Суд: Шостий апеляційний адміністративний суд
Інстанція: Апеляційна
Юрисдикція: Адміністративне
Категорія: Справи щодо примусового виконання судових рішень і рішень інших органів
Дата: 28 жовтня 2026 р.
Справа: №320/14048/26
Суддя: Грибан Інна Олександрівна
ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
Справа № 320/14048/26 Суддя (судді) першої інстанції: Панова Г. В.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
29 жовтня 2026 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Грибан І.О.
судді: Беспалов О.О.
Тереза Ю.О.
розглянув в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України на рішення Київського окружного адміністративного суду від 26 травня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії,
У С Т А Н О В И В:
ОСОБА_1 звернувся з позовом до Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, в якому просив суд:
- визнати протиправною бездіяльність Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства Юстиції України щодо не зняття арешту з усього майна ОСОБА_1 , накладеного на підставі постанови про арешт майна божника та оголошення заборони на його відчуження від 15.12.2014 у виконавчому провадженні № НОМЕР_1;
- зобов`язати Відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства Юстиції України зняти арешт з усього майна, що належить ОСОБА_1 , накладений на підставі постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 15.12.2014 у виконавчому провадженні № НОМЕР_1;
- зобов`язати Відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства Юстиції України припинити обтяження: арешт нерухомого майна, що належить ОСОБА_1 , номер запису про обтяження: 8088149 (спеціальний розділ) в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Позовні вимоги мотивовано тим, що арешт, накладений у межах виконавчого провадження НОМЕР_1, є незаконним та підлягає зняттю, оскільки виконавче провадження було відкрито без достатніх правових підстав, що встановлено ухвалою Вищого адміністративного суду України від 14.04.2016 у справі №826/11968/15 та постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 18.12.2025 у справі №320/34629/23. Позивач наголошує, що він не був основним боржником за кредитним договором, а виступав виключно майновим поручителем (іпотекодавцем), відповідальність якого обмежувалась вартістю предмета іпотеки. Також позивач вказує, що виконавче провадження № НОМЕР_1 завершене ще у 2017 році, виконавчий документ повторно до виконання не пред`являвся, строк пред`явлення документа до виконання сплив, матеріали виконавчих проваджень знищені, відкриті виконавчі провадження щодо нього відсутні, він не перебуває у Єдиному реєстрі боржників. Крім того, позивач посилається на те, що основне зобов`язання за кредитним договором припинене у зв`язку з ліквідацією боржника ТОВ «ІБК «Адоніс», а іпотека припинена на підставі рішення господарського суду. На думку позивача, за відсутності відкритого виконавчого провадження та чинного виконавчого документа подальше існування арешту є безпідставним, непропорційним та становить невиправдане втручання у його право мирного володіння майном.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 26.05.2026 позов задоволено повністю.
Не погоджуючись з ухваленим судовим рішенням Відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України подав апеляційну скаргу, в якій вказуючи на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову. Доводи апеляційної скарги за своїм змістом дублюють заперечення відповідача, викладені у відзиві на позовну заяву.
Позивач подав відзив на апеляційну скаргу, у якому заперечував проти її задоволення, посилаючись на відсутність правових підстав для подальшого збереження арешту майна та законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
З огляду на викладене, колегія суддів визнала за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження.
Дослідивши матеріали справи, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, колегія суддів дійшла таких висновків.
Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, 12.12.2006 між ТОВ «Український промисловий банк» та ТОВ «Інвестиційно-будівельна компанія «Адоніс» укладено кредитний договір № 44/К-06, строк повернення кредиту за яким визначено до 11.12.2009.
З метою забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором 02.12.2008 ОСОБА_1 укладено іпотечний договір, відповідно до умов якого в іпотеку передано нерухоме майно - їдальню на 100 місць, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 1369,4 кв.м.
25.05.2011 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Юдіним М.А. вчинено виконавчий напис № 459 про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором у розмірі 134 596 531,95 грн.
17.02.2012 Відділом примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України відкрито виконавче провадження НОМЕР_2 з примусового виконання вказаного виконавчого напису. У межах зазначеного виконавчого провадження 11.05.2012 державним виконавцем прийнято постанову про арешт майна боржника та заборону його відчуження, а також постанову про стягнення виконавчого збору у розмірі 13 459 653,20 грн.
03.11.2014 державним виконавцем прийнято постанову про повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пункту 3 частини першої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» у зв`язку з тим, що реалізація іпотечного майна не відбулася, а стягувач не виявив бажання залишити майно за собою. Одночасно постанову про стягнення виконавчого збору виділено в окреме виконавче провадження.
04.11.2014 відкрито виконавче провадження НОМЕР_1 з примусового виконання постанови про стягнення виконавчого збору. У межах цього провадження 15.12.2014 державним виконавцем накладено арешт на все майно позивача.
У подальшому ухвалою Вищого адміністративного суду України від 14.04.2016 у справі № 826/11968/15 зроблено висновок про відсутність правових підстав для відкриття виконавчого провадження НОМЕР_1, оскільки повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пункту 3 частини першої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» не надавало державному виконавцю права виділяти постанову про стягнення виконавчого збору в окреме виконавче провадження.
17.02.2017 виконавче провадження № НОМЕР_1 завершено шляхом повернення виконавчого документа стягувачу. Після цього виконавчий документ повторно до виконання не пред`являвся, а матеріали виконавчих проваджень були знищені у зв`язку із закінченням строків зберігання.
29.10.2020 ухвалою Господарського суду міста Києва у справі № 910/17643/13 ліквідовано ТОВ «ІБК «Адоніс», а вимоги кредиторів, не погашені у зв`язку з недостатністю майна, визнано погашеними.
Рішенням Господарського суду Київської області у справі № 911/3533/23 іпотеку за іпотечним договором від 02.12.2008 визнано припиненою та припинено державну реєстрацію іпотеки й обтяжень. Судом у вказаній справі встановлено припинення як основного, так і забезпечувального зобов`язання.
Крім того, рішенням Київського окружного адміністративного суду від 17.03.2025 у справі № 320/34629/23, зміненим постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 18.12.2025 у мотивувальній частині та залишеним без змін в іншій частині, визнано протиправною бездіяльність відповідача щодо незняття арештів із належного позивачу нерухомого майна - їдальні на 100 місць, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, та зобов`язано зняти з цього об`єкта арешти, накладені у виконавчих провадженнях № НОМЕР_2 та № НОМЕР_1.
Разом з тим, 11.03.2026 позивачем встановлено, що арешт, накладений постановою від 15.12.2014 у виконавчому провадженні НОМЕР_1, продовжує існувати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
У зв`язку з цим позивач звернувся до відповідача із заявами про зняття арешту, однак листом від 24.03.2026 відповідач відмовив у задоволенні заяви, пославшись на відсутність підстав для вчинення відповідних дій. При цьому відповідач підтвердив відсутність відкритих виконавчих проваджень щодо позивача та факт знищення матеріалів виконавчих проваджень № НОМЕР_2 та № НОМЕР_1.
Не погоджуючись із такою бездіяльністю відповідача, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що подальше збереження арешту майна позивача за відсутності належних правових підстав та необхідності забезпечення примусового виконання рішення є протиправним і становить невиправдане втручання у його право власності. За таких обставин суд дійшов висновку про наявність підстав для визнання протиправною бездіяльності відповідача та зобов`язання зняти відповідний арешт.
Надаючи правову оцінку обставинам справи у взаємозв`язку з нормами законодавства, що регулюють спірні правовідносини, в межах доводів та вимог апеляційної скарги колегія суддів апеляційного суду виходить з наступного.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» (далі - Закон №1404-VIII) передбачено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
За змістом пункту 1 частини 1 статті 3 Закону України №1404-VIII підлягають примусовому виконанню рішення на підставі таких виконавчих документів, зокрема, виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень.
Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 18 Закону України №1404-VIII виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.
Відповідно до пункту 7 частини 2 статті 18 Закону України №1404-VIII виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право накладати арешт на кошти та інші цінності боржника, зокрема на кошти, які перебувають у касах, на рахунках у банках, інших фінансових установах, небанківських надавачах платіжних послуг та органах, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів (крім коштів на єдиному рахунку, відкритому у порядку, визначеному статтею 35-1 Податкового кодексу України, коштів на рахунках платників податків у системі електронного адміністрування податку на додану вартість, коштів на електронних рахунках платників акцизного податку, коштів на рахунках із спеціальним режимом використання, спеціальних та інших рахунках, звернення стягнення на які заборонено законом), на рахунки в цінних паперах, на електронні гроші, які зберігаються на електронних гаманцях в емітентах електронних грошей, а також опечатувати каси, приміщення і місця зберігання грошей.
Частиною 1 статті 48 Закону України № 1404-VIII передбачено, що звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації.
Про звернення стягнення на майно боржника виконавець виносить постанову.
Відповідно до частини 2 статті 48 Закону України № 1404-VIII стягнення за виконавчими документами звертається в першу чергу на кошти боржника у національній та іноземній валютах, інші цінності, у тому числі на кошти на рахунках боржника у банках та інших фінансових установах.
За приписами статті 56 Закону України № 1404-VIII арешт майна (коштів) боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення.
Арешт на майно (кошти) боржника накладається виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна (коштів) боржника або про опис та арешт майна (коштів) боржника. Арешт на рухоме майно, що не підлягає державній реєстрації, накладається виконавцем лише після проведення його опису. Постанова про арешт майна (коштів) боржника виноситься виконавцем під час відкриття виконавчого провадження та не пізніше наступного робочого дня після виявлення майна.
Арешт накладається у розмірі суми стягнення з урахуванням виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів та основної винагороди приватного виконавця на все майно боржника або на окремі речі.
Копії постанов, якими накладено арешт на майно (кошти) боржника, виконавець надсилає банкам чи іншим фінансовим установам, органам, що здійснюють реєстрацію майна, реєстрацію обтяжень рухомого майна, в день їх винесення.
Отже, виконавець зобов`язаний вживати передбачених Законом України №1404-VIII заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії, а також зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.
Стягнення за виконавчими документами звертається в першу чергу на кошти боржника у національній та іноземній валютах, інші цінності, у тому числі на кошти на рахунках боржника у банках та інших фінансових установах.
Згідно частин 1, 2 статті 40 Закону України № 1404-VIII, у разі закінчення виконавчого провадження (крім закінчення виконавчого провадження за судовим рішенням, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також, крім випадків не стягнення виконавчого збору або витрат виконавчого провадження, не стягнення основної винагороди приватним виконавцем), повернення виконавчого документа до суду, який його видав, арешт, накладений на майно (кошти) боржника, знімається, відомості про боржника виключаються з Єдиного реєстру боржників, скасовуються інші вжиті виконавцем заходи щодо виконання рішення, а також проводяться інші необхідні дії у зв`язку із закінченням виконавчого провадження.
Про зняття арешту з майна (коштів) виконавець зазначає у постанові про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа, яка в день її винесення надсилається органу, установі, посадовій особі, яким була надіслана для виконання постанова про накладення арешту на майно (кошти) боржника, а у випадках, передбачених законом, вчиняє дії щодо реєстрації припинення обтяження такого майна.
Відповідно до частини 2 статті 59 Закону України № 1404-VIII у разі набрання законної сили судовим рішенням про зняття арешту з майна боржника арешт з такого майна знімається згідно з постановою виконавця не пізніше наступного дня, коли йому стало відомо про такі обставини.
Частиною четвертою статті 59 Закону № 1404-VIII визначено підстави, за яких арешт з майна (коштів) боржника знімається постановою виконавця або начальника відповідного органу державної виконавчої служби. Водночас частиною п`ятою цієї статті передбачено, що у всіх інших випадках арешт може бути знятий за рішенням суду.
Таким чином, відсутність передбачених законом підстав для самостійного зняття арешту державним виконавцем не виключає можливості судового захисту порушеного права власності у випадках, коли подальше існування такого обмеження не відповідає меті його застосування.
При цьому колегія суддів враховує, що наявність підстав для подальшого збереження спірного арешту повинна бути доведена суб`єктом владних повноважень, а не спростована позивачем.
Спір у цій справі виник у зв`язку із незняттям відповідачем арешту з усього майна позивача, накладеного постановою про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 15.12.2014 у виконавчому провадженні НОМЕР_1, попри завершення вказаного виконавчого провадження, сплив строку пред`явлення виконавчого документа до виконання, відсутність відкритих виконавчих проваджень щодо позивача, а також встановлення судами обставин безпідставності відкриття самого виконавчого провадження № НОМЕР_1.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження та сукупністю дій органів державної виконавчої служби, спрямованих на примусове виконання рішень у спосіб та межах, визначених законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 56 Закону № 1404-VIII, арешт майна (коштів) боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення.
Таким чином, арешт майна не є самостійною санкцією чи окремим видом відповідальності боржника, а має виключно допоміжний та забезпечувальний характер, існування якого безпосередньо залежить від наявності чинного та реального виконавчого провадження, у межах якого здійснюються виконавчі дії.
Судом першої інстанції встановлено, що виконавче провадження № НОМЕР_1 було відкрито на підставі постанови про стягнення виконавчого збору, винесеної у виконавчому провадженні НОМЕР_2, яке здійснювалось з примусового виконання виконавчого напису нотаріуса щодо звернення стягнення на предмет іпотеки.
При цьому судами вже встановлено та підтверджено судовими рішеннями, що виконавчий напис № 459 було повернуто стягувачу на підставі пункту 3 частини першої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» у зв`язку з відмовою стягувача залишити за собою нереалізоване майно боржника, а тому у державного виконавця були відсутні правові підстави для виділення постанови про стягнення виконавчого збору в окреме виконавче провадження.
Такі висновки викладені в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 14.04.2016 у справі № 826/11968/15, а також у постанові Шостого апеляційного адміністративного суду від 18.12.2025 у справі № 320/34629/23, якою встановлено, що арешт, накладений у межах виконавчого провадження № НОМЕР_1, є таким, що накладений без достатньої правової підстави.
Відповідно до частини четвертої статті 78 КАС України обставини, встановлені рішенням суду, що набрало законної сили, не доказуються під час розгляду іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Водночас згідно із частиною сьомою цієї статті правова оцінка, надана судом певному факту під час розгляду іншої справи, не є обов`язковою для суду.
Колегія суддів враховує, що ухвалою Вищого адміністративного суду України від 14.04.2016 у справі № 826/11968/15 надано правову оцінку підставам відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_1 та зроблено висновок про відсутність передбачених законом підстав для його відкриття.
Крім того, у постанові Шостого апеляційного адміністративного суду від 18.12.2025 у справі № 320/34629/23 зазначено, що арешт, накладений на майно позивача в межах виконавчого провадження № НОМЕР_1, є таким, що накладений без достатньої правової підстави.
Судом першої інстанції також встановлено, що постановою державного виконавця від 17.02.2017 виконавчий документ у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 було повернуто стягувачу, після чого повторно до виконання він не пред`являвся, строк його пред`явлення сплив, а матеріали виконавчих проваджень № НОМЕР_2 та № НОМЕР_1 були знищені у зв`язку із закінченням строків зберігання.
Крім того, відповідачем підтверджено відсутність будь-яких відкритих виконавчих проваджень щодо позивача та відсутність позивача у Єдиному реєстрі боржників.
Колегія суддів зазначає, що як закінчення виконавчого провадження, так і повернення виконавчого документа стягувачу законодавцем визначено як стадію завершення виконавчого провадження, після якої подальше здійснення виконавчих дій не допускається.
Арешт майна боржника є заходом звернення стягнення на майно боржника, який застосовується виключно для забезпечення реального виконання рішення, що підлягає примусовому виконанню.
Отже, після завершення виконавчого провадження та відсутності чинного виконавчого документа подальше існування арешту втрачає свою правову та забезпечувальну мету.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 27.03.2020 у справі № 817/928/17, у якій суд касаційної інстанції зазначив, що тривале існування арешту за відсутності відкритого виконавчого провадження та необхідності подальшого застосування такого арешту є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном.
Колегія суддів не приймає до уваги доводи апелянта про те, що матеріали виконавчих проваджень були знищені, а тому відсутні підстави або технічна можливість для зняття арешту.
Зазначені твердження не ґрунтуються на вимогах закону та фактично зводяться до перекладення негативних наслідків неналежного ведення виконавчого провадження на особу, право власності якої продовжує бути обмеженим.
Сам по собі факт знищення матеріалів виконавчого провадження не може бути достатньою та правомірною підставою для безстрокового існування арешту майна особи, оскільки інше призводило б до ситуації, за якої арешт фактично набував би характеру безстрокового обмеження права власності без існування виконавчого документа та без відкритого виконавчого провадження.
Щодо доводів апелянта про те, що судове рішення у справі № 320/34629/23 стосувалося лише окремого об`єкта нерухомого майна позивача, колегія суддів зазначає таке.
Як убачається з постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 грудня 2025 року, предметом попереднього судового розгляду було зняття арешту з належної ОСОБА_1 їдальні. Водночас у межах зазначеної справи апеляційний суд надав оцінку правовим підставам відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_1 з примусового виконання постанови про стягнення виконавчого збору та дійшов висновку, що арешт, накладений на майно позивача у цьому виконавчому провадженні, є таким, що накладений без достатньої правової підстави.
Колегія суддів враховує, що постановою державного виконавця від 15 грудня 2014 року у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 накладено арешт на все майно позивача, тоді як у попередній справі судовий захист було надано щодо конкретного об`єкта нерухомості.
Отже, виконання відповідачем судового рішення у справі № 320/34629/23 в частині зняття арешту з окремого об`єкта нерухомого майна не спростовує необхідності перевірки правомірності подальшого збереження арешту щодо іншого майна позивача, накладеного на підставі тієї самої постанови державного виконавця.
Позивач у спірних правовідносинах не був основним боржником за кредитним договором, а виступав виключно майновим поручителем (іпотекодавцем), відповідальність якого обмежувалась вартістю предмета іпотеки.
При цьому рішенням Господарського суду Київської області у справі № 911/3533/23 встановлено припинення іпотеки, а ухвалою Господарського суду міста Києва у справі № 910/17643/13 - припинення основного зобов`язання у зв`язку з ліквідацією боржника ТОВ «ІБК «Адоніс».
Отже, на момент розгляду справи відсутні як діюче основне зобов`язання, так і будь-які забезпечувальні правовідносини, в межах яких міг би існувати спірний арешт.
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна особа має право мирно володіти своїм майном, а втручання держави у це право повинно бути законним, переслідувати легітимну мету та бути пропорційним.
Колегія суддів виходить з того, що арешт майна боржника застосовується з метою забезпечення реального виконання рішення. Відсутність чинного виконавчого провадження виключає здійснення виконавцем заходів щодо арештованого майна, а відтак зумовлює відсутність потреби у збереженні відповідних обмежень.
Виконавчий документ у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 повернуто стягувачу ще 17 лютого 2017 року, відомості про його повторне пред`явлення до виконання відсутні, матеріали виконавчого провадження знищені, а наявність відкритих виконавчих проваджень щодо позивача відповідачем не підтверджена.
При цьому визначальним є те, що відсутність належних правових підстав для відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_1 та накладення арешту в його межах уже була предметом оцінки судів.
За сукупністю наведених обставин подальше збереження арешту на все майно позивача не відповідає забезпечувальній меті його застосування, порушує справедливий баланс між вимогами загального інтересу та захистом права власності особи і становить невиправдане втручання у право на мирне володіння майном.
За наведених обставин суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що незняття відповідачем арешту з усього майна позивача, накладеного постановою від 15.12.2014 у виконавчому провадженні № НОМЕР_1, є протиправною бездіяльністю, а порушене право позивача підлягає захисту шляхом зобов`язання відповідача зняти відповідний арешт.
Таким чином, колегія суддів дійшла до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, а викладені в апеляційній скарзі доводи висновків суду першої інстанції не спростовують.
Колегією суддів враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно підтверджувати, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Приписи ст. 316 КАС України визначають, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 241, 242, 243, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд,-
П О С Т А Н О В И В :
Апеляційну скаргу Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України залишити без задоволення.
Рішення Київського окружного адміністративного суду від 26 травня 2026 року -
залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку і строки, визначені статтями 328, 329 КАС України.
Головуючий суддя І.О. Грибан
Судді: О.О. Беспалов
Ю.О. Тереза
(повний текст постанови складено 29 жовтня 2026 р.)
Оригінал: reyestr.court.gov.ua