Постанова від 26 жовтня 2026 р. у справі №140/12133/24 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 жовтня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 140/12133/24 пров. № А/857/48950/26

Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів:

головуючого судді Шавеля Р.М.,

суддів Глушка І.В. та Глазька С.М.,

з участю секретаря судового засідання - Нагибайло Т.О.,

а також сторін (їх представників):

від відповідача - Бугайов В.В.;

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Львові у режимі відеоконференції апеляційну скаргу представника адвоката Машевської Любові Андріївни, діючої на підставі ордеру на надання правничої допомоги від імені та в інтересах ОСОБА_1 , на ухвалу Волинського окружного адміністративного суду від 31.08.2026р. про відмову у встановленні судового контролю за виконанням судового рішення в адміністративній справі за позовом представника адвоката Машевської Любові Андріївни, діючої на підставі ордеру на надання правничої допомоги від імені та в інтересах ОСОБА_1 , до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання нарахувати і виплатити індексацію грошового забезпечення, провести перерахунок і виплату грошового забезпечення, допомоги на оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань із застосуванням розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом (суддя суду І інстанції: Костюкевич С.Ф., час та місце постановлення ухвали суду І інстанції: 31.08.2026р., м.Луцьк; дата складання повної ухвали суду І інстанції: не зазначена),-

В С Т А Н О В И В:

Оскаржуваною ухвалою Волинського окружного адміністративного суду від 31.08.2026р. у задоволенні заяви представника позивача про встановлення судового контролю в справі № 140/12133/24 відмовлено (Т.2, а.с.217-220).

Не погодившись із вказаною ухвалою, її оскаржила представник адвокат Машевська Л.А., діюча на підставі ордеру на надання правничої допомоги від імені та в інтересах ОСОБА_1 , яка в апеляційній скарзі просить судову ухвалу скасувати та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду заяви про встановлення судового контролю за виконанням рішення, покликаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що призвело до помилкового вирішення заяви в порядку ст.382 КАС України (Т.3, а.с.46-55).

Вимоги апеляційної скарги мотивує тим, що суд прийшов до помилкового висновку про відсутність правових підстав для встановлення судового контролю за виконанням судового рішення. Зокрема, рішення суду виконано частково, проведено нарахування суми заборгованості, однак таку не виплачено.

Твердження відповідача про вжиття заходів для отримання бюджетного фінансування не підкріплено належними доказами; хід виконання виконавчих провадження не врахований судом; доказів реального виконання рішення суду відповідач не надав.

Відповідач Військова частина НОМЕР_1 скерував до апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу, в якому останній вважає її безпідставною, необґрунтованою і такою, що не підлягає до задоволення. Наголошує на тому, що суд першої інстанції надав належну оцінку всім обставинам справи, правильно застосував норми матеріального та процесуального законодавства, ухвалив законне і справедливе судове рішення (Т.3, а.с.103-105).

Заслухавши суддю-доповідача, заперечення представника відповідача, перевіривши матеріали справи та апеляційну скаргу в межах наведених у ній доводів, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення, з наступних підстав.

Як слідує з матеріалів справи, рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 22.01.2025р. у справі № 140/12133/24 заявлений позов задоволено; визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016р. по 28.02.2018р. із застосуванням січня 2008 року, як базового місяця індексації; зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016р. по 28.02.2018р. із встановленням січня 2008 року як місяця, за яким здійснюється обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації грошового забезпечення із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб /ПДФО/ відповідно до п.2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затв. постановою Кабінету Міністрів /КМ/ України № 44 від 15.01.2004р.; визнано протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації-різниці грошового забезпечення за період з 01.03.2018р. по 07.09.2022р. відповідно до абз.4, 5, 6 п.5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затв. постановою КМ України № 1078 від 17.07.2003р.; зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 здійснити ОСОБА_1 нарахування та виплату індексації-різниці грошового забезпечення за період з 01.03.2018р. по 07.09.2022р. відповідно до абз.4, 5, 6 п.5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затв. постановою КМ України № 1078 від 17.07.2003р., із одночасною компенсацією сум ПДФО відповідно до п.2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затв. постановою КМ України № 44 від 15.01.2004р., з урахуванням виплачених сум; визнано протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо обчислення та виплати ОСОБА_1 з 30.01.2020р. по 07.09.2022р. грошового забезпечення (щомісячних основних видів грошового забезпечення та щомісячних додаткових видів грошового забезпечення) із застосуванням розрахункової величини для визначення посадового окладу та окладу за військовим званням - прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2018р.; зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 грошового забезпечення (щомісячних основних видів грошового забезпечення та щомісячних додаткових видів грошового забезпечення) за період з 30.01.2020р. по 31.12.2020р. з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2020р., та множенням на відповідний тарифний коефіцієнт, з 01.01.2021р. по 31.12.2021р. з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2021р., та множенням на відповідний тарифний коефіцієнт, та з 01.01.2022р. по 07.09.2022р. з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2022р., та множенням на відповідний тарифний коефіцієнт, згідно з п.4 постанови КМ України № 704 від 30.08.2017р. «Про грошове забезпечення військовослужбовців осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», із одночасною компенсацією сум ПДФО відповідно до п.2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, ш: утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затв. постановою КМ України № 44 від 15.01.2004р., урахуванням раніше виплачених сум; визнано протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо обчислення та виплати ОСОБА_1 грошової допомоги для оздоровлення за 2020-2022 роки та матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2020-2021 роки, виходячи з посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованих із застосуванням показника прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2018р.; зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 сум грошової допомоги для оздоровлення за 2020-2022 роки та матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2020-2021 роки, з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01.01.2020р., 01.01.2021р., 01.01.2022р., та множенням на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з п.4 постанови КМ України № 704 від 30.08.2017р. «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», із одночасною компенсацією сум ПДФО відповідно до п.2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затв. постановою КМ України № 44 від 15.01.2004р., з урахуванням раніше виплачених сум (Т.1, а.с.92-103).

Рішення суду набрало законної сили 26.02.2025р. (Т.1, а.с.137).

11.03.2025р. суд видав чотири виконавчі листи №№ 1736/2025, 1737/2025, 1738/2025/ і 1739/2025, на підставі яких державний виконавець відкрив чотири виконавчих провадження ВП № 77799320, 77799377, 77798397, 77798332 (Т.2, а.с.140-169).

Загальна сума нарахувань по вказаних виконавчих документах склала 465226 грн. 46 коп. (Т.1, а.с.193-194).

17.08.2026р., в черговий раз, за допомогою системи «Електронний суд» представник позивача скерувала до суду заяву в порядку ст.382 КАС України, відповідно до якої просила встановити судовий контроль за виконанням рішення суду в справі № 140/12133/24; зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 подати до суду звіт про виконання рішення суду в 5-денний строк (Т.2, а.с.131-139).

Вимоги поданої заяви обґрунтовувала тим, що відповідач ухиляється від виконання зазначеного рішення суду, а відсутність бюджетних коштів не може вважатися виправданням невиконання рішення суду.

Відмовляючи у задоволенні заяви про встановлення судового контролю, суд першої інстанції виходив з того, що частиною 1 ст.382 КАС України встановлено право, а не обов`язок суду, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, зобов`язати суб`єкта владних повноважень, проти якого ухвалено рішення, подати у встановлений судом строк звіт про його виконання.

У розглядуваному випадку підстави для встановлення судового контролю за виконанням судового рішення шляхом зобов`язання Військової частини НОМЕР_1 подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення є відсутніми. Судовий контроль встановлюється лише у випадку, коли загальний порядок виконання рішення суду не дав очікуваного результату.

Як вбачається з матеріалів справи, на виконання рішення Волинського окружного адміністративного суду від 22.01.2025р. у справі № 140/12133/24 відповідач провів перерахунок грошового забезпечення, грошової допомоги для оздоровлення та матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань; сформував основні заяви-розрахунки на потребу відповідного фінансування і подав останні до забезпечувальних фінансових органів - Фінансово-економічного управління Командування Сухопутних військ та Центрального фінансово-економічного управління Командування Сухопутних військ (Т.1, а.с.193-200).

Подальше виконання рішення суду в частині виплати нарахованих сум залежить від отримання відповідачем коштів від забезпечувальних фінансових органів.

Звідси, відповідач вчиняв і продовжує вчиняти заходи для виконання рішення суду в справі № 140/12133/24 (Т.2, а.с.217-220).

Між тим, з такими висновками суду першої інстанції колегія суддів погодитися не може, з наступних підстав.

Згідно з п.9 ч.2 ст.129 Конституції України до основних засад судочинства належить обов`язковість судового рішення. Крім того, у ст.129-1 Основного Закону України закріплено, що судове рішення є обов`язковим до виконання; держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку; контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини право на суд, захищене ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Було б незрозуміло, якби стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і водночас не передбачала виконання судових рішень.

Європейський суд з прав людини /ЄСПЛ/ висловив у рішеннях по справах «Юрій Миколайович Іванов проти України», заява № 40450/04; «Горнсбі проти Греці» (Hornsby v. Greece), заява № 107/1995/613/701) позицію про те, що право на справедливий суд є ілюзорним, якщо судове рішення залишається невиконаним.

Для цілей ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду» (рішення від 20.07.2004р. у справі «Шмалько проти України»).

Крім того, ЄСПЛ неодноразово зазначав, що невиконання рішень національних судів в Україні - системна проблема (зокрема, справа «Бурмич та інші проти України», заява № 46852/13).

Необхідність максимального забезпечення судом у кожній справі дотримання принципу обов`язковості судового рішення, зумовлено також тим, що невиконання рішень суду призводить до зниження довіри людей до судової влади, а також посилює переконання того, що вирішити спір (правову проблему), використовуючи звернення до суду, є неефективним.

Відповідно до ст.382 КАС України суд, який розглянув адміністративну справу як суд першої інстанції і ухвалив судове рішення, за письмовою заявою особи, на користь якої ухвалено судове рішення і яка не є суб`єктом владних повноважень, або за власною ініціативою може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

Усталеною судовою практикою сформовано правову позицію, відповідно до якої для застосування інституту судового контролю шляхом зобов`язання відповідача подати звіт про виконання рішення суду мають бути наявні відповідні правові умови. У свою чергу, правовою підставою для зобов`язання відповідача подати звіт про виконання судового рішення є наявність об`єктивних підтверджених належними і допустимими доказами підстав вважати, що за відсутності такого заходу судового контролю рішення суду залишиться невиконаним або для його виконання доведеться докласти значних зусиль. При цьому, суд, встановлюючи строк для подання звіту, повинен враховувати особливості покладених обов`язків згідно із судовим рішенням та можливості суб`єкта владних повноважень їх виконати.

За змістом постанови Верховного Суду від 23.06.2020р. у справі № 802/357/17-а, звертаючись до суду із заявою про встановлення судового контролю, позивач зобов`язаний навести аргументи на переконання необхідності вжиття таких процесуальних заходів і надати докази в підтвердження наміру відповідача на ухилення від виконання судового рішення.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду у постанові від 23.04.2020р. у справі № 560/523/19 зазначив, що переслідуючи мету забезпечення реалізації конституційного принципу обов`язковості судових рішень, адміністративні суди мають зважено підходити до вибору процесуальних засобів такого забезпечення, а саме: встановлювати дійсні причини виникнення затримки у виконанні судового рішення, аналізувати акти законодавства, враховувати здійснені відповідною посадовою особою дії, спрямовані на виконання судового рішення, та їх відповідність вимогам законодавства, встановлювати наявність та форму вини такої посадової особи, а також зазначати про співмірність розміру штрафу та доходів (фінансової спроможності) такої посадової особи.

Це не повинно зумовлювати порушення основоположних засад адміністративного судочинства, зокрема, пропорційності, необхідності дотримання оптимального балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи та цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія) тощо. Такі засоби не можуть бути надмірними за визначених умов та не мають призводити до порушення прав, гарантованих Конституцією України та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

Отже, положеннями КАС України встановлено право, а не обов`язок суду, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, зобов`язати суб`єкта владних повноважень, проти якого ухвалено судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання такого рішення (окрім соціальних справ).

При цьому, застосування судового контролю є наслідком обґрунтованого припущення про невиконання судового рішення зі сторони суб`єкта владних повноважень або достовірно підтвердженого під час розгляду заяви факту невиконання судового рішення.

Предметом розгляду стадії судового контролю щодо розгляду заяви про зобов`язання подати звіт про виконання судового рішення є виключно наявність об`єктивних обставин, які ставлять під сумнів належне виконання рішення суб`єктом владних повноважень.

Іншими словами, метою цієї стадії є лише встановлення доцільності самого контролю, що безпосередньо випливає зі змісту положень ч.2 ст.382-1 КАС України, згідно з якою за наслідками розгляду заяви суд постановляє ухвалу про її задоволення та зобов`язання подати звіт. Для задоволення такої заяви суду не потрібно на цій стадії надавати остаточну оцінку діям суб`єкта владних повноважень щодо виконання судового рішення, слід лише встановити ознаки його невиконання або неповного виконання.

Тлумачення норм ст.382 КАС України у її системному взаємозв`язку з положеннями ст.372 цього Кодексу свідчить, що судовий контроль за виконанням судових рішень в адміністративних справах може здійснюватися за наявності для цього підстав (безвідносно до факту наявності виконавчого провадження). Зокрема, до таких підстав належать випадки, якщо: рішення суду ще не виконано, зокрема в порядку його примусового виконання; існує обґрунтований і підтверджений доказами ризик його невиконання; існують підтверджені доказами обставини, які ставлять під сумнів виконання суб`єктом владних повноважень судового рішення або дають підстави вважати, що загальний порядок виконання судового рішення не дав очікуваного результату або що відповідач (його правонаступник) створює перешкоди для виконання такого рішення, має намір ухилення від цього обов`язку тощо (аналогічний підхід викладений в ухвалах Верховного Суду від 18.04.2022р. у справі № 754/12702/14-а, від 11.05.2023р. у справі № 640/9835/20, від 07.05.2024р. у справі № 160/5259/20, від 11.12.2024р. у справі № 380/9974/23).

Розмежовуючи предмет судового дослідження на окремих стадіях судового контролю, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02.07.2026р. у справі № 990/282/24 зазначила, що під час розгляду заяви про зобов`язання суб`єкта владних повноважень подати звіт суд має перевірити лише наявність ознак невиконання або неповного виконання судового рішення, на які посилається заявник, не вдаючись до аналізу причин такого невиконання чи оцінки правильності дій боржника. Сам факт невиконання судового рішення є достатньою та самостійною підставою для задоволення заяви про зобов`язання подати звіт про його виконання.

Велика Палата Верховного Суду також вказала, що безпосереднє дослідження обставин виконання судового рішення здійснюється на наступній стадії судового контролю - під час розгляду поданого суб`єктом владних повноважень звіту.

На цій стадії відповідно до п.п.5, 6 ч.2 ст.382-2 КАС України суб`єкт владних повноважень повинен зазначити відомості про виконання судового рішення, строк, порядок і спосіб його виконання, а в разі невиконання - орієнтовні строки виконання, їх обґрунтування, обставини, які ускладнюють виконання рішення, а також заходи, вжиті для їх усунення.

Такі відомості мають бути викладені саме у звіті, який є самостійним предметом судового розгляду. Отже, обов`язок обґрунтувати спосіб виконання судового рішення, причини його невиконання та обставини, які ускладнюють виконання, покладається на суб`єкта владних повноважень під час подання звіту, а не на особу, на користь якої ухвалено судове рішення, під час звернення із заявою про встановлення судового контролю.

За висновком Великої Палати Верховного Суду, саме стадія розгляду поданого звіту є тим процесуальним етапом, на якому суд досліджує строк, порядок і спосіб виконання судового рішення, оцінює повноту його виконання та причини невиконання. За наслідками такого розгляду суд відповідно до ч.1 ст.382-3 КАС України постановляє ухвалу про прийняття звіту або відмову в його прийнятті.

Таким чином, питання повноти виконання судового рішення, причин його невиконання або неповного виконання належать до предмета розгляду звіту суб`єкта владних повноважень, а не до предмета розгляду заяви про зобов`язання подати такий звіт. Водночас, здійснення оцінки причин (наявності підстав) невиконання або неповного виконання судового рішення одночасно з вирішенням питання про зобов`язання подати звіт є передчасним. Такий підхід нівелює встановлену законом процедуру судового контролю та фактично усуває окрему стадію, на якій суд повинен установити й оцінити ключові обставини, що вплинули на виконання судового рішення, а також, за наявності передбачених законом підстав, вирішити питання про застосування до суб`єкта владних повноважень заходів процесуального впливу відповідно до ч.8 ст.382-3 КАС України.

Із матеріалів справи, в тому числі поданої позивачем заяви про встановлення судового контролю, убачається, що рішення суду в справі № 140/12133/24 виконано частково, що стверджується наступним.

Рішення суду в справі № 140/12133/24 набрало законної сили 26.02.2025р., його примусове виконання розпочалося з 14.04.2025р. (Т.1, а.с.156-166).

На виконання судового рішення нарахування належних позивачу сум здійснено в розмірі 465226 грн. 46 коп., відповідач подав відповідні заяви на отримання коштів для виконання рішення суду.

При цьому, з наявних у справі основних заявок-розрахунків неможливо чітко та однозначно визначити нараховану суму позивачу заборгованості в рамках виконання рішення суду в справі № 140/12133/24, а також з`ясувати остаточний розмір невиплачених коштів.

В ході виконання рішення суду відповідач змінив (зменшив) суму заборгованості перед позивачем, мотивуючі такі допущеною помилкою; сам позивач оперує різними сумами боргу (465226 грн. 46 коп. – Т.2, а.с.133; 468226 грн. 46 коп. – Т.2, зворот а.с.214).

Оцінюючи вказані обставини в їх сув`язі, колегія суддів приходить до переконання про те, що заява про встановлення судового контролю розглянута судом поверхнево та без врахування всіх обставин справи.

Констатація судом факту вчинення відповідачем дій щодо перерахунку грошового забезпечення і допомог позивача на виконання рішення суду носить невизначений характер, а зміст представлених заявок на фінансування не дає можливості виокремити суми, що належать позивачу.

Отже, такий висновок суду не обґрунтований будь-якими належними доказами та конкретними розрахунками.

З огляду на правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 02.07.2026р. у справі № 990/282/24, встановлення цих фактів є достатньою і самостійною підставою для задоволення заяви про зобов`язання суб`єкта владних повноважень подати звіт про виконання судового рішення. На цій стадії судового контролю заявник не зобов`язаний доводити намір боржника ухилитися від виконання рішення або неминучість його невиконання в майбутньому.

Тому висновки суду про недоведеність наміру відповідача ухилитися від виконання судового рішення не відповідають предмету перевірки на стадії розгляду заяви, передбаченої ст.382-1 КАС України.

Отже, як вбачається зі змісту оскаржуваної ухвали суду від 31.08.2026р., наявність об`єктивних обставин, які ставлять під сумнів належне виконання рішення суб`єктом владних повноважень, фактично не досліджувалися судом першої інстанції, належна оцінка їм не надавалася, незважаючи на доводи представника позивача, викладені в її заяві.

За змістом ч.1 ст.382 КАС України саме суд, який розглянув адміністративну справу як суд першої інстанції і ухвалив судове рішення, може зобов`язати суб`єкта владних повноважень подати звіт.

Звідси, вирішивши в окреслений спосіб заяву позивача, суд першої інстанції не забезпечив належного судового контролю за виконанням судового рішення.

Відповідно до ст.129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України; судове рішення є обов`язковим до виконання; держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку; контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Конституційний Суд України зазначив, що складовою права кожного на судовий захист є обов`язковість виконання судового рішення (абзац третій пункту 2.1 мотивувальної частини Рішення від 26.06.2013р. № 5-рп/2013). Це право охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини Рішення від 13.12.2012р. № 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини Рішення від 25.04.2012р. № 11-рп/2012).

Також Конституційний Суд України у Рішенні від 26.06.2013р. взяв до уваги практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), який, зокрема, у пункті 43 рішення у справі «Шмалько проти України» (заява № 60750/00, від 20.07.2004р.) вказав, що право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду.

Крім того, у Рішенні від 15.05.2019р. № 2-р(II)/2019 Конституційний Суд України з посиланням на практику ЄСПЛ підкреслив, що визначене статтею 6 Конвенції право на суд було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне обов`язкове судове рішення не виконувалося на шкоду одній зі сторін; і саме на державу покладено позитивний обов`язок створити систему виконання судових рішень, яка була б ефективною як у теорії, так і на практиці, і гарантувала б їх виконання без неналежних затримок; ефективний доступ до суду включає право на те, щоб рішення суду було виконане без невиправданих затримок; держава та її державні органи відповідальні за повне та своєчасне виконання судових рішень, які постановлені проти них (п.84 рішення у справі «Валерій Фуклєв проти України» від 07.06.2005р., заява № 6318/03; п.43 рішення у справі «Шмалько проти України» від 20.07.2004р., заява № 60750/00; пункти 46, 51, 54 рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» від 15.10.2009року, заява № 40450/04; п.64 рішення у справі «Apostol v. Georgia» від 28.11.2006 року, заява № 30779/04).

На підставі аналізу ст.ст.3, 8, частин першої та другої ст.55, частин 1 та 2 ст.129-1 Конституції України в системному взаємозв`язку Конституційний Суд України в пункті 2.1 мотивувальної частини Рішення від 15.05.2019р. № 2-р(II)/2019 констатував, що обов`язкове виконання судового рішення є необхідною умовою реалізації конституційного права кожного на судовий захист, тому держава не може ухилятися від виконання свого позитивного обов`язку щодо забезпечення виконання судового рішення задля реального захисту та відновлення захищених судом прав і свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави. Позитивний обов`язок держави щодо забезпечення виконання судового рішення передбачає створення належних національних організаційно-правових механізмів реалізації права на виконання судового рішення, здатних гарантувати здійснення цього права та обов`язковість судових рішень, які набрали законної сили, що неможливо без їх повного та своєчасного виконання.

Відповідно до ч.ч.1 та 2 ст.13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» судове рішення, яким закінчується розгляд справи в суді, ухвалюється іменем України.

Судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Обов`язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.

Відповідно до ст.14 КАС України судове рішення, яким закінчується розгляд справи в адміністративному суді, ухвалюється іменем України.

Судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їхніми посадовими та службовими особами, фізичними та юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України.

Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, установлену законом.

Аналогічні положення містяться у ст.370 КАС України, відповідно до якої судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

Отже, обов`язковість виконання судового рішення є важливою складовою права особи на справедливий суд, що гарантоване ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, та однією з основних засад судочинства, визначених ст.29-1 Конституції України, а також ст.ст.14 та 370 КАС України.

Колегія суддів зазначає, що в адміністративному судочинстві обов`язковість виконання судового рішення має особливо важливе значення, оскільки, виходячи із завдань адміністративного судочинства щодо ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, судовий захист може вважатися ефективним лише за умови своєчасного та належного виконання судового рішення, зазвичай, боржником в якому є держава в особі її компетентних органів, а тому адміністративні суди, які, здійснюючи судовий контроль та застосовуючи інші пов`язані процесуальні засоби, повинні максимально сприяти реалізації конституційної засади обов`язковості судового рішення.

Вищенаведені висновки узгоджуються із позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від 01.02.2022р. у справі № 420/177/20 та ухвалах від 26.01.2021р. у справі № 611/26/17, від 07.02.2022р. у справі № 200/3958/19-а, від 24.07.2023р. у справі № 420/6671/18 та від 01.05.2023р. у справі № 520/926/21.

Також як зазначено у пункті 1 розділу ІІ Рекомендацій Rec(2003)16, Комітету Міністрів Ради Європи (КМРЄ) «Щодо виконання рішень адміністративних і судових органів у сфері адміністративного права» (on the execution of administrative and judicial decisions in the field of administrative law), держави-члени мають забезпечити виконання судових рішень в межах розумного строку; вони мають уживати всіх необхідних заходів згідно з законом з метою надання цим рішенням повної сили; у разі, якщо адміністративний орган не виконує судового рішення, слід передбачити відповідну процедуру, що дозволяє домагатися виконання такого рішення, зокрема за допомогою судової заборони або пені (coercive fine).

Відповідно до пункту 55 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (КРЄС) «Щодо якості судових рішень» (on the quality of judicial decisions) з метою забезпечення ефективності правосуддя, усі країни повинні мати процедури забезпечення виконання рішень.

За таких умов суд першої інстанції неповно встановив обставини справи, не дотримався норм процесуального права в частині забезпечення належного розгляду заяви в порядку ст.382 КАС України, що призвело до помилкового та поспішного висновку про відмову в задоволенні заяви.

Розгляд заяв в порядку ст.382 КАС України має наслідком виконання або невиконання судового рішення, як завершальної стадії судового процесу; такий розгляд є комплексом певних процесуальних дій його учасників, а тому такий розгляд підпадає під термін «провадження у справі».

За наслідками розгляду таких заяв суд постановляє ухвалу, яка за своєю суттю не є ухвалою суто з процесуальних питань, а має наслідком виконання або невиконання судового рішення, тому має суттєве значення для руху справи та судового процесу в цілому.

Таким чином, системний аналіз указаних норм процесуального права дає підстави для висновку, що апеляційний суд має повноваження на скасування ухвали суду першої інстанції, прийнятої в порядку ст.382 КАС України, та направлення справи на продовження розгляду до суду першої інстанції, оскільки спірна ухвала перешкоджає подальшому провадженню у справі.

Також в розрізі приписів ст.382 КАС України виключно суд першої інстанції наділений повноваженнями, які вказані в ч.1 згаданої статті.

З огляду на викладене, колегія суддів приходить до переконливого висновку про те, що оскаржувана ухвала суду підлягає скасуванню, як винесена із порушенням норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення заяви в порядку ст.382 КАС України, із направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду справи.

В порядку ст.139 КАС України підстави для розподілу судових витрат в цьому апеляційному провадженню є відсутніми.

Керуючись ст.139, ч.3 ст.243, ст.ст.310, 312, п.п.1, 4 ч.1 ст.320, ч.1 ст.321, ст.ст.322, 325, 329 КАС України, апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу представника адвоката Машевської Любові Андріївни, діючої на підставі ордеру на надання правничої допомоги від імені та в інтересах ОСОБА_1 , задовольнити.

Ухвалу Волинського окружного адміністративного суду від 31.08.2026р. про відмову у встановленні судового контролю за виконанням судового рішення в адміністративній справі № 140/12133/24 - скасувати та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її ухвалення, є остаточною та касаційному оскарженню не підлягає.

Головуючий суддяР. М. Шавель

суддіІ. В. Глушко

С. М. Глазько

Дата складання повного судового рішення: 30.10.2026р.