Постанова від 27 жовтня 2026 р. у справі №209/1557/26 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/11003/26 Справа № 209/1557/26 Суддя у 1-й інстанції - Юрченко Я.О. Суддя у 2-й інстанції - Городнича В. С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 жовтня 2026 року м. Дніпро

Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді - Городничої В.С.,

суддів: Петешенкової М.Ю., Макарова М.О.,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи в м.Дніпрі справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 — адвоката Осипенка Артема Валерійовича на рішення Дніпровського районного суду м.Кам`янського Дніпропетровської області від 30 липня 2026 року у складі судді Юрченко Я.О. по цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення аліментів,–

ВСТАНОВИЛА:

У березні 2026 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення аліментів (а.с. 1-3), в обґрунтування якого посилалась на те, що з 18.10.2014 року перебувала у зареєстрованому шлюбі з відповідачем. Рішенням Дніпровського районного суду міста Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 02.12.2020 року, шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 зареєстрований 18.10.2014 року Баглійським відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Дніпродзержинського міського управління юстиції Дніпропетровської області, актовий запис №246 – розірвано. Сторони мають дитину: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , батьком якої є відповідач. На даний час відповідач у добровільному порядку не надає матеріальної допомоги на утримання дитини, яка перебуває на повному забезпеченні позивача.

На підставі вищевикладеного, позивач просила суд стягнути з відповідача на її користь аліменти на утримання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в розмірі 1/4 частки усіх видів заробітку щомісячно, але не менше 50% від прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку починаючи від дня пред`явлення позову до досягнення дитини повноліття.

Рішенням Дніпровського районного суду м.Кам`янського Дніпропетровської області від 30 липня 2026 року позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення аліментів, - задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліменти на утримання малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/4 частини від всіх видів заробітку (доходу), щомісячно, але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи стягнення з 24 березня 2026 року, і до досягнення дитиною повноліття, тобто до ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір в розмірі 1 331 (одна тисяча триста тридцять одна) гривня 20 копійок.

Відповідно до ст. 430 ЦПК України, рішення в частині суми місячного платежу допущено до негайного виконання (а.с. 31-32).

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 — адвокат Осипенко А.В., посилаючись на неповне з`ясування обставин справи, що мають значення для її розгляду, невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи та порушення норм процесуального та матеріального права, ставить питання про скасування оскаржуваного рішення та ухвалення нового рішення про відмову у позові (а.с. 35-37).

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що звертаючись з цим позовом до суду, позивачка – ОСОБА_2 , якій достовірно було відомо, що відповідач – ОСОБА_1 не є біологічним батьком її дитини, усупереч засадам добросовісності та розумності, ввела суд в оману щодо дійсних обставин цієї справи, які мають вагоме значення для її правильного вирішення, а саме те, що відповідач є батьком ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , що не відповідає дійсності. Під час розгляду цієї справи, відповідач був позбавлений об`єктивної можливості донести суду першої інстанції зазначеної вище обставини, як на підставу своїх заперечень проти позову, оскільки не приймав участі у розгляді справи з поважних причин, так як був мобілізований до лав ЗСУ, де наразі проходить військову службу. Водночас, скаржник – ОСОБА_1 звертає увагу суду, що невідкладно (у найближчий час) ним буде ініційовано позов до ОСОБА_2 про виключення з актового запису про народження ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , відомостей про нього, як батька дитини. Та обставина, що відповідач – ОСОБА_1 не є батьком дитини, що буде встановлено у судовому порядку, є безумовною підставою для скасування рішення суду та ухвалення нового про відмову у позові.

ОСОБА_2 не скористалась своїм правом подати до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу у цій справі станом на час її розгляду апеляційним судом, але в силу вимог ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Відповідно до ч. 13 ст. 7 ЦПК України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Згідно з ч. 1 ст. 368 ЦПК України, справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційних скарг та заявлених вимог, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення місцевого суду залишити без змін враховуючи наступне.

Задовольняючи позов ОСОБА_2 суд першої інстанції виходив з того, що їх доведеності та обґрунтованості.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебували у шлюбі з 18.10.2014 року, який був зареєстрований Баглійським відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Дніпродзержинського міського управління юстиції Дніпропетровської області, актовий запис №246.

Від цього шлюбу між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 народилась донька ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , про що свідчить свідоцтво про народження серії НОМЕР_1 , видане 17.02.2015 року Дніпровським відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Дніпродзержинського міського управління юстиції у Дніпропетровській області, актовий запис №98 (а.с. 7).

Рішенням Дніпровського районного суду міста Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 02.12.2020 року у справі №209/2683/20 (провадження №2/209/1125/20), за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу, яке набрало законної сили 02.01.2021 року, вирішено розірвати шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 (а.с. 28).

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно з частиною першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

У частині першій статті 3 Конвенції Організації Об`єднаних Націй про права дитини від 20 листопада 1989 року (далі - Конвенція) визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Відповідно до статті 18 Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 27 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка ратифікована Постановою Верховної Ради України №789ХІІ (78912) від 27 лютого 1991 року та набула чинності для України 27 вересня 1991 року, держава визнає право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.

Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

За змістом статті 180 СК України батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Відповідно до частини третьої статті 181 СК України за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.

Згідно зі статтею 182 СК України при визначенні розміру аліментів суд враховує: 1) стан здоров`я та матеріальне становище дитини; 2) стан здоров`я та матеріальне становище платника аліментів; 3) наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; 3-1) наявність рухомого та нерухомого майна, грошових коштів; 3-2) доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; 4) інші обставини, що мають істотне значення.

Розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини.

Мінімальний гарантований розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

Мінімальний рекомендований розмір аліментів на одну дитину становить розмір прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку і може бути присуджений судом у разі достатності заробітку (доходу) платника аліментів.

Суд не обмежується розміром заробітку (доходу) платника аліментів у разі встановлення наявності у нього витрат, що перевищують його заробіток (дохід), і щодо яких таким платником аліментів не доведено джерело походження коштів для їх оплати (частина третя статті 182 СК України).

Визначаючи розмір аліментів, який підлягає стягненню з відповідача, суд першої інстанції, врахувавши вимоги статті 182 СК України, дійшов до обґрунтованого висновку про стягнення з відповідача на користь позивача аліментів на утримання дитини в розмірі частини заробітку (доходу) відповідача щомісячно.

У статті 1 Закону України «Про прожитковий мінімум» поняття прожиткового мінімуму визначено як вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров`я, набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

Батьки дитини повинні забезпечити для дитини утримання у розмірі, не меншому прожиткового мінімуму на місяць, встановленого на відповідний період для певного віку дитини, як мінімальної гарантії загального рівня забезпеченості повноцінним харчуванням для розвитку організму дитини, збереження її здоров`я та розвитку дитини.

Однак, таке забезпечення є мінімальною гарантією утримання дитини, застосування якої можливе за певних об`єктивних обставин, підтверджених відповідними доказами.

В свою чергу, згідно з ст. 183 СК України, частка заробітку (доходу) матері, батька, яка буде стягуватися як аліменти на дитину, визначається судом. Якщо стягуються аліменти на двох і більше дітей, суд визначає єдину частку від заробітку (доходу) матері, батька на їх утримання, яка буде стягуватися до досягнення найстаршою дитиною повноліття. Якщо після досягнення повноліття найстаршою дитиною ніхто з батьків не звернувся до суду з позовом про визначення розміру аліментів на інших дітей, аліменти стягуються за вирахуванням тієї рівної частки, що припадала на дитину, яка досягла повноліття. Той із батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина, має право звернутися до суду із заявою про видачу судового наказу про стягнення аліментів у розмірі на одну дитину - однієї чверті, на двох дітей - однієї третини, на трьох і більше дітей - половини заробітку (доходу) платника аліментів, але не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку на кожну дитину.

Також, відповідно до п. 17 Постанови Пленуму Верховного Суду України №3 від 15.05.2006 року «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» за відсутності домовленості між батьками про сплату аліментів на дитину той із них, з ким вона проживає, вправі звернутися до суду з відповідним позовом. Згідно з ч. 3 ст. 181 СК аліменти на дитину присуджуються в частці від заробітку (доходу) її матері, батька (ст. 183 цього Кодексу) або в твердій грошовій сумі (ст. 184 СК) і виплачуються щомісячно. У разі виїзду одного з батьків на постійне проживання в державу, з якою Україна не має договору про правову допомогу, аліменти стягуються відповідно до вимог частин 5 7 ст. 181 СК. Вирішуючи питання щодо розміру аліментів, суд повинен ураховувати: стан здоров`я, матеріальне становище дитини і платника аліментів; наявність в останнього інших неповнолітніх дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, повнолітніх дочки, сина; інші обставини, що мають істотне значення. Розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж зазначений у ч. 2 ст. 182 СК. При цьому необхідно мати на увазі, що зміна законодавства в частині визначення мінімального розміру аліментів на одну дитину не є підставою для перегляду постановлених раніше судових рішень про їх стягнення.

За своєю суттю аліменти - це кошти, покликані забезпечити дитину усім необхідним для повноцінного розвитку, тому вони можуть бути стягнуті лише на користь того з батьків, з ким проживає дитина і який бере активну участь у її вихованні (постанова Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі №711/8561/16-ц (провадження №61-21318св18)).

Стаття 8 Закону України «Про охорону дитинства» передбачає, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.

Відповідно до статті 191 Сімейного кодексу України аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду від дня пред`явлення позову.

Відтак, враховуючи однозначну необхідність у витратах на дитину, виходячи із засад справедливості, добросовісності і розумності (частина дев`ята статті 7 СК України), відсутності в матеріалах справи доказів того, що відповідач, який є особою працездатного віку, неспроможний сплачувати аліменти в розмірі, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що з відповідача слід стягувати аліменти на користь позивача на неповнолітню дитину у розмірі 1/4 частини доходу (заробітку), щомісячно. Такий розмір аліментів відповідатиме інтересам дитини, є необхідним та достатнім для забезпечення її гармонійного розвитку і не порушуватиме права кожної із сторін.

Аналізуючи зазначені вище норми закону, колегія суддів виходить з того, що батьки дитини повинні забезпечити для дитини утримання у розмірі, не меншому прожиткового мінімуму на місяць, встановленого на відповідний період для певного віку дитини, як мінімальної гарантії загального рівня забезпеченості повноцінним харчуванням для розвитку організму дитини, збереження її здоров`я та розвитку дитини.

Однак, цей розмір є мінімальною межею. Максимальна межа, навпаки, не встановлена, а розмір утримання залежить від доходів та матеріального становища батьків.

Відповідач не спростував висновків суду першої інстанції щодо його здатності надавати таке утримання, у матеріалах справи відсутні докази, які б свідчили про те, що він за своїм станом здоров`я, чи матеріальним становищем не може виконувати своїх обов`язків із утримання дитини. Разом з тим, суд враховує, що обов`язок утримувати дитину в рівній мірі покладається на обох батьків, у тому числі на позивача. Відповідач є особою працездатного віку та може надавати матеріальне утримання для своєї дитини.

Будь яких доказів на спростування висновків суду першої інстанції, чи доказів на підтвердження доводів апеляційної скарги відповідачем не надано.

Доводи апелянта про те, що він не є біологічним батьком дитини колегія суддів відхиляє враховуючи наступне.

Верховний Суд у ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 18 листопада 2019 року у справі №902/761/18, від 14 вересня 2021 року у справі №910/14452/20). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року справі №129/1033/13-ц.

Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням балансу вірогідностей. Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує на довіру.

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у ст. 129 Конституції України.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та з принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторін. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам доказів не збирає.

Оспорити батьківство мають право особа, яка записана батьком дитини в Книзі реєстрації народжень (ст. 136 СК, шляхом пред`явлення позову про виключення відомостей про неї як батька з актового запису про народження дитини).

Предметом доказування в таких справах є відсутність кровного споріднення між особою, записаною батьком, і дитиною. У разі доведеності цієї обставини суд постановляє рішення про виключення оспорених відомостей з актового запису про народження дитини. Особа, яка в момент реєстрації її батьком дитини знала, що не є таким, а також особа, котра дала згоду на штучне запліднення своєї дружини, не мають права оспорювати батьківство.

Для встановлення чи оспорювання батьківства проводиться експертиза ДНК.

Експертиза ДНК або молекулярно-генетична експертиза призначається з метою формування належної, допустимої та достатньої за стандартом доказування «поза розумним сумнівом» доказової бази.

Об`єктом молекулярно-генетичного дослідження є ядерна ДНК (ДНК, розташована в ядрі клітини), отримана з крові, слини, букального та іншого епітелію, волосся (при наявності волосяного фолікула), а також часток тканин і органів людини. Для визначення спірного батьківства необхідна присутність ймовірного батька і дитини для проведення забору вихідного біологічного матеріалу. В результаті проведення ДНК-аналізу на предмет встановлення батьківства ймовірність похибки позитивного висновку становить 0,000001%. Негативний факт батьківства встановлюється із 100% ймовірністю.

Верховний Суд у постановах від 23.10.2019 року у справі №382/2559/15-ц та від 19.09.2018 року у справі №761/10732/16-ц дійшов висновку про те, що тест ДНК (судово-медична (молекулярно-генетична) експертиза) станом на сьогоднішній день є єдиним методом точного встановлення батьківства стосовно конкретної дитини (точність позитивного результату ДНК-аналізу (тобто підтвердження батьківства) складає 99,999999%). Доказова цінність такого тесту переважає будь-який інший доказ на підтвердження або оспорення кровного споріднення та має вирішальне значення у вирішенні спору даної категорії справ.

Європейський суд з прав людини, рішення якого є джерелом права згідно із статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», зауважив, що «на сьогодні ДНК-тест є єдиним науковим методом точного встановлення батьківства стосовно конкретної дитини; його доказова цінність суттєво переважає будь-який інший доказ, наданий сторонами, з метою підтвердити або спростувати факт оспорюваного батьківства» (Калачова проти російської федерації № 3451/05, § 34, від 07 травня 2009 року).

Разом з тим, апелянтом до апеляційної скарги не надано будь-яких доказів на підтвердження відсутності між ним та дитиною кровного споріднення. Клопотання про призначення судово-медичної (молекулярно-генетичної) експертизи, а ні до суду першої інстанції, а ні до суду апеляційної інстанції не подавав. Сам по собі факт того, що апелянт має намір звернутись до суду з позовом щодо оспорення свого батьківства не може бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції та не підтверджує факт відсутності кровного споріднення між ним та дитиною.

Отже, доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування районним судом норм матеріального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Доводи апеляційної скарги, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки такі доводи є безпідставними, не спростовують обґрунтованих висновків суду щодо наявності підстав для задоволення позову, та зводяться до викладення обставин справи із наданням особистих коментарів, особистим тлумаченням норм матеріального права, що має за мету задоволення апеляційної скарги, а не спростування висновків суду першої інстанції.

Апелянт не скористався наданими йому правами, не обґрунтував свої позовні вимоги та доводи апеляційної скарги, не надав суду доказів на їх підтвердження, а згідно із ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачений цим Кодексом випадках, а відповідно до ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана надати суду докази на підтвердження своїх вимог або заперечень.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Згідно з ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення – без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Доводи, приведені в апеляційній скарзі зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду 1 інстанції, яким у досить повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені і їм дана належна оцінка. Порушень норм матеріального та процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування чи зміни рішення – не встановлено, тому апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду відповідає вимогам ст. 263, 264 ЦПК України, і його слід залишити без змін.

Судові витрати понесені у зв`язку з переглядом судового рішення розподілу не підлягають, оскільки апеляційна скарга залишається без задоволення.

Керуючись ст. ст. 259, 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів,–

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 — адвоката Осипенка Артема Валерійовича — залишити без задоволення.

Рішення Дніпровського районного суду м.Кам`янського Дніпропетровської області від 30 липня 2026 року — залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Повний текст постанови складено «28» жовтня 2026 року.

Головуючий: В.С. Городнича

Судді: М.Ю. Петешенкова

М.О. Макаров