Постанова від 18 жовтня 2026 р. у справі №490/5108/22 — Миколаївський апеляційний суд

19.10.26

22-ц/812/2126/26

Справа №490/5108/22

Провадження № 22-ц/812/2126/26

Доповідач в апеляційній інстанції Яворська Ж.М.

П О С Т А Н О В А

Іменем України

19 жовтня 2026 року м. Миколаїв

Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ

головуючого - Яворської Ж.М.,

суддів: Базовкіної Т.М., Царюк Л.М.,

із секретарем судового засідання - Повертайленко Ю.В.,

за участі представника позивача - ОСОБА_1 ,

представника відповідача - ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження

апеляційну скаргу

ОСОБА_3

на ухвалу Центрального районного суду м. Миколаєва від 03 серпня 2026 року, постановлену у приміщенні цього ж суду головуючим суддею Шолох Л.М., дата складання повної ухвали не зазначена, у цивільній справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: Орган опіки та піклування адміністрації Інгульського району Миколаївської міської ради, про визначення місця проживання малолітньої дитини з матір`ю та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , третя особа яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: виконавчий комітет Миколаївської міської ради, про визначення місця проживання малолітньої дитини з батьком

В С Т А Н О В И В:

У листопаді 2022 року ОСОБА_4 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3 третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: Орган опіки та піклування адміністрації Інгульського району Миколаївської міської ради, про визначення місця проживання дитини з матір`ю.

Позов мотивовано тим, що 21 вересня 2012 року між нею та ОСОБА_3 було зареєстровано шлюб. Від шлюбу сторони мають спільну малолітню дитину сина ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Сторони не проживають однією сім`єю, не ведуть спільне господарство та не мають спільного сімейного бюджету. Погляди на сімейне життя сторін давно розійшлися.

Усі надії та сподівання на збереження повноцінної сім`ї та шлюбних відносин з відповідачем виявилися марними. Згоди щодо визнання місця проживання дитини між ними не має. На теперішній час дитина проживає з матір`ю. Остання побоюючись за своє життя та здоров`я дитини, позбавлена можливості повідомити відповідача про конкретну адресу місця проживання. Спілкування з батьком відбувається за допомогою відео-конференції або у месенжерах.

Основною підставою для припинення шлюбних відносин між сторонами є системне домашнє насильство психологічного характеру з боку відповідача на адресу позивача, яке вчиняється в тому числі і на очах дитини. Позивачка переконана, що з урахуванням віку дитини, син більше психологічно та фізично прикутий до матері, та з урахуванням протиправної поведінки батька по відношенню до матері дитини, свідком якого була сама дитина, в якнайкращих інтересах дитини є визначення місця проживання дитини саме з матір`ю.

Посилаючись на викладене, просила визначити місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з матір`ю ОСОБА_4 , стягнути з ОСОБА_3 на її користь судові витрати.

03 травня 2024 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_4 про визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_5 з батьком ОСОБА_3 .

Обгрунтовуючи позовні вимоги вказує, що до моменту припинення відносин між батьками, дитина завжди проживала з батьком та матір`ю у м. Миколаєві. Наприкінці вересня 2022 року, мати дитини без згоди та відома батька, вивезла дитину до іншої країни- Німеччини. Через таку поведінку матері, малолітній син ОСОБА_6 дійсно якийсь час тимчасово проживав з мамою окремо від батька, що було зумовлено виключно рішення матері дитини, яке було здійснене проти волі її батька та без його відома та, власне, проти думки, в супереч інтересам дитини.

З метою мінімізувати можливі негативних наслідків для сина, максимально стабілізувати психоемоційний стан дитини, пов`язаний з примусовим розірванням контактів дитини з батьком та зменшення відчуття втрати стабільного стану через розрив відносин між батьками та руйнування родини, батько почав зустрічатись та спілкуватись із сином у місці, куди переїхала мати.

З урахуванням того, що дитині потрібне спілкування з обома батьками, батькові все таки вдалося домовитися з матір`ю дитини і дитина стала проживати з кожним з батьків почергово, 3 дні у матері і 4 дні у батька. Потім 4 дні у матері і 3 дні у батька (цикл на основі 2 тижнів). Такий графік, тривав до 1 місяця, поки мати не вирішила обмежити спілкування батька та сина.

Під час спілкування батька із сином, ОСОБА_6 постійно говорив, що хоче жити з татом, що його ображають у будинку, де живе мама (сестра дружини ОСОБА_7 живе з ОСОБА_8 . Син говорив, що вона його виганяла з дому, ставила в куток).

Отже, за таких умов, проживання дитини з матір`ю на думку ОСОБА_3 , не відповідатиме найкращім інтересам дитини, оскільки постійні образи дитини зі сторони осіб, які проживають з нею, створюють відчуття у дитини напруги, відсутності відчуття захищеності тощо.

Посилаючи на викладене, ОСОБА_3 просив визначити місце проживання малолітнього сина ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з батьком ОСОБА_3 .

Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 09 вересня 2024 року прийнято до розгляду зустрічний позов ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: орган опіки та піклування виконавчого комітету Миколаївської міської ради, про визначення місця проживання дитини з батьком та об`єднано його з первинним позовом.

Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 03 серпня 2026 року провадження у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Орган опіки та піклування в особі адміністрації Інгульського району Миколаївської міської ради, про визначення місця проживання з матір`ю, та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , третя особа яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: виконавчий комітет Миколаївської міської ради, про визначення місця проживання малолітньої дитини з батьком, закрито на підставі пункту 3 частини 1 статті 255 ЦПК України.

Ухвала суду мотивована тим, що під час підготовчого провадження судом встановлено, що сторони у справі ОСОБА_4 , ОСОБА_3 та малолітній ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , протягом усього часу перебування справи у суді проживають у Федеративній республіці Німеччина.

Крім того, Сімейним судом м. Зіген від 15 серпня 2024 року, яке набрало законної сили 07 липня 2025 року, право визначення місця проживання дитини ОСОБА_9 ІНФОРМАЦІЯ_2 тимчасово надано матері дитини ОСОБА_4 . В іншому випадку наразі залишається батьківська відповідальність. Також зазначено, що батько дитини або будь-яка інша особа, з якою перебуває дитина, зобов`язується негайно віддати дитину матері або особі, призначеній нею. Батькові дитини повідомлено, що у разі порушення обов`язку відповідно до розділу 89 Закону про провадження у сімейних справах і справах добровільної поведінки суд накладає адміністративний штраф у розмірі 25 000 євро та вирішено інші процесуальні питання.

Надалі Сімейним судом м. Зіген 24 жовтня 2024 року ухвалено остаточне рішення, яким остаточно підтверджено у межах проваження №15F1129/24 передачу матері права одноособового визначення місця проживання дитини, копія якого наявна у матеріалах справи та на яке посилається позивач за первинним позовом ОСОБА_4 у своєму клопотанні від 28 липня 2026 року.

Отже, з наявних у справі матеріалів слідує, що сторони та їх малолітній син після оголошення військового стану на території України постійно проживають на території Федеративної республіки Німеччина, де компетентним судом ухвалено рішення про визначення місця проживання дитини разом із матір`ю ОСОБА_4 .

Під час підготовчого засідання позивач за первинним позовом в обґрунтування своїх позовних вимог здебільшого посилалася на невиконання відповідачем за первинним позовом ОСОБА_3 рішення відповідного компетентного суду про повернення дитини матері для подальшого проживання з нею. Представниками відповідача за первинним позовом ОСОБА_3 в свою чергу не надано інформації про місце перебування дитини.

З наведеного вбачається, що спір про визначення місця проживання малолітньої дитини сторін вже вирішено (місце проживання дитини визначили із матір`ю), а підтримання ОСОБА_4 своїх позовних вимог у цій справі за своїм змістом є незгодою із невиконанням батьком дитини рішення суду Німеччини, яке має виконуватися уповноваженими на те органами Федеративної республіки Німеччина.

В апеляційній скарзі ОСОБА_3 , посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, просив ухвалу суд першїх інстанції скасувати, справу направити до суду першої інстанції для подальшого розгляду.

Вказував, що висновок суду першої інстанції про те, що «Сімейним судом м. Зіген 24 жовтня 2024 року ухвалено остаточне рішення, яким остаточно підтверджено у межах провадження №15F1129/24 передачу матері права одноособового визначення місця проживання дитини» не відповідає дійсним обставинам справи.

Так, дослідивши текст цього рішення викладений німецькою мовою, та його український переклад можна однозначно стверджувати про те, що рішення є тимчасовим заходом, а не остаточним рішенням. Німецький варіант рішення від 24 жовтня 2024 року містить напис «In der einstweiligen Anordnungssache», що перекладається як «У справі про забезпечення позову...» або «У справі про видачу тимчасового розпорядження...».

Наведене підтверджується і при подальшому дослідженні тексту рішення від 24 жовтня 2024 року: «…у заяві мати дитини просить у порядку тимчасового забезпечення позову передати їхню спільну дитину ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , а в подальшому зобовязати батька дитини відпустити спільну дитину на її виховання...»; «… Рішенням від 19.08.2024, зміст якої наводимо повністю, суд надав матері дитини відповідно до тогочасної заяви виключне право визначати місце проживання дитини… …. У листі від 30.09.2024 батько дитини зазначив, що не згоден з рішенням та просить його скасувати… Суд витлумачив це як клопотання про нове рішення щодо клопотання про тимчасове забезпечення позову після усного слухання».

Отже, рішення від 24 жовтня 2024 року не є рішенням по суті спору про визначення місця проживання дитини, а є повторним тимчасовим рішенням про забезпечення позову після усного слухання.

Саме тому воно не може вважатися таким, що остаточно вирішило спір між сторонами у розумінні пункту 3 частини 1 статті 255 ЦПК України, і не могло бути самостійною підставою для закриття провадження у справі №490/5108/22.

Вказує, що суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку, що «сторони та їх малолітній син після оголошення військового стану на території України постійно проживають на території Федеративної республіки Німеччина, де компетентним судом ухвалено рішення про визначення місця проживання дитини разом із матір`ю ОСОБА_4 ».

Рішення окружного суду м. Зігена не містять відомостей про встановлення юрисдикції, в той час як ОСОБА_10 заявою від 30.09.2024 року повідомляв суд про те, що з 2022 року у провадженні Центрального районного суду м. Миколаєва перебуває справа №490/5108/22 щодо визначення місця проживання ОСОБА_9 .

Тому рішення окружного суду м. Зігена в будь-якому випадку не можуть бути розцінені, як такі що остаточно вирішують питання опіки над ОСОБА_11 , а лише як тимчасові рішення в порядку вжиття невідкладних заходів і лише на час перебування ОСОБА_6 на території Німеччини.

Крім того, суд першої інстанції не дослідив предмет і підставу позову у справі 15F 1129/24, не зіставив їх із предметом і підставами первісного та зустрічного позовів у справі №490/5108/22, а постановив оскаржувану ухвалу виключно на підставі самого факту існування рішення у справі про тимчасове забезпечення позову, яким опіку над дитиною передано матері.

Апелянт вказує, що до вересня 2022 року малолітній ОСОБА_12 проживав разом із обома батьками. Наприкінці вересня 2022 року саме ОСОБА_4 без згоди та відома батька перемістила дитину з Італії (де сторони тимчасово перебували у зв`язку із повномасштабним вторгненням рф на Україну) до Федеративної Республіки Німеччина. Саме після цього дитина опинилася в іншому середовищі та стала проживати окремо від батька на деякий час.

Зазначає, що рішення німецького суду Familiengericht Siegen від 15.08.2024 не відображає актуального стану дитини, в тому числі зв`язків з батьками станом на 2024 рік. Рішення суду м. Зіген ухвалене 15.08.2024 році. Відтоді минуло фактично два роки. За цей час дитина: тривалий час проживає з батьком; пішла до першого класу; отримує українську освіту; навчається за договором із ТОВ «ОПТІМА», укладеним батьком 31.10.2025; успішно завершила перший навчальний рік; отримала численні подяки; є одним із найкращих учнів класу; має багато друзів у місці свого проживання з батьком; відвідує гімнастику; займається футболом; має сформований стабільний побут; має сформовані соціальні та освітні зв`язки; має стійкий емоційний зв`язок із батьком. Договір із ТОВ «ОПТІМА» був поданий батьком до суду ще 17.11.2025 року як доказ забезпечення освіти дитини з початку 2025/2026 навчального року.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_4 просила апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, ухвалу суду першої інстанції без змін, оскільки апеляційна скарга не містить доводів, які б спростовували висновки суду, а наведені аргументи фактично зводяться до до незгоди апелянта з ухваленим судовим рішенням.

Про дату, час та місце розгляд справи сторони та треті особи повідомлені належним чином, проте позивач та відповідач у судове засідання не з`явилися. Справу розглянуто за їх відстуності, що не суперечить приписам частини 1 статті 372 ЦПК України.

Представник відповідача за первісним позовом та позивача за зустрічним позовом ОСОБА_3 - адвокат Якименко М.М. апеляційну скаргу підтримав та просив про її задоволення.

Представник позивачки за первісним позовом та відповідачки за зустрічним позовом ОСОБА_4 - адвокат Пижик В.В. у судовому засіданні апеляційну скаргу не визнав, просив залишити її без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції залишити без змін.

Заслухавши доповідь судді - доповідача, представників сторін, перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню.

Зі змісту статті 367 ЦПК України вбачається, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до положень статті 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із вимогами частини 1 статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Таким вимогам закону оскаржуване рішення суду першої інстанції в повній мірі не відповідає.

Закриваючи провадження у справі, nуд першої інстанції виходив з того, що Сімейним судом м. Зіген 24 жовтня 2024 року у межах провадження №15F1129/24 ухвалено остаточне рішення, яким остаточно підтверджено передачу матері права одноособового визначення місця проживання дитини. Встановивши вказані обставини, суд першої інстанції вважав, що є підстави для закриття провадження у справі на підставі пункту 3 частини 1 статті 255 ЦПК України, оскільки набрало законної сили рішення з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

Проте такі висновки суду першої інстанції, є помилковими з огляду на таке.

Як вбачається із матеріалів та дослідивши тексти рішень викладені німецькою мовою, та їх український переклад, судом встановлено, що в Сімейному суді м. Зіген перебуває сімейна справа №15F1868/23 щодо малолітнього ОСОБА_5 ,2020 року народження, порушена на прохання батька який просив щотижневу альтернативну модель щодо організації контакту батька дитини з зазначеною дитиною.

Рішенням цього суду у цій справі 15 лютого 2024 року в межах провадження №15F1868/23 покладено прийняття рішення відповідно до поданої заяви на Управління у справах молоді (т.2 а.с.112-114). Більш того під час розгляду вказаної справи сторони повідомили окружний суд, що за бажанням матері, справа про визначення місця проживання дитини перебуває на розгляді у Центральному районному суді м. Миколаєва.

ОСОБА_4 звернулася до Сімейного суду м. Зіген із заявою в якій просила в тимчасовому порядку передати єдине право проживання спільної дитини їй, а в подальшому зобов`язати батька дитини віддати їй спільну дитину.

При цьому у заяві зазначала, що в Окружному суді м. Зіген перебуває справа №15F1868/23 порушена на прохання батька дитини, який просить щотижневу альтернативну модель щодо організації контакту батька з дитиною.

Відповідно до цієї постанови батько дитини 09 серпня 2024 року мав контакт з дитиною, заманив дитину в автомобіль і поїхав з ним. Де батько і дитина вона не знає.

Рішенням Сімейного суду м. Зіген від 15 серпня 2024 року в межах провадження №15F1129/24 у порядку тимчасового розпорядження через терміновість без попереднього слухання вирішено: право визначення місця проживання передати матері дитини для одноособового здійснення в рамках батьківського піклування над дитино ОСОБА_12 . В іншому випадку наразі залишається спільна батьківська відповідальність; батько дитини, а також будь-яка інша особа, з якою перебуває дитина зобов`язані негайно передати дитину матері дитини або у повноваженій особі. Вказане рішення підлягає виконанню судовим виконавцем (т.2 а.с.125-134).

Рішенням Сімейного суду м. Зіген від 24 жовтня 2024 року в межах провадження №15F1129/24 вирішено: опіку над дитиною ОСОБА_5 , 2020 року народження передати на одноосібне виконання матері дитини, батько дитини, а також будь-яка інша особа, з якою перебуває дитина зобов`язані негайно передати дитину матері дитини або уповноваженій особі.

Зважаючи на німецький варіант рішення від 24 жовтня 2024 року, який містить напис «In der einstweiligen Anordnungssache», що перекладається як «У справі про забезпечення позову...» або «У справі про видачу тимчасового розпорядження...», згідно із засвідченим перекладом на українську мову цей напис перекладено: «у справі про тимчасове забезпечення позову». У сімейному праві Німеччини справа у тимчасовому порядку (напис «In der einstweiligen Anordnungssache) - це прискорений судовий процес для винесення тимчасового рішення у невідкладних ситуаціях, коли інтереси дитини потребують негайного захисту, а очікування результатів звичайного (основного) судового процесу може їй зашкодити. Вказане рішенні ухвалюється у відповдіності о із параграфом 49 Закону про процедуру в сімейних справах і справах добровільної юрисдикції.

За змістом пункту 3 статті 7 цієї Конвенції органи іноземної держави, у якій утримується дитина, можуть вживати лише таких невідкладних заходів згідно зі статтею 11, які є необхідними для захисту дитини. Такі заходи, вжиті згідно з пунктом 1 статті 11 Конвенції про юрисдикцію стосовно дитини, яка має звичайне місце проживання в Україні, припиняються як тільки її органи (зокрема суди у спорі про визначення місця проживання дитини) вжили заходів, яких потребує ситуація (пункт 2 статті 11 цієї Конвенції).

Отже, вищенаведене свідчить про те, що рішення Сімейного суду м. Зіген від 24 жовтня 2024 року у справі №15F1129/24 відповідно до якого опіку над малолітнім ОСОБА_5 передано матері, не є остаточним рішенням у спорі між сторони, а є лише тимчасовим рішенням, яким прийнято невідкладні заходи для захисту дитини, та діє до вирішення спору по суті.

Тоді як у справі, яка переглядається відповідно до вимог статті 160 СК України позивач ОСОБА_4 просила визначити місце проживання дитини з нею, а відповідач ОСОБА_3 за зустрічним позовом просив визначити місце проживання дитини з ним.

Приймаючи до уваги вищевикладене рішення Сімейного суду м. Зіген від 24 жовтня 2024 року не остаточним рішенням по суті спору про визначення місця проживання дитини, а є повторним тимчасовим рішенням про забезпечення позову після усного слухання.

Отже, суд першої інстанції, закриваючи провадження у цій справі, не дослідив предмет і підстави справи №15F1129/24 , не зіставив з предметом і підставми первісного та зустрічного позову у цій справи, а фактично ототожнив прийняті судом іноземної держави заходи забезпечення позову з вирішення спору по суті, не встановивши належним чином правову природу рішення Сімейного суду м.Зіген.

Такий підхід є помилковим, оскільки преюдиційному значенню рішення суду та забороні повторного розгляду тотожного спору підлягає саме тотожний спір, а не будь-який спір між тими самими сторонами щодо того самого предмету, а тим паче рішення про тимчасові заходи забезпечення позову.

Зважаючи на викладене, апеляційний суд приходить до висновку, що справа, яка переглядається, та рішення Сімейного суду м. Зіген від 24 жовтня 2024 року у справі №15F1129/24 не тільки є не тотожними, це взагалі два різних процесуальних інститути у судочинстві, які мають абсолютно різне призначення та правові наслідки.

За таких обставин, висновок суду першої інстанції про наявність передбачених пунктом 3 частини 1 статті 255 ЦПК України підстав для закриття провадження у цій справі є передчасним та ґрунтується на неправильному застосуванні норм процесуального права.

Конституційний Суд України у Рішенні № 9-зп від 25 грудня 1997 року зазначив, що частина перша статті 55 Конституції України містить загальну норму, яка означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобов`язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв чи скарг, які відповідають встановленим законом вимогам, є порушенням права на судовий захист, яке відповідно до статті 64 Конституції України не може бути обмежене. Таким чином, положення частини першої статті 55 Конституції України закріплює одну з найважливіших гарантій здійснення як конституційних, так й інших прав та свобод людини і громадянина.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України № 6-зп від 25 листопада 1997 року Головним обов`язком держави, згідно зі статтею 3 Конституції України, є утвердження і забезпечення прав і свобод людини. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (стаття 8 Конституції України).

Так, у справі "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. the United Kingdom, заява №4451/70, пункти 28-36) Європейським судом з прав людини було визначено, що право на доступ до суду є одним з аспектів права на суд згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції. У цій справі Суд визнав право на доступ до суду як невід`ємний аспект гарантій, закріплених у статті 6, пославшись на принципи верховенства права та недопущення свавілля, покладені в основу більшості положень Конвенції. Разом з тим, право на доступ до суду повинно бути "практичним та ефективним", а не "теоретичним чи ілюзорним" (рішення у справі "Беллє проти Франції" (Bellet v. France), заява № 13343/87, пункт 36). Це міркування набуває особливої актуальності у контексті гарантій, передбачених статтею 6, з огляду на почесне місце, яке в демократичному суспільстві посідає право на справедливий суд (рішення у справі "Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам II проти Німеччини" (Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany ), [ВП] заява № 42527/98, пункт 45 та рішення у справі "Парафія греко-католицької церкви в м. Лупені та інші проти Румунії", (Lupeni Greek Catholic Parish and others v. Romania), [ВП] заява № 76943/11, пункти 84, 86).

Доводи апеляційної скарги викладені у пункті VIII на висновки суду апеляційної інстанції не впливають, оскільки підлягають з`ясуванню при ухваленні рішення суду по суті заявлених сторонами вимог.

Отже, доводи апеляційної скарги спростовують висновки суду першої інстанції, викладені в ухвалі від 03 серпня 2026 року та є підставами для її скасування і направлення справи до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Керуючись статтями 367, 374, 379, 381, 382 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Ухвалу Центрального районного суду м. Миколаєва від 03 серпня 2026 року скасувати, справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Постанова набирає законної сили з дня ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених статтею 389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складання її повного тексту.

Головуючий Ж.М. Яворська

Судді Т.М. Базовкіна

Л.М. Царюк

Повний текст постанови складено 30 жовтня 2026 року.