Постанова від 12 жовтня 2026 р. у справі №607/16109/25 — Тернопільський апеляційний суд

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 607/16109/25Головуючий у 1-й інстанції Дзюбича В.Л.

Провадження № 22-ц/817/1192/26Доповідач - Храпак Н.М.

Категорія -

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 жовтня 2026 року м. Тернопіль

Тернопільський апеляційний суд в складі:

Головуючої - Храпак Н.М.

Суддів - Костів О. З., Хома М. В.,

за участі секретаря - Хоміцька С.О.

та представника позивачки - адвоката Капустіна В.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в режимі відеоконференції, цивільну справу № 607/16109/25 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , інтереси якої представляє адвокат Капустін Віталій Володимирович, на ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 20 липня 2026 року, постановлену суддею Дзюбичем В.Л., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 ( ОСОБА_3 ) з участю органу опіки та піклування Рокитнянської селищної ради Білоцерківського району Київської області про позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів, -

В С Т А Н О В И В :

У серпні 2025 року позивач ОСОБА_1 звернулась в Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області із позовом до ОСОБА_2 ( ОСОБА_3 ) про позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 ( ОСОБА_3 ) відносно малолітньої доньки – ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та стягнення із ОСОБА_2 ( ОСОБА_3 ) на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання малолітньої доньки – ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 у розмірі 1/4 частини його заробітку (доходу), але не менше ніж 50% прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку, щомісячно, починаючи із 01.05.2024 і до досягнення дитиною повноліття.

В обґрунтування заявлених позовних вимог щодо позбавлення відповідача батьківських прав щодо малолітньої доньки позивачка вказала наступне.

У 2012 році під час навчання в музичному училищі вона познайомилась у соцмережі із громадянином Нігерії - ОСОБА_2 (далі - Відповідач), який також був студентом та навчався в університеті у м. Донецьку.

Відповідно до листа Департаменту у справах іноземців та осіб без громадянства Державної міграційної служби України від 17.02.2025 за вих. №8.-1-314/8.1.1-25, громадянин Федеративної Республіки Нігерія ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 був документований ГУДМС України в Донецькій області посвідкою на тимчасове проживання, строком дії до 01.11.2014. Щодо підстав подальшого перебування відповідача на території України інформація у позивача відсутня.

Після початку збройної анексії Російської Федерації та окупації м. Донецьк, у 2014 році Відповідач перевівся до Тернопільського національного технічного університету імені Івана Пулюя та під час навчання там був зареєстрований та проживав за адресою АДРЕСА_1 (копія відповіді на адвокатський запит від 02.05.2024 за вих. № 2/28-574 додається).

В подальшому, в період з липня 2015 року по лютий 2016 року ОСОБА_2 навчався в Тернопільському національному університеті.

Відповідно до інформації наданої Тернопільською міською радою, з серпня 2015 року по дату надання інформації, ОСОБА_2 зареєстрований за адресою АДРЕСА_2 .

Позивач вказала, що протягом 2012-2016 років з відповідачем підтримувала дружні стосунки на відстані. Відповідач декілька разів приїздив у м. Київ, де вони зустрічались.

У серпні 2016 році відповідач, після закінчення навчання, поїхав додому в Нігерію та вже через рік повернувся назад до України й оселився у м. Івано-Франківську.

Восени 2017 року позивачка переїхала у м. Івано-Франківськ, де вона з відповідачем почали спільно проживати в орендованій квартирі. На початку 2018 року позивачка завагітніла.

Влітку 2018 року позивачка з відповідачем вирішили разом поїхати до ОСОБА_5 .

Як вбачається із листа Головного Центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України від 12.02.2025 за вих. № 19/12247-25, громадянин Нігерії ОСОБА_3 станом на 16:15 11.02.2025 востаннє перетинав кордон України на виїзд 31.07.2018.

Інформація про повернення відповідача в Україну станом на 11.02.2025 відсутня.

Позивачка вказала, що ІНФОРМАЦІЯ_1 в Республіці ОСОБА_6 у м. Осан у неї з відповідачем народилась донька - ОСОБА_7 . Так як сторони у справі не перебували у зареєстрованому шлюбі, підставою внесення відомостей про батька до актового запису про народження дитини стала спільна заява батьків про визнання батьківства.

Одразу після народження дитини відповідач самоусунувся від виконання своїх батьківських обов`язків по вихованню доньки. Не проявляв інтересу до дитини, не виявляв щодо неї батьківського піклування, а тому позивачка вказала, що вона вимушена була самостійно вирішувати усі питання виховання та утримання дитини.

У зв`язку з викладеним позивачка з донькою повернулась в Україну і відповідачу було відомо про це, проте він не виявив бажання їхати разом, а через деякий час взагалі розірвав будь-які контакти із позивачкою та дитиною.

Позивачка вказала, що вона намагалась налагодити контакт з відповідачем для його спілкування з дитиною та неодноразово телефонувала йому за номером, який у неї був наявний, однак відповідачем номер було змінено.

За п`ять років з моменту повернення позивачки із донькою в Україну, Відповідач не здійснив жодних дій, які б свідчили про його інтерес до дитини, жодного разу не поцікавився станом здоров`я дитини, її успіхами та розвитком; не виявив бажання спілкуватися з дитиною, не вітав доньку з днем народження, зокрема по телефону; не намагався вийти на зв`язок із позивачкою, хоча йому відома адреса реєстрації позивачки в Україні та номер телефону, які є незмінними з часу знайомства з відповідачем. Відповідно, вказала позивачка, жодних коштів на утримання дитини батько також не надавав впродовж всіх цих років.

Донька ОСОБА_7 не пам`ятає свого батька, оскільки вона не бачила його у свідомому віці і не спілкувалась з ним, тож, відповідно, не має з ним емоційного зв`язку, який притаманний між батьками й дитиною, що свідчить про тривале невиконання ОСОБА_2 своїх батьківських обов`язків щодо виховання та утримання доньки ОСОБА_7 .

Із вказаних підстав позивачка просить позбавити батьківських прав ОСОБА_2 ( ОСОБА_3 ) батьківських прав відносно малолітньої доньки – ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 20 липня 2026 року провадження в цивільній справі №607/16109/25 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 ( ОСОБА_3 ) в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 ( ОСОБА_3 ) з участю органу опіки та піклування Рокитнянської селищної ради Білоцерківського району Київської області про позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 ( ОСОБА_3 ) відносно малолітньої доньки – ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 – закрито.

Не погоджуючись із вказаною ухвалою суду першої інстанції, ОСОБА_1 , інтереси якої представляє адвокат Капустін Віталій Володимирович, подала апеляційну скаргу, в якій просить ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 20 липня 2026 року у справі №607/16109/25 скасувати та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду справи.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги представник заявниці зазначає, що у справі, яка переглядається, предметом позову є позбавлення батьківських прав відповідача, який є іноземцем та на момент ініціювання розгляду питання про позбавлення його батьківських прав мав місце проживання на території України. Позивачка та її дитина є громадянами України та мають місце проживання в Україні.

У п.2 ч.1 ст.1 Закону України «Про міжнародне приватне право» визначено, що іноземний елемент - ознака, яка характеризує приватноправові відносини, що регулюються цим Законом, та виявляється в одній або кількох з таких форм:

-хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою;

-об`єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави;

-юридичний факт, який створює, змінює або припиняє правовідносини, мав чи має місце на території іноземної держави.

Таким чином, правовідносини, що склались у справі, містять іноземний елемент, а тому колізійні норми та підсудність судам України справи повинна визначатись Законом України «Про міжнародне приватне право».

Відповідно до ч.ч.1,2 ст.4 Закону України «Про міжнародне приватне право», право, що підлягає застосуванню до приватноправових відносин з іноземним елементом, визначається згідно з колізійними нормами та іншими положеннями колізійного права цього Закону, інших законів, міжнародних договорів України.

Якщо згідно з частиною першою цієї статті неможливо визначити право, що підлягає застосуванню, застосовується право, яке має більш тісний зв`язок із приватноправовими відносинами.

В цей же час, згідно зі ст.66 Закону України «Про міжнародне приватне право» права та обов`язки батьків і дітей, крім випадків, передбачених статтями 67, 67-1, 67-4 цього Закону, визначаються особистим законом дитини або правом, яке має тісний зв`язок із відповідними відносинами і якщо воно є більш сприятливим для дитини.

Таким чином, особистим законом дитини у даній справі є законодавство України, в тому числі, Сімейний кодекс України, який передбачає підстави для позбавлення батьківських прав.

За таких умов, згідно колізійних норм сімейного права, визначених Законом України «Про міжнародне приватне право», до спірних правовідносин підлягають застосування норми національного законодавства України, які може застосувати лише національний суд України.

Таким чином, суд першої інстанції, закриваючи провадження у справі в частині спору про позбавлення іноземного елемента батьківських прав в Україні, не врахував колізійні норми Закону України «Про міжнародне приватне право» та не визначив право, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин.

Також посилаються на Конвенцію про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей від 19 жовтня 1996 року, вважаючи, що міжнародна юрисдикція повинна визначатися за звичайним місцем проживання дитини.

Зазначили, що звертаючись з цим позовом, позивачка вказала постійним місцем проживання її та дитини територію України. А позов подала за останнім відомим місцем проживання відповідача в Україні, оскільки його теперішнє місце проживання позивачці невідоме.

Проте, закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції на вказані норми міжнародного і цивільного процесуального права України уваги не звернув, не встановив звичайне місце проживання дитини на момент звернення позивачки з позовом, а керувався лише правилами виключної підсудності національним судам справ з іноземним елементом, які стосуються правовідносин між дітьми та батьками, коли обидві сторони мають місце проживання в Україні. При цьому, положення ст.ст. 76, 77 Закону України «Про міжнародне приватне право» не виключають юрисдикцію національних судів розглядати спори щодо батьківської відповідальності у випадку проживання відповідача не на території України.

На підставі наведеного, вважають, що закриття провадження у справі в частині позовних вимог про позбавленні відповідача батьківських прав призвело до того, що всупереч принципу найкращих інтересів дитини, суд першої інстанції позбавив ОСОБА_1 будь-якої можливості вирішити це питання, оскільки суд жодної країни світу не може вирішити питання прав та обов`язків батька і дитини, яка є громадянкою України і особистим законом якої є саме національне законодавство України. І при цьому місце знаходження батька дитини невідоме.

Тобто, національний суд України залишив без судового захисту дитину, яка є громадянкою України, в умовах, коли неможливо встановити інший суд, який може вирішити спір, тим самим позбавивши дитину доступу до правосуддя.

Також, звертають увагу суду, що вирішуючи питання про закриття провадження у справі, суд першої інстанції, в порушення вимог ч.1 ст.256 Цивільного процесуального кодексу України, не роз`яснив позивачці, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд даної справи, залишивши ОСОБА_1 в положенні правової невизначеності.

Відзиву на апеляційну скаргу не подано, що відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду ухвали суду першої інстанції.

У судовому засіданні представник позивачки — адвокат Капустін В.В. апеляційну скаргу підтримав з мотивів, викладених у ній та просить її задовольнити.

Представник Тернопільської обласної прокуратури — Маслюк О.П. вважає, що апеляційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Капустіна В.В. не підлягає до задоволення, ухвала суду першої інстанції в частині закриття провадження щодо позовних вимог ОСОБА_1 про позбавлення батьківських прав є законною та обґрунтованою.

Відповідач ОСОБА_2 ( ОСОБА_3 ) у судове засідання не з`явився, хоча належним чином був повідомлений про дату, час і місце розгляду справи за адресою вказаною позивачкою в позовній заяві, про що свідчить рекомендоване повідомлення №R067291337080, яке повернулося у зв`язку з відсутністю адресата за вказаною ним адресою.

Представник органу опіки та піклування Рокитнянської селищної ради Білоцерківського району Київської області в судове засідання не з`явився, хоча належним чином був повідомлений про дату, час і місце розгляду справи, про що свідчить довідка про доставку судової повістки до електронного кабінету.

Відповідно до частини 6 статті 128 ЦПК України судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, - разом з копіями відповідних документів, надсилається до електронного кабінету відповідного учасника справи, а в разі його відсутності - разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення або кур`єром за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи.

Згідно з п. 2, п. 3 ч. 8 ст. 128 ЦПК України днем вручення судової повістки є день отримання судом повідомлення про доставлення судової повістки до електронного кабінету особи та день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду.

У відповідності до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника процесу за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, тому колегія суддів вважає за можливе розглянути справу у відсутності учасників процесу.

Розглянувши справу в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення прокурора, представника позивачки - адвоката Капустіна В.В., проаналізувавши матеріали справи, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення.

Згідно з ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Як вказано в частині третій статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частина друга статті 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких згідно з пунктом 3 цієї частини є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості.

З матеріалів справи вбачається, що ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 20 липня 2026 року провадження у цивільній справі №607/16109/25 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 ( ОСОБА_3 ) в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 ( ОСОБА_3 ) з участю органу опіки та піклування Рокитнянської селищної ради Білоцерківського району Київської області про позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 ( ОСОБА_3 ) відносно малолітньої доньки – ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 – закрито

Постановляючи оскаржувану ухвалу, суд першої інстанції виходив з того, що правовий статус відповідача як іноземного громадянина та його місце проживання поза межами України мають визначальне значення для встановлення юрисдикції, а тому суд вважає, що питання про позбавлення відповідача батьківських прав виходить за межі компетенції національних судів у даному провадженні, що є підставою для закриття провадження у справі в зазначеній частині позовних вимог.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на таке.

За частинами першою, третьою статті 3 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною першою статті 497 ЦПК України підсудність судам України цивільних справ з іноземним елементом визначається цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Отже, у справі, правовідносини в якій обтяжені іноземним елементом, до вирішення спору по суті суд зобов`язаний встановити, чи поширюється на відповідний спір міжнародна юрисдикція судів України. Належність спору за його предметом до цивільних, зокрема сімейних, правовідносин сама по собі не означає, що такий спір підлягає вирішенню саме судом України.

Такий підхід узгоджується з висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 17 серпня 2022 року у справі № 613/1185/19, згідно з яким одним із питань, що підлягає з`ясуванню судом, є наявність повноважень національного суду на розгляд спору, а у разі помилкового відкриття провадження з порушенням правил міжнародної юрисдикції таке провадження підлягає закриттю у зв`язку з тим, що він не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства національними судами України.

Процесуальне питання, яке повинно вирішити суд є істотним для врегулювання спору судом України, а саме, чи відноситься його вирішення до юрисдикції національного суду України та за яких умов позивач у цій справі має право звернутися до національного суду України (постанова Верховного Суду від 27 листопада 2024 року в справі № 753/13059/23).

Якщо спірні правовідносини обтяжені іноземним елементом, то юрисдикція такого спору визначається за спеціальними правилами, закріпленими як у законах України, так і у міжнародно-правових договорах, положення яких є частиною національного законодавства України (постанова Верховного Суду від 23 жовтня 2024 року в справі № 761/11261/23).

У справі яка переглядається, предметом спору у даній справі є позбавлення відповідача батьківських прав, який є іноземцем та на день відкриття провадження у справі не проживав на території України, тоді як позивач є громадянкою України та разом з малолітньою донькою на день подання позову до суду проживали на території України.

Отже, спірні правовідносини обтяжені іноземним елементом.

Вирішуючи питання про підсудність справ з іноземним елементом, суд повинен керуватись не тільки нормами внутрішнього процесуального законодавства, а й колізійними нормами, які містяться перш за все у двосторонніх міжнародних договорах про правову допомогу та інших міжнародних договорах.

Оскільки між Україною та Нігерією відсутній чинний двосторонній міжнародний договір про правову допомогу та правові відносини у цивільних справах, і Нігерія не є Договірною Державою Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей, вчиненої 19 жовтня 1996 року у м. Гаага, ратифікованої Верховною Радою України 14 вересня 2006 року, яка набула чинності 1 лютого 2008 року (далі – Гаазька конвенція 1996 року), і яка охоплює питання захисту дітей, батьківської відповідальності та опіки, тому суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що процесуальні питання, пов`язані з вирішення даного спору, регулюються Законом України «Про міжнародне приватне право».

У пункті 2 частини першої статті 1 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлено, що іноземний елемент - ознака, що характеризує приватноправові відносини, які регулюються цим Законом, та виявляється в одній або кількох з таких форм: хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою; об`єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави; юридичний факт, який створює, змінює або припиняє правовідносини, мав чи має місце на території іноземної держави.

Закон України «Про міжнародне приватне право» встановлює порядок урегулювання приватно-правових відносин, які хоча б через один зі своїх елементів пов`язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український правопорядок, зокрема, визначає підсудність судам України справ з іноземним елементом (пункт 3 частини першої статті 1, статті 75-77 Закону).

У міжнародному праві категорія «підсудність» застосовується для визначення розподілу як компетенції між судами існуючої в державі системи розгляду цивільних справ, так і компетенції судів щодо вирішення справ з іноземним елементом, тобто міжнародної підсудності.

Таким чином, суди, вирішуючи питання про належність справи до їх компетенції, зобов`язані з`ясувати, в судах якої країни відповідно до міжнародних зобов`язань України підлягає розгляду справа з міжнародним елементом.

Лише у разі, якщо спір підлягає вирішенню в судах України, підсудність справи визначається за правилами, встановленими статтями 27, 28 ЦПК України.

Підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися, крім випадків, передбачених у статті 76 цього Закону (частина перша статті 75 Закону України «Про міжнародне приватне право»).

Статтею 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» (в редакції закону, який діяв на час відкриття провадження у справі), визначено, що суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у таких випадках:

1) якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність справи з іноземним елементом судам України, крім випадків, передбачених у статті 77 цього Закону;

2) якщо на території України відповідач у справі має місце проживання або місцезнаходження, або рухоме чи нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення, або знаходиться філія або представництво іноземної юридичної особи - відповідача;

3) у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України;

4) якщо у справі про сплату аліментів або про встановлення батьківства позивач має місце проживання в Україні;

5) якщо у справі про відшкодування шкоди позивач - фізична особа має місце проживання в Україні або юридична особа - відповідач – місцезнаходження в Україні;

6) якщо у справі про спадщину спадкодавець у момент смерті був громадянином України або мав в Україні останнє місце проживання;

7) дія або подія, що стала підставою для подання позову, мала місце на території України;

8) якщо у справі про визнання безвісно відсутнім або оголошення померлим особа мала останнє відоме місце проживання на території України;

9) якщо справа окремого провадження стосується особистого статусу або дієздатності громадянина України;

10) якщо справа проти громадянина України, який за кордоном діє як дипломатичний агент або з інших підстав має імунітет від місцевої юрисдикції, відповідно до міжнародного договору не може бути порушена за кордоном;

11) якщо у справі про банкрутство боржник має місце основних інтересів або основної підприємницької діяльності на території України;

12) в інших випадках, визначених законом України та міжнародним договором України.

Крім того, підсудність судам України є виключною у справах з іноземним елементом, якщо у справі, яка стосується правовідносин між дітьми та батьками, обидві сторони мають місце проживання в Україні (пункт 2 частини першої статті 77 Закону України «Про міжнародне приватне право»).

Відповідно до частини першої статті 67 Закону України «Про міжнародне приватне право» зобов`язання щодо утримання, які виникають із сімейних відносин, крім випадків, передбачених статтею 66 цього Закону, регулюються правом держави, у якій має місце проживання особа, яка має право на утримання.

Як вбачається із матеріалів справи, на час відкриття провадження у цій справі (11.08.2025) відповідач, який є громадянином Нігерії не проживав на території України, що стверджується інформацією витребуваною судом за клопотанням позивачки у Головного Центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України від 05.11.2025, з якої встановлено, що громадянин Нігерії ОСОБА_3 в період з 08.11.2017 по 18.11.2025 (станом на 10:20) востаннє перетинав кордон України на виїзд 31.07.2018 (а.с100). Крім того, з інформації відділу реєстрації проживання особи Управління державної реєстрації Тернопільської міської ради, наданої на адвокатський запит від 22.06.2026, № 782/28-03, вбачається, що за період з 01.08.2012 по 31.03.2016 та за період виконання відділом повноважень з 04.04.2016 по 19.06.2026 ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 з 14.08.2015 та знятий з реєстрації місця проживання за вище вказаною адресою 17.04.2025 в порядку встановленому п.2 ст.18 Закону України “Про надання публічних (електроних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання” за заявою власника житла (а.с.192).

Таким чином, вказаними нормами Закону України «Про міжнародне приватне право» не передбачено можливості національних судів приймати до свого провадження і розглядати справи про позбавлення відповідача, який є громадянин іншої держави, який не має місця проживання або місцезнаходження в України.

Колегія суддів зазначає, що міжнародна підсудність - це розмежування компетенції між судовими органами тієї чи іншої держави щодо розгляду і вирішення певних категорій справ з іноземним елементом. При вирішенні питання про міжнародну підсудність суд повинен встановити межі власної компетенції.

Під територіальною юрисдикцією (підсудністю) слід розуміти повноваження місцевого суду щодо здійснення правосуддя у цивільних справах на певній території.

Територіальна підсудність визначає просторові межі діяльності конкретного суду і вказує, до якого саме суду (районного, міського чи міськрайонного) потрібно подавати позов, залежно від місця проживання сторін або знаходження майна.

Питання територіальної підсудності (статті 28 ЦПК України) є похідним від наявності міжнародної юрисдикції.

Оскільки в даному випадку спір про позбавлення батьківських прав, у якому відповідач є громадянином іноземної держави (Нігерії), не підпадає під юрисдикцію національних судів, визначення територіальної підсудності за правилами статей 28 ЦПК України, не має правового значення.

Отже, правовий статус відповідача як іноземного громадянина та його місце проживання поза межами України мають визначальне значення для встановлення юрисдикції, а тому суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що питання про позбавлення відповідача батьківських прав виходить за межі компетенції національних судів у даному провадженні, що є підставою для закриття провадження у справі в зазначеній частині позовних вимог.

Доводи апеляційної скарги про те, що закриваючи провадження у справі, неправильно застосував норми права, неправильно розтлумачив п.2 частини першої статті 77 Закону України «Про міжнародне приватне право» та не застосувавши взагалі ст.66 Закону України «Про міжнародне приватне право», якою права та обов`язки батьків і дітей, крім випадків, передбачених статтями 67, 67-1, 67-4 цього Закону, визначаються особистим законом дитини, яким у даній справі є законодавство України, в тому числі, Сімейний кодекс України, який передбачає підстави для позбавлення батьківських прав та пункт 12 частини першої статті 76 Закону України «Про міжнародне приватне право», є необгрунтованими та безпідставними, з огляду на таке.

Верховний Суд у постанові від 25 березня 2026 року у справі № 712/7235/17 зазначив, що процесуальним питанням, яке має бути вирішено судом у спорі з іноземним елементом, є те, чи відноситься його вирішення до юрисдикції саме національного суду України та за яких умов особа має право звернутися з відповідною вимогою до суду України.

Відповідно до частини першої статті 75 Закону України «Про міжнародне приватне право» у редакції, чинній на момент відкриття провадження у цій справі, підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися.

Стаття 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлює підстави, за наявності яких суди України розглядають справи з іноземним елементом. Зокрема, пунктом 4 частини першої цієї статті прямо передбачено міжнародну юрисдикцію судів України у справах про сплату аліментів або встановлення батьківства, якщо позивач має місце проживання в Україні.

Водночас стаття 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» не містить аналогічної спеціальної підстави для розгляду судами України спору про позбавлення батьківських прав, якщо відповідач є іноземним громадянином, який не має місця проживання чи перебування на території України.

Пунктом 2 частини першої статті 77 Закону України «Про міжнародне приватне право» передбачено виключну підсудність судам України справ з іноземним елементом, які стосуються правовідносин між дітьми та батьками, якщо обидві сторони мають місце проживання в Україні.

У цій справі відповідач є громадянином Нігерії та на момент відкриття провадження не мав місця проживання чи перебування в Україні, що стверджується інформацією Головного Центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України від 05.11.2025 та інформацією відділу реєстрації проживання особи Управління державної реєстрації Тернопільської міської ради, наданої на адвокатський запит за № 782/28-03 від 22.06.2026.

Тому, передбачена пунктом 2 частини першої статті 77 Закону, умова виключної міжнародної юрисдикції судів України відсутня.

Не спростовують висновку місцевого суду й посилання апеляційної скарги на статтю 66 Закону України «Про міжнародне приватне право». Зазначена норма визначає право, яке застосовується до прав та обов`язків батьків і дітей, тобто вирішує колізійне питання застосовного права, однак не встановлює міжнародної юрисдикції судів України. Питання права, що підлягає застосуванню до матеріальних правовідносин, і питання компетенції суду певної держави є різними правовими категоріями.

Так само пункт 12 частини першої статті 76 Закону України «Про міжнародне приватне право», який передбачає розгляд судами України справ з іноземним елементом в інших випадках, визначених законом України та міжнародним договором України, не є самостійною універсальною підставою міжнародної юрисдикції. Для його застосування необхідна інша норма закону або міжнародного договору, яка прямо відносить відповідну категорію спорів до компетенції судів України.

Загальні положення Сімейного кодексу України, Закону України «Про охорону дитинства» та норми про забезпечення найкращих інтересів дитини регулюють зміст і способи захисту прав дитини, однак не встановлюють правил міжнародної юрисдикції.

Необґрунтованими є й доводи апеляційної скарги про необхідність застосування Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей від 19 жовтня 1996 року як міжнародного договору, що визначає компетенцію судів України у цьому спорі, з огляду на таке, що між Україною та Нігерією відсутній чинний двосторонній міжнародний договір про правову допомогу та правові відносини у цивільних справах, і Нігерія не є Договірною Державою Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей, вчиненої 19 жовтня 1996 року у м. Гаага, ратифікованої Верховною Радою України 14 вересня 2006 року, яка набула чинності 1 лютого 2008 року (далі – Гаазька конвенція 1996 року), і яка охоплює питання захисту дітей, батьківської відповідальності та опіки, томупроцесуальні питання, пов`язані з вирішення даного спору, регулюються Законом України «Про міжнародне приватне право».

З наведеного випливає, що посилання скаржника на статтю 5 Гаазької конвенції 1996 року та на критерій звичайного місця проживання дитини не створює у цій справі самостійної договірної підстави для міжнародної юрисдикції судів України.

Не заслуговують на увагу і доводи про застосування статті 28 ЦПК України. Правила цієї статті визначають територіальну підсудність справи між судами України, однак можуть застосовуватися лише після встановлення того, що відповідний спір у принципі належить до міжнародної юрисдикції судів України.

У постанові від 25 березня 2026 року у справі № 712/7235/17 Верховний Суд прямо зазначив, що територіальна підсудність за статтею 28 ЦПК України є похідною від наявності міжнародної юрисдикції. Тому встановлена статтею 28 ЦПК України можливість пред`явлення певних вимог за місцем проживання позивача не може самостійно наділити суд України міжнародною компетенцією щодо спору з іноземним елементом.

Так само принцип забезпечення найкращих інтересів дитини та гарантії права на судовий захист не можуть тлумачитися як підстава для розширення компетенції національного суду поза межі, встановлені законом. Право на доступ до суду передбачає право на розгляд справи компетентним судом, установленим законом, а додержання правил міжнародної юрисдикції є складовою цієї вимоги.

Отже, сукупність наведених норм дає підстави для висновку, що на момент відкриття провадження у справі не існувало передбаченої Законом України «Про міжнародне приватне право» або чинним для України та Нігерії міжнародним договором правової підстави для розгляду судом України вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 ( ОСОБА_3 ) про побзабвлення батьківських прав.

Тому суд першої інстанції правильно виходив із відсутності міжнародної юрисдикції судів України щодо зазначеної позовної вимоги.

Встановлення такої обставини після відкриття провадження є підставою для закриття провадження.

Доводи апеляційної скарги щодо обмеження її права доступу до правосуддя є безпідставними.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року).

Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» (Sokurenko and Strygun v. Ukraine, № 29458/04, № 29465/04, § 24) вказав, що фраза «установленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність.

Отже, враховуючи норми ЦПК України та компетенційну складову у понятті «судом, установленим законом», колегія суддів вважає, що використання судом повноважень, не передбачених чинним процесуальним законодавством, є недопустимим.

З огляду на вказане суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що в даному випадку вимоги позивачки про позбавлення батьківських прав громадянина Нігерії, який на момент відкриття провадження не мав місця проживання чи перебування в Україні, не можуть бути предметом розгляду в суді на території України, оскільки такий не є «судом, установленим законом».

Доводи апеляційної скарги не спростовують цього висновку, а зводяться до ототожнення факту проживання позивачки та дитини в Україні, територіальної підсудності, застосовного матеріального права та принципу найкращих інтересів дитини з наявністю міжнародної юрисдикції, хоча кожне з цих питань має самостійне правове регулювання.

Ухвала є законною та обґрунтованою, колегія суддів не вбачає підстав для її скасування з мотивів, наведених у апеляційній скарзі.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а ухвали Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 20 липня 2026 року без змін.

Керуючись ст. ст. 374, 375, 381 - 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , інтереси якої представляє адвокат Капустін Віталій Володимирович – залишити без задоволення.

Ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 20 липня 2026 року— залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст судового рішення виготовлено 23 жовтня 2026 року.

Головуюча Н.М. Храпак

Судді: О.З. Костів

М.В. Хома