Постанова від 19 жовтня 2026 р. у справі №333/4991/24 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 жовтня 2026 року місто Київ

єдиний унікальний номер справи: 333/4991/24

номер провадження: 22-ц/824/13271/2026

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого - Верланова С.М. (суддя - доповідач),

суддів: Невідомої Т.О., Нежури В.А.,

за участю секретаря - Габунії М.Г.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Трачук Наталії Іванівни на рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 11 травня 2026 року у складі судді Писанець Н.В., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення суми боргу,

В С Т А Н О В И В:

У травні 2024 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення суми боргу.

Позовна заява мотивована тим, що у період з 2018 року по 2022 рік відповідачка ОСОБА_2 взяла у ОСОБА_1 грошові кошти в борг у загальному розмірі 23 000,00 доларів США, без написання розписки, посилаючись на наявні дружні відносини між ними.

Позивачка вказувала, що з початком бойових дій в Україні відповідачка покинула територію України та внаслідок тривалої переписки між ними, вона визнала свої боргові зобов`язання і пообіцяла, що відчужить належне їй житло у Київській області й поверне борг. Однак у 2024 році позивачка дізналась, що відповідачка вже відчужила належне їй майно, але грошові кошти їй не повернула. Крім того, позивачці стало відомо, що відповідачка також виставила на продаж належне їй житло у місті Запоріжжя.

Зазначала, що під час переписки відповідачка погодилась написати боргову розписку, яку направила їй поштою. Однак у тексті розписки ОСОБА_2 зазначила строк повернення грошових коштів - після закінчення війни в Україні, що не задовольняє позивачку, оскільки вказаний термін не був обумовлений між ними.

З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просила стягнути з ОСОБА_2 на свою користь грошові кошти у розмірі 23 000,00 доларів США та понесені судові витрати, що складаються зі сплати судового збору у сумі 9 312 грн 00 коп. та витрат на правову допомогу у розмірі 10 000 грн 00 коп.

Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 11 травня 2026 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що хоча факт отримання ОСОБА_2 від ОСОБА_1 грошових коштів в борг у розмірі 23 000,00 доларів США підтверджується борговою розпискою від 25 квітня 2024 року та не заперечується відповідачкою, строк виконання зобов`язання щодо їх повернення ще не настав, оскільки у зазначеній розписці ОСОБА_2 визначила повернення коштів після закінчення війни в Україні. При цьому суд виходив із того, що договірні відносини між сторонами виникли саме 25 квітня 2024 року, не визнавши визначальними обставини фактичного передання коштів протягом 2018-2022 років та доводи ОСОБА_1 про відсутність домовленості щодо відстрочення повернення боргу до закінчення війни. Водночас суд визнав неналежними та недопустимими доказами скріншоти листування сторін у месенджері «Telegram», якими позивачка обґрунтовувала визнання ОСОБА_2 обов`язку повернути борг раніше зазначеного в розписці строку, зокрема за рахунок продажу належного їй нерухомого майна, та дійшов висновку про недоведеність домовленості сторін щодо дострокового виконання боргового зобов`язання.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду першої інстанції, представник ОСОБА_1 - адвокат Трачук Н.І. подала апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовну заяву ОСОБА_1 , посилаючись на неповне дослідження зібраних у справі доказів, порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Апеляційна скарга мотивована тим, що представником відповідачки визнано у судовому засіданні ту обставину, що у період з 2018 року по 2022 рік відповідачка ОСОБА_2 різними сумами взяла у ОСОБА_1 в борг грошові кошти, які у загальному розмірі склали 23 000,00 доларів США. Проте розписку ОСОБА_2 окремо по кожній сумі не писала в силу дружних відносин між сторонами на той час. Саме з початком воєнних дій в Україні, приблизно у березні 2022 року, відповідачка покинула Україну, сторони тривалий час переписувалися у месенджерах, про що стороною позивача надано суду роздруківки з її номера телефону, в яких відповідачка обіцяла, що відчужить житло у Києві (чи у Броварах) і поверне борг, про що неодноразово писала у смс-повідомленнях і в спілкуванні жодного разу не було зазначено про нібито обумовлений строк повернення боргу - закінчення війни в Україні. Також представником відповідачки визнано як факт перебування відповідачки за кордоном, так і факт надсилання розписки поштою.

Вказує, що у 2024 році позивачка дізналася, що відповідачка продала квартиру у Київській області, але кошти їй не повернула і не повідомила про продаж. Тому у квітні 2024 року позивачка попросила відповідачку написати розписку та направити її поштою. У відповідь відповідачка попросила надіслати дані доньки позивачки (переписка від 04 та від 05 квітня 2024 року). 24 травня 2024 року відповідачка у месенджері запропонувала позивачці квартиру у місті Запоріжжі, у рахунок її вартості врахувати борг, а різницю доплатити їй. Позивачка не погодилася, оскільки в той час квартири у місті Запоріжжі не продавалися, а позивачці потрібні були гроші, а не житло. У подальшому відповідачка зазначила, що вона поверне кошти, якщо буде продано будинок у Греції і в ході спілкування між сторонами також була відсутня домовленість про повернення коштів по закінченню війни.

Вказує, що у 2024 році позивачка дізналася, що відповідачка намагалася продати квартиру АДРЕСА_1 , але на цей час вона вже втратила довіру у позивачки, тому остання попросила надати їй розписку. Тобто боргову розписку відповідачка написала у 2024 році, але без погодження з позивачкою зазначила у розписці строк повернення - після закінчення війни у Україні, що позивачку не задовольняє, оскільки між ними це усно чи письмово ніколи не обумовлювалось. 19 серпня 2024 року позивачка направила відповідачці вимогу про повернення коштів, але вона її не отримала.

Посилається на те, що постановою Запорізького апеляційного суду від 05 серпня 2024 року у справі №333/4543/24 було встановлені факти, від повторного доведення яких позивачка звільнена на підставі п.п.4, 5 ст.82 ЦПК України. Так, у вказаній постанові апеляційного суду зазначено, що в обґрунтування заяви ОСОБА_1 вказала, що нею готується для подачі до суду позовна заява про стягнення коштів за розпискою, але у процесі підготовки та з переписки з боржником їй стало відомо про те, що ОСОБА_2 , маючи у власності єдине нерухоме майно - квартиру, за рахунок якого можливо було б забезпечити позов, намагається її продати, до цього, у 2022 році позичила у неї грошові кошти у розмірі 23 000 доларів США без розписки, під гарантії свого чоловіка, який є священнослужителем, за умови, що продасть житло у місті Києві та поверне. Згідно наявної у матеріалах справи переписки з відповідачкою, 10 червня 2018 року вона просить про позику у 14 тисяч доларів. Пізніше ОСОБА_2 поштою надіслала заявниці розписку, у якій замість того, щоб зазначити про повернення коштів після продажу житла, вказала навмисно, що поверне їх по закінченню війни в Україні. При цьому, у переписці із заявницею постійно визнає борг та зазначає, що після продажу поверне їй грошові кошти. Як доказ намагання продати квартиру заявниця надала оголошення із сайту «ОЛХ», квартиру впізнала по фото, а про її продаж відповідач зазначила у переписці, скріншот якої також додано до заяви. ОСОБА_1 вважає, що невжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду, ефективний захист її права на отримання суми відшкодування у розмірі 920 000 гривень, так як ОСОБА_2 не працює, доходів не має, але має у власності єдине житло, яке намагається продати. Матеріали справи містять розписку про отримання грошових коштів, відповідно до змісту якої ОСОБА_2 взяла в борг у ОСОБА_1 23000 доларів США. Матеріали справи містять скріншот з сайту «ОЛХ», з якого вбачається оголошення, опубліковане 09 травня 2024 року, про продаж трикімнатної квартири площею 72 кв.м у АДРЕСА_2 вартістю 1 399 477 грн 00 коп. Також до заяви про забезпечення позову заявниця долучила скріншоти переписки щодо виставлення житла на продаж та повернення грошових коштів. Суд першої інстанції не оцінив наведені заявницею доводи, які вона вважала такими, що слугують достатньою підставою для накладення арешту на майно як заходу забезпечення позову, не дослідив надані ОСОБА_1 докази, які, на її переконання, підтверджують співмірність застосування такого заходу забезпечення позову як накладення арешту на майно, що належать відповідачеві.

Вважає, що суд у оскаржуваному рішенні не надав оцінки обставинам справи, встановленим постановою Запорізького апеляційного суду від 05 серпня 2024 року у справі №333/4543/24 та не врахував, що ці обставини повторному доведенню не підлягають.

Представник ОСОБА_2 - адвокат Мішустін М.К. подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду - без змін, а також стягнути з позивачки витрати на правничу допомогу відповідача. Вказує, що аналіз доводів апеляційної скарги свідчить про наявність внутрішніх суперечностей у правовій позиції позивачки, які не узгоджуються між собою та не спростовують висновків суду першої інстанції. Доводи апеляційної скарги фактично зводяться до вибіркового тлумачення змісту розписки від 25 квітня 2024 року, яка самою позивачкою покладена в основу позовних вимог як належний і допустимий доказ існування боргового зобов`язання. Позивачка стверджує, що умова про повернення коштів - після закінчення війни була внесена відповідачкою без погодження сторін та не відображає їх домовленостей. Водночас, визнаючи розписку належною правовою підставою своїх вимог, позивачка одночасно заперечує одну з її істотних умов - строк виконання зобов`язання. Така процесуальна позиція є внутрішньо суперечливою. Позивачка не заявляла вимог про визнання розписки чи окремих її положень недійсними, у тому числі щодо визначеного сторонами строку повернення коштів. Відтак умови розписки підлягають застосуванню саме в тому вигляді, у якому вони викладені. Крім того, така позиція суперечить принципу добросовісності учасників цивільних правовідносин. Особа не може одночасно посилатися на правочин як на підставу своїх вимог та заперечувати його умови лише тому, що вони не відповідають її процесуальній позиції.

Представник ОСОБА_1 - адвокат Трачук Н.І. подала відповідь на відзив, в якому вказує, що представником відповідачки визнано всі обставини справи, зазначені позивачкою у позовній заяві (порядок передання коштів, різними сумами, розмір, строки передання). Єдиною підставою невизнання позову зазначається лише строк повернення, але тільки з метою скасування заходів забезпечення позову, відчужити єдину належну відповідачці нерухомість і уникнути у майбутньому виконання боргового зобов`язання, так як відповідачка не має доходів на території України, не перебуває на території України з 2022 року, має єдину квартиру, яка арештована. Між тим, розписка написана відповідачкою у відсутність позивачки, умова повернення нею після закінчення війни в Україні сторонами не обумовлювалася, інші докази у справі, у тому числі визнані представником, свідчать про те, що суд першої інстанції неналежним чином оцінив всі докази у сукупності, порушив вимоги ст.ст.76, 77, 89 ЦПК України та незаконно відмовив в позові. Крім того зазначає, що представником відповідачки подано до суду попередній розрахунок витрат на правничу допомогу у суді апеляційної інстанції у загальній сумі 30 000 грн 00 коп. Вважає, що розрахунок є явно завищеним, тому просить зменшити до 1 000 грн 00 коп., враховуючи категорію справи.

Відповідно до положень ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, які з`явилися в судове засідання, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, враховуючи доводи, викладені у відзиві на апеляційну скаргу та у запереченнях на відзив на апеляційну скаргу, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Статтею 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно з ч.ч.1, 3 ст.13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до ЩІК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору.

Відповідно до вимог ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ст.ст.76, 77 ЦПК України).

Згідно зі ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до положень ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхиленні або врахування кожного доказу (групи доказів).

Положення вищезазначених процесуальних норм передбачають, що під час розгляду справ у порядку цивільного судочинства обов`язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача.

Верховний Суд неодноразово наголошував на необхідність застосування категорій стандартів доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладання тягара доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто, коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 квітня 2021 року у справі № 753/8215/19 (провадження № 61-8605св20)).

Відповідно до вимог ч.4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтовуючи позовні вимоги про стягнення заборгованості, ОСОБА_1 стверджувала, що протягом 2018-2022 років передала ОСОБА_2 у борг грошові кошти в загальному розмірі 23 000,00 доларів США без оформлення розписки з огляду на дружні відносини між ними. Відповідачка неодноразово визнавала наявність боргу та обіцяла повернути кошти, зокрема після продажу належного їй нерухомого майна, однак своїх зобов`язань не виконала. Складена ОСОБА_2 25 квітня 2024 року боргова розписка підтверджує факт отримання коштів, проте зазначена в ній умова про повернення боргу після закінчення війни в Україні, за твердженням позивачки, сторонами не погоджувалась.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що відповідно до власноруч написаної розписки від 25 квітня 2024 року ОСОБА_2 отримала у борг від ОСОБА_1 23 000,00 доларів США, при цьому отримала на руки гривню України, яку перевели у долари США, які зобов`язалась повернути після закінчення війни в Україні (а.с.14-15, т.1).

Відповідно Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єктів нерухомого майна - ОСОБА_2 є власником квартири АДРЕСА_1 (а.с.13, т.1).

Відповідно до п.1 ч.2 ст.11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, є договори та інші правочини.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (ч.1 ст.202 ЦК України).

Частиною 1 ст.526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту (ч.1 ст.527 ЦК України).

Згідно зі ст.610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (ч.1 ст. 611 ЦК України).

Частиною 1 ст.626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з ч.1 ст.627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч.1 ст. 628 ЦК України).

Статтею 629 ЦК України передбачено, що договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (ч.1 ст.638 ЦК України).

Згідно зі ст.1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до ст.1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

За своїми правовими характеристиками договір позики є реальним, оплатним чи безоплатним договором, на підтвердження якого могла бути надана розписка.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

За своїми правовими характеристиками договір позики є реальною, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана в оригіналі розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

У постанові Верховного Суду України від 24 лютого 2016 року у справі № 6-50цс16 зроблено висновок, що «договір позики вважається укладеним у момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (пункт 2 частини першої статті 1046 ЦК України). Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, за якою, якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику».

У постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 зазначено, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей. Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Подібні за змістом висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18), у постановах Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 569/1646/14-ц (провадження № 61-5020св18), від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15 (провадження № 61-42915св18), від 21 липня 2021 року у справі № 758/2418/17 (провадження № 61-9694св20).

Згідно з положеннями ч.1 ст.526 ЦК України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ч.1 ст.530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно зі ст.610 ЦК України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Частиною 1 ст.611 ЦК України визначено, що у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору, зміна умов зобов`язання, сплата неустойки, відшкодування збитків та моральної шкоди.

У постанові від 23 грудня 2025 року у справі № 752/2244/23 (провадження № 61-11043св25) Верховний Суд, застосовуючи положення статей 530, 1049, 1052 ЦК України, виходив із того, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, встановлені договором. За відсутності доказів невиконання або неналежного виконання позичальником зобов`язання, істотного порушення умов договору позики, строк повернення коштів за яким ще не настав, та з урахуванням передбаченої договором заборони дострокового погашення позики відсутні правові підстави для її дострокового стягнення. Верховний Суд зазначив, що «позивач не може вимагати дострокового погашення позики» та, як наслідок, стягнення всієї суми позики до настання встановленого договором строку її повернення.

Як зазначалось вище, у борговій розписці від 25 квітня 2024 року ОСОБА_2 чітко та однозначно визначено строк повернення ОСОБА_1 грошових коштів у розмірі 23 000 доларів США - після закінчення війни в Україні. Таким чином, у розписці прямо передбачено повернення позики після настання зазначеної обставини, а не в будь-який час на вимогу позикодавця.

Тому доводи апеляційної скарги про те, що 19 серпня 2024 року позивачка направила відповідачці вимогу про повернення коштів, не заслуговують на увагу з наведених вище підстав.

Колегія суддів враховує, що для приватного права апріорі є притаманною така засада як розумність.

Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватноправових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 16 червня 2021 року в справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року в справі № 519/2-5034/11).

Так, Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні постановлено ввести воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб.

Строк дії воєнного стану в Україні був продовжений з 05 години 30 хвилин 26 березня 2022 року строком на 30 діб згідно з Указом Президента від 14 березня 2022 року №133/2022, надалі іншими Указами цей строк продовжений до сьогоднішнього дня.

Одночасно із введенням воєнного стану, з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до частини другої статті 102, пунктів 1, 17, 20 частини першої статті 106 Конституції України, Указом Президента України №69/2022 постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію. Цим же Указом надано доручення Кабінету Міністрів України забезпечити фінансування та вжити в межах повноважень інших заходів, пов`язаних з оголошенням та проведенням загальної мобілізації.

Отже, установивши, що у власноруч складеній ОСОБА_2 борговій розписці від 25 квітня 2024 року, яка є належним та допустимим письмовим доказом існування боргового зобов`язання та визначення строку його виконання, прямо передбачено повернення грошових коштів у розмірі 23 000,00 доларів США після закінчення війни в Україні, колегія суддів, виходячи із засад розумності та обов`язковості виконання договірних зобов`язань, враховує, що зазначена умова за своїм змістом пов`язує настання строку повернення позики із завершенням воєнних обставин, у зв`язку з якими в Україні запроваджено воєнний стан.

Оскільки на час вирішення спору воєнний стан в Україні продовжує діяти, що об`єктивно свідчить про незавершеність обставин, із якими пов`язано повернення позики, а належних та допустимих доказів погодження сторонами іншого строку виконання зобов`язання чи наявності передбачених законом підстав для його дострокового виконання матеріали справи не містять, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про передчасність заявлених позовних вимог та відсутність правових підстав для дострокового стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованості у розмірі 23 000,00 доларів США в судовому порядку.

Що стосується наданих позивачкою скріншотів листування у месенджері «Telegram», то колегія суддів враховує правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 21 червня 2023 року у справі № 916/3027/21 (провадження № 12-8гс23), відповідно до яких повідомлення, надіслані через застосунки-месенджери, є електронними доказами, які підлягають оцінці судом у сукупності з іншими наявними у матеріалах справи доказами. При цьому суд може розглядати електронне листування між особами у месенджері як доказ лише за умови, що воно дає можливість встановити авторів такого листування та його зміст.

Висновки щодо належності та допустимості цих доказів, а також обсягу обставин, які можуть бути встановлені за їх допомогою, суд робить у кожному конкретному випадку з урахуванням усіх обставин справи за своїм внутрішнім переконанням, відповідно до положень ст. 89 ЦПК України.

Дослідивши зміст долучених ОСОБА_1 скріншотів листування з ОСОБА_2 , колегія суддів зазначає, що відповідні повідомлення дійсно свідчать про існування між сторонами боргових правовідносин, отримання відповідачкою грошових коштів та визнання нею обов`язку щодо їх повернення (а.с.5-12, т.1).

Проте жодне з наданих повідомлень не містить чіткої, однозначної та взаємно погодженої сторонами умови про конкретну дату повернення позики або про інший строк виконання зобов`язання, ніж зазначений у борговій розписці від 25 квітня 2024 року.

Більше того, зі змісту повідомлення ОСОБА_2 від 02 березня 2022 року вбачається, що відповідачка вже на той час пов`язувала проведення розрахунків із позивачкою саме із закінченням війни в Україні, що за своїм змістом узгоджується з умовою повернення коштів, згодом письмово зафіксованою у борговій розписці (а.с.8, т.1).

Посилання позивачки на повідомлення щодо можливого продажу ОСОБА_2 належного їй нерухомого майна також не спростовують наведеного висновку, оскільки самі по собі наміри відповідачки реалізувати майно та спрямувати отримані кошти на погашення заборгованості не є безумовним підтвердженням досягнення сторонами домовленості про зміну строку повернення позики. Такі повідомлення можуть свідчити про обговорення можливого джерела виконання зобов`язання, однак не встановлюють конкретної дати його виконання та не підтверджують виникнення в позикодавця права вимагати дострокового повернення всієї суми боргу.

Натомість боргова розписка від 25 квітня 2024 року є наявним у матеріалах справи письмовим документом, який безпосередньо підтверджує не лише факт отримання ОСОБА_2 грошових коштів у розмірі 23 000,00 доларів США, а й містить чітко сформульовану умову про їх повернення після закінчення війни в Україні.

Оцінивши зазначену розписку в сукупності з електронним листуванням сторін, колегія суддів не встановила належних та достатніх доказів досягнення сторонами іншої домовленості щодо строку виконання боргового зобов`язання або його подальшої зміни. За таких обставин наведені позивачкою доводи не спростовують висновку суду першої інстанції про ненастання строку повернення позики та передчасність вимог про її примусове стягнення.

З цих же підстав не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги про неналежну оцінку судом першої інстанції листування сторін у месенджері «Telegram» та непогодження позивачкою зазначеного в розписці строку повернення коштів, оскільки надане листування не підтверджує домовленості сторін про повернення позики після продажу відповідачкою нерухомого майна чи встановлення іншого строку виконання зобов`язання, ніж передбачений розпискою від 25 квітня 2024 року.

В апеляційній скарзі представник позивачки також посилається на те, що постановою Запорізького апеляційного суду від 05 серпня 2024 року у справі № 333/4543/24 встановлено обставини, які відповідно до ч.ч.4, 5 ст.82 ЦПК України мають преюдиційне значення та не підлягають повторному доказуванню.

Колегія суддів відхиляє зазначені доводи апеляційної скарги з огляду на таке.

Статтею 2 Закону України «Про доступ до судових рішень» визначено, що усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі.

Відповідно до ст.5 Закону України «Про доступ до судових рішень» судді мають право на доступ до усіх інформаційних ресурсів Єдиного державного реєстру судових рішень, в тому числі до інформації, визначеної статтею 7 цього Закону.

З метою перевірки доводів апеляційної скарги колегія суддів, скориставшись доступом до Єдиного державного реєстру судових рішень, перевірила зміст зазначеної постанови та встановила, що предметом апеляційного перегляду була виключно законність ухвали Комунарського районного суду міста Запоріжжя від 16 травня 2024 року про повернення заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову. Скасовуючи цю ухвалу, Запорізький апеляційний суд виходив із відсутності належного мотивування її постановлення та недослідження поданих заявницею доказів, не вирішуючи спір по суті.

При цьому наведені у постанові відомості щодо листування сторін, отримання коштів та можливого продажу відповідачкою нерухомого майна відтворюють доводи заявниці, а не встановлені судом факти. Питання погодження сторонами строку повернення позики, його настання та наявності підстав для дострокового стягнення боргу судом не досліджувалися і не вирішувалися.

Отже, зазначена вище постанова Запорізького апеляційного суду від 05 серпня 2024 року не встановлює обставин, які мають преюдиційне значення для вирішення цього спору в розумінні ст.82 ЦПК України, а тому відповідні доводи апеляційної скарги є необґрунтованими та не спростовують висновків суду першої інстанції.

Інші доводи апеляційної скарги фактично зводяться до переоцінки доказів, яким судом надана належна правова оцінка, на правильність висновків суду не впливають та їх не спростовують.

При цьому апеляційний враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).

Таким чином, суд першої інстанції виконав вимоги ст.263 ЦПК України щодо законності та обґрунтованості рішення суду, повно і всебічно дослідив та оцінив докази, правильно встановив обставини у справі та дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову.

Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, судом додержано вимоги матеріального та процесуального права, а тому це рішення відповідно до ст.375 ЦПК України необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Трачук Наталії Іванівни залишити без задоволення.

Рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 11 травня 2026 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. У випадку проголошення лише вступної і резолютивної частини, цей строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 28 жовтня 2026 року.

Головуючий

Судді: