Постанова від 28 жовтня 2026 р. у справі №420/13456/26 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

29 жовтня 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/13456/26

Суддя першої інстанції - Харченко Ю.В.

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

судді-доповідача – Дегтярьової С.В.,

суддів – Крусяна А.В., Яковлєва О.В.,

розглянув в порядку письмового провадження у місті Одеса апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 20 серпня 2026 року у справі №420/13456/26 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України, Регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в Одеській, Миколаївській та Херсонській областях, Головного управління Національної поліції в Одеській області, третя особа - Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області, про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність МВС України щодо несвоєчасного та неповного розрахунку при звільненні;

- стягнути з МВС України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку у сумі 961 593,08 грн;

- рішення в частині стягнення суми за один місяць (9 793,20 грн) допустити до негайного виконання.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 20 серпня 2026 року у задоволенні позовних вимог суд відмовив.

До П`ятого апеляційного адміністративного суду надійшла апеляційна скарга ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 20 серпня 2026 року у справі №420/13456/26, в якій апелянт просить скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 20 серпня 2026 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Ухвалою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 08 вересня 2026 року відкрите апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 20 серпня 2026 року у справі №420/13456/26.

10 вересня 2026 року від представника МВС України надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якій останній зазначив, що позивач помилково заявив вимоги до МВС України, оскільки чинним Положенням про Міністерство внутрішніх справ України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 жовтня 2015 року №878 не покладено на МВС завдань і функцій, які виконувалися ГУМВС України в Одеській області, у зв`язку із чим висновки суду першої інстанції не ґрунтуються на вимогах законодавства та фактичних обставинах справи та суперечать положенням статей 1, 4, 6, 7 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади».

Просить апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 20 серпня 2026 року - без змін.

11 вересня 2026 року від представника Регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в Одеській, Миколаївській та Херсонській областях надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому представник зазначив, що оскільки РСЦ ГСЦ МВС не проводив спірного розрахунку, не визначав розмір грошового забезпечення ОСОБА_1 на день звільнення та не приймав рішення щодо виплати відповідних сум, на РСЦ ГСЦ МВС не може покладатися обов`язок обґрунтовувати правильність розрахунків, які ним не здійснювалися.

Просить апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 20 серпня 2026 року - без змін.

У відповіді на відзив від 11 вересня 2026 року позивач просить задовольнити апеляційну скаргу.

22 жовтня 2026 року від ГУНП в Одеській області надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому вказано, що позивач пропустив строк звернення до суду, оскільки грошову компенсацію за невикористані дні відпустки йому виплачено 17 вересня 2020 року, тоді як із позовом він звернувся лише у 2026 році.

Крім того, ГУНП в Одеській області заперечує наявність у нього статусу повного правонаступника ГУМВС України в Одеській області, стверджуючи, що до нього перейшла лише частина функцій ліквідованого органу, пов`язаних із забезпеченням публічної безпеки та правопорядку.

З огляду на викладене відповідач вважає апеляційну скаргу необґрунтованою та просить відмовити в її задоволенні.

28 вересня 2026 року матеріали справи надійшли до П`ятого апеляційного адміністративного суду.

08 жовтня 2026 року справу призначено до судового розгляду в порядку письмового провадження.

Колегія суддів перевірила матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду, а також правильність застосування судом норм матеріального і процесуального права та правової оцінки обставин у справі, та дійшла висновку, що подана апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, з наступних підстав.

Суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_1 проходив службу в органах внутрішніх справ на посаді начальника відділу у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб ОМУ ГУМВС України в області.

Наказом начальника ГУМВС України в Одеській області від 02 липня 2012 року №303о/с підполковника міліції ОСОБА_1 було звільнено з посади начальника відділу у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Одеського міського управління ГУ МВС України в Одеській області з 03 липня 2012 року у запас Збройних Сил України за пунктом 65 «А» Положення №114 у відставку за віком. Вислуга років на день звільнення становила: у календарному обчисленні — 27 років; у пільговому обчисленні — 30 років.

22 лютого 2019 року позивач звернувся до Ліквідаційної комісії Головного управління МВС України в Одеській області із запитом, в якому просив надати відомості щодо надання йому відпустки за 2012 рік; кількості днів невикористаної відпустки за 2012 рік та довідку про грошове утримування нарахованої та сплаченої йому у 2012 році з помісячними показниками основними та додатковими видами грошового утримання.

На вказаний запит Ліквідаційна комісія Головного управління МВС України в Одеській області своїм листом від 18 березня 2019 року №9/40 надала копію довідку від 02 липня 2012 року про використану відпустку за 2012 рік та довідку про нараховане грошове забезпечення за період з січня по липень 2012 року. Також, у листі відповідач повідомив, що кількість днів невикористаної відпустки за 2012 рік становить - 22 доби.

Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 20 лютого 2020 року у справі №420/3068/19 задоволено позовні вимоги ОСОБА_1 , а саме: визнано протиправною відмову Головного управління МВС України в Одеській області у виплаті ОСОБА_1 компенсації за невикористану відпустку за 2012 рік у день звільнення; зобов`язано Головне управління МВС України в Одеській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію за невикористану відпустку за 2012 рік, яка на день звільнення ОСОБА_1 зі служби становила 22 доби; адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області, Одеського міського управління ГУМВС України в Одеській області в частині стягнення середнього заробітку за час затримки виплати компенсації невикористаної відпустки за 2012 рік з 03 липня 2012 року по день винесення рішення по даній справі - залишити без розгляду.

Судом також встановлено, що за результатами розгляду звернення листом від 18 березня 2026 року №98149-2026 Управління режиму та технічного захисту інформації Головного управління Національної поліції в Одеській області направило позивачу належним чином завірені архівні бухгалтерські документи, а саме архівні картки грошового забезпечення щодо нарахування виплат за період з січня 2009 року по липень 2012 року (фонд №20, опис №1, архівні справи №512, №513, №2485, №3049).

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Так, згідно ч.1 ст.116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.

Згідно ч.1 ст.117 КЗпП України (в редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин) в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Згідно ч.2 ст.117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

При цьому, згідно п. 8 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08 лютого 1995 року, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

При обчисленні середньої заробітної плати за два місяці, виходячи з посадового окладу чи мінімальної заробітної плати, середньоденна заробітна плата визначається шляхом ділення суми, розрахованої відповідно до абзацу п`ятого пункту 4 цього Порядку, на число робочих днів за останні два календарні місяці, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата, згідно з графіком підприємства, установи, організації.

У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді.

Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.

При цьому, згідно абз.3 п.2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №100 від 08 лютого 1995 року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.

Згідно з пунктом 2 Порядку №100 середньомісячна заробітна плата, зокрема, обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Відповідно до пункту 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

В аспекті питання обчислення розміру належної до відшкодування суми, Суд зазначає, що, спираючись на критерії, наведені у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19, визначив формулу, яку необхідно застосовувати для обчислення частки середнього заробітку, яка підлягає стягненню у випадку зменшення його розміру.

Зокрема, у пунктах 58-60 згаданої постанови Верховний Суд зазначив, що статтею 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. Частиною першою цієї статті встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Тлумачення конструкції цієї норми дає підстави для суду зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Такий правовий висновок прямо випливає із цієї норми.

Колегія суддів зазначає, що аналіз такого правового врегулювання дає змогу зробити правовий висновок, який не прямо випливає з приписів частини першої статті 117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується, відповідно, розмір фінансової відповідальності роботодавця. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.

Подібний підхід щодо здійснення розрахунку суми відшкодування було застосовано судом, зокрема, й у справі №489/6074/23 і Велика Палата Верховного Суду визнала його таким, що забезпечив справедливий баланс інтересів сторін: захистив право позивача на повний розрахунок та належну компенсацію, водночас не допустив понесення роботодавцем несправедливих та непропорційних майнових втрат (пункти 116, 117 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 жовтня 2025 у справі №489/6074/23).

Отже, для цілей обчислення середнього заробітку в цій справі, з урахуванням наведених позицій Верховного Суду, підлягає встановленню:

- розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні;

- загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат;

- частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат;

- частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат.

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що в межах даної справи підлягають врахуванню норми статті 117 КЗпП України у редакції що діяла до 19 липня 2022 року.

Як вбачається із довідки про грошове забезпечення: у травні 2012 року грошове забезпечення позивача складає 6720,00 грн, у червні 2012 року – 8064,00 грн.

Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України №100 від 08 лютого 1995 року “Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати”, середньоденне грошове забезпечення позивача складає: (6720,00 грн + 8064,00 грн) / 61 = 242,36 грн.

Середній заробіток за період з 04 липня 2012 року по 17 вересня 2020 року складає: 242,36 грн х 1303 дні = 315795,08 грн.

Верховний Суд у постанові від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19 навів єдиний механізм розрахунку істотності частки середнього заробітку, а саме: розмір середнього заробітку прямо пропорційно залежить від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.

Апеляційним судом встановлено, що у цій справі загальний розмір виплат належних позивачеві при виключенні зі списків особового складу складав 8721,55 грн:

- 4835,06 грн виплачено у добровільному порядку при звільненні;

- 3886,49 грн виплачено на підставі рішення суду в провадженні справи №420/3068/19.

Суд апеляційної інстанції встановив, що невиплаченою при звільненні була заборгованість за невикористану відпустку 3886,49 грн, в зв`язку з несвоєчасною виплатою якої позивач просить суд нарахувати йому середній заробіток в даному провадженні.

Велика Палата Верховного Суду вважає цей підхід таким, що забезпечує справедливий баланс інтересів сторін (Постанова від 8 жовтня 2025 року справа №489/6074/23).

Таким чином, частка заборгованості відповідно до алгоритму виведеного Верховним Судом складає: 3886,49 грн / 8721,55 грн * 100% = 44,56%.

Отже, виходячи з принципу пропорційності, сума середнього заробітку за час затримки розрахунку щодо виплати суми грошового забезпечення належного позивачу в сумі 3886,49 грн має складати: 315795,08 грн / 100% * 44,56% = 140718,28 грн.

З викладеного вбачається, що середній заробіток за несвоєчасну виплату грошового забезпечення в сумі 3886,49 грн позивачу не може перевищувати суму 140718,28 грн.

Разом з тим, відповідно до частин третьої та четвертої статті 48 КАС України, якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до ухвалення рішення у справі за згодою позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі, якщо це не потягне за собою зміни підсудності адміністративної справи. Суд має право за клопотанням позивача до ухвалення рішення у справі залучити до участі у ній співвідповідача.

Якщо позивач не згоден на заміну відповідача іншою особою, суд може залучити цю особу як другого відповідача. У разі відмови у задоволенні позову до такого відповідача понесені позивачем витрати відносяться на рахунок держави.

Як убачається з матеріалів справи, позивач не погодився на заміну первісного відповідача - Міністерства внутрішніх справ України - іншою особою, проте не заперечував проти залучення належного суб`єкта до участі у справі як співвідповідача. У зв`язку із цим суд першої інстанції залучив до участі у справі Головне управління Національної поліції в Одеській області.

Отже, залучення ГУНП в Одеській області як другого відповідача було процесуальним механізмом, спрямованим на забезпечення розгляду спору за участю особи, на яку, з огляду на характер спірних правовідносин, потенційно може бути покладено відповідальність за заявленими вимогами.

Верховний Суд у постанові від 17 травня 2023 року у справі №640/17939/20 наголосив, що визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи. При цьому, обов`язком суду є встановлення належності відповідачів та їх заміна у разі необхідності. Суд за результатами розгляду справи відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача.

У цій справі спір виник у зв`язку з невиплатою позивачу належних сум під час остаточного розрахунку при звільненні зі служби в органах внутрішніх справ. Тому для визначення належного відповідача необхідно встановити, на який орган покладено відповідний обов`язок з огляду на правовий статус ліквідованого органу, характер спірних правовідносин та перехід відповідних повноважень.

У постанові від 21 березня 2025 року у справі №420/31729/23 Верховний Суд, досліджуючи питання правонаступництва після припинення ГУМВС України в Одеській області, зазначив, що належним правонаступником у відповідних правовідносинах є орган, до якого перейшла адміністративна компетенція суб`єкта владних повноважень, що припинився. Водночас, Суд звернув увагу приписами статей 1, 2 Закону України від 02 липня 2015 року №580-VIII «Про Національну поліцію» визначено, що Національна поліція України - це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку. Завданнями поліції є, зокрема, надання поліцейських послуг у сферах: забезпечення публічної безпеки і порядку; охорони прав і свобод людини, а також інтересів суспільства і держави; протидії злочинності.

Також, згідно з Положенням про Міністерство внутрішніх справ України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 28 жовтня 2015 року №878, МВС України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. МВС України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах: забезпечення охорони прав і свобод людини, інтересів суспільства і держави, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку, а також надання поліцейських послуг; захисту державного кордону та охорони суверенних прав України в її виключній (морській) економічній зоні; цивільного захисту, захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій та запобігання їх виникненню, ліквідації надзвичайних ситуацій, рятувальної справи, гасіння пожеж, пожежної та техногенної безпеки, діяльності аварійно-рятувальних служб, а також гідрометеорологічної діяльності; міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.

На підставі співставлення завдань та функцій цих органів Суд дійшов висновку про те, що МВС України є органом влади, який формує державну політику у сфері, зокрема, забезпечення охорони прав і свобод людини, інтересів суспільства і держави, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку, а також надання поліцейських послуг. Водночас, реалізація державної політики у вказаній сфері відноситься до компетенції Національної поліції, а до цього відповідні завдання та функції держави покладалися на міліцію.

Таким чином, у спірних правовідносинах правонаступником прав та обов`язків ліквідованого ГУ МВС України в Одеській області, ураховуючи правовий статус, обсяг повноважень і принцип територіальності, є відповідний територіальний орган Національної поліції, а саме, ГУНП в Одеській області.

Щодо доводів про пропуск позивачем строку звернення до суду

Посилання відповідача на те, що грошову компенсацію за невикористані дні відпустки позивачу виплачено 17 вересня 2020 року, а позов подано лише у 2026 році, не є достатньою підставою для висновку про пропуск строку звернення до суду.

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 18 травня 2026 року позивачу поновлено строк звернення до суду. Апеляційної скарги ГУНП в Одеській області в даному провадженні не подавало, а тому підстав для повторного вирішення цього процесуального питання під час перегляду рішення по суті спору колегія суддів не вбачає.

Суд першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення допустив порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, у зв`язку з чим судове рішення підлягає скасуванню.

Відповідно до п.4 ч.1 ст.317 КАС України передбачено, що підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Керуючись статтями 242-244, 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 20 серпня 2026 року скасувати.

Ухвалити постанову, якою адміністративний позов ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України, Регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в Одеській, Миколаївській та Херсонській областях, Головного управління Національної поліції в Одеській області, третя особа - Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області, про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити певні дії задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції в Одеській області, яке є правонаступником Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області, щодо несвоєчасного та неповного розрахунку при звільненні ОСОБА_1 .

Стягнути з Головного управління Національної поліції в Одеській області (ЄДРПОУ 40108740) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час затримки розрахунку у сумі 140718,28 (сто сорок тисяч сімсот вісімнадцять) гривні 55 коп.

В решті позовних вимог відмовити.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати прийняття та може бути оскаржена у випадках, передбачених ст.328 КАС України протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. В інших випадках постанова не підлягає касаційному оскарженню.

Суддя доповідач С.В. Дегтярьова

Судді А.В. Крусян

О.В. Яковлєв