Постанова від 19 жовтня 2026 р. у справі №509/1273/24 — Одеський апеляційний суд

Суд: Одеський апеляційний суд

Інстанція: Апеляційна

Юрисдикція: Цивільне

Категорія: визнання права власності

Дата: 19 жовтня 2026 р.

Справа: №509/1273/24

Суддя: Комлева О. С.

Номер провадження: 22-ц/813/2438/26

Номер провадження: 22-ц/813/2421/26

Справа № 509/1273/24

Головуючий у першій інстанції Панасенко Є.М.

Доповідач Комлева О. С.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20.10.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі:

головуючого-судді Комлевої О.С.,

суддів: Драгомерецького М.М., Сегеди С.М.,

з участю секретаря Громовенко А.Г.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу адвоката Іванової Парасковії Василівни, представника ОСОБА_1 на рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 10 березня 2025 року, на додаткове рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 04 квітня 2025 року, постановлених під головуванням судді Панасенка Є.М., у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя та визнання майна особистою приватною власністю, -

в с т а н о в и в:

У лютому 2024 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя, в якому просив визнати спільним сумісним майном подружжя наступне майно:

- квартиру АДРЕСА_1 ;

- нежитлове приміщення 32К, по АДРЕСА_2 ;

- автомобіль загальний легковий ХЕТЧБЕК-В 2011 року випуску, марка HYUNDAI 130, реєстраційний номер НОМЕР_1 ;

- визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_3 ;

- визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину нежитлового приміщення 32К, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 ;

- визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину автомобіля легковий ХЕТЧБЕК-В 2011 року випуску, марка HYUNDAI 130, реєстраційний номер НОМЕР_1 .

В обґрунтування своїх позовних вимог ОСОБА_2 зазначив, що він з відповідачем перебували у шлюбі з 12 травня 2017 року по 13 січня 2023 року. У період перебування у шлюбі вони придбали на ім`я ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1 . Нежитлове приміщення 32 К по АДРЕСА_2 було придбано на ім`я ОСОБА_3 .

Також подружжям було придбано автомобіль загальний легковий ХЕТЧБЕК-В 2011 року випуску, марка HYUNDAI, марка 130, реєстраційний номер НОМЕР_1 дата реєстрації 20.06.2017 року, на ім`я ОСОБА_3 .

Ще до укладення офіційного шлюбу сторони жили разом, та саме позивач забезпечував їх побут та спільне проживання. Після одруження позивач взяв на себе всі зобов`язання як голови сім`ї, забезпечував дружину та вирішив придбати житло, взяв грошові кошти у своїх знайомих на придбання житла, а саме квартири АДРЕСА_1 в розмірі 28 000 доларів США.

Крім утримання своєї сім`ї, позивач зазначав, що допомагав брату ОСОБА_4 , і придбав земельну ділянку та будинок по АДРЕСА_4 , дата державної реєстрації 31.08.2016 року, за власні кошти, але на ім`я своєї майбутньої дружини ОСОБА_1 , так як їй повністю довіряв.

Після розлучення колишнє подружжя не може дійти згоди щодо розподілу спільного майна, що стало підставою для звернення до суду.

У травні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з зустрічним позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя та визнання майна особистою приватною власністю, у якому просила здійснити поділ спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з відступлення від рівності часток дружини та чоловіка, визначивши частку ОСОБА_1 у спільному сумісному майні подружжя, як 3/4 частини квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 61,7 кв.м. та на 1/2 частини нежитлового приміщення під № 32К, на 4 поверсі, в житловому будинку АДРЕСА_5 , та визначивши частку ОСОБА_2 у спільному сумісному майні подружжя, як 1/4 частини квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 61,7 кв.м. та на 1/2 частини нежитлового приміщення під № 32К, на 4 поверсі, в житловому будинку АДРЕСА_5 , поділивши майно подружжя наступним чином:

- в порядку поділу спільного майна подружжя визнати за ОСОБА_1 право особистої приватної власності:

- на 3/4 частини квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 61,7 кв.м.;

- на 1/2 частини нежитлового приміщення під № 32К, на 4 поверсі, в житловому будинку АДРЕСА_5 ;

- в порядку поділу спільного майна подружжя визнати за відповідачем, ОСОБА_2 право особистої приватної власності:

- на 1/4 частини квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 61,7 кв.м.;

- на 1/2 частини нежитлового приміщення під № 32К, на 4 поверсі, в житловому будинку АДРЕСА_5 .

- визнати особистою приватною власністю ОСОБА_1 автомобіль ХЕТЧБЕК-В 2011 року випуску, марки HYUNDAI 130, реєстраційний номер НОМЕР_1 .

В обґрунтування зустрічного позову ОСОБА_1 зазначила, що шлюб між сторонами розірвано, що підтверджується рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 13 січня 2023 року. Від даного шлюбу сторони мають малолітню доньку ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на утримання якої ОСОБА_2 сплачує аліменти у розмірі 3 500 грн. на підставі рішення Приморського районного суду м. Одеси від 19.07.2023 року.

Після розірвання шлюбу та набрання чинності рішення суду про стягнення аліментів на дитину, сторони вирішили продати спірну квартиру та нежитлове приміщення, оскільки поділити квартиру та приміщення було не можливо. При цьому між сторонами мали місце деякі домовленості, які відповідач по зустрічному позову не виконав та звернувся з позовною заявою до Овідіопольського районного суду Одеської області про поділ спільного майна подружжя.

Дійсно, перебуваючи у шлюбі, сторонами було вирішено придбати спірну квартину та нежитлове приміщення. Однак сума грошей, яка була у них у наявності, яку вони зібрали за період шлюбу, не вистачало, тому ОСОБА_1 було прийнято рішення продати належну їй на праві особистої власності на підставі договору дарування від 24.02.2011 року, двокімнатну квартиру, загальною площею 24,8 кв.м., за адресою: АДРЕСА_6 . На підставі договору купівлі-продажу від 23.08.2019 рок, вона продала квартиру.

Таким чином, ними у шлюбі на підставі договору купівлі-продажу майнових прав на об`єкт нерухомого майна №290120/1-13 від 29.01.2020 року було придбано об`єкт будівництва - житловий будинок АДРЕСА_7 , діл. АДРЕСА_8 , АДРЕСА_9 , АДРЕСА_10 , масив № НОМЕР_2 , діл. №№ НОМЕР_3 , НОМЕР_4 на території Таїровської селищної ради Овідіопольського району Одеської області.

Відповідно до додатку 1 до Договору № 290120/1-13 від 29.01.2020 р. сума платежу за майнові права становила 947 186,50 грн. та 232 775,50 грн. відповідно до договору купівлі-продажу деривативу №93727-А від 29.01.2020 року. Зазначені суми були внесені ОСОБА_1 на рахунок ТОВ «Совіньйон-Ленд» 29.01.2020 року. Загальна сума розрахунку становила 1 179 962 грн. На той момент, щоб придбати вказаний об`єкт будівництва, нею було продано належну на праві особистої власності квартиру за адресою: АДРЕСА_6 . Адже вартість проданої квартири майже половину покривала вартості нової придбаної квартири для нашого проживання.

У подальшому згідно акту прийому-передачі квартири АДРЕСА_1 від 25.01.2022 року ТОВ «Совіньйон-Ленд» передало у власність ОСОБА_1 , зазначену квартиру, про що в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності зроблено відповідний запис.

08 липня 2020 року між ОСОБА_1 , та ТОВ «Совіньйон-Ленд» укладено договір купівлі-продажу майнових прав на об`єкт нерухомого майна №060720/1-13 від 06.07.2020 року (нова редакція), за яким було придбано нежитлове приміщення під будівельним номером АДРЕСА_11 , загальною вартістю в розмірі 4080 грн. Вказане приміщення слугує як кладова. 25.01.2022 року вказане приміщення відповідно до акту прийому-передачі нежитлового приміщення №32К передано ОСОБА_1 у власність.

Оскільки, майно було придбане нею та відповідачем в період шлюбу, воно належить їм, як подружжю на праві спільної сумісної власності. Проте, вважає, що вона має право поділити вищезазначене майно, шляхом визначення за нею 3/4 частки квартири та 1/4 за відповідачем, а також 1/2 частини нежитлового приміщенням АДРЕСА_12 за нею та 1/2 за відповідачем, оскільки загальна вартість квартири становить 1 179 962 грн. 545 600 грн. було надано саме ОСОБА_1 , якщо виходити з процентного співвідношення, то продаж її квартири становить майже 1/2 (46%) частини їх спільної квартири, яка відповідно не підлягає поділу, адже 1/2 частина якої є її особистою приватною власністю та вважається придбаною за власні кошти.

Також ОСОБА_1 зазначила, що особисто придбала за власні грошові кошти автомобіль ХЕТЧБЕК-В 2011 року випуску, марки HYUNDAI 130, реєстраційний номер НОМЕР_1 коли працювала в Корпорації Садко з 01 лютого 2014 року по 01 вересня 2019 року, а тому вказане майно не може бути спільним сумісним майном подружжя, оскільки автомобіль було придбано нею у період, коли сторони не перебували у шлюбі та не вели спільне господарство та сумісно стали проживати з листопада 2016 року.

ОСОБА_1 зазначила, що ОСОБА_2 намагається ввести суд в оману та додає до позовної заяви техпаспорт на автомобіль, який ОСОБА_1 отримала повторно, після того як вона зареєструвала шлюб та змінила прізвище на « ОСОБА_6 » та зазначає дату реєстрації автомобіля 20.06.2017. В дійсності автомобіль було нею придбано за особисті кошти у березні 2016 року, коли не було зареєстровано шлюб.

Також ОСОБА_1 зазначила, що у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не можна вважати безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 10 березня 2025 року позов ОСОБА_2 задоволений частково.

В порядку поділу спільного майна подружжя визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частки об`єктів права спільної сумісної власності подружжя, а саме:

- квартири АДРЕСА_13 ;

- нежитлового приміщення під № 32К, в житловому будинку АДРЕСА_14 .

В частині позовних вимог про визнання за позивачем права власності на 1/2 частину автомобіля легковий Хетчбек-В, 2011 року випуску, марки Hyundai 130, реєстраційний номер НОМЕР_5 відмовлено.

Зустрічний позов ОСОБА_1 задоволений частково.

В порядку поділу спільного майна подружжя визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частки об`єктів права спільної сумісної власності подружжя, а саме:

- квартири АДРЕСА_13 ;

- нежитлового приміщення під № 32К, в житловому будинку АДРЕСА_14 .

Визнано право особистої приватної власності за ОСОБА_1 на автомобіль легковий Хетчбек-В, 2011 року випуску, марки Hyundai 130, ідентифікаційний номер транспортного засобу НОМЕР_6 , реєстраційний номер НОМЕР_5 .

В іншій частині позовних вимог за зустрічним позовом відмовлено.

У березні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з заявою про ухвалення додаткового рішення, в якій просила стягнути з ОСОБА_2 на її користь витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 44000 грн.

Додатковим рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 04 квітня 2025 року заява ОСОБА_1 задоволена частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 5000 грн.

Не погоджуючись з рішенням суду та додатковим рішенням суду, адвокат Іванова П.В., представник ОСОБА_1 звернулася до суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду в частині поділу спільного майна подружжя скасувати, прийняти в цій частині нове, яким задовольнити зустрічний позов в частині здійснення поділу спільного майна подружжя з відступленням від рівності часток дружини та чоловіка, визнати право власності з ОСОБА_1 у спільному сумісному майні подружжя на 3/4 частини квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 61,7 кв.м. та визнати право власності за ОСОБА_2 у спільному сумісному майні подружжя на 1/4 частини квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 61,7 кв.м., також просила скасувати додаткове рішення, постановити нове, яким задовольнити заяву про стягнення витрат на професійну правничу допомогу в повному обсязі, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права.

В обґрунтування своєї апеляційної скарги апелянт зазначає, що суд першої інстанції не взяв до уваги, що ОСОБА_1 була продана власна квартира та гроші, які були отримані від її продажу були у подальшому витрачені на покупку спірної квартири на підтвердження чого в матеріалах справи наявні усі належні та допустимі докази.

Також апелянт вважає необґрунтованим висновок суду про стягнення витрат на правову допомогу у розмірі 5000 грн.

Рішення суду оскаржується лише в частині поділу нерухомого майна, в інший частині рішення суду не оскаржується та судом не переглядається.

Відзиву на апеляційну скаргу до суду надано не було.

Відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду судового рішення.

В судове засідання, призначене на 20 жовтня 2026 року ОСОБА_2 не з`явився, був сповіщений належним чином (а.с. 130-131 т. 2).

Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними.

Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Таким чином, законодавець передбачив, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов`язковою. Апеляційний суд може розглянути справу за відсутності її учасників. Апеляційний суд може відкласти розгляд справи у разі, коли причини неявки належним чином повідомленого учасника справи будуть визнані апеляційним судом поважними. Таким чином, з врахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду.

Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Верховний Суд у постанові від 29 квітня 2020 року у справі №348/1116/16-ц зазначив, що якщо сторони чи їх представники не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а не можливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи.

Виходячи з вищевказаного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, усвідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності її учасників, явка яких не визнавалась судом обов`язковою.

Апеляційний суд з метою дотримання строків розгляду справи, вважає можливим слухати справу у відсутність осіб, які не з`явилися в судове засідання та які своєчасно і належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_1 , її представника - адвоката Іванової П.В., перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, законність і обґрунтованість судових рішень суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, за наступних підстав.

Згідно ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

У відповідності до ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Статтею 81 ЦПК України, передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Судом встановлено та матеріалами справи підтверджується, що між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 12 травня 2017 року був зареєстрований шлюб Київським районним у місті Одесі відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області, актовий запис за № 931, що підтверджується свідоцтвом про шлюб, серія НОМЕР_7 , виданим Київським районним у місті Одесі відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 13 січня 2023 року шлюб між подружжям розірвано.

Від даного шлюбу сторони мають малолітню доньку ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією свідоцтва про народження (серія НОМЕР_8 ).

На підставі рішення Приморського районного суду м. Одеси від 19.07.2023 року на утримання доньки ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 сплачує аліменти у розмірі 3 500 грн.

У період перебування у шлюбі сторонами було придбано за договором купівлі-продажу, майнових прав на об`єкт нерухомого майна, серія та номер: 290120/1-13, виданий 29.01.2020 року, видавник ТОВ «Совіньон-Ленд» на ім`я ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1 , а також нежитлове приміщення 32 К по АДРЕСА_2 за договором купівлі-продажу, майнових прав на об`єкт нерухомого майна від 06.07.2020 року, серія та номер:060720/1-13 виданий 08.07.2020, видавник: ТОВ «Совіньон-Ленд» на ім`я ОСОБА_3 .

Задовольняючи частково позов ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, а також задовольняючи частково зустрічний позов ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя, суд першої інстанції виходив із рівності часток подружжя при поділі майна, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду, за наступних підстав.

Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України (стаття 68 СК України).

Отже, наведеними нормами права передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю.

Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.

Одна із сторін спору може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована.

Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною.

Отже, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

Таким чином, виходячи із аналізу зазначених норм, суду, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільного нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна.

За змістом частин 1 та 7 статті 41 Конституції України, частин 1 та 5 статті 319 ЦК України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, і таке використання не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства.

Відповідно до вимог ч. 3 ст. 368 ЦК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Частиною 2 статті 372 ЦК України встановлено, що у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

Статтею 60 СК України встановлено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Частиною 1 статті 61 СК України встановлено, що об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Частиною 1 статті 69 СК України встановлено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Суб`єктивне право на поділ майна, що перебуває на праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання. Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням. В основу поділу покладається презумпція рівності часток подружжя, яка може бути спростована домовленістю подружжя або судовим рішенням.

Частинами 1, 2 статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї.

Принцип рівності часток застосовується незалежно від того, чи здійснюється поділ у судовому або у позасудовому порядку.

Статтею 71 СК України встановлено, що майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

Сутність поділу полягає в тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі, а також здійснюється розподіл майнових прав та обов`язків. При здійсненні поділу в судовому порядку суд має виходити з презумпції рівності часток. При винесенні рішення суд має керуватися обставинами, що мають істотне значення, якими можуть бути, насамперед, ступінь трудової та (або) фінансової участі кожного з подружжя в утриманні спільного майна, зроблених поліпшення, доцільність та обґрунтованість укладених правочинів, спрямованих на розпорядження спільним майном, наявність або відсутність вчинення одним з подружжя дій, що порушують права другого з подружжя, суперечать інтересам сім`ї, матеріальне становище співвласників тощо. Поділ спільного сумісного майна подружжя здійснюється з визначення кола об`єктів спільної сумісної власності подружжя і встановлення їхньої вартості.

Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи (абзац перший пункту 22 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21 грудня 2007 року №11).

Зі змісту п.п. 23, 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 року №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя вбачається, що, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї.

Судом вірно зазначено, що придбавши вказане нерухоме майно під час перебування в шлюбі, сторони набули право спільної сумісної власності на спірне майно відповідно до зазначених положень закону.

Стаття 63 СК України, передбачає, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено за домовленістю між ними.

Відповідно до статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.

Право подружжя на розпоряджання майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя передбачені статтею 65 СК України.

Відповідно до частини 2 статті 65 СК України при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя, однак дружина або чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

Частиною 4 статті 65 СК України передбачено, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

У відповідності до частини 3 статті 61 СК України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя та використовуються подружжям спільно на підставі рівних прав на володіння, користування і розпоряджання відповідним майном.

Частина 1 статті 369 ЦК України визначає, що співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно.

Відповідно до частин першої, другої статті 364 ЦК України кожен із співвласників спільної часткової власності має право на виділ у натурі належної йому частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою.

Врахувавши, що спірні об`єкти нерухомості набуті сторонами за час шлюбу, то такі є об`єктом спільної сумісної власності подружжя сторін, у зв`язку з чим суд дійшов правильного висновку про їх поділ між сторонами.

За загальним правилом, встановленим частиною 1 статті 70 СК України, при поділі майна частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним контрактом.

Майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (ч. 1 та ч. 2 ст. 71 СК України).

За змістом ч. 4 ст. 71 СК України присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України.

Відповідно до частини третьої статті 370 ЦК України виділ частки з майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 цього Кодексу, частиною другою якої передбачено, що якщо виділ у натурі частки зі спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.

Суд дійшов обґрунтованого висновку, що оскільки квартира АДРЕСА_13 , та нежитлове приміщення під № 32К, в житловому будинку АДРЕСА_14 були придбані сторонами під час перебування у шлюбі, та набуті ними за спільні кошти, тому це майно є їх спільною сумісною власністю і підлягає розподілу, оскільки кожна із сторін відповідно до ст.ст. 370, 372 ЦК України має право на 1/2 частину від спільного майна, а реєстрація права власності лише за ОСОБА_1 порушує законні права та інтереси ОСОБА_2 , як співвласника такого майна та підстави для відступу від рівності часток у спірному майні подружжя у даній справі відсутні.

На підставі вищевикладеного, суд встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, вірно застосувавши норми матеріального права, оцінивши докази у справі, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному їх дослідженні, дійшов обґрунтованого висновку про поділ спільного сумісного майна подружжя, шляхом визнання за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частки об`єктів права спільної сумісної власності подружжя, а саме: квартири АДРЕСА_13 ; нежитлового приміщення під № 32К, в житловому будинку АДРЕСА_14 , за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частки об`єктів права спільної сумісної власності подружжя, а саме: квартири АДРЕСА_13 ; нежитлового приміщення під № 32К, в житловому будинку АДРЕСА_14 .

Також колегія суддів погоджується висновком суду, викладеним у додатковому рішенні суду, яким стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 5000 грн., за наступних підстав.

Згідно положень ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу та витрати, пов`язані з проведенням експертизи.

Відповідно до ст. 137 ЦПК України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Відповідно до ч. 3 ст. 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Згідно п. 48 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» від 17.10.2014 року, витрати на правову допомогу, граничний розмір якої визначено відповідним законом, стягуються не лише за участь у судовому засіданні при розгляді справи, а і у разі вчинення інших дій поза судовим засіданням, безпосередньо пов`язаних із наданням правової допомоги у конкретній справі (наприклад складання позовної заяви, надання консультацій, переклад документів, копіювання документів). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені.

Відповідно до ч. 8 ст. 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Судом встановлено, що на підтвердження понесених витрат на правничу допомогу стороною позивача за зустрічним позовом надано: договір про надання правничої допомоги № 09/2024 від 04.04.2024 року укладений між адвокатом Івановою П.В. та ОСОБА_1 , квитанція до прибуткового касового ордера № 09/24 від 04.04.2025 року, якою зафіксовано що адвокатом Івановою П.В. прийнято від ОСОБА_1 на підставі договору про надання правової допомоги суму коштів у розмірі 45000 грн., детальний опис робіт (наданих послуг) виконаних в рамках договору № 09/2024 року про надання правничої допомоги від 04.04.2024 року на загальну суму 44000 грн., акт приймання наданих послуг (наданої правової допомоги) від 10.03.2025 року на суму 44000 грн.

За положеннями ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Тобто, визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, слід виходити з встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність».

У частині обґрунтованості понесених витрат, пов`язаних з правничою допомогою, у заявленому розмірі, суд також звертає увагу на положення ст. 137 ЦПК України, відповідно до якої розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Водночас, у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

У цій частині суд звертає увагу, що зменшення розміру витрат на правничу допомогу можливе виключно за умови обґрунтованості та наявності доказів на підтвердження невідповідності таких витрат фактично наданим послугам за відповідним клопотанням іншої сторони.

Судом обґрунтовано були взяті до уваги заперечення представника відповідача за зустрічним позовом про те, що заявлена до стягнення сума витрат на правничу допомогу є неспівмірною та значно перевищує встановлені діючим законодавством, а також нормативно-правовими актами граничний розмір компенсації витрат на правничу допомогу.

Також судом було взято до уваги, що зустрічний позов був задоволений не в повному обсязі, та що первісний позов задоволений частково.

З урахуванням викладеного вище, суд першої інстанції, вивчивши наявні у матеріалах справи докази понесення витрат, пов`язаних з правничою допомогою адвоката, аналізуючи розмір заявлених витрат на оплату послуг адвоката на предмет співмірності із складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг), обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, ціною позову та (або) значенням справи для сторони, дійшов вірного висновку про стягнення з позивача за первісним позовом на користь відповідача витрати на правову допомогу у розмірі 5000 грн.

Висновки суду відповідають вимогам закону, на які посилався суд під час розгляду справи і фактичним обставинам по справі, а також підтверджується зібраними по справі доказами.

З вказаними висновками суду першої інстанції погоджується колегія суддів апеляційної інстанції.

При цьому, суд першої інстанції при застосуванні норм права до вказаних правовідносин вірно врахував висновки щодо застосування норм матеріального права, викладених у постановах Верховного Суду.

Доводи апеляційної скарги адвоката Іванової П.В., представника ОСОБА_1 про те, що суд першої інстанції не взяв до уваги, що ОСОБА_1 була продана власна квартира та гроші, які були отримані від її продажу були у подальшому витрачені на покупку спірної квартири на підтвердження чого в матеріалах справи наявні усі належні та допустимі докази, колегія суддів залишає без задоволення, оскільки з матеріалів справи не вбачається, що грошові кошти, отримані за продаж квартири, яка належала ОСОБА_1 до шлюбу, були витрачені на спірну квартиру.

Більш того, у суді апеляційної інстанції ОСОБА_1 пояснила, що доказів що гроші, за продану квартиру, були витрачені на придбання квартири у шлюбу в неї не має.

З урахуванням зазначеного, з а наявним в матеріалах справи доказами вбачається, що спірні об`єкти нерухомого майна набуті сторонами за час шлюбу, а тому є об`єктами спільної сумісної власності подружжя сторін, у зв`язку з чим підлягають поділу в рівних частках, як того вимагає норми чинного законодавства, доказів протилежного матеріали справи не містять.

Доводи про необґрунтованість висновку суду про стягнення витрат на правову допомогу у розмірі 5000 грн., колегія суддів вважає необґрунтованим, оскільки при визначені розміру стягнення витрат на правничу допомогу, судом були взяті надані докази понесених судових витрат, їх співмірність, частково задоволених позовних вимог та надані заперечення проти заявленого до стягнення розміру витрат на правничу допомогу.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявлених вимог, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального та процесуального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для їх скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.

Також колегія суддів вважає, що вказані доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди апелянта із висновками суду першої інстанції щодо встановлених обставин справи, ці доводи були предметом перевірки суду першої інстанції, який дав їм повну, всебічну та об`єктивну оцінку у своєму рішенні, проте повноваження суду апеляційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі «Пономарьов проти України» (Заява № 3236/03).

Крім того, зазначені доводи не вказують на порушення судом норм матеріального та процесуального права та на незаконність судового рішення, і не є визначальними при ухваленні рішення.

Інші доводи апеляційної скарги також не є суттєвими, та такими, що не підлягають задоволенню.

Згідно з ч. 2 ст. 77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ч. 2 ст. 43 ЦПК України обов`язок надання усіх наявних доказів до початку розгляду справи по суті покладається саме на осіб, які беруть участь у справі.

За вимогами ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи.

Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Одночасно, апеляційний суд звертає увагу на те, що за положеннями ч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

За правилами ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6 ст. 81 ЦПК України).

Належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв`язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню, як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.

Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об`єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом.

Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.

Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

За ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Нових доказів на підтвердження доводів апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції надано не було.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи, висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32).

Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no. 2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41).

Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів розглянувши справу в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги на момент винесення судових рішень, вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального та процесуального права при вирішенні справи не допустив, судові рішення відповідають фактичним обставинам справи, а наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують.

За таких обставин, доводи апеляційної скарги є безпідставними, всі доводи були розглянуті судом першої інстанції при розгляді справи, та їм була надана відповідна правова оцінка, а тому суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, підстав для ухвалення нового рішення - не має.

Судова колегія, розглянувши справу дійшла висновку, що суд першої інстанції ухвалив судові рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, в зв`язку з чим апеляційний суд залишає без задоволення апеляційну скаргу і залишає судові рішення без змін.

Керуючись ст.ст. 368, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд, -

у х в а л и в:

Апеляційну скаргу адвоката Іванової Парасковії Василівни, представника ОСОБА_1 – залишити без задоволення.

Рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 10 березня 2025 року – залишити без змін.

Додаткове рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 04 квітня 2025 року – залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складений 30 жовтня 2026 року.

Головуючий ______________________________________ О.С. Комлева

Судді ______________________________________ М.М. Драгомерецький

______________________________________ С.М. Сегеда

Оригінал: reyestr.court.gov.ua