Постанова від 27 жовтня 2026 р. у справі №175/1336/26 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/8790/26 Справа № 175/1336/26 Суддя у 1-й інстанції - Білоусова О. М. Суддя у 2-й інстанції - Свистунова О. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 жовтня 2026 року м. Дніпро

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі:

головуючого – Свистунової О.В.,

суддів: Пищиди М.М., Ткаченко І.Ю.,

за участю секретаря – Піменової М.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро

апеляційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Дніпровського районного суду Дніпропетровської області від 26 травня 2026 року

у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Управління реєстраційних повноважень та ведення реєстру територіальної громади Краматорської міської ради про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням , –

В С Т А Н О В И Л А:

У грудні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до Дніпровського районного суду Дніпропетровської області з позовом до ОСОБА_2 , третя особа: Управління реєстраційних повноважень та ведення реєстру територіальної громади Краматорської міської ради про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

В обґрунтування позовних вимог посилався на те, що ОСОБА_1 є зареєстрованим мешканцем квартири.

Квартира перебуває у комунальній власності та надана для проживання його родині на підставі договору найму житлового приміщення від 22 жовтня 1982 року укладеного між ЖЕК № 9 м. Краматорська та його дідом - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який виступав квартиронаймачем.

Вказаний договір укладено на підставі ордера № 1315, який на теперішній час відсутній, що зумовлено тривалим строком користування житлом. У договорі найму зазначено адресу будинку з номером АДРЕСА_1 , що відповідає чинній адресі реєстрації та фактичного проживання мешканців квартири.

Його дід, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , у зв`язку з чим у довідці про зареєстрованих осіб він відсутній.

Вказав, що відповідач, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , який є його дядьком, зареєстрований у зазначеній квартирі, однак фактично не проживає за вказаною адресою з квітня 2022 року, тобто понад три роки станом на день подання позову, у зв?язку з чим він просив визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_2 .

Рішенням Дніпровського районного суду Дніпропетровської області від 26 травня 2026 року відмовлено у задоволенні позову.

В апеляційній скарзі позивач, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовної заяви.

Апеляційна скарга обґрунтовувалась тим, що судом першої інстанції неповно з`ясовані обставини, що мають значне значення для справи та зроблено висновки, що не відповідають фактичним обставинам справи.

Учасники справи не скористалися своїм правом подати до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу у цій справі станом на час її розгляду апеляційним судом, але в силу вимог ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Колегія суддів звертає увагу, що про час та місце слухання даної справи апеляційним судом сторони у справі повідомлені належним чином у відповідності до вимог статей 128-130 ЦПК України, що підтверджується наявними в матеріалах справи рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень та довідками про отримання документів в Електронному суді.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених позовних вимог, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судом встановлено, що квартира АДРЕСА_3 , перебуває у комунальній власності та надана для проживання на підставі договору найму житлового приміщення від 22 жовтня 1982 року укладеного між ЖЕК № 9 м. Краматорська та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який виступав квартиронаймачем.

Згідно довідки про зареєстрованих осіб, виданої Управлінням реєстраційних повноважень та ведення реєстру відділу обліку проживання фізичних осіб територіальної громади Краматорської міської ради від 19.12.2025 року №43275 в квартирі АДРЕСА_2 зареєстровані громадяни:

- ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 ;

- ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ;

- ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 ;

- ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_6 ;

- ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_7 ;

- ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_8 .

Позивачем надано письмові пояснення ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_5 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , в яких зазначено, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , фактично не проживає квартирі АДРЕСА_2 , з квітня 2022 року, також надано копії квитанцій про оплату житлово-комунальних послуг.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не було надано достатніх належних та допустимих доказів для визнання відповідача таким, що втратив право користування спірним нерухомим майном, зокрема, не було заявлено клопотання про допит в якості свідків ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_5 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , які надавали письмові пояснення чи інших осіб.

Колегія суддів погоджується з остаточним висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для відмови у задоволенні позову, однак вважає за необхідне змінити правове обґрунтування відмови у задоволенні позову, з огляду на наступне.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Європейський суд з прав людини у своїй практиці послідовно дотримується позиції, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення у справі «Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява № 30856/03) та наголошує, що втручання у право на повагу до житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві» (рішення у справі «Zehentner v.Austria» заява № 20082/02).

Згідно з частиною четвертою статті 9 ЖК України (тут і далі в редакції Кодексу, чинній на час вирішення справи судом першої інстанції) ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Стаття 71 ЖК України встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами.

За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.

Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору – судом.

Жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців, зокрема, у випадках тимчасового виїзду з постійного місця проживання за умовами і характером роботи або у зв`язку з навчанням (учні, студенти, стажисти, аспіранти тощо), у тому числі за

кордоном, – протягом усього часу виконання цієї роботи або навчання.

Відповідно до законодавства України може бути встановлено й інші умови і випадки збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами на більш тривалий строк.

Відповідно до статті 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Аналіз статей 71, 72 ЖК України дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин такого непроживання.

Вичерпного переліку поважних причин непроживання законодавство не встановлює, у зв`язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи.

Процесуальний закон покладає обов`язок на позивача довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності особа продовжує мати намір ставитися до жилого приміщення як до свого місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц, від 22 листопада 2018 року у справі № 760/13113/14-ц, від 26 лютого 2020 року у справі № 333/6160/17,від 18 березня 2020 року у справі № 182/6536/13-ц.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц сформульовано висновки про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.

Колегія суддів звертає увагу, що на підтвердження обставин, на які позивач посилається як на підставу своїх вимог, ним надано письмові пояснення ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_5 , ОСОБА_11 та ОСОБА_12 , у яких зазначено, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_9 , фактично не проживає у квартирі АДРЕСА_2 з квітня 2022 року. Крім того, позивачем долучено до матеріалів справи копії квитанцій про оплату житлово-комунальних послуг.

Водночас наведені докази самі по собі не є достатніми для висновку про наявність правових підстав для визнання відповідача таким, що втратив право користування спірним житловим приміщенням. Зокрема, письмові пояснення зазначених осіб стосуються переважно факту непроживання відповідача у квартирі, однак не розкривають обставин його вибуття, причин тривалої відсутності, наявності в нього іншого постійного місця проживання та його наміру відмовитися від користування спірним житлом.

При цьому матеріали справи не містять актів обстеження житлових умов, складених уповноваженими особами, представниками організації, що здійснює управління будинком, або іншими особами за участю мешканців будинку, які б фіксували фактичний стан квартири та обставини, що можуть свідчити про тривалу відсутність відповідача, зокрема відсутність у ньому особистих речей відповідача чи ознак його проживання.

Також позивачем не надано поштової кореспонденції, повідомлень про вручення, документів щодо пересилання або переадресації поштових відправлень, які могли б свідчити про отримання відповідачем кореспонденції за іншою адресою та фактичне проживання за межами спірної квартири.

Крім того, у матеріалах справи відсутні інші об`єктивні докази, які б у своїй сукупності підтверджували не лише непроживання відповідача у квартирі протягом зазначеного періоду, а й відсутність поважних причин такого непроживання. Зокрема, не встановлено обставин вибуття відповідача у квітні 2022 року, причин, з яких він не повернувся до квартири, наявності чи відсутності перешкод для його повернення, а також того, чи було таке вибуття добровільним і чи свідчило воно про остаточну втрату інтересу до спірного житла.

Також, колегія суддів звертає увагу, що відповідач припинив проживання у квартирі у квітні 2022 року, тобто після початку повномасштабної збройної агресії проти України, коли воєнні дії та пов`язані з ними загрози могли об`єктивно зумовити вимушене залишення місця проживання.

Надані позивачем квитанції про оплату житлово-комунальних послуг підтверджують здійснення відповідних платежів, однак самі по собі не доводять ані факту остаточного вибуття відповідача, ані відсутності в нього поважних причин непроживання. Так само письмові пояснення інших осіб, навіть якщо вони підтверджують фактичну відсутність відповідача, не звільняють позивача від обов`язку довести обставини, з якими закон пов`язує втрату права користування житловим приміщенням.

Відповідно до частини третьої статті 12 та частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Отже, саме на позивача покладається обов`язок довести не лише тривалість непроживання відповідача у спірній квартирі, а й наявність передбачених законом підстав для втрати ним права користування житлом. Натомість сукупність поданих доказів не дає можливості зробити однозначний висновок про те, що відсутність відповідача є безпідставною та що він втратив інтерес до користування квартирою.

За таких обставин колегія суддів вважає, що сам факт непроживання ОСОБА_2 у спірній квартирі з квітня 2022 року, підтверджений письмовими поясненнями зазначених осіб, за відсутності належних доказів причин його вибуття та відсутності поважних причин тривалої відсутності, не є достатньою підставою для задоволення позову. Висновок про втрату права користування житловим приміщенням не може ґрунтуватися виключно на припущеннях, а тому за недоведеності сукупності юридично значущих обставин позовні вимоги не можуть бути визнані судом обґрунтованими.

Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є, зокрема, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи та неправильне застосування норм процесуального та матеріального права.

З урахуванням вказаних обставин та вищенаведених норм права, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволення, а рішення суду підлягає зміні в частині обґрунтування відмови у задоволенні позову, в редакції цієї постанови. В іншій частині рішення суду підлягає залишенню без змін.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення в частині вирішення позовних вимог по суті, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді апеляційної інстанції немає.

Керуючись статтями 259, 268, 374, 376, 381-384 ЦПК України, колегія суддів, –

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 – задовольнити частково.

Рішення Дніпровського районного суду Дніпропетровської області від 26 травня 2026 року – змінити в частині правового обґрунтування відмови у задоволенні позову, виклавши її в редакції цієї постанови.

В іншій частині рішення Дніпровського районного суду Дніпропетровської області від 26 травня 2026 року – залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та протягом тридцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду з дня складання повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 29 жовтня 2026 року.

Головуючий О.В. Свистунова

Судді: М.М. Пищида

І.Ю. Ткаченко