Постанова від 28 жовтня 2026 р. у справі №420/16988/25 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

29 жовтня 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/16988/25

перша інстанція: суддя Свида Л.І.,

повний текст судового рішення

складено 30.06.2026, м. Одеса

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючої-судді – Казанчук Г.П.

суддів – Градовського Ю.М., Єщенка О.В.

розглянувши в порядку письмового провадження в м.Одеса апеляційну скаргу НОМЕР_1 загону морської охорони Державної прикордонної служби України (військової частини НОМЕР_2 ) на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 30 червня 2026 року у справі № 420/16988/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_2 ( НОМЕР_1 загін морської охорони) про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії,-

ВИКЛАД ОБСТАВИН :

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Військової частини НОМЕР_2 ( НОМЕР_1 загін морської охорони), в якому просив суд:

- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_2 ( НОМЕР_1 загін морської охорони) щодо нарахування та виплати позивачу середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні з військової служби по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, тобто за період з 19.09.2024 по 21.03.2025, виходячи з його середнього грошового забезпечення, розрахованого відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100;

- зобов`язати Військову частину НОМЕР_2 ( НОМЕР_1 загін морської охорони) нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні з військової служби по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, тобто за період з 19.09.2024 по 21.03.2025, виходячи з його середнього грошового забезпечення, розрахованого відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначав, що у період з 22.05.1995 по 18.09.2024 проходив військову службу у Прикордонних військах України та Державній прикордонній службі України, у тому числі у військовій частині НОМЕР_2 ( НОМЕР_1 загін морської охорони), і в період проходження служби відповідач виплачував йому грошове забезпечення не в повному обсязі.

На виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 29.01.2025 у справі № 420/34348/24 відповідач лише 14.05.2025 нарахував та виплатив йому перераховане грошове забезпечення за період з 29.01.2020 по 19.05.2023 в сумі 309340,06 грн, однак не нарахував та не виплатив середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.

У відповіді на відзив позивач вказував, що спірні правовідносини виникли після набрання чинності Законом України від 01.07.2022 № 2352-IX, а тому висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, та принцип співмірності до них не застосовуються.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 30 червня 2026 року адміністративний позов задоволено частково.

Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_2 ( НОМЕР_1 загін морської охорони) щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення за час затримки остаточного розрахунку при звільненні за період з 19.09.2024 по 13.05.2025.

Зобов`язано Військову частину НОМЕР_2 ( НОМЕР_1 загін морської охорони) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки остаточного розрахунку при звільненні за період з 19.09.2024 по 13.05.2025 у сумі 59756,47 грн з відрахуванням належних податків та зборів.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні з військової служби не врегульовані спеціальним законодавством, а тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню статті 116, 117 КЗпП України.

Оскільки позивача виключено зі списків особового складу 18.09.2024, а перераховане на виконання судового рішення грошове забезпечення виплачено лише 14.05.2025, суд дійшов висновку про наявність у позивача права на середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, обмежений відповідно до статті 117 КЗпП України в редакції Закону № 2352-IX шістьма місяцями.

Визначивши на підставі довідки відповідача № 45 від 07.06.2025 середньоденне грошове забезпечення позивача в розмірі 1445,32 грн та середній заробіток за 184 календарні дні затримки в сумі 265938,88 грн, суд першої інстанції із застосуванням висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц та від 08.10.2025 у справі № 489/6074/23, та принципу пропорційності визначив розмір відшкодування в сумі 59756,47 грн, що становить 22,47 відсотка (частка несвоєчасно виплаченої суми 309340,06 грн у загальному розмірі належних позивачу при звільненні виплат 1376817,76 грн).

Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням, НОМЕР_1 загін морської охорони Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та невідповідність висновків суду обставинам справи, просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт зазначає, що при звільненні з військової служби позивачу були виплачені всі належні йому грошові кошти, будь-якого спору щодо розміру виплачених сум між позивачем та військовою частиною не було, а із заявами про проведення інших нарахувань та перерахунку складових грошового забезпечення позивач не звертався.

На думку апелянта, служба у Державній прикордонній службі України є державною службою особливого характеру, а не працею за трудовим договором, а Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та Інструкцією про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Державної прикордонної служби України, затвердженою наказом Міністерства внутрішніх справ України від 25.06.2018 № 558, не передбачено підстав для виплати військовослужбовцям середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Апелянт вважає, що виплати, здійснені на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 29.01.2025 у справі № 420/34348/24, мають характер одноразової виплати на підставі судового рішення, спірні відносини між сторонами виникли через певний час після звільнення та стосуються виплат за період проходження служби з 29.01.2020 по 19.05.2023, а не виплат при звільненні, а тому такі виплати не можуть розцінюватися як невиплата з вини роботодавця належних працівнику сум у день його звільнення.

Крім того, апелянт зазначає, що Порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затверджений наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 № 260, на який послався суд першої інстанції, не поширюється на військовослужбовців Державної прикордонної служби України.

Рух справи в апеляційній інстанції:

Ухвалою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 14.09.2026 відкрито апеляційне провадження та призначено справу до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження.

У відзиві на апеляційну скаргу позивач просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції – без змін, вважаючи його законним та обґрунтованим.

Відповідно до вимог статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі – КАС України) суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

За правилами частини першої статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги

Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення, суд апеляційної інстанції, -

УСТАНОВИВ:

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено під час апеляційного розгляду, що ОСОБА_1 у період з 22.05.1995 по 18.09.2024 проходив військову службу у Прикордонних військах України та Державній прикордонній службі України, у тому числі у військовій частині НОМЕР_2 ( НОМЕР_1 загін морської охорони).

Наказом начальника Регіонального управління Морської охорони Адміністрації Державної прикордонної служби України від 11.09.2024 № 259 позивача звільнено з військової служби, а наказом командира НОМЕР_1 загону морської охорони Державної прикордонної служби України від 18.09.2024 № 494-ОС капітана 2 рангу ОСОБА_1 з 18.09.2024 виключено зі списків особового складу загону та всіх видів забезпечення.

Згідно з архівною відомістю № 1 про нараховане позивачу грошове забезпечення за 2024 рік у вересні 2024 року при звільненні позивачу нараховано, зокрема, одноразову грошову допомогу при звільненні та грошову компенсацію за невикористані дні відпусток, а загальний розмір виплачених позивачу при звільненні коштів судом першої інстанції визначено в сумі 1067477,70 грн.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 29.01.2025 у справі № 420/34348/24, яке набрало законної сили 29.04.2025, визнано протиправними дії Військової частини НОМЕР_2 щодо нарахування складових грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 29.01.2020 по 19.05.2023 та грошової допомоги на оздоровлення за 2020– 2023 роки шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року, на відповідний тарифний коефіцієнт.

Цим рішенням зобов`язано Військову частину НОМЕР_2 здійснити ОСОБА_1 перерахунок грошового забезпечення за період з 29.01.2020 по 19.05.2023 та грошової допомоги на оздоровлення за 2020– 2023 роки з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, премії, щомісячних додаткових видів грошового забезпечення, грошової допомоги для оздоровлення та матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законами про Державний бюджет України на 2020– 2023 роки, на відповідний тарифний коефіцієнт, а також провести їх виплату з урахуванням раніше виплачених сум.

14.05.2025 на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 29.01.2025 у справі № 420/34348/24 відповідач виплатив позивачу 309340,06 грн, що підтверджується довідкою відповідача від 04.06.2026 про виплати, здійснені позивачу при звільненні та на виконання судових рішень.

Вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, позивач звернувся до суду з цим позовом.

На виконання ухвали суду першої інстанції від 03.06.2025 відповідач надав довідку № 45 від 07.06.2025 про середнє грошове забезпечення позивача за останні два повні календарні місяці служби перед звільненням, згідно з якою грошове забезпечення позивача (посадовий оклад, оклад за військовим званням, надбавка за вислугу років, надбавка за службу в умовах режимних обмежень, надбавка за особливості проходження служби, премія) за липень 2024 року становило 44805,00 грн, за серпень 2024 року – 44805,00 грн, а середньоденне грошове забезпечення – 1445,32 грн (89610,00 грн / 62 календарні дні).

Приписами частини 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Враховуючи зміст апеляційної скарги, предметом апеляційного перегляду є законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог.

Позивач рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог та в частині визначеного судом розміру відшкодування не оскаржував, а доводи його відзиву щодо неможливості застосування принципу співмірності до спірних правовідносин не можуть бути підставою для перегляду рішення суду першої інстанції на користь позивача з огляду на вимоги частини першої статті 308 КАС України.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначає Закон України від 20.12.1991 № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі – Закон № 2011-XII), частиною першою статті 9 якого закріплено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Згідно з частиною другою статті 1-2 Закону № 2011-XII у зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.

Ніхто не вправі обмежувати військовослужбовців та членів їх сімей у правах і свободах, визначених законодавством України (стаття 2 Закону № 2011-XII).

Відповідно до пункту 293 Положення про проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі України, затвердженого Указом Президента України від 29.12.2009 № 1115/2009, особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу органу Держприкордонслужби розраховується за всіма видами належного їй на день звільнення матеріального та грошового забезпечення.

Отже, спеціальне законодавство встановлює обов`язок провести з військовослужбовцем повний розрахунок на день виключення зі списків особового складу, однак не містить норм, які визначали б наслідки порушення цього обов`язку та відповідальність за затримку розрахунку при звільненні.

В той же час такі питання врегульовані КЗпП України.

Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідно до статті 117 КЗпП України (в редакції Закону України від 01.07.2022 № 2352-IX, чинній з 19.07.2022) у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника.

Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Щодо доводів апелянта про незастосовність статей 116, 117 КЗпП України до правовідносин, пов`язаних із проходженням військової служби, колегія суддів зазначає таке.

Конституційний Суд України у рішенні від 07.05.2002 № 8-рп/2002 зазначив, що правове регулювання спеціальними законами статусу державних службовців та інших посадових осіб не означає, що на них не поширюються положення інших законів щодо відносин, не врегульованих спеціальними законами.

За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Інструкція про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Державної прикордонної служби України, затверджена наказом Міністерства внутрішніх справ України від 25.06.2018 № 558, на яку посилається апелянт, визначає види грошового забезпечення, умови та підстави його виплати, однак не встановлює механізму відповідальності за несвоєчасне проведення остаточного розрахунку з військовослужбовцем при його звільненні.

Застосування статей 116, 117 КЗпП України у цій справі не означає прирівнювання військовослужбовця за своїм статусом до працівника у трудових правовідносинах та поширення на військову службу всього масиву трудового законодавства.

Йдеться виключно про застосування загальної правової гарантії відповідальності за несвоєчасне проведення остаточного розрахунку в тій частині, яка не врегульована спеціальним законодавством.

Висновок про можливість застосування статей 116, 117 КЗпП України до правовідносин щодо відповідальності за затримку розрахунку при звільненні з військової служби є усталеним у практиці Верховного Суду, зокрема у постановах від 31.05.2018 у справі № 823/1023/16, від 30.01.2019 у справі № 807/3664/14, від 26.06.2019 у справі № 826/15235/16, від 31.10.2019 у справі № 828/598/17, від 16.04.2020 у справі № 822/3307/17, від 30.04.2020 у справі № 140/2006/19.

Відповідно до частини п`ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Щодо доводів апелянта про те, що при звільненні позивачу виплачено всі належні суми, а виплата на виконання судового рішення не є розрахунком при звільненні, колегія суддів зазначає таке.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17 виснувала, що під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством.

Якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в разі вирішення спору на користь працівника роботодавець повинен сплатити передбачене статтею 117 КЗпП України відшкодування, а факт вирішення спору судом не вважається фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц також зазначила, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені при звільненні, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.

Як встановлено судом, позивача виключено зі списків особового складу 18.09.2024, однак грошове забезпечення за період з 29.01.2020 по 19.05.2023 у належному розмірі, право на яке встановлено рішення Одеського окружного адміністративного суду від 29.01.2025 у справі № 420/34348/24, на день виключення зі списків особового складу йому виплачено не було, а суму 309340,06 грн виплачено лише 14.05.2025.

Те, що відповідні суми нараховані за період проходження служби, не змінює їх правової природи як сум, які належали позивачу станом на день звільнення та мали бути виплачені йому не пізніше дня виключення зі списків особового складу, а спір щодо їх розміру вирішено судом на користь позивача.

Відсутність звернень позивача до відповідача із заявами про перерахунок грошового забезпечення до звільнення не звільняє відповідача від обов`язку нараховувати та виплачувати грошове забезпечення в розмірі, визначеному законом, і провести з військовослужбовцем повний розрахунок у день виключення зі списків особового складу.

Апелянт не навів обставин, які б свідчили про відсутність його вини у несвоєчасному проведенні остаточного розрахунку, та не надав доказів об`єктивної неможливості провести такий розрахунок у встановлений строк, хоча відповідно до частини другої статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Посилання апелянта на те, що виплачені за рішенням суду кошти не входять до переліку доходів, визначених частиною другою статті 2 Закону України від 19.10.2000 № 2050-III «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати», не стосуються предмета цього спору, оскільки вимоги про компенсацію втрати частини доходів у цій справі не заявлялися.

Отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність у позивача права на середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.

Щодо періоду, за який підлягає виплаті середній заробіток, колегія суддів зазначає таке.

Оскільки період затримки розрахунку з 19.09.2024 по 13.05.2025 повністю припадає на час дії статті 117 КЗпП України в редакції Закону № 2352-IX, середній заробіток за час затримки розрахунку підлягає виплаті не більш як за шість місяців.

Відповідно до частини другої статті 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, і не може виходити за межі позовних вимог, крім випадків, коли це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять.

Позивач, враховуючи шестимісячне обмеження, заявив вимогу про виплату середнього заробітку за період з 19.09.2024 по 21.03.2025, і саме за цей період, що становить 184 календарні дні, суд першої інстанції обчислив розмір відшкодування.

Проте, згідно ч.3 ст.120 КАС України строк, що визначається місяцями, закінчується у відповідне число останнього місяця цього строку.

Позивач звільнений з військової служби 18.09.2024 року, і при його звільненні не було проведено з ним повного розрахунку. Отже, відлік шестимісячного строку розпочався 19.09.2024, та відповідно останній день шестимісячного строку є 19.03.2025, а не як помилково вказує сам позивач та суд першої інстанції.

З 19.09.2024 по 19.03.2025 кількість календарних днів 182, а не як помилково зазначив суд першої інстанції, що безпосередньо впливає на розмір середнього заробітку.

Водночас у резолютивній частині рішення суд першої інстанції визнав протиправною бездіяльність відповідача та зобов`язав його нарахувати та виплатити середній заробіток за період з 19.09.2024 по 13.05.2025, тобто за період, який виходить за межі позовних вимог, перевищує встановлений частиною першою статті 117 КЗпП України шестимісячний строк та не узгоджується з наведеним самим судом розрахунком.

Колегія суддів вважає, що таке визначення періоду у резолютивній частині рішення є помилковим та може ускладнити виконання судового рішення, а тому абзаци другий та третій резолютивної частини рішення суду першої інстанції підлягають зміні з визначенням періоду з 19.09.2024 по 21.03.2025.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.10.2025 у справі № 489/6074/23 дійшла висновку, що обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом № 2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця.

Ця законодавча межа не нівелює принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.

Тобто шестимісячне обмеження періоду, за який може бути стягнуто середній заробіток, є максимальною межею відповідальності, однак саме по собі не означає автоматичного стягнення середнього заробітку за всі шість місяців без оцінки конкретних обставин справи, зокрема розміру простроченої заборгованості та її співвідношення із загальним розміром належних при звільненні виплат.

Для обчислення відшкодування в такому разі підлягають встановленню розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, загальний розмір належних позивачу при звільненні виплат, а також частка невиплачених при звільненні коштів у загальному розмірі належних виплат, що узгоджується з правовими позиціями Верховного Суду, викладеними у постановах від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19, від 27.03.2025 у справі № 560/5923/24, від 24.04.2025 у справі № 620/7207/24 та від 14.05.2026 у справі № 520/2009/24.

Перевіряючи правильність визначеного судом першої інстанції розміру відшкодування, колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до абзацу третього пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі – Порядок № 100), у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Згідно з пунктом 8 Порядку № 100 середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, – на число календарних днів за цей період.

Колегія суддів погоджується з апелянтом у тому, що Порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затверджений наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 № 260, на військовослужбовців Державної прикордонної служби України не поширюється.

Водночас помилкове посилання суду першої інстанції на цей Порядок не призвело до неправильного вирішення справи, оскільки середньоденне грошове забезпечення позивача обчислено за правилами Порядку № 100, виходячи з календарних днів, на підставі довідки, наданої самим відповідачем.

Згідно з довідкою відповідача № 45 від 07.06.2025 грошове забезпечення позивача за липень 2024 року та серпень 2024 року становило по 44805,00 грн, що узгоджується з даними архівної відомості за 2024 рік щодо розміру посадового окладу, окладу за військовим званням, надбавок та премії, а отже, середньоденне грошове забезпечення позивача становить 1445,32 грн ((44805,00 грн + 44805,00 грн) / 62 календарні дні), а середнє грошове забезпечення за шість місяців затримки розрахунку (182 календарні дні) – 263048,42 грн (1445,32 грн х 182).

Загальний розмір належних позивачу при звільненні виплат становив 1376817,76 грн (1067477,70 грн + 309340,06 грн), з яких 309340,06 грн виплачено лише 14.05.2025 на виконання судового рішення, а отже, частка несвоєчасно виплачених коштів становить 22,47 % (309340,06 грн х 100 % / 1376817,76 грн).

Таким чином, розмір відшкодування, обчислений з урахуванням принципу пропорційності, становить 59106,93 грн (263048,24 грн х 22,47 %), а не як помилково обраховано судом першої інстанції 59756,47 грн.

Колегія суддів зауважує, що за даними архівної відомості сума нарахувань позивачу за вересень 2024 року становить 1059467,90 грн, і її використання як складової загального розміру належних при звільненні виплат зумовило б більшу частку несвоєчасно виплачених коштів, а отже, визначений судом першої інстанції розмір відшкодування не погіршує становища відповідача.

При цьому апелянт не наводить доводів щодо невідповідності арифметичного обрахунку суми середнього грошового забезпечення, а позивач не оскаржив рішення суду першої інстанції в частині визначення розміру середньоденного грошового забезпечення та суми відшкодування, тому розгляд справи у цій частині здійснюється в межах доводів апеляційної скарги відповідача з урахуванням принципу заборони повороту до гіршого (reformatio in pejus).

Отже, визначений судом першої інстанції розмір відшкодування безпосередньо пов`язаний із фактичною сумою простроченої заборгованості, не перевищує встановленої законом максимальної межі та відповідає критерію пропорційності, оскільки дозволяє уникнути ситуації, за якої відповідач сплачував би середнє грошове забезпечення у повному розмірі, незважаючи на те, що значна частина належних позивачу сум була виплачена своєчасно.

Відповідно до статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Доводи апеляційної скарги щодо відсутності у позивача права на середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду.

Водночас суд першої інстанції, дійшовши правильного висновку про наявність правових підстав для виплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та правильно визначивши його розмір, помилково зазначив у резолютивній частині рішення період з 19.09.2024 по 13.05.2025 та допустився арифметичної помилки при обрахунку кількості днів, що призвело до невірного обрахунку суми середнього заробітку, а також у мотивувальній частині рішення послався на нормативно-правовий акт, який не поширюється на спірні правовідносини.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 317 КАС України підставою для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.

За таких обставин рішення суду першої інстанції підлягає зміні шляхом викладення його мотивувальної частини в редакції цієї постанови та викладення абзаців другого та третього його резолютивної частини в новій редакції із зазначенням періоду з 19.09.2024 по 21.03.2025.

Відповідно до частини шостої статті 139 КАС України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.

Враховуючи, що колегія суддів змінює рішення суду першої інстанції лише в частині мотивів та визначення періоду, без зміни розміру відшкодування, судові витрати новому розподілу не підлягають.

Враховуючи, що дана справа правомірно віднесена судом першої інстанції до категорії незначної складності та розглядалась за правилами спрощеного провадження, тому постанова суду апеляційної інстанції, відповідно до ч.5 ст.328 КАС України, в касаційному порядку оскарженню не підлягає.

Керуючись статтями 243, 250, 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, апеляційний суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу НОМЕР_1 загону морської охорони Державної прикордонної служби України (військової частини НОМЕР_2 ) задовольнити частково.

Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 30 червня 2026 року у справі № 420/16988/25 змінити, виклавши мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови, а абзаци другий та третій резолютивної частини – в такій редакції:

«Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_2 ( НОМЕР_1 загін морської охорони) щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення за час затримки остаточного розрахунку при звільненні за період з 19.09.2024 по 19.03.2025.

Зобов`язати Військову частину НОМЕР_2 ( НОМЕР_1 загін морської охорони) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки остаточного розрахунку при звільненні за період з 19.09.2024 по 19.03.2025 у сумі 59106,93 грн з відрахуванням належних податків та зборів».

В іншій частині рішення Одеського окружного адміністративного суду від 30 червня 2026 року у справі № 420/16988/25 залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України.

Головуюча суддя Г.П. Казанчук

Суддя Ю.М. Градовський

Суддя О.В. Єщенко