Суд: Запорізький апеляційний суд
Інстанція: Апеляційна
Юрисдикція: Цивільне
Категорія: Справи у спорах, що виникають із сімейних відносин, з них
Дата: 20 жовтня 2026 р.
Справа: №335/6803/26
Суддя: Трофимова Д. А.
Дата документу 21.10.2026 Справа № 335/6803/26
ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Єдиний унікальний № 335/6803/26 Головуючий у 1-й інстанції: Новасардова І.В.
Провадження № 22-ц/807/1839/26 Суддя-доповідач: Трофимова Д.А.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
21 жовтня 2026 року м. Запоріжжя
Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Трофимової Д.А.
суддів: Мінгазова Р.В.,
Онищенка Е.А.
при секретарі: Книш С.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу з апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 25 червня 2026 року у справі за заявою ОСОБА_1 про встановлення факту самостійного виховання та утримання дітей, заінтересовані особи - ОСОБА_2 , Служба (управління) у справах дітей Запорізької міської ради,
У С Т А Н О В И В:
У червні 2026 року ОСОБА_1 звернувся до суду з заявою про встановлення факту самостійного виховання та утримання дітей, заінтересовані особи - ОСОБА_2 , Служба (управління) у справах дітей Запорізької міської ради.
В обґрунтування заяви зазначав, що він перебуває на військовій службі по мобілізації у військовій частині НОМЕР_1 Національної гвардії України у місті Запоріжжя з 19 травня 2026 року по теперішній час, що підтверджується довідкою від 25.05.2026 року № 3517.
03 березня 2009 року укладено шлюбу між ним та ОСОБА_2 , у них народилося двоє дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
На теперішній час, відповідно до довідки від 10.09.2025 року №223/01-37, діти перебувають на його повному утриманні, проживають разом із ним.
Відповідно до Рішення начальника Заводського відділу у місті Запоріжжя Управління Державної міграційної служби України в Запорізькій області Олександра Савулія від 14.07.2022 року про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства, ОСОБА_2 було зобов`язано покинути територію України у термін до 12.08.2022 року.
ОСОБА_2 мала документ, що посвідчує особу отримувача тимчасового захисту від 06.09.2024 року до 06.06.2025 року.
Відповідно до витягу з Інтегрованої інформаційної системи прикордонної поліції №35/7-3/10221 від 27.12.2022 року, ОСОБА_2 перетнула державний кордон через пункти пропуску «Паланка», контрольовані офіційними органами Республіки Молдова у період 18.10.2022 року о 23:08.
Згідно з витягом Інтегрованої інформаційної системи прикордонної поліції №35/13-3/5213 від 25.05.2026 року, ОСОБА_2 перетинала державний кордон через пункти пропуску, контрольовані офіційними органами Республіки Молдова, у період з 18.10.2022 року по 25.05.2026 року.
У відповідності до підтвердження № 2 від 03.04.2023 року ОСОБА_2 з 07 листопада 2022 року проживає у Центрі тимчасового розміщення біженців у муніципії Кишинів, АДРЕСА_1 , Наказ №138 від 07.11.2023 року.
За таких обставин мати позбавлена можливості безпосередньо здійснювати щоденний догляд, виховання, нагляд за дітьми, брати участь у вирішенні питань їхнього навчання, розвитку та побутового забезпечення. Фактично всі обов`язки щодо утримання, виховання, забезпечення належних умов проживання та контролю за навчальним процесом дітей протягом тривалого часу здійснюються заявником.
Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_1 просив суд встановити факт, що має юридичне значення, а саме, факт самостійного виховання та утримання ним неповнолітніх дітей - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Ухвалою Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 25 червня 2026 року у відкритті провадження у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи - ОСОБА_2 , Служба (управління) у справах дітей Запорізької міської ради, про встановлення факту самостійного виховання та утримання неповнолітніх дітей відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеною ухвалою суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, просить ухвалу суду скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що суд першої інстанції помилково ототожнив поняття «невиконання обов`язку» та «спір про право». Він не просить суд позбавити батьківських прав ОСОБА_2 , а тому встановлення факту утримання ним неповнолітніх дітей не перешкоджає правам матері в майбутньому брати участь у вихованні дітей.
Наголошує на тому, що він подав заяву про встановлення факту з метою подальшої реалізації права на звільнення з військової служби на підставі абзацу 5 пункту 3 частини 12 ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу». У постанові Верховного Суду від 02 квітня 2025 року у справі № 127/3622/24 суд чітко роз`яснив особливості застосування ст. 26 вказаного Закону.
Вважає, що районний суд передчасно зробив висновок про наявність спору між особами, не дослідив в повному обсязі обставини, наведені в заяві. Роз`яснення суду про необхідність позовного провадження змушує його ініціювати штучний спір у суді, що не є необхідним для звільнення зі служби та призводить до невиправданого затягування часу та обмеження доступу до правосуддя.
Учасники справи наданим процесуальним законом правом подати відзив на апеляційну скаргу не скористались.
Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, ОСОБА_3., перевіривши матеріали справи в порядку, передбаченому статтею 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції (ч. 6 ст. 367 ЦПК України).
Згідно п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до частин 1, 2, 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судове рішення відповідає зазначеним вище вимогам закону.
Постановляючи оскаржувану ухвалу, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що подана заява про встановлення факту самостійного виховання та утримання неповнолітніх дітей не підлягає судовому розгляду в окремому провадженні, оскільки зі змісту заяви вбачається спір про право щодо участі одного з батьків у вихованні й утриманні дітей. А відповідно до ч. 4 ст. 315 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо з заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право.
Апеляційний суд погоджується з вказаними висновками суду першої інстанції, так як вони відповідають обставинам справи і вимогам закону.
Так, відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Згідно з пунктом 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
У частинах першій, другій статті 315 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.
У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
У порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов, а саме, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право. Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів.
Подібний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18, від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21.
Існує два порядки (способи) встановлення фактів, що мають юридичне значення: позасудовий і судовий, які за своїм змістом є взаємовиключними.
Отже, в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; встановлення факту не пов`язується із наступним вирішенням спору про право.
Юридичні факти можуть бути встановлені для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника, за умови, що вони не стосуються прав чи законних інтересів інших осіб.
Предметом доказування під час судового розгляду є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частина друга статті 77 ЦПК України).
Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи, обов`язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним з найважливіших наслідків принципу змагальності у цивільному процесі (постанова Верховного Суду від 26 травня 2022 року у справі № 362/3705/20).
Винятком з вищенаведеного правила є розгляд судом справ у порядку окремого провадження, якому присвячений Розділ IV ЦК України.
Так, відповідно до частин другої, третьої статті 294 ЦПК України з метою з`ясування обставин справи суд може за власною ініціативою витребувати необхідні докази. Справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, встановлених цим Кодексом, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду.
У статті 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Регулювання сімейних відносин з метою забезпечення кожної дитини сімейним вихованням здійснюється Сімейним кодексом України (стаття 1 СК України).
У частині першій статті 121 СК України передбачено, що права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.
У статті 141 СК України встановлено рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.
Права та обов`язки батьків щодо виховання дитини передбачені у статтях 150, 151 СК України.
За приписами частини другої статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Відповідно до частин першої-четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.
Батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття (стаття 180 СК України).
Згідно з частинами першою-третьою статті 181 СК України способи виконання батьками обов`язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина. Спосіб стягнення аліментів, визначений рішенням суду, змінюється за рішенням суду за позовом одержувача аліментів.
Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.
Сімейні обов`язки особистого або майнового характеру є обов`язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом.
Ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання та утримання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів за рішенням суду (статті 164, 180 СК України).
Отже, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.
Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються.
СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо утримання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо утримання дитини.
Подібні висновки містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22 (провадження № 14-132цс23) та у постановах Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22 (провадження № 14-132цс23), від 18 жовтня 2024 року у справі № 613/1674/23 (провадження № 61-5903св24), від 06 листопада 2024 року у справі № 468/1025/23 (провадження № 61-14070св23).
Визначальною обставиною під час розгляду заяви про встановлення певних фактів у порядку окремого провадження є те, що встановлення такого факту не пов`язане з наступним вирішенням будь-якого спору про право.
У порядку окремого провадження розглядаються, зокрема, справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян, але тільки якщо вони не пов`язані з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право.
Факт утримання дитини не може встановлюватись у безспірному порядку, в тому числі на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки в такому питанні завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини (постанови Верховного Суду від 04 грудня 2024 року у справі № 551/812/23 (провадження № 61-9313св24), від 15 серпня 2025 року у справі № 709/1954/24 (провадження № 61-3860св25)).
Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України невідчужуваність сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема, від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним з батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини. Інститут окремого провадження не може використовуватися для створення преюдиційних фактів з метою подальшого вирішення будь-якого спору про право (пункти 87-88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22).
З урахуванням закріпленого в сімейному законодавстві принципу невідчужуваності сімейних обов`язків, неможливості відмови від них, у тому числі від обов`язків виховання дітей, вимоги, заявлені заявником у цій справі в порядку окремого провадження, не можуть з`ясовуватися безвідносно до дій другого з батьків та можуть вирішуватися у межах відповідного спору про право між батьками дітей у позовному провадженні (постанова Верховного Суду від 09 жовтня 2024 року у справі № 363/4834/23 (провадження № 61-7565св24)).
Суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо з заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду (ч. 4 ст. 315 ЦПК України).
Аналіз наведених норм свідчить про те, що чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції цивільного суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян. Чинне законодавство не передбачає іншого судового порядку підтвердження факту, що має юридичне значення, окрім як розгляд справ про встановлення факту, що має юридичне значення, в порядку цивільного судочинства.
Спір про право - це формально визнана суперечність між суб`єктами цивільного права, що виникла за фактом порушення або оспорювання суб`єктивних прав однією стороною цивільних правовідносин іншою і яка потребує врегулювання самими сторонами або вирішення судом.
Отже, виключається під час розгляду справ у порядку окремого провадження існування спору про право, який пов`язаний з порушенням, оспорюванням або невизнанням, а також недоведенням суб`єктивного права за умов, що є певні особи, які перешкоджають в реалізації такого права.
За встановлених у цій справі обставин заява про встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком дитини не підлягає розгляду в порядку окремого провадження.
Подібні висновки містяться у постанові Верховного Суду від 14 січня 2026 року у справі № 333/6839/24 (провадження № 61-2566св25).
З огляду на викладене, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що у справі наявний спір про право, а саме спір щодо участі матері дитини у вихованні та утриманні дитини та/або ухилення від такого, який відповідно до закону підлягає розгляду в порядку позовного провадження з обов`язковим залученням органу опіки та піклування (частини четверта, п`ята статті 19 СК України).
Як зазначалося вище, в апеляційній скарзі ОСОБА_1 вказав, що він подав заяву про встановлення факту з метою подальшої реалізації права на звільнення з військової служби на підставі абзацу 5 пункту 3 частини 12 ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», тому районний суд передчасно зробив висновок про наявність спору між особами, не дослідив в повному обсязі обставини, наведені в заяві.
Стосовно вказаних доводів колегія суддів зазначає, що у заяві про встановлення факту, що має юридичне значення, з якою ОСОБА_1 звернувся до суду у червні 2026 року (а.с. 1-5), не було зазначено, що факт самостійного виховання та утримання дітей заявник просить встановити з метою подальшої реалізації права на звільнення з військової служби на підставі абзацу 5 пункту 3 частини 12 ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».
Колегія суддів наголошує, що суд апеляційної інстанції перевіряє законність судового рішення суду першої інстанції в межах тих обставин та подій, які мали місце під час розгляду справи судом першої інстанції.
Зі змісту заяви ОСОБА_1 не вбачається, що встановлення зазначеного юридичного факту необхідне заявнику не для вирішення спору між батьками дитини щодо здійснення батьківських прав чи виконання батьківських обов`язків, а для реалізації права, передбаченого законодавством України у сфері проходження військової служби, а саме права на звільнення з військової служби за сімейними обставинами. Заявник не зазначав, що він просить встановити юридичний факту, від наявності якого залежить можливість реалізації ним права, наданого спеціальним законом.
При цьому колегія суддів враховує, що встановлення юридичного факту є самостійним способом судового захисту у випадках, коли від такого факту залежить виникнення, зміна або реалізація прав особи, а чинним законодавством не передбачено іншого порядку його підтвердження.
Правові засади виконання громадянами України військового обов`язку, проходження військової служби та звільнення з неї визначаються Законом України «Про військовий обов`язок і військову службу».
Відповідно до абзацу четвертого пункту 3 частини дванадцятої статті 26 зазначеного Закону під час дії воєнного стану військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, можуть бути звільнені з військової служби через сімейні обставини або інші поважні причини, зокрема у разі самостійного виховання та утримання дитини (дітей) віком до 18 років.
Аналогічні за змістом положення містяться і в статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», якою визначено категорії осіб, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації.
Таким чином, законодавець пов`язав виникнення права на відстрочку від призову або звільнення з військової служби із наявністю визначених законом сімейних обставин, однією з яких є самостійне виховання та утримання дитини.
При цьому Законом України від 11 квітня 2024 року № 3633-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку» було суттєво змінено правове регулювання зазначених правовідносин та конкретизовано підстави реалізації відповідних прав військовослужбовців.
Зазначені зміни спрямовані на забезпечення належного балансу між конституційним обов`язком громадянина щодо захисту держави та необхідністю гарантування належного захисту прав та інтересів дітей, які фактично виховуються одним із батьків.
Водночас ні Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу», ні Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» не визначають адміністративного чи іншого позасудового порядку встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини.
Отже, законодавством не передбачено іншого способу підтвердження зазначеної обставини, окрім її встановлення судом у випадках, коли відповідний юридичний факт не підтверджується документами встановленого зразка або потребує судової оцінки.
Проте, колегія суддів ще раз звертає увагу, що у заяві про встановлення факту, що має юридичне значення, з якою ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції, він не зазначав, що необхідність підтвердження факту самостійного виховання та утримання дітей пов`язана з вищевказаною підставою. Лише в апеляційній скарзі ОСОБА_1 став посилатися на те, що він подав заяву про встановлення факту з метою подальшої реалізації права на звільнення з військової служби на підставі абзацу 5 пункту 3 частини 12 ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».
Крім того, ОСОБА_2 у заяві на адресу апеляційного суду зазначала, що причина її перебування за кордоном пов`язана з необхідністю оформлення візи та наявністю судової справи по оскарженню відмови у її наданні. У зв`язку з вказаними обставинами вона не може у теперішній час приїхати до країни. Ситуація, що склалася, перешкоджає прийняти безпосередню участь у вихованні та житті дітей, вона заінтересована у збереженні можливості приймати участь у їх вихованні та підтриманні з ними постійного зв`язку (а.с. 69).
З урахуванням викладеного, суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції, з огляду на встановлені у даній справі обставини та правові висновки Верховного Суду, встановивши з тексту заяви та доданих матеріалів, що встановлення факту впливає на права та обов`язки матері дітей, дійшов правильного висновку про наявність спору про право та обґрунтовано відмовив у відкритті провадження на підставі частини четвертої статті 315 ЦПК України.
Інші доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, яким у повному обсязі з`ясовані обставини справи, доводи перевірені та їм дана належна оцінка.
Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судового рішення, апеляційний суд не встановив.
Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
З урахуванням вищенаведеного колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дав належну оцінку всім обставинам і доказам по справі в їх сукупності та постановив оскаржувану ухвалу з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому приходить до висновку про те, що підстави для скасування цієї ухвали відсутні і апеляційну скаргу на неї слід залишити без задоволення.
Керуючись ст.ст. 268, 367, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд
У Х В А Л И В:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Ухвалу Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 25 червня 2026 року у цій справі залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повне судове рішення складено 30 жовтня 2026 року.
Головуючий Д.А. Трофимова
Судді: Р.В. Мінгазов
Е.А. Онищенко
Оригінал: reyestr.court.gov.ua