення його матеріалів та оцінки зв`язку такого порушення з причинами закриття справи.

Такі правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 січня 2025 року у справі №335/6977/22 та відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України підлягають урахуванню при вирішенні цієї справи.

Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції послався на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 22 січня 2025 року у справі № 335/6977/22, щодо умов відповідальності держави за шкоду, завдану діями працівників поліції під час оформлення матеріалів про адміністративне правопорушення.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається, зокрема, на статтю 1176 ЦК України та положення Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (далі – Закон № 266/94-ВР).

Щодо застосування статті 1176 ЦК України та приписів Закону №266/94-ВР до спірних правовідносин апеляційний суд виходить із такого.

Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органами державної влади, зокрема органами досудового розслідування, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України та деталізовані у Законі № 266/94-ВР. Ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.

Частиною першою статті 1176 ЦК України передбачено відшкодування шкоди, завданої фізичній особі внаслідок незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у виді арешту чи виправних робіт.

Відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв`язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті – така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто з огляду на загальні правила про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, його посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 цього Кодексу).

Статтею 1 Закону №266/94-ВР передбачено, що відповідно до правил цього Закону підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок:

– незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян;

– незаконного застосування адміністративного арешту чи виправних робіт, незаконної конфіскації майна, незаконного накладення штрафу;

– незаконного проведення оперативно-розшукових заходів, передбачених законами України «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» та іншими актами законодавства.

Згідно зі статтею 2 Закону № 266/94-ВР право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках:

1. постановлення виправдувального вироку суду;

1-1. встановлення в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду (крім ухвали суду про призначення нового розгляду) факту незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують чи порушують права та свободи громадян, незаконного проведення оперативно-розшукових заходів;

2. закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати;

3. закриття справи про адміністративне правопорушення.

Системне тлумачення зазначених норм свідчить про те, що особа має право на відшкодування моральної шкоди на підставі Закону № 266/94-ВР та статті 1176 ЦК України лише за існування таких умов: шкода завдана особі визначеними у згаданих вище нормах державними органами; шкода завдана особі рішеннями, діями чи бездіяльністю посадових або службових осіб таких органів, що охоплюються відповідними правовими приписами.

У справі, що переглядається, позивач обґрунтовує вимогу про відшкодування моральної шкоди неправомірністю дій дільничного офіцера поліції Коломийського РВП ГУНП в Івано-Франківській області ОСОБА_2 під час складення протоколу за статтею 185 КУпАП, посилаючись на подальше закриття адміністративного провадження за відсутністю в його діях події і складу адміністративного правопорушення.

Оспорювані дії зі складення протоколу та оформлення адміністративних матеріалів вчинялися в межах провадження у справі про адміністративне правопорушення, а не під час здійснення оперативно-розшукової діяльності чи досудового розслідування.

З урахуванням наведеного питання про відшкодування шкоди, яку позивач пов`язує із зазначеними діями працівників поліції, підлягає вирішенню на загальних підставах, визначених статтею 1174 ЦК України. Саме по собі закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення не зумовлює застосування до спірних правовідносин спеціального порядку відшкодування шкоди, передбаченого Законом № 266/94-ВР.

Такий підхід узгоджується з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 22 січня 2025 року у справі № 335/6977/22, щодо застосування статті 1174 ЦК України до вимог про відшкодування шкоди, завданої діями поліцейського під час складення протоколу про адміністративне правопорушення, у разі подальшого закриття відповідної справи.

Отже, для вирішення вимог за статтею 1174 ЦК України необхідно встановити протиправність конкретних дій поліцейського під час оформлення адміністративних матеріалів, наявність заявленої моральної шкоди та причинний зв`язок між ними. Відсутність хоча б однієї із цих умов виключає задоволення позову.

ОСОБА_1 посилається на складення щодо нього протоколу про адміністративне правопорушення серії ВАД № 737236 від 15 січня 2026 року за статтею 185 КУпАП. На його переконання, закриття відповідного провадження за відсутністю події і складу адміністративного правопорушення підтверджує неправомірність дій поліцейського та є підставою для відшкодування моральної шкоди.

Оцінюючи наведені доводи, колегія суддів виходить із необхідності розмежування правових наслідків закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення та умов виникнення обов`язку держави відшкодувати шкоду, заподіяну діями її посадових осіб.

Постановою Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 29 січня 2026 року у справі № 346/232/26 провадження стосовно ОСОБА_1 за статтею 185 КУпАП закрито у зв`язку з відсутністю в його діях події і складу адміністративного правопорушення.

Зі змісту цієї постанови вбачається, що суд дослідив протокол про адміністративне правопорушення, протокол про адміністративне затримання та рапорт працівника поліції. При цьому суд визнав надані матеріали недостатніми для підтвердження вчинення ОСОБА_1 інкримінованого правопорушення. Зокрема, зазначив, що викладені у протоколі обставини не підтверджені іншими належними та допустимими доказами, а рапорт працівника поліції не може слугувати однозначним доказом винуватості особи.

Суд також звернув увагу на недолучення відеоматеріалів події та вказав на недостатнє виконання працівниками поліції обов`язку зі збирання доказів. За результатами оцінки матеріалів справи сумніви щодо доведеності вини ОСОБА_1 були витлумачені на його користь.

Зазначене судове рішення виключає можливість обґрунтування висновків у цій цивільній справі твердженням про доведеність вчинення позивачем злісної непокори законній вимозі поліцейського. Водночас предметом цього спору є встановлення підстав цивільно-правової відповідальності держави, що потребує оцінки конкретних дій працівників поліції та їхнього причинного зв`язку із заявленою шкодою.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 січня 2025 року у справі № 335/6977/22 розмежувала факт закриття справи про адміністративне правопорушення та встановлення протиправності дій поліцейського під час оформлення її матеріалів. Саме по собі закриття провадження не означає автоматичного виникнення права на компенсацію. Необхідно з`ясувати, чи суперечили відповідні дії вимогам закону та чи мали вони ознаки очевидної протиправності або свавільності.

Застосовуючи наведений правовий підхід до обставин справи, що переглядається, колегія суддів враховує не лише висновок постанови Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 29 січня 2026 року про закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення, а й мотиви, з яких суд дійшов такого висновку. Зокрема, оцінці підлягають зауваження суду щодо недостатності доказів на підтвердження вчинення позивачем адміністративного правопорушення та недоліків їх збирання.

Водночас недостатність доказів для притягнення особи до адміністративної відповідальності сама по собі не є безумовним підтвердженням протиправності дій поліцейського під час складення протоколу. Висновок про наявність або відсутність такої протиправності має ґрунтуватися на оцінці конкретних дій працівника поліції та їх відповідності вимогам закону з урахуванням установлених обставин і сукупності наданих доказів. При цьому встановлення свідомого внесення неправдивих відомостей до протоколу не є обов`язковою умовою відшкодування шкоди, оскільки відповідальність держави за статтею 1174 ЦК України настає незалежно від вини посадової особи.

Саме по собі закриття справи про адміністративне правопорушення не означає, що всі дії працівників поліції під час цього провадження були незаконними. Тому суд має перевірити кожне порушення, на яке посилається апелянт, та оцінити докази на його підтвердження.

Посилання апелянта на презумпцію невинуватості не змінює цього підходу. Ця гарантія означає, що особу не можна притягнути до адміністративної відповідальності, якщо її вину не доведено. Однак для вирішення позову про відшкодування моральної шкоди суд повинен установити, чи були дії працівників поліції протиправними, чи завдали вони позивачу шкоди та чи існує причинний зв`язок між цими діями і шкодою. При цьому суд не вирішує повторно питання про винуватість позивача у вчиненні адміністративного правопорушення.

Посилання апелянта на частину другу статті 77 КАС України також не може бути підставою для застосування передбаченого нею розподілу обов`язку доказування. Ця норма покладає на орган влади обов`язок довести правомірність своїх рішень, дій чи бездіяльності у справах, які розглядаються за правилами адміністративного судочинства. Натомість ця справа розглядається за правилами цивільного судочинства, тому застосуванню підлягають положення ЦПК України.

Відповідно до частини третьої статті 12 та частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім установлених законом винятків. Отже, позивач має довести обставини, які є підставою для відшкодування шкоди, а відповідач – обставини, якими обґрунтовує свої заперечення. Суд, своєю чергою, повинен оцінити всі наявні у справі докази, зокрема щодо підстав, порядку та тривалості адміністративного затримання позивача.

Окремої оцінки потребують доводи апелянта щодо незаконності адміністративного затримання, оскільки позивач пов`язує заподіяння моральної шкоди не лише зі складенням протоколу про адміністративне правопорушення, а й із фактичним обмеженням його свободи.

Обґрунтовуючи незаконність адміністративного затримання, позивач посилається на закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення за статтею 185 КУпАП за відсутністю події і складу правопорушення. На його переконання, це свідчить про відсутність підстав для затримання та порушення його права на свободу й особисту недоторканність.

У протоколі про адміністративне затримання метою його застосування зазначено встановлення особи та перевірку військово-облікових документів.

Колегія суддів ураховує, що на час спірних подій в Україні діяв воєнний стан. Відповідно до частини четвертої статті 20 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» громадяни України чоловічої статі віком від 18 до 60 років зобов`язані мати при собі військово-обліковий документ разом із документом, що посвідчує особу, та пред`являти їх, зокрема, на вимогу поліцейського.

Отже, пред`явлення зазначених документів на законну вимогу поліцейського є встановленим законом обов`язком та не залежить від бажання особи. Позивач не заперечує, що відмовився пред`явити відповідні документи, оскільки вважав вимогу поліцейського незаконною. Проте сама незгода позивача з такою вимогою не звільняла його від виконання передбаченого законом обов`язку.

Колегія суддів ураховує, що позивач відмовився пред`явити працівникам поліції документ, що посвідчує особу, та військово-обліковий документ, чого сам не заперечує. Водночас у період дії воєнного стану пред`явлення зазначених документів на законну вимогу поліцейського є обов`язком, установленим частиною четвертою статті 20 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

За таких обставин вимога працівників поліції пред`явити документи мала законодавче підґрунтя, а незгода позивача з цією вимогою не звільняла його від її виконання. Ненадання документів зумовило необхідність ужиття передбачених законом заходів для встановлення його особи та перевірки військово-облікових даних. Згідно з протоколом про адміністративне затримання саме таку мету зазначено під час доставлення позивача до ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Частина перша статті 259 КУпАП визначає, що з метою складення протоколу про адміністративне правопорушення в разі неможливості скласти його на місці вчинення правопорушення, якщо складення протоколу є обов`язковим, порушника може бути доставлено в поліцію, в підрозділ Військової служби правопорядку у Збройних Силах України чи до органу Державної прикордонної служби України, штабу громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, чи громадського пункту з охорони громадського порядку поліцейським, посадовою особою Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, військовослужбовцем чи працівником Державної прикордонної служби України або членом громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, а при порушенні законодавства про державну таємницю - до органів Служби безпеки України її співробітником. Доставлення порушника з числа кадрових співробітників розвідувального органу України при виконанні ним своїх службових обов`язків здійснюється тільки у присутності офіційного представника цього органу.

Також і згідно з ч. 1 ст. 260 КУпАП, у випадках, прямо передбачених законами України, з метою припинення адміністративних правопорушень, коли вичерпано інші заходи впливу, встановлення особи, складення протоколу про адміністративне правопорушення у разі неможливості складення його на місці вчинення правопорушення, якщо складення протоколу є обов`язковим, забезпечення своєчасного і правильного розгляду справ та виконання постанов по справах про адміністративні правопорушення допускаються адміністративне затримання особи, особистий огляд, огляд речей і вилучення речей та документів, у тому числі посвідчення водія, тимчасове затримання транспортного засобу, відсторонення водіїв від керування транспортними засобами, річковими і маломірними суднами та огляд на стан алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння, а також щодо перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують їх увагу та швидкість реакції.

Таким чином, за результатами оцінки наведених позивачем обставин та наданих на їх підтвердження доказів колегія суддів дійшла висновку про недоведеність протиправності чи свавільності конкретних дій працівників поліції, з якими позивач пов`язує порушення своїх прав, свобод та інтересів і заподіяння моральної шкоди.

Наявність заподіяної шкоди є ще одним обов`язковим елементом, який у сукупності з протиправністю поведінки та причинним зв`язком між такою поведінкою і шкодою створює підстави для покладення на державу обов`язку відшкодувати шкоду, завдану особі рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади або його посадових осіб.

Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав (частина перша статті 23 ЦК України). Моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку зі знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (частина друга статті 23 ЦК України).

Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (частина третя статті 23 ЦК України).

Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвів до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми та інших негативних наслідків морального характеру (пункт 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 грудня 2020 року у справі № 752/17832/14-ц).

Порушення прав людини, що спричиняють психологічні страждання, розчарування та незручності, зокрема внаслідок недотримання принципу належного врядування, можуть завдавати моральної шкоди. Такий підхід відображено в рішенні Європейського суду з прав людини від 20 жовтня 2011 року у справі «Рисовський проти України» (Rysovskyy v. Ukraine).

Отже, відсутність погіршення здоров`я чи інших істотних фізичних наслідків сама по собі не виключає можливості заподіяння моральної шкоди. Водночас для вирішення питання про її відшкодування необхідно оцінити характер заявлених страждань, обставини їх виникнення та зв`язок із конкретними протиправними діями, на які посилається позивач.

Відповідно до частини третьої статті 12 та частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, установлених цим Кодексом.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Статтею 80 ЦПК України визначено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, що входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, які мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц зазначила, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язку вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доводити таким чином, щоб реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Певна обставина не може вважатися доведеною лише тому, що інша сторона її не спростувала, оскільки застосування такого підходу, заснованого на концепції негативного доказу, позбавляє принцип змагальності його змісту.

Оскільки вимоги у цій справі підлягають вирішенню за правилами статті 1174 ЦК України, а не за спеціальним порядком відшкодування шкоди, передбаченим Законом № 266/94-ВР, позивач повинен довести обставини заподіяння йому моральної шкоди та причинний зв`язок між цією шкодою і протиправними діями посадових осіб. Вина відповідних посадових осіб при цьому не є обов`язковою умовою відповідальності держави.

Позивач пов`язує моральні страждання з оформленням щодо нього адміністративних матеріалів, необхідністю захищатися від висунутого обвинувачення, порушенням звичного способу життя та розчаруванням у діяльності правоохоронних органів. Ці пояснення підлягають оцінці в межах заявлених підстав позову.

Колегія суддів враховує наведені пояснення позивача. Водночас сам факт переживання негативних емоцій у зв`язку зі спілкуванням із працівниками поліції, оформленням адміністративних матеріалів не звільняє суд від установлення всіх необхідних умов відповідальності держави. Визначальним є те, чи спричинені заявлені страждання конкретними протиправними діями працівників поліції, які встановлено за результатами оцінки доказів.

Складення протоколу про адміністративне правопорушення саме по собі не є рішенням про притягнення особи до адміністративної відповідальності. У справі про правопорушення, передбачене статтею 185 КУпАП, питання про наявність підстав для застосування адміністративного стягнення вирішує суд за результатами розгляду відповідних матеріалів.

З огляду на наведену оцінку конкретних обставин та доказів колегія суддів дійшла висновку, що позивач не довів протиправності дій поліцейського під час складення протоколу та оформлення матеріалів про адміністративне правопорушення, з якими пов`язує заподіяння моральної шкоди. Отже, не доведено однієї з необхідних умов відповідальності держави за статтею 1174 ЦК України, що є підставою для відмови у задоволенні позову. Сам факт закриття адміністративного провадження за відсутністю в діях позивача події і складу адміністративного правопорушення цього висновку не спростовує. За таких обставин доводи апеляційної скарги не дають підстав для скасування оскаржуваного рішення.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно зі статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позову про відшкодування моральної шкоди. Закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення за відсутністю в діях позивача події і складу адміністративного правопорушення, з огляду на недостатність доказів його вчинення, саме по собі не підтверджує протиправності дій поліцейського під час складення протоколу та не є безумовною підставою для покладення на державу обов`язку відшкодувати моральну шкоду.

За результатами оцінки наведених позивачем обставин та наданих доказів не встановлено протиправності конкретних дій поліцейського, з якими позивач пов`язує заподіяння моральної шкоди. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновку суду першої інстанції про недоведеність необхідних умов відповідальності держави за статтею 1174 ЦК України та не дають підстав для скасування або зміни оскаржуваного рішення.

За таких обставин апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції – без змін.

Оскільки апеляційна скарга задоволенню не підлягає, відповідно до статті 141 ЦПК України судові витрати покладаються на апелянта.

Керуючись ст. ст.367, 368, 375, 381, 383, ЦПК України, Запорізький апеляційний суд,–

У Х В А Л И В:

Рішення Олександрівського районного суду м.Запоріжжя від 27 липня 2026 року за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Івано-Франківській області про відшкодування моральної шкоди залишити без змін, а апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 – без задоволення.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України.

Повний текст постанови складено 30 жовтня 2026 року.

Суддя-доповідач Д.С. Бредун

Суддя Д.І. Сакоян

Суддя Л.Г. Салтан