Суд: Вінницький апеляційний суд
Інстанція: Апеляційна
Юрисдикція: Цивільне
Категорія: про визначення місця проживання дитини
Дата: 26 жовтня 2026 р.
Справа: №521/7314/26
Суддя: Войтко Ю. Б.
Справа № 521/7314/26
Провадження № 22-ц/801/2520/2026
Категорія:
Головуючий у суді 1-ї інстанції Суперсон С. П.
Доповідач:Войтко Ю. Б.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
27 жовтня 2026 рокуСправа № 521/7314/26м. Вінниця
Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з цивільних справ:
головуючого (судді-доповідача): Войтка Ю. Б.,
суддів Стадника І. М., Міхасішина І. В.,
з участю секретаря судового засідання: Кахно О. А.,
розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду № 2 апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Чернівецького районного суду Вінницької області від 06 серпня 2026 року, постановлене під головуванням судді Суперсолвна С. П. в с. Мазурівка Чернівецького району Вінницької області, дата складення повного тексту рішення невідома,
в цивільній справі № 521/7314/26 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , з участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Орган опіки та піклування Чернівецької селищної ради Могилів-Подільського району Вінницької області, Орган опіки та піклування Хаджибейської районної адміністрації Одеської міської ради про визначення місця проживання дитини,
встановив:
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2026 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача, — органу опіки та піклування Чернівецької селищної ради Могилів-Подільського району Вінницької області та органу опіки та піклування Хаджибейської районної адміністрації Одеської міської ради, про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дитини.
Ухвалою Хаджибейського районного суду м. Одеси від 5 травня 2026 року позовні вимоги роз`єднано та виділено вимогу про визначення місця проживання дитини в самостійне провадження.
Обґрунтовуючи уточнені позовні вимоги, ОСОБА_1 зазначила, що з 2009 року перебувала з відповідачем у зареєстрованому шлюбі, у якому ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_3 . Після фактичного припинення шлюбних відносин син проживає разом із батьком та зареєстрований за однією з ним адресою.
Позивач указувала, що не має можливості утримувати сина за кордоном, а між нею та відповідачем відсутній спір щодо місця його проживання, оскільки батько не заперечує проти проживання сина разом із ним. Крім того, син, якому виповнилося чотирнадцять років, самостійно виявив бажання залишитися проживати з батьком у квартирі, де мешкає з 2022 року, мотивуючи це небажанням змінювати коло друзів, залишати гуртки, які відвідує, та припиняти навчання у своїй гімназії.
З огляду на викладене позивач просила визначити місце проживання їхнього спільного сина ОСОБА_3 разом із батьком — ОСОБА_2 , на його самостійному вихованні та утриманні.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Чернівецького районного суду Вінницької області від 06 серпня 2026 року в задоволені позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що між сторонами відсутній спір щодо місця проживання їхнього сина, який після фактичного припинення шлюбних відносин проживає разом із батьком. При цьому син на момент звернення до суду досяг чотирнадцятирічного віку та самостійно висловив бажання проживати з батьком, що підтверджується відповідною заявою, долученою до матеріалів справи.
Суд зазначив, що під час вирішення спорів щодо місця проживання дитини першочергове значення мають її найкращі інтереси, зокрема сталі соціальні зв`язки, психологічний стан та необхідність забезпечення безпечного й стабільного середовища для розвитку. Водночас дитина, яка досягла чотирнадцятирічного віку, має право самостійно визначати своє місце проживання, чим син сторін і скористався, залишившись проживати з батьком. Подібний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 26 травня 2026 року у справі № 195/533/24.
Крім того, суд звернув увагу, що позивач не обґрунтувала необхідності звернення до суду, а матеріали справи не містять доказів ухилення нею від виконання батьківських обов`язків чи обставин, які б свідчили про необхідність визначення місця проживання сина з батьком на його самостійному вихованні та утриманні. Відсутність спору між сторонами, бажання дитини проживати з батьком і повне визнання відповідачем позовних вимог, на переконання суду, свідчать про відсутність реальної потреби в судовому захисті.
Ураховуючи також запровадження в Україні воєнного стану та можливість призову відповідача на військову службу під час мобілізації, суд дійшов висновку, що позов подано з метою штучного створення підстав для отримання відстрочки від призову або звільнення від військової служби, а не для захисту порушених сімейних прав. З огляду на викладене суд відмовив у задоволенні позову в повному обсязі.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги
У вересні 2026 року ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення норм матеріального і процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі.
Крім того, просить змінити мотивувальну частину рішення, виключивши з неї висновки суду про подання позову з метою штучного створення умов для отримання відповідачем відстрочки або звільнення від військової служби, а також про намагання сторін використати способи захисту сімейних прав з метою уникнення виконання військового обов`язку, оскільки, на думку скаржниці, такі висновки не підтверджені належними та допустимими доказами і ґрунтуються виключно на припущеннях.
Водночас в апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить прийняти та дослідити додатковий доказ — документ, що підтверджує проходження ОСОБА_2 військової служби у Національній гвардії України, посилаючись на підстави, наведені в апеляційній скарзі.
Рух справи в суді апеляційної інстанції
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Вінницького апеляційного суду від 07 вересня 2026 року для розгляду цієї справи визначено склад колегії суддів: головуючий – суддя Войтко Ю. Б., судді: Міхасішин І. В., Стадник І. М.
Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 11 вересня 2026 року вказану апеляційну скаргу залишено без руху та надано скаржнику строк: надати документ, що підтверджує сплату судового збору в сумі 1597,44 грн. або документи, які підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону.
Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 16 вересня 2026 року, після усунення недоліків апеляційної скарги, відкрито апеляційне провадження у справі, надано строк для подання відзиву на апеляційну скаргу.
Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 29 вересня 2026 року справу призначено до розгляду в залі судових засідань Вінницького апеляційного суду на 27 жовтня 2026 року о 11:20 год.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала апеляційну скаргу
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини справи, неналежно оцінив наявні докази та безпідставно дійшов висновку про те, що звернення позивача до суду зумовлене наміром створити умови для отримання відповідачем відстрочки від призову на військову службу або звільнення з військової служби.
Скаржниця зазначає, що такий висновок ґрунтується виключно на припущеннях, оскільки жодних належних і допустимих доказів відповідної мети звернення до суду не встановлено. Сам факт визнання відповідачем позову та можливі військово-правові наслідки задоволення позовних вимог не свідчать про недобросовісність учасників справи.
На думку скаржниці, суд першої інстанції фактично визнав можливий військово-правовий наслідок рішення доказом штучності сімейних обставин, хоча конкретних доказів їх фіктивності чи зловживання правом суд не навів.
Крім того, скаржниця вказує, що суд не встановив належним чином військово-правовий статус відповідача. З довідки військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України від 05 червня 2026 року № 243 вбачається, що ОСОБА_2 з 28 березня 2026 року проходить військову службу за призовом під час мобілізації. Отже, на час розгляду справи та ухвалення рішення він уже проходив військову службу, що, на думку скаржниці, спростовує висновок суду про те, що відповідач є лише особою, яка може бути мобілізована.
Скаржниця також зазначає, що суд неправильно визначив правове значення досягнення дитиною чотирнадцятирічного віку. Вона не заперечує, що син самостійно визначив бажане місце проживання та висловив бажання проживати з батьком, однак вважає, що це не виключає необхідності дослідження питання фактичного самостійного виховання та утримання дитини батьком.
На думку скаржниці, суд не дослідив, хто фактично забезпечує потреби дитини, організовує її навчання, лікування, побут та несе витрати на її утримання, а також не надав належної оцінки повному визнанню позову відповідачем.
Посилаючись на практику Верховного Суду, скаржниця зазначає, що вимога щодо самостійного виховання та утримання дитини підлягає розгляду по суті з дослідженням фактичної участі кожного з батьків, незалежно від того, чи позбавлений другий з батьків батьківських прав.
Крім того, скаржниця просить прийняти та дослідити додатковий доказ — довідку військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України від 05 червня 2026 року № 243, посилаючись на те, що необхідність її подання виникла у зв`язку з висновками суду першої інстанції про «штучне створення умов» для уникнення військового обов`язку, які вперше були наведені в оскаржуваному рішенні.
Доводи особи, яка подала відзив на апеляційну скаргу
Учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги, відзиву на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не направили, що за положеннями ч. 3 ст. 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду ухвали суду першої інстанції.
Позиція учасників справи у судовому засіданні
ОСОБА_1 в судове засідання не з`явилася, про дату, час і місце розгляду справи повідомлена належним чином. Судом задоволене клопотання її адвоката Миколюка А. П. про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду, проте представник не зміг прийняти участь в відеоконференції, оскільки не зміг встановити зв`язок.
Відповідач ОСОБА_2 у судове засідання не з`явився, подав заяву про розгляд справи за його відсутності, у якій зазначив, що позовні вимоги визнає в повному обсязі та проти задоволення апеляційної скарги не заперечує.
Представники третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Орган опіки та піклування Чернівецької селищної ради Могилів-Подільського району Вінницької області, Орган опіки та піклування Хаджибейської районної адміністрації Одеської міської ради про дату, час і місце розгляду справи повідомлені належним чином.
Відповідно до ч. 5 ст. 212 ЦПК України ризики технічної неможливості участі у відеоконференції поза межами приміщення суду, переривання зв`язку тощо несе учасник справи, його представник, який подав відповідну заяву, крім випадку коли суд після призначення судового засідання чи під час такого засідання втратив технічну можливість забезпечити проведення відеоконференції.
Оскільки, учасники справи про дату, час і місце розгляду справи повідомлені належним чином, суд вирішив розглядати справу без участі осіб, що не з`явились, що відповідає положенням ст. 372 ЦПК України.
Мотивувальна частина
Обставини справи, встановлені судом першої та апеляційної інстанцій
Судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 народився ОСОБА_3 , батьками якого у свідоцтві про народження серії НОМЕР_2 зазначені ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .
Згідно з Витягом з Реєстру територіальної громади ОСОБА_3 з 03 травня 2025 року зареєстрований за місцем проживання за адресою: АДРЕСА_1 .
Із заяви ОСОБА_3 вбачається, що він бажає проживати разом із батьком за вказаною адресою та просить врахувати його думку під час розгляду цієї справи.
Позиція суду апеляційної інстанції
Апеляційний суд у складі судової колегії, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши підстави апеляційної скарги, дійшов таких висновків.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржуване рішення суду першої інстанції відповідає зазначеним вимогам.
Мотиви, з яких виходить суд апеляційної інстанції, та застосовані норми права
Частиною 1 ст. 2 ЦПК України встановлено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частиною другою статті 16 ЦК України визначено способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом, одним із яких може бути визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 2 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19) та багатьох інших.
Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19, пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункт 98).
Між сторонами виник спір щодо визначення місця проживання їхнього спільного сина разом із батьком на його самостійному вихованні та утриманні.
За приписами статті 51 Конституції України, частин другої, третьої статті 5 СК України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Держава має заохочувати та підтримувати материнство і батьківство, забезпечувати пріоритет сімейного виховання дитини, а при регулюванні сімейних відносин максимально враховувати інтереси дитини.
Відповідно до частин другої, восьмої та дев`ятої статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини та членів сім`ї, а сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності й розумності відповідно до моральних засад суспільства.
Згідно з частиною третьою статті 11 Закону України «Про охорону дитинства» батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей, а предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
Статтею 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладено однакову відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати її гідність та готувати до самостійного життя.
Згідно зі статтею 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.
Діти та батьки не повинні розлучатися всупереч їх волі, за винятком випадків, коли таке розлучення необхідне в інтересах дитини і цього вимагає рішення суду, що набрало законної сили. Під час вчинення дій, пов`язаних з розлученням дитини з одним або обома батьками, а також інших дій, що стосуються дитини, в порядку, встановленому законом, судом заслуховується думка та побажання дитини (стаття 14 Закону України «Про охорону дитинства»).
За змістом статті 141 СК України мати й батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, їх окреме проживання від дитини не впливають на обсяг батьківських прав і не звільняють від обов`язків щодо дитини, крім випадків, передбачених законом.
Згідно з частиною другою статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Частинами першою — четвертою статті 157 СК України передбачено, що питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадків, установлених законом. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні та має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати іншому з батьків спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки також мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим із них, хто проживає окремо від дитини, у письмовій формі з нотаріальним посвідченням.
Водночас для правильного вирішення цієї справи визначальне значення мають положення частини третьої статті 160 СК України та частини другої статті 29 ЦК України.
Так, відповідно до статті 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.
Частиною другою статті 29 ЦК України передбачено, що фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Зміст наведених норм свідчить про послідовну зміну законодавчого підходу до визначення місця проживання дитини залежно від її віку. Якщо до досягнення десяти років це питання вирішується за згодою батьків, а після досягнення десяти років — за спільною згодою батьків і дитини, то після досягнення чотирнадцятирічного віку закон надає самій дитині право самостійно визначати місце свого проживання в разі окремого проживання батьків.
Отже, після досягнення дитиною чотирнадцятирічного віку її волевиявлення щодо місця проживання набуває самостійного юридичного значення. За таких обставин суд не вправі підміняти власним рішенням волю дитини та визначати її місце проживання всупереч обраному нею варіанту, якщо відсутні передбачені законом обмеження.
Такий правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 17 травня 2023 року у справі № 351/611/21, провадження № 61-990св23. У зазначеній постанові Верховний Суд наголосив, що закон не передбачає можливості вирішення судом або органом опіки та піклування спору щодо визначення місця проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, оскільки відповідно до частини третьої статті 160 СК України та частини другої статті 29 ЦК України така дитина має право самостійно обирати місце проживання.
Аналогічні висновки наведено в постановах Верховного Суду від 25 січня 2018 року у справі № 537/5119/15-ц, провадження № 61-1229св18; від 28 січня 2021 року у справі № 753/6498/15, провадження № 61-10851св20; від 28 вересня 2022 року у справі № 686/18140/21, провадження № 61-6611св22.
Подібний правовий висновок викладено також у постанові Верховного Суду від 26 травня 2026 року у справі № 195/533/24.
Застосовуючи наведені положення законодавства та правові висновки Верховного Суду до обставин цієї справи, колегія суддів ураховує, що на час звернення позивача до суду її син уже досяг чотирнадцятирічного віку. Як убачається з матеріалів справи, він проживає разом із батьком, бажає залишитися проживати з ним та висловив відповідну позицію у письмовій заяві, долученій до матеріалів справи.
При цьому бажання дитини проживати з батьком обґрунтоване не лише фактом усталеного проживання за відповідною адресою, а й прагненням зберегти звичне соціальне оточення, продовжити навчання у своїй гімназії, відвідувати гуртки та підтримувати зв`язки з друзями.
За таких обставин висловлене дитиною бажання узгоджується з її правом самостійно визначати місце проживання, закріпленим частиною третьою статті 160 СК України та частиною другою статті 29 ЦК України.
Водночас колегія суддів звертає увагу, що саме по собі досягнення дитиною чотирнадцятирічного віку та реалізація нею права самостійно обирати місце проживання не означають припинення батьківських прав та обов`язків матері й батька. Однак це не змінює встановленого законом порядку визначення місця проживання дитини такого віку та не створює підстав для ухвалення судом рішення про визначення місця її проживання всупереч прямому припису частини третьої статті 160 СК України.
Отже, суд першої інстанції правильно виходив із того, що за встановлених у цій справі обставин відсутні передбачені законом підстави для судового визначення місця проживання сина сторін, який самостійно обрав проживання разом із батьком, а останній не заперечує проти такого проживання.
При цьому колегія суддів зазначає, що фактичне проживання дитини з одним із батьків, згода іншого з батьків із таким проживанням та юридичне встановлення факту самостійного виховання й утримання дитини є різними за своїм змістом обставинами, які не можуть ототожнюватися.
Саме по собі проживання дитини з батьком не свідчить про припинення або обмеження батьківських прав матері, так само як і не підтверджує автоматично, що батько здійснює самостійне виховання та утримання дитини в розумінні сімейного законодавства.
Вирішуючи питання про наявність правових підстав для задоволення позовної вимоги матері щодо самостійного виховання та утримання дитини батьком, колегія суддів виходить із того, що відповідні правовідносини регулюються положеннями СК України, які встановлюють рівність прав та обов`язків батьків, особистий характер сімейних обов`язків і недопустимість довільного усунення одного з батьків від їх виконання.
Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу. Невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених СК України або домовленістю сторін.
Згідно зі статтею 164 СК України ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини за передбачених законом умов може бути підставою для позбавлення батьківських прав.
Водночас зі змісту статей 141, 150, 157 СК України випливає, що розірвання шлюбу між батьками, їх окреме проживання та визначення місця проживання дитини з одним із них не припиняють батьківських прав та обов`язків іншого з батьків. Кожен із батьків зберігає обов`язок брати участь у вихованні дитини, піклуватися про її здоров`я, розвиток, навчання та належні умови життя.
За змістом статей 180, 181 СК України батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Способи виконання цього обов`язку визначаються за домовленістю між батьками, а той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій та (або) натуральній формі.
Отже, закон розмежовує обов`язок кожного з батьків брати участь у вихованні та утриманні дитини й обставини, за яких один із батьків фактично здійснює відповідні функції самостійно. Водночас самостійне виховання та утримання не може вважатися доведеним лише на тій підставі, що дитина проживає з одним із батьків, а інший погоджується з таким місцем проживання.
У постанові Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22 викладено правовий висновок щодо особистого характеру сімейних прав та обов`язків і неможливості їх передання іншій особі. У цьому контексті Верховний Суд звернув увагу на те, що обставини, які свідчать про припинення або обмеження можливості одного з батьків реалізовувати батьківські права, мають підтверджуватися належними юридичними фактами, передбаченими законом.
Разом із тим із наведеного правового висновку не випливає, що в кожному випадку встановлення факту самостійного виховання дитини одним із батьків обов`язково має передувати позбавлення іншого з батьків батьківських прав або визнання його недієздатним. Такі обставини можуть мати істотне значення для визначення правового статусу батьків, однак питання фактичної участі кожного з них у вихованні та утриманні дитини належить оцінювати з урахуванням конкретних обставин справи й предмета доказування.
Це узгоджується з наведеними у матеріалах справи правовими висновками Верховного Суду від 9 грудня 2025 року у справі № 307/4851/22 та від 28 січня 2026 року у справі № 947/37166/23, відповідно до яких окреме проживання батьків і визначення місця проживання дитини з батьком самі по собі не можуть ототожнюватися із самостійним вихованням дитини батьком.
При цьому відповідно до частини першої статті 152 СК України право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, встановленою законом. Зазначена норма спрямована на захист інтересів дитини та передбачає необхідність оцінювання обставин її виховання з урахуванням фактичного стану сімейних відносин, а не лише формального визначення місця проживання.
У даній справі позивач просила не тільки визначити місце проживання сина разом із батьком, а й фактично звільнити її від обов`язків щодо дитини у зв`язку із здійсненням батьком самостійного виховання та утримання дитини. При цьому наведені нею обставини переважно стосуються фактичного проживання сина з батьком, згоди сторін щодо такого проживання та бажання дитини не змінювати звичне середовище.
Зазначені обставини самі по собі не підтверджують, що мати усунулася від виконання батьківських обов`язків, не бере участі у вихованні дитини або не виконує обов`язку щодо її утримання. Так само вони не дають достатніх підстав для висновку про те, що батько здійснює всі відповідні функції самостійно, без участі матері.
Для встановлення відповідних обставин необхідно було б дослідити фактичну участь кожного з батьків у забезпеченні потреб дитини, організації її навчання, лікування, побуту, дозвілля та матеріального утримання, а також з`ясувати, чи має місце реальне усунення одного з батьків від виконання покладених на нього законом обов`язків.
Однак предметом доказування не може бути лише факт проживання дитини за певною адресою або відсутність заперечень одного з батьків щодо такого проживання. Вирішальним є встановлення фактичних обставин, які підтверджують зміст і характер участі кожного з батьків у житті дитини.
З урахуванням наведеного, позивачка фактично порушує питання про покладення на відповідача обов`язків щодо виховання, утримання та повсякденного догляду за їхнім сином, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що дитина проживає з батьком, бажає надалі залишатися з ним, а сама вона не має можливості забезпечувати належний догляд за сином у зв`язку з перебуванням за кордоном.
Водночас колегія суддів звертає увагу, що відповідно до статей 141, 150, 157, 180 Сімейного кодексу України мати й батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою, а розірвання шлюбу та окреме проживання батьків не звільняють жодного з них від обов`язків щодо виховання та утримання дитини. Батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний і моральний розвиток, забезпечувати здобуття нею освіти, готувати її до самостійного життя та утримувати до досягнення повноліття.
Отже, сам по собі факт проживання дитини з одним із батьків не означає автоматичного припинення або переходу до іншого з батьків усіх обов`язків щодо її виховання та утримання. Такі обов`язки за загальним правилом залишаються спільними для обох батьків, а питання їх фактичного виконання має вирішуватися з урахуванням конкретних обставин життя дитини, можливостей кожного з батьків та найкращих інтересів дитини.
За таких обставин посилання позивачки на те, що вона перебуває за кордоном і не має можливості здійснювати безпосередній повсякденний догляд за сином, саме по собі не є достатньою підставою для висновку про необхідність судового рішення, яким би на відповідача покладалися обов`язки щодо самостійного виховання й утримання дитини, а на позивачку фактично покладався б обов`язок лише визнавати визначене судом місце проживання сина.
При цьому колегія суддів ураховує, що відповідач на час розгляду справи проходить військову службу. Така обставина сама по собі не свідчить про його неспроможність виконувати батьківські обов`язки, однак потребує оцінки в сукупності з іншими обставинами, зокрема фактичною можливістю забезпечувати повсякденні потреби дитини, організовувати її навчання, медичний догляд, побут та належні умови для розвитку. Водночас проходження відповідачем військової служби не звільняє позивачку від її власних батьківських обов`язків і не може розглядатися як підстава для їх автоматичного перекладення на батька.
Колегія суддів також бере до уваги, що дитина досягла віку, з якого відповідно до частини третьої статті 160 СК України самостійно визначає місце свого проживання, якщо батьки проживають окремо. Тому висловлене сином бажання проживати з батьком має істотне значення для вирішення питання про місце проживання дитини. Разом із тим таке волевиявлення не означає автоматичного обов`язку самостійного виховання й утримання дитини одним із батьків та не припиняє обов`язків іншого з батьків, передбачених сімейним законодавством.
Таким чином, колегія суддів виходить із того, саме по собі проживання сина з батьком та бажання дитини залишатися з ним не є достатніми для висновку про те, що мати усунулася від виконання батьківських обов`язків або що наявні правові підстави для покладення на батька всіх обов`язків щодо виховання та утримання дитини.
Отже, колегія суддів вважає, що за встановлених у цій справі обставин відсутні достатні підстави для задоволення позову в заявленому обсязі, оскільки сама по собі згода батька на проживання з ним сина та бажання дитини залишатися з ним не свідчать про необхідність судового закріплення за відповідачем статусу особи, яка самостійно виховує й утримує дитину, з одночасним фактичним усуненням матері від виконання її батьківських обов`язків.
З огляду на це колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що наявні в матеріалах справи докази не дають достатніх підстав для задоволення вимоги щодо самостійного виховання та утримання сина батьком.
Такий висновок не означає заперечення факту проживання дитини з батьком або сумніву в праві дитини самостійно визначати місце свого проживання після досягнення чотирнадцятирічного віку. Він зумовлений відсутністю достатніх доказів іншої юридично значущої обставини — здійснення батьком самостійного виховання та утримання дитини за відсутності належної участі матері у виконанні її батьківських обов`язків.
Не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги про те, що повне визнання відповідачем позову та відсутність заперечень щодо проживання сина разом із батьком самі по собі є достатньою підставою для задоволення позовних вимог.
Відповідно до частини четвертої статті 206 ЦПК України у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для цього законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання позову відповідачем суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову та продовжує судовий розгляд.
Отже, процесуальне волевиявлення відповідача щодо визнання позову не звільняє суд від обов`язку перевірити, чи відповідають заявлені вимоги закону, чи існують передбачені матеріальним правом підстави для їх задоволення та чи не призведе ухвалення рішення до порушення прав та інтересів інших осіб.
Такий підхід узгоджується з правовими висновками Верховного Суду, викладеними в постанові від 9 вересня 2020 року у справі № 572/2515/15-ц, провадження № 61-1051св17, та постанові від 25 травня 2022 року у справі № 675/2136/19, провадження № 61-2251св22.
У цих постановах наголошено, що визнання позову відповідачем не є безумовною підставою для задоволення заявлених вимог, оскільки суд повинен установити наявність законних підстав для ухвалення відповідного рішення.
У справі, що переглядається, згода відповідача з позовом підтверджує відсутність між батьками заперечень щодо фактичного проживання сина з батьком, однак не замінює необхідності перевірити правові підстави для судового визначення місця проживання дитини, яка досягла чотирнадцятирічного віку, та покладення обов`язків самостійного виховання й утримання її батьком.
Таким чином, сам факт визнання відповідачем позову не усуває обов`язку суду перевірити правомірність заявлених вимог і не створює підстав для задоволення позову за відсутності передбачених законом умов.
Щодо прийняття та дослідження додаткового доказу
Відповідно до частин другої та третьої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються обставин, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі, а докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймає у виняткових випадках, якщо учасник справи довів неможливість їх подання з причин, що об`єктивно не залежали від нього.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить прийняти та дослідити довідку військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України від 5 червня 2026 року № 243, відповідно до якої ОСОБА_2 із 28 березня 2026 року проходить військову службу за призовом під час мобілізації.
На обґрунтування необхідності подання цього документа на стадії апеляційного перегляду скаржниця зазначає, що висновки про можливе штучне створення підстав для отримання відповідачем відстрочки від призову або звільнення з військової служби були наведені судом першої інстанції в мотивувальній частині рішення та не були предметом обговорення учасників справи під час її розгляду.
Колегія суддів ураховує, що зазначений документ безпосередньо стосується обставин, на які послався суд першої інстанції, обґрунтовуючи свої висновки щодо мети звернення до суду. Водночас питання прийняття додаткового доказу потребує оцінки не лише його змісту та значення для справи, а й причин, з яких він не був поданий до суду першої інстанції.
У цьому випадку довідка видана 5 червня 2026 року, тобто до ухвалення рішення судом першої інстанції 6 серпня 2026 року. Сам по собі факт того, що певний висновок уперше наведено в судовому рішенні, не звільняє учасника справи від необхідності обґрунтувати неможливість подання відповідного доказу раніше.
Разом із тим, якщо питання про мету звернення до суду не порушувалося під час розгляду справи, а необхідність спростувати відповідні висновки виникла після ухвалення рішення, така обставина має бути врахована під час оцінки причин неподання доказу до суду першої інстанції.
За встановлених обставин колегія суддів вважає за можливе прийняти та дослідити довідку військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України від 5 червня 2026 року № 243 для перевірки доводів апеляційної скарги щодо військово-правового статусу відповідача та обґрунтованості висновків суду першої інстанції в цій частині.
Оцінюючи доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції безпідставно пов`язав звернення позивача до суду з наміром створити умови для отримання відповідачем відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації або звільнення з військової служби, колегія суддів виходить із необхідності розмежування права особи на судовий захист і недопустимості використання приватноправових механізмів усупереч їх призначенню.
Так, статтею 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» визначено категорії військовозобов`язаних, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації, зокрема за наявності передбачених законом сімейних обставин. Питання звільнення з військової служби регулюється, зокрема, статтею 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».
У цьому контексті заслуговує на увагу практика Верховного Суду щодо недопустимості використання приватноправових механізмів для створення штучних підстав звільнення від виконання публічних обов`язків.
Так, у постанові Верховного Суду від 13 березня 2024 року у справі № 495/2284/23 розглядалося питання визначення місця проживання малолітньої дитини за позовом військовослужбовця, який проходив військову службу за призовом під час мобілізації на особливий період. Верховний Суд звернув увагу на необхідність оцінки обставин справи з огляду на можливе використання судового рішення для створення підстав звільнення з військової служби відповідно до частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».
Аналогічні питання розглядалися Верховним Судом у постанові від 19 листопада 2025 року у справі № 725/158/25, у якій зазначено, що приватноправовий інструментарій, зокрема позов про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини, не повинен використовуватися для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних правовідносин.
У постанові Верховного Суду від 24 грудня 2025 року у справі № 725/2192/25 також розглядалися питання, пов`язані з визначенням місця проживання дитини та встановленням юридично значущих обставин у сімейних правовідносинах.
Принцип добросовісності має значення не лише для оцінки процесуальної поведінки учасників справи, а й для визначення того, чи відповідає обраний спосіб захисту справжній меті звернення до суду та чи спрямоване здійснення відповідного права на захист порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи інтересу.
У постанові Верховного Суду від 10 червня 2026 року у справі № 725/8242/25 також наголошено на необхідності дотримання засад добросовісності та розумності під час вирішення спорів, пов`язаних із реалізацією приватних прав.
Верховний Суд у постанові від 10 лютого 2021 року у справі № 754/5841/17 зазначив, що приватноправовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення виконання встановлених законом обов`язків. Зловживання правом може проявлятися у використанні особою належного їй права всупереч його призначенню, за наявності негативних наслідків для інших осіб або держави та з урахуванням правового статусу відповідних суб`єктів.
Подібний підхід відображено в постанові Верховного Суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/1, у якій наголошено на значенні принципу розумності під час тлумачення матеріальних і процесуальних норм права та оцінки поведінки учасників правовідносин.
Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників сімейних правовідносин, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (постанова Верховного Суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/1).
Ураховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що заявлені позовні вимоги про залишення дитини проживати разом з батьком на його самостійному вихованні та утриманні дитини у справі, що переглядається в апеляційному порядку, фактично пред`явлений до військовозобов`язаного під час мобілізації на особливий період з метою створення умов та обставин, які можуть бути підставою для надання відстрочки від направлення для проходження базової військової служби, призову на військову службу чи звільнення з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається статтею 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», статтею 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
У цій справі, однак, незалежно від оцінки суб`єктивної мети звернення позивача до суду, вирішальним для розгляду апеляційної скарги є те, що заявлені вимоги не підтверджені достатніми доказами наявності передбачених законом підстав для судового визначення місця проживання дитини, яка досягла чотирнадцятирічного віку, та покладення обов`язків на батька самостійного виховання й утримання дитини.
Отже, доводи апеляційної скарги про необхідність змінити мотивувальну частину рішення, виключивши з неї висновки суду про подання позову з метою штучного створення умов для отримання відповідачем відстрочки або звільнення від військової служби та скасування рішення суду першої інстанції, не спростовують висновку про відсутність достатніх правових підстав для задоволення заявлених вимог.
Не заслуговують на увагу доводи скаржниці про те, що суд не дослідив, хто забезпечує повсякденні потреби дитини, її навчання, лікування та побут, а також несе витрати на її утримання.
Відмовляючи в позові, суд першої інстанції виходив із відсутності достатніх доказів, які б підтверджували необхідність встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини батьком.
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України саме позивачка повинна довести обставини, якими обґрунтовує заявлені вимоги. Водночас факт проживання сина з батьком, бажання дитини залишатися з ним та відсутність спору між батьками щодо місця проживання не свідчать автоматично про усунення матері від виконання батьківських обов`язків або самостійне виховання й утримання дитини батьком.
Інші доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди з наданою судом оцінкою доказів, не спростовують правильності висновків суду першої інстанції та не містять обставин, які б свідчили про неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що відповідно до статті 376 ЦПК України є підставою для скасування або зміни судового рішення.
Проте сама лише незгода сторони з оцінкою доказів не може бути підставою для скасування судового рішення, якщо така оцінка здійснена відповідно до вимог статті 89 ЦПК України.
За таких обставин колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, вважає їх законними та обґрунтованими, а тому підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду не вбачає.
Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції
Враховуючи вищевикладене апеляційний суд дійшов до висновку, що судом першої інстанції надана правильна оцінка доказам, що були предметом дослідження в судовому засіданні суду першої інстанції, ним повно і об`єктивно з`ясовані дійсні обставини справи, перевірені доводи і заперечення сторін зібраними у справі доказами, яким надана належна правова оцінка.
Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року.
Отже колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України, статті 141 ЦПК України суд розподіляє судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Оскільки апеляційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться.
На підставі викладеного та керуючись статтями 367, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд,
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Чернівецького районного суду Вінницької області від 06 серпня 2026 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 30 жовтня 2026 року.
Головуючий Ю. Б. Войтко
Судді: І. В. Міхасішин
І. М. Стадник
Оригінал: reyestr.court.gov.ua