Постанова від 20 жовтня 2026 р. у справі №357/503/25 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 357/503/25 Головуючий у суді І інстанції Бондаренко О.В.

Провадження № 22-ц/824/12871/2026 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

21 жовтня 2026 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Голуб С.А.,

суддів: Борисової О.В., Таргоній Д.О.,

за участю секретаря судового засідання - Гладкої І.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 04 травня 2026 року та на додаткове рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 22 травня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,

в с т а н о в и в:

У січні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Позов обґрунтував тим, що він є власником квартири АДРЕСА_1 на підставі договору дарування квартири від 05 лютого 2024 року. Вказану квартиру йому подарувала мати ОСОБА_3 .

Відповідачка ОСОБА_2 являється його сестрою та проживала у вказаній квартирі до 2011 року разом з матір`ю.

У вересні 2011 року відповідачка уклала шлюб і переїхала проживати до свого чоловіка ОСОБА_4 у м. Фастів Київської області.

Після розірвання шлюбу із ОСОБА_4 у 2013 році відповідачка почала проживала з новим чоловіком ОСОБА_5 в орендованому житлі, а також в належній їй на праві власності квартирі АДРЕСА_2 .

22 лютого 2022 року відповідачка уклала шлюб з ОСОБА_2 і проживала з ним спочатку за адресою: АДРЕСА_3 , а в подальшому за адресою: АДРЕСА_4 .

Позивач вказував, що з 22 лютого 2022 року відповідачка жодного разу не з`являлась у квартирі матері.

01 лютого 2024 року матір сторін - ОСОБА_3 зняла відповідачку з реєстрації у спірній квартирі, а 05 лютого 2024 року подарувала йому квартиру.

Отже, у спірному житловому приміщенні ОСОБА_2 не проживала більше одного року без поважних причин, не підтримувала ні родинні, ні дружні відносини ні з ним, ні з матір`ю.

Причиною звернення до суду з цим позовом є те, що відповідачка подала до суду позовну заяву про усунення перешкод у користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом вселення, мотивуючи її тим, що вона не втратила право на проживання, оскільки відсутнє рішення суду про це.

Оскільки він не скористався своїм правом на подання зустрічного позову у справі за позовом ОСОБА_2 , то пред`явив цей позов на спростування права останньої на користування спірною квартирою, яким вона обґрунтовувала свій позов про вселення.

З наведених вище підстав ОСОБА_1 просив суд визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_1 , та стягнути з відповідачки судові витрати.

Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 04 травня 2026 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що попередній власник спірної квартири - ОСОБА_3 не порушувала питання щодо втрати відповідачкою права на користування житлом з посиланням на обставини щодо її відсутності у вказаній квартирі більше року.

ОСОБА_2 була вселена та зареєстрована у квартирі 22 березня 2011 року, як член сім`ї власника - матері, за заявою якої відповідачка була знята з реєстраційного обліку 01 лютого 2024 року, однак 28 січня 2026 року вона знову була зареєстрована у вказаному помешканні.

Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 19 грудня 2025 року у справі № 357/16405/23, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 16 квітня 2026 року, встановлено, що перехід права власності на квартиру шляхом укладення договору дарування між позивачем та третьою особою не змінив характер цих відносин, як сімейних, та, відповідно, такий перехід не припинив сервітут відповідача на право проживати у квартирі.

Вказаним рішенням суд також встановив порушення прав ОСОБА_2 на користування спірною квартирою та захистив її права шляхом вселення до житлового приміщення, тому стверджувати, що відповідачка була відсутня протягом року за зареєстрованою адресою проживання без поважних причин, на думку суду першої інстанції, підстав немає.

З огляду на зазначене суд дійшов висновку, що ОСОБА_2 була вселена та зареєстрована у квартирі АДРЕСА_1 , будучи членом сім`ї власника квартири і за його згодою, не втратила право проживати в квартирі у зв`язку зі зміною її власника, іншого зареєстрованого за відповідачкою права власності чи іншого речового права на будь-яке нерухоме майно немає, що підтверджується матеріалами справи, та у спірних правовідносинах її права захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, а також вона вселена до спірного житлового приміщення рішенням суду у справі № 357/16405/23, яке набрало законної сили.

Крім того, суд зазначив, що позивачем не надано належних, допустимих та достатніх доказів щодо порушення відповідачкою його права власності, оскільки в наданому акті № 162 від 08 січня 2025 року зазначено, що ОСОБА_2 тимчасово відсутня за зареєстрованою адресою проживання, а пояснення позивача та третьої особи з поданими фото- та аудіоматеріалами зводяться лише до наявності конфліктної ситуації, яка склалася між членами родини.

Додатковим рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 22 травня 2026 року заяву ОСОБА_2 про ухвалення додаткового рішення задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 3 000,00 грн.

Додаткове рішення суду мотивоване тим, що стороною відповідачки не подавався відзив на позовну заяву, а були подані письмові пояснення у справі, в яких не було наведено попередній розрахунок судових витрат. Водночас у разі неподання учасником справи попереднього розрахунку у суду є право, а не обов`язок, відмовити у відшкодуванні відповідних судових витрат, а сам по собі факт неподання стороною попереднього розрахунку разом з першою заявою по суті спору не є безумовною та абсолютною підставою для відмови у відшкодуванні відповідних судових витрат.

Заява про стягнення витрат на правову допомогу разом з доказами їх фактичного понесення подана 07 травня 2026 року шляхом направлення через підсистему «Електронний суд», тобто протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду. Відповідно до наданих доказів на підтвердження понесення судових витрат вартість наданої відповідачці професійної правничої допомоги у цій справі складає 19 500,00 грн.

Проаналізувавши надані докази на підтвердження понесення витрат на правничу допомогу, у яких зазначено здійснені адвокатом роботи (послуги), а також врахувавши заперечення позивача, суд першої інстанції дійшов висновку, що розмір витрат відповідачки на професійну правничу допомогу в сумі 19 500,00 грн не відповідає критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності) та критерію розумності їхнього розміру.

Враховуючи обставини справи, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенства права, суд дійшов висновку, що розмір витрат на професійну правничу допомогу в сумі 3 000,00 грн буде відповідати критерію справедливості та розумної необхідності таких витрат, з урахуванням складності справи та вчинених адвокатом дій.

В апеляційній скарзі позивач просить зазначені вище судові рішення скасувати з підстав неповного з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, неправильного застосування норм матеріального й порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що ним було надано достатньо належних доказів на підтвердження того, що відповідачка з 2011 року не проживає у спірній квартирі. Причини не проживання не є поважними, оскільки обумовлені тим, що з 2011 року, неодноразово створюючи нову сім`ю, вона проживала зі своїми чоловіками за різними адресами як в м. Білій Церкві, та в інших містах, а тому втратила право на проживання.

Однак суд, відмовляючи у задоволенні позову, виходив з того, що позивачем на підтвердження позовних вимог надані докази, що відповідачка не проживає у спірній квартирі більше року, проте не надано жодного доказу на підтвердження вчинення відповідачкою позивачу перешкод у користуванні та розпорядженні квартирою АДРЕСА_1 , враховуючи те, що позивач проживав за іншою адресою, а власником спірної квартири став лише 05 лютого 2024 року. Причиною ж звернення до суду з даним позовом позивач вказує лише факт подання у грудні 2023 року ОСОБА_2 позову про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом вселення.

При цьому суд, роблячи такий висновок, посилається на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 19 грудня 2025 року у справі № 357/16405/23, вибірково акцентуючи увагу на встановлені судом обставини справи, які ніяким чином не спростовують ті докази, які надані позивачем в цій справі на обґрунтування позовних вимог.

Зробивши висновок про ненадання позивачем жодного доказу щодо вчинення відповідачкою йому перешкод у користуванні та розпорядженні квартирою, суд вийшов за межі позовних вимог, оскільки позивач звернувся із позовом про визнання відповідачки такою, що втратила право на проживання з підстав не проживання її більше року у спірній квартирі і це підтверджено письмовими матеріалами справи та показами свідків. Доказування щодо вчинення перешкод не є предметом пред'явленого позову.

ОСОБА_1 вважає, що суд не вірно застосував норми матеріального права, а саме статей 319, 383, 405 ЦК України, статей 9, 64, 150, 156, 162 ЖК України, статті 3 СК України.

З огляду на норми діючого житлового законодавства, існує три схожі по формі, але різні по змісту способи захисту житлових прав: визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням (статті 71, 72, частина друга статті 107 ЖК України, частина друга статті 405 ЦК України); розірвання договору найму жилого приміщення (частина перша статті 107, стаття 108 ЖК України, статті 825 ЦК України); виселення (статті 109 - 117, 124, 132 ЖК України, стаття 826 ЦК України).

Кожен перелічений спосіб захисту застосовується у випадку та у порядку, зазначеному у статті, що регулює його застосування. Таким чином, визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням можливо у порядку статей 71, 72, частини другої статті 107 ЖК України. Однак виникає питання про можливість визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, як спосіб захисту права власності передбачений статтею 391 ЦК України.

У постанові Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року в справі № 615/1636/17 зазначено, що виходячи з порівняльного аналізу статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК УРСР, можна дійти висновку, що положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинок, квартиру тощо від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК УРСР регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї. Зазначений висновок про застосування норм права міститься у постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16.

Оскільки Велика Палата Верховного Суду не відступила від такого правового висновку, то він підлягає застосуванню, а тому є можливим усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням в порядку статті 391 ЦК України шляхом визнання особи (яка не була членом сім`ї позивача) такою, що втратила право користування.

Суд не врахував, що відповідачка не є членом сім`ї позивача, з нею він не проживав та не вів спільне господарство, а власником квартири став тільки 05 лютого 2024 року Відповідачка у спірній квартирі, як член сім`ї, не проживала з 2011 року, у тому числі і на момент набуття позивачем права власності на квартиру.

З огляду на зазначене позивач вважає, що суд помилково застосував до спірних правовідносин положення статей 150, 156 ЖК УРСР та статті 405 ЦК України, оскільки відповідачка не є членом його сім`ї. За встановлених судом фактичних обставин спір підлягав вирішенню з підстав, визначених статтями 383 та 391 ЦК України.

Отже, суд мав би ухвалити рішення про визнання відповідачки такою, що втратила право користування спірною квартирою, і таким чином були б усунені перешкоди у праві власника розпоряджатися своїм житлом (продаж, обмін тощо).

Однак суд першої інстанції тільки на підставі рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 19 грудня 2025 року у справі № 357/16405/23 зробив висновок, що перехід права власності до позивача не змінив характер відносин, як сімейних, отже відповідачка є членом його сім`ї і такий перехід права власності не припинив сервітуту відповідачки на право проживати в квартирі, що, на думку позивача, є помилковим і необґрунтованим.

Також позивач вважає, що додаткове рішення суду першої інстанції ухвалене з порушенням норм процесуального права, а саме статті 134 ЦПК України, оскільки відповідачкою не було подано попереднього (орієнтовного) розрахунку судових витрат, що позбавило його можливості висловити свої висловити міркування щодо обґрунтованості та співмірності заявлених витрат на правничу допомогу, тобто судом порушено принцип змагальності сторін. А тому вважає, що суд повинен був реалізувати своє право на відмову у відшкодуванні цих судових витрат.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідачка просить вказану апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, посилаючись на те, що доводи позивача є безпідставними, оскільки суд першої інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи, надав належну оцінку доказам та обставинам справи, ухвалив законні й обґрунтовані рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Свої заперечення обґрунтує, зокрема тим, що ще до набуття позивачем права власності на квартиру АДРЕСА_1 їхня мати ОСОБА_3 вже чинила їй перешкоди у користуванні житловим приміщенням, у зв`язку з чим вона була змушена звернутись до суду за захистом своїх прав.

Відчуження квартири на користь позивача та зняття відповідачки з реєстрації за вказаною адресою було здійснено вже після відкриття провадження у справі № 357/16405/23 за її позовом про вселення, що відповідачка розцінює як цілеспрямовані заходи, направлені на обмеження її права користуватись спірною квартирою.

Тобто позивач набув у власність квартиру, будучи достеменно обізнаним про наявність у відповідачки права користуватись нею та про існуючий спір щодо цього права, і навіть більше того - дарування йому квартири було здійснено з метою позбавити відповідачки цього права.

За таких обставин вважає, що позивач не може посилатись на втрату відповідачкою права користування спірним житлом у зв`язку з припиненням права власності на нього їхньої матері, оскільки відчуження спірної квартири відбулось саме з метою створення відповідачці додаткових перешкод у користуванні житлом.

Всі ці обставини вже встановлено судами у справі № 357/16405/23, тому пред`явлений позов є безпідставним і штучним.

У судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник ОСОБА_1 - адвокат Козін Т.В. підтримала доводи апеляційної скарги, просила задовольнити її вимоги.

Відповідачка та третя особа у справі в судове засідання не з`явилися, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, ОСОБА_2 у відзиві на апеляційну скаргу просила розгляд справи проводити без її участі та участі її представника, ОСОБА_3 причини неявки до апеляційного суду не повідомила, тому колегія суддів дійшла висновку, що її неявка відповідно до вимог частини другої статті 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду апеляційної скарги.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення представника позивача, перевіривши законність та обґрунтованість рішень суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також заперечень відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Суд першої інстанції встановив, що позивач ОСОБА_1 на підставі договору дарування квартири від 05 лютого 2024 року є власником квартири АДРЕСА_1 .

Зазначена квартира належала на праві власності третій особі ОСОБА_3 , яка зареєстрована за вказаною адресою з 16 червня 2000 року.

Відповідачка ОСОБА_2 є дочкою ОСОБА_3 та у період з 22 березня 2011 року до 01 лютого 2024 року була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_5 , а фактично проживала за адресою: АДРЕСА_4 .

24 вересня 2011 року відповідачка зареєструвала шлюб із ОСОБА_4 , у зв`язку з чим змінила прізвище з « ОСОБА_6 » на « ОСОБА_7 », а 22 лютого 2022 року вона зареєструвала шлюб з ОСОБА_2 , у зв`язку з чим змінила прізвище з « ОСОБА_7 » на « ОСОБА_8 ».

01 лютого 2024 року ОСОБА_3 подала до Управління адміністративних послуг Білоцерківської міської ради заяви щодо зняття ОСОБА_1 та ОСОБА_2 із задекларованого/зареєстрованого місця проживання за адресою: АДРЕСА_5 , на підставі підпункту 5 пункт 50 Постанови Кабінету Міністрів України № 265 від 07 лютого 2022 року.

Станом на 06 січня 2025 року за вищевказаною за адресою значиться зареєстрованою одна особа - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 19 грудня 2025 року у справі № 357/16405/23, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 16 квітня 2026 року, задоволено позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_3 , Орган опіки та піклування - Виконавчий комітет Білоцерківської міської ради Київської області, про усунення перешкод у користуванні майном шляхом вселення та усунуто перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом вселення ОСОБА_2 до даної квартири.

Вказаним рішенням встановлено, зокрема, що за ОСОБА_2 згідно з актуальною інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 422136383 від 10 квітня 2025 року не зареєстровано право власності та інші речові права на будь-яке нерухоме майно.

Станом на 23 квітня 2026 за адресою: АДРЕСА_5 , значаться зареєстрованими ОСОБА_2 з 28 січня 2026 року, ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з 28 січня 2026 року та ОСОБА_3 з 16 червня 2000 року.

За правилом частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Згідно з частиною першої статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Отже, об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 зазначено, що порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Водночас позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Таким чином, позивач, звертаючись до суду з позовною заявою зобов`язаний довести наявність порушених його прав та законних інтересів, а суд, у свою чергу, перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для захисту прав позивача.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 вказував, що визнання відповідачки такою, що втратила право користування квартирою, йому необхідно для заперечення проти позову ОСОБА_2 про вселення у належну йому на праві власності квартиру. В цьому процесі він мав намір довести, що відповідачка втратила право користування квартирою внаслідок непроживання у ній без поважних причин більше одного року, а тому не має підстав для пред`явлення нею позову про вселення у квартиру.

Конституцією України передбачено як захист права власності (стаття 41), так і захист права на житло (стаття 47).

Права позивача у спірних правовідносинах врегульовані статтями 316, 317, 319, 328, 383, 391 ЦК України.

Згідно із статями 316, 317 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

За приписами частини першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (частина перша, друга статті 321 ЦК України).

Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК України закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання членів їх сімей та інших осіб, мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним.

Крім того, у спірних правовідносинах права позивача як власника квартири захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте, попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

В свою чергу права відповідачки у справах про позбавлення права користування житлом захищені статтею 8 Конвенції, яка встановлює, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 2 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47).

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Вказана правова позиція сформульована в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20).

Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) також зауважила, що не є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.

Таким чином, враховуючи позиції, висловлені ЄСПЛ, а також Великою Палатою Верховного Суду, при розгляді справ, в яких піднімається питання щодо необхідності захисту прав власника майна шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування цим житлом, з метою недопущення порушення права на мирне володіння майном та права на повагу до приватного життя, які в розумінні Конвенції є рівнозначними правами, слід завжди оцінювати пропорційність втручання.

Верховний Суд у постанові від 14 грудня 2023 року у справі № 521/7073/21 зазначив, що вимога про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням у разі її задоволення має наслідком позбавлення відповідачів права на житло та, відповідно, їх виселення. Проте таке позбавлення права повинно не лише відповідати закону, але й бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та співмірним із тим тягарем, який у зв`язку із втратою житла покладається на сторону відповідача, оскільки позбавлення житла будь-якої особи є крайнім заходом втручання у права на житло.

Відповідно до статей 76, 81 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Такі випадки встановлені, зокрема, статтею 82 ЦПК України, яка регулює підстави звільнення від доказування.

Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

В пунктах 25-28 рішення ЄСПЛ від 31 травня 2012 року у справі «Езертас проти Литви» (заява № 50208/06) вказано, що неврахування національними судами обставин, встановлених рішенням, яке набрало законної сили, між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, однак яке стосувалося іншого проміжку часу, визначено як надмірний формалізм. ЄСПЛ виходить з того, що така ситуація схожа з подальшим скасуванням остаточного рішення суду, тому тягне за собою порушення принципу правової визначеності.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц зазначено, що преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта.

Подібні правові висновки висловлені Великою Палатою Верховного Суду у постановах: від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/17 (провадження № 12-144гс18), від 08 червня 2021 року у справі № 662/397/15-ц (провадження № 14-20цс21).

В силу частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У справі, яка переглядається, позивач пред`явив в суді позов на захист свого права власності від дій відповідачки, яка претендує на користування належної йому на даний час квартирою АДРЕСА_1 як член сім`ї попереднього власника. Спір між сторонами щодо права відповідачки на користування вказаним житловим приміщенням вирішувався у справі № 357/16405/23.

Так, ще у грудні 2023 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні майном шляхом вселення у спірну квартиру. Свої позовні вимоги обґрунтовувала тим, що у квартиру вона вселилась як член сім`ї власника, право користування квартирою не втратила, проте власник квартири ОСОБА_3 чинить їй перешкоди у користуванні житлом шляхом заміни замків. В період розгляду вказаної справи за заявою ОСОБА_3 . ОСОБА_2 була знята з реєстраційного обліку у вказаній квартирі і ОСОБА_3 подарувала вказану квартиру ОСОБА_1 , внаслідок чого він був залучений до участі у справі в якості відповідача.

У вказаній справі рішення було ухвалено 19 грудня 2025 року і 16 квітня 2026 року набрало законної сили після його перегляду в апеляційному порядку. Позов ОСОБА_2 був задоволений і вона вселена у спірну квартиру.

При цьому суд в ухваленому рішенні за результатом розгляду справи № 357/16405/23 встановив, що попередній власник квартири ОСОБА_3 чинила перешкоди у користуванні квартирою ОСОБА_2 .

Вселяючи ОСОБА_2 у квартиру, власником якої є ОСОБА_10 і членом сім`ї якого не є ОСОБА_2 , суд виходив з того, що право власності до останнього на спірну квартиру перейшло внаслідок укладення договору дарування квартири між ним, як обдарованим, та третьою особою у справі - матір`ю позивача, що відбулось вже після відкриття провадження у даній справі та за один день до першого судового засідання.

На переконання суду, безпосередньо ОСОБА_10 хоч і не чинив прямих дій щодо виселення ОСОБА_2 зі спірної квартири, однак він є її братом, а тому ще до отримання квартири в дар від їхньої матері йому було відомо про обтяження її права власності обов`язком забезпечувати позивачці можливість проживання у спірній квартирі.

ОСОБА_10 був обізнаний про такі обставини, однак не відмовився укладати договір дарування квартири та пізніше не порушував питання про його розірвання, а тому фактично погодився набути право власності на вказану квартиру з тими фактичними обтяженнями, які існували у попереднього власника - його матері. Тобто, відповідач не здійснив достатньої належної обачності при укладенні договору.

Отже, при розгляді справи № 357/16405/23 вже встановлені причини не проживання ОСОБА_2 у спірній квартирі та обставини дотримання принципу пропорційності і балансу інтересів сторін цього спору, а ОСОБА_1 брав участь у її розгляді в якості відповідача, у зв`язку з чим мав можливість наводити свої заперечення і надавати докази на спростування позовних вимог ОСОБА_2 .

Проте ОСОБА_1 ініціював окреме судове провадження, в якому просить встановити ті ж самі обставини причин не проживання ОСОБА_2 у спірній квартирі з метою визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Колегія суддів зазначає, що відповідно до змісту статей 15, 16 ЦК України матеріально-правовий аспект захисту цивільних прав та інтересів насамперед полягає в з`ясуванні, чи має особа таке право або інтерес та чи були вони порушені або було необхідним їх правове визначення. Подібні за змістом висновки, викладено у постановах Верховного Суду від 05 квітня 2018 року у справі № 910/9256/17 та від 28 листопада 2018 року у справі № 924/374/17.

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17).

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 333/6816/17 зазначено, що ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у цивільному процесі можливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою. Не відповідатиме завданням цивільного судочинства звернення до суду з позовом, спрямованим на оцінювання доказів, зібраних в інших справах, на предмет їх належності та допустимості, або з метою створення підстав для звільнення від доказування в іншій справі (для встановлення у судовому рішенні обставин, які би не потрібно було надалі доказувати під час розгляду іншої справи). Недопустимим з огляду на завдання цивільного судочинства є ініціювання позовного провадження з метою оцінки обставин, які становлять предмет доказування у іншій справі.

Таким чином, вирішуючи спір між сторонами, суд першої інстанції повною мірою з`ясував фактичні обставини справи, що мають значення для її правильного вирішення, належним чином дослідив наявні у справі докази у їх сукупності, в тому числі й зміст рішення від 19 грудня 2025 року у справі № 357/16405/23, яке набрало законної сили, правильно застосував норми матеріального права та дійшов вірного висновку про відсутність підстав для визнання відповідачки такою, що втратила право користування спірною квартирою, у зв`язку з її відсутністю у квартирі без поважних причин понад один рік.

Доводи апеляційної скарги цих висновків суду першої інстанції не спростовують і не дають підстав вважати, що судом порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, які передбачені статтею 376 ЦПК України, як підстави для скасування рішення суду.

За встановлених обставин спірних правовідносин між учасниками даної справи позбавлення відповідачки права користування житловим приміщенням за відсутності у неї іншого належного їй на праві власності житла, буде становити для неї надмірний тягар, не співмірний із переслідуваною законною метою та не є необхідним у демократичному суспільстві.

Посилання позивача в апеляційній скарзі на те, що додаткове рішення суду про стягнення з нього на користь ОСОБА_2 3 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу ухвалене з порушенням статті 134 ЦПК України та загального принципу змагальності сторін, є необґрунтованими.

Аналіз частини другої статті 134 ЦПК України свідчить про те, що у разі неподання попереднього розрахунку у суду є право, а не обов`язок відмовити у відшкодуванні відповідних судових витрат. Тобто неподання стороною попереднього розрахунку судових витрат не є безумовною підставою для відмови у відшкодуванні відповідних судових витрат.

Відповідно до висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 12 лютого 2020 року у справі № 648/1102/19, неподання попереднього розрахунку судових витрат не є безумовною підставою для відмови у їх стягненні, якщо такий розрахунок попередньо (з першою заявою по суті спору) не надавався, оскільки закон використовує термін «може» відмовити, а не «відмовляє». Для цього суд має застосувати положення закону про завдання та принципи цивільного судочинства, пропорційність у цивільному судочинстві, а також конкретні обставини справи, вимоги, з якими заявник звернувся до суду, їх значення для заявник.

Аналогічні висновки Верховного Суду щодо застосування частини другої статті 124 ГПК України, яка є тотожною за змістом частині другій статті 134 ЦПК України містяться у постановах Верховного Суду від 12 грудня 2019 року у справі № 922/1897/18, від 24 грудня 2019 року у справі № 909/359/19, від 13 лютого 2020 року у справі № 911/2686/18, від 19 лютого 2020 року у справі № 910/16223/18, від 21 травня 2020 року у справі № 922/2167/19, від 10 грудня 2020 року у справі № 922/3812/19.

Як вбачається з матеріалів справи, 07 травня 2026 року представник відповідачки - адвокат Капустін В.В. подав до суду через підсистему «Електронний суд» заяву ухвалення додаткового рішення, до якої серед іншого долучив докази надіслання копії вказаної заяви з додатками на адресу позивача.

14 травня 2026 року ОСОБА_1 подав до суду заперечення на заяву про відшкодування судових витрат.

Суд першої інстанції, проаналізувавши надані представником відповідачки докази на підтвердження понесення витрат на правничу допомогу та врахувавши вказані заперечення позивача, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенства права, дійшов висновку про необхідність зменшення розміру витрат відповідачки на професійну правничу допомогу із 19 500,00 грн до 3 000,00 грн, що відповідає складності справи та обсягу вчинених адвокатом дій на захист інтересів відповідачки.

Відтак, безпідставними є доводи ОСОБА_1 про те, що при ухваленні додаткового рішення суд першої інстанції допустив порушення норм процесуального права, що оскільки стороною відповідачки у першій заяві по суті спору не наводився попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв`язку з розглядом справи, що позбавило його можливості висловити свої висловити міркування щодо обґрунтованості та співмірності заявлених витрат на правничу допомогу.

Приймаючи рішення у цій справі, суд апеляційної інстанції враховує усталену практику ЄСПЛ, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів, де мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, але його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 29).

Національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії»(Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 01 липня 2003 року).

Призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), № 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

У контексті вказаної практики колегія суддів вважає вищенаведене обґрунтування цієї постанови достатнім, а висновки суду першої інстанції як по суті спору, так і щодо розподілу судових витрат, визнає більш логічно обґрунтованими та послідовними, аніж аргументи апеляційної скарги позивача.

Суд першої інстанції повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 82, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законні й обґрунтовані рішення, які відповідають вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для їх скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.

Згідно із пунктом 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин апеляційну скаргу ОСОБА_1 необхідно залишити без задоволення, а рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 04 травня 2026 року та на додаткове рішення цього ж суду від 22 травня 2026 року у даній справі - без змін.

У такому разі новий розподіл судових витрат позивача не проводиться згідно зі статтями 141, 382 ЦПК України.

Керуючись статтями 367 - 369, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 04 травня 2026 року та додаткове рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 22 травня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 28 жовтня 2026 року.

Головуючий С.А. Голуб

Судді: О.В. Борисова

Д.О. Таргоній