Постанова від 28 жовтня 2026 р. у справі №620/7704/25 — Шостий апеляційний адміністративний суд

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 620/7704/25 Суддя (судді) першої інстанції: Дар`я ВИНОГРАДОВА

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 жовтня 2026 року м. Київ

Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:

судді-доповідача Аліменка В.О.,

суддів Вівдиченко Т.Р., Кучми А.Ю.

розглянувши апеляційні скарги Головного управління Національної поліції в Чернігівській області та ОСОБА_1 на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 16 вересня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Чернігівській області про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИЛА:

ОСОБА_1 звернувся до Чернігівського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Національної поліції в Чернігівській області, у якому просив визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати грошової компенсації за невикористані дні додаткової оплачуваної відпустки як учаснику бойових дій за 2022- 2025 роки загальною тривалістю 56 календарних днів та зобов`язати відповідача нарахувати і виплатити відповідну компенсацію, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення зі служби в поліції.

Крім того, позивач просив визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо несвоєчасного проведення остаточного розрахунку при звільненні та зобов`язати Головне управління Національної поліції в Чернігівській області нарахувати і виплатити середній заробіток за чотири робочі дні затримки розрахунку при звільненні, а саме за період з 01 липня 2025 року по 04 липня 2025 року, відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначав, що під час проходження служби в Національній поліції України набув статусу учасника бойових дій, у зв`язку із чим мав право на додаткову оплачувану відпустку тривалістю 14 календарних днів на рік.

Протягом 2022, 2023, 2024 та 2025 років зазначені відпустки ним не використовувалися, однак при звільненні зі служби відповідач не здійснив нарахування та виплату грошової компенсації за відповідні дні.

Крім того, належні позивачу при звільненні кошти були виплачені лише 04 липня 2025 року, тоді як звільнення зі служби відбулося 30 червня 2025 року.

Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 16 вересня 2025 року адміністративний позов задоволено повністю.

Визнано протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції в Чернігівській області щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 компенсації за невикористані додаткові оплачувані відпустки як учаснику бойових дій за 2022, 2023, 2024 та 2025 роки загальною тривалістю 56 календарних днів.

Зобов`язано Головне управління Національної поліції в Чернігівській області нарахувати та виплатити позивачу відповідну компенсацію, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення зі служби в поліції.

Визнано протиправною бездіяльність відповідача щодо непроведення з позивачем своєчасного повного розрахунку при звільненні.

Стягнуто з Головного управління Національної поліції в Чернігівській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 3 981,12 грн із відрахуванням установлених законом податків, зборів та інших обов`язкових платежів.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням, Головне управління Національної поліції в Чернігівській області подало апеляційну скаргу, у якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні адміністративного позову.

Апеляційна скарга мотивована неправильним застосуванням судом першої інстанції норм матеріального права.

Зокрема, апелянт зазначає, що додаткова відпустка учасникам бойових дій, передбачена статтею 16-2 Закону України «Про відпустки», не належить до щорічних відпусток, а тому не підлягає грошовій компенсації при звільненні.

Відповідач посилається на положення статті 93 Закону України «Про Національну поліцію» та Порядку виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам закладів вищої освіти із специфічними умовами навчання, затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ України від 06 квітня 2016 року № 260, зазначаючи, що відповідними нормативно-правовими актами не передбачено виплати грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки учасника бойових дій.

На думку апелянта, суд першої інстанції безпідставно застосував правові висновки Верховного Суду, сформульовані до внесення змін до спеціального законодавства, що регулює порядок надання відпусток поліцейським.

Крім того, апелянт заперечує проти застосування статті 117 КЗпП України, посилаючись на особливості діяльності органів Національної поліції в умовах воєнного стану.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції в частині самостійного визначення судом способу захисту порушеного права щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, апеляційну скаргу подав також ОСОБА_1 .

Позивач зазначає, що під час звернення до суду не заявляв вимоги про стягнення конкретної грошової суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Натомість він просив зобов`язати відповідача здійснити відповідне нарахування та виплату за чотири робочі дні затримки розрахунку, оскільки визначення конкретного розміру належних виплат, на його переконання, належить до повноважень відповідача.

Однак суд першої інстанції, задовольняючи адміністративний позов, самостійно визначив розмір середнього заробітку та стягнув на користь позивача 3 981,12 грн.

Апелянт вважає, що такими діями суд без належного обґрунтування вийшов за межі заявлених позовних вимог, порушивши положення частини другої статті 9 КАС України.

Крім того, позивач звертає увагу на те, що суд першої інстанції витребував у відповідача довідку про середній заробіток, обчислений відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, проте не витребував документів, необхідних для перевірки правильності здійсненого відповідачем розрахунку.

Позивач вважає, що суд першої інстанції мав перевірити правильність застосування Порядку № 100, установити належний розрахунковий період, дослідити відомості про грошове забезпечення та кількість відпрацьованих робочих днів.

Однак замість цього суд, за твердженням апелянта, без достатнього обґрунтування прийняв розрахунок відповідача та визначив конкретну суму стягнення.

Позивач також посилається на порушення судом першої інстанції принципу офіційного з`ясування всіх обставин справи, передбаченого частиною четвертою статті 9 КАС України, та вимог статті 242 КАС України щодо законності й обґрунтованості судового рішення.

У зв`язку з викладеним ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині самостійно обраного судом способу захисту та ухвалити в цій частині нове рішення, яким замість стягнення 3 981,12 грн зобов`язати Головне управління Національної поліції в Чернігівській області нарахувати і виплатити середній заробіток за чотири робочі дні затримки розрахунку при звільненні.

За змістом частини першої статті 309 Кодексу адміністративного судочинства України апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції має бути розглянута протягом тридцяти днів з дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження.

За приписами частини другої статті 309 Кодексу адміністративного судочинства України у виняткових випадках апеляційний суд за клопотанням сторони та з урахуванням особливостей розгляду справи може продовжити строк розгляду справи, але не більш як на п`ятнадцять днів, про що постановляє ухвалу.

Згідно з частиною четвертою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд вживає визначені законом заходи, необхідні для з`ясування всіх обставин у справі.

Пунктом 1 статті 6, ратифікованої Законом України №475/97-ВР від 17 липня 1997 року, Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод закріплено право вирішення спірного питання упродовж розумного строку.

Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду, з метою забезпечення повного та всебічного розгляду справи, а також прийняття законного та обґрунтованого рішення з дотриманням процесуальних прав усіх учасників судового процесу, дійшла висновку про наявність підстав для продовження строку розгляду апеляційної скарги на розумний строк.

Перевіривши матеріали справи, доводи обох апеляційних скарг, правильність установлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та застосування норм матеріального і процесуального права, колегія суддів виходить із такого.

Як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 проходив службу в Національній поліції України.

Позивач має статус учасника бойових дій, що підтверджується відповідним посвідченням.

Наказом Головного управління Національної поліції в Чернігівській області від 26 червня 2025 року № 354 о/с позивача звільнено зі служби в поліції з 30 червня 2025 року за власним бажанням відповідно до пункту 7 частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію».

Матеріалами справи підтверджується, що протягом 2022, 2023, 2024 та 2025 років позивач не використав додаткові оплачувані відпустки як учасник бойових дій тривалістю по 14 календарних днів за кожний рік.

Отже, загальна кількість невикористаних днів відповідних відпусток становить 56 календарних днів.

Водночас компенсацію за зазначені дні відпусток при звільненні позивачу не нараховано та не виплачено.

Крім того, встановлено, що належні позивачу при звільненні кошти в розмірі 112 554,07 грн фактично виплачено 04 липня 2025 року.

Матеріали справи містять довідку Головного управління Національної поліції в Чернігівській області від 01 серпня 2025 року № 555/124/21/01-2025, відповідно до якої середньоденне грошове забезпечення позивача становить 995,28 грн.

Зазначений показник визначено відповідачем відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 43 Конституції України гарантовано право кожного на працю та своєчасне одержання винагороди за працю.

Відповідно до статті 45 Конституції України кожен, хто працює, має право на відпочинок, яке забезпечується, зокрема, наданням оплачуваних відпусток.

Правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження ними служби визначаються Законом України від 02 липня 2015 року № 580-VIII «Про Національну поліцію».

За приписами частини першої статті 59 Закону № 580-VIII служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських із виконання покладених на поліцію повноважень.

Відповідно до статті 60 зазначеного Закону проходження служби в поліції регулюється цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

Статтею 92 Закону № 580-VIII передбачено право поліцейських на відпустки.

Зокрема, поліцейським надаються щорічні оплачувані відпустки в порядку та тривалістю, визначених цим Законом.

Крім того, поліцейському надаються також інші види відпусток відповідно до законодавства про відпустки.

Отже, законодавець не обмежив право поліцейських виключно щорічними відпустками, передбаченими спеціальним законом, а встановив можливість реалізації ними права на інші види відпусток, передбачені законодавством України.

Положеннями статті 93 Закону № 580-VIII врегульовано порядок обчислення тривалості відпусток поліцейських, їх надання та виплати грошової компенсації при звільненні.

Частиною десятою статті 93 Закону № 580-VIII в редакції, чинній на час звільнення позивача, передбачено виплату поліцейським, які звільняються зі служби в поліції, грошової компенсації за всі невикористані під час проходження служби дні щорічних основної та додаткової оплачуваних відпусток поліцейського, а також щорічної додаткової відпустки особам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

Водночас правове регулювання відпусток поліцейських не обмежується виключно положеннями статті 93 Закону № 580-VIII, оскільки стаття 92 цього Закону прямо передбачає можливість надання інших видів відпусток відповідно до законодавства про відпустки.

Загальні правові засади реалізації права на відпустки визначаються Законом України від 15 листопада 1996 року № 504/96-ВР «Про відпустки».

Статтею 16-2 зазначеного Закону встановлено, що учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», надається додаткова відпустка зі збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.

Аналогічне право передбачено пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».

Таким чином, право учасника бойових дій на додаткову оплачувану відпустку виникає в силу закону та безпосередньо пов`язане з наявністю в особи відповідного спеціального статусу.

Наведена гарантія має соціальний характер і спрямована на забезпечення додаткових умов відпочинку та відновлення працездатності осіб, які брали участь у бойових діях.

Водночас колегія суддів ураховує, що додаткова відпустка учасника бойових дій є самостійним видом відпустки та не належить до щорічних основної і додаткових відпусток у розумінні загального законодавства про відпустки.

Відповідно до частини першої статті 24 Закону № 504/96-ВР у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

Аналогічні положення містяться у статті 83 Кодексу законів про працю України.

Разом із тим, при вирішенні питання щодо компенсації невикористаних днів додаткової відпустки поліцейського, який має статус учасника бойових дій, необхідно враховувати особливості спеціального правового регулювання служби в поліції та правові висновки Верховного Суду щодо застосування відповідних норм права.

У постанові від 11 листопада 2021 року у справі № 200/1175/20-а Верховний Суд розглядав питання щодо права поліцейського - учасника бойових дій на отримання грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону № 504/96-ВР та пунктом 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-XII.

При цьому Верховний Суд виходив із необхідності забезпечення гарантій соціального захисту поліцейських, які мають статус учасників бойових дій, та недопустимості безпідставного позбавлення їх відповідних гарантій у зв`язку зі звільненням зі служби.

Колегія суддів ураховує доводи апелянта - Головного управління Національної поліції в Чернігівській області - про внесення змін до статті 93 Закону № 580-VIII, якими уточнено порядок компенсації невикористаних відпусток поліцейських.

Однак зазначені законодавчі зміни необхідно оцінювати у системному взаємозв`язку з положеннями статті 92 Закону № 580-VIII, Закону № 504/96-ВР та Закону № 3551-XII.

При цьому колегія суддів звертає увагу, що редакція частини десятої статті 93 Закону № 580-VIII, яка діяла до внесення відповідних змін у 2023 році, також прямо не передбачала виплати компенсації за невикористані дні додаткової відпустки учасника бойових дій.

Незважаючи на це, у судовій практиці сформовано підхід щодо необхідності забезпечення відповідних соціальних гарантій поліцейським, які мають статус учасників бойових дій.

Зміна редакції частини десятої статті 93 Закону № 580-VIII не супроводжувалася внесенням змін до статті 16-2 Закону № 504/96-ВР та пункту 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-XII, якими гарантовано право учасників бойових дій на додаткову оплачувану відпустку.

При цьому відповідні зміни не містять прямої вказівки на скасування раніше встановлених соціальних гарантій для поліцейських, які мають статус учасників бойових дій.

Колегія суддів зазначає, що законодавче визначення порядку компенсації окремих видів невикористаних відпусток поліцейських не може тлумачитися відокремлено від інших законодавчих актів, які визначають зміст та обсяг соціальних гарантій учасників бойових дій.

Відтак доводи відповідача щодо відсутності у позивача права на відповідну компенсацію лише з підстав неналежності додаткової відпустки учасника бойових дій до щорічних відпусток не є достатніми для спростування висновків суду першої інстанції.

У цій справі матеріалами підтверджено, а відповідачем не спростовано, що позивач має статус учасника бойових дій та протягом 2022- 2025 років не використав додаткові оплачувані відпустки тривалістю по 14 календарних днів за кожний рік.

Отже, загальна тривалість невикористаних відпусток становить 56 календарних днів.

При цьому відповідачем не наведено обставин, які б свідчили про використання позивачем зазначених відпусток або виплату відповідної компенсації при звільненні.

З огляду на викладене колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про протиправність бездіяльності відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2022, 2023, 2024 та 2025 роки.

Доводи апеляційної скарги Головного управління Національної поліції в Чернігівській області в цій частині не спростовують правильності висновків суду першої інстанції.

Щодо доводів обох апеляційних скарг стосовно застосування статті 117 КЗпП України колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до статті 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, проводиться в день звільнення.

Якщо працівник у день звільнення не працював, зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.

Відповідно до статті 117 КЗпП України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, за відсутності спору про їх розмір роботодавець повинен виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

У разі наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум відповідне відшкодування виплачується в разі вирішення спору на користь працівника.

Правова природа відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, полягає у встановленні відповідальності роботодавця за порушення обов`язку своєчасно провести остаточний розрахунок із працівником при звільненні.

Така відповідальність спрямована на захист майнових прав звільненої особи та компенсацію негативних наслідків несвоєчасного отримання належних їй коштів.

Водночас положення спеціального законодавства, що регулює проходження служби в Національній поліції України, не містять самостійного комплексного механізму відповідальності за затримку виплати всіх належних поліцейському при звільненні сум, який би виключав застосування відповідних положень КЗпП України.

Отже, за відсутності спеціального регулювання зазначеного питання підлягають застосуванню загальні гарантії трудового законодавства.

Як установлено судом першої інстанції, позивача звільнено зі служби в поліції 30 червня 2025 року.

При цьому належні йому кошти в розмірі 112 554,07 грн фактично виплачено лише 04 липня 2025 року.

Отже, відповідачем не забезпечено проведення розрахунку з позивачем у день його звільнення.

Колегія суддів зазначає, що посилання апелянта - Головного управління Національної поліції в Чернігівській області - на особливості діяльності органів Національної поліції України в умовах воєнного стану саме по собі не свідчить про відсутність його вини в несвоєчасному проведенні розрахунку.

Згідно зі статтею 10 Закону України від 15 березня 2022 року № 2136-IX «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» роботодавець повинен вживати всіх можливих заходів для забезпечення реалізації права працівників на своєчасне отримання заробітної плати.

Роботодавець звільняється від відповідальності за порушення зобов`язання щодо строків оплати праці, якщо доведе, що таке порушення сталося внаслідок ведення бойових дій або дії інших обставин непереборної сили.

Водночас звільнення роботодавця від відповідальності за несвоєчасну оплату праці не звільняє його від обов`язку виплати відповідних коштів.

Отже, для звільнення від відповідальності недостатньо самого факту запровадження воєнного стану. Необхідним є встановлення причинного зв`язку між конкретними обставинами, на які посилається роботодавець, та неможливістю своєчасного виконання відповідного обов`язку.

Матеріали справи не свідчать про доведення відповідачем таких обставин, які об`єктивно унеможливлювали проведення розрахунку з позивачем саме 30 червня 2025 року.

Наведене не виключає існування організаційних особливостей здійснення фінансових операцій в органах Національної поліції, проте такі особливості самі по собі не є передбаченою законом підставою для звільнення від відповідальності за порушення строків розрахунку при звільненні.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо наявності правових підстав для застосування до спірних правовідносин статті 117 КЗпП України.

Разом із тим, позивач в апеляційній скарзі не заперечує самого факту затримки розрахунку та наявності підстав для застосування статті 117 КЗпП України, а ставить питання про правильність визначеного судом першої інстанції способу захисту порушеного права.

З цього приводу колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до частини другої статті 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, у межах позовних вимог.

При цьому суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод та інтересів особи від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Отже, процесуальне законодавство допускає можливість виходу суду за межі заявлених позовних вимог, однак пов`язує реалізацію відповідного повноваження з необхідністю забезпечення ефективного захисту порушеного права.

Водночас суд не пов`язаний виключно буквальним формулюванням заявленого позивачем способу захисту, якщо встановлені обставини справи та характер порушеного права зумовлюють необхідність застосування іншого способу захисту, який забезпечує реальне поновлення прав особи.

Згідно з частиною другою статті 245 КАС України у разі задоволення позову суд може, зокрема, прийняти рішення про визнання протиправною бездіяльності суб`єкта владних повноважень та зобов`язання його вчинити певні дії, а також застосувати інший спосіб захисту прав, свобод та інтересів особи, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав.

У цій справі позивач просив зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити середній заробіток за чотири робочі дні затримки розрахунку при звільненні.

Водночас суд першої інстанції, установивши факт порушення відповідачем строків проведення остаточного розрахунку при звільненні, визначив розмір належного позивачу відшкодування та ухвалив рішення про його безпосереднє стягнення.

Колегія суддів зазначає, що така зміна способу захисту не призвела до зміни матеріально-правової природи спірних правовідносин, оскільки як заявлена позивачем вимога про зобов`язання нарахувати та виплатити середній заробіток, так і застосований судом спосіб захисту шляхом стягнення відповідної суми спрямовані на поновлення одного й того самого порушеного права.

При цьому суд першої інстанції не змінив періоду, за який позивач просив здійснити відповідну виплату, та не присудив відшкодування за інший період.

Отже, сам по собі факт застосування судом першої інстанції способу захисту у вигляді стягнення грошових коштів замість покладення на відповідача обов`язку здійснити їх нарахування та виплату не свідчить про порушення принципу диспозитивності адміністративного судочинства.

Водночас колегія суддів ураховує, що право суду застосувати інший спосіб захисту не звільняє його від обов`язку належним чином обґрунтувати такий спосіб, а в разі визначення конкретної суми стягнення - перевірити правильність відповідного розрахунку.

Позивач в апеляційній скарзі наголошує, що визначення розміру належного йому середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не було предметом заявлених позовних вимог, оскільки він просив зобов`язати відповідача самостійно здійснити відповідне нарахування та виплату.

Колегія суддів не погоджується з таким доводом у частині твердження про неможливість судового визначення розміру відшкодування.

Заявлення вимоги про нарахування та виплату середнього заробітку за конкретний період передбачає необхідність установлення судом не лише факту порушення строків розрахунку, а й наявності правових підстав для відповідної виплати.

При цьому визначення розміру належного відшкодування є похідним від установлення права особи на його отримання та не становить самостійного предмета спору, відокремленого від заявленої матеріально-правової вимоги.

Відтак суд першої інстанції не був позбавлений можливості визначити конкретну суму відшкодування за умови наявності достатніх доказів для її обчислення.

Колегія суддів також зазначає, що безпосереднє стягнення визначеної судом суми грошових коштів, за умови правильності її розрахунку, є способом захисту, який забезпечує визначеність змісту обов`язку відповідача та не потребує повторного вирішення питання про розмір належної виплати під час виконання судового рішення.

Тому доводи апелянта про те, що суд першої інстанції за жодних обставин не мав права самостійно визначати суму відшкодування за статтею 117 КЗпП України, є необґрунтованими.

Разом із тим, колегія суддів вважає за необхідне окремо оцінити доводи позивача щодо правильності розрахунку середнього заробітку.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати.

Згідно з пунктом 8 зазначеного Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, здійснюється шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.

Середньоденна заробітна плата визначається шляхом ділення заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Отже, для визначення відповідної виплати необхідно встановити середньоденний заробіток особи та кількість днів, за які така виплата здійснюється.

Як убачається з матеріалів справи, суд першої інстанції при визначенні розміру відшкодування виходив із довідки відповідача від 01 серпня 2025 року № 555/124/21/01-2025, відповідно до якої середньоденне грошове забезпечення позивача становить 995,28 грн.

Зазначений показник обчислено відповідачем відповідно до Порядку № 100.

Таким чином, суд першої інстанції використав для визначення розміру відшкодування не довільно встановлений показник, а відомості про середньоденне грошове забезпечення позивача, надані самим відповідачем на виконання вимог суду.

При цьому довідка містить конкретний розмір середньоденного грошового забезпечення, який суд першої інстанції застосував до визначеного позивачем періоду затримки розрахунку при звільненні.

Колегія суддів ураховує доводи позивача про те, що суд першої інстанції мав додатково витребувати відомості про фактичне грошове забезпечення та кількість відпрацьованих днів за відповідний розрахунковий період.

Водночас зазначені доводи самі по собі не свідчать про неправильність установленого судом першої інстанції розміру середньоденного грошового забезпечення.

Зокрема, матеріали справи містять офіційний документ відповідача, у якому визначено відповідний показник згідно з Порядком № 100.

При цьому позивачем не наведено конкретних відомостей про складові грошового забезпечення, які не були враховані під час обчислення середньоденного заробітку, або про арифметичні помилки, допущені при визначенні зазначеного показника.

Саме по собі припущення про можливість іншого розміру середньоденного заробітку без наведення конкретних обставин, які свідчать про неправильність відповідного розрахунку, не є достатньою підставою для висновку про незаконність рішення суду першої інстанції.

Колегія суддів також зазначає, що відповідно до частини четвертої статті 9 КАС України суд вживає визначених законом заходів, необхідних для з`ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи.

Водночас зазначене положення не передбачає безумовного обов`язку суду витребувати всі можливі документи незалежно від їх значення для правильного вирішення спору.

Обсяг необхідних доказів визначається з урахуванням предмета доказування, характеру спірних правовідносин та обставин, які підлягають установленню.

У цій справі суд першої інстанції вжив заходів для встановлення розміру середньоденного грошового забезпечення позивача, витребувавши відповідні відомості у відповідача.

На виконання вимог суду відповідачем надано довідку, яка містить конкретний розмір середньоденного грошового забезпечення позивача.

За таких обставин доводи апелянта про повне невиконання судом першої інстанції обов`язку щодо офіційного з`ясування обставин справи є необґрунтованими.

При цьому колегія суддів звертає увагу, що наявність у матеріалах справи довідки про середньоденне грошове забезпечення, складеної відповідно до Порядку № 100, давала суду першої інстанції можливість визначити розмір відшкодування за заявлений позивачем період затримки розрахунку.

Судом першої інстанції встановлено, що період затримки розрахунку при звільненні, за який позивач просив здійснити відповідну виплату, становить чотири робочі дні - з 01 липня 2025 року по 04 липня 2025 року включно.

Виходячи із середньоденного грошового забезпечення в розмірі 995,28 грн, суд першої інстанції визначив суму відшкодування в розмірі 3 981,12 грн (995,28 грн Ч 4 дні).

Отже, визначена судом першої інстанції сума відшкодування відповідає встановленому періоду затримки розрахунку та показнику середньоденного грошового забезпечення, наведеному у довідці відповідача.

Колегія суддів зазначає, що доводи позивача щодо необхідності застосування іншого способу захисту не спростовують наявності в нього права на отримання відповідного відшкодування та не свідчать про те, що застосований судом спосіб захисту є неефективним.

Навпаки, ухвалення судового рішення про стягнення конкретної грошової суми забезпечує визначеність обсягу грошового зобов`язання відповідача та спрямоване на безпосереднє поновлення порушеного права позивача.

При цьому суд першої інстанції не змінив правової природи заявленої вимоги, не вийшов за межі визначеного позивачем періоду затримки розрахунку та не вирішив питання про виплати, які не були предметом спору.

З огляду на викладене колегія суддів не вбачає підстав для висновку про порушення судом першої інстанції положень частин другої та четвертої статті 9 КАС України.

Відтак доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 щодо неправильного визначення судом першої інстанції способу захисту порушеного права та необхідності додаткового витребування доказів не спростовують правильності висновків суду першої інстанції.

Відповідно до частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

За змістом частини другої зазначеної статті у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, обґрунтовано, добросовісно, розсудливо та пропорційно.

Відповідно до частини першої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, установлених статтею 78 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених доказами, які були досліджені судом, з наданням оцінки всім істотним аргументам учасників справи.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Згідно зі статтею 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи викладене, колегія суддів доходить висновку, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, надав належну оцінку доказам та ухвалив рішення, яке відповідає вимогам законності й обґрунтованості.

Доводи апеляційної скарги Головного управління Національної поліції в Чернігівській області не спростовують правильності висновків суду першої інстанції щодо наявності у позивача права на компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій та правомірності застосування статті 117 КЗпП України.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 щодо неправильного визначення судом першої інстанції способу захисту порушеного права та розміру відшкодування за статтею 117 КЗпП України також не свідчать про неправильне вирішення судом першої інстанції заявлених позовних вимог.

За таких обставин апеляційні скарги Головного управління Національної поліції в Чернігівській області та ОСОБА_1 підлягають залишенню без задоволення, а рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 16 вересня 2025 року - без змін.

Керуючись статтями 2, 9, 77, 242, 308, 315, 316, 321, 322, 325 КАС України, колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції в Чернігівській області та ОСОБА_1 -залишити без задоволення.

Рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 16 вересня 2025 року - залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає, за виключенням випадків передбачених п. 2 ч. 5ст.328 КАС України.

Суддя-доповідач В.О. Аліменко

Судді Т.Р. Вівдиченко

А.Ю. Кучма