Суд: Київський апеляційний суд
Інстанція: Апеляційна
Юрисдикція: Цивільне
Категорія: надання дозволу на виїзд неповнолітньої дитини за межі України
Дата: 27 жовтня 2026 р.
Справа: №754/605/25
Суддя: Кашперська Тамара Цезарівна
КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Апеляційне провадження 22-ц/824/12429/2026
Справа № 754/605/25
П О С Т А Н О В А
Іменем України
28 жовтня 2026 року
м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Кашперської Т.Ц.,
суддів Фінагеєва В.О., Яворського М.А.,
за участю секретаря Діденка А.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , на рішення Голосіївського районного суду м. Києва в складі судді Чекулаєва С.О., ухвалене в м. Київ 07 травня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про надання дозволу на виїзд дитини за межі України,
заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи,
в с т а н о в и в :
В січні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з даним позовом, просила надати їй дозвіл на виїзд сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у країни Євросоюзу, зокрема Республіку Польща, без дозволу (без згоди) та супроводу батька дитини - ОСОБА_3 , до кінця військової агресії російської федерації в Україні і дії воєнного стану в Україні, покласти на відповідача судові витрати.
Позов мотивувала тим, що перебувала з відповідачем у шлюбних відносинах, які розірвано рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 27 травня 2019 року. Від шлюбу мають спільного сина - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який постійно проживав із позивачем та утримувався за її рахунок, в той час як відповідач допомоги на утримання дитини не надавав. Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 28 жовтня 2019 року з відповідача було стягнуто аліменти на утримання дитини в розмірі 2000 грн. щомісячно, постановою Київського апеляційного суду від 13 червня 2023 року аліменти було змінено з твердої грошової суми на частини від усіх доходів боржника, але не менш ніж 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Від додаткових витрат на утримання дитини та виконання інших батьківських обов`язків відповідач усунувся, а з початку повномасштабного вторгнення позивач взагалі не отримує аліменти на утримання дитини.
Вказувала, що має намір забезпечити повноцінне проживання та навчання сина в іншій країні, зокрема у Республіці Польща, що також пов`язано з військовою агресією зі сторони російської федерації. Це потрібно для підвищення рівня світогляду дитини, покращення стану її здоров`я, духовного та морального розвитку, є забезпеченням інтересів дитини в межах здійснення батьківських прав та обов`язків. Вона зверталася до відповідача з проханням надати дозвіл на виїзд за кордон, але ОСОБА_3 відмовляється його надавати.
Зазначала, що тимчасовий виїзд дитини за кордон терміном до кінця військової агресії і дії воєнного стану в Україні, за відсутності згоди батька - відповідача у справі та надання на вказане дозволу суду відповідатиме якнайкращим інтересам дитини.
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 07 травня 2026 року в позові відмовлено, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 20000 грн.
Позивач ОСОБА_1 у особі представника ОСОБА_2 , не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на незаконність та неправомірність рішення, неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 07 травня 2026 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов в повному обсязі, покласти на відповідача судові витрати.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, вказувала, що суд першої інстанції посилався виключно на положення п. 23 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України № 57, проте такий висновок є формальним та не відповідає фактичним обставинам справи і змісту заявлених позовних вимог. Позов подавався не з метою забезпечення одноразового фактичного перетину державного кордону дитиною, а з метою належного захисту прав та інтересів малолітньої дитини, забезпечення можливості її стабільного, безпечного та безперешкодного проживання, навчання, медичного забезпечення та законного перебування за межами України в умовах триваючої збройної агресії рф проти України.
Зазначала, що сам по собі тимчасовий порядок перетинання державного кордону, встановлений на період воєнного стану, не усуває необхідності судового захисту у випадку наявності між батьками реального спору щодо місця проживання дитини, її перебування за кордоном та реалізації батьківських прав.
Вказувала, що суд першої інстанції не врахував, що між сторонами існує тривалий та реальний конфлікт щодо виховання дитини та її перебування за межами України, а тому позивач обґрунтовано звернулася до суду за захистом порушених прав та законних інтересів дитини.
Крім того, суд не врахував, що відсутність судового рішення або нотаріальної згоди другого з батьків істотно обмежує можливість вирішення низки важливих питань за кордоном. Таким чином, наявність між сторонами неврегульованого спору щодо виїзду та проживання дитини за кордоном свідчить про існування реального порушеного права та необхідність його захисту.
Вважала, що висновок суду про відмову в позові є необґрунтованим, не відповідає фактичним обставинам справи, зроблений із неправильним застосуванням норм матеріального права, без урахування принципу забезпечення найкращих інтересів дитини.
Посилалася на вимоги ст. 3 Конвенції ООН про права дитини, ст. 7, 141, 150, 155 СК України, стверджувала, що суд першої інстанції фактично не здійснив належного аналізу обставин, які мають визначальне значення для забезпечення безпеки, стабільності та добробуту малолітньої дитини, обмежившись формальним посиланням на тимчасовий порядок перетинання державного кордону під час воєнного стану, однак не врахував, що предметом спору було не лише фізичне переміщення дитини через державний кордон, а забезпечення її стабільного, безпечного та правового визначеного проживання за межами України.
Фактично суд поставив формальні процесуальні аспекти вище за фундаментальний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, що суперечить як положенням національного законодавства, так і практиці ЄСПЛ, не забезпечив належного балансу між формальним застосуванням законодавства та реальними інтересами малолітньої дитини, не дослідив належним чином усі обставини справи та не надав пріоритету захисту прав та безпеки дитини.
Вважала, що посилаючись на окремі правові висновки Верховного Суду щодо необхідності конкретного періоду тимчасового виїзду дитини за межі України без згоди одного з батьків, суд неправильно витлумачив та механічно застосував зазначену судову практику без урахування фактичних обставин саме цієї справи, її виняткового характеру та правового режиму воєнного стану, який діє на території України. Правові висновки Верховного Суду щодо необхідності визначення конкретного строку виїзду дитини формувалися за умов мирного часу та були спрямовані на запобігання безпідставному або безстроковому обмеженню батьківських прав одного з батьків. Натомість у даній справі спір виник в умовах триваючої повномасштабної військової агресії рф проти України, що є надзвичайною та об`єктивною обставиною, яка безпосередньо впливає на питання безпеки дитини.
Саме з огляду на ці обставини позивач просила надати дозвіл на виїзд та перебування дитини за межами України не безстроково, а на період дії воєнного стану та триваючої військової агресії, а твердження суду про нібито невизначеність строку виїзду є необґрунтованим та не відповідає змісту заявлених позовних вимог.
Вказувала, що суд першої інстанції не врахував правову позицію Великої Палати Верховного Суду у справі № 712/10623/17, відповідно до якої під час вирішення спорів щодо дітей суди зобов`язані виходити насамперед із найкращих інтересів дитини, а надмірно формальний підхід у таких справах є неприпустимим. Велика Палата Верховного Суду наголосила, що права батьків не є абсолютними та не можуть тлумачитися або реалізовуватися на шкоду правам та інтересам дитини.
Проте суд першої інстанції фактично звів розгляд справи до формального аналізу питання щодо визначення строку виїзду дитини, не надавши належної оцінки реальним безпековим ризикам для дитини, умовам воєнного стану, необхідності забезпечення стабільного проживання та навчання дитини, поведінці відповідача та його участі у вихованні дитини та принципу пріоритетності найкращих інтересів дитини.
Суд не надав належної оцінки тому факту, що позивач звернулася до суду не з метою обмеження прав відповідача як батька, а для забезпечення безпеки та стабільного життя дитини в умовах збройної агресії та правової невизначеності.
Суд не дослідив питання реального виконання відповідачем батьківських обов`язків, обмежившись лише формальним посиланням на відсутність заборгованості зі сплати аліментів, ототожнивши належне виконання батьківських обов`язків зі сплатою аліментів, що суперечить положенням ст. 141, 150, 157 СК України та усталеній судовій практиці.
Також суд не врахував, що відмова відповідача у наданні згоди на виїзд дитини за кордон за відсутності реальної активної участі у її вихованні створює додаткову правову невизначеність та може негативно впливати на забезпечення прав та інтересів дитини.
Неповне дослідження доказів та вибіркове надання оцінки окремим обставинам справи призвело до неправильного встановлення фактичних обставин та ухвалення необґрунтованого рішення.
Вказувала, що суд першої інстанції безпідставно стягнув із позивача 20000 грн. витрат на професійну правничу допомогу, не перевіривши належним чином їх обґрунтованість, співмірність, необхідність та реальність.
Посилалася на вимоги ст. 133, 137, 141 ЦПК України, вказувала, що суд першої інстанції фактично погодився із заявленою відповідачем сумою витрат, не здійснивши належної оцінки її розумності та співмірності. Суд не врахував, що справа не відзначалася підвищеною складністю ані з правової, ані з фактичної точки зору, правове регулювання таких правовідносин є усталеним та не потребувало проведення складного правового аналізу чи значного обсягу процесуальної роботи. Справа розглядалася у межах стандартного цивільного провадження, не проводилися складні експертизи, не здійснювався значний обсяг процесуальних дій, не досліджувалася велика кількість доказів та не виникало складних питань права чи необхідності формування нової правової позиції. Поданий представником відповідача відзив фактично містив переважно цитування норм законодавства та загальних правових позицій судів. При цьому відповідачем не було надано належного та детального розрахунку витраченого адвокатом часу на виконання конкретних процесуальних дій, опису наданих послуг, погодинного розрахунку роботи, обґрунтування вартості кожної окремої процесуальної дії та доказів значного обсягу підготовчої чи аналітичної роботи. Крім того, відповідачем не було надано належних та допустимих доказів фактичної оплати правничої допомоги саме у розмірі 20000 грн. Сам по собі договір про надання правової допомоги або акт виконаних робіт не є безумовним підтвердженням фактичного понесення витрат без підтвердження їх реальної оплати.
Наголошувала, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із складністю справи та виконаних адвокатом робіт, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт, обсягом наданих адвокатом послуг, ціною позову та/або значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Вказувала, що стягнення з позивача витрат на правничу допомогу зашкодить майновим інтересам позивача, яка діє в інтересах дитини.
Зазначала, що заява про ухвалення додаткового рішення відповідачем була направлена до суду через підсистему «Електронний суд» лише 30 квітня 2026 року вже після виходу суду до нарадчої кімнати, але не була направлена позивачу, що ставить під сумнів неупередженість суду та безумовною підставою для залишення такої заяви без розгляду.
01 травня 2026 року під час судового засідання і до виходу суду до нарадчої кімнати представник відповідача не заявляв клопотання щодо ухвалення додаткового рішення і судом воно не оголошувалось за відсутністю такого в матеріалах справи. Разом із тим, вимога відповідача, яка ним не заявлялась та не обговорювалась, та про яку представнику позивача стало відомо лише 23 травня 2026 року з особистого кабінету в підсистемі «Електронний суд», була задоволена судом.
Наголошувала, що заява про ухвалення додаткового рішення разом із доказами, які підтверджують понесені відповідачем витрати на професійну правничу допомогу, позивачу направлена не була, що вважалось підставою для повернення такої заяви без розгляду відповідно до ст. 183 ЦПК України, і те, що зазначена заява з доданими до неї документами була направлена представнику позивача, не може свідчити про належне виконання заявником вимог процесуального закону, яким прямо передбачено обов`язок надсилання відповідних документів саме учаснику справи. Фактичне проживання учасників справи за межами України не звільняє сторону від обов`язку дотримання встановленого законом порядку подання процесуальних документів та належного повідомлення іншої сторони, а відтак не може бути підставою для іншої оцінки судом наведених процесуальних порушень. Недотримання вимог ст. 183 ЦПК України не можуть вважатись надмірним формалізмом, оскільки прийняття до розгляду заяви про ухвалення додаткового рішення без дотримання встановленого процесуальним законодавством порядку призведе до обмеження принципу змагальності та рівності сторін.
Повідомляла, що її інтереси у справі представляє адвокат Гарницький П.П., докази витрат позивача на правничу допомогу при розгляді справи першій інстанції у розмірі 20000 грн. знаходяться в матеріалах справи і повторно не додаються, а розмір гонорару за угодою про надання правничої допомоги в апеляційній інстанції становить 15000 грн.
Від відповідача ОСОБА_3 у особі представника Цимейко Г.О. надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому відповідач просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Звертав увагу, що позивачем не надано суду жодного доказу перебування її та її дитини за кордоном. Також в матеріалах справи відсутні докази, з яких би вбачалось, що відсутність рішення суду про надання дозволу на виїзд дитини за кордон порушує права дитини. Позивач лише зазначає, що вказане рішення суду необхідне для вирішення низки питань, пов`язаних з організацією життя дитини за кордоном, однак доказів цього суду не подала.
Наводив положення абз. 13 п. 2-3 Правил перетинання державного кордону громадянами України, яким передбачено, що виїзд за межі України дітей, які не досягли 16-річного віку, здійснюється без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків. Правила були доповнені вказаними положеннями ще у березні 2022 року і з того часу не змінювались, тобто з березня 2022 року дозвіл другого з батьків для виїзду дитини за кордон не вимагається. Вказані зміни були запроваджені в зв`язку із введенням на території України воєнного стану та вочевидь будуть діяти до моменту його закінчення. При цьому позивач просить суд надати дозвіл на виїзд дитини за кордон без дозволу батька на весь період дії воєнного стану, що видається нелогічним та суперечить нормам чинного законодавства та усталеній практиці Верховного Суду.
Посилалася на правові висновки Верховного Суду в постанові від 31 травня 2023 року у справі № 297/1949/21, Великої Палати Верховного Суду в постанові від 04 липня 2018 року у справі № 712/10623/17 щодо можливості надання дозволу на виїзд за кордон дітей у супроводі одного з батьків за відсутності згоди другого з батьків на підставі рішення суду на певний період, із визначенням його початку та закінчення.
Просив урахувати, що з моменту розірвання шлюбу в травні 2019 року між сторонами існує спір щодо порядку виховання дитини та побачення з батьком, оскільки позивач не давала і не надає йому можливості зустрічатись з дитиною. Востаннє він бачив дитину у 2020 році і станом на сьогодні не знає, де вона перебуває. Судовими рішеннями у справі № 754/7550/20 встановлено порядок зустрічей батька з сином, однак навіть після їх ухвалення позивач не надавала ОСОБА_3 бачитись з дитиною.
Оскільки з початком повномасштабного вторгнення рф відповідач не знав, де перебуває його дитина, був направлений запит до ДПС України, у відповідь на який повідомлено, що дитина державний кордон не перетинала. У червні 2025 року представником було зроблено ряд адвокатських запитів до консульств України в Республіці Польща з метою з`ясування того, чи стоїть дитина на консульському обліку. З наданих відповідей з`ясовано, що дитина на перебуває на консульському обліку в Республіці Польща.
Отже, батько не те що не самоусунувся від виховання та утримання дитини, як зазначає позивач, а регулярно сплачує аліменти та вживає всіх можливих заходів, щоб встановити місцезнаходження сина та отримати можливість спілкуватись з ним.
Щодо судових витрат, стягнутих з позивача в суді першої інстанції, пояснювала, що 27 квітня 2026 року відбулося судове засідання, за результатом якого суд перейшов до стадії ухвалення рішення. 01 травня 2026 року через підсистему «Електронний суд» представником відповідача була подана заява про ухвалення додаткового рішення разом з доказами понесених витрат на правничу допомогу, копія якої була направлена представнику позивача через підсистему «Електронний суд», оскільки у позові представник позивача вказав, що остання перебуває за кордоном, а отже не проживає за адресою реєстрації, та у прохальній частині позову в п. 4 зазначив, що всі виклики та повідомлення, а також інші процесуальні документи з боку інших учасників та їх представників необхідно направляти виключно в електронному вигляді на адресу представника позивача - адвоката Гарницького П.П., яка міститься у єдиній системі Електронний суд.
При цьому суд, отримавши заяву про ухвалення додаткового рішення до моменту оголошення рішення суду, вирішив питання стягнення витрат на правничу допомогу в самому рішенні.
Наводила зміст ч. 6 ст. 137 ЦПК України щодо покладення обов`язку доведення неспівмірності витрат на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, зауважувала, що позивач право подання такого клопотання не скористався.
Вважала, що посилання позивача на нібито допущені представником відповідача порушення при поданні доказів понесених витрат не заслуговують на увагу з огляду на правові позиції Верховного Суду у постановах від 26 січня 2026 року у справі № 367/4064/21, від 22 січня 2026 року у справі № 186/1156/24.
Щодо тверджень позивача про неспівмірність суми заявлених відповідачем витрат на правничу допомогу, наголошувала, що адвокатом та відповідачем укладений договір, умовами якого передбачена фіксована сума гонорару в розмірі 20000 грн. Адвокатом зібрані докази (13 документів), які подані до суду разом із відзивом та клопотанням про долучення доказів. Крім того, адвокат брала участь в усіх судових засіданнях, два останніх тривали 1 та 2 години відповідно.
Повідомляла попередній розрахунок витрат на правову допомогу, які складають 30000 грн., і що всі докази понесених витрат на правову допомогу будуть надані протягом 5 днів після ухвалення рішення.
В судовому засіданні представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , який брав участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції, підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити, представник ОСОБА_3 - Цимейко Г.О. заперечувала проти задоволення апеляційної скарги.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції вказаним вимогам закону відповідає.
Відмовляючи ОСОБА_1 у позові, суд першої інстанції виходив із його необґрунтованості, оскільки чинним законодавством протягом дії воєнного стану в Україні не вимагається нотаріально посвідченої згоди іншого з батьків на виїзд дитини за кордон, а заявлені позовні вимоги фактично спрямовані на невизначений часовий період, що суперечить умовам пункту 4 Правил перетинання державного кордону України громадянами України, вирішення питання щодо надання дозволу на виїзд дитини за кордон можливо лише з визначенням конкретної дати виїзду та повернення до України.
Апеляційний суд погоджується із вказаними висновками, оскільки вони є обґрунтованими, відповідають обставинам справи і вимогам закону.
Судом першої інстанції встановлено та із матеріалів справи вбачається, що сторони у справі ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебували у шлюбі з 11 вересня 2010 року по 27 травня 2019 року, розірваному рішенням Вінницького міського суду Київської області у справі № 127/24694/18 (а. с. 25 - 26 т. 1), є батьками неповнолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а. с. 24 т. 1).
Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 28 жовтня 2019 у справі №752/19650/19 із ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 стягнуто аліменти на утримання ОСОБА_4 в твердій грошовій сумі у розмірі 2000 грн., з індексацією стягуваних сум відповідно до закону (а. с. 27 - 30 т. 1).
Згідно постанови державного виконавця Голосіївського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва від 03 грудня 2019 року відкрито виконавче провадження НОМЕР_3 про стягнення із ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 аліментів на утримання сина ОСОБА_4 (а. с. 38 - 39 т. 1).
Постановою Київського апеляційного суду від 13 червня 2023 року у справі №754/27/23 вирішено стягувати із ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання сина ОСОБА_4 в розмірі частини з усіх видів заробітку (доходу), але не менше 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно, до досягнення дитиною повноліття (а. с. 32 - 37 т. 1).
Розпорядженням Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації від 13 грудня 2019 року № 732 було визначено порядок спілкування батьку, ОСОБА_3 , з малолітнім ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , відповідно до встановленого графіку (а. с. 64 т. 1).
12 квітня 2023 року Деснянським районним судом м. Києва було видано виконавчий лист у справі № 754/7550/20 на примусове виконання рішення від 08 червня 2022 року, яким встановлено порядок участі батька ОСОБА_3 у вихованні та спілкуванні з дитиною ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , відповідно до встановленого графіку (а. с. 65 т. 1), який було звернуто до примусового виконання та постановою старшого державного виконавця Деснянського ВДВС у м. Києві ЦМУМЮ (м. Київ) 15 травня 2023 року відкрито виконавче провадження ВП № НОМЕР_4 (а. с. 67 т. 1).
Постановами державного виконавця від 09 серпня 2024 року, 13 лютого 2025 року на ОСОБА_1 в межах виконавчого провадження ВП № НОМЕР_4 накладалися штрафи за невиконання рішення у справі № 754/7550/20 (а. с. 69 - 72 т. 1).
Відповідач вживав заходів для пошуку позивача з метою зустрічі з дитиною, зокрема, 10 вересня 2025 року старшим державним виконавцем Деснянського ВДВС у місті Києві ЦМУ МЮ (м. Київ) складено подання до Деснянського районного суду м. Києва про оголошення в розшук ОСОБА_1 (а. с. 136 т. 1).
Згідно наявних в матеріалах справи письмових пояснень матері позивача - ОСОБА_6 , наданих 23 серпня 2025 року на ім`я начальника Деснянського ВДВС у місті Києві ЦМУ МЮ (м. Київ), повідомлено, що ОСОБА_1 не проживає за адресою: АДРЕСА_1 , оскільки знаходиться поза межами території України та живе із сином в Республіці Польща (а. с. 135 т. 1).
Згідно відповіді Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України від 03 жовтня 2022 року на адвокатський запит, відомостей про перетинання державного кордону України та лінії розмежування з тимчасово окупованими територіями у період з 24 лютого 2022 року по теперішній час 03 жовтня 2022 року громадянином України ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в базі даних не виявлено (а. с. 81 т. 1).
Згідно відповідей Генеральних консульств України в містах Вроцлав, Люблін та Краків від 17 червня 2025 року, від 18 червня 2025 року та Посольства України в Республіці Польща від 13 червня 2025 року, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на тимчасовому/постійному консульському обліку не перебуває (а. с. 82 - 86 т. 1).
Згідно розрахунку, наданого державним виконавцем Голосіївського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва заборгованість відповідача перед позивачем зі сплати аліментів на утримання ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , станом на 01 травня 2025 року відсутня (а. с. 79 - 80 т. 1).
27 грудня 2024 року ОСОБА_1 одночасно із поданням даного позову звернулася до ОСОБА_3 із листом-проханням з описом вкладення про надання нотаріального дозволу для виїзду дитини за кордон, в якому просила надати їй нотаріальний дозвіл на виїзд сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у країни Євросоюзу, зокрема Республіку Польща, без супроводу батька - ОСОБА_3 , до кінця військової агресії російської федерації в Україні і дії воєнного стану в Україні (а. с. 40 т. 1).
Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами.
Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.
Вирішуючи спір, суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Статтею 141 СК України встановлено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.
Відповідно до частин сьомої, восьмої статті 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, встановлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.
Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального і соціального розвитку.
Статтею 11 Закону України «Про охорону дитинства» встановлено, що батько та мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
Частиною третьою статті 313 ЦК України визначено, що фізична особа, яка є громадянином України, має право на безперешкодне повернення в Україну. Фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на вільний самостійний виїзд за межі України. Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними, крім випадків, передбачених законом.
Порядок перетину кордону громадянами України визначено Законом України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України», Правилами перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 25 серпня 2010 року № 724, з відповідними змінами).
Пунктом 3 Правил перетинання державного кордону громадянами України передбачено, що виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, здійснюється за згодою обох батьків (усиновлювачів) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли 18-річного віку, у тому числі в супроводі членів екіпажу повітряного судна, на якому вони прямують.
Виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків, здійснюється за нотаріально посвідченою згодою, зокрема, за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску (пункт 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України).
На час запровадження на території України надзвичайного або воєнного стану діють положення абзацу тринадцятого пункту 23 Правил перетинання державного кордону громадянами України, відповідно до яких виїзд за межі України дітей, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків, баби, діда, повнолітніх брата, сестри, мачухи, вітчима або інших осіб, уповноважених одним з батьків письмовою заявою, завіреною органом опіки та піклування, здійснюється без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків та за наявності паспорта громадянина України або свідоцтва про народження дитини (за відсутності паспорта громадянина України)/документів, що містять відомості про особу, на підставі яких Держприкордонслужба дозволить перетин державного кордону.
Верховний Суд у постанові від 12 червня 2023 року у справі № 748/1575/22 вказав, що внесення Кабінетом Міністрів України у 2022 році змін до Правил перетинання державного кордону громадянами України, зокрема доповнення їх пунктом 23 щодо порядку виїзду за межі України дітей, які не досягли 16-річного віку, було обумовлено введенням воєнного стану в Україні внаслідок агресії російської федерації, пов`язаними із цим ризиками та обмеженнями і необхідністю врахування в першу чергу найкращих інтересів дітей. Такий порядок виїзду за межі України дітей, які не досягли 16-річного віку, на час воєнного стану наразі є загальним для всіх дітей - громадян України.
Статтею 18 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Україною 27 лютого 1991 року, визначено принцип загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини, а також встановлено, що найкращі інтереси дитини є предметом їхнього основного піклування.
Згідно з частинами першою, другою статті 3 Конвенції передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
Способами захисту сімейних прав та інтересів статтею 18 СК України визначено, зокрема наступні: 1) встановлення правовідношення; 2) примусове виконання добровільно не виконаного обов`язку; 3) припинення правовідношення, а також його анулювання; 4) припинення дій, які порушують сімейні права; 5) відновлення правовідношення, яке існувало до порушення права; 6) відшкодування матеріальної та моральної шкоди, якщо це передбачено цим Кодексом або договором; 7) зміна правовідношення; 8) визнання незаконними рішень, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).
При вирішенні спору суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб.
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
У справі, що переглядається, суд першої інстанції правильно виходив із того, що станом на час звернення позивача із позовом та на час розгляду цієї справи у суді позивач може здійснювати перетин державного кордону разом із сином без нотаріально посвідченої згоди відповідача.
Таким чином, забезпечивши повний та всебічний розгляд справи, проаналізувавши всі доводи сторін, дослідивши та надавши правову оцінку всім зібраним у справі доказам за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справах доказів, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, не спростованого доводами апеляційної скарги, що будь-яка потенційна відмова відповідача надати дозвіл на виїзд дитини разом із позивачем за межі території України не перешкоджає такому виїзду, а відповідно і не є порушенням будь-якого права позивача чи дитини, що є самостійною та достатньою підставою для відмови у позові.
Судом першої інстанції вмотивовано відхилено аргументи позивача про те, що відповідне судове рішення про надання дозволу на виїзд дитини за межі України є необхідним для повернення дитини до України та подальшого безперешкодного її виїзду у майбутньому, зазначивши, що тимчасовий виїзд дитини за кордон на підставі рішення суду передбачений законодавством та має відповідати найкращим інтересам дитини. Відповідний дозвіл за відсутності згоди другого з батьків може бути наданий на підставі рішення суду на певний період, з визначенням його початку й закінчення.
Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Оскільки позивач впродовж розгляду справи в суді першої інстанції, а також у апеляційній скарзі наполягала на своєму фактичному перебуванні разом із дитиною у Республіці Польща, хоча й не надала на підтвердження обставин свого місцезнаходження належних допустимих доказів, першої інстанції додатково врахував правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 09 грудня 2021 року у справі № 359/1506/21 (провадження № 61-17756св21), у якій зазначено, що: «Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у позові з огляду на те, що неповнолітня особа як на момент звернення до суду із цим позовом, так і на час розгляду судами справи фактично постійно перебуває за кордоном, а саме в Словацькій Республіці, де проживає разом із матір`ю. Оскільки дитина перебуває за межами України, то вирішувати питання щодо надання дозволу на її виїзд можливо лише після її повернення до України, тобто, з визначенням конкретної дати виїзду та повернення до України».
Також апеляційний суд погоджується з правильними висновками суду першої інстанції, що дозвіл на виїзд неповнолітньої дитини за межі України без згоди та супроводу батька, на підставі наведених нормативних актів, не передбачає можливості його видачі на майбутні, постійні поїздки, є разовим, тобто таким, що надається судом на конкретно визначену поїздку із конкретно визначеним періодом перебування за кордоном.
Такі висновки узгоджуються із правовими висновками Великої Палати Верховного Суду у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 712/10623/17 про те, що дозвіл на виїзд за кордон дітей у супроводі одного з батьків за відсутності згоди другого з батьків може бути наданий на підставі рішення суду на певний період, із визначенням його початку й закінчення. Суди, на підставі належно оцінених доказів, дійшли обґрунтованого висновку про те, що надання дозволу на виїзд дитини за кордон без згоди батька без визначення відповідного часового проміжку перебування дитини в іншій державі, строку та мети виїзду, не свідчить про одноразовий виїзд, що призведе до порушення прав дитини, а також батьківських прав відповідача, оскільки вони тривалий час будуть позбавлені права на особисті зустрічі, на піклування батька про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, а тому суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення таких позовних вимог.
Апеляційний суд не може погодитися з хибними доводами апеляційної скарги, що посилаючись на окремі правові висновки Верховного Суду щодо необхідності конкретного періоду тимчасового виїзду дитини за межі України без згоди одного з батьків, суд неправильно витлумачив та механічно застосував зазначену судову практику без урахування фактичних обставин саме цієї справи, її виняткового характеру та правового режиму воєнного стану, який діє на території України, і що правові висновки Верховного Суду щодо необхідності визначення конкретного строку виїзду дитини формувалися за умов мирного часу та були спрямовані на запобігання безпідставному або безстроковому обмеженню батьківських прав одного з батьків, натомість у даній справі спір виник в умовах триваючої повномасштабної військової агресії рф проти України.
Так, вже після оголошення воєнного стану, наприклад, у постанові Верховного Суду від 31 травня 2023 року у справі № 297/1949/21 наголошено, що надання дозволу на виїзд дитини за кордон без згоди батька без визначення початку і закінчення періоду, протягом якого малолітня дитина, перебуватиме за кордоном, країни перебування, не свідчить про одноразовий виїзд, що призведе до порушення прав дитини, а також батьківських прав відповідача.
Також у постанові Верховного Суду від 03 червня 2026 року суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій, оскільки, установивши, що позивач просить надати дозвіл на тимчасовий виїзд малолітнього сина за межі України без дозволу та супроводу матері на чітко невизначений тривалий період (на 1 рік, але не менше 90 днів упродовж року), доказів на підтвердження повернення дитини на територію України не надав, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки при наданні дозволу на виїзд дитини за кордон такі поїздки можуть мати лише разовий характер з певним часовим проміжком перебування у відповідній державі.
Водночас, у справі № 686/17187/21 в постанові від 23 листопада 2022 року Верховний Суд звернув увагу, що 24 лютого 2022 року Указом Президента України № 64/2022 в Україні введено воєнний стан, дія якого продовжена і дотепер. Згідно із чинним правовим регулюванням, а саме положеннями абзацу тринадцятого пункту 23 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57 (зі змінами та доповненнями) виїзд за межі України дітей, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків, баби, діда, повнолітніх брата, сестри, мачухи, вітчима або інших осіб, уповноважених одним з батьків письмовою заявою, завіреною органом опіки та піклування, здійснюється без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків та за наявності паспорта громадянина України або свідоцтва про народження дитини (за відсутності паспорта громадянина України)/документів, що містять відомості про особу, на підставі яких Держприкордонслужба дозволить перетин державного кордону. Отже доводи касаційної скарги щодо порушення прав дитини не знайшли свого підтвердження. При цьому в подальшому, у разі зміни правового регулювання та виникнення спору, ОСОБА_1 не позбавлена права на звернення до суду із відповідним позовом щодо надання ОСОБА_4 дозволу на виїзд з України без згоди та супроводу другого з батьків.
Апеляційний суд враховує, що у розглядуваній справі не вирішуються питання визначення місця проживання дитини, виконання судових рішень щодо стягнення аліментів і щодо способу та порядку участі батька у вихованні дитини, і відповідних вимог ОСОБА_1 в межах даного позову не заявлялось.
З огляду на вищевикладене, не спростовують правильних висновків суду першої інстанції та відхиляються апеляційним судом як неспроможні доводи апеляційної скарги про те, що предметом спору було не лише фізичне переміщення дитини через державний кордон, а забезпечення її стабільного, безпечного та правового визначеного проживання за межами України, а сам по собі тимчасовий порядок перетинання державного кордону, встановлений на період воєнного стану, не усуває необхідності судового захисту у випадку наявності між батьками реального спору щодо місця проживання дитини, її перебування за кордоном та реалізації батьківських прав.
Також відхиляються судом доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не врахував, що між сторонами існує тривалий та реальний конфлікт щодо порядку виховання дитини та її перебування за межами України, а суд не дослідив питання реального виконання відповідачем батьківських обов`язків, обмежившись лише формальним посиланням на відсутність заборгованості зі сплати аліментів, ототожнивши належне виконання батьківських обов`язків зі сплатою аліментів, що суперечить положенням ст. 141, 150, 157 СК України та усталеній судовій практиці, дані доводи висновків суду першої інстанції не спростовують.
В доводах апеляційної скарги позивач також зазначила, що при вирішенні справи суд першої інстанції не врахував, що відмова відповідача у наданні згоди на виїзд дитини за кордон за відсутності реальної активної участі у її вихованні створює додаткову правову невизначеність та може негативно впливати на забезпечення прав та інтересів дитини, дані доводи не ґрунтуються на доказах та є безпідставними.
Інші доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на доказах та законі, висновків суду першої інстанції не спростовують, містять посилання на обставини, що були предметом перевірки суду першої інстанції, яким була надана належна правова оцінка, зводяться до переоцінки доказів та незгоди із судовим рішенням і не спростовують правильних висновків суду першої інстанції.
Таким чином, суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в рішенні суду першої інстанції, питання вичерпності висновків суду першої інстанції, апеляційний суд виходить з того, що у справі, що розглядається, учасникам спору було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних по суті висновків суду.
Оцінюючи доводи апеляційної скарги щодо стягнення витрат на правничу допомогу, апеляційний суд враховує наступне.
30 квітня 2026 року представником відповідача ОСОБА_3 - адвокатом Цимейко Г.О. подано заяву про ухвалення додаткового рішення, до якої долучено докази направлення її копії представнику позивача через підсистему «Електронний суд», в якій представник відповідача просила ухвалити додаткове рішення та стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 витрати на правничу допомогу в розмірі 20000 грн.
До заяви про ухвалення додаткового рішення долучено копію договору № 03/03-2025/3 про надання правничої допомоги від 03 березня 2025 року, укладеного адвокатом Цимейко Г.О. із ОСОБА_3 , за умовами якого адвокат зобов`язується захищати права, свободи та представляти законні інтереси клієнта, надавати йому іншу юридичну допомогу під час розгляду судом першої інстанції про надання дозволу на виїзд дитини за кордон за позовом ОСОБА_1 , а клієнт зобов`язується виплатити адвокату гонорар за надані послуги.
Згідно п. 7.1 договору гонорар адвоката за угодою сторін встановлюється у фіксованій сумі в розмірі 20000 грн. та не залежить від обсягу наданих адвокатом послуг. Згідно п. 7.4 договору оплата гонорару адвоката здійснюється протягом 30 робочих днів з дня винесення рішення та підписання акту прийому-передачі виконаних робіт (наданих послуг).
30 квітня 2026 року адвокат Цимейко Г.О. із ОСОБА_3 підписали акт прийому-передачі виконаних робіт (наданих послуг) за договором № 03/03-2025/3 про те, що адвокат надав, а клієнт прийняв наступні послуги: консультація та попереднє вивчення документів, збір необхідних для підписання відзиву доказів, написання та подання відзиву, написання та подання клопотання про долучення доказів, участь у судових засіданнях. Цей акт є підставою для проведення розрахунків між сторонами в порядку, передбаченому договором.
Згідно положень частин першої-четвертої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 5 та 6 ст. 137 ЦПК України).
Відповідно до частин першої та другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Згідно з частиною третьою статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Оцінюючи доводи апеляційної скарги, що заява про ухвалення додаткового рішення відповідачем була направлена до суду через підсистему «Електронний суд» лише 30 квітня 2026 року вже після виходу суду до нарадчої кімнати, але не була направлена позивачу, що ставить під сумнів неупередженість суду та безумовною підставою для залишення такої заяви без розгляду, апеляційний суд враховує наступне.
Відповідно до ч. 3 ст. 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо: 1) справу розглянуто неповноважним складом суду; 2) в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і підстави його відводу визнано судом апеляційної інстанції обґрунтованими, якщо апеляційну скаргу обґрунтовано такою підставою; 3) справу (питання) розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов`язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою; 4) суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі; 5) судове рішення не підписано будь-ким із суддів або підписано не тими суддями, які зазначені у рішенні; 6) судове рішення ухвалено суддями, які не входили до складу колегії, що розглядала справу; 7) суд розглянув в порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження.
Відповідно до ч. 2 ст. 376 ЦПК України порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
Таким чином, прийняття судом заяви про ухвалення додаткового рішення та доказів понесення витрат на правничу допомогу на стадії ухвалення судового рішення не відноситься до обов`язкових підстав для скасування судового рішення, як помилково вказував позивач, а також не призвело до неправильного вирішення справи.
З матеріалів справи вбачається, що на виконання вимог ст. 134 ЦПК України відповідачем у відзиві на позовну заяву наведено попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які він поніс і які очікує понести в зв`язку із розглядом справи, та зазначено, що на підставі ч. 8 ст. 141 ЦПК України всі докази понесених витрат на правничу допомогу будуть надані разом з відповіддю на відзив у разі її подання або протягом 5 днів після ухвалення рішення. У прохальній частині відзиву відповідач просив стягнути з позивача на його користь понесені судові витрати.
Згідно п. 6 ч. 1 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує питання, як розподілити між сторонами судові витрати.
Відповідно до ч. 1, 2, 3 ст. 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати. Заяву про ухвалення додаткового рішення може бути подано до закінчення строку на виконання рішення. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення, а в разі якщо суд вирішує лише питання про судові витрати - без повідомлення учасників справи.
Оцінюючи доводи апеляційної скарги про те, що заява про ухвалення додаткового рішення разом із доказами, які підтверджують понесені відповідачем витрати на професійну правничу допомогу, позивачу направлена не була, що вважалось підставою для повернення такої заяви без розгляду відповідно до ст. 183 ЦПК України, і те, що зазначена заява з доданими до неї документами була направлена представнику позивача, не може свідчити про належне виконання заявником вимог процесуального закону, яким прямо передбачено обов`язок надсилання відповідних документів саме учаснику справи, апеляційний суд враховує таке.
У прохальній частині позову ОСОБА_1 в п. 4 зазначено, що всі виклики та повідомлення, а також інші процесуальні документи з боку інших учасників та їх представників необхідно направляти виключно в електронному вигляді на адресу представника позивача - адвоката Гарницького П.П., яка міститься у єдині системі Електронний суд.
Зважаючи на вищевикладене, доводи позивача у апеляційній скарзі, що заяву про ухвалення додаткового рішення подано з порушенням вимог ст. 183 ЦПК України в частині ненадання доказів її направлення самому позивачу, є проявом суперечливої процесуальної поведінки та відхиляються апеляційним судом як неспроможні.
Судом першої інстанції враховано правові висновки, викладені у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду № 755/9215/15-ц (провадження 14-382цс19) від 19 лютого 2020 року загалом, та зокрема щодо обов`язку доведення неспівмірності витрат, які покладаються на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Крім цього, щодо принципу змагальності, який знайшов свої втілення, зокрема, у положеннях частини п`ятої та частини шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявність підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності.
Схожі висновки щодо підтвердження витрат, пов`язаних з оплатою професійної правничої допомоги, зроблені у постанові Великої Палати Верховного Суду № 826/1216/16 (провадження № 11-562ас18) від 27 червня 2018 року, постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду № 753/15687/15-ц від 14 листопада 2018 року, № 753/15683/15 від 26 вересня 2018 року та постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду № 910/3929/18 від 18 червня 2019 року.
Отже, є вірними висновки суду першої інстанції, що позивач своїм правом на подачу письмових пояснень чи заперечень, а також на звернення з клопотанням про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката не скористався, хоча положеннями пункту 6 статті 137 ЦПК України обов`язок доведення неспівмірності відповідних витрат покладено саме на нього.
За даних обставин є безпідставними та відхиляються апеляційним судом доводи апеляційної скарги, що стягнення з позивача витрат на правничу допомогу зашкодить майновим інтересам позивача, яка діє в інтересах дитини.
Встановивши, що 30 квітня 2026 року відповідач та адвокат підписали акт прийому-передачі виконаних робіт, відповідно до якого адвокат надав, а відповідач прийняв юридичні послуги, суд першої інстанції врахував правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2019 у справі № 922/445/19, згідно яких витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено.
Враховуючи наведене, апеляційний суд відхиляє як необґрунтовані доводи апеляційної скарги, що відповідачем не було надано належних та допустимих доказів фактичної оплати правничої допомоги саме у розмірі 20000 грн., а сам по собі договір про надання правової допомоги або акт виконаних робіт не є безумовним підтвердженням фактичного понесення витрат без підтвердження їх реальної оплати.
Велика Палата Верховного Суду вказувала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (п. 21 додаткової Постанови Великої Палати Верховного Суду № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) від 19 лютого 2020 року.
Отже, при визначенні суми відшкодування, суд виходить з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Апеляційний суд враховує, що надання правничої допомоги відповідачу підтверджується матеріалами справи, зважаючи на подання адвокатом Цимейко Г.В. відзиву на позовну заяву, до якого долучено зібрані докази, а також на фактичне представництво інтересів відповідача в судовому засіданні адвокатом.
За даних обставин суд першої інстанції, врахувавши результат розгляду справи в суді (відмова в задоволені позову), оцінивши подані докази на підтвердження понесених судових витрат, предмет позову, складність справи, обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, а також врахувавши поведінку сторони під час розгляду справи та відсутність клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, дійшов правомірного висновку, не спростованого доводами апеляційної скарги, що заявлений відповідачем розмір витрат на правничу допомогу підлягає задоволенню у визначеному ним розмірі - у сумі 20000 грн., що у даній справі відповідає критеріям розумності, співмірності, обґрунтованості та пропорційності до предмета спору.
Враховуючи наведене, спростовуються змістом судового рішення та відхиляються апеляційним судом доводи апеляційної скарги, що суд першої інстанції фактично погодився із заявленою відповідачем сумою витрат, не здійснивши належної оцінки її розумності та співмірності.
Апеляційний суд не може погодитися з доводами позивача, що справа не відзначалася підвищеною складністю ані з правової, ані з фактичної точки зору, правове регулювання таких правовідносин є усталеним та не потребувало проведення складного правового аналізу чи значного обсягу процесуальної роботи, оскільки такі доводи суперечать доводам самої ОСОБА_1 в межах цієї ж апеляційної скарги, що дана справа має винятковий характер і особливості правового регулювання в умовах правового режиму воєнного стану, який діє на території України, що є надзвичайною обставиною.
Згідно правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21, подання детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, не є самоціллю, а є необхідним для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат. Саме лише незазначення учасником справи в детальному описі робіт (наданих послуг) витрат часу на надання правничої допомоги не може перешкодити суду встановити розмір витрат на професійну правничу допомогу (у випадку домовленості між сторонами договору про встановлений фіксований розмір обчислення гонорару). Правомірне очікування стороною, яка виграла справу, відшкодування своїх розумних, реальних та обґрунтованих витрат на професійну правничу допомогу не повинно обмежуватися з суто формалістичних причин відсутності в детальному описі робіт (наданих послуг) відомостей про витрати часу на надання правничої допомоги, у випадку домовленості між сторонами договору про встановлений фіксований розмір обчислення гонорару.
Виходячи із вищевикладеного, апеляційний суд відхиляє як необґрунтовані доводи апеляційної скарги, що відповідачем не було надано належного та детального розрахунку витраченого адвокатом часу на виконання конкретних процесуальних дій, опису наданих послуг, погодинного розрахунку роботи, обґрунтування вартості кожної окремої процесуальної дії та доказів значного обсягу підготовчої чи аналітичної роботи.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.
22 вересня 2026 року до апеляційного суду від ОСОБА_3 в особі представника Цимейко Г.О. надійшла заява про стягнення понесених судових витрат, у якій заявник посилався на те, що 20 липня 2026 року відповідач та адвокат Цимейко Г.О. уклали договір № 20/07-2026 про надання правничої допомоги, відповідно до п. 7.1 якого, гонорар адвоката за угодою сторін встановлюється у фіксованій сумі в розмірі 15000 грн. та не залежить від обсягу наданих адвокатом послуг. Згідно п. 7.4 договору, оплата гонорару адвоката здійснюється протягом тридцяти робочих днів з дня винесення рішення та підписання акту прийому-передачі виконаних робіт. 22 вересня 2026 року відповідач та адвокат підписали акт прийому-передачі виконаних робіт, відповідно до якого адвокат надав, а клієнт прийняв наступні послуги: консультація та попереднє вивчення документів, написання та подання відзиву, написання та подання клопотання про долучення доказів, участь в судових засіданнях, всього 15000 грн.
На підставі вищевикладеного просила стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 15000 грн.
До заяви додано копію договору № 20-07/2026 про надання правничої допомоги, укладеного адвокатом Цимейко Г.О. та ОСОБА_3 , п. 7.1 якого передбачено сплату гонорару у фіксованій сумі 15000 грн., а також копію акту прийому-передачі виконаних робіт (наданих послуг) від 22 вересня 2026 року.
Оцінюючи дотримання принципів співмірності та розумності судових витрат, критерій реальності та необхідності адвокатських витрат, а також критерій розумності їхнього розміру, апеляційний суд враховує, що розмір судових витрат 15000 грн. за представництво інтересів відповідача в суді апеляційної інстанції, на підтвердження яких відповідачем надано договір та акт прийому-передачі виконаних робіт, є розумним та співмірним зі складністю справи в контексті пред`явлених вимог, обсягом виконаної адвокатом роботи, значенням справи для сторін, такі витрати погоджені відповідачем і підлягають сплаті, є обґрунтованими та відповідають дійсним і необхідним витратам, які змушений був понести відповідач у цій справі, а тому ці витрати відповідно до ч. 2 ст. 141 ЦПК України підлягають відшкодуванню позивачем, у задоволенні апеляційної скарги якого за наслідками апеляційного перегляду було відмовлено.
У свою чергу, позивачем не доведено неспівмірність витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
Таким чином, за наслідками розгляду цієї заяви, апеляційний суд приходить до висновку, що до відшкодування на користь відповідача підлягають понесені ним судові витрати на правничу допомогу в розмірі 15000 грн. за розгляд справи в суді апеляційної інстанції.
Керуючись ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд,
п о с т а н о в и в :
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , залишити без задоволення.
Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 07 травня 2026 року залишити без змін.
Стягнути зі ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_3 ( АДРЕСА_2 РНОКПП НОМЕР_2 ) витрати на правничу допомогу в розмірі 15000 грн.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено 30 жовтня 2026 року.
Головуючий: Кашперська Т.Ц.
Судді: Фінагеєв В.О.
Яворський М.А.
Оригінал: reyestr.court.gov.ua