Постанова від 26 жовтня 2026 р. у справі №489/390/26 — Миколаївський апеляційний суд

27.10.26

22-ц/812/2071/26

Провадження № 22-ц/812/2071/26

П О С Т А Н О В А

Іменем України

27 жовтня 2026 року м. Миколаїв

Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:

головуючого: Базовкіної Т.М.,

суддів: Царюк Л.М. та Яворської Ж.М.,

із секретарями судового засідання: Соловйовим М.А., Коростієнко Н.С.,

за участю: позивача ОСОБА_1 , його представника – адвоката Мутьєва Д.В., представника відповідачів – адвоката Сорочана В.В., третьої особи – ОСОБА_2 ,

розглянувши в порядку спрощеного провадження у відкритому судовому засіданні цивільну справу № 489/390/26 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення, яке ухвалив Інгульський районний суд міста Миколаєва під головуванням судді Коваленка Ігоря Володимировича у приміщенні цього суду 13 липня 2026 року, повне судове рішення складено 20 липня 2026 року, за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи – ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , Миколаївська міська рада, Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області, про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою,

у с т а н о в и в :

У лютому 2026 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , Миколаївська міська рада, Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області, про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою.

Позов мотивовано тим, що він проживає в житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 , який був придбаний його дружиною ОСОБА_6 на підставі нотаріально посвідчених договорів купівлі-продажу від 19 травня 1987 року.

Рішенням Виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 11 березня 1954 року №112 колишньому власнику будинку було виділено 540 кв.м земельної ділянки для обслуговування житлового будинку та рішенням від 19 травня 1987 року №479 - додатково залишено у тимчасове користування 23 кв.м земельної ділянки. Після смерті дружини позивач та сини ОСОБА_2 і ОСОБА_5 успадкували по 1/3 частки житлового будинку з прилеглими до нього господарськими будівлями та спорудами, але земельна ділянка в спадкову масу не увійшла, так як не була приватизована. По сусідству з житловим будинком позивача у житловому будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 проживає власник ОСОБА_3 , який самовільно встановив цегляний паркан на межі земельної ділянки, яка за технічною документацією значиться у домоволодінні позивача, чим порушив межі земельної ділянки між сусіднім будинком, шляхом прибудови паркану до літньої кухні позивача. Також ОСОБА_3 закрив металевим листом прохід між сусідніми спорудами по АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 , що унеможливлює обслуговування належного позивачу будинку на відстані 2 метрів, що передбачено ДБН. Наведені обставини підтверджуються актом комісійного обстеження від 17 червня 2025 року. Відповідно до технічного паспорту ММБТІ за адресою: АДРЕСА_2 літня кухня та сарай знаходяться на межі з земельною ділянкою по АДРЕСА_1 та підлягають знесенню. Проте попередній власник майна не виконав зміни відповідного технічного плану, так як за станом здоров`я після інсульту був паралізований. Позивач вважає, що ефективним способом захисту його порушеного права є зобов`язання відповідача ОСОБА_3 звільнити самовільно захоплену земельну ділянку шляхом демонтажу літньої кухні і сараю, які знаходяться на межі, а також демонтажу збудованого із цегли та заліза паркану на межі земельної ділянки між будинком вказаного відповідача та будинком позивача у попередній стан відповідно до ДБН.

Також позивачу стало відомо, що рішенням Миколаївської міської ради затверджено технічну документацію із землеустрою та передано у приватну власність відповідачу ОСОБА_4 земельну ділянку з кадастровим номером 4810136900:03:024:007, номер запису про право в державному реєстрі прав - 20518505 від 17 травня 2017 року, по АДРЕСА_3 , частина якої фактично накладається на ділянку, що належить до домоволодіння позивача. На підставі цього рішення земельна ділянка була зареєстрована вказаним відповідачем у Державному реєстрі речових прав. Попередньо у відповідача ОСОБА_4 площа земельної ділянки складала 380 кв.м, а після приватизації незаконно, без згоди співвласників була збільшена до 400 кв.м. Таким чином відповідач ОСОБА_4 своїми діями створює позивачу перешкоди у користуванні належною йому на праві власності будівлею та прилеглою земельною ділянкою, що порушує положення статті 391 ЦК України.

Посилаючись на викладене, позивач просить суд:

- зобов`язати відповідачів усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою, розташованою за адресою: АДРЕСА_1 , що належить до домоволодіння позивача, на межі земельної ділянки між сусіднім будинком відповідача ОСОБА_4 за адресою: АДРЕСА_3 , відповідача ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_2 , та звільнити прохід між вказаними будинками шляхом демонтажу залізної огорожі та повернути відстань між будинками у попередній стан відповідно до ДБН;

- зобов`язати відповідача ОСОБА_3 демонтувати літню кухню та сарай, що підлягає знесенню відповідно до технічного плану МБТІ;

- стягнути з відповідачів судові витрати.

У відзиві на позовну заяву представник відповідачів адвокат Сорочан В.В. просить відмовити у задоволенні позову та зазначає, що позивачем фактично заявлені вимоги про відновлення меж між суміжними земельними ділянками. Так позивач вважає, що вказана межа порушена саме відповідачами шляхом зведення ними на межі капітальних будівель (літньої кухні та сараю), парканів (цегляного та металевого) а також зайняттям ними біля 20 кв.м. належної йому вільної від забудови ділянки землі. Відповідачі вважають, що жодний з наданих позивачем доказів не є належним та допустимим стосовно встановлення чи відновлення меж в розумінні статей 58, 59 ЦПК України. Відповідно до частини першої статті 107 ЗК України основою для відновлення (встановлення) меж є дані земельно-кадастрової документації. За наявності земельно-кадастрової документації відновлення меж фактично здійснюється в порядку, передбаченому для їх встановлення відповідно до статті 55 Закону України «Про землеустрій» з дотриманням процедури, визначеною Інструкцією про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками, затвердженої наказом Держкомзему від 18 травня 2010 № 376 та Інструкцією про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі, затвердженою наказом Державного Комітету України по земельних ресурсах від 04 травня 1999 року у № 43. На численні звернення позивача комісією з розгляду земельних питань Виконавчого комітету Миколаївської міської ради за результатами розгляду цих звернень йому пропонувалось через складну конфігурацію суміжних земельних ділянок встановити межі суміжних земельних ділянок за їх фактичним землекористуванням, на що відповідачі завжди надавали згоду. Проте позивач категорично не згоден з вирішенням спору у такий спосіб і безпідставно вимагає збільшення площі виділеної йому земельної ділянки за рахунок ділянок відповідачів, шляхом знесення частини належних їм будівель і споруд. Між тим, доказів того, де проходила межа при виділенні земельних ділянок, а саме правовстановлюючі документи, що підтверджують факт порушення відповідачами його права власності і користування земельною ділянкою позивачем суду не надано і в матеріалах справи такі докази відсутні, а тому і вимоги про поновлення порушеного права шляхом відновлення меж позивачем не доведені.

Рішенням Інгульського районного суду міста Миколаєва від 13 липня 2026 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що на момент придбання дружиною позивача домоволодіння спірні літня кухня та сарай вже були побудовані, а їх статус як таких, що підлягають знесенню згідно генерального плану земельної ділянки від 27 квітня 1964 року (на той час адреса: АДРЕСА_4 ) рішенням Ленінського районного виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 19 квітня 2002 № 48 змінено та надано дозвіл на їх оформлення.

Крім того, суд вважав, що матеріалами справи підтверджується, що земельна ділянка, на якій розташоване домоволодіння позивача, має складну конфігурацію і без визначення її меж в установленому законом порядку неможливо встановити дійсні її розміри.

Доводи позивача про часткового накладення на його земельну ділянку земельної ділянки, власником якої є відповідачка ОСОБА_4 , суд відхилив на підставі частини шостої статті 81 ЦПК України, так як за встановлених обставин ґрунтуються на припущеннях позивача.

Щодо твердження відповідача про порушення відповідачем ОСОБА_3 . ДБН, то суд вважав їх є безпідставними, оскільки ДБН Б.2.2-12:2019 затверджені у 2019 році, а спірні літня кухні і сарай вже на 1964 рік були побудовані. При цьому, дружина позивача і сам позивач були обізнані про спірні споруди на момент придбання 19 травня 1987 року домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , але вперше з вимогами щодо межі земельної ділянки та законності вказаних споруд звернулися до суду в 2014 році.

Крім того суд звернув увагу, що позивач є співвласником домоволодіння, частка якого в ньому становить 1/3, яка в натурі не виділена, при тому що інші співвласники цього домоволодіння з позовом про порушення їх прав відповідачами до суду не зверталися.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована тим, що рішення суду ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права, а висновки суду є хибними. Так, позивач вважає ефективним способом захисту свого права власності - зобов`язання відповідача звільнити самовільно захоплену земельну ділянку, шляхом демонтажу літньої кухні, сараю, які знаходяться на межі, а також демонтажу паркану із цегли на межі земельної ділянки між сусіднім будинком ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_2 , та будинком позивача за адресою: АДРЕСА_1 , та звільнити прохід між вказаними будинками шляхом демонтажу літньої кухні, сараю, залізного паркану, та повернути відстань між будинками у попередній стан відповідно до ДБН. Відповідно технічного плану 1964 року літня кухня ОСОБА_3 побудована на межі земельної ділянки позивача, і в даному плані вказано про те, що кухня Д-1 та сарай Б підлягає знесенню, але попередній власник це не зробив, що порушує права власності позивача. Позивач вказує, що разом з дружиною неодноразово звертався до органів місцевого самоврядування із заявами про оформлення права користування та приватизацію земельної ділянки, та було проведено судову земельно-технічну експертизу у 2008 році, однак отримав відмову. Суди різних інстанцій відмовили у задоволенні вимог щодо визнання права користування або приватизації землі. Крім того, позивач вказує, що йому стало відомо, що рішенням Миколаївської міської ради було затверджено технічну документацію із землеустрою та передано у приватну власність ОСОБА_4 земельну ділянку з кадастровим номером 4810136900:03:024:0007 номер запису про право (в державному реєстрі прав) №20518405 від 17 травня 2017 р., частина якої фактично накладається на ділянку, що належить до домоволодіння позивача. На підставі цього рішення земельна ділянка була зареєстрована у Державному реєстрі речових прав. Попередньо у ОСОБА_4 площа земельної ділянки складала 380 кв.м., а після приватизації даної земельної ділянки останньою незаконно, без згоди співвласників, було збільшено земельну ділянку площею до 400 кв.м. Отже, ОСОБА_4 своїми діями створює позивачу перешкоди у користуванні належною йому на праві власності будівлею та прилеглою земельною ділянкою. ОСОБА_1 наголошує, що згідно з абз.15 ст.1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» самовільне зайняття земельної ділянки - будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки. Самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду, статті 212 ЗК України. Позивач зауважує, що мав певні труднощі із поданням доказів, а саме - правовстановлюючих документів на земельну ділянку, яка перебуває у користуванні ОСОБА_3 , тому заявляв клопотання про їх витребування в нього. Крім того, позивач стверджує, що суд першої інстанції проігнорував всі його докази й доводи, зокрема, не надав належної правової оцінки, чим самим допустив порушення норм матеріального й процесуального права та дійшов хибних висновків, в результаті прийняв несправедливе рішення.

У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідачів – Сорочан В.В. просить її відхилити, у зв`язку з безпідставністю її доводів, а рішення суду – без змін як законне та обґрунтоване.

Заслухавши доповідь судді, пояснення позивача, представників сторін, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина 1 статті 2 ЦПК України).

Відповідно до положень частин 1, 2, 3, 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із вимогами частини 1 статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Оскаржуване рішення суду першої інстанції відповідає наведеним положенням закону.

Як встановив суд першої інстанції і таке вбачається з матеріалів справи, житловий будинок АДРЕСА_1 (попередні адреси: АДРЕСА_5 ) з прилеглими до нього господарськими будівлями та спорудами, було придбано дружиною позивача ОСОБА_6 у період їх шлюбу за договорами купівлі-продажу від 19 травня 1987 року у розмірі 3/4 часток та на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 19 травня 1987 року у розмірі 1/4 частки (том 1, а.с.7, 8-9).

Після смерті ОСОБА_6 ОСОБА_1 та його сини ОСОБА_5 , ОСОБА_2 успадкували по 1/3 частки вказаного жилого будинку, що підтверджується копією свідоцтва про право на спадщину за законом від 14 квітня 2025 року (том 1, а.с.10).

За інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 02 лютого 2026 року підтверджується, що житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 належить на праві спільної часткової власності по 1/3 частки кожному третій особі - ОСОБА_2 та позивачу ОСОБА_1 . Підстава набуття права власності - свідоцтво про право на спадщину від 14 квітня 2025 року №№2-155, 2-154 (том 1, а.с. 32-33).

Суміжними до земельної ділянки по АДРЕСА_1 є земельні ділянки по АДРЕСА_2 (попередня адреса: АДРЕСА_4 ), та по АДРЕСА_3 (попередні адреси: АДРЕСА_6 ; АДРЕСА_7 ).

Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 02 лютого 2026 року підтверджується, що відповідачу ОСОБА_3 на праві власності належить житловий будинок за адресою: АДРЕСА_2 на підставі свідоцтва про право на спадщину, серія та номер:1-562, виданого 06 квітня 2001 року державним нотаріусом Другої миколаївської державної нотаріальної контори (том 1, а.с. 28-29).

Згідно опису об`єкта нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_2 , загальна його площа - 96 кв.м, житлова - 43,8 кв.м. Опис: А- житловий будинок, М – бесідка, И – вбиральня, К – гараж, Д – душ, І замощення, З – літня кухня, Е - навіс, Н – навіс, Л – навіс, № 1 – огорожа, Б – сарай, Г – сарай, № 2 хвіртка.

Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 02 лютого 2026 року відповідачці ОСОБА_4 на праві власності належить житловий будинок та земельна ділянка, площею 0,04 га з кадастровим номером: 4810136900:03:024:0007 за адресою: АДРЕСА_3 . Державна реєстрація земельної ділянки за вказаним відповідачем здійснена 23 жовтня 2014 року, цільове призначення якої - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) (том 1, а.с. 31).

Позивач звернуся до суду із позовом про усунення порушень щодо користування домоволодінням та земельною ділянкою, зокрема: до відповідача ОСОБА_3 – через розташування літньої кухні та сараю, які, на його думку, побудовані на межі між ділянками та кам`яним забором, який примикає до стіни його будинку, через що він не має доступу до задньої його частини для ремонту та обслуговування; до відповідачки ОСОБА_4 – через те, що розмір її земельної ділянки має бути 380 кв.м, а по факту вона приватизувала 400 кв.м, збільшивши земельну ділянку на 20 кв.м за рахунок його земельної ділянки, площа якої має становити 583 кв.м. Також позивач вважає, що межа між його земельною ділянкою та земельними ділянками відповідачів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 згідно генерального плану ділянки повинна проходити по прямій, що не відповідає фактичним обставинам через розташування будівель відповідачів, які частково розміщені на його земельній ділянці.

Згідно статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Як визначено статтями 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. До способів захисту цивільних прав та інтересів, віднесено, зокрема, визнання правочину недійсним.

Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно зі статтею 55 Конституції України права та свободи людини і громадянина захищаються судом.

Згідно з частиною першою статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (частина перша статті 317 ЦК України).

Відповідно до частин першої-п`ятої, сьомої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Власність зобов`язує. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом

Відповідно до вимог статей 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно з положеннями статей 386, 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Підставою для задоволення позову власника є встановлення факту порушення прав власника і об`єктивно існуючих перешкод у здійсненні ним цих прав.

Такими способами при порушенні (можливому порушенні в майбутньому) прав власника, не пов`язаних з позбавленням володіння власністю є відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди (частина третя статті 386 ЦК України, статті 394 ЦК України), усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України), заборона на вчинення дій, які можуть порушити право власника, вчинення певних дій для запобігання такому порушенню (частина друга стаття 386 ЦК України).

Відповідно до положень статей 391, 396 ЦК України позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов`язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння.

Такий позов підлягає задоволенню і в тому разі, коли позивач доведе, що є реальна небезпека порушення його права власності чи законного володіння зі сторони відповідача.

В той же час, позивач, звертаючись з позовом про захист порушених прав власника, не пов`язаних з позбавленням володіння власністю або вказаних прав, які з достатньою вірогідністю будуть порушені в майбутньому повинен довести, а суд встановити, не тільки порушення вимог закону, зокрема будівельних, санітарних, інших норм та правил, а й факт порушення (реальної можливості порушення) прав, свобод чи інтересів самого позивача, що в сукупності є підставами для захисту його права, оскільки сам по собі факт порушення відповідних норм не є достатньою підставою для задоволення позову.

Особливості захисту прав на землю визначені ЗК України.

Так, відповідно до частини 2 статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

З наведеного можна дійти висновку, що власник майна чи земельної ділянки, який вимагає усунення перешкоди, зокрема шляхом знесення чужої будівлі, зобов`язаний довести, що: існує реальне порушення його прав; саме ця будівля створює ці перешкоди (причинно-наслідковий зв`язок); перешкоди неможливо усунути іншим, менш радикальним способом (наприклад, реконструкцією, перенесенням комунікацій, встановленням сервітуту чи зміцненням конструкцій).

Частиною 3 цієї ж статті визначено, що захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом, зокрема, відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав.

Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно з частиною першою статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку про недоведеність ОСОБА_1 порушення відповідачами його прав власника домоволодіння та землекористувача (наявність порушень, які є підставою для знесення будівель та спору).

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції.

На підставі матеріалів, що містяться у досліджених судами першої та апеляційної інстанції інвентарних справах №11672 (домоволодіння по АДРЕСА_1 ), № 7481 (домоволодіння по АДРЕСА_2 ), АДРЕСА_8 ), установлені наступні фактичні обставини.

Щодо домоволодіння по АДРЕСА_1 .

Рішенням Виконавчого комітету Заводської районної Ради депутатів трудящих міста Миколаєва від 11 березня 1954 року №112 ОСОБА_7 було відведено 540 кв.м земельної ділянки під індивідуальне будівництво по АДРЕСА_9 , а 26 травня 1954 року було укладено договір на право будівництво будинку та безстрокове користування земельною ділянкою за вказаною адресою. Рішенням № 515/2 Виконавчого комітету Сталінської районної ради депутатів трудящих від 13 листопада 1959 року був затверджений акт приймання жилого будинку по АДРЕСА_10 .

Рішенням Виконавчого комітету Миколаївської міської ради народних депутатів № 479 від 19 травня 1981 року залишено у тимчасовому користуванні ОСОБА_7 земельну ділянку площею 23 кв. м по АДРЕСА_11 .

Також з інвентарної справи вбачається (викопіювання зі схематичного плану квартала АДРЕСА_12 ), що після прийняття в експлуатацію жилого будинку по АДРЕСА_1 його власники здійснили прибудови до цього будинку (сіни літ. а), збільшили його житлову площу на 19,9 кв.м, внаслідок чого зменшилась відстань від будинку до межі сусідніх земельних ділянок, а також збудували упритул до цієї межі господарські споруди (літню кухню літ. Б).

Крім того порівняння планів (схематичних планів) земельної ділянки по АДРЕСА_1 станом на 28 травня 2011 року та 25 листопада 2024 року свідчить про те, що як фактичні лінійні її розміри, так і фактична площа (585,6 кв.м та 586 кв. м) не зменшилися.

Щодо домоволодіння по АДРЕСА_2 .

Згідно із договором про надання у безстрокове користування земельної ділянки для будівництва індивідуального жилого будинку на праві особистої власності від 12 травня 1964 року забудовником ОСОБА_8 та ОСОБА_9 надано у користування земельна ділянка площею 548 кв.м по АДРЕСА_4 .

Згідно генерального плану ділянки АДРЕСА_4 (станом на 27 квітня 1964 року) на ній розміщені три об`єкти: Б-1, Д-1, Г-1 з написом «підлягають знесенню».

Саме на знесенні цих об`єктів наполягає позивач згідно його пояснень в судовому засіданні.

Із генерального плану вбачається, що вказані спірні об`єкти мають відступ від межі з сусідньою ділянкою по АДРЕСА_10 .

Рішенням Виконавчого комітету Ленінської районної Ради народних депутатів від 20 вересня 1985 року №318 затверджено ОСОБА_9 та ОСОБА_8 акт приймання в експлуатацію індивідуального житлового будинку по АДРЕСА_2 . Пунктом 2 цього рішення постановлено також передати матеріали про самовільне будівництво сіней, літньої кухні, сараю, душа на розгляд адмінкомісії.

Після смерті ОСОБА_9 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , спадщину прийняв її син ОСОБА_3 та отримав свідоцтво про право на спадщину за законом від 06 квітня 2021 року, яке зареєстровано в реєстрі за №1-52. Згідно свідоцтва спадкове майно складається із житлового будинку літ. «А», кам`яного житловою площею 43,8 кв.м., до якого прилягають: сарай Б, Г; душ Д, огорожі та споруди №№ 1,2.3, 1, які розташовані за адресою: АДРЕСА_2 .

Рішенням Ленінського районного виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 19 квітня 2002 року №48 оформлені ОСОБА_3 самовільно побудовані: сарай літ. «Б» переобладнаний з кухні, нежитлову прибудову літ.А1 розміром (7,90х3,10) м, житлову прибудову літ «А» розміром (6,96х2,96) м, літню кухню літ. «З» розміром (3,47 х4,18) м, навіс оліт.»Е» розміром (2,38 х 2,22) м, вбиральню літ. «И» розміром (1,90х 1,50) м, гараж літ. «К» (6,0 х 4,0) м по АДРЕСА_2 ; 1.5.2. Затвердити акт прийомки до експлуатації житлової прибудови літ. «А» розміром (6,96 х2,96) м.

Пунктом 2 вказаного рішення зобов`язано ОСОБА_3 звернутися до МБТІ для реєстрації даного рішення.

Також згідно викопіювання із схематичного плану кварталу АДРЕСА_13 (до зміни нумерації – 17-А) (станом зі змінами на 02 березня 2001 року) спірні господарські споруди, позначені літерами «Б», «З» безпосередньо на межі із сусідньою земельною ділянкою не знаходяться.

Також згідно із даними цього викопіювання із схематичного плану кварталу №962 лінійні розміри земельної ділянки, зокрема, сторони, яка межує із земельною ділянкою позивача, є меншими порівняно із лілейними розмірами земельної ділянки, яка виділялась у користування у 1964 році.

Щодо земельної ділянки по АДРЕСА_3 .

Згідно із договором про надання у безстрокове користування земельної ділянки для будівництва індивідуального жилого будинку на праві особистої власності від травня 1958 року забудовнику ОСОБА_10 надано у користування земельна ділянка площею 350 кв.м по АДРЕСА_14 на підставі рішення Виконкома Миколаївської міської ради депутатів трудящих № 525/5 від 26 квітня 1958 року.

Рішенням Виконкома Сталінської районної ради депутатів трудящих від 12 квітня 1960 року затверджено акт приймання жилого будинку.

Згідно наявної технічної документації (планів земельної ділянки), останні зміни в якій зафіксовані станом на 15 жовтня 2004 року площа та лінійні розміри земельної ділянки по АДРЕСА_3 є незмінними.

Суд також установив, що рішенням Ленінського районного суду міста Миколаєва від 09 січня 2015 року у справі № 489/1666/14-ц, яке залишено в силі ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 12 лютого 2015 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_6 до ОСОБА_11 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визначення меж земельної ділянки відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд виходив із передчасності звернення позивачів до суду, оскільки спори між землекористувачами щодо встановлення (відновлення) меж між земельними ділянками не підвідомчі суду до їх вирішення органом місцевого самоврядування, що оформляється відповідним рішенням цього органу. Між тим, виготовлення документації із землеустрою позивачі не здійснювали та рішення органом місцевого самоврядування щодо меж земельної ділянки не приймалося.

Із дослідженої судом при розгляді справи № 489/1666/14-ц відповіді Виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 27 лютого 2013 року № с-4487-1/л вбачається, що через складну конфігурацію суміжних земельних ділянок відповідачів встановити факт самовільного зайняття тим чи іншим сусідом по межі можливо лише за умови виконання кадастрових зйомок за адресами: АДРЕСА_15 , АДРЕСА_7 за фактичним користуванням.

Наведені вище докази у своїй сукупності не доводять тверджень позивача про порушення відповідачами його законних прав на користування жилим будинком та земельною ділянкою.

Щодо твердження позивача про порушення відповідачем ОСОБА_3 . Державних будівельних норм щодо дотриманні відстані від збудованих спірних господарських споруд по АДРЕСА_2 , то суд правильно їх відхилив, оскільки ДБН Б.2.2-12:2019 затверджені в 2019 році, а спірні літня кухні і сарай були побудовані вже станом на 1964 рік та існували на день набуття у власність дружиною позивача жилого будинку по АДРЕСА_1 .

Також неприйнятними є посилання позивача на те, що у генеральному плані земельної ділянки по АДРЕСА_2 (станом на 27 квітня 1964 року) на ній розміщені об`єкти: Б-1, Д-1, Г-1 з написом «підлягають знесенню». Так, наведене не свідчить про те, що розташування таких споруд порушує права позивача на день розгляду справи. Крім того рішенням Ленінського районного виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 19 квітня 2002 року № 48 було надано дозвіл на оформлення цих споруд.

Доводи позивача про часткове накладення на його земельну ділянку земельної ділянки, власником якої є відповідач ОСОБА_4 , правильно відхилені судом першої інстанції на підставі частини шостої статті 81 ЦПК України, так як за встановлених обставин ґрунтуються на припущеннях позивача і не підтверджені належними доказами.

Колегія суддів за наведеного погоджується з висновками суду першої інстанції та не вбачає підстав для задоволення позову, оскільки позивач, на власний розсуд розпорядився своїми процесуальними правами, користуючись правничою допомогою адвоката, не надав суду належних, достатніх та переконливих доказів на підтвердження своїх вимог.

Так, для перевірки судом обставин, на чому наполягає позивач, що земельна ділянка по АДРЕСА_3 частково накладається на земельну ділянку по АДРЕСА_1 , а також, що внаслідок розташування та будівництва відповідачами на межі суміжних земельних ділянок або на недостатній відстані від неї або частково на земельній ділянці позивача господарських споруд, що призводить до погіршення технічного стану жилого будинку по АДРЕСА_1 , причини такого погіршення, а у разі доведеності таких порушень та причинно-наслідкового зв`язку із наслідками, що єдиним способом усунення такого порушення є знесення спірних споруд, необхідні спеціальні знання в будівельно-технічній галузі та галузі землеустрою, якими суд не володіє.

Доведення наведених обставин можливо лише шляхом проведення експертизи. Натомість ОСОБА_1 в суді апеляційної інстанції категорично заперечував необхідність проведення експертизи, посилаючись на достатність доказів на підтвердження його вимог.

Доводи апеляційної скарги не містять достатніх аргументів. які б спростували правильність наведених висновків суду першої інстанції.

Так, посилання ОСОБА_1 на неможливість через щільну забудову обслуговувати свій будинок не є достатньою підставою для знесення спірних господарських споруд, оскільки такі питання можуть бути врегульовані між сторонами-суміжними землекористувачами шляхом встановлення сервітуту.

Не є належним доказом на підтвердження позовних вимог ОСОБА_1 акт комісійного обстеження від 17 червня 2025 року (том 1, а.с. 11), оскільки він складений працівниками відділу комунального господарства та благоустрою управління комунального господарства та інфраструктури адміністрації Інгульського району Миколаївської міської ради, які не є фахівцями в галузі землеустрою та будівництва, без проведення спеціальних вимірів та досліджень суміжних земельних ділянок сторін у справі, вивчення технічної документації, а також за участю лише позивача, без залучення та вислуховування інших учасників справи.

Також не заслуговують на увагу доводи позивача про те, що виділена в порядку приватизації ОСОБА_4 земельна ділянка частково накладається на земельну ділянку по АДРЕСА_1 жодним доказом не підтверджена.

За такого колегія суддів не приймає доводи апеляційної скарги та погоджується з відзивом на апеляційну скаргу.

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції постановлено з додержанням норм матеріального і процесуального права, відтак підстав для його скасування за доводами апеляційної скарги немає.

Тому апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Оскільки оскаржуване судове рішення залишено без змін, відсутні підстави для розподілу судових витрат відповідно до положень частини 13 статті 141 ЦПК України.

Керуючись статтями 367-369, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Інгульського районного суду міста Миколаєва від 13 липня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених статтею 389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Головуючий Т.М. Базовкіна

Судді: Л.М. Царюк

Ж.М. Яворська

______________________________________________

Повна постанова складена 30 жовтня 2026 року