Постанова від 28 жовтня 2026 р. у справі №620/2923/26 — Шостий апеляційний адміністративний суд

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 620/2923/26 Суддя (судді) першої інстанції: Олена ЛУКАШОВА

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 жовтня 2026 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі:

Головуючого судді: Чаку Є.В.,

суддів: Сорочка Є.О., Коротких А.Ю.

розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 18 травня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Департамента соціальної політики Чернігівської міської ради про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 звернувся до Чернігівського окружного адміністративного суду з позовом до Департамента соціальної політики Чернігівської міської ради, у якому просив суд:

- визнати протиправним та скасувати рішення Департаменту соціальної політики Чернігівської міської ради № 07-07/1134 від 18.12.2025 щодо не надання статусу та не видачі посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни 2 групи ОСОБА_1 ;

- зобов`язати Департамент соціальної політики Чернігівської міської ради надати статус та видати посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни 2 групи ОСОБА_1 ..

Чернігівський окружний адміністративний суд рішенням від 18 травня 2026 року у задоволенні позову відмовив.

Не погоджуючись з таким рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та задовольнити позов. На думку апелянта, рішення суду першої інстанції прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Оскільки апеляційна скарга подана на рішення суду першої інстанції, яке ухвалено в порядку спрощеного (в порядку письмового) позовного провадження, колегія суддів, керуючись пунктом 3 частини 1 статті 311 КАС України, вирішила розглядати справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, дослідивши наявні докази, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 є особою з інвалідністю 3 групи внаслідок війни, що підтверджується посвідчення серії НОМЕР_1 від 04.06.2024.

Під час повномасштабного вторгнення позивач був мобілізований, приймав безпосередню участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України.

05.11.2024 отримав вогнепальне поранення правого стегна та гомілки із вогнепальними переломами стегнової та великогомілкової кісток.

17.06.2025 відповідно до витягу ЕКОПФ № 161/25/1173/В позивачу встановлено 2 групу інвалідності, причина інвалідності: за рішенням ВЛК поранення (контузія, травма, каліцтво), ТАК, пов`язане з виконанням обов`язків військової служби.

12.12.2025 позивача звільнено з військової служби.

17.12.2025 позивач звернувся до відповідача із заявою про встановлення йому статусу та видачі посвідчення «особа з інвалідністю внаслідок війни» 2 групи. Так як посвідчення інваліда війни 3 групи у позивача безтермінове, то фактично замінити.

Рішенням № 07-07/1134 від 18.12.2025 позивачу було відмовлено у задоволенні заяви посилаючись на п. 1 ст. 7 Закону України «Про статус ветеранів війни та гарантії їх соціального захисту», постанову КМУ від 12.05.1994 № 302 «Про порядок видачі посвідчень та нагрудних знаків ветеранів війни.

В супровідному листі відповідач вказав, що причина інвалідності «травма так пов`язана з виконанням обов`язків військової служби» не може бути підставою надання статусу інваліда війни і порекомендував звернутись до ЦВЛК для зміни причини інвалідності.

Вважаючи дії відповідача протиправними щодо не надання статусу та не видачі посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни 2 групи, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Надаючи правову оцінку обставинам справи, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правовий статус ветеранів війни, а також умови та порядок надання відповідного статусу визначені Законом України від 22 жовтня 1993 року №3551-XII «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (далі - Закон №3551-XII).

Згідно зі статтею 4 Закону №3551-XII ветеранами війни є особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав. До ветеранів війни належать учасники бойових дій, особи з інвалідністю внаслідок війни та учасники війни.

Статтею 7 Закону №3551-XII визначено вичерпне коло осіб, які належать до осіб з інвалідністю внаслідок війни, а також обставини, за яких отримані такими особами поранення, контузії, каліцтва чи захворювання можуть бути правовою підставою для встановлення відповідного статусу.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 7 Закону №3551-XII до осіб з інвалідністю внаслідок війни належать також особи з інвалідністю з числа військовослужбовців, осіб вільнонайманого складу, які стали особами з інвалідністю внаслідок травми (поранення, контузії, каліцтва) або захворювання, одержаних під час захисту Батьківщини, виконання інших обов`язків військової служби, пов`язаних з перебуванням на фронті в інші періоди, з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, ядерних аварій, ядерних випробувань, з участю у військових навчаннях із застосуванням ядерної зброї, іншим ураженням ядерними матеріалами.

Системний аналіз положень статей 4 та 7 Закону №3551-XII свідчить, що сам по собі факт перебування особи на військовій службі та отримання під час такої служби травми, яка спричинила інвалідність, не є достатнім для автоматичного набуття статусу особи з інвалідністю внаслідок війни.

Необхідною є наявність передбаченого законом причинного зв`язку між отриманням травми (поранення, контузії, каліцтва), яка призвела до інвалідності, та обставинами, визначеними статтею 7 Закону №3551-XII.

Верховний Суд у постанові від 30 вересня 2019 року у справі №824/32/19-а зазначив, що віднесення особи до осіб з інвалідністю внаслідок війни відповідно до статті 7 Закону №3551-XII безпосередньо пов`язане із визначенням поняття «ветеран війни», наведеного у статті 4 цього Закону.

Отже, визначальною ознакою відповідної категорії осіб є не сам факт проходження військової служби та отримання під час неї травми, а зв`язок такої травми з обставинами, які законодавець визначив підставою для набуття статусу ветерана війни та особи з інвалідністю внаслідок війни.

Верховним Судом у постанові від 02 квітня 2021 року у справі №0540/9350/18-а сформульовано висновок, відповідно до якого для застосування пункту 1 частини другої статті 7 Закону №3551-XII необхідно встановити одночасну наявність передбачених цією нормою юридичних фактів: належність особи до визначеної законом категорії військовослужбовців та настання інвалідності внаслідок травми або захворювання, отриманих саме за обставин, визначених зазначеною нормою.

Верховний Суд наголосив, що віднесення особи до осіб з інвалідністю внаслідок війни безпосередньо пов`язане з поняттям «ветеран війни», а визначальною ознакою цієї категорії є безпосередня участь особи у захисті Батьківщини чи бойових діях.

У зв`язку із цим отримання травми під час проходження військової служби без встановлення її зв`язку із захистом Батьківщини або іншими передбаченими статтею 7 Закону №3551-XII обставинами не є достатньою правовою підставою для набуття статусу особи з інвалідністю внаслідок війни.

Колегія суддів вважає, що зазначений висновок Верховного Суду підлягає врахуванню при вирішенні даної справи, оскільки фактична причина інвалідності позивача компетентними органами визначена саме як «травма, пов`язана з виконанням обов`язків військової служби», а не як травма, пов`язана із захистом Батьківщини.

Таким чином, необхідно розмежовувати поняття «виконання обов`язків військової служби» та «захист Батьківщини», оскільки вони не є тотожними за своїм юридичним змістом для цілей застосування статті 7 Закону №3551-XII.

Сам факт того, що військовослужбовець виконував певні службові обов`язки, ще не свідчить про те, що такі обов`язки виконувалися безпосередньо під час захисту Батьківщини у розумінні Закону №3551-XII.

Щодо доводів апеляційної скарги про те, що травму позивач отримав у період дії в Україні воєнного стану, а тому така травма має вважатися одержаною під час захисту Батьківщини, колегія суддів зазначає наступне.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України на території України введено воєнний стан, строк дії якого в подальшому неодноразово продовжувався.

Водночас сам по собі факт проходження військовослужбовцем військової служби в період дії воєнного стану не є достатнім для висновку про те, що будь-яке поранення, контузія, травма чи каліцтво, одержані ним у цей період, автоматично є такими, що одержані під час захисту Батьківщини у розумінні статті 7 Закону №3551-XII.

Для вирішення питання про наявність права на статус особи з інвалідністю внаслідок війни значення має не лише календарний період, упродовж якого отримано травму, а й юридично встановлений причинний зв`язок такої травми з обставинами її одержання.

З матеріалів справи вбачається, що позивачу встановлено ІІ групу інвалідності з 14.05.2025, поранення (контузія, травма, каліцтво), ТАК, пов`язане з виконанням обов`язків військової служби.

Тобто компетентними органами причинний зв`язок травми визначено саме як «травма, ТАК, пов`язана з виконанням обов`язків військової служби».

В довідці про обставини травми від 10.12.2024 №2922 вказано, що позивач 05.11.2024 близько 9:00 отримав травму біля населеного пункту Юнаківка Сумської області внаслідок необережного поводження зі зброєю, що призвело до несанкціонованого пострілу із закріпленого за ним автомата при випадковому приведенні запобіжника і спускового гачка в бойове положення. Травма пов`язана з виконанням обов`язків військової служби.

Суд першої інстанції правильно зазначив, що наведені вище докази підтверджують отримання позивачем 05.11.2024 травми під час проходження військової служби, а інвалідність пов`язана з виконанням обов`язків військової служби, що не є тотожним отриманню травми під час захисту Батьківщини або виконання інших обов`язків військової служби пов`язаних з перебуванням на фронті, що є обов`язковою підставою для набуття статусу «особа з інвалідністю внаслідок війни» згідно з пунктом 1 частини 2 статті 7 Закону № 3551.

Віднесення 25.05.2022 Юнаківської сільської територіальної громади до території можливих бойових дій, згідно з Переліком територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, затвердженого Наказом Міністерства розвитку громад та територій України 28 лютого 2025 року № 376, не свідчить про наявність підстав вважати що виконання обов`язків військової служби було пов`язане з перебуванням на фронті.

Колегія суддів зазначає, що доказів того, що у встановленому законодавством порядку причинний зв`язок травми позивача визначався як «пов`язана із захистом Батьківщини», матеріали справи не містять.

Слід зазначити, що Департамент соціальної політики Чернігівської міської ради, вирішуючи питання про встановлення статусу особи з інвалідністю внаслідок війни, не наділений повноваженнями самостійно змінювати встановлений компетентним органом причинний зв`язок травми.

Адміністративний суд при перевірці правомірності рішення органу соціального захисту також не може підміняти компетентні військово-лікарські та експертні органи та самостійно встановлювати інший причинний зв`язок травми, ніж той, який зазначений у відповідних медичних та військово-лікарських документах.

Отже посилання апелянта на те, що на момент одержання ним травми в Україні діяв воєнний стан, не спростовує висновків суду першої інстанції.

Сам по собі правовий режим воєнного стану характеризує загальний стан функціонування держави та Збройних Сил України, однак не замінює необхідності встановлення індивідуальних обставин одержання конкретним військовослужбовцем травми та її причинного зв`язку для цілей застосування Закону №3551-XII.

Для вирішення питання про наявність у особи права на статус особи з інвалідністю внаслідок війни недостатньо встановити, що військовослужбовець отримав травму в період воєнного стану. Необхідним є встановлення передбаченого статтею 7 Закону №3551-XII юридичного зв`язку між такою травмою та захистом Батьківщини або іншими прямо визначеними законом обставинами.

Відтак доводи апелянта про те, що перебування України у стані збройної агресії та дія воєнного стану на момент отримання травми автоматично свідчать про отримання такої травми під час захисту Батьківщини, ґрунтуються на розширеному тлумаченні статті 7 Закону №3551-XII та не узгоджуються з наведеними висновками Верховного Суду.

За наведених обставин у Департаменту соціальної політики Чернігівської міської ради були відсутні правові підстави для самостійної зміни зазначеного причинного зв`язку та прирівняння травми, пов`язаної з виконанням обов`язків військової служби, до травми, одержаної під час захисту Батьківщини.

Таким чином, висновок відповідача про відсутність передбачених пунктом 1 частини другої статті 7 Закону №3551-XII підстав для надання позивачу статусу особи з інвалідністю внаслідок війни ІІ групи є обґрунтованим.

З урахуванням наведеного колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі “Hirvisaari v. Finland” від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя .

Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі “Ruiz Torija v. Spain” від 9 грудня 1994 року, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи

Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Згідно ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Відповідності до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду – без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 242, 308, 311, 315, 316, 322 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 – залишити без задоволення.

Рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 18 травня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України.

Головуючий суддя: Є.В. Чаку

Судді: Є.О.Сорочко

А.Ю. Коротких