Постанова від 27 жовтня 2026 р. у справі №752/14584/25 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Апеляційне провадження № 22-ц/824/14842/2026

Справа № 752/14584/25

П О С Т А Н О В А

Іменем України

28 жовтня 2026 року

м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Кашперської Т.Ц.,

суддів Фінагеєва В.О., Яворського М.А.,

за участю секретаря Діденка А.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 03 червня 2026 року, ухвалене у складі судді Данілової Т.М. у м. Київ у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , третя особа Акціонерне товариство «Сенс Банк» про поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, визнання права власності та стягнення частки вартості майна,

заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи,

в с т а н о в и в :

В червні 2025 року ОСОБА_3 звернувся до суду з даним позовом, просив виділити ОСОБА_3 та ОСОБА_1 кожному та визнати за ними право власності на частку квартири АДРЕСА_1 , розділити між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 автомобіль КІА Сeed д.н.з. НОМЕР_1 , виділивши у власність ОСОБА_1 частку автомобіля та стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 компенсацію частки вартості автомобіля в сумі 259500 грн.

Позов мотивував тим, що 11 вересня 2010 року уклав шлюб із ОСОБА_1 , у подальшому рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 14 червня 2024 року у справі № 752/8681/24 їх шлюб було розірвано.

За період перебування в шлюбі ними за спільні кошти було придбано: 20 лютого 2019 року квартиру АДРЕСА_1 , 18 серпня 2020 року - транспортний засіб КІА Сeed д.н.з. НОМЕР_1 , які зареєстровані на ім`я відповідача. Вказував, що пропонував відповідачу вирішити питання про поділ майна у позасудовому порядку шляхом поділу квартири та отримання компенсації вартості частки автомобіля, однак дані пропозиції залишились поза увагою. Згідно Інтернет сайту auto.ria, середня вартість вищезазначеного транспортного засобу складає 12500 доларів США, тому частка вартості транспортного засобу складає 259500 грн.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 03 червня 2026 року позов задоволено, у порядку поділу майна визнано за ОСОБА_3 та за ОСОБА_1 за кожним право власності на частину квартири за адресою АДРЕСА_2 , у порядку поділу майна визнано за ОСОБА_1 право власності на автомобіль КІА Сeed д.н.з. НОМЕР_1 , стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 259500 грн. компенсації вартості частини автомобіля, а також судовий збір у розмірі 7767,20 грн.

Відповідач ОСОБА_1 у особі представника ОСОБА_2 , не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 03 червня 2026 року та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити частково, у порядку поділу майна визнати за ОСОБА_1 право власності на 6/7 частини квартири за адресою АДРЕСА_2 , за ОСОБА_3 - право власності на 1/7 частини квартири за адресою АДРЕСА_2 , в решті позову відмовити.

Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, вказувала, що суд першої інстанції встановив факт набуття квартири у шлюбі та факт існування договору про іпотечний кредит № 79907 від 29 вересня 2017 року, однак не дослідив економічний зміст набуття відповідної квартири за грошові зобов`язання відповідача, які нею використовувалися під час шлюбу за рахунок власних коштів та залишились невиконаними на момент ухвалення рішення.

Вказувала, що належна їй квартира була придбана не за сімейні кошти, а за рахунок кредитних коштів у розмірі 1 034 439,35 грн., зобов`язання за якими були повністю прийняті на себе відповідачем та продовжують існувати після розірвання шлюбу та ухвалення оскаржуваного рішення. У відзиві на позовну заяву відповідач прямо посилалася на конкретні суми, що були нею сплачені за кредитом, також на те, що після припинення сімейних відносин кредит обслуговувався нею одноособово без участі в цьому позивача. Докази на підтвердження сплачених нею сум за відповідним кредитом були надані суду разом з клопотанням від 27 травня 2026 року про долучення доказів, зокрема, довідка АТ «Сенс Банк» від 16 березня 2026 року, якою підтверджувався факт укладення кредитного договору на суму 1 034 439,35 грн. терміном дії до 01 березня 2024 року, а також розмір існуючої кредитної заборгованості станом на 01 жовтня 2022 року, коли сторони у справі фактично припинили вести спільне господарство - 817 115,98 грн. та станом на 01 червня 2024 року - фактичну дату припинення шлюбу за рішенням суду 739 614,08 грн.

Наголошувала, що наведені вище твердження, підтверджені належними та не спростованими позивачем доказами, становили самостійний предмет доказування, оскільки безпосередньо вплинули на те, яким чином має здійснюватися поділ належного відповідачу нерухомого майна, обтяженого спільним кредитним зобов`язанням подружжя.

Наводила зміст ст. 60, ч. 1, 2 ст. 70 СК України, ст. 368 ЦК України, вказувала, що перелік обставин, що мають істотне значення для цілей вирішення відступу від засад рівності часток подружжя, наведений у ч. 2 ст. 70 СК України та не є вичерпним.

На переконання відповідача, судом першої інстанції безпідставно не було враховано, що відповідно до ч. 4 ст. 65 СК України договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Наведена норма СК України покладає на суд обов`язок встановити не лише факт набуття майна в шлюбі, а і те, чи виникло у подружжя спільне зобов`язання з повернення кредитних коштів, в якому обсязі воно виконано і за чий саме рахунок за час спільного ведення господарства.

Посилалася на правові висновки Верховного Суду в постанові від 10 вересня 2019 року у справі № 607/2831/16-ц, вказувала, що виходячи з наявних у справі документів та фактичного стану виконання кредитного зобов`язання станом на дату ухвалення оскаржуваного рішення, суд першої інстанції повинен був виходити з того, що станом на 03 червня 2026 року за кредитом сплачено загалом 398 786,97 грн., з яких 310 010,42 грн. та 88 776,55 грн. - платежі, здійснені за графіком погашення за попередній період дії кредитного договору. З цієї загальної сплаченої суми 97 718,40 грн. сплачено відповідачем одноособово за рахунок особистих коштів за період з дати офіційного розірвання шлюбу 14 червня 2024 року до дати ухвалення рішення 03 червня 2026 року. Відповідно, якщо від загальної суми сплачених коштів 398 786,97 грн. відняти сплачені відповідачем кошти після розірвання шлюбу 97 718,40 грн., то сума загалом сплачених коштів по кредиту під час шлюбу становила 301 068,57 грн.

Таким чином, сума коштів, сплачених за кредитом за час перебування сторін в зареєстрованому шлюбі, тобто за рахунок спільних сімейних коштів за встановленою СК України презумпцією, яку не було спростовано, становить 301 068,57 грн., 50 % від цієї суми становить 150 534,29 грн., і саме на таку частку, виражену в грошових коштах у сумі 150 534,29 грн. від загальної вартості квартири, має право розраховувати відповідач. Співвідношення такої частки спільно сплачених коштів до повної вартості квартири становить 14,55 %.

Отже, навіть за найбільш максимальним підходом, із застосуванням як межової дати саме офіційної дати розірвання шлюбу 14 червня 2024 року, а не спірної дати фактичного припинення спільного господарства у жовтні 2022 року, реальний грошовий внесок, що може бути віднесений до частки позивача внаслідок спільного фінансування квартири, становить лише близько 14,55 % її повної вартості, що арифметично наближається до частки 1/7, а не до , безпідставно визначеної судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні.

Одночасно залишок заборгованості за кредитом станом на дату ухвалення рішення становив 635 652,38 грн. Вказана сума, а саме понад 61 % від початкової вартості квартири, залишається непогашеним зобов`язанням відповідача перед банком за договором про іпотечний кредит № 79907, стороною якого і відповідно зобов`язаною особою є виключно відповідач.

Вважала, що оскаржуване рішення прийнято без дійсного урахування змісту та розміру існуючого у відповідача кредитного зобов`язання, на користь позивача присуджено актив, вартість якого в кілька разів перевищує реальний обсяг спільно вкладених у придбання цієї квартири коштів, одночасно залишаючи весь тягар обслуговування залишку заборгованості у розмірі 635 652,38 грн. виключно на відповідачеві.

Констатувала, що суд першої інстанції не дослідив і не оцінив жодного документа, що підтверджує стан виконання кредитного зобов`язання, хоча відповідач прямо посилалася на конкретні сплачені суми у відзиві на позовну заяву, та надала суду першої інстанції відповідні докази щодо стану існуючої заборгованості за кредитним договором. Вважала вказане порушенням порядку оцінки доказів, встановленого ч. 1-3 ст. 89 ЦПК України.

Зазначала, що оскаржуване рішення у наведеній вище частині прийняте з грубим порушенням норм як матеріального, так і процесуального права, оскільки неврахування судом розміру особисто сплачених відповідачем коштів за кредитом та залишку заборгованості по ньому, який підлягає сплаті включно відповідачем, порушує норми матеріального права, а саме ч. 4 ст. 65, ч. 2 ст. 70, ч. 1 ст. 71 СК України внаслідок неправильного застосування (незастосування) цих норм до дійсних встановлених обставин справи, а також норми процесуального права - ч. 1-3 ст. 89, п. 1, 2 ч. 4 ст. 265 ЦПК України.

Звертала увагу, що відповідач у відзиві на позовну заяву посилалася на необхідність урахування інтересів двох спільних неповнолітніх дітей сторін при вирішенні питання про поділ квартири.

Посилалася на положення ч. 1 ст. 71, ч. 3 ст. 70 СК України щодо підстав збільшення частки майна дружини, чоловіка за рішенням суду, і що правові межі застосування вказаної норми конкретизовано в постанові Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 456/828/17.

Вказувала, що істотне значення для оцінки доводів відповідача про необхідність урахування інтересів неповнолітніх дітей, які проживають з нею, в контексті збільшення частки відповідача на квартиру при її поділі має рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 29 квітня 2025 року у справі № 752/21250/24, ухвалене цим самим судом між тими самими сторонами, проте у справі про стягнення аліментів на утримання спільних дітей. У мотивувальній частині цього рішення суд прямо встановив, що відповідальність за виховання та утримання дітей покладено на відповідача (матір), а відтак остання має право на отримання матеріальної допомоги від батька дітей, позивача у даній справі.

Як наслідок, рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 29 квітня 2025 року у справі № 752/21250/24 було стягнуто з позивача на користь відповідача аліменти на утримання дітей в розмірі частки з усі видів заробітку (доходу), але не менше 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку і не більше 10 таких прожиткових мінімумів на кожну дитину щомісячно, починаючи з 25 вересня 2024 року і до досягнення дітьми повноліття.

Посилалася на положення ч. 4 ст. 82 ЦПК України, вказувала, що рішення у справі № 752/21250/24 ухвалене задовго до ухвалення оскаржуваного рішення, та має преюдиційне значення у даній справі, щонайменше в контексті обставин як проживання дітей з відповідачем, так і їх неналежного матеріального забезпечення з боку батька.

Вважала, що суд першої інстанції не здійснив повне та всебічне дослідження та встановлення всіх обставин справи, які мають значення для правильного вирішення питання про поділ спірного майна, жодним чином не вмотивував в оскаржуваному рішенні відхилення відповідних доказів відповідача та фактично допустив порушення норм матеріального права, а саме ст. 70, 71 СК України, та як наслідок прийняв безпідставне та незаконне рішення про поділ квартири між сторонами справи в рівних частках.

Звертала увагу, що оскаржуване рішення про стягнення з відповідача вартості частки автомобіля прийняте за відсутності доказів його ринкової вартості на час розгляду справи.

Вказувала, що відповідно до роз`яснень Пленуму Верховного Суду України у п. 22, 30 постанови від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК та ст. 372 ЦК. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. У випадку коли при розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.

Вказувала, що стандарти визначення вартості майна, що підлягає поділу між подружжям, є усталеними в практиці Верховного Суду, а саме виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи, що викладено зокрема у постановах від 08 травня 2019 року у справі № 570/2656/17, від 08 травня 2019 року у справі № 570/2656/17, від 24 липня 2019 року у справі № 661/3904/16-ц, від 24 липня 2019 року у справі № 661/3904/16-ц, від 29 травня 2019 року у справі № 619/3759/17.

Отже, обов`язковою умовою задоволення позову про стягнення вартості частки у спільному майні подружжя є встановлення ринкової вартості спільного майна, причому така вартість встановлюється саме на час вирішення спору на підставі наданих доказів або ж призначеної у справі судової експертизи.

Посилаючись на вимоги ст. 12, 81 ЦПК України, вказувала, що саме на позивача у спорі про стягнення вартості частки у спільному майні покладається обов`язок з доведення перед судом дійсної ринкової вартості такого спільного майна.

Наголошувала, що у матеріалах справи відсутні будь-які докази на підтвердження дійсної ринкової вартості автомобіля на час розгляду справи, з яких можливо було би встановити розмір грошової компенсації частин, заявлених до стягнення на користь позивача.

Звертав увагу, що позивач, обґрунтовуючи розмір компенсації вартістю автомобіля, посилався на дані інтернет-сайту auto.ria, Водночас, роздруківка сайту auto.ria, надана позивачем, не відповідає вимогам належності та допустимості доказів.

Посилалася на правові висновки Верховного Суду у постанові від 08 травня 2019 року у справі № 570/2656/17, у яких прямо вказано, що оголошення, розміщені у мережі інтернет щодо продажу аналогічних транспортних засобів, не можуть вважатися належним та достатнім доказом для визначення дійсної вартості спірного майна, і тотожний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 619/3759/17.

Виснувала, що позивач, всупереч покладених на нього обов`язків, не надав належних та допустимих доказів на підтвердження вартості транспортних засобів на час вирішення спору, як і не вжив жодних заходів для того, аби відповідні обставини були встановлені судом першої інстанції, зокрема не ініціював перед судом питання призначення у справі судової експертизи. Висновки суду першої інстанції про те, що відповідач погодилася з такою вартістю автомобіля, не усуває вищенаведеної недоведеності позовних вимог щонайменше з двох самостійних підстав.

По-перше, дійсна ринкова вартість транспортного засобу є питанням, вирішення якого за своєю природою потребує спеціальних знань та підлягає доказуванню саме позивачем належними та допустимими доказами, а саме висновком експерта чи оцінкою, наданою уповноваженим суб`єктом оціночної діяльності.

Посилалася на вимоги ст. 102 ЦПК України щодо вимог до висновку експерта, вказувала, що не володіє і не могла володіти спеціальними знаннями, необхідними для самостійної перевірки обґрунтованості цієї вартості, а тому будь-яке її оціночне висловлювання не є рівнозначним встановленню дійсної ринкової вартості майна на підставі належного доказу.

Стверджувала, що суд першої інстанції грубо проігнорував відсутність належних доказів на підтвердження дійсної (ринкової) вартості транспортних засобів та як наслідок, без будь-яких на те правових підстав прийняв заявлений позивачем розрахунок, який не визнавався відповідачем, як належний, та поклав його в основу визначення дійсної вартості транспортних засобів.

Виснувала про порушення судом першої інстанції принципу визначення дійсної (ринкової) вартості майна, що підлягає поділу за ст. 70, 71 СК України, як він розкритий у наведеній практиці Верховного Суду, і водночас порушення норм процесуального права - ст. 77, 78, ч. 1 ст. 81, ч. 2 ст. 82, ч. 1 ст. 102 ЦПК України за фактом визначення вартості автомобіля на підставі неналежного доказу без урахування обов`язку позивача довести цю обставину та за недоведеності обставин, яку суд першої інстанції визнав встановленою, внаслідок неправильного її дослідження й оцінки доказів.

Зауважувала, що у відзиві на позовну заяву відповідач стверджувала, що автомобіль придбаний частково за її особисті кошти - компенсацію за спадщину в розмірі 5000 доларів США, а також частково за рахунок заробітної плати. Наголошувала, що рішення суду першої інстанції містить лише один висновок щодо цього питання, а саме що доводи відповідача про придбання автомобіля за особисті кошти не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні. Водночас у оскаржуваному рішенні відсутнє обґрунтування того, в зв`язку з чим суд дійшов висновку, що відповідна обставина взагалі мала чи могла підлягати доведенню відповідачем безпосередньо в судовому засіданні. В даній частині оскаржуване рішення не містить належного мотивування відхилення доводів відповідача.

Констатувала одночасне порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, зокрема формальне відхилення доводів відповідача про використання для придбання автомобіля особистих коштів без аналізу конкретних доказів є порушенням норм матеріального права, а саме п. 3 ч. 1 ст. 57, ст. 60 СК України щодо меж дії презумпції спільного майна, і водночас порушенням норм процесуального права, а саме ч. 1-3 ст. 89 ЦПК України щодо оцінки доказів та п. 2 ч. 4 ст. 265 ЦПК України щодо зазначення відхилених доказів і мотивів їх відхилення.

Як наслідок, суд першої інстанції прийняв безпідставне та незаконне рішення про стягнення з відповідача на користь позивача 259 000 грн. компенсації вартості частини автомобіля, в той час як мав відмовляти у задоволенні позову в цій частині в повному обсязі в зв`язку з його недоведеністю.

Вважала, що виходячи з наведених норм процесуального права, а також правових висновків Верховного Суду, вказані вище обставини ненаведення належного мотивування зроблених судом висновків, не дослідження всіх обставин справи, які підлягали встановленню, відсутність посилань на конкретні наявні в матеріалах справи докази, які би обґрунтовували зроблені судом першої інстанції висновки, свідчать про безпідставність оскаржуваного рішення, що є підставою для його скасування.

Від позивача ОСОБА_3 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому позивач просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суд першої інстанції залишити без змін, посилаючись на те, що частину коштів по кредиту відповідач оплачувала після розірвання шлюбу, однак це не дає законного права змінювати розмір частки, належної на праві власності, а саме збільшувати свою частку права власності на квартиру. В даному випадку відповідач має право звернутись до суду в порядку ст. 544 ЦК України. Якщо один із колишнього подружжя в повному обсязі виконав зобов`язання, то він у порядку ч. 1 ст. 544 ЦК України має право на зворотну вимогу (регрес) до іншого з подружжя у відповідній частині, а не змінювати частку в праві власності на нерухоме майно. Оскільки спірна квартира була придбана у період шлюбу, і право власності на вказаний об`єкт також було зареєстровано у період шлюбу, а не після погашення кредиту, тому квартира відповідно до ст. 60, 61, 70, 71 СК України є спільним майном подружжя та підлягає поділу між ними в рівних частках, тобто по за кожним.

Щодо компенсації коштів за транспортний засіб, повідомляв, що згідно Інтернет сайту auto.ria, середня вартість транспортного засобу складає 12500 доларів США, що еквівалентно 519000 грн., тому частка вартості транспортного засобу складає 259500 грн. В ході розгляду справи відповідач в порядку оспорювання вартості транспортного засобу мала змогу заявити відповідне клопотання про призначення оцінки, однак цього зроблено не було і відповідач фактично визнала вартість транспортного засобу, зазначену позивачем.

В судовому засіданні ОСОБА_4 та її представник ОСОБА_2 підтримали доводи апеляційної скарги та просили її задовольнити. Позивач ОСОБА_3 у відзиві на апеляційну скаргу просив провести розгляд справи у його відсутності.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішень суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення, з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції даним вимогам закону в повній мірі не відповідає.

Судом встановлено та з матеріалів справи вбачається, що сторони у справі ОСОБА_3 та ОСОБА_1 перебували в зареєстрованому шлюбі, укладеному 11 вересня 2010 року та розірваному рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 14 червня 2024 року у справі № 752/8681/24 (а. с. 10 - 11). У шлюбі народжено двоє дітей, ОСОБА_5 2015 року народження та ОСОБА_6 , 2011 року народження.

Під час перебування у шлюбі ОСОБА_1 придбала транспортний засіб Kia Ceed 2019 року випуску д.н.з. НОМЕР_1 , дата реєстрації 18 серпня 2020 року (а. с. 130).

Позивачем до матеріалів справи долучено копію оголошення на сайті auto.ria щодо продажу транспортного засобу Kia Ceed 2019 року випуску вартістю 12500 доларів США (а. с. 21).

29 березня 2017 року ОСОБА_1 уклала з ПАТ АКБ «Аркада» договір про іпотечний кредит № 79907, за умовами якого банк надає позичальнику кредитні кошти у сумі 1 034 439,35 грн. для участі у Фонді фінансування будівництва з метою інвестування в житлове будівництво згідно договору про участь у ФФБ № 79907 від 22 березня 2017 року на строк до 01 березня 2040 року. Позичальник зобов`язується на умовах договору повернути кредит в сумі 1 034 439,35 грн. та сплатити проценти за користування кредитними коштами (а. с. 14 - 17).

15 лютого 2019 року за ОСОБА_1 було зареєстровано право власності на квартиру за адресою АДРЕСА_2 згідно договору про участь у Фонді фінансування будівництва № 79907 від 22 березня 2017 року та додаткових угод до нього, довідка про право довірителя на набуття у власність об`єкта інвестування № 55282 від 15 листопада 2018 року, видавник АТ АКБ «Аркада» (а. с. 13).

Листом від 04 листопада 2019 року АТ «Альфа-Банк» повідомило ОСОБА_1 про відступлення на його користь права вимоги за кредитним договором на підставі договору факторингу, а також повідомило про наявну заборгованість (а. с. 60). Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно іпотекодержателем за договором про іпотечний кредит від 29 березня 2017 року № 79907 є АТ «Альфа-Банк» (а. с. 61 зворот).

Згідно довідки АТ «Сенс Банк» від 16 березня 2026 року, позичальник ОСОБА_1 дійсно уклала кредитний договір № 79907 від 29 березня 2017 року на суму 1 034 439,35 грн., термін дії договору до 01 березня 2040 року. Станом на 01 червня 2024 року заборгованість за кредитним договором склала: відсотки за користування кредитом 6243,30 грн., залишок суми кредиту 733 370,78 грн., загальна сума заборгованості складає 739 614,08 грн. (а. с. 129).

Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами.

Крім того, до апеляційної скарги долучено нові докази, а саме копію довідки АТ «Сенс Банк» від 26 червня 2026 року та копію квитанції № 5 від 22 березня 2017 року.

Обґрунтовуючи подання нових доказів, ОСОБА_1 посилалася на те, що суд першої інстанції не забезпечив у повній мірі виконання всіх завдань підготовчого провадження, а саме визначення обставин справи, які підлягають встановленню, та зібрання відповідних доказів, як і не вчинив інших дій з метою забезпечення правильного розгляду справи по суті.

Зокрема, заявляючи у відзиві на позовну заяву дійсні обставини спірних правовідносин, відповідач мала законні та легітимні очікування, що останні будуть з`ясовані та підтверджені в ході судових засідань, проведених за участі позивача. Однак суд першої інстанції не визнав потрібним визнати обов`язковою явку позивача, який ухилився від участі у розгляді справи, для отримання від нього особистих пояснень щодо джерел походження коштів на придбання майна. Вказані обставини, в сукупності з тим фактом, що у справі було призначено всього декілька підготовчих засідань, позбавило відповідача можливості своєчасно усунути ці недоліки під час розгляду справи в суді першої інстанції, зібрати та надати додаткові докази у справі, що, на її думку, свідчить про наявність виняткового випадку для їх прийняття судом апеляційної інстанції.

Згідно з ч. 3 ст. 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи (ч. 2, 3 ст. 83 ЦПК України).

Відповідно до ч. 4 ст. 83 ЦПК України якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.

Відповідно до ст. 126 ЦПК України право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Водночас, відповідачем не наведено об`єктивних причин, які перешкодили подати вказані докази у встановлений законом строк. Таким чином, апеляційний суд не може врахувати нові докази як докази, яким відповідач обґрунтовує свої вимоги.

Крім того, один із наданих відповідачем доказів (довідка банку) не існував на момент ухвалення рішення судом першої інстанції, що прямо суперечить правовим висновкам Верховного Суду в постановах від 16 червня 2021 року у справі № 336/1461/19 (провадження № 61-17391св20), від 07 липня 2021 року у справі № 509/4286/16-ц (провадження № 61-2393св21), від 14 липня 2021 року у справі № 405/2098/18 (провадження № 61-106св21), в яких зроблено правовий висновок про те, що така обставина, як відсутність існування доказів на момент прийняття рішення суду першої інстанції, взагалі виключає можливість прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів у порядку статті 367 ЦПК України незалежно від причин неподання позивачем таких доказів. Навпаки, саме допущення такої можливості судом апеляційної інстанції матиме наслідком порушення вищенаведених норм процесуального права, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якого є однозначність та передбачуваність.

Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно із ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: відновлення становища, яке існувало до порушення.

Вирішуючи спір, суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (частина дев`ята статті 7 СК України).

Відповідно до частин першої, другої статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов`язків подружжя.

Згідно із частиною першою статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто (пункти 1, 3 частини першої статті 57 СК України).

Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Конструкція норми статті 60 СК України вказує на презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того із подружжя, який її спростовує.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до частини першої статті 70 СК України в разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Згідно із частинами другою та третьою статті 372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

Відповідно до частини першої статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

У статтях 60, 70 СК України, статті 368 ЦК України передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю. Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на її особисті кошти не буде належно підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною.

До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. Під час поділу майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї (див.: постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 12 червня 2023 року у справі № 712/8602/19 (провадження № 61-14809сво21)).

Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема, на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України.

Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду (частини четверта, п`ята статті 71 СК України).

Положення частини п`ятої статті 71 СК України не вимагають обов`язкового внесення на депозитний рахунок грошової компенсації у справах за спорами, в яких про припинення своєї частки у спільному майні і отримання компенсації на свою користь заявляє позивач.

З огляду на зазначені норми матеріального права, за загальним правилом, поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).

Подібні за змістом правові висновки викладені Верховним Судом у постановах від 03 лютого 2020 року у справі № 235/5146/16 (провадження № 61-37616св18), від 24 лютого 2021 року у справі № 127/16630/17 (провадження № 61-83св21), від 09 червня 2021 року у справі № 761/18817/17 (провадження № 61-6447св21), від 14 листопада 2024 року у справі № 727/1140/21 (провадження № 61-14646св23).

У пункті 50 постанови від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц Велика Палата Верховного Суду вказала, що згода відповідача на виплату грошової компенсації позивачеві, право власності якого на частку у праві спільної сумісної власності припиняється, не є обов`язковою. За змістом частини четвертої статті 71 СК України згоду на отримання такої компенсації замість частки у праві спільної сумісної власності на майно при його поділі має надати той із подружжя, на чию користь таку компенсацію присуджує суд. Цей припис узгоджується з приписом частини другої статті 364 ЦК України, за змістом якого саме той співвласник, який бажає виділу, має надати згоду на одержання від інших співвласників грошової компенсації вартості його частки у неподільній речі.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені у постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи; вирішуючи спори між подружжям, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Поділу підлягає усе майно, що є у спільній сумісній власності подружжя (подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 158/2229/16, від 04 лютого 2026 року у справі № 175/3524/23 від 01 липня 2026 року у справі № 375/1436/24, від 16 вересня 2026 року у справі № 466/10634/22 та інші).

У разі поділу спільної сумісної власності необхідно настільки, наскільки це можливо, встановити, для кого зі сторін спору майно, яке є предметом поділу, має більше значення, враховуючи різні обставини його набуття та використання сім`єю (див.: пункт 66.1 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21)).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Установивши, що автомобіль Kia Ceed 2019 року випуску д.н.з. НОМЕР_1 набутий сторонами під час перебування у зареєстрованому шлюбі, суд першої інстанції, з яким погоджується апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку, що зазначене майно, з огляду на положення статті 60 СК України, є спільною сумісною власністю подружжя і на нього поширюється презумпція спільності майна подружжя.

При цьому суд першої інстанції надав оцінку доводам ОСОБА_1 щодо придбання спірного автомобіля за її власні кошти, отримані частково за її особисті кошти - компенсацію за спадщину в розмірі 5000 доларів США, та зазначив, що доводи відповідача в цій частині не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні.

Тому суд правомірно виснував, що презумпція спільності майна подружжя в даному випадку відповідачем не спростована, тоді як тягар доказування покладається саме на неї, а тому спірний автомобіль є предметом поділу.

Апеляційний суд погоджується із висновком суду першої інстанції у цій частині, оскільки пояснення ОСОБА_1 щодо зазначених обставин не можуть бути доказами самі по собі, інших належних та допустимих доказів нею не надано, а тому відхиляє аналогічні за змістом арґументи апеляційної скарги, які зводяться до переоцінки доказів і незгоди заявника з висновками суду першої інстанції щодо їх оцінки.

Оскільки автомобіль є неподільною річчю, то позовні вимоги ОСОБА_3 про стягнення на його користь з ОСОБА_1 грошової компенсації вартості 1/2 його частки є обґрунтованими.

На підтвердження розміру грошової компенсації 1/2 частини вартості автомобіля марки Kia Ceed д.н.з. НОМЕР_1 позивачем надано оголошення з сайту auto.ria з ціновою пропозицією щодо продажу подібного за своїми якостями (технічними характеристиками) транспортного засобу станом на час розгляду справи в розмірі 12500 доларів США, що еквівалентно 519000 грн.

Суд першої інстанції врахував, що відповідач погодилася із такою вартістю транспортного засобу, та присуджуючи розмір компенсації ОСОБА_3 за його частку в праві спільного майна подружжя, виходив із наданих позивачем доказів, що узгоджується з правовими висновками, викладеними у постановах Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 158/2229/16, від 04 лютого 2026 року у справі № 175/3524/23 від 01 липня 2026 року у справі № 375/1436/24, від 16 вересня 2026 року у справі № 466/10634/22 та інших.

Таким чином, вартість майна, яке підлягає поділу, була визначена судом на підставі доказів, наданих позивачем, які не були спростовані відповідачем, і така вартість не заперечувалась нею під час розгляду справи судом першої інстанції.

За даних обставин, доводи апеляційної скарги, що роздруківка сайту auto.ria, надана позивачем, не відповідає вимогам належності та допустимості доказів, є проявом суперечливої поведінки відповідача, якою всупереч принципу змагальності цивільного судочинства не спростовано дійсної вартості транспортного засобу, заявленої ОСОБА_3 у позові, і не надано власних доказів на підтвердження іншої вартості спірного майна та спростування доказу його вартості, наданого позивачем.

Крім того, перевіряючи доводи апеляційної скарги, що у постанові Верховного Суду від 08 травня 2019 року у справі № 570/2656/17 вказано, що оголошення, розміщені у мережі інтернет щодо продажу аналогічних транспортних засобів, не можуть вважатися належним та достатнім доказом для визначення дійсної вартості спірного майна, і тотожний висновок викладена у постанові Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 619/3759/17, апеляційним судом з Єдиного державного реєстру судових рішень встановлено, що згадувані постанови Верховного Суду таких правових висновків не містять.

Разом із тим, дійшовши висновку, що відповідач не спростувала презумпцію спільності права власності подружжя на квартиру за адресою АДРЕСА_2 , суд першої інстанції не надав належної оцінки довідці АТ «Сенс Банк» від 16 березня 2026 року, згідно якої позичальник ОСОБА_1 дійсно уклала кредитний договір № 79907 від 29 березня 2017 року на суму 1 034 439,35 грн., термін дії договору до 01 березня 2040 року. Станом на 01 червня 2024 року заборгованість за кредитним договором склала: відсотки за користування кредитом 6243,30 грн., залишок суми кредиту 733 370,78 грн., загальна сума заборгованості складає 739 614,08 грн. (а. с. 129).

Наведене дає підстави для висновку, що в період перебування у шлюбі, розірваному 14 червня 2024 року, сторонами за рахунок спільних коштів виплачено лише 301 068,57 грн. із загальної вартості квартири 1 034 439,35 грн., і що залишок вартості квартири 733 370,78 грн. є непогашеним зобов`язанням перед банком за договором про іпотечний кредит № 79907, зобов`язаною особою за яким є відповідач ОСОБА_1 .

Отже, у період шлюбу за спільні кошти подружжя та за результатами їх спільної праці було придбано лише 29 % або 29/100 вартості квартири, а тому саме ця частка квартири є спільною сумісною власністю подружжя і підлягає поділу.

Враховуючи наведене, суд першої інстанції неповно з`ясував джерело і час придбання квартири за адресою АДРЕСА_2 та дійшов помилкового висновку щодо її поділу в цілому.

Таким чином, висновки суду першої інстанції в частині поділу між подружжям квартири за адресою АДРЕСА_2 , без урахування розміру її вартості, сплаченої за час перебування сторін у шлюбі, є передчасними та помилковими, зробленими при неповному з`ясуванні обставин, що мають значення для справи, за невідповідності висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, із порушенням норм матеріального права, таке рішення не може вважатись законним і обґрунтованим, не може залишатися в силі та підлягає скасуванню в частині задоволення цих вимог.

Водночас, апеляційний суд не може погодитися з доводами апеляційної скарги щодо необхідності врахування інтересів двох спільних неповнолітніх дітей сторін при вирішенні питання про поділ квартири, з огляду на таке.

Так, частинами 2, 3 ст. 70 СК України передбачено, що при вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї.

За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.

Під час розгляду справи судом першої інстанції та в апеляційній скарзі ОСОБА_1 не доведено підстав, передбачених ч. 2, 3 ст. 70 СК України, для відступлення від засади рівності часток подружжя, оскільки сама по собі наявність рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 29 квітня 2025 року у справі № 752/21250/24, яким було стягнуто з позивача на користь відповідача аліменти на утримання дітей в розмірі частки з усі видів заробітку (доходу), але не менше 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку і не більше 10 таких прожиткових мінімумів на кожну дитину щомісячно, починаючи з 25 вересня 2024 року і до досягнення дітьми повноліття, цих обставин не підтверджує.

Вирішуючи позов ОСОБА_3 по суті, апеляційний суд виходить із того, що оскільки за час перебування у шлюбі, розірваному 14 червня 2024 року, подружжям набуто у власність 29 % вартості квартири за адресою АДРЕСА_2 , зазначене майно, з огляду на положення статті 60 СК України, є спільною сумісною власністю подружжя, і на нього поширюється презумпція спільності майна подружжя, а тому воно підлягає поділу в рівних частках.

Решта 71 % квартири є особистою власністю ОСОБА_1 , як зобов`язаної особи за договором про іпотечний кредит № 79907 від 29 березня 2017 року.

Враховуючи наведене, в порядку поділу спільного майна подружжя за ОСОБА_3 підлягає визнанню право власності на 29/200 частин (14,5 %) а за ОСОБА_1 - право власності на 171/200 частин (85,5 %) квартири за вказаною адресою, в зв`язку з чим апеляційний суд приходить до висновку про необхідність часткового задоволення позову.

У решті позовні вимоги ОСОБА_3 про визнання за ним права власності на частку квартири в порядку поділу спільного майна подружжя задоволенню не підлягають із наведених вище підстав.

В іншій частині рішення суду першої інстанції є законним, обґрунтованим та не підлягає скасуванню з підстав, зазначених в апеляційній скарзі.

З огляду на викладене апеляційний суд вважає, що рішення суду першої інстанції в частині поділу між подружжям квартири ухвалене за неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідності висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, та з порушенням норм матеріального права, що відповідно до ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції в цій частині, а також в частині стягнення судового збору, з прийняттям нової постанови про часткове задоволення позову, визнавши за ОСОБА_3 право власності на 29/200 частин (14,5 %) квартири за адресою АДРЕСА_2 , а за ОСОБА_1 - на 171/200 частин (85,5 %) квартири за вказаною адресою.

За подання позовної заяви позивачем сплачено судовий збір у розмірі 7767,20 грн., а відповідачем за подання апеляційної скарги - 11650,80 грн.

Оскільки за наслідками апеляційного перегляду позов залишається частково задоволеним, з відповідача на користь позивача підлягає сплаті судовий збір у розмірі 4094,93 грн. пропорційно задоволених вимог. Оскільки апеляційну скаргу також задоволено частково, з позивача на користь відповідача підлягають понесені нею судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 7758,26 грн. пропорційно до задоволених вимог апеляційної скарги в частині вимог про поділ квартири.

Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України шляхом взаємного зарахування з позивача на користь відповідача підлягає стягненню судовий збір у розмірі 7758,26 грн. - 4094,93 грн. = 3 663,33 грн.

Керуючись ст. 367, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, суд,

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , задовольнити частково.

Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 03 червня 2026 року скасувати в частині поділу квартири за адресою АДРЕСА_2 , а також в частині стягнення судового збору у розмірі 7767,20 грн., та прийняти в цій частині нову постанову.

Позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , третя особа Акціонерне товариство «Сенс Банк» в частині поділу квартири задовольнити частково.

У порядку поділу майна визнати за ОСОБА_3 право власності на 29/200 частин (14,5 %) квартири за адресою АДРЕСА_2 .

У порядку поділу майна визнати за ОСОБА_1 право власності на 171/200 частин (85,5 %) квартири за адресою АДРЕСА_2 .

В решті позову ОСОБА_3 про поділ квартири за адресою АДРЕСА_2 відмовити.

Стягнути з ОСОБА_3 ( АДРЕСА_3 РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 РНОКПП НОМЕР_3 ) судовий збір у розмірі 3663,33 грн.

В іншій частині рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 03 червня 2026 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Повний текст постанови складено 30 жовтня 2026 року.

Головуючий: Кашперська Т.Ц.

Судді: Фінагеєв В.О.

Яворський М.А.