Рішення від 28 жовтня 2026 р. у справі №420/24435/26 — Одеський окружний адміністративний суд

Суд: Одеський окружний адміністративний суд

Інстанція: Перша

Юрисдикція: Адміністративне

Категорія: біженців

Дата: 28 жовтня 2026 р.

Справа: №420/24435/26

Суддя: Аракелян М.М.

Справа № 420/24435/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 жовтня 2026 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі:

Головуючого судді Аракелян М.М.

Розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача, Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

10 серпня 2026 року до Одеського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України (далі також ДМС України, відповідач), третя особа Головне управління ДМС України в Одеській області (далі також ГУ ДМС в Одеській області, третя особа), у якій представник позивача, з урахуванням заяви про зміну предмету позову від 23.08.2026 року, просить суд:

визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №52-26 від 07.07.2026 про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

зобов`язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

стягнути з Державної міграційної служби України на користь ОСОБА_1 судові витрати.

Згідно протоколу автоматизованого розподілу справи між суддями адміністративна справа розподілена на суддю Аракелян М.М.

Ухвалою суду від 19.08.2026 року позовну заяву залишено без руху з підстав необхідності подання суду заяви про залучення до участі у справі Головного управління ДМС України в Одеській області із відповідним обґрунтуванням; встановлено строк для усунення недоліків позовної заяви 5 днів з дня вручення копії ухвали позивачеві.

21.08.2026 року до суду надійшли (сформовані в системі «Електронний суд» 20.08.2026 року) заява позивача про усунення недоліків та клопотання про залучення до участі у справі у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача Головного управління ДМС України в Одеській області.

24.08.2026 року до суду надійшла заява представника позивача про зміну предмету позову (сформована в системі «Електронний суд» 23.08.2026 року), якою позовну вимогу про зобов`язання Державної міграційної служби України повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, замінено вимогою про зобов`язання Державної міграційної служби України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а попередні вимоги просив залишити без розгляду.

Ця заява подана до початку розгляду справи по суті, що відповідає вимогам ч.1 ст.47 КАС України.

Ухвалою суду від 26.08.2026 року позовну заяву (в редакції від 23.08.2026 року) прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі; постановлено розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін; залучено до участі у справі у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача, Головне управління ДМС України в Одеській області; витребувано у Державної міграційної служби України копії усіх документів, які стали підставою для прийняття рішення №52-26 від 07.07.2026 року; зобов`язано позивача у строк до 22.09.2026 року подати суду додатки до заяви про зміну предмету позову у паперовому вигляді.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач є громадянином Туркменістану, туркменом за національністю, який 21.10.2011 року на законних підставах прибув на територію України з метою навчання. У період навчання в Одеському національному політехнічному університеті позивач був документований посвідкою на тимчасове проживання, після закінчення строку дії якої територію України не залишив. В Україні у позивача народився син ОСОБА_2 , батьківство щодо якого встановлено рішенням Тарутинського районного суду Одеської області від 22.03.2023 року у справі №514/217/23.

Позивач вказує, що 10.03.2023 року він звернувся до ГУ ДМС в Одеській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Наказом ГУ ДМС в Одеській області №60 від 24.03.2023 року йому відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а рішенням ДМС України від 25.05.2023 року №05-23 його скаргу відхилено. Постановою Верховного Суду від 29.11.2024 року у справі №420/15065/23 зазначені наказ та рішення визнано протиправними та скасовано, а ГУ ДМС в Одеській області зобов`язано повторно розглянути його заяву від 10.03.2023 року. За результатами повторного розгляду заяви ДМС України прийнято рішення від 07.07.2026 року №52-26 про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про що 04.08.2026 року йому вручено повідомлення №56 від 20.07.2026 року.

На думку позивача, відповідач обмежився загальними твердженнями про невідповідність історії переслідування критеріям Закону та наявність суперечностей у поясненнях, однак не навів конкретних фактів, які б свідчили про неправдивість його пояснень, не зазначив, які саме пояснення є суперечливими та чому ці суперечності мають істотне значення. Відповідач не врахував положення Керівництва УВКБ ООН з процедур і критеріїв визначення статусу біженця, відповідно до яких незначні неточності у поясненнях особи самі по собі не можуть бути достатньою підставою для відмови у наданні міжнародного захисту, не надав належної оцінки актуальній інформації щодо ситуації в Туркменістані та не встановив, чи існує реальний ризик переслідування, катувань, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження у разі його повернення. Такі дії, на думку позивача, суперечать принципу невислання (non-refoulement), закріпленому статтею 33 Конвенції про статус біженців 1951 року, статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також статтям 2, 6 та 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Позивач зазначає, що у всіх своїх заявах і поясненнях він незмінно вказує на небажання повертатися до Туркменістану через систематичні порушення прав людини, неможливість вільно залишити країну, обов`язок військової служби, обмеження свободи пересування та слова, контроль держави над життям громадян. До заяви ним долучено доповіді міжнародних правозахисних організацій та матеріали засобів масової інформації, які, на його думку, підтверджують існування в Туркменістані об`єктивних обставин, що можуть створювати реальний ризик переслідування або заподіяння серйозної шкоди особам, які повертаються до країни після тривалого перебування за кордоном.

В обґрунтування заяви про зміну предмету позову представник позивача зазначив, що оскаржуване рішення прийнято на виконання постанови Верховного Суду від 29.11.2024 року у справі №420/15065/23, а тому відповідач вичерпав свої дискреційні повноваження, і ефективним способом захисту порушеного права є зобов`язання відповідача прийняти рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Представник позивача послався на постанову Верховного Суду від 23.02.2021 року у справі №815/3558/17, а також на Заключні зауваження Комітету ООН з прав людини щодо третьої періодичної доповіді Туркменістану (CCPR/C/TKM/CO/3), звіт Державного департаменту США про дотримання прав людини в Туркменістані за 2023 рік, матеріали Комітету ООН проти катувань, доповіді Human Rights Watch, у тому числі доповідь «Це ніби я живу в клітці» щодо відмови туркменської влади у видачі паспортів громадянам Туркменістану, які перебувають за кордоном.

У вересні 2026 року до суду надійшов відзив відповідача на позовну заяву, у якому відповідач просить відмовити у задоволенні позову та зазначає, що співробітниками міграційної служби було проведено аналіз відповідності підстав, викладених в заяві-анкеті позивача, вимогам п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та встановлено, що позивач не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Крім того, перевіркою підтверджено відсутність умов, передбачених п.13 ч.1 ст.1 зазначеного Закону.

Відповідач зазначає, що твердження позивача носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації, є суперечливими та непослідовними; документальні докази його ймовірного переслідування позивачем не надано. Позивач вибув з Туркменістану 20.10.2011 року легально, у 2013 році добровільно повертався до країни громадянської належності, після закінчення строку дії посвідки на тимчасове проживання з 16.10.2018 року перебував в Україні нелегально, двічі притягувався до адміністративної відповідальності за ч.1 ст.203 КУпАП, щодо нього приймалось рішення про примусове повернення. Позивач не належить до груп ризику (опоненти уряду, журналісти, правозахисники, незалежні блогери), а обмеження на виїзд з Туркменістану на нього не поширювались.

Відповідач вказує, що твердження позивача про заборону шлюбів з іноземцями в Туркменістані не підтверджено, позивач ніколи не перебував в офіційному шлюбі на території України, з 2023 року не проживає спільно з матір`ю своєї дитини та сином; позивач надав суперечливу інформацію щодо причин ув`язнення свого дядька; станом на квітень 2026 року позивачу виповнився 31 рік і він не підлягає призову на строкову військову службу; посилання позивача на ризик покарання у зв`язку зі зверненням за міжнародним захистом є недостовірними, оскільки відповідно до закону відомості про факт подання заяви є конфіденційними, а у 2023 році, ще до звернення за захистом, адвокат позивача звертався до Посольства Туркменістану в Україні з питань документування позивача. На думку відповідача, позивач є економічним мігрантом, який використовує процедуру міжнародного захисту з метою тимчасової легалізації на території України.

Також відповідач послався на статтю 9 Конвенції про статус біженців 1951 року та зазначив, що на території України з 24.02.2022 року триває широкомасштабна військова агресія російської федерації, життю або здоров`ю позивача у будь-який момент перебування в Україні загрожує реальна небезпека від загальнопоширеного насильства, а вказані обставини, на переконання ДМС, свідчать про тимчасову неможливість України виконувати взяті на себе зобов`язання, зокрема, щодо міжнародного захисту іноземців, у зв`язку з чим надання захисту в Україні позивачеві є недоречним.

До відзиву відповідачем додано копії матеріалів особової справи позивача.

17.09.2026 року представник позивача подав відповідь на відзив, у якій зазначив, що відзив фактично відтворює висновки оскаржуваного рішення та не спростовує доводів позову. Відповідач, оцінюючи пояснення позивача, зосередився на окремих розбіжностях, не надавши оцінки їх змісту, причинам виникнення та взаємозв`язку з іншими доказами, хоча події, про які повідомляв позивач, відбувалися багато років тому, а його неодноразово опитували протягом 2023 - 2026 років. Відповідач не довів, що у разі повернення позивача до Туркменістану ризики переслідування відсутні, а сам по собі факт тривалого перебування особи за межами країни громадянської належності та пізнього звернення за захистом не означає відсутності підстав для надання захисту.

На виконання ухвали суду від 26.08.2026 року позивачем подано суду додатки до заяви про зміну предмету позову у паперовому вигляді.

Третя особа пояснень щодо позову не надала.

Розглянувши матеріали справи, з`ясувавши фактичні обставини, які мають значення для вирішення спору, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, суд дійшов наступного.

З матеріалів справи встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Туркменістану, за національністю туркмен, за віросповіданням мусульманин.

20.10.2011 року позивач вибув з Туркменістану авіарейсом Ашгабат (Туркменістан) - Київ (Україна) та 21.10.2011 року легально прибув на територію України на підставі паспортного документа серії НОМЕР_1 , виданого 28.04.2011 року (т.1 а.с.26), з метою навчання.

У січні 2013 року позивач повернувся до Туркменістану, де перебував до березня 2013 року, після чого повторно в`їхав до України з метою продовження навчання і з того часу територію України не залишав.

На період навчання в Одеському національному політехнічному університеті позивач був документований посвідкою на тимчасове проживання в Україні серії НОМЕР_2 (т.1 а.с.27), після закінчення строку дії якої, з 16.10.2018 року, перебував на території України без документів, що надають право на проживання.

ІНФОРМАЦІЯ_2 народився син позивача ОСОБА_2 , батьківство позивача щодо якого встановлено рішенням Тарутинського районного суду Одеської області від 22.03.2023 року у справі №514/217/23 (т.1 а.с.66-70).

Згідно з відзивом відповідача постановою від 09.11.2022 року ПН МОД №009234 позивача притягнуто до адміністративної відповідальності за ч.1 ст.203 КУпАП у вигляді штрафу в розмірі 1700 грн. Рішенням ГУ ДМС в Одеській області від 09.11.2022 року №745 позивача зобов`язано покинути територію України до 08.12.2022 року. Постановою від 23.01.2023 року ПН МОД №009514 позивача повторно притягнуто до адміністративної відповідальності за ч.1 ст.203 КУпАП у вигляді штрафу в розмірі 1700 грн.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 25.01.2023 року у справі №522/1788/23, залишеним без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 01.03.2023 року, позивача затримано з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення за межі території України строком на 6 місяців (т.2 а.с.142-144).

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 01.02.2023 року у справі №522/1789/23 позивача примусово видворено за межі території України. Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 07.03.2023 року рішення суду першої інстанції скасовано, у задоволенні позову ГУ ДМС в Одеській області про примусове видворення позивача відмовлено (т.2 а.с.123-131).

10.03.2023 року позивач звернувся до ГУ ДМС в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У заяві-анкеті від 10.03.2023 року (т.1 а.с.52-57) позивач зазначив, що не бажає повертатися до Туркменістану; у школі його обов`язком було щороку підтверджувати місце проживання та готовність бути призваним до армії; батьків карали за будь-які висловлювання про владу та намір виїхати з країни; для виїзду на навчання довелось домовлятися з органами місцевої влади, оскільки чоловіків до 45 років не випускають з країни; родичі його батька безвісти зникли після ув`язнення; за будинками його друзів ведеться стеження; він не може забрати до Туркменістану цивільну дружину та сина, а його можуть притягнути до відповідальності за те, що він одружився з громадянкою іншої держави; повернення до Туркменістану загрожує йому арештом, нелюдським поводженням та катуванням.

Наказом ГУ ДМС в Одеській області від 24.03.2023 року №60 позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішенням ДМС України від 25.05.2023 року №05-23 скаргу позивача на зазначений наказ відхилено.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 29.08.2023 року у справі №420/15065/23, залишеним без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 06.12.2023 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання протиправними та скасування вказаних наказу та рішення відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 29.11.2024 року у справі №420/15065/23 рішення судів попередніх інстанцій скасовано, ухвалено нове рішення про задоволення позову, визнано протиправним та скасовано наказ ГУ ДМС в Одеській області №60 від 24.03.2023 року та рішення ДМС України №05-23 від 25.05.2023 року, зобов`язано ГУ ДМС в Одеській області повторно розглянути заяву громадянина Туркменістану від 10.03.2023 року про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у порядку, визначеному статтею 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

При цьому Верховний Суд виходив з того, що оцінка обґрунтованості побоювань внаслідок повідомлених заявником обставин здійснюється уповноваженою посадовою особою територіального органу державної міграційної служби вже після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, тобто на стадії розгляду заяви по суті.

На виконання зазначеної постанови ГУ ДМС в Одеській області прийнято наказ від 02.12.2024 року №241 про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.3 а.с.209). Позивачу видано довідку про звернення за захистом в Україні №014185, строк дії якої неодноразово продовжувався, востаннє до 09.08.2026 року (т.1 а.с.23).

Під час розгляду заяви з позивачем проведено співбесіди та опитування 20.03.2023 року, 22.03.2023 року, 10.02.2025 року, 09.04.2025 року, 11.06.2025 року та 19.02.2026 року (т.2 а.с.202-211, 214-217, т.4 25-31, а.с.55-62, 89-92, а.с.119-122).

Рішенням ДМС України від 07.07.2026 року №52-26 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що вбачається з повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 20.07.2026 року №56 (т.1 а.с.21).

Згідно повідомлення Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області від 20.07.2026 року №56 (т.1 а.с.21-22), відповідно до статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, через відсутність умов, передбачених п.п.1 чи 13 ч.1 ст.1 зазначеного Закону, а саме у зв`язку з тим, що подана історія переслідування не відповідає критеріям статусу біженця та додаткового захисту, а отримана від позивача інформація щодо причин виїзду з Батьківщини має низку суперечностей, що суттєво вплинули на прийняття негативного рішення за особовою справою. Повідомлення вручено позивачу 04.08.2026 року.

Як вбачається зі змісту відзиву на позов, у якому відповідач виклав мотиви, з яких орган міграційної служби дійшов висновку про відсутність підстав для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, такими мотивами, окрім оцінки повідомлених позивачем обставин (укладення шлюбу з громадянкою України, рекрутування до лав збройних сил Туркменістану, покарання у зв`язку зі зверненням за міжнародним захистом), є також посилання на статтю 9 Конвенції про статус біженців 1951 року та на широкомасштабну військову агресію російської федерації проти України, які, на переконання ДМС, свідчать про тимчасову неможливість України виконувати взяті на себе зобов`язання щодо міжнародного захисту іноземців, у зв`язку з чим надання захисту в Україні позивачеві є недоречним.

Вважаючи рішення ДМС України від 07.07.2026 року №52-26 протиправним, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Вирішуючи спір, суд виходить з наступного.

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ч.1 ст.26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Частиною другою цієї статті передбачено, що іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом.

Відповідно до ч.2 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, здійснюється Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року №3671-VI (далі Закон №3671-VI).

Згідно зі ст.2 Закону №3671-VI питання, пов`язані з біженцями та особами, які потребують додаткового або тимчасового захисту, регулюються цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться у цьому Законі, застосовуються правила міжнародного договору.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно п.4 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Відповідно до п.13 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.3 Закону №3671-VI біженець не може бути висланий або примусово повернутий до країн, де його життю або свободі загрожує небезпека за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Особа, яка потребує додаткового захисту, не може бути вислана або примусово повернута до країн, де її життю або свободі загрожує небезпека з причин, зазначених у пункті 13 частини першої статті 1 цього Закону.

Частиною першою статті 6 Закону №3671-VI визначено вичерпний перелік умов, за яких особа не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а саме не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.

Відповідно до ч.7 ст.7 Закону №3671-VI до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (ч.5 ст.10 Закону №3671-VI).

Процедура розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, визначена Правилами розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затвердженими наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 року №649 (далі Правила №649).

Згідно з абзацом 4 підпункту «е» пункту 5.1 Правил №649 оцінка заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється на індивідуальній основі і включає в себе вивчення наявних відомостей про: всі відповідні факти, що стосуються країни походження на момент прийняття рішення щодо заяви, в тому числі закони і інші нормативно-правові акти країни походження заявника і порядок їх застосування; відповідні твердження і документи, представлені заявником, у тому числі інформацію про те, що заявник був або може стати об`єктом переслідування чи об`єктом завдання серйозної шкоди; особисті дані і обставини заявника, включаючи інформацію про те, що заявник був чи може стати об`єктом переслідування чи йому може бути завдано серйозної шкоди.

У статті 1А(2) Конвенції про статус біженців від 28.07.1951 року, до якої Україна приєдналася згідно із Законом України від 10.01.2002 року №2942-III, визначено, що біженцем є особа, що через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань.

Відповідно до статті 9 Конвенції про статус біженців ніщо в цій Конвенції не позбавляє Договірну Державу права під час війни або за інших надзвичайних і виняткових обставин вживати тимчасових заходів, які вона вважає необхідними в інтересах державної безпеки, щодо тієї чи іншої окремої особи, ще до того, як ця Договірна Держава з`ясує, що ця особа дійсно є біженцем і що подальше застосування цих заходів щодо неї є необхідним в інтересах державної безпеки.

Згідно п.1 ст.33 Конвенції про статус біженців Договірні Держави не будуть жодним чином висилати або повертати біженців на кордон країни, де їхньому життю або свободі загрожує небезпека внаслідок їхньої расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних переконань.

Відповідно до ст.3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.

Згідно положень ст.3 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 року жодна держава-сторона не повинна висилати, повертати чи видавати будь-яку особу іншій державі, якщо існують серйозні підстави вважати, що їй там може загрожувати застосування катувань. З метою визначення наявності таких підстав компетентні органи беруть до уваги всі обставини, які стосуються справи, включаючи, у відповідних випадках, існування в даній державі постійної практики грубих, кричущих і масових порушень прав людини.

Пунктом 42 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, видання 1992 року (далі Керівництво) передбачено, що знання умов країни походження прохача - якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад.

Пунктами 45 та 66 Керівництва обумовлено, що особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення достатньо обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані, в першу чергу, самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Відповідно до ч.1 ст.5 Директиви 2011/95/EU від 13.12.2011 року «Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту» обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження.

Відповідно до Позиції УВКБ ООН у справах біженців «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Проте, у зв`язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов`язок встановлювати чи оцінювати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об`єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі наданням ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані.

Отже, особа, яка бажає набути статус біженця або особи, що потребує додаткового захисту, повинна довести перед органами державної міграційної служби обґрунтованість своїх побоювань стати жертвою переслідувань або зазнати серйозної шкоди у разі повернення до країни громадянської належності. Разом з тим, слід враховувати, що така особа може і не мати прямих доказів того, що їй загрожує небезпека, однак, це не є достатньою і необхідною правовою підставою для відмови у задоволенні її вимог.

Обґрунтованість таких побоювань особи є оціночним поняттям, яке в кожному конкретному випадку повинно визначатися з урахуванням суб`єктивної і об`єктивної сторони. Суб`єктивна сторона залежить від психологічної оцінки ситуації самою особою, а об`єктивна залежить від наявності фактичних доказів того, що побоювання особи є реальними. Одним з таких доказів слід вважати інформацію про ситуацію в країні походження особи, яка може бути отримана як від самої особи, що звертається за захистом, так і з засобів масової інформації, звітів ООН, Міністерства закордонних справ, повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій тощо.

Свідчення особи, яка бажає отримати статус біженця, і докази, що їх підтверджують відносно загрози переслідування, повинні задовольняти тому, що є прийнятним вважати «можливим у розумних межах» або правдоподібним, тобто заявник не повинен обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати лише вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця.

Аналогічні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 23.09.2024 року у справі №380/18756/22.

Надаючи оцінку оскаржуваному рішенню відповідача, суд зазначає наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, заява позивача від 10.03.2023 року розглядалася органами міграційної служби по суті вперше після того, як постановою Верховного Суду від 29.11.2024 року у справі №420/15065/23 було скасовано попередню відмову в оформленні документів, яка, на думку Верховного Суду, фактично містила передчасну оцінку обґрунтованості побоювань позивача ще до розгляду його заяви по суті.

Обґрунтовуючи правомірність оскаржуваного рішення, відповідач, окрім оцінки окремих обставин, повідомлених позивачем, послався на статтю 9 Конвенції про статус біженців та на те, що широкомасштабна військова агресія російської федерації проти України свідчить про тимчасову неможливість України виконувати взяті на себе зобов`язання щодо міжнародного захисту іноземців, а тому надання захисту в Україні позивачеві є недоречним.

Суд не погоджується з такими доводами відповідача з огляду на наступне.

Стаття 9 Конвенції про статус біженців передбачає право Договірної Держави під час війни або за інших надзвичайних і виняткових обставин вживати тимчасових заходів, які вона вважає необхідними в інтересах державної безпеки, саме щодо тієї чи іншої окремої особи. Тобто, застосування зазначеної норми передбачає встановлення органом влади конкретних обставин, які свідчать про те, що саме ця особа становить загрозу державній безпеці, а самі заходи мають тимчасовий характер і не можуть підміняти собою розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, по суті.

Водночас, з матеріалів справи не вбачається, що відповідачем встановлювались будь-які обставини, які свідчили б про те, що позивач становить загрозу національній безпеці України, як не вбачається і того, що компетентні органи висловлювали заперечення щодо надання позивачу міжнародного захисту з мотивів державної безпеки. Відповідач не навів, які саме тимчасові заходи в інтересах державної безпеки і чому мають бути застосовані саме до позивача.

Як зазначено у правових висновках, викладених у постанові Верховного Суду від 23.09.2024 року у справі №380/18756/22, у справах цієї категорії необхідно аналізувати вмотивованість відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у контексті поточної безпекової ситуації в Україні та з урахуванням статті 9 Конвенції про статус біженців, надавати оцінку виправданості такої відмови з урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки України в умовах воєнного стану, та її обґрунтованості стосовно конкретно заявника.

Такого аналізу стосовно позивача відповідачем здійснено не було. Посилання відповідача на загальну безпекову ситуацію в Україні носить абстрактний характер і не пов`язане з будь-якими індивідуальними обставинами позивача.

Крім того, ні Закон №3671-VI, ні Конвенція про статус біженців не передбачають такої підстави для відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як воєнний стан у державі, до якої особа звернулась за захистом, або загальна небезпека для життя заявника на території такої держави. Перелік умов, за яких особа не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, визначений ч.1 ст.6 Закону №3671-VI, є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає. Дія Закону №3671-VI в умовах воєнного стану не зупинялась, а тому орган міграційної служби зобов`язаний розглядати заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та приймати за ними рішення виключно з підстав та у порядку, що визначені цим Законом.

Суд також звертає увагу, що оцінка ризиків, які загрожують заявнику, здійснюється стосовно країни його походження, а не стосовно держави, до якої він звернувся за захистом. Загальна небезпека, пов`язана з воєнними діями на території України, не може свідчити про відсутність у позивача обґрунтованих побоювань щодо повернення до Туркменістану, а тому такі доводи відповідача не стосуються предмета оцінки заяви позивача.

За таких обставин, посилання відповідача на статтю 9 Конвенції про статус біженців та на тимчасову неможливість України виконувати взяті на себе зобов`язання щодо міжнародного захисту іноземців як на мотив відмови позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд вважає безпідставним, а рішення, прийняте з урахуванням таких мотивів, не відповідає критеріям обґрунтованості, безсторонності та пропорційності, визначеним ч.2 ст.2 КАС України.

Окрім того, суд вважає, що відповідачем не надано належної оцінки обставинам, повідомленим позивачем, у сукупності з актуальною інформацією по країні його походження.

Так, з матеріалів справи вбачається, що позивач перебуває за межами Туркменістану з березня 2013 року, тобто понад тринадцять років, з яких з 16.10.2018 року перебував в Україні без документів, що надають право на проживання; щодо позивача приймались рішення про примусове повернення та про примусове видворення до країни походження, а з метою ідентифікації позивача він затримувався за рішенням суду; паспортний документ позивача, з яким він в`їхав в Україну, за його поясненнями, втрачений, у зв`язку з чим він звертався до правоохоронних органів України.

Позивач послідовно з моменту звернення із заявою зазначав про побоювання переслідування з боку правоохоронних органів Туркменістану у зв`язку з тривалим проживанням за кордоном, про обмеження свободи пересування громадян Туркменістану, про те, що його батьків викликали для з`ясування його місця перебування, а також про небажання повертатися до країни громадянської належності.

Оцінюючи ці твердження, відповідач, зокрема, визнав недостовірними пояснення позивача щодо виклику його батька на допит з тих підстав, що позивач по-різному зазначав час та обставини такого виклику, а з`ясування місця перебування громадянина не відповідає повноваженням органу державної влади країни громадянської належності.

Водночас, звіт Державного департаменту США про дотримання прав людини в Туркменістані за 2023 рік, на який посилається як позивач, так і сам відповідач у своїх висновках, містить відомості про те, що органи безпеки Туркменістану здійснюють стеження за громадянами, у тому числі шляхом фізичного спостереження, прослуховування телефонних розмов та використання інформаторів, а влада часто опитує батьків студентів, які навчаються за кордоном. Зазначений звіт також містить відомості про свавільні арешти та затримання, застосування катувань у місцях несвободи, обмеження права громадян залишати країну, а також про випадки примусового повернення до Туркменістану його громадян з інших держав з подальшим їх затриманням.

У доповіді Human Rights Watch від 11.11.2024 року «Це ніби я живу в клітці» задокументовано відмову туркменської влади поновлювати або замінювати паспорти громадянам Туркменістану, які перебувають за кордоном, примушування їх до повернення в Туркменістан для документування, а також випадки, коли громадянам, які повернулися з-за кордону для поновлення паспортів, згодом забороняли виїзд за кордон. У Заключних зауваженнях Комітету ООН з прав людини щодо третьої періодичної доповіді Туркменістану (CCPR/C/TKM/CO/3) від 12.04.2023 року висловлено занепокоєння, зокрема, повідомленнями про насильницькі зникнення, катування та жорстоке поводження, утримання осіб без зв`язку із зовнішнім світом та про заборони на виїзд.

Зазначена інформація підтверджує вірогідність окремих тверджень позивача, однак відповідачем вона не співставлена з індивідуальними обставинами позивача, а саме з тривалим (понад тринадцять років) перебуванням за кордоном, нелегальним перебуванням на території України протягом кількох років, відсутністю у позивача дійсного паспортного документа, фактом звернення до органів країни громадянської належності з питань документування в межах процедури його ідентифікації та примусового видворення, а також зі зверненням позивача за міжнародним захистом.

Так, відхиляючи доводи позивача про ризик покарання у зв`язку зі зверненням за міжнародним захистом, відповідач обмежився посиланням на конфіденційність відомостей про подання заяви, яку зобов`язані забезпечувати органи державної влади України. Проте відповідач не з`ясував, чи може позивач після тринадцяти років перебування за кордоном, з яких кілька років нелегально, та без дійсного паспорта, безпечно повернутися до Туркменістану, і чи не призведе саме по собі таке повернення, з урахуванням наявної інформації по країні походження, до ризику його затримання, жорстокого поводження або заборони виїзду, тобто до обставин, з якими п.13 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI пов`язує надання додаткового захисту.

Також відповідач розцінив звернення адвоката позивача до Посольства Туркменістану в Україні у січні 2023 року як доказ добровільних контактів позивача з владою країни громадянської належності, що, на думку відповідача, спростовує висловлені ним побоювання. Однак таке звернення мало місце в період, коли щодо позивача вирішувалось питання про його затримання з метою ідентифікації та примусове видворення за межі України, а тому не може саме по собі свідчити про добровільне користування позивачем захистом країни громадянської належності без оцінки обставин, за яких воно відбувалося.

Суд зазначає, що встановлення відповідачем окремих розбіжностей у поясненнях позивача, які стосуються другорядних обставин (часу виклику батька, обставин ув`язнення дядька, часу вручення повістки), само по собі не звільняє орган міграційної служби від обов`язку оцінити, чи існує стосовно позивача реальний ризик серйозної шкоди у разі повернення, з урахуванням тих обставин, які є встановленими та не заперечуються відповідачем, та актуальної інформації по країні походження. Оцінка заяви на індивідуальній основі, як того вимагає абзац 4 підпункту «е» пункту 5.1 Правил №649, передбачає дослідження всіх відповідних фактів, що стосуються країни походження на момент прийняття рішення, тверджень і документів, представлених заявником, а також його особистих даних і обставин.

Відповідно до ч.1 ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Частиною 2 ст.77 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до ч.ч.1, 3 ст.90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

З урахуванням наведеного, суд дійшов висновку, що процедуру розгляду заяви позивача відповідачем проведено без урахування обставин, які мають вирішальне значення для правильного вирішення питання щодо визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а відмова позивачу ґрунтується, зокрема, на мотивах, не передбачених законом. Відповідачем правомірність оскаржуваного рішення не доведена, а тому рішення ДМС України від 07.07.2026 року №52-26 про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є протиправним та підлягає скасуванню.

Щодо позовних вимог про зобов`язання відповідача прийняти рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд зазначає наступне.

Відповідно до Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 року, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Повноваження органу міграційної служби щодо прийняття рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за своєю правовою природою є дискреційними, оскільки ґрунтуються на оцінці всіх документів та матеріалів особової справи заявника та актуальної інформації по країні походження.

Водночас, правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 року №3-рп/2003).

Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект, тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Частиною 4 ст.245 КАС України передбачено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

Суд враховує, що заява позивача від 10.03.2023 року про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, розглядається органами міграційної служби понад три з половиною роки. За цей час відповідач та його територіальний орган двічі прийняли щодо позивача негативні рішення: спочатку відмовили в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а після скасування цих рішень Верховним Судом та зобов`язання повторно розглянути заяву позивача прийняли оскаржуване рішення від 07.07.2026 року №52-26 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

При цьому оскаржуване рішення, як встановлено судом, ґрунтується, зокрема, на мотивах, не передбачених Законом №3671-VI (посилання на статтю 9 Конвенції про статус біженців та на тимчасову неможливість України виконувати взяті на себе зобов`язання щодо міжнародного захисту іноземців), а також на розбіжностях у поясненнях позивача щодо другорядних обставин, які не спростовують встановлених та не заперечуваних відповідачем фактів.

Так, судом встановлено та відповідачем не заперечується, що позивач понад тринадцять років перебуває за межами Туркменістану, з 16.10.2018 року перебував в Україні без документів, що надають право на проживання, не має дійсного паспортного документа, щодо нього приймались рішення про примусове повернення, затримання з метою ідентифікації та примусове видворення до країни походження, і він звернувся в Україні за міжнародним захистом.

Наявна в матеріалах справи інформація по країні походження, а саме звіт Державного департаменту США про дотримання прав людини в Туркменістані за 2023 рік, доповідь Human Rights Watch від 11.11.2024 року «Це ніби я живу в клітці» та Заключні зауваження Комітету ООН з прав людини щодо третьої періодичної доповіді Туркменістану (CCPR/C/TKM/CO/3) від 12.04.2023 року, свідчить про систематичне порушення прав людини в Туркменістані, зокрема про свавільні арешти та затримання, застосування катувань і жорстокого поводження, насильницькі зникнення, стеження за громадянами та їх родичами, відмову у документуванні громадян, які перебувають за кордоном, заборони на виїзд, а також про затримання громадян, примусово повернутих до Туркменістану з інших держав.

Співставлення встановлених індивідуальних обставин позивача з наведеною інформацією по країні походження дає суду підстави для висновку, що побоювання позивача щодо повернення до Туркменістану є обґрунтованими, а у разі повернення до країни громадянської належності існує реальний ризик застосування до нього тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання в умовах порушення прав людини, тобто наявні умови, передбачені п.13 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI. Відповідач, на якого ч.2 ст.77 КАС України покладено обов`язок доказування правомірності свого рішення, зазначених обставин не спростував.

Обставин, передбачених ч.1 ст.6 Закону №3671-VI, за наявності яких особа не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, судом не встановлено, і відповідач на них, окрім посилання на відсутність умов, передбачених п.п.1 чи 13 ч.1 ст.1 цього Закону, не посилався. Притягнення позивача до адміністративної відповідальності за ч.1 ст.203 КУпАП до таких обставин не належить. Матеріали справи також не містять відомостей про те, що компетентні органи висловлювали заперечення щодо надання позивачу міжнародного захисту з мотивів державної безпеки.

Верховний Суд у постанові від 03.07.2019 року у справі №815/7448/16 зазначив, що у випадку, коли позивачу раніше відмовлено в наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, проте постановою суду таке рішення відповідача скасовано та його зобов`язано повторно розглянути заяву про надання позивачу такого статусу, однак ДМС України за результатами повторного розгляду заяви прийнято таке ж саме рішення про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, належним способом захисту порушених прав позивача є зобов`язання відповідача прийняти рішення про визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 23.02.2021 року у справі №815/3558/17, у якій Верховний Суд, враховуючи неодноразовий розгляд ДМС України звернень особи про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, в тому числі і на виконання рішень судів, та той факт, що за результатами розгляду цих звернень відповідач відмовляв у наданні такого статусу, погодився з висновками судів попередніх інстанцій, що ефективним засобом юридичного захисту прав позивача у спірних правовідносинах є саме зобов`язання ДМС України прийняти рішення про визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

Відповідно до ч.5 ст.10 Закону №3671-VI за результатами розгляду заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

З урахуванням тривалості розгляду заяви позивача, прийняття відповідачем негативного рішення після скасування попередніх рішень судом, встановлення судом наявності умов для надання позивачу міжнародного захисту та відсутності обставин, які б виключали його надання, суд дійшов висновку, що чергове зобов`язання відповідача повторно розглянути заяву позивача не забезпечить ефективного поновлення його порушених прав, а дискреційні повноваження відповідача у спірних правовідносинах вичерпані.

Отже, належним та ефективним способом захисту порушених прав позивача є зобов`язання Державної міграційної служби України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до ч.1 ст.6 КАС України та ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Європейський суд з прав людини у рішенні у справі «Серявін та інші проти України» (заява №4909/04) у п.58 зазначив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, які винесені судами, мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Враховуючи вищевикладене, позов підлягає задоволенню повністю.

Згідно ч.1 ст.143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.

Відповідно до п.14 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі у справах у порядку, визначеному статтею 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Позивач звільнений від сплати судового збору, у зв`язку з чим сплачений ним при поданні позову судовий збір у сумі 1331,20 грн. (т.1 а.с.20) розподілу на користь позивача за рахунок відповідача відшкодуванню не підлягає.

Позивач має право звернутися до суду з клопотанням про повернення сплаченої суми судового збору в порядку, встановленому ст.7 Закону України «Про судовий збір».

Інші витрати для розподілу відсутні.

Керуючись ст. ст. 9, 143, 241-246, 250, 255, 260, 262, 295, 297 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача, Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 07.07.2026 року №52-26 про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов`язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішення суду може бути оскаржено в порядку та в строки, встановлені ст.ст. 293, 295 КАС України, до П`ятого апеляційного адміністративного суду.

Рішення суду набирає законної сили в порядку та в строки, встановлені ст. 255 КАС України.

Учасники справи:

Позивач: ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ; місце проживання: АДРЕСА_1 ).

Відповідач: Державна міграційна служба України (код ЄДРПОУ 37508470; місцезнаходження: вул. Володимирська, буд. 9, м. Київ, 01001).

Третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області (код ЄДРПОУ 37811384; місцезнаходження: вул.Преображенська, буд.44, м. Одеса, 65045).

Суддя М.М. Аракелян

Оригінал: reyestr.court.gov.ua