Постанова від 20 жовтня 2026 р. у справі №755/15668/23 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 755/15668/23 Головуючий у І інстанції Савлук Т.В.

Провадження №22-ц/824/10762/2026 Головуючий у 2 інстанції Таргоній Д.О.

ПОСТАНОВА

Іменем України

21 жовтня 2026 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Таргоній Д.О.,

суддів: Борисової О.В., Голуб С.А.,

за участі секретаря Спис Ю.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 25 березня 2026 року та за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 25 березня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції м. Київ, про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, переведення прав та обов`язків покупця за договором, перерахування коштів, внесених на депозитний рахунок на користь одного із відповідачів, визнання нікчемним договору дарування частини квартири,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулась до Дніпровського районного суду м. Києва із позовною заявою до відповідачів - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , просила суд:

- визнати Договір купівлі-продажу частин квартири від 05 липня 2006 року недійсним в частині покупця, зокрема визнати, що у договорі купівлі-продажу, укладеному та посвідченому 05 липня 2006 року, приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Телегою Т.М. (реєстровий номер 1058), удавано зазначена ОСОБА_3 покупцем 19/100 частин квартири АДРЕСА_1 та визнати, що дійсним покупцем 19/100 частин квартири АДРЕСА_2 , є ОСОБА_4 ;

- визнати Договір купівлі-продажу частин квартири від 05 липня 2006 року недійсним в частині ціни, зокрема визнати, що у договорі купівлі-продажу, укладеному та посвідченому 05 липня 2006 року, приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Телегою Т.М. (реєстровий номер 1058), зазначена ціна у розмірі 60 000,00 гривень є удаваним та визнати, що продаж 19/100 частин квартири АДРЕСА_1 за домовленістю сторін вчинено за 4 936,00 гривень;

- перевести на позивача права та обов`язки покупця за Договором купівлі-продажу 19/100 частин №207 за адресою: АДРЕСА_3 , укладеним та посвідченим 05 липня 2006 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Телегою Т.М. (реєстровий номер 1058);

- перерахувати на користь відповідача ОСОБА_5 грошові кошти в сумі 4936,00 гривень, внесені ОСОБА_1 на депозитний рахунок суду призначенням платежу «Оплата за переведення прав і обов`язків покупця за договором купівлі-продажу частини квартири від 05 липня 2006 року;

- визнати нікчемним Договір дарування частини квартири АДРЕСА_2 , який укладений 06 вересня 2006 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округ Телегою Т.М. та зареєстрований в реєстрі за 31242, який не був спрямований на реальне настання наслідків обумовлених договором;

- стягнути з відповідача ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 800 000,00 гривень, завдану позивачу ОСОБА_1 .

В обґрунтування позову зазначала, що квартира АДРЕСА_2 , належить на праві спільної часткової власності позивачу ОСОБА_1 та членам її сім`ї (81/100 частки) та відповідачу ОСОБА_4 (19/100), що було встановлено судами по справі № 755/19314/13-ц.

05 липня 2006 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Телегою Т.М. був посвідчений договір купівлі-продажу 19/100 частин квартири АДРЕСА_2 , що складає 14,94 кв.м. загальної площі, 9,90 кв.м. житлової площі, між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Позивач також посилається на ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 27.07.2023р. по справі № 755/4774/22, яка набрала законної сили і якою, за твердженням позивача, було встановлено преюдиційну обставину в про те, що спірну нерухомість « ОСОБА_2 продал через дарственную».

Таким чином з вказаної ухвали Дніпровського районного суду м. Києва від 27.07.2023р. по справі № 755/4774/22, за твердженням позивача, остання вперше дізналася, що реальним покупцем 19/100 частини вищевказаної квартири є не відповідач ОСОБА_3 , яка вказана у договорі як Покупець, а відповідач ОСОБА_4 і при цьому продаж здійснений не за 60 000 грн, а за 4936 грн, що відповідно означає, за твердженням позивача, удаваність названого договору в частині Покупця та ціни. Вищевказану обставину удаваності названого договору купівлі-продажу не тільки в частині Покупця, а також в частині ціни позивач додатково обґрунтовує укладеним 06 вересня 2006 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 договором дарування вищевказаних 19/100 частин квартири за АДРЕСА_2 , відповідно до якого вказані сторони договору дарування оцінили вартість дарування у 4936 грн.

Враховуючи вищевказані обставини позивач також вважає укладений 06 вересня 2006 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 договір дарування вищевказаних 19/100 частин квартири за АДРЕСА_2 нікчемним і таким, який не мав місця і не створив жодних правових наслідків.

Позивач також вважає, що відповідачі по справі діяли умисно з метою нажитися на ній, як співвласниці вищевказаної квартири.

Крім того, позивач посилається на порушення відповідачами її права, як співвласника, згідно ст. 362 ЦК України на купівлю 19/100 частин квартири за вказаною нею ціною 4936 гривень, при цьому посилається, крім іншого, в цій частині на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 10.06.2015р. по справі № 755/13887/14-ц

Крім вказаного позивач вважає що відповідач ОСОБА_4 завдала позивачу моральну шкоду, яка виразилася в її нервовому стресі, фізичних стражданнях та душевному болі, оскільки поштова скринька з написом «квартира АДРЕСА_1 », що знаходиться при вході у під`їзд належала та належить сім`ї позивача, однак відповідач ОСОБА_4 зламувала замок на поштовій скриньці Позивача, передавала ключі від поштової скриньки стороннім особам без її згоди, чим порушувала та порушує гарантовану Конституцією України таємницю листування позивача та її сім`ї. Позивач оцінює завдану відповідачем ОСОБА_4 моральну шкоду в розмірі 800 000 грн і просить її стягнути на свою користь.

12 листопада 2024 року Дніпровським районним судом міста Києва постановлено ухвалу про задоволення клопотання відповідача ОСОБА_4 про закриття провадження у цивільній справі в частині заявлених вимог, подане до суду 29 жовтня 2024 року, зареєстроване за вх№ 59363. Закрито провадження у цивільній справі №755/15668/23 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції м. Київ, про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, переведення прав та обов`язків покупця за договором купівлі-продажу квартири, перерахування коштів внесених на депозитний рахунок на користь одного із відповідачів, визнання нікчемним договору дарування частини квартири, відшкодування моральної шкоди, в частині заявлених позовних вимог, а саме: «Перевести на позивача права та обов`язки покупця за Договором купівлі-продажу 19/100 частин №207 за адресою: АДРЕСА_3 , укладеного та посвідченого 05 липня 2006 року, приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Телегою Т.М. (реєстровий номер 1058). Стягнути з Відповідача-3 ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 800000,00 гривень завдану позивачу ОСОБА_1 »

25 березня 2026 року Дніпровським районним судом міста Києва постановлено ухвалу про відмову у прийнятті заяв про уточнення позовних вимог, подану позивачем ОСОБА_1 , датованих 20 червня 2025 року (вх.№ЕП-7241) та 24 червня 2025 року (вх.№36429), - та повернуто подані заяви суб`єкту звернення.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 25 березня 2026 року позов залишено без задоволення.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, позивач ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невідповідність висновків суду встановленим по справі обставинам, порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення скасувати та ухвалити нове, яким:

- визнати договір купівлі-продажу частин квартири від 05 липня 2006 року удаваним у частині визначення покупця, а саме: визнати, що у договорі купівлі-продажу, укладеному та посвідченому 05 липня 2006 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Телегою Т.М., ОСОБА_3 зазначена покупцем формально; встановити, що правочин фактично вчинено між продацем ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , як реальним покупцем 19/100 частин квартири АДРЕСА_2 ;

- визнати договір купівлі-продажу від 05.07.2006 року удаваним в частині ціни, а саме: встановити, що зазначена у договорі ціна 60 000,00 грн є штучною і спрямованою на обходження переважного права позивача; визнати, що фактична ціна правочину становила 4 936,00 грн;

- визнати удаваним (фіктивним) договір дарування частини квартири від 06.09.2006 р., укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Телегою Т.М. (реєстровий №1242), як такий, що є фіктивним, не був спрямований на реальне настання правових наслідків, укладений з метою приховання фактичних відносин купівлі-продажу.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки відхилив клопотання про витребування доказів, не взяв до розгляду заяву позивача про уточнення позовних вимог, неправильно оцінив докази, не врахував преюдиційні обставини та не застосував правові висновки Верховного Суду щодо удаваних правочинів.

Суд не надав правової оцінки сукупності обставин, які на думку позивача прямо свідчать про удаваність договору купівлі-продажу від 05.07.2006 року в частині покупця та ціни.

29.05.2026 позивачка ОСОБА_1 подала доповнення до апеляційної скарги, яке було прийнято судом.

В доповненнях до апеляційної скарги зазначила, що допущені судом першої інстанції порушення при розгляді даної справи не є ізольованими чи формальними, вони утворюють єдиний процесуальний ланцюг:

1) спочатку суд неправильно визначив предмет спору та підмінив зміст позовних вимог;

2) потім суд штучно звузив предмет спору, виключивши з розгляду частину заявлених позовних вимог, безпідставно вказавши, що вони нібито були розглянуті в інших справах;

3) надалі відмовив прийняти та повернув позивачу заяву про уточнення позовних вимог;

4) потім передчасно закрив підготовче провадження, не виконавши завдань, передбачених ст. 197 ЦПК України;

5) далі системно та необґрунтовано відмовляв у витребуванні та дослідженні ключових доказів;

6) послався на недостатність доказів та неуточненість вимог як на підставу відмови у позові;

І, як наслідок, фактично ухвалив рішення без розгляду спору в його фактичному і правовому змісті.

Крім того, 20 травня 2026 року позивачка ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу на ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 25 березня 2026 року, якою суд відмовив позивачу у прийнятті та повернув подані нею заяви про уточнення позовних вимог.

Вказує, що не змінювала ні предмет, ні підстави позову, а лише уточнювала правову конструкцію позовної вимоги, тому суд повинен був розглянути ці заяви в підготовчому судовому засіданні у відповідності до вимог ч. 3 ст. 197 ЦПК України.

Відповідач ОСОБА_4 , скориставшись процесуальним правом, визначеним положеннями статті 360 ЦПК України, подала відзиви на апеляційні скарги позивача.

На спростування доводів скарги зазначає, що в обґрунтування позовних вимог позивач надав суду копії оспорюваних договорів, а також копію листа національної поліції №Г-567/125/12101-2017 про пошкоджений замок в поштовому ящику.. Жодних інших письмових доказів ні в позовній заяві, ні в будь-яких інших заявах по суті справи та з процесуальних питань, позивачем суду першої інстанції не надано.

Вказує, що суд першої інстанції надав належну правову оцінку доказам, на які посилався позивач, і навів підстави для їх відхилення.

Посилання позивача на преюдиційні обставини, встановлені в ухвалі Дніпровського районного суду м. Києва від 27.07.2023 у справі №755/4774/22, відповідач вважає безпідставними, оскільки вказаною ухвалою не встановлювались обставини, що мають значення у справі, а лише вирішено у задоволенні клопотання позивача ОСОБА_1 про призначення фоноскопічної експертизи відмовити повністю.

Щодо висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 22.07.2020 р. у справі №265/3310/14, на який посилається позивач в апеляційній скарзі, то на думку відповідача зазначений висновок ніяким чином не спростовує законних висновків суду першої інстанції, наведених в оскаржуваному рішенні. Крім того, звертає увагу на те, що після прийняття постанови від 22.07.2020 р. у справі №265/3310/14, Верховний Суд відступив від вказаної в ній правової позиції і сформував іншу, щодо неможливості заявлення позовних вимог про визнання правочинів частково удаваними.

Щодо ухвал суду першої інстанції, якими було відмовлено у задоволенні клопотання позивача про витребування доказів та прийняття заяви про уточнення позовних вимог, відповідач вважає їх такими, що ухвалені з дотриманням вимог процесуального та матеріального права.

У судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_4 - адвокат Зімін С.В. заперечував проти задоволення вимог апеляційних скарг, просив залишити їх без задоволення.

Інші учасники справи повідомлялись судом апеляційної інстанції про розгляд справи у відповідності до вимог процесуального законодавства, зокрема шляхом направлення судових повісток за адресами місця проживання, зазначеними в апеляційній скарзі. Проте, судові повістки повернулись до Київського апеляційного суду без вручення адресатам із відмітками про «відсутність адресата за вказаною адресою».

Керуючись п. 3 частини 8 ст. 128, ч. 2 ст. 372 ЦПК України, суд вважав за можливе розглядати справу у відсутності осіб, що не з`явилися у судове засідання, оскільки їх неявка не перешкоджає перегляду судових рішень.

Заслухавши доповідь судді-доповідача по справі, пояснення представника відповідача Леснікової Т.О., розглянувши справу в межах доводів апеляційних скарг, перевіривши законність і обґрунтованість постановленого рішення та ухвали суду першої інстанції, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційні скарги задоволенню не підлягають з таких підстав.

Щодо оскарження ухвали Дніпровського районного суду м. Києва від 25 березня 2026 року про відмову в прийнятті заяв ОСОБА_1 про уточнення позовних вимог.

13 вересня 2024 року Дніпровським районним судом міста Києва постановлено ухвалу про відкриття провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції м. Київ, про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, переведення прав та обов`язків покупця за договором купівлі-продажу квартири, здійснити перерахування коштів внесених на депозитний рахунок на користь одного із відповідачів, визнати нікчемним договір дарування частини квартири, відшкодування моральної шкоди, та призначено розгляд справи в порядку загального позовного провадження з проведенням підготовчого судового засідання.

18 грудня 2025 року Дніпровським районним судом міста Києва постановлено ухвалу про закриття підготовчого провадження у справі та призначено розгляд справи по суті.

З матеріалів справи вбачається, що 20 червня 2025 року (вх.№ЕП-7241) та 24 червня 2025 року (вх.№36429) позивач ОСОБА_1 подала до суду зави про уточнення позовних вимог, за змістом яких просила суд:

- приєднати до матеріалів справи заяву про уточнення позовних вимог, оскільки дана вимога ніколи раніше не розглядалася судом й переводяться права по договору з іншим складом сторін та ціною;

- керуватися уточненою позовною вимогою Позивача;

- визнати ОСОБА_4 покупцем 19/100 частини квартири АДРЕСА_2 , та перевести права та обов`язки покупця на позивача ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу частини квартири від 05.07.2006 р., укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 за ціною 4936,00 грн та посвідченого05.07.2006 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Телегою Т.М. (реєстровий №1058).

Відповідно до положень частини п`ятої статті 49 ЦПК України, у разі подання будь-якої заяви, передбаченої пунктом 2 частини другої та частинами третьою і четвертою цієї статті, до суду подаються докази направлення копії такої заяви та доданих до неї документів іншим учасникам справи. У разі неподання таких доказів суд не приймає до розгляду та повертає заявнику відповідну заяву, про що зазначає у рішенні суду.

Позивачкою ОСОБА_1 до заяв про уточнення позовних вимог не долучено докази направлення їх копій іншим учасникам справи.

З огляду на вказане, відмовляючи у прийнятті вказаних заяв, суд першої інстанції обґрунтовано виходив із того, що позивачем не дотримано вимог частини п'ятої статті 49 Цивільного процесуального кодексу України, та не долучено докази направлення копії цієї заяви іншим учасникам цивільного процесу засобами поштового (електронного) зв`язку, тому подана заява підлягає поверненню суб`єкту звернення.

Колегія суддів приймає до уваги наведені в апеляційній скарзі доводи щодо недотримання судом першої інстанції вимог пункту 3 частини другої статті 197 ЦПК України, а саме щодо невирішення судом питання про розгляд заяв ОСОБА_1 про уточнення позовних вимог, які були подані 20.06.2025 та 24.06.2025, в підготовчому судовому засіданні.

Проте, зазначене процесуальне порушення не є підставою для скасування ухваленого по суті справи рішення, оскільки не призвело до неправильного вирішення справи.

Щодо апеляційної скарги на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 25 березня 2026 року, суд апеляційної інстанції не вбачає підстав для її задоволення, з огляду на таке.

Судом першої інстанції у даній справі встановлено наступні фактичні обставини.

Відповідно до свідоцтва про право власності на житло, виданого 21 січня 1997 року на підставі розпорядження Дарницького вагоноремонтного заводу № 27-439 від 11 липня1996 року, ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 належить на праві власності 81/100 квартири АДРЕСА_2 в рівних долях.

05 липня 2006 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Телегою Т.М. був посвідчений Договір купівлі-продажу 19/100 частин квартири АДРЕСА_2 , що складає 14,94 кв.м. загальної площі, 9,90 кв.м. житлової площі, між ОСОБА_2 , як Продавцем, та ОСОБА_9 , як Покупцем. (а.с.70 т. 2)

06 вересня 2006 року між ОСОБА_9 (Дарувальник) та ОСОБА_4 (Обдаровувана) укладено Договір дарування 19/100 частин квартири АДРЕСА_2 , посвідчений Приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Телегою Т.М. (а.с. 71 том 2).

Звертаючись до суду з даним позовом, позивач обґрунтовує позовні вимоги наявністю обставин, встановлених ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 27.07.2023р. по справі № 755/4774/22, яка набрала законної сили і якою, та за твердженням Позивача, було встановлено преюдицію а саме визнання відповідачем ОСОБА_4 , що спірну нерухомість « ОСОБА_2 продал через дарственную» (а.с. 1 т.1)

На підставі вищевказаної ухвали Дніпровського районного суду м.Києва від 27.07.2023 року Позивач обґрунтовує власні позовні вимоги в частині визнання частково недійсним та удаваним вищевказаного договору купівлі-продажу в частині Покупця та ціни вказаного договору купівлі-продажу від 05 липня 2006 року, а також у зв`язку з цим обґрунтовує нікчемність укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 договору дарування вищевказаних 19/100 частин квартири за АДРЕСА_2 від 06 вересня 2006 року.

На підтвердження позовних вимог ОСОБА_1 разом з позовною заявою подала копії вищевказаних договору купівлі- продажу від 05 липня 2006 року та договору дарування від 06 вересня 2006 року, а також на підтвердження вимог щодо стягнення моральної шкоди позивачем надана копія листа Національної поліції від 04.01.2018р. про пошкоджений замок в поштовому ящику (а.с.72 т.2).

Відмовляючи в задоволенні позову, суд обґрунтовував свої висновки тим, що доводи позовної заяви позивача про удаваність договору купівлі-продажу частини квартири від 05 липня 2006 року в частині Покупця та ціни та щодо нікчемності названого договору дарування частини квартири від 06 вересня 2006 року не підтверджені доказами з точки зору належності, допустимості, достовірності та достатності, ґрунтуються на припущеннях позивача. Крім того, суд першої інстанції послався на правову позицію Верховного Суду, наведену у постанові від 14 лютого 2022 року у справі № 346/2238/15-ц Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, згідно із якою «нормами ЦК України не допускається такої правової конструкції, як позов про визнання недійсним договору в частині сторони договору. Стаття 235 ЦК України не може бути підставою для визнання правочину удаваним в частині сторони, оскільки це суперечить її положенням». Районний суд вказав, що невідповідність заявлених позовних вимог положенням статті 235 ЦК України та вищевказаним правовим позиціям Верховного Суду є додатковою підставою для відмови в задоволенні позовних вимог.

Колегія суддів апеляційного суду з такими висновками погоджується, оскільки вони відповідають обставинам справи і вимогам закону.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин учинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили (стаття 235 ЦК України).

Тлумачення статті 235 ЦК України свідчить, що удаваним є правочин, що вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Тобто, сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Відтак, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний «маскувати» волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків. Єдиним правовим наслідком кваліфікації правочину як удаваного є застосування до правовідносин, які виникли на його підставі, норм, що регулюють цей правочин.

У частині третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. ( ч.4 ст. 82 ЦПК України)

Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і означається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Преюдиційні обставини є обов`язковими для суду, який розглядає справу, навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені неправильно. Таким чином законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень.

Преюдиційне значення у справі надається обставинам, встановленим судовим рішенням, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиційне значення мають лише рішення у справі, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключено ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиційні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/14, провадження № 12-144гс18; від 20 квітня 2022 року у справі № 910/2615/18, провадження № 12-75гс21).

Судом першої інстанції встановлено, що ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 27 липня 2023 року по справі № 755/4774/22 було вирішено у задоволенні клопотання позивача ОСОБА_1 про призначення судової фоноскопічної експертизи відмовити повністю. При цьому розглядаючи заявлене клопотання позивача ОСОБА_1 , у вступній частині ухвали зазначав: «до суду надійшло клопотання позивача про призначення по справі судової фоноскопічної експертизи, на вирішення якої поставити наступні питання: Чи дійсно на аудіозвукозаписі саме відповідачем ОСОБА_4 озвучено, зокрема, слідуючи слова, що: «Сизончик продал через дарственную…»?

Таким чином у названій ухвалі суд, встановлюючи зміст поданого позивачем ОСОБА_1 клопотання про призначення експертизи, перерахував перелік запитань, які позивач ОСОБА_1 заявила у клопотанні, і визнавши вказане клопотання безпідставним, відмовив у його задоволенні.

З огляду на вказане, жодних преюдиційних обставин, які мають значення для вирішення даної справи, вказаною ухвалою не встановлено.

Поряд із цим, суд першої інстанції обґрунтовано вважав, що преюдиційне значення у даній справі мають інші обставини, встановлені судовими рішеннями у справі № 755/1155/18 та у справі № 755/912/21, за участю позивача та відповідача ОСОБА_4 , які набули законної сили, зокрема, в частині підтвердження дійсності та відповідності нормам чинного законодавства договору дарування частини квартири від 06 вересня 2006 року між відповідачами ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

Так рішенням Дніпровського районного суду м.Києва від 17 червня 2020 року у справі № 755/1155/18 суд, зокрема, встановлено «що відповідач ОСОБА_3 подарувала безоплатно належні їй на праві приватної власності 19/100 частин квартири АДРЕСА_2 відповідачу ОСОБА_4 ; за змістом договір дарування від 06.09.2006 року не містить обов`язку обдарованої ( ОСОБА_4 ) вчинити на користь дарувальника ( ОСОБА_3 ) будь-яку дію майнового або немайнового характеру.»

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 10 лютого 2022 року у справі № 755/912/21 суд, зокрема, встановив: « що при укладенні оспорюваного договору дарування 19/100 частин квартири від 06.09.2006 року сторони повністю усвідомлювали, що укладають саме договір дарування, а не будь-який інший договір, та позивачка не надала належних і допустимих доказів на підтвердження того, що між сторонами оспорюваного правочину виникли інші правовідносини, ніж передбачені договором дарування, та що воля обох сторін договору була спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені укладеним між ними правочином».

Таким чином доводи позовної заяви позивача про удаваність оспорюваного договору купівлі-продажу частини квартири від 05 липня 2006 року в частині покупця та ціни та щодо нікчемності названого договору дарування частини квартири від 06 вересня 2006 року не підтверджені доказами з точки зору належності, допустимості, достовірності та достатності, ґрунтуються на припущеннях Позивача, що вказує на недоведеність позивачем вищевказаних позовних вимог.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Відповідно до постанови від 14 лютого 2022 року у справі № 346/2238/15-ц Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду зробив висновок, що «нормами ЦК України не допускається такої правової конструкції, як позов про визнання недійсним договору в частині сторони договору. Стаття 235 ЦК України не може бути підставою для визнання правочину удаваним в частині сторони, оскільки це суперечить її положенням».

Також вищевказана правова позиція була підтверджена Верховним Судом у постанові від 27 липня 2022 року у справі № 201/5565/19, відповідно до якої «не допускається визнання удаваним правочину в частині однієї з його істотних умов, зокрема ціни, оскільки вказане суперечить розумінню удаваності правочину, передбаченого правовою конструкцією статті 235 ЦК України, відповідно до якої удаваним є правочин (а не його елемент чи умова), який вчиняють сторони для приховання іншого правочину, спрямованість їх волі направлена на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, що передбачені насправді вчиненим правочином, а тому висновки судів про те, що оспорюваний договір купівлі-продажу 3/4 часток квартири в частині ціни є удаваними, не гуртуються на положеннях статті 235 ЦК України і є помилковими».

Велика Палата Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 зробила наступні висновки «якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання недійсним такого правочину судом не вимагається; визнання недійсним нікчемного правочину законом не передбачається, оскільки нікчемним правочин є в силу закону. Отже, такий спосіб захисту, як визнання недійсним нікчемного правочину, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом. Водночас Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що такий спосіб захисту, як встановлення нікчемності правочину, також не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом».

Що стосується позовної вимоги позивача в частині перерахування на користь відповідача ОСОБА_4 грошових коштів в сумі 4 936,00 грн, внесених нею на депозитний рахунок суду з призначенням платежу «Оплата за переведення прав і обов`язків покупця за договором купівлі-продажу частини квартири від 05 липня 2006 року», суд першої інстанції правильно виходив із того, що вищевказані вимоги також не підлягають задоволенню, оскільки є безпідставними і похідними до інших вищевказаних позовних вимог позивача, які не підлягають задоволенню.

Доводи апеляційної скарги щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального права щодо відмови у задоволенні клопотання позивача про витребування письмових доказів від третьої особи - Центрального міжрегіонального управління юстиції м. Київ, колегія суддів не приймає, так як суд першої інстанції, приймаючи відповідну ухвалу 12.11.2024 мотивував підстави для відмови недотриманням позивачем вимог ст. 83 ЦПК України, а також відсутністю належного обґрунтування позивачем підстав для витребування зазначеної у клопотанні інформації та її доказове значення для доведення підстав позову. Зазначаючи у доводах апеляційної скарги про порушення судом норм процесуального права, позивачка не вказує, які саме порушення допущені судом, а висновки наведені судом в мотивах відхилення клопотання, не спростовує.

Решта доводів апеляційних скарг щодо звуження предмету спору та підміни змісту позовних вимог, порушення норм процесуального права та неправильного застосування норм матеріального права не спростовують висновків суду першої інстанції щодо відмови у позові, обґрунтовано викладених у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення.

Даючи оцінку доводам учасників, викладеним у апеляційній скарзі і відзиві, з огляду на низку тверджень сторін, що не стали предметом аналізу в даній постанові), апеляційний суд вважає за необхідне зазначити, що згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони грунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення ЄСПЛ у справах «Серявін та інші проти України», «Трофимчук проти України», «Проніна проти України»). Отже, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо наведення обґрунтування рішення, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Колегія суддів враховує, що викладені в цій постанові висновки прийнятого рішення та його мотивування є достатніми і зрозумілими та відповідають вимогам закону.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, розглядаючи спір повно та всебічно дослідив і оцінив обставини справи, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює, а тому визнає дане рішення законним та обґрунтованим.

Підстав для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення колегія суддів не вбачає.

За змістом ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи, що від сплати судового збору за подання апеляційної скарги заявник звільнена, і апеляційна скарга залишається без задоволення, відповідно до ст. 141 ЦПК України в апеляційного суду відсутні підстави для стягнення вказаних судових витрат з відповідачів в дохід держави.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційні скарги ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 25 березня 2026 року та ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 25 березня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту судового рішення.

Повне судове рішення складене 29 жовтня 2026 року.

Суддя-доповідач Д.О. Таргоній

Судді : О.В. Борисова

С.А. Голуб