Постанова від 26 жовтня 2026 р. у справі №478/1557/25 — Миколаївський апеляційний суд

27.10.26

22-ц/812/1728/26

Провадження № 22-ц/812/1728/26

ПОСТАНОВА

Іменем України

27 жовтня 2026 року м. Миколаїв

справа № 478/1557/25

Миколаївський апеляційний суд у складі:

головуючого Коломієць В.В.

суддів Круглікової А.В., Серебрякової Т.В.,

із секретарем судового засідання Повертайленко Ю.В.

переглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області, про визнання недійсною та скасування технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі, скасування запису про внесення відомостей до Державного земельного кадастру, усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Казанківського районного суду Миколаївської області, ухвалене 17 червня 2026 року під головуванням судді Томашевського О.О., повне судове рішення складено цього ж дня,

У С Т А Н О В И В:

У грудні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсною та скасування технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі, скасування запису про внесення відомостей до Державного земельного кадастру, усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою.

Позивач зазначав, що йому на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_3 належить земельна ділянка площею 8,2875 га з кадастровим номером: 4823681100:04:000:0030, що розташована на території Весело-Балківської сільської ради Казанківської територальної громади Баштанського району, право власності на яку зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Як вказав позивач, 10 жовтня 2024 року він дізнався, що відповідачем ОСОБА_2 , який є власником сусідньої земельної ділянки з кадастровим номером: 4823681100:04:000:0118, було самовільно та незаконно придбано мітки меж його земельної ділянки та зорано частину ділянки. Як стверджує ОСОБА_1 , відповідач у 2020 році підробив підпис ОСОБА_3 і переробив технічну документацію своєї земельної ділянки з метою незаконного збільшення її розміру та на підставі нової технічної документації було внесено зміни про відомості координат поворотних точок меж його земельних ділянок, в результаті чого утворився перетин їхніх земельних ділянок.

Позивач вказує, що ні він особисто, ні ОСОБА_3 не погоджували з відповідачем межі ділянки та не підписували акт погодження меж відповідачу, а відповідач не повідомляв їх про внесення змін до відомостей про поворотні точки меж земельних ділянок в натурі, також у складеній технічній документації не вказано дату складання ситуаційного плану та проведення зйомки на місцевості, відсутній план розміщення суміжних земельних ділянок, що є фактичним порушенням розробки документації. У травні 2025 року ним було замовлено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж власної земельної ділянки відповідно до плану розпаювання земельних ділянок на даному масиві та відповідно до кадастрового плану земельних ділянок з виправленням відомостей про координати поворотних точок меж своєї земельної ділянки та виправленням відомостей про координати поворотних точок меж суміжних земельних ділянок, які належать іншим власникам, згідно якої підтверджено правильність реєстрації належної позивачу земельної ділянки плану розпаювання земельних ділянок масиву та з урахуванням плану розташування земельних ділянок на даному масиві, який був розпайований у 2001 році, про що зазначено у державних актах про право власності на земельні ділянки. Як зазначає ОСОБА_1 , це свідчить про невідповідність відомостей про координати поворотних точок меж земельної ділянки, яка належить відповідачу, яку той збільшив шляхом заволодіння частиною земельної ділянки позивача.

ОСОБА_1 вказує, що з відповідей Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області вбачається, що існує накладення меж земельних ділянок на 5,3844%, що складає 0,45 га від площі земельної ділянки з кадастровим номером: 4823681100:04:000:0030, яка належить йому, у зв`язку з невідповідністю місця розташування (нанесення на кадастрову карту) земельної ділянки з кадастровим номером: 4823681100:04:000:0118, яка належить відповідачу.

Позивач також зазначає, що при проведенні судової земельно-технічної експертизи, призначеної судом у іншій справі за його позовом до ОСОБА_2 про звільнення самовільно зайнятої відповідачем земельної ділянки, було встановлено, що фактичне розташування земельної ділянки та відомості про координати меж земельної ділянки ОСОБА_2 не співпадають з фактичним положенням земельної ділянки і не відповідають плану розпаювання та державного акту, а координати меж земельної ділянки відповідача не відповідають розробленій технічній документації відповідача від 2020 року.

Посилаючись на викладене позивач просить: визнати недійсною та скасувати технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) на земельну ділянку з кадастровим номером: 4823681100:04:000:0118 (відповідача), яка була виготовлена в 2020 році ФОП ОСОБА_4 ; визнати незаконним та скасувати запис Державного кадастрового реєстратора Держгеокадастру від 2020 року, щодо внесення та виправлення відомостей про координати поворотних точок меж земельної ділянки з кадастровим номером: 4823681100:04:000:0118, які було внесено на підставі вищевказаної технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) на земельну ділянку з кадастровим номером: 4823681100:04:000:0118; зобов`язати відповідача не чинити йому перешкоди у користуванні земельною ділянкою з кадастровим номером: 4823681100:04:000:0030, усунувши порушення прав, шляхом приведення (встановлення) меж земельної ділянки відповідача у відповідність.

У відзиві на позовну заяву представника ОСОБА_2 – адвокат Задерецький В.А. - просив відмовити у задоволенні позову. Звертав увагу, що позивач через особисті неприязні відносини до відповідача стверджує про перетин земельних ділянок та підробку відповідачем документів. Між тим із наданої позивачем відповіді ГУ Держгеокадастру від 22 травня 2025 року слідує, що відомості про координати поворотних точок меж земельної ділянки позивача з кадастровим номером: 4823681100:04:000:0030 були виправлені і внесені 04 травня 2025 року до Державного земельного кадастру за заявою позивача, у зв`язку з чим відбувся перетин меж даної земельної ділянки та частини земельної ділянки відповідача з кадастровим номером 4823681100:04:000:0118. До 2025 року вказані земельні ділянки не мали перетинів їх меж. Крім того представник відповідача зазначав, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами невідповідності технічної документації із землеустрою щодо земельної ділянки відповідача вимогам законодавства з питань землеустрою та доказів необхідності зобов`язання відповідача не чинити перешкоди у користування земельною ділянкою позивача.

Рішенням Казанківського районного суду Миколаївської області від 17 червня 2026 року, з урахуванням ухвали про виправлення описки від 04 серпня 2026 року, в задоволенні позову відмовлено. Вказане рішення мотивовано тим, що позивачем обрано неналежний та неефективний спосіб захисту, а тому відсутні підстави для задоволення позовних вимог.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просив рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким позов задовольнити. Також просить стягнути судові витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 15000 грн.

Апелянт зазначав, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що заявлені ним позовні вимоги в частині скасування технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) на земельну ділянку відповідача, яка була виготовлена ФОП ОСОБА_4 в 2020 році, не призведуть до відновлення його прав та інтересів. Так, судом першої інстанції не було взято до уваги, що технічна документація із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) відповідача була складена з грубим порушенням п. 6 , ч. 2, ст. 198 ЗК України, ст. 21 Закону України «Про Державний земельний кадастр», пунктів 69, 118 та 121 Порядку ведення Державного земельного кадастру. Судом першої інстанції також не було взято до уваги висновок земельно -технічної експертизи №СЕ-19/115-25/15870-ЗТ від 06.01.2026 року, проведеної у іншій справі за його позовом до ОСОБА_2 , яким встановлено, що фактичне розташування земельної ділянки, яка належить ОСОБА_2 , не відповідає відомостям про координати меж земельної ділянки, які зазначені в розробленій технічній документації із землеустрою щодо встановлення меж даної земельної ділянки в натурі (на місцевості). Суд першої інстанції не розмежував відмінність понять «проєкт землеустрою щодо відведення земельних ділянок» та «технічна документація із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості)», відповідну правову позицію відносно чого викладено у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 08 серпня 2019 року у справі №820/3656/17, від 11 грудня 2019 року у справі № 314/6175/16-а. Апелянт зазначає, що суд першої інстанції, пославшись на правові висновки Великої Палати Верховного Суду від 22 січня 2025 року у справі № 446/478/19, хибно вважав про необхідність заявлення віндикаційного позову. На думку ОСОБА_1 , його позовна вимога про скасування технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості ), складеної на земельну ділянку відповідача, обґрунтовано містить елементи негаторного позову, такими ж класичними способами (негаторний захист) є інші заявлені ним позовні вимоги і це є належним способом захисту його прав, оскільки право власності на його земельну ділянку не припинилося, але суміжна ділянка накладається на межі його земельної ділянки, що створює йому перешкоди у користуванні. Також апелянт зазначає, що суд в порушення процесуальних норм прийняв до справи відзив відповідача на позовну заяву, поданий з пропуском строку на його подання, без підпису, без додатків, без доказів повноважень адвоката Задерецького В.А. на представництво інтересів відповідача, та клопотання відповідача, до яких не було додано доказів направлення цього клопотання сторонам. Також, судом першої інстанції було задоволено клопотання представника відповідача про відкладення розгляду справи, до якого не було надано доказів на підтвердження поважності причин та підстав неявки представника відповідача. Судом не вжито жодних заходів до відповідача за невиконання ухвали суду, якою на нього було покладено обов`язок та витрати з метою залучення свідка.

Також апелянтом до суду апеляційної інстанції були надані копії: податкового повідомлення ГУ ДПС у Миколаївській області щодо нарахування позивачу земельного податку з платіжними інструкціями про його сплату, витягу з ДЗК про земельну ділянку 4823681100:04:000:0030 від 18.11.2025 року та відповіді ГУ ДЗК у Миколаївській області від 06.03.2026 на заяву ОСОБА_1 від 01.03.2026.

Відповідач та третя особа правом на подачу відзиву на апеляційну скаргу не скористалися.

В судове засідання до суду апеляційної інстанції учасники справи не з`явились, про дату, час і місце судового засідання належним чином повідомлені. Від позивача надійшла заява про розгляд справи у його відсутність та без участі його представника, також він зазначив, що підтримує доводи і вимоги апеляційної скарги. Від представника відповідача – адвоката Задерецького В.А. – також надійшла заява про розгляд справи за відсутності ОСОБА_2 та його представника. У вказаній заяві представник просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.

Вирішуючи клопотання апелянта про долучення до матеріалів справи копії: податкового повідомлення ГУ ДПС у Миколаївській області щодо нарахування позивачу земельного податку з платіжними інструкціями про його сплату, витягу з ДЗК про земельну ділянку 4823681100:04:000:0030 від 18.11.2025 року та відповіді ГУ ДЗК у Миколаївській області від 06.03.2026 на заяву ОСОБА_1 від 01.03.2026 колегія суддів дійшла наступного.

Так, обґрунтовуючи надання цих документів до суду апеляційної інстанції, ОСОБА_1 посилався на те, що вони підтверджують його право власності і володіння земельної ділянки 4823681100:04:000:0030, а оскільки податкові повідомлення отримані ним після судового рішення, він не міг надати їх до суду першої інстанції.

Відповідно до частин другої, третьої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 43 ЦПК України учасники справи мають право подавати докази, яке у взаємозв`язку з положеннями статті 44 цього Кодексу повинно використовуватись добросовісно, а не всупереч завданню судочинства. Отже, учасники справи зобов`язані подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази.

Випадки дослідження апеляційним судом нових доказів можуть бути, зокрема, такими:

докази існували на час розгляду справи в суді першої інстанції, але особа, яка їх подає до апеляційного суду, не знала і не могла знати про їх існування;

докази існували на час розгляду справи в суді першої інстанції і учасник процесу знав про них, однак з об`єктивних причин (незалежних від нього) не міг надати їх до суду;

суд першої інстанції помилково виключив із судового розгляду надані учасником процесу докази, що могли мати значення для справи;

суд першої інстанції необґрунтовано відмовив учаснику процесу в дослідженні доказів, що могли мати значення для справи (необґрунтовано відмовив у призначенні експертизи, витребуванні доказів, коли їх подання суду для нього становило певні труднощі тощо);

наявні інші поважні причини їх ненадання до суду першої інстанції, де відсутні умисел чи недбалість особи, яка їх подає, або вони не досліджені цим судом внаслідок інших процесуальних порушень.

Аналогічні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 24 липня 2024 року у справі № 646/857/18 (провадження № 61-5330св24).

Верховний Суд у постанові від 07 липня 2021 року у справі № 509/4286/16-ц зазначав, що така обставина, як відсутність існування доказів на момент прийняття рішення суду першої інстанції, взагалі виключає можливість прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів у порядку статті 367 ЦПК України незалежно від причин неподання позивачем таких доказів. Навпаки, саме допущення такої можливості судом апеляційної інстанції матиме наслідком порушення вищенаведених норм процесуального права, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якого є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже системність та послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів.

З огляду на викладене колегія суддів не вбачає підстав для задоволення клопотання апелянта про долучення до матеріалів справи наданих ним доказів.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню із наступних підстав.

Судом встановлено і підтверджується матеріалами справи, що позивач ОСОБА_1 є власником земельної ділянки з кадастровим номером: 4823681100:04:000:0030, площею 8,2875 га, з цільовим призначенням – для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована: Миколаївська область, Баштанський район, Казанківська селищна рада, що підтверджується копіями свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 12.12.2023 року, Витягом з Державного реєстру речових прав від 12.12.2023 року № 358085207 (т. 1 а.с. 14). Вказану земельну ділянку було успадковано позивачем після смерті ОСОБА_3 , якій дана земельна ділянка належала на підставі Державного акту на право приватної власності на землю, виданого рішенням Веселобалківської сільської ради народних депутатів від 15.05.2001 року № 171/21 (т. 1 а.с. 16).

Відповідач ОСОБА_2 є власником двох земельних ділянок, загальною площею 8,29 га, розташованої на території Веселобалківської сільської ради Казанківського району Миколаївської області, що підтверджується копією Державного акту на право приватної власності на землю, виданого рішенням Веселобалківської сільської ради народних депутатів від 28.12.2001 року, зокрема земельної ділянки, з кадастровим номером: 4823681100:04:000:0118, площею 2,8361 га, та Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 05.07.2019 року № 172705754 (т. 1 а.с. 61).

У 2020 році відповідачу було складено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), площею 2,8361 га зі змісту якої вбачається наступне. Так, з пояснювальної записки до технічної документації вбачається, що земельна ділянка, площею 2,8361 га від А до Б межує із земельною ділянкою з кадастровим номером: 4823681100:04:000:0030, яка належить ОСОБА_3 , а від Б до А землі належать до державної власності. Згідно технічного завдання, кінцевим результатом робіт є відновлення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та закріплення їх межовими знаками. Як вбачається з технічної документації, за результатами проведення відновлення меж земельних ділянок було визначено межові знаки, які встановлено: у точці 1 на перетині землеволодіння ОСОБА_3 та землі державної власності не надані у власність або користування; у точці 2 на перетині землі державної власності не наданні у власність або користування та землеволодіння ОСОБА_3 ; у поворотній точці 3 на землях державної власності не наданої у власність або користування; у поворотній точці 4 на землях державної власності не наданої у власність або користування. Згідно акту прийомки – передачі межових знаків на зберігання б/н та б/д, у присутності власників земельної ділянки ОСОБА_2 та ОСОБА_3 межі земельної ділянки з кадастровим номером: 4823681100:04:000:0118 були закріплені в натурі (на місцевості) межовими знаками у кількості 4-х штук. Межові знаки визначені за координатами, які вказані у Кроках межових знаків. Акт містить підписи виконавця робіт та власників земельних ділянок ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (т. 1 а.с. 62-73).

У 2025 році позивачу було складено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), площею 8,2875 га зі змісту якої вбачається наступне. Так, з пояснювальної записки до технічної документації вбачається, що технічна документація розробляється з метою внесення (виправлення внесених) відомостей про земельну ділянку до Державного земельного кадастру відповідно до Витягу з Державного реєстру речових прав № 358085207 від 12.12.2025 року. Земельна ділянка позивача межує: із земельною ділянкою ОСОБА_2 (4823681100:04:000:0118) з північної сторони; із землями загального користування (польова дорога) зі східної сторони; із земельною ділянкою ОСОБА_3 (4823681100:04:000:0033) з південної сторони; із земельною ділянкою загального користування (польова дорога) із західної сторони. Акт погодження меж земельної ділянки 4823681100:04:000:0030 із суміжними землевласниками та/або землекористувачами від 23 05.2025 року підписаний ОСОБА_3 , проте підпису ОСОБА_2 не містить (а.с. 18-60).

З відповіді Головного управління Держгеокадастру у Миколаївської області 22.05.2025 року № Г-124/1-160/6-25 вбачається, що у Державному земельному кадастрі наявні відомості про земельні ділянки з кадастровими номерами: 4823681100:04:000:0115, 4823681100:04:000:0117, 4823681100:04:000:0116, 4823681100:04:000:0119, 4823681100:04:000:0118, зареєстровані на підставі технічних документацій із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок у 2018 році. У 2020 році у відомості про дані земельні ділянки вносились виправлення про координати поворотних точок меж земельних ділянок на підставі технічної документації. 04.05.2025 року на підставі заяви ОСОБА_1 внесені виправлені відомості про координати поворотних точок меж земельної ділянки 4823681100:04:000:0030. У результаті чого, наявний перетин меж даної земельної ділянки та частини земельної ділянки 4823681100:04:000:0118 (т. 1 а.с. 74-75).

З відповіді Державної служби з питань геодезії, картографії та кадастру від 01.08.2025 року на звернення ОСОБА_1 слідує, що координати поворотних точок меж земельних ділянок з кадастровими номерами: 4823681100:04:000:0115, 4823681100:04:000:0116, 4823681100:04:000:0117, 4823681100:04:000:0118 та 4823681100:04:000:0119 відповідають координатам поворотних точок меж, які зазначені у технічній документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) розробленої ФОП ОСОБА_4 , на підставі яких були внесені виправлені відомості до Державного земельного кадастру про координатам поворотних точок меж зазначених ділянок у 2020 році. На теперішній час координатам поворотних точок меж земельної ділянки 4823681100:04:000:0030 відповідають координати поворотних точок меж, які зазначені у технічній документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), розробленої ФОП ОСОБА_5 (т. 1 а.с. 80-81).

За інформацією Державного земельного кадастру державна реєстрація земельної ділянки 4823681100:04:000:0030 була проведена 06.11.2013 на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), розробленої ФОП ОСОБА_5 22.07.2013 року.

Як зазначено у копії висновку експертизи від 06.01.2026 року № СЕ-19/115-25/15870-ЗТ, що була проведена у цивільній справі № 478/190/25 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про звільнення самовільно зайнятої частини земельної ділянки (на теперішній час справа перебуває на розгляді у Казанківському районному суді Миколаївської області), має місце накладання земельної ділянки з кадастровим № 4823681100:04:000:0118 на земельну ділянку з кадастровим № 4823681100:04:000:0030, площа накладання становить 0,44623 га. Як було встановлено експертом, межі відведення земельної ділянки з кадастровим № 4823681100:04:000:0118 згідно матеріалів топографо-геодезичних вишукувань не співпадають з фактичним положенням. Фактично земельна ділянка зміщена та накладається на сусідню ділянку з кадастровим № 4823681100:04:000:0030. По матеріалам з бази ДЗК земельна ділянка з кадастровим № 4823681100:04:000:0118 має зміщення відносно кута в північно-західному напрямку на 7,09 м. по осі X, 7,26 по осі У, в північно-східному куті 7,68 м. по осі X.

Відмовляючи у задоволенні позову з підстав обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту, суд першої інстанції виходив з того, що сторони є власниками земельних ділянок, їх право власності на ці земельні ділянки зареєстровані в Державному реєстрі речових прав, дані земельні ділянки зареєстровані в Державному земельні кадастрі та спір між сторонами виник внаслідок часткового накладання меж земельної ділянки 4823681100:04:000:0030 і земельної ділянки 4823681100:04:000:0118. За такого належним способом захисту права позивача може бути віндикаційний позов про витребування тієї частини земельної ділянки, відносно якої існує спір (накладення ділянки суміжного користувача).

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду.

Так, у відповідності до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором (пункт 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 923/466/17 (провадження № 12-89гс19)).

Способами захисту суб`єктивних прав є закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.5), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 90), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (пункт 68).

Тобто це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункт 14) та від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункт 40)).

Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог (частина перша статті 13 ЦПК України).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14 (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 (пункт 55) та ін.).

Отже, спосіб захисту повинен відповідати змісту порушеного права та природі спірних правовідносин.

Обрання позивачем неналежного або неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові незалежно від інших встановлених судом обставин (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19(пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (пункт 54), від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19 (пункт 99), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 76), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 155)).

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений.

Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду, якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Отже, належним способом захисту права особи, яка позбавлена володіння земельною ділянкою, є віндикаційний позов.

У справі, яка переглядається в апеляційному порядку, позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з метою захисту належного йому майнового права щодо належної йому на праві власності земельної ділянки, посилаючись на те, що на його земельну ділянку накладається земельна ділянка відповідача, що, як вказує позивач, відбулось внаслідок самовільного збільшення відповідачем його земельної ділянки на підставі складеної на його замовлення технічної документації у 2020 році, на підставі якої у Державному земельному кадастрі була проведена державна реєстрація земельної ділянки ОСОБА_2 з встановленими межами, які перетинаються з межами ділянки позивача.

У пункті 145 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 січня 2025 року у справі № 446/478/19 (провадження № 14-90цс23) зазначено, що "[…] у спорах з подібними обставинами належним способом захисту є віндикаційний позов про витребування частини земельної ділянки, що накладається".

У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що "витребування як належний спосіб захисту у цій справі не може бути застосовано щодо всієї земельної ділянки площею 0,1259 га, така вимога може розглядатися тільки щодо тієї частини земельної ділянки, що накладається на смугу відведення залізниці. Для вирішення подібних спорів земельна ділянка (підстави для витребування якої наявні - тобто така земельна ділянка накладається на смугу відведення залізниці) має бути ідентифікована, зокрема, шляхом визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі (стаття 15 Закону України "Про Державний земельний кадастр"). Тому в контексті обставин цієї справи та заявлених позовних вимог належним (правомірним) способом захисту може бути позов речово-правового характеру, зокрема віндикаційний позов про витребування тієї частини земельної ділянки, що належить на праві постійного користування АТ "Укрзалізниця" та накладається на земельну ділянку, що знаходиться у власності Особи".

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду 05 листопада 2025 року у справі № 370/1339/19, від 11 лютого 2026 року у справі № 367/4050/20, від 29 квітня 2026 року у справі № 362/5769/23, від 06 травня 2026 року у справі № 720/1635/22.

При цьому у постанові від 29 квітня 2026 року у справі № 362/5769/23 Верховний Суд звертав увагу на помилковість висновку суду, який вважав, що перешкода, яка виникла у позивача та порушує її право на безперешкодне користування належною їй земельною ділянкою, має технічний характер та може бути усунена шляхом внесення змін до технічних документацій сторін, чи однієї з них, після отримання висновків спеціалістів із земельно-технічних питань, проведених на основі огляду земельних ділянок на місцевості в натурі, оскільки фактично ефективним способом захисту прав позивачки за встановлених у справі обставин є порушення перед судом вимоги про витребування саме тієї частини земельної ділянки, яка на думку ОСОБА_3 належить їй, але незаконно зареєстрована за ОСОБА_4 (пункт 71).

Приписами частини четвертої статті 263 ЦПК України встановлено, що при виборі і застосування норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

За такого, виходячи з обставин справи, що є предметом апеляційного перегляду, належним способом захисту є позов речово-правового характеру, а саме віндикаційний позов про витребування тієї частини земельної ділянки, право на яку захищає позивач ОСОБА_1 та накладається на земельну ділянку, що знаходиться у власності відповідача ОСОБА_2 .

З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що заявлені ОСОБА_1 позовні вимоги про визнання недійсною та скасування технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) на земельну ділянку з кадастровим номером: 4823681100:04:000:0118 (відповідача), яка була виготовлена в 2020 році ФОП ОСОБА_4 , визнання незаконним та скасування запису Державного кадастрового реєстратора щодо внесення та виправлення відомостей про координати поворотних точок меж земельної ділянки відповідача, які було внесено на підставі вищевказаної технічної документації із землеустрою, та зобов`язання відповідача не чинити йому перешкоди у користуванні земельною ділянкою з кадастровим номером: 4823681100:04:000:0030, усунувши порушення прав шляхом приведення (встановлення) меж земельної ділянки відповідача у відповідність – не відповідають природі спірних правовідносин, та обґрунтовано відмовив у задоволенні позову з підстав обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав.

Зважаючи на вищезазначене доводи позивача в апеляційні скарзі про те, що саме негаторний позов є належним способом захисту у спірних правовідносинах, а заявлені ним позовні вимоги є належним способом захисту його прав, - не можуть бути прийняті до уваги, оскільки обраний позивачем спосіб захисту не відповідає характеру спірних правовідносин.

При цьому слід ураховувати, що неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин, а оцінка доводам позивача щодо порушення його права (інтересу) (вирішення спору по суті) має надаватися лише за належною вимогою (постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року в справі № 378/596/16-ц, від 15 вересня 2022 року в справі № 910/12525/20, постанова Верховного Суду від 05 листопада 2025 року в справі № 370/1339/19 ).

Щодо посилань апелянта у додаткових поясненнях на те, що суд мав би застосувати принцип jura novit curia (суд знає закони), то слід зазначити наступне.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.

Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів.

Таким чином, суд не може вийти за межі позовних вимог та всупереч принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову.

У рішенні ЄСПЛ "Гусєв проти України" від 14 січня 2021 року (скарга № 25531/12) було констатовано порушення права на справедливий суд через зміну судом правової кваліфікації позову, що призвело до відмови в його задоволенні. Європейський суд з прав людини вказав на відсутність чітких підстав для зміни правової кваліфікації позову апеляційним судом. До того ж унаслідок перекваліфікації в позові було відмовлено. Заявнику безпідставно не надали можливості подати відповідні докази та аргументи з огляду на зміну правової кваліфікації. Такі дії суду суперечать вимогам статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливості цивільного провадження, принципу змагальності судового процесу.

Отже, застосування принципу jura novit curia не є безмежним, оскільки, перекваліфіковуючи позов за цим принципом, суд може порушити право на справедливий суд як щодо відповідача, так і щодо позивача. У таких умовах слід зважати на принцип змагальності та рівності сторін.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції безпідставно прийняв та приєднав до матеріалів відзив відповідача на позовну заяву, оскільки він поданий з пропуском строку, не заслуговують на увагу.

Так, ухвалою суду від 11 березня 2026 року суд першої інстанції вирішив продовжити строки на подання відзиву відповідачем, прийнявши відзив та приєднавши його до матеріалів справи, враховуючи, що представник відповідача був залучений до участі у справі на підставі договору про надання правової допомоги із відповідачем лише 24 січня 2026 року, що об`єктивно встановлювало причини несвоєчасного подання відзив до суду у строки встановлені ухвалою суду.

Відповідно доводи апелянта щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального права є безпідставними.

Твердження, що вказаний відзив на позовну заяву не був підписаний не мав додатків, не було додано повноваження адвоката Задерецького В.А. на представництво інтересів відповідача, - спростовуються змістом відзиву на позовну заяву з додатками, який міститься в матеріалах справи.

Щодо посилань апелянта на те, що до клопотань представника відповідача від 24.02.2026 та від 11.03.2026 року, в порушення ч. 5 ст. 49 ЦПК України не додано доказів направлення такого клопотання іншим учасникам справи, але судом їх було не було повернуто, та що судом задоволено клопотання представника відповідача про відкладення розгляду справи, до якого не було надано доказів на підтвердження поважності причин та підстав неявки представника відповідача, то вищевказані процесуальні порушення відповідно до вимог ч. 2, ч. 3 статті 376 ЦПК України не призвело до неправильного вирішення справи та не є обов`язковою підставою для скасування оскаржуваного судового рішення.

Доводи апелянта, що судом не вжито жодних заходів до відповідача за невиконання ухвали суду, якою покладено обов`язок та витрати з метою залучення свідка, не заслуговують на увагу, оскільки зі змісту оскаржуваного рішення суду вбачається, що від допиту свідків сторона відповідача відмовилась в ході судового розгляду і позивач цього не заперечував.

Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в світлі конкретних обставин справи (справа «Проніна проти України», рішення ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, справа «Серявін та інші проти України» рішення ЄСПЛ від 10 лютого 2010 року»).

Колегією суддів враховано таку усталену практику Європейського суду з прав людини, що дозволяє судам вищих інстанцій підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

У цілому доводи апеляційної скарги не спростовують встановлених у справі фактичних обставин та висновків, обґрунтовано викладених у мотивувальній частині оскаржуваного рішення.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів позивача та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду першої інстанції, апеляційний суд вважає, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи викладене, оскільки апеляційна скарга не містить доводів, які б спростовували висновки суду першої інстанції чи доводили би порушення ним норм матеріального права чи процесуального законодавства, які призвели до неправильного вирішення справи, або є обов`язковою підставою для скасування судового рішення, то апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.

З огляду на результати апеляційного перегляду справи та відповідно до положень частин першої, другої статті 141 ЦПК України відсутні підстави для відшкодування позивачу понесених ним судових витрат.

Керуючись ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Казанківського районного суду Миколаївської області від 17 червня 2026 року – залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання її повного тексту.

Головуючий В.В. Коломієць

Судді А.В. Круглікова

Т.В. Серебрякова

Повна постанова складена 30 жовтня 2026 року