Постанова від 26 жовтня 2026 р. у справі №127/4948/26 — Вінницький апеляційний суд

Справа № 127/4948/26

Провадження № 22-ц/801/2287/2026

Категорія: 47

Головуючий у суді 1-ї інстанції Заярний А. М.

Доповідач:Оніщук В. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 жовтня 2026 рокуСправа № 127/4948/26м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого – Оніщука В. В. (суддя-доповідач),

суддів: Панасюка О. С., Копаничук С. Г.,

з участю секретаря судового засідання Ходакової М. Г.,

учасники справи:

позивач – ОСОБА_1 ,

відповідач – Держава Україна в особі Головного управління Національної поліції у Вінницькій області, Вінницької обласної прокуратури, Державної казначейської служби України,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційними скаргами Державної казначейської служби України та адвоката Якименка Олексія Олексійовича в інтересах ОСОБА_1 на рішення Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 22 липня 2026 року, ухвалене у складі судді Заярного А. М. в залі суду,

встановив:

Короткий зміст вимог

У лютому 2026 року ОСОБА_1 звернувся в суд із позовом до Держави України в особі Державної казначейської служби України, Вінницької обласної прокуратури, Головного управління Національної поліції у Вінницькій області про відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду.

Позов обґрунтовано тим, що 17 березня 2017 року в кримінальному провадженні №12017020000000034 від 24 січня 2017 року ОСОБА_1 повідомлено про підозру за ч. 2 ст. 286 КК України – порушення ПДР, в результаті чого спричинено смерть ОСОБА_2 .

Вироком Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 17 жовтня 2018 року у справі № 130/720/17, який залишено без змін ухвалою Вінницького апеляційного суду від 15 квітня 2019 року, ОСОБА_1 визнано винуватим за ч. 2 ст. 286 КК України та призначено покарання у виді позбавлення волі строком на 3 роки з позбавленням права керування транспортними засобами строком на 3 роки. Строк відбуття покарання визначено відраховувати з моменту затримання ОСОБА_1 для виконання вироку. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави процесуальні витрати за проведення експертиз у кримінальному провадженні в розмірі 2 408,36 грн.

Адвокат та потерпіла оскаржили ці рішення – було відкрито касаційне провадження відповідно до ухвал Верховного Суду від 24 травня 2019 року та 28 травня 2019 року.

Постановою Верховного Суду від 24 березня 2020 року – касаційні скарги захисника Якименка О. О. та потерпілої ОСОБА_3 задоволено частково. Ухвалу Вінницького апеляційного суду від 15 квітня 2019 року щодо ОСОБА_1 скасовано і призначено новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 14 квітня 2021 року апеляційні скарги захисника обвинуваченого ОСОБА_1 та потерпілої ОСОБА_3 задоволено частково. Вирок Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 17 жовтня 2018 року щодо ОСОБА_1 скасовано, а кримінальне провадження № 12017020000000034, внесене в ЄРДР 24 січня 2017, по обвинуваченню ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України, закрито на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК України у зв`язку з не встановленням достатніх доказів для доведення винуватості ОСОБА_1 в суді.

Прокурор оскаржив це рішення, було відкрито касаційне провадження згідно ухвали Верховного Суду від 10 серпня 2021 року. Постановою Верховного Суду від 15 червня 2022 року – касаційну скаргу прокурора задоволено частково. Ухвалу Вінницького апеляційного суду від 14 квітня 2021 року скасовано і призначено новий розгляд в суді апеляційної інстанції.

Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 23 вересня 2025 року апеляційні скарги захисника обвинуваченого ОСОБА_1 та потерпілої ОСОБА_3 задоволено. Вирок Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 17 жовтня 2018 року щодо ОСОБА_1 скасовано, а кримінальне провадження №12017020000000034, внесене до ЄРДР 24 січня 2017 року, про обвинувачення ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною 2 статті 286 КК України, закрито на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК України, у зв`язку з не встановленням достатніх доказів для доведення винуватості ОСОБА_1 в суді.

Прокурор оскаржив це рішення.

Ухвалою Верховного Суду від 07 січня 2026 року – відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою прокурора на ухвалу Вінницького апеляційного суду від 23 вересня 2025 року, постановлену щодо ОСОБА_1 .

На виконання вироку Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області ОСОБА_1 відбував покарання в установах Державної кримінально-виконавчої служби з 20 червня 2019 р. по 29 травня 2020 року, що підтверджується довідкою про звільнення серії ПОЛ № 03192 та листом Північно-Східного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань МЮ від 2 червня 2020 року. А, отже, позивач незаконно перебував під слідством і судом з 17 березня 2017 року до 7 січня 2026 року, тобто 105 місяців, із них 11 місяців відбував покарання в установах Державної кримінально-виконавчої служби, у результаті чого йому було заподіяно моральну шкоду, яка полягає у спричиненні моральних втрат і страждань.

Розмір моральної шкоди з врахуванням вимог закону та практики Верховного Суду, глибини душевних страждань ОСОБА_1 , вимог розумності та справедливості становить 1 763 986 грн, із розрахунку, що незаконне перебування під слідством і судом з 17 березня 2017 року до 7 січня 2026 року, тобто 105 місяців, із них 11 місяців перебування в установі виконання покарань, тобто 94 місяці і 11 місяців:

- 8 647 грн (мінімальна заробітна плата в Україні станом на 01 січня 2026 року) х 94 місяці = 812 816, 00 грн;

- 86 470 грн (десятикратний розмір) х 11 місяців = 951 170, 00 грн.

Вважаючи свої права порушеними, позивач у заявленому позові просив суд стягнути з Державного бюджету України на його користь у рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів досудового слідства, прокуратури і суду, грошові кошти в сумі 1 763 986 грн та понесені судові витрати.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 22 липня 2026 року позов було задоволено частково.

Стягнуто з держави України за рахунок коштів Державного бюджету України на користь позивача в рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів досудового слідства, прокуратури і суду, грошові кошти у розмірі 881 994 грн та судові витрати на правничу допомогу в сумі 40 000 грн.

У ході судового розгляду суд встановив, що позивач має право на відшкодування завданої йому моральної шкоди у зв`язку закриттям кримінального провадження через не встановлення достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді (пункт 2 частини першої статті 2 Закону № 266/94 ВР). Також аналіз наявних у справі доказів свідчить про те, що тривалість кримінального провадження (102 місяці, з яких він 11 перебував під вартою) державними органами щодо позивача поза розумним сумнівом призвела до його моральних страждань, зумовлених невизначеністю спірних правовідносин, необхідністю відвідування органів досудового розслідування та неможливістю здійснювати звичайну щоденну діяльність та є підставою для відшкодування йому моральної шкоди у розмірі та порядку, встановленому Законом № 266/94-ВР.

Визначаючи розмір відшкодування позивачеві, суд зазначив, що на підставі статті 13 Закону N 266/94-В ОСОБА_1 підлягає відшкодуванню моральна шкода в розмірі 881 994 грн (8 647 х 102 місяці), яка да думку суду буде розумною, достатньою та справедливою, аби компенсувати усю глибину його моральних страждань, втрат та незручностей, яких позивач зазнав під час кримінального провадження відносно нього.

При визначенні суми моральної шкоди суд взяв до уваги, що під час досудового розслідування та суду, а також в період відбування покарання щодо ОСОБА_1 було дотримано вимог КПК України та КВК України, і доказів неправомірності дій посадових осіб щодо нього у цей період судом не встановлено, кримінальне провадження щодо нього було закрито на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК України, у зв`язку з не встановленням достатніх доказів для доведення винуватості ОСОБА_1 в суді (що є принципом змагальності сторін), а не через, наприклад, незаконність дій органів досудового розслідування чи суду, фальсифікації доказів, тощо.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

Не погодившись із таким рішенням, представник ДКС України, представник позивача подали апеляційні скарги.

Представник ДКС України просив суд рішення суду першої інстанції скасувати в частині стягнення з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 судових витрат на правничу допомогу в сумі 40 000 грн.

Представник ОСОБА_1 просив рішення змінити, збільшивши до 1 738 047 грн розмір стягнення на користь ОСОБА_1 в рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів досудового слідства, прокуратури і суду.

Також із апеляційною скаргою звернулась Вінницька обласна прокуратура та просила рішення суду скасувати і ухвалити нове про відмову у задоволенні позовних вимог.

Рух справи в суді апеляційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Вінницького апеляційного суду від 04 серпня 2026 року для розгляду цієї справи визначено склад колегії суддів: головуючий суддя – Оніщук В. В., судді: Панасюк О. С., Береговий О. Ю.

Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 10 серпня 2026 року відкрито апеляційне провадження у справі за апеляційною скаргою Державної казначейської служби України.

Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 12 серпня 2026 року відкрито апеляційне провадження у справі за апеляційною скаргою адвоката Якименка О. О. в інтересах ОСОБА_1 .

Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 21 серпня 2026 року апеляційну скаргу Вінницької обласної прокуратури було залишено без руху.

Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 14 вересня 2026 року апеляційну скаргу Вінницької обласної прокуратури було повернуто у зв`язку із неусуненням недоліків.

Також ухвалою Вінницького апеляційного суду від 14 вересня 2026 року справу було призначено до розгляду на 08 жовтня 2026 року о 11 год 00 хв.

18 вересня 2026 року Вінницька обласна прокуратура подала апеляційну скаргу повторно.

Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 23 вересня 2026 року апеляційну скаргу Вінницької обласної прокуратури було залишено без руху.

Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 08 жовтня 2026 року строк розгляду апеляційної скарги продовжено на п`ятнадцять днів, судове засідання призначено на 20 жовтня 2026 року о 11 год. 00 хв.

Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 12 жовтня 2026 року Вінницькій обласній прокуратурі було відмовлено у відкритті апеляційного провадження.

Судове засідання призначене на 20 жовтня 2026 року було відкладено за клопотання представника Головного управління Національної поліції у Вінницькій області на 27 жовтня 2026 року о 10 год. 00 хв.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями Вінницького апеляційного суду від 26 жовтня 2026 року суддю Берегового О. Ю. замінено на суддю Копаничук С. Г.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

У апеляційній скарзі представник ДКС України зазначає, що суд першої інстанції всупереч вимогам статті 141 ЦПК України, не здійснив розподіл судових витрат між сторонами, натомість без жодної правової підстави стягнув судові витрати з Державного бюджету України.

Доводи апеляційної скарги адвоката Якименка О. О. в інтересах ОСОБА_1 зводяться до доводів позовної заяви.

Також адвокат зазначає, що суд залишив без розгляду вимоги, доводи та докази позивача, що зважаючи на глибину душевних страждань, яких він зазнав за 11 місяців перебування у виправній колонії Державної кримінально-виконавчої служби, розмір моральної шкоди за місяць має становити не розмір мінімальної заробітної плати (8 647 грн), а її розмір необхідно збільшити десятикратно, тобто до 86 470 грн.

Доводи особи, яка подала відзив на апеляційну скаргу

У відзиві на апеляційну скаргу подану представником позивача, представник ДКС України просить залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції у частині стягнення моральної шкоди – без змін.

Від решти учасників справи відзив на апеляційні скарги не надійшов.

В судовому засіданні представник ДКС України власну апеляційну скаргу підтримала з посиланням на викладені у ній підстави, щодо задоволення апеляційної скарги представника позивача заперечувала.

Прокурор в судовому засіданні щодо задоволення апеляційних скарг заперечувала.

Позивач та його представник в судове засідання не з`явилися, про час та місце розгляду справи повідомлялися належним чином, при цьому подано заяву про розгляд справи у їх відсутність.

Представник Головного управління Національної поліції у Вінницькій області в судове засідання не з`явився, про час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, причин неявки не повідомив, а тому згідно вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України його неявка не перешкоджає розгляду справи.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

17 березня 2017 року у кримінальному провадженні №12017020000000034 від 24 січня 2017 року ОСОБА_1 повідомлено про підозру за ч. 2 ст. 286 КК України – порушення ПДР, в результаті чого спричинено смерть ОСОБА_2 (а. с. 9).

Вироком Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 17 жовтня 2018 року у справі № 130/720/17, який залишено без змін ухвалою Вінницького апеляційного суду від 15 квітня 2019 року, ОСОБА_1 визнано винуватим за ч. 2 ст. 286 КК України та призначено покарання у виді позбавлення волі строком на 3 роки з позбавленням права керування транспортними засобами строком на 3 роки. Строк відбуття покарання визначено відраховувати з моменту затримання ОСОБА_1 для виконання вироку. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави процесуальні витрати за проведення експертиз у кримінальному провадженні в розмірі 2 408,36 грн (а. с. 10-13, 14-15).

Постановою Верховного Суду від 24 березня 2020 року касаційні скарги захисника Якименка О. О. та потерпілої ОСОБА_3 задоволено частково. Ухвалу Вінницького апеляційного суду від 15 квітня 2019 року щодо ОСОБА_1 скасовано і призначено новий розгляд у суді апеляційної інстанції (а. с. 18-20).

Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 14 квітня 2021 року апеляційні скарги захисника обвинуваченого ОСОБА_1 та потерпілої ОСОБА_3 задоволено частково. Вирок Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 17 жовтня 2018 року щодо ОСОБА_1 скасовано, а кримінальне провадження № 12017020000000034, внесене в ЄРДР 24 січня 2017 року, по обвинуваченню ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України, закрито на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК України у зв`язку з не встановленням достатніх доказів для доведення винуватості ОСОБА_1 в суді (а. с. 21-24).

Прокурор оскаржив це рішення - було відкрито касаційне провадження згідно ухвали Верховного Суду від 10 серпня 2021 року (а. с. 25).

Постановою Верховного Суду від 15 червня 2022 року касаційну скаргу прокурора задоволено частково. Ухвалу Вінницького апеляційного суду від 14 квітня 2021 року скасовано і призначено новий розгляд в суді апеляційної інстанції (а. с. 26-31).

Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 23 вересня 2025 року апеляційні скарги захисника обвинуваченого ОСОБА_1 та потерпілої ОСОБА_3 задоволено. Вирок Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 17 жовтня 2018 року щодо ОСОБА_1 скасовано, а кримінальне провадження №12017020000000034, внесене до ЄРДР 24 січня 2017 року, про обвинувачення ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України, - закрито на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК України, у зв`язку з не встановленням достатніх доказів для доведення винуватості ОСОБА_1 в суді (а. с. 32-39).

Ухвалою Верховного Суду від 7 січня 2026 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою прокурора на ухвалу Вінницького апеляційного суду від 23 вересня 2025 року, постановлену щодо ОСОБА_1 (а. с. 40-41).

На виконання вироку Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області ОСОБА_1 відбував покарання в установах Державної кримінально-виконавчої служби з 20 червня 2019 року по 29 травня 2020 року, що підтверджується довідкою про звільнення серії ПОЛ № 03192 та листом Північно-Східного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань МЮ від 2 червня 2020 року (а. с. 42, 43).

Позиція суду апеляційної інстанції

Апеляційний суд у складі судової колегії, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши підстави апеляційних скарг, дійшов таких висновків.

Згідно з частиною третьою ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

За змістом частин першої, другої та п`ятої ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права і з дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Указаним вимогам рішення суду першої інстанції відповідає не у повній мірі.

У частині першій статті 4 ЦПК України зазначено, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша, друга статті 5 ЦПК України).

Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України

Статтею 56 Конституції України гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної чи моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Крім того, стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

У справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (пункт 64, заява № 40450/04, від 15 жовтня 2009 року) Європейський суд з прав людини зазначив, що засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути «ефективним» як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що або запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося.

Отже, адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту.

За змістом статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів.

Згідно зі статтею 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Відповідно до частини першої статті 1176 ЦК України шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.

Частиною шостою статті 1176 ЦК України визначено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16 вказано, що у випадку, коли шкода завдається органом державної влади, його посадовою або службовою особою, відшкодовувати таку шкоду зобов`язана держава, яка бере участь у справі через відповідні органи: орган, дії, бездіяльність якого призвели до негативних наслідків, та орган Державної казначейської служби України.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» відповідно до положень цього Закону підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян.

Статтями 2, 4 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» передбачено, що право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадку, зокрема, закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати. Відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв`язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Згідно зі статтею 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» питання про відшкодування моральної шкоди за заявою громадянина вирішується судом відповідно до чинного законодавства в ухвалі, що приймається відповідно до частини першої статті 12 цього Закону. Розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.

Аналіз вищевказаної норми закону свідчить про те, що межі відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом визначаються судом у розмірі, співмірному з мінімальним розміром заробітної плати, визначеної законодавством за кожен місяць перебування під слідством чи судом, виходячи з мінімальної заробітної плати, встановленої законодавством на момент відшкодування.

Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. Визначення розміру відшкодування залежить від таких чинників, як характер і обсяг страждань (фізичного болю, душевних і психічних страждань тощо), яких зазнав позивач, можливості відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, і сама можливість такого відновлення у необхідному чи повному обсязі (постанова Верховного Суду від 10 листопада 2021 року у справі № 346/5428/17).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 грудня 2020 року у справі № 752/17832/14-ц дійшла висновку, що, визначаючи розмір відшкодування, суд має керуватися принципами розумності, справедливості та співмірності. Законодавством України встановлений лише мінімальний розмір для визначення моральної шкоди, а не граничний. Розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим, ніж достатньо для розумного задоволення потреб і не повинен призводити до безпідставного збагачення.

Отже, визначений законом розмір є мінімальним, що гарантований державою, а суд, враховуючи обставини конкретної справи, може застосувати більший розмір відшкодування, а обмеження максимального розміру моральної шкоди Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» не передбачено.

Тобто, вирішуючи питання про відшкодування моральної шкоди та визначаючи її розмір, суди, керуючись засадами справедливості, добросовісності та розумності, мають виходити із встановлених фактичних обставин кожної окремо взятої справи (постанова Верховного Суду від 22 грудня 2021 року у справі № 202/1722/19-ц).

Вказане узгоджується із висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц, яка зазначила, що у випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні з мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи. Законодавець визначив мінімальний розмір моральної шкоди, виходячи з установленого законодавством розміру заробітної плати на момент розгляду справи судом, за кожен місяць перебування під слідством та судом. Тобто цей розмір у будь-якому випадку не може бути зменшено, оскільки він є гарантованим мінімумом. Але визначення розміру відшкодування залежить від таких чинників, як характер і обсяг страждань (фізичного болю, душевних і психічних страждань тощо), яких зазнав позивач, можливості відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, і сама можливість такого відновлення у необхідному чи повному обсязі. Тобто суд повинен з`ясувати усі доводи позивача щодо обґрунтування ним як обставин спричинення, так і розміру моральної шкоди, дослідити надані докази, оцінити їх та визначити конкретний розмір моральної шкоди, зважаючи на засади верховенства права, вимоги розумності, виваженості і справедливості.

Аналогічні правові висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 квітня 2019 року у справі № 236/893/17 та постановах Верховного Суду від 04 жовтня 2023 року у справі № 757/5351/21-ц, від 18 жовтня 2023 року у справі № 705/4489/20, від 19 лютого 2025 року у справі № 199/3248/23.

Судова практика з указаного питання є сталою, відмінність залежить лише від доказування й фактичних обставин конкретної справи.

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої, шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

Апеляційний суд враховує характер і обсяг порушення прав та свобод ОСОБА_1 внаслідок його перебування під слідством та судом, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, час та зусилля, витрачені для відновлення своїх прав. Проте вважає, що необхідність відшкодування на користь позивача моральної шкоди в більшому розмірі, ніж мінімально встановлений державою, не доведений позивачем належними та допустимими доказами.

При цьому колегія суддів ураховує доводи позивача щодо тривалості його перебування під слідством і судом, заподіяння істотних моральних страждань, тяжкий душевний та емоційний стрес, а також суттєві зміни звичного ритму життя. Разом із тим зазначені обставини з огляду на їх характер та інтенсивність не є такими, що об`єктивно свідчать про наявність підстав для збільшення розміру відшкодування моральної шкоди до розміру, яким перевищує гарантований державою розмір такого відшкодування.

Визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди, колегія суддів також керується тим, що така компенсація має бути не більшою, ніж це необхідно для розумного задоволення потреб потерпілої особи, та не повинна призводити до її безпідставного збагачення.

Відтак доводи апеляційної скарги сторони позивача апеляційний суд відхиляє.

Щодо доводів апеляційної скарги ДКС України апеляційний суд зазначає таке.

У постанові Верховного Суду від 30 грудня 2025 року у справі № 127/24431/23 викладено, зокрема, таке: «У постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 641/8857/17 (провадження № 14-514цс19) вказано, що держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин (частина перша статті 167 ЦК України). Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (стаття 170 ЦК України). У цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема і представляти державу в суді.

Відповідно до пункту 4 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого Указом Президента України від 13 квітня 2011 року № 460/2011, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, є Державна казначейська служба України (Казначейство України), яке, зокрема, здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду. З урахуванням викладеного ДКС України як орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах, у цій справі є органом, через який держава бере участь у справі як сторона».

Зазначене спростовує відповідні доводи апеляційної скарги Державної казначейської служби України у цій справі.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року в справі 910/23967/16 (провадження № 12-110гс18) вказано, що кошти державного бюджету належать на праві власності державі. Отже, боржником у зобов`язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин (частина друга статті 2 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Резолютивні частини рішень не повинні містити відомостей про суб`єкта його виконання, номери та види рахунків, з яких буде здійснено безспірне списання.

Тобто, кошти на відшкодування шкоди державою підлягають стягненню з Державного бюджету України. У таких справах резолютивна частина судового рішення не повинна містити відомостей про суб`єкта його виконання, номери та види рахунків, з яких буде здійснено стягнення коштів.

Таким чином, з Державного бюджету України на користь позивача підлягають стягненню понесені ним судові витрати, які складаються з витрат на професійну правничу допомогу.

Аналогічного висновку щодо необхідності стягнення судових витрат з Державного бюджету дійшов Верховний Суд у постанові від 13 травня 2026 року у справі № 278/829/24.

Водночас, колегія суддів звертає увагу на те, що позовні вимоги ОСОБА_1 були задоволені судом першої інстанції частково на 50%.

Позивачем були надані належні докази на підтвердження понесених ним витрат на правничу допомогу.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відтак, вимоги позивача про стягнення витрат на правничу допомогу мали бути задоволені пропорційно, тобто у розмірі 20 000 грн, на що суд першої інстанції не звернув уваги, стягнувши з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу у повному обсязі, що не відповідає засадам цивільного судочинства.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги

Отже, доводи апеляційної скарги позивача не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Водночас апеляційна скарга ДКС України підлягає частковому задоволенню.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Згідно зі статтею 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

За таких обставин рішення суду першої інстанції підлягає зміні в частині розподілу судових витрат.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої ст. 382 ЦПК України, ст. 141 ЦПК України суд розподіляє судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки апеляційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню, а позивач звільнений від сплати судового збору, судові витрати у зв`язку з апеляційним переглядом справи слід компенсувати за рахунок держави.

ДКС України судових витрат не понесла, адже рішення нею оскаржувалось у частині їх розподілу судом першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 376, 381-384 ЦПК України, Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів,

постановив:

Апеляційну скаргу адвоката Якименка Олексія Олексійовича в інтересах ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу Державної казначейської служби України задовольнити частково.

Рішення Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 22 липня 2026 року змінити у частині розподілу судових витрат.

Стягнути з Держави України за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 судові витрати на правничу допомогу у розмірі 20 000 грн (двадцять тисяч грн).

У решті рішення Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 22 липня 2026 року залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Верховного Суду.

Повна постанова складена 29 жовтня 2026 року.

Головуючий В. В. Оніщук

Судді С. Г. Копаничук

О. С. Панасюк