Постанова від 27 жовтня 2026 р. у справі №761/3752/25 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/4050/26 Справа № 761/3752/25 Суддя у 1-й інстанції - Авраменко А.М. Суддя у 2-й інстанції - Ткаченко І. Ю.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 жовтня 2026 року Дніпровський апеляційний суд у складі:

головуючого – судді: Ткаченко І.Ю.,

суддів: Свистунової О.В., Пищиди М.М.

за участю секретаря: Усенко Я.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпрі цивільну справу

за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ЛВР Алко» про зобов`язання вчинити певні дії

за апеляційною скаргою ОСОБА_1

на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпра від 26 грудня 2025 року,-

В С Т А Н О В И В :

27 січня 2025 року позивачка ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ТОВ «ЛВР Алко» про зобов`язання вчинити певні дії. В обґрунтування позовних вимог посилалася на те, що вона 04 жовтня 2024 року подала заяву про звільнення за власним бажанням з 07 жовтня 2024 року, яку передала в приймальню відповідача – власниці компанії. 07 жовтня 2024 року позивач повернула службове авто, а 10 жовтня 2024 року – комплект зимової гуми на склад відповідача. Неодноразові прохання позивача про прискорення її звільнення виявились безрезультатними, заробітну плату позивач не отримує з липня 2024 року. 30 жовтня 2024 року позивач відправила заяву про звільнення поштою на ім`я директора відповідача, адресатом заяву отримано 07 листопада 2024 року, однак вона залишилась без відповіді. 09 грудня 2024 року позивач додатково через месенджер сповістила власницю компанії про намір подати позов, якщо позивача не буде звільнено до 13 грудня 2024 року. Це повідомлення позивача також проігноровано. На підставі викладеного позивач у даному позові просила суд зобов`язати відповідача звільнити позивача за власним бажанням відповідно до ч.1 ст.38 КЗпП України (а.с.1-2).

Рішенням Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпра від 26 грудня 2025 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ЛВР Алко» про зобов`язання вчинити певні дії - відмовлено (а.с.31-32).

Не погодившись з рішення суду ОСОБА_1 звернулася з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просило апеляційну скаргу задовольнити, рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія суддів не знаходить підстав для задоволення апеляційної скарги, з огляду на наступне.

Статтями 12,81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Розглядаючи позов, суд має встановити фактичні обставини справи виходячи з фактичних правовідносин сторін, але в межах заявлених вимог.

Судом першої інстанції встановлено, що 04 жовтня 2024 року позивачем складено на ім`я директора відповідача заяву, в якій позивач просила звільнити її з посади директора з маркетингу з 07 жовтня 2024 року за власним бажанням, що підтверджується копією відповідної заяви.

30 жовтня 2024 року позивачем складено на ім`я директора відповідача ще одну заяву, в якій позивач просила звільнити її із займаної посади за власним бажанням та провести всі розрахунки протягом п`яти робочих днів з дати отримання цього листа за певними реквізитами, а також надіслати трудову книжку за певною адресою. Викладене підтверджується копією відповідної заяви.

Матеріали справи містять копії поштової документації на підтвердження здійснення поштового відправлення, а також роздруківки скріншотів з месенджера із текстом переписки з абонентом «Руслана» з приводу звільнення.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд 1 інстанції виходив з того, що заявлені вимоги є недоведеними та необґрунтованими.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.

Так, відповідно до ст. ст.8, 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Згідно ст.43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Аналогічні положення містить ст. ст.2, 5-1 КЗпП України.

Положеннями ст.5-1 КЗпП України визначено, що держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, вільний вибір виду діяльності.

Відповідно до ст. 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і роботодавцем (роботодавцем – фізичною особою), за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а роботодавець (роботодавець – фізична особа) зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

За змістом норми ст. 22 КЗпП України будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору не допускається.

Згідно ст.36 КЗпП України однією із підстав припинення трудового договору є розірвання трудового договору за ініціативою працівника (ст. ст.38, 39 КЗпП України).

В свою чергу, нормою ст.38 КЗпП України визначено, що працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це роботодавця письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до закладу освіти; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), роботодавець повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Нормами ст. ст.1, 3 КЗпП України визначено, що законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Оцінюючи дослідженні в судовому засіданні докази в їх сукупності та взаємозв`язку, суд вважає їх належними, допустимими, достовірними та достатніми для прийняття рішення у справі по суті.

Конституційний Суд України у рішеннях від 07 липня 2004 року №14-рп/2004, від 16 жовтня 2007 року №8-рп/2007 та від 29 січня 2008 року №2-рп/2008 зазначав, що визначене ст.43 Конституції України право на працю розглядає як природну потребу людини своїми фізичними і розумовими здібностями забезпечувати своє життя. Це право передбачає як можливість самостійно займатися трудовою діяльністю, так і можливість працювати за трудовим договором чи контрактом. Свобода праці передбачає можливість особи займатися чи не займатися працею, а якщо займатися, то вільно її обирати, забезпечення кожному без дискримінації вступати у трудові відносини для реалізації своїх здібностей. За своєю природою право на працю є невідчужуваним і по суті означає забезпечення саме рівних можливостей для його реалізації, що полягає не тільки в укладенні, а й у припиненні працівником вже існуючого трудового договору (контракту), трудових правовідносин із роботодавцем. В свою чергу, ст.36 КЗпП України визначено, що підставами припинення трудового договору, зокрема, є розірвання трудового договору з ініціативи працівника. Згідно ст.38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні.

Розірвання трудового договору за ст.38 КЗпП України є різновидом припинення трудових відносин в односторонньому порядку. Правове значення для припинення трудового договору має письмово викладена ініціатива працівника з наміром припинити трудові відносини, що доведена до відома роботодавця в установленому законом порядку. Для припинення трудового договору за цією підставою не має значення, чи була погоджена ця ініціатива з роботодавцем та чи згідний він з такою вимогою робітника. Для працівника виявлення цієї ініціативи створює лише один обов`язок – продовжувати виконання усіх умов трудового договору протягом двох тижнів від дня подання роботодавцю такої заяви. Трудові відносини припиняються незалежно від того, чи видано роботодавцем наказ про звільнення працівника, чи не вчинено такої дії. Відсутність такого наказу не зобов`язує працівника надалі виконувати покладені на нього трудові обов`язки та не продовжує дії трудового договору. Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 12 квітня 2018 року по справі №545/2544/13-ц, який знайшов своє подальше застосування у постановах Верховного Суду від 04 травня 2022 року по справі №761/16900/20, від 16 листопада 2022 року по справі №465/4294/18, від 14 грудня 2022 року по справі №521/574/22, від 11 грудня 2024 року по справі №752/8014/21.

За змістом ст.ст.12, 13, 76, 81, 89 ЦПК України суд розглядає справи в межах вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених ЦПК України випадках. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх позовних вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення. У постанові від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13 Велика Палата Верховного Суду наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс. Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі №910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі №917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі №902/761/18, від 04 грудня 2019 року у справі №917/2101/17.

Верховний Суд також зауважив, що за загальним правилом доказування тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову покладається на позивача, за таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом спростування позивачем обґрунтованості заперечень відповідача. Пріоритет у доказуванні надається не тому, хто надав більшу кількість доказів, а в першу чергу їх достовірності, допустимості та достатності для реалізації стандарту більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний (Постанова Верховного Суду від 21 вересня 2022 року у справі №645/5557/16-ц).

Як вбачається із матеріалів справи вбачається, що позивач, звертаючись до суду із позовом, стверджує про порушення її трудових прав відповідачем, а саме ігнорування відповідачем чисельних заяв позивача про звільнення її із займаної посади за власним бажанням на підставі ст.38 КЗпП України, внаслідок чого позивач і подала до суду даний позов із вимогою зобов`язати відповідача звільнити позивача на підставі ст.38 КЗпП України.

Предмет доказування у даній категорії справи полягає у доведенні стороною позивача заявленого факту неправомірного невиконання відповідачем, як роботодавцем, правомірних вимог позивача, як працівника, щодо звільнення останньої за власним бажанням.

Однак, позивачем не доведено факту перебування її у певних трудових правовідносинах із відповідачем в певний період часу і тривання таки правовідносин на момент розгляду справи, не надано ані копії трудової книжки, чи копії наказу про прийняття на роботу, копії документів, які опосередковано свідчать про перебування сторін у трудових правовідносинах між собою, зокрема, але не виключно, відомості із податкових, пенсійних органів про виплату відповідачем позивачу заробітної плати, сплати обов`язкових податків відповідачем за позивача, як свого працівника, тощо.

Матеріали цивільної справи містять лише докази написання позивачем заяв на адресу відповідача про звільнення, докази переписки через месенджер із абонентом, достеменно ідентифікувати якого як засновника відповідача можливості немає з огляду на зміст та характер наявних у справі доказів.

Враховуючи викладене, суд 1інсатнції дійшов вірного висновку з яким погоджується апеляційний суд, що заявлені вимоги не підлягають задоволенню, оскільки матеріали справи не містять належних, допустимих, достатніх та достовірних доказів перебування позивача у трудових правовідносинах із відповідачем, а тому відсутні підстави для прийняття рішення про зобов`язання відповідача розірвати такі трудові правовідносини сторін, існування яких (трудових правовідносин) не доведено.

Окрім того, судом 1 інстанції зазначено, що Цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом. Недосконалість національного законодавства та прогалини у правовому регулюванні певних правовідносин не можуть бути підставою для позбавлення особи права на захист його порушених прав у обраний ним спосіб. Наведений правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду від 15 лютого 2023 року по справі №377/169/20.

Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (п.8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року по справі №910/10784/16).

Обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19 (п.6.21), від 02 лютого 2021 року у справі №925/642/19 (п.54), від 06 квітня 2021 року у справі №910/10011/19 (п.99), від 22 червня 2021 року у справі №200/606/18 (п.76), від 02 листопада 2021 року у справі №925/1351/19 (п.6.56), від 25 січня 2022 року у справі №143/591/20 (п.8.46), від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16-ц (п.155).

В якості способу захисту своїх прав та інтересів у даному позові позивач просить суд зобов`язати відповідача звільнити позивача за власним бажанням на підставі ст.38 КЗпП України.

Оцінюючи формулювання обраного позивачем способу захисту/позовної вимоги, суд вважає такий спосіб захисту неналежним та неефективним, оскільки останній не містить у своєму змісті строків виконання такого зобов`язання відповідача вчинити певні дії на користь позивача, а тому навіть при ухваленні позитивного рішення суду для позивача таке рішення фактично виявиться невиконуваним, оскільки не визначатиме чіткої дати, коли відповідач матиме звільнити позивача. Суд же не може за власною ініціативою змінювати зміст заявлених позовних вимог, корегувати їх тощо.

За таких обставин, враховуючи викладене, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ТОВ «ЛВР Алко» про зобов`язання вчинити певні дії.

Щодо надання доказів до апеляційної скарги, колегія суддів зазначає наступне.

Верховний суд у постанові від 24 липня 2024 року справа № 646/857/18 (провадження № 61-5330 св 24) вказав, що тлумачення положень частини четвертої статті 365, 367 ЦПК України дає Верховному Суду можливість виснувати, що суд апеляційної інстанції, здійснюючи апеляційний розгляд справи, може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа, з доведених нею поважних причин, не мала можливості подати до суду першої інстанції. Разом з тим, вирішуючи питання стосовно прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, суд апеляційної інстанції зобов`язаний мотивувати свій висновок у відповідній ухвалі або в ухваленому судовому рішенні. Крім того, у разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів, зокрема, у відзиві на апеляційну скаргу.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 43 ЦПК України учасники справи мають право подавати докази, яке у взаємозв`язку з положеннями статті 44 цього Кодексу повинно використовуватись добросовісно, а не всупереч завданню судочинства. Отже, учасники справи зобов`язані подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази.

Норми ЦПК України надають детальну регламентацію строків подання доказів, що, об`єктивно, мінімізує можливі випадки зловживання правами у сфері доказування.

Зазначена законодавча регламентація відповідає процедурі повного розкриття доказів (discovery). По суті зазначені норми спрямовані на зміщення акценту зі стадії розгляду справи по суті на стадію підготовчого провадження, під час якого і має відбуватися збір процесуального матеріалу і так званий обмін змагальними паперами, що забезпечує розгляд справи у розумні строки. Зазначене свідчить про посилення ролі підготовчого провадження у структурі загального позовного провадження цивільного судочинства в Україні.

Випадки дослідження апеляційним судом нових доказів можуть бути, зокрема, наступними: 1) докази існували на час розгляду справи в суді першої інстанції, але особа, яка їх подає до апеляційного суду, не знала і не могла знати про їх існування; 2) докази існували на час розгляду справи в суді першої інстанції і учасник процесу знав про них, однак з об`єктивних причин (не залежних від нього) не міг надати їх до суду; 3) суд першої інстанції помилково виключив із судового розгляду надані учасником процесу докази, що могли мати значення для справи; 4) суд першої інстанції необґрунтовано відмовив учаснику процесу в дослідженні доказів, що могли мати значення для справи (необґрунтовано відмовив у призначенні експертизи, витребуванні доказів, коли їх подання суду для нього становило певні труднощі тощо). 5) наявні інші поважні причини їх ненадання до суду першої інстанції, де відсутні умисел чи недбалість особи, яка їх подає, або вони не досліджені цим судом внаслідок інших процесуальних порушень.

Зазначене підтверджується численною, сталою й незмінною практикою Верховного Суду (різних юрисдикцій) з цього процесуального питання, яке має важливий вплив на дотримання принципів судочинства: змагальності, диспозитивності, рівності всіх учасників судового процесу, правової визначеності (див.: постанова Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 140/1322/22; постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 717/2052/16-ц, провадження № 14-632цс18 (цивільна юрисдикція), від 31 січня 2020 року у справі № 370/999/16-ц, провадження № 14-709цс19 (цивільна юрисдикція), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17, провадження № 14-317цс19 (цивільна юрисдикція), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19, провадження № 12-4гс21 (господарська юрисдикція), від 12 жовтня 2021 року у справі № 910/17324/19, провадження № 12-12гс21 (господарська юрисдикція); постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду: від 18 червня2020 року у справі № 909/965/16, від 16 червня 2021 року у справі № 915/2222/19, від 01 липня 2021 року у справі № 46/603 та інші).

Зазначена судова практика є сталою й незмінною і в Касаційному цивільному суді у складі Верховного Суду (див.: постанови від 03 травня 2018 року у справі № 404/251/17, провадження № 61-13405св18; від 31 липня 2019 року у справі № 753/11963/15-ц, провадження № 61-27369св18, від 14 грудня 2022 року у справі № 521/574/22, провадження № 61-9422св22 та інші).

У пункті 14 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2008 року № 12 «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку» судам роз`яснено, що вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як зобов`язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов`язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов`язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання.

Відповідно до частин другої-третьої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Як вбачається, позивачем ОСОБА_1 до апеляційної скарги долучено виписки з Пенсійного фонду України, форми ОК-5 та ОК-7 на підтвердження факту перебування у трудових правовідносинах з відповідачем, які не були надані до суду першої інстанції.

Доказів неможливості подання доказів до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від позивача, остання не надала, наявність поважних причин їх ненадання до суду першої інстанції, де відсутні умисел чи недбалість особи, яка їх подає, не навів.

Обставини, на які посилається позивач в апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом були дотримані норми матеріального і процесуального права.

Отже, суд першої інстанції повно і всебічно дослідив і оцінив обставини у справі та правильно визначив характер спірних правовідносин і закон, який їх регулює та застосував норми права, які регулюють ці правовідносини, вирішив спір з урахуванням меж заявлених вимог та конкретних обставин справи на підставі наданих сторонами доказів з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не містять передбачених законом підстав для скасування судового рішення.

Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

При цьому апеляційний суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «РуїзТоріха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).

Щодо судових витрат, то відповідно до підпунктів "б" та "в" пункту 4 частини 1 статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення, та про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.

Керуючись ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, -

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпра від 26 грудня 2025 року- залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів в передбаченому законом порядку.

Повний текст постанови складено 29 жовтня 2026 року.

Судді: