Постанова від 28 жовтня 2026 р. у справі №380/23151/25 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

Суд: Восьмий апеляційний адміністративний суд

Інстанція: Апеляційна

Юрисдикція: Адміністративне

Категорія: загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, з них

Дата: 28 жовтня 2026 р.

Справа: №380/23151/25

Суддя: Гуляк Василь Васильович

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 жовтня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 380/23151/25 пров. № А/857/11891/26

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Гуляка В.В.

суддів: Кухтея Р.В., Матковської З.М.

розглянувши у письмовому провадженні апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області,

на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 16 січня 2026 року (суддя – Желік О.М., час ухвалення – не вказаний, місце ухвалення – м. Львів, дата складання повного рішення – не зазначена),

в адміністративній справі №380/23151/25 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області,

про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії,

встановив:

У листопаді 2025 року позивач ОСОБА_1 звернулася в суд із адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області (далі — відповідач) в якому просила: 1) визнати протиправними дії відповідача щодо ненарахування та невиплати підвищення позивачу пенсії в розмірі 25% мінімальної пенсії за віком з часу звернення за перерахунком пенсії відповідно до пункту “г” статті 77 Закону України “Про пенсійне забезпечення”; 2) зобов`язати відповідача здійснити нарахування та виплату позивачу підвищення пенсії в розмірі 25% мінімальної пенсії за віком з часу звернення (з 01.09.2025) за перерахунком пенсії відповідно до пункту “г” статті 77 Закону України “Про пенсійне забезпечення”.

Відповідач подав відзив на позовну заяву, у якому висловив свої заперечення проти задоволення позовних вимог. Просив у задоволенні вимог позивача відмовити у повному обсязі.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 16 січня 2026 року адміністративний позов задоволено повністю. Визнано протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області щодо ненарахування та невиплати підвищення пенсії ОСОБА_1 в розмірі 25% мінімальної пенсії за віком з часу звернення за перерахунком пенсії відповідно до пункту “г” статті 77 Закону України “Про пенсійне забезпечення”. Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 підвищення пенсії в розмірі 25% мінімальної пенсії за віком з часу звернення (з 01 вересня 2025 року) за перерахунком пенсії відповідно до пункту “г” статті 77 Закону України “Про пенсійне забезпечення”. Стягнуто з Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір в сумі 1211 грн 20 коп.

З цим рішенням суду першої інстанції не погодився відповідач та оскаржив його в апеляційному порядку, вважає, що рішення суду ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права, а тому підлягає скасуванню з підстав, викладених в апеляційній скарзі.

В обґрунтування апеляційних вимог апелянт зазначає, що виплата підвищень “реабілітованим” громадянам проводиться згідно постанови Кабінету Міністрів України від 16 липня 2008 року № 654 “Про підвищення рівня пенсійного забезпечення громадян”. Підпунктом 2 пункту 4 постанови встановлено, що з 1 вересня 2008 року громадянам, які необґрунтовано зазнали політичних репресій і згодом були реабілітовані, до пенсії або щомісячного довічного грошового утримання чи державної соціальної допомоги, що виплачуються замість пенсії, підвищення проводиться в розмірі 54,40 грн, а членам їх сімей, яких було примусово переселено - 43,52 грн. Вважає апелянт, що немає підстав для нарахування позивачу підвищення до пенсії, відповідно до п. «г» ст.77 Закону України «Про пенсійне забезпечення» у розмірі 25% мінімальної пенсії за віком.

За результатами апеляційного розгляду апелянт просить скасувати рішення Львівського окружного адміністративного суду від 16.01.2026 у справі №380/23151/25 та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі.

Суд апеляційної інстанції, заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи та докази по справі, обговоривши доводи, межі та вимоги апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Судом встановлено такі фактичні обставини справи.

Позивач ОСОБА_1 отримує пенсію за віком відповідно до Закону України “Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування”.

Згідно зі свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 позивачка народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце народження - Іркутськ, РСФСР, батько - ОСОБА_2 , мати - ОСОБА_3 .

Відповідно до свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_2 ОСОБА_4 уклала шлюб з ОСОБА_5 , внаслідок чого змінила прізвище на ОСОБА_6 .

01.09.2025 позивач звернулася до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області зі заявою щодо проведення перерахунку пенсії “Зміна надбавки”, за результатами розгляду якої відповідачем прийнято рішення від 09.09.2025 № 913290157334 про відмову у перерахунку пенсії у зв`язку з тим, що наданими документами не підтверджено факт примусового переселення та застосування саме до позивача репресій (а.с. 18, 20).

Вважаючи протиправними дії відповідача щодо ненарахування та невиплати підвищення до пенсії в розмірі 25% мінімальної пенсії за віком, позивач звернулася з цим позовом до суду.

Надаючи правову оцінку обставинам справи у взаємозв`язку з нормами законодавства, що регулюють спірні правовідносини, в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду виходить з наступного.

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Судом першої інстанції вірно зазначено, що статтею 1 Закону України “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” від 17.04.1991 року № 962-XII (далі — Закон № 962-XII) встановлено, що реабілітованими є, зокрема, особи, які з політичних мотивів були необґрунтовано засуджені судами або піддані репресіям позасудовими органами, в тому числі “війками”, “трійками”, особливими нарадами і в будь-якому іншому позасудовому порядку, за вчинення на території України діянь, кваліфікованих як контрреволюційні злочини за кримінальним законодавством України до набрання чинності Законом СРСР “Про кримінальну відповідальність за державні злочини” від 25.12.1958, за винятком осіб, зазначених у статті 2 цього Закону.

Згідно ст. 3 Закону № 962-XII реабілітовано всіх громадян, засланих і висланих з постійного місця проживання та позбавлених майна за рішенням органів державної влади і управління з політичних, соціальних, національних, релігійних та інших мотивів під приводом боротьби з куркульством, противниками колективізації, так званими бандпособниками та їх сім`ями.

Статтею 9 Закону № 962-XII встановлено, що вирішення питань, пов`язаних з встановленням факту розкуркулювання, адміністративного виселення, з відшкодуванням матеріальних збитків, поновленням трудових, житлових, пенсійних та інших прав громадян, реабілітованих відповідно до цього Закону, покладено на обласні, міські і районні Ради народних депутатів. З цією метою Радам народних депутатів утворити штатні комісії, положення про які затверджується Кабінетом Міністрів України.

За дорученням цих комісій органи внутрішніх справ встановлюють факти безпідставності заслання і вислання, направлення на спецпоселення, а також конфіскації і вилучення майна у зв`язку з необґрунтованими репресіями і матеріали перевірки надсилають комісіям.

Реабілітованими також визнаються громадян, засуджені за: - антирадянську агітацію і пропаганду за статтею 7 Закону СРСР “Про кримінальну відповідальність за державні злочини” від 25.12.1958 і ст. 62 Кримінального кодексу України (2001-05, 2002-05) в редакціях до прийняття Закону Української РСР від 28.10.1989 “Про затвердження Указу Президії Верховної Ради Української РСР від 14.04.1989 “Про внесення змін і доповнень до Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів Української РСР”; - поширення завідомо неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад, тобто за статтею 187-1 Кримінального кодексу України; - порушення законів про відокремлення церкви від держави і школи від церкви, посягання на особу та права громадян під приводом справляння релігійних обрядів, якщо вчинені дії не були поєднані з заподіянням шкоди здоров`ю громадян чи статевою розпустою.

Дія вказаної статті поширюється на осіб, громадян України, які постійно проживали в Україні і яких з різних причин було переміщено за межі колишнього Радянського Союзу, необґрунтовано засуджено військовими трибуналами, Верховним Судом Союзу РСР чи піддано репресіям позасудовими органами.

Підлягають реабілітації також особи, щодо яких з політичних мотивів застосовано примусові заходи медичного характеру.

Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення процедури реабілітації жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років” № 2325-VIII від 13.03.2018 змінено назву закону Закону № 962-ХІІ на “Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років”, а також викладено в новій редакції преамбулу та ст.ст. 1, 3, 6 Закону № 962-ХІІ; визнано такою, що втратила чинність постанову Верховної Ради України “Про тлумачення Закону України “Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні”.

Вказані зміни набули чинності 05.05.2018.

Зазначений перелік надав значно ширшого тлумачення поняттю репресованих осіб та осіб, які потерпіли від репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років, та розширив коло осіб, до яких можуть бути застосовано пільги передбачені Законом № 962-ХІІ.

Так, згідно ст. 1-1 цього Закону України репресована особа - особа, яка зазнала репресій з мотивів та у формах, визначених цим Законом.

Відповідно до ст. 1-2 Закону України “Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років” № 962-XII від 17.04.1991 (зі змінами і доповненнями) реабілітованими визнаються особи: які до 24 серпня 1991 року були обвинувачені або яким було призначено покарання за рішенням позасудового органу незалежно від діяння або мотивів обвинувачення чи призначення покарання; стосовно яких до 24 серпня 1991 року були здійснені репресії у формах, визначених статтею 2 цього Закону, за рішенням іншого репресивного органу, якщо встановлено факт здійснення репресій проти таких осіб з класових, національних, політичних, релігійних, соціальних мотивів; стосовно яких до 24 серпня 1991 року були здійснені репресії за рішенням іншого репресивного органу, якщо встановлено недоведеність вини таких осіб у скоєнні злочину або адміністративного правопорушення; які до 24 серпня 1991 року були арештовані, перебували під вартою і яким було пред`явлено обвинувачення за статтями законодавчих актів, передбачених пунктами 1-5, за законодавчими актами, передбаченими пунктами 6-14, за діяння, передбачені пунктами 15-22 статті 3 цього Закону, якщо справи проти таких осіб були припинені під час слідства, попереднього (досудового) слідства або закриті за відсутності події злочину, відсутності складу злочину, недоведеності участі особи у вчиненні злочину; стосовно яких до 24 серпня 1991 року за рішенням іншого репресивного органу були здійснені репресії у формах, визначених статтею 2 цього Закону, за недонесення (неповідомлення) про вчинення або підготовку до вчинення іншою особою діяння, за яке законодавством, що діяло до 24 серпня 1991 року, було передбачено кримінальну або адміністративну відповідальність, за умови що особа, якій призначено покарання за вчинення або підготовку до вчинення такого діяння, була реабілітована в установленому порядку.

Статтею 4 Закону № 962-XII передбачено поновити реабілітованих в усіх громадянських правах, у тому числі в праві проживання в населених пунктах і місцевостях, в яких вони постійно проживали до репресій, поширивши це право на членів їх сімей.

Згідно з пунктом 2.13 постанови Правління Пенсійного фонду України № 22-1 від 25.11.2005, якою затверджено Порядок подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України “Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування” за документ, який засвідчує, що особа визнана реабілітованою, приймається завірена в установленому порядку копія посвідчення реабілітованого. Для осіб, реабілітованих згідно зі статтею 3 Закону України “Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні”, приймаються довідки органів внутрішніх справ, видані на підставі наявних у них відповідних документів (постанови про вислання, особистих справ на висланих осіб тощо), а за відсутності таких документів довідки районних комісій з поновлення прав реабілітованих, видані на підставі встановленого факту переселення.

Згідно з пунктом “г” ч. 1 ст. 77 « Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 № 1788-XII призначені пенсії підвищуються громадянам, які необґрунтовано зазнали політичних репресій і згодом були реабілітовані, призначені пенсії - на 50 процентів, а членам їх сімей, яких було примусово переселено, - на 25 процентів мінімальної пенсії за віком.

Підпунктом 2 п. 4 постанови Кабінету Міністрів України “Про підвищення рівня пенсійного забезпечення громадян” №654 від 16.07.2008 визначено, що з 01.09.2008 репресованим особам, яких у подальшому було реабілітовано, до пенсії або щомісячного довічного грошового утримання чи державної соціальної допомоги, що виплачуються замість пенсії, підвищення проводиться в розмірі 54,40 гривні, а членам їх сімей, яких було примусово переселено, - 43,52 гривні.

Судом першої інстанції вірно зазначено, що стаття 28 Закону України № 1058-IV від 9 липня 2003 року «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» (далі — Закон №1058-IV) визначає розмір мінімальної пенсії за віком, який встановлений в розмірі прожиткового мінімуму, встановленому для осіб, що втратили працездатність, визначеного законом.

Прожитковий мінімум, відповідно до вимог ч. 1 ст. 2 Закону України “Про прожитковий мінімум” № 966-XIV від 15.07.1999,застосовується для встановлення розмірів мінімальної заробітної пенсії за віком.

Розмір мінімальної пенсії за віком визначається лише за правилами встановленими ст. 28 Закону № 1058-IV, згідно з якою мінімальний розмір пенсії за віком, встановлений абзацом 1 частини першої цієї статті, застосовується виключно для визначення розмірів пенсії, призначених згідно з цим Законом.

Виходячи із загальних засад пріоритетності законів над підзаконними актами, при визначенні розміру підвищення до пенсії або щомісячного довічного грошового утримання чи державної соціальної допомоги, що виплачуються замість пенсії громадянам, які необґрунтовано зазнали політичних репресій і згодом були реабілітовані та членам їх сімей, яких було примусово переселено, суд вірно вказав, що слід керуватися нормами Закону України “Про пенсійне забезпечення”, який має вищу юридичну силу, а не підпунктом 2 пункту 4 Постанови № 654, зважаючи на те, що останній звужує розмір сум, що підлягають виплаті реабілітованим громадянам та суперечить наведеним нормам Закону.

Аналогічна правова позиція сформована Верховним Судом у постановах від 10.10.2018 у справі № 446/1549/16-а, від 27.11.2018 у справі № 446/1515/16-а та від 06.02.2019 у справі № 446/1848/16-а.

Аналізуючи співвідношення підпункту 2 п. 4 постанови Кабінету Міністрів України від 16.07.2008 №654 та пункту "г" статті 77 Закону України "Про пенсійне забезпечення", суд першої інстанції вірно виходив з пріоритетності застосування до спірних правовідносин положень Закону України "Про пенсійне забезпечення", як нормативно-правового акту вищої юридичної сили.

Судом першої інстанції вірно встановлено та взято до уваги те, що згідно з архівною довідкою № 7 від 08.02.2023 року, виданої позивачу, громадяни ОСОБА_7 , 1891 року народження, ОСОБА_8 , 1892 року народження, ОСОБА_3 , 1927 року народження, ОСОБА_2 , 1920 року народження, 29.03.1946 із міста Яворів Яворівського району Львівської області згідно рішення УНКВС Львівської області СРСР від 05 березня 1946 року були виселені на спецпоселення з конфіскацією майна в Красноярський край по політичних мотивах, як члени сім`ї учасника УПА. В 1947 році ОСОБА_7 помер, ІНФОРМАЦІЯ_2 інші члени сім`ї здійснили втечу та прибули на попереднє місце проживання в м. Яворів. 06 квітня 1948 року ОСОБА_8 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 заарештовані Яворівським РВ МДБ та за рішенням Особливої Наради при МДБ СРСР від 29 вересня 1951 року етаповані на спецпоселення в Іркутську область, звідки звільнені 29 лютого 1960 року. Відповідно до ст. З Закону України від 17 квітня 1991 року “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” вищевказані особи були реабілітовані (згідно копії довідки про реабілітацію від 13 серпня 1992 року): Підстава: архівна справа № Р-19159.

Згідно з висновком Національної комісії з реабілітації про визнання особи потерпілою від репресій встановлено: відповідно до копії довідки Управління МВС у Львівській області від 08.02.2023, батьки заявниці ОСОБА_3 , 1927 року народження, та ОСОБА_2 , 1920 року народження, рішенням УНКВС Львівської області від 05 березня 1946 року, як члени сім`ї учасника УПА із с. Яворів Яворівського району Львівської області виселені на спецпоселення з конфіскацією майна в Красноярський край. За рішенням Особливої Наради при МДБ СРСР від 29 вересня 1951 року етаповані на спецпоселення в Іркутську область. Звільнені зі спецпоселення 29 лютого 1960 року. Реабілітовані. Згідно з копією свідоцтва про народження, заявниця народилася ІНФОРМАЦІЯ_3 в Іркутській (області і дійсно є донькою ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Відповідно до копії свідоцтва про шлюб заявниця змінила прізвище на ОСОБА_6 . У зв`язку з вшцевикладеним, Національна комісія з реабілітації прийшла до висновку, що ОСОБА_9 , 1959 року народження, підлягає визнанню потерпілою від репресій відповідно до пункту 2 ст. 1-3 Закону України “Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років”, як дитина репресованої особи, яка народилася на засланні під час перебування репресованої особи на засланні.

Відповідно до рішення Національної комісії з реабілітації від 19.12.2024, місто Київ, Національна комісія з реабілітації, розглянувши на засіданні обґрунтовані пропозиції Львівської регіональної комісії з реабілітації від 14.02.2024, протокол № 11, щодо можливості визнання потерпілою від репресій ОСОБА_9 , 1959 року народження, вирішила визнати ОСОБА_9 , 1959 року народження, потерпілою від репресій.

Судом першої інстанції також вірно зауважено, що позивач є членом сім`ї репресованих осіб (батько - ОСОБА_2 , мати - ОСОБА_3 ).

Пунктом “г” ст.77 Закону України “Про пенсійне забезпечення” репресованим особам, яких у подальшому було реабілітовано, призначені пенсії - на 50 процентів, а членам їх сімей, яких було примусово переселено, - на 25 процентів мінімальної пенсії за віком.

Статтею 1-1 Законом України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років" визначено, що репресованою особою - є особа, яка зазнала репресій з мотивів та у формах, визначених цим Законом; члени сім`ї - чоловік або дружина репресованої особи, діти репресованої особи, у тому числі повнолітні або усиновлені, батьки, вітчим, мачуха репресованої особи, усиновлювач, опікун, піклувальник, а також інші родичі або особи, які на момент здійснення репресій проживали з репресованою особою однією сім`єю були пов`язані спільним побутом.

Враховуючи зазначене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про наявність у позивача права на підвищення до пенсії у розмірі, передбаченому п. “г” ст. 77 Закону № 1788-XII із розрахунку 25% мінімальної пенсії за віком, як члену сім`ї репресованої особи, а тому відповідач протиправно відмовив у його нарахуванні та виплаті позивачу.

За таких обставин, суд першої інстанції обгрунтовано задоволив позовні вимоги та зобов`язав відповідача здійснити нарахування та виплату позивачу підвищення пенсії в розмірі 25% мінімальної пенсії за віком з часу звернення (з 01.09.2025 року) за перерахунком пенсії відповідно до пункту “г” статті 77 Закону України “Про пенсійне забезпечення”.

Отже, доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об`єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи.

Статтею 316 КАС України передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З врахуванням наведених вище норм законодавства та фактичних обставин справи, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, ухваленим з дотриманням норм матеріального та процесуального права з повним встановленням обставин справи, що не спростовано доводами апеляційної скарги, які колегією суддів відхиляються як необґрунтовані з урахуванням наведеного вище правового регулювання спірних правовідносин.

Суд апеляційної інстанції також зазначає, що відповідно до п.2 ч.5 ст.328 КАС України, не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження).

Проаналізувавши характер спірних правовідносин, предмет доказування, склад учасників справи та враховуючи, що дану адміністративну справу було розглянуто судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження, суд апеляційної інстанції зазначає, що дана адміністративна справа є справою незначної складності, а тому рішення суду апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України.

Керуючись ст.ст. 243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд

постановив:

Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області – залишити без задоволення.

Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 16 січня 2026 року в адміністративній справі №380/23151/25 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії – залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення і касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддяВ. В. Гуляк

суддіР. В. Кухтей

З. М. Матковська

Оригінал: reyestr.court.gov.ua