Рішення від 28 жовтня 2026 р. у справі №320/29439/24 — Київський окружний адміністративний суд

Суд: Київський окружний адміністративний суд

Інстанція: Перша

Юрисдикція: Адміністративне

Категорія: землеустрою; державної експертизи землевпорядної документації; регулювання земельних відносин, з них

Дата: 28 жовтня 2026 р.

Справа: №320/29439/24

Суддя: Дудін С.О.

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

29 жовтня 2026 року м. Київ справа №320/29439/24

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Дудіна С.О. розглянув у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Малодівицької селищної ради Прилуцького району Чернігівської області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії.

Суть спору: до Київського окружного адміністративного суду звернулася ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1 ) з позовом до Малодівицької селищної ради Прилуцького району Чернігівської області (далі по тексту - відповідач, Малодівицька селищна рада), в якому просить суд:

- визнати протиправним та скасувати рішення 53 сесії восьмого скликання Малодівицької селищної ради Прилуцького району Чернігівської області від 21.03.2024 про відмову ОСОБА_1 у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду для городництва;

- зобов`язати відповідача повторно розглянути клопотання позивача від 19.03.2024 про надання дозволу на розробко проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду орієнтовною площею 0,58 га за місцезнаходженням: АДРЕСА_1 , з урахуванням висновків суду.

Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач повідомила, що 19.03.2024 нею було подано заяву до відповідача про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду для городництва, до якої долучено необхідні документи. Проте, спірним рішенням позивачу було відмовлено у наданні відповідного дозволу, надавши дозвіл на розробку проекту землеустрою на спірній земельній ділянці іншій особі.

Позивач наголошує на відсутності у спірному рішенні правових та законних обґрунтувань відмови, а також на відсутності підпису селищного голови на цьому рішенні.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 08.07.2024 відкрито провадження у справі, вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

Відповідач, заперечуючи проти позовних вимог, зазначив, що при прийнятті спірного рішення було дотримано процедуру його прийняття.

Відповідач пояснив, що від позивача та від іншої особи надійшли 2 заяви про надання дозволу на розробку проекту землеустрою за одну і ту ж ділянку. 21.03.2024 відбулася 53 сесія 8 скликання, де 2 заяви були внесені до порядку денного та були розглянуті. За результатами розгляду заяви позивача спірним рішенням їй було відмовлено у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду для городництва.

Таким чином, на думку відповідача, позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Відповідно до частини п`ятої статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Учасники справи з клопотанням про розгляд справи у судовому засіданні до суду не звертались.

З урахуванням викладеного, розгляд справи судом здійснено у порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами та доказами.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

у с т а н о в и в:

Заявою від 19.03.2024 позивач звернулася до селищного голови Журавель О.П. з проханням надати дозвіл на розробку проекту землеустрою орієнтовною площею 058 га для городництва з подальшою передачею в оренду за адресою: АДРЕСА_1 .

Додатками до заяви вказано копії паспорта, ідентифікаційного коду, схему розташування земельної ділянки.

Рішенням 53 сесії 8 скликання Малодівицької селищної ради «Про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду для ведення городництва», розглянувши заяву ОСОБА_1 відповідно до статей 12, 36 Земельного кодексу України, статті 19 Закону України «Про землеустрій», статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», враховуючи рекомендації постійної комісії з питань містобудування, земельних відносин, законності та правопорядку, відмовлено ОСОБА_1 в наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для городництва з подальшою передачею в оренду орієнтовною площею 058 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Не погоджуючись з правомірністю прийняття відповідачем цього рішення, позивач звернулася з даним позовом до суду, з приводу чого суд зазначає таке.

Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Аналіз цієї норми дає змогу дійти висновку, що діяльність органів державної влади здійснюється відповідно до спеціально-дозвільного типу правового регулювання, який ґрунтується на основі принципу «заборонено все, крім дозволеного законом; дозволено лише те, що прямо передбачено законом». Застосування такого принципу суттєво обмежує цих суб`єктів у виборі варіантів чи моделі своєї поведінки, а також забезпечує використання ними владних повноважень виключно в межах закону, що унеможливлює або істотно обмежує можливі зловживання з боку держави та її органів.

Вчинення ж державним органом чи його посадовою особою дій у межах компетенції, але непередбаченим способом, у непередбаченій законом формі або з виходом за межі компетенції є підставою для визнання таких дій та правових актів, прийнятих у процесі їх здійснення, неправомірними.

Відповідно до частини першої статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Згідно зі статтею 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Дотримання встановленого порядку відведення у власність земель державної або комунальної власності становить особливий суспільний інтерес, оскільки відповідно до статті 13 Конституції України земля є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. У зв`язку з цим, важливим є суворе дотримання порядку відведення землі у власні фізичним або юридичним особам, а також забезпечити конкурентний спосіб розпорядження таким суспільним активом як земля, зокрема шляхом її продажу на торгах. Тільки такий підхід забезпечить раціональне використання землі, а також реалізацію принципу рівності перед законом та запобігання всім формам дискримінації.

Аналогічна позиція застосована Верховним Судом у постановах від 27.01.2023 у справі №120/19319/21-а та від 23.06.2023 у справі № 160/6214/21.

Земельні відносини в Україні регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами (стаття 3 ЗК України).

Відповідно до абзацу 1 частини першої статті 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування (частина друга статті 116 Земельного кодексу України).

Частинами третьою та четвертою статті 116 Земельного кодексу України визначено, що безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі:

а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян;

б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій;

в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання.

Частиною першою статті 121 Земельного кодексу України передбачено, що громадяни України мають право на безоплатну передачу їм у власність земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах:

а) для ведення фермерського господарства - в розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської ради, де знаходиться фермерське господарство. Якщо на території сільської, селищної, міської ради розташовано декілька сільськогосподарських підприємств, розмір земельної частки (паю) визначається як середній по цих підприємствах. У разі відсутності сільськогосподарських підприємств на території відповідної ради розмір земельної частки (паю) визначається як середній по району;

б) для ведення особистого селянського господарства - не більше 2,0 гектара;

в) для ведення садівництва - не більше 0,12 гектара;

г) для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах - не більше 0,25 гектара, в селищах - не більше 0,15 гектара, в містах - не більше 0,10 гектара;

ґ) для індивідуального дачного будівництва - не більше 0,10 гектара;

д) для будівництва індивідуальних гаражів - не більше 0,01 гектара.

Частиною першою статті 122 Земельного кодексу України визначено, що сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Приписами статті 118 Земельного кодексу України визначено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні, до якого додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри.

Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Отже, обов`язковим є прийняття відповідним органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування за наслідками розгляду поданого клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою вмотивованого рішення про надання дозволу або відмову у його наданні із наведенням усіх підстав такої відмови.

При цьому частиною сьомою статті 118 Земельного кодексу України визначений перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки за результатами розгляду належним чином оформлених клопотання та додатків до нього, який є вичерпним, а саме:

- невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів;

- невідповідність місця розташування об`єкта вимогам прийнятих відповідно до цих законів нормативно-правових актів;

- невідповідність місця розташування об`єкта вимогам генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

У разі надання органом місцевого самоврядування відмови особі у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою обов`язковим є зазначення конкретної підстави для такої відмови, що визначені у частині сьомій статті 118 Земельного кодексу України.

Системний аналіз наведених норм права дає підстави зробити висновок, що Земельним кодексом України визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Водночас, чинним законодавством не передбачено право суб`єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 ЗК України.

Визначена законом процедура є способом дій відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування у відповідь на звернення громадян щодо того чи іншого «земельного» питання. У світлі вимог частини другої статті 19 Конституції України дотримання відповідним органом встановленої законом процедури є обов`язковим.

Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 18.06.2025 у справі №320/129/23.

Верховний Суд у постанові від 04.11.2025 у справі №160/12938/24 наголосив, що перелік підстав для відмови в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства є вичерпним.

Суд зазначає, що основним питанням при вирішенні таких спорів є перевірка та надання оцінки підставам відмови у наданні позивачу дозволу на розробку проекту землеустрою.

Суд зауважує, що обсяг і ступінь мотивації рішення залежить від конкретних обставин, які були предметом розгляду, але у будь-якому випадку має показувати, приміром, що було проаналізовано усі подані документи і, що важливо, давати розуміння чому і чим керувався суб`єкт владних повноважень при прийнятті такого рішення.

Особливо-виняткової значимості обґрунтованість/вмотивованість рішення набуває тоді, коли йдеться про прийняття негативного для особи рішення з огляду на наслідки, які це потягне.

Загальними вимогами, які висуваються до актів індивідуальної дії, як актів правозастосування, є їх обґрунтованість та вмотивованість, тобто наведення суб`єктом владних повноважень конкретних підстав його прийняття (фактичних і юридичних), а також переконливих і зрозумілих мотивів його прийняття. (постанова ВС від 02.04.2019 року (справа №822/1878/18)

З приводу зазначеного є сталою позиція Верховного Суду, що вмотивоване рішення демонструє особі, що вона була почута, дає стороні можливість апелювати проти нього. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватися належний публічний та, зокрема, судовий контроль за адміністративними актами суб`єкта владних повноважень. І навпаки, ненаведення мотивів прийнятих рішень «суб`єктивізує» акт державного органу і не дає змоги суду встановити дійсні підстави та причини, з яких цей орган дійшов саме таких висновків, надати їм правову оцінку, та встановити законність, обґрунтованість, пропорційність рішення (постанови Верховного Суду від 18.09.2019 у справі № 826/6528/18, від 10.04.2020 у справі № 819/330/18, від 10.01.2020 у справі № 2040/6763/18).

Разом з тим, дослідивши зміст оскаржуваного рішення, судом встановлено, що воно не містить жодного обґрунтування чи мотивування підстав відмови позивачу у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду за місцезнаходженням: АДРЕСА_1 .

У спірному рішенні міститься посилання на рекомендації постійної комісії з питань містобудування, земельних відносин, законності та правопорядку.

З наявної в матеріалах справи копії витягу із протоколу постійної комісії з питань містобудування, земельних відносин, законності та правопорядку від 21.03.2024 вбачається, що на засіданні було обговорено питання надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду для ведення городництва ОСОБА_1 або ОСОБА_2 . За результатами голосування вирішено віддати перевагу для надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду для ведення городництва ОСОБА_2 .

Проте, з наявної в матеріалах справи копії витягу із протоколу постійної комісії з питань містобудування, земельних відносин, законності та правопорядку від 21.03.2024 також не вбачається за можливе встановити законодавчо визначені підстави для відмови у наданні позивачу дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду за місцезнаходженням: АДРЕСА_1 .

За таких обставин суд дійшов висновку, що оскаржуване рішення не відповідає критеріям обґрунтованості та вмотивованості, оскільки відповідачем не наведено конкретних фактичних і правових підстав, які зумовили відмову позивачу в наданні дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду за місцезнаходженням: Чернігівська обл., с. Петрівка, вул. Іллінська.

При цьому, посилання на рекомендації постійної комісії з питань містобудування, земельних відносин, законності та правопорядку не усуває зазначених недоліків, оскільки зі змісту витягу з протоколу засідання комісії від 21.03.2024 не вбачається, що відмова позивачу ґрунтувалася на будь-якій із передбачених законом підстав. Наведені в протоколі результати голосування свідчать лише про надання переваги іншій особі щодо отримання дозволу на розроблення проєкту землеустрою, проте не розкривають правових та фактичних обставин, які б обґрунтовували неможливість задоволення заяви позивача. Водночас, наявність іншого претендента на отримання дозволу та надання йому переваги за результатами голосування не є самостійною законодавчо визначеною підставою для відмови у наданні відповідного дозволу, оскільки законодавчо визначено алгоритм дій в межах спірних відносин, за яким відповідач мав розглянути заяву позивача з урахуванням установлених законом вимог та навести конкретні мотиви прийнятого рішення, які б давали змогу перевірити його відповідність критеріям законності, обґрунтованості й розсудливості.

Суд також зауважує, що дискреційні повноваження органу місцевого самоврядування не є необмеженими та не звільняють його від обов`язку діяти виключно на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України. Реалізація таких повноважень має ґрунтуватися на належній оцінці обставин, які мають значення для вирішення питання, та не може підмінятися довільним вибором одного із заявників без наведення об`єктивних і юридично значущих мотивів.

Отже, оскільки оскаржуване рішення не містить належного обґрунтування відмови позивачу, а матеріали справи не дають змоги встановити наявність передбачених законом підстав для такої відмови, суд дійшов висновку про протиправність відповідного рішення.

Водночас суд вважає за доцільне наголосити, що протиправність оскаржуваного рішення з підстав відсутності у ньому мотивів його прийняття не означає автоматичної наявності підстав для надання позивачу відповідного дозволу. Спосіб судового захисту має визначатися з урахуванням установлених обставин, меж дискреційних повноважень відповідача та необхідності забезпечення ефективного захисту порушеного права позивача.

Враховуючи означені обставини суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог в частині визнання протиправним та скасування рішення відповідача від 21.03.2024 про відмову ОСОБА_1 у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду для городництва.

Відповідно, захист порушених прав позивача також потребує зобов`язання відповідача вчинити дії, направлені на поновлення прав позивача, а саме: повторно розглянути заяву позивача з урахуванням висновків суду, що не є втручанням у дискреційні повноваження відповідача, з огляду на таке.

Згідно з Рекомендацією №R (80) 2 комітету Міністрів державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятою Комітетом Міністрів Ради Європи 11 травня 1980 року на 316-й нараді заступників міністрів, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Отже, дискреційним повноваженням є повноваження, яке надає певний ступінь свободи адміністративному органу при прийнятті рішення, тобто, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) обрати один з кількох варіантів рішення.

Суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.

Водночас, згідно з пунктом 4 частини другої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти рішення про зобов`язання відповідача вчинити певні дії. При цьому, у випадку, коли закон встановлює повноваження суб`єкта публічної влади в імперативній формі, тобто його діяльність чітко визначена законом, то суд зобов`язує відповідача прийняти конкретне рішення чи вчинити певну дію. У випадку, коли ж суб`єкт наділений дискреційними повноваженнями, то суд може лише вказати на виявлені порушення, допущені при прийнятті оскаржуваного рішення (дій), та зазначити норму закону, яку відповідач повинен застосувати при вчиненні дії (прийнятті рішення), з урахуванням встановлених судом обставин.

З урахуванням тієї обставини, що дії відповідача у розглядуваній ситуації не ґрунтуються на дискреційних повноваженнях відповідача як суб`єкта владних повноважень, оскільки алгоритм їх дій чітко зазначений законодавчо, у даному випадку задоволення позову в частині дій зобов`язального характеру не є втручанням у його дискреційні повноваження.

Інших доводів, що можуть вплинути на правильність вирішення судом спору, що розглядається, матеріали справи не містять.

Таким чином, позов слід задовольнити повністю.

Частиною першою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Суд звертає увагу позивача на те, що вимога про визнання протиправними акта, дії чи бездіяльності як передумови для застосування інших способів захисту порушеного права (скасувати або визнати нечинним рішення чи окремі його положення, зобов`язати прийняти рішення, вчинити дії чи утриматися від їх вчинення тощо) як наслідків протиправності акта, дій чи бездіяльності є однією вимогою.

Такий правовий висновок висловлений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.11.2020 у справі № 9901/67/20 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 93218001) та Верховним Судом у постанові від 09.09.2020 у справі №540/2321/18 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 91414456).

Під час звернення до суду позивачем був сплачений судовий збір у розмірі 1211,20 грн, що підтверджується квитанцією від 12.04.2024 №0.0.3582491823.1.

Враховуючи задоволення позову, понесені позивачем судові витрати у вигляді сплаченого судового збору в розмірі 1211,20 грн, підлягають стягненню на його користь за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень - Малодівицької селищної ради Прилуцького району Чернігівської області.

На підставі викладеного, керуючись статтями 243-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

в и р і ш и в:

Адміністративний позов задовольнити повністю.

Визнати протиправним та скасувати рішення п`ятдесят третьої восьмого скликання Малодівицької селищної ради Прилуцького району Чернігівської області від 21.03.2024 «Про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду для ведення городництва».

Зобов`язати Малодівицьку селищнуї раду Прилуцького району Чернігівської області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 19.03.2024 про надання дозволу на розробку проекту землеустрою орієнтовною площею 0,58 га для городництва з подальшою передачею в оренду за адресою: АДРЕСА_1 , з урахуванням висновків суду.

Стягнути на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_2 ) судовий збір у розмірі 1211,20 грн (одна тисяча двісті одинадцять грн 20 коп.) за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень - Малодівицької селищної ради Прилуцького району Чернігівської області (ідентифікаційний код 04412490, місцезнаходження: 17523, Чернігівська обл., Прилуцький р-н, смт Мала Дівиця, вул. Слобідсбка, 3).

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя Дудін С.О.

Оригінал: reyestr.court.gov.ua