Постанова від 28 жовтня 2026 р. у справі №420/30222/25 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

29 жовтня 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/30222/25

перша інстанція: суддя Хом`якова В.,

повний текст судового рішення

складено 26.06.2026, м. Одеса

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючої-судді – Казанчук Г.П.

суддів – Градовського Ю.М., Єщенка О.В.

розглянувши в порядку письмового провадження в м.Одеса апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 26 червня 2026 року у справі № 420/30222/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до НОМЕР_2 прикордонного загону (військова частина НОМЕР_1 ) Державної прикордонної служби України про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії,-

ВИКЛАД ОБСТАВИН :

ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до НОМЕР_2 прикордонного загону (військова частина НОМЕР_1 ) Державної прикордонної служби України, в якому просив суд:

- визнати протиправними дії військової частини НОМЕР_1 Державної прикордонної служби України стосовно невиплати середнього заробітку ОСОБА_1 за несвоєчасний остаточний розрахунок (виплата грошового забезпечення з 18.03.2021 року по 19.05.2023 року) на день виключення із списків особового складу та усіх видів забезпечення у зв`язку із звільненням з військової служби;

- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 Державної прикордонної служби України сплатити на користь ОСОБА_1 його середнє грошове забезпечення за весь час затримки остаточного розрахунку (виплата грошового забезпечення з 18.03.2021 року по 19.05.2023 року) за період з 17.07.2024 по 17.01.2025 включно відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що в період з 18.03.2021 по 16.07.2024 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 Державної прикордонної служби України.

При звільненні відповідач здійснив розрахунок його грошового забезпечення з урахуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого станом на 01.01.2018, у зв`язку з чим позивач звернувся до суду.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 17.02.2025 у справі № 420/29666/24 відповідача зобов`язано здійснити позивачу перерахунок грошового забезпечення за період з 18.03.2021 по 19.05.2023, а також грошової допомоги для оздоровлення та премії, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня відповідного календарного року.

На виконання вказаного рішення суду 30.07.2025 позивачу виплачено 170485,32 грн. 14.08.2025 позивач звернувся до відповідача з вимогою про виплату середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, однак відповіді не отримав.

На думку позивача, непроведення з вини відповідача повного розрахунку в день звільнення є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а його середньоденне грошове забезпечення становить 833,46 грн.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 26 червня 2026 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Зобов`язано НОМЕР_2 прикордонний загін (Військову частину НОМЕР_1 ) Державної прикордонної служби України сплатити на користь ОСОБА_1 його середнє грошове забезпечення за весь час затримки остаточного розрахунку (виплата грошового забезпечення з 18.03.2021 року по 19.05.2023 року) за період з 17.07.2024 по 17.01.2025 включно в сумі 93241,71 грн відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100.

В решті вимог відмовлено.

Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції виходив з того, що питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців спеціальним законодавством не врегульовані, а тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню статті 116, 117 КЗпП України.

Оскільки позивача виключено зі списків особового складу 16.07.2024, а належні йому суми грошового забезпечення, перераховані на виконання рішення суду у справі № 420/29666/24, виплачені лише 30.07.2025, періодом затримки розрахунку є час з 17.07.2024 по 29.07.2025, однак з урахуванням чинної редакції статті 117 КЗпП України середнє грошове забезпечення підлягає стягненню не більш як за шість місяців (184 календарні дні).

Визначивши за архівною відомістю середньоденне грошове забезпечення позивача у розмірі 822,51 грн, суд першої інстанції обчислив середнє грошове забезпечення за шість місяців затримки у сумі 151341,84 грн. Застосувавши висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц та від 08.10.2025 у справі № 489/6074/23, а також Верховного Суду у постанові від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19, суд першої інстанції дійшов висновку, що частка несвоєчасно виплаченої суми (170485,32 грн) у загальному розмірі належних позивачу при звільненні виплат (276704,81 грн) становить 61,61 %, а тому стягненню підлягає 93241,71 грн. Водночас суд першої інстанції не встановив підстав для визнання протиправними дій відповідача, оскільки спір про належні позивачу виплати вирішено судом, а належним способом захисту є зобов`язання відповідача виплатити середнє грошове забезпечення.

Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням, Військова частина НОМЕР_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та відмовити у задоволенні позовних вимог повністю.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт зазначає, що військова служба, у тому числі виплата грошового забезпечення та інших виплат військовослужбовцям, не є об`єктом регулювання трудового права, а тому статті 116, 117 КЗпП України до спірних правовідносин застосуванню не підлягають.

На думку апелянта, трудове і військове законодавство реалізують різні, не пов`язані між собою положення Конституції України (статті 43 та 17 відповідно), а тому не співвідносяться між собою як загальні та спеціальні норми, військовослужбовці не перебувають у трудових відносинах, а проходять військову службу, тобто виконують конституційний обов`язок щодо захисту Вітчизни.

Апелянт посилається на пункт 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», за яким норми оплати праці, передбачені законодавством про працю, і порядок вирішення спорів про неї не поширюються на військовослужбовців, та вважає, що правові позиції Верховного Суду, сформовані у справах № 21-8а15, № 808/817/14, № 2340/4192/18, стосувалися працівників органів внутрішніх справ та цивільного захисту і не можуть застосовуватися до військової служби.

Апелянт також зазначає, що згідно з частиною шостою статті 7 КАС України аналогія закону та аналогія права не застосовується для визначення підстав, меж повноважень та способу дій органів державної влади, а тому застосування статей 116, 117 КЗпП України до військовослужбовців є помилковим.

Крім того, апелянт вважає, що мотивувальна частина рішення суду першої інстанції всупереч частині четвертій статті 246 КАС України містить неповний аналіз релевантних джерел права, а суд не мотивував відступ від правової позиції, викладеної у постанові Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 № 13, що, на думку апелянта, є порушенням норм процесуального права.

Рух справи в апеляційній інстанції:

Ухвалою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 14 вересня 2026 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Військової частини НОМЕР_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 26 червня 2026 року, визначено здійснювати розгляд справи у змішаній формі та призначено справу до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження.

Відповідно до вимог статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі – КАС України) суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

За правилами частини першої статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги

Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення, суд апеляційної інстанції, -

УСТАНОВИВ:

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено під час апеляційного розгляду, що ОСОБА_1 в період з 18.03.2021 по 16.07.2024 проходив військову службу у НОМЕР_2 прикордонному загоні (військова частина НОМЕР_1 ) Державної прикордонної служби України.

Наказом начальника НОМЕР_2 прикордонного загону від 11.05.2024 № 282-ос старшого сержанта ОСОБА_1 звільнено з військової служби в запас Збройних Сил України за підпунктом «г» пункту 3 частини п`ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» (через сімейні обставини – перебування на утриманні трьох і більше дітей віком до 18 років).

Наказом начальника НОМЕР_2 прикордонного загону від 16.07.2024 № 446-ос позивача виключено зі списків особового складу та всіх видів забезпечення, остаточною датою закінчення проходження військової служби визначено 16 липня 2024 року.

Згідно з архівною відомістю № 00517-8054 при звільненні позивачу нараховано та виплачено у липні 2024 року 90735,62 грн (у тому числі грошову компенсацію за невикористану щорічну основну відпустку за 2022 рік у сумі 24746,25 грн, компенсацію за речове майно у сумі 25513,12 грн та додаткову винагороду, передбачену постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 № 168, у сумі 27000,00 грн), а також у серпні 2024 року додаткову винагороду у сумі 15483,87 грн, а всього 106219,49 грн.

При цьому розрахунок грошового забезпечення позивача відповідач здійснював з урахуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого станом на 01.01.2018 Законом України «Про Державний бюджет України на 2018 рік».

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 17.02.2025 у справі № 420/29666/24, яке набрало законної сили 14.07.2025, зобов`язано НОМЕР_2 прикордонний загін Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ) здійснити ОСОБА_1 перерахунок грошового забезпечення за період з 18.03.2021 по 19.05.2023, а також виплачених за вказаний період грошової допомоги для оздоровлення та премії, визначивши їх розмір, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня відповідного календарного року, на відповідні тарифні коефіцієнти, та провести їх виплату з урахуванням раніше виплачених сум.

На виконання вказаного рішення суду 30.07.2025 позивачу виплачено 170485,32 грн.

14.08.2025 позивач звернувся до відповідача із заявою про виплату середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні, яка відповідачем залишена без відповіді.

Вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Приписами частини 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Враховуючи зміст апеляційної скарги, предметом апеляційного перегляду є законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в частині зобов`язання відповідача сплатити позивачу середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 93241,71 грн. Позивач рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог не оскаржував, а тому відповідні висновки суду першої інстанції відповідно до частини першої статті 308 КАС України не є предметом перевірки суду апеляційної інстанції.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначає Закон України від 20.12.1991 № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі – Закон № 2011-XII), частиною першою статті 9 якого закріплено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Згідно з частиною другою статті 1-2 Закону № 2011-XII у зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.

Ніхто не вправі обмежувати військовослужбовців та членів їх сімей у правах і свободах, визначених законодавством України (стаття 2 Закону № 2011-XII).

За правилами пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 № 1153/2008, особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням.

Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.

Питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців (зокрема, затримку виплати грошового забезпечення) не врегульовані положеннями спеціального законодавства про порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення.

В той же час такі питання врегульовані КЗпП України.

Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідно до статті 117 КЗпП України (в редакції Закону України від 01.07.2022 № 2352-IX, чинній з 19.07.2022) у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника.

Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Щодо доводів апелянта про незастосовність статей 116, 117 КЗпП України до правовідносин, пов`язаних із проходженням військової служби, колегія суддів зазначає таке.

Колегія суддів погоджується з апелянтом у тому, що військова служба є особливим видом публічної служби, а правовідносини щодо її проходження регулюються спеціальними нормативно-правовими актами.

Водночас із цього не випливає, що у разі відсутності у спеціальному законодавстві правового регулювання певного аспекту правовідносин суд позбавлений можливості застосувати загальні правові норми, якщо це необхідно для ефективного захисту порушеного права.

Конституційний Суд України у рішенні від 07.05.2002 № 8-рп/2002 зазначив, що правове регулювання спеціальними законами статусу державних службовців та інших посадових осіб не означає, що на них не поширюються положення інших законів щодо відносин, не врегульованих спеціальними законами.

За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Спеціальні нормативно-правові акти, які регулюють проходження військової служби та порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям, визначають види грошового забезпечення, умови та підстави його виплати, однак не встановлюють механізму відповідальності військової частини за несвоєчасне проведення остаточного розрахунку з військовослужбовцем при його звільненні.

Застосування статей 116, 117 КЗпП України у цій справі не означає прирівнювання військовослужбовця за своїм статусом до працівника у трудових правовідносинах та не означає поширення на військову службу всього масиву трудового законодавства.

Йдеться виключно про застосування загальної правової гарантії відповідальності за несвоєчасне проведення остаточного розрахунку в тій частині, яка не врегульована спеціальним законодавством.

Колегія суддів також відхиляє посилання апелянта на частину шосту статті 7 КАС України, оскільки суд першої інстанції не визначав за аналогією підстави, межі повноважень чи спосіб дій відповідача як суб`єкта владних повноважень, а застосував до неврегульованого спеціальним законодавством питання відповідальності за затримку розрахунку загальну норму, яка таку відповідальність встановлює.

Відсутність у спеціальному законодавстві окремої норми, аналогічної статті 117 КЗпП України, не може тлумачитися як відсутність у військовослужбовця будь-якого правового захисту від наслідків тривалої затримки виплати належного йому грошового забезпечення.

Висновок про можливість застосування статей 116, 117 КЗпП України до правовідносин щодо відповідальності за затримку розрахунку при звільненні з військової служби є усталеним у практиці Верховного Суду, зокрема у постановах від 31.05.2018 у справі № 823/1023/16, від 30.01.2019 у справі № 807/3664/14, від 26.06.2019 у справі № 826/15235/16, від 31.10.2019 у справі № 828/598/17, від 16.04.2020 у справі № 822/3307/17, від 30.04.2020 у справі № 140/2006/19.

Відповідно до частини п`ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Незгода апелянта з усталеною практикою Верховного Суду та посилання на наукові джерела не є підставою для неврахування судом зазначених висновків.

Не спростовує зазначеного і посилання апелянта на пункт 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», оскільки зазначене роз`яснення стосується норм оплати праці та порядку вирішення спорів про неї, натомість предметом цього спору є не оплата праці (грошове забезпечення) як така, а відповідальність за несвоєчасне проведення остаточного розрахунку при звільненні, яка спеціальним законодавством не врегульована.

Крім того, постанови Пленуму Верховного Суду України мають рекомендаційний характер, а висновки щодо застосування статті 117 КЗпП України до військовослужбовців сформовані Верховним Судом у наведених вище постановах, які в силу частини п`ятої статті 242 КАС України підлягають врахуванню.

Отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про можливість застосування статей 116, 117 КЗпП України до спірних правовідносин у частині, яка не врегульована спеціальним законодавством.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17 виснувала, що під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством.

Якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в разі вирішення спору на користь працівника роботодавець повинен сплатити передбачене статтею 117 КЗпП України відшкодування, а факт вирішення спору судом не вважається фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено матеріалами справи, позивача виключено зі списків особового складу 16.07.2024, а грошове забезпечення за період з 18.03.2021 по 19.05.2023 у належному розмірі, право на яке встановлено рішенням суду у справі № 420/29666/24, виплачено позивачу лише 30.07.2025 у сумі 170485,32 грн.

Отже, в день виключення зі списків особового складу з позивачем не було проведено повного розрахунку, а спір про розмір належних йому сум вирішено на його користь, що є підставою для відповідальності відповідача, передбаченої статтею 117 КЗпП України.

Оскільки період затримки розрахунку (з 17.07.2024 по 29.07.2025) повністю припадає на час дії статті 117 КЗпП України в редакції Закону № 2352-IX, суд першої інстанції правильно обмежив його шістьма місяцями.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.10.2025 у справі № 489/6074/23 дійшла висновку, що обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом № 2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця.

Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.

Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19.07.2022, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи, керуючись критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц.

Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум, однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.

Застосовуючи наведений висновок, Верховний Суд у постанові від 05.06.2026 у справі № 560/12064/24 зазначив, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.

Аналогічний підхід викладено у постановах Верховного Суду від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19, від 27.03.2025 у справі № 560/5923/24, від 24.04.2025 у справі № 620/7207/24.

Перевіряючи правильність визначеного судом першої інстанції розміру відшкодування, колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до абзацу третього пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі – Порядок № 100), у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Згідно з пунктом 8 Порядку № 100 середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, – на число календарних днів за цей період.

Як вбачається з архівної відомості № 00517-8054 та особової картки грошового забезпечення позивача за 2024 рік, грошове забезпечення позивача (посадовий оклад, оклад за військовим званням, надбавка за вислугу років, надбавка за особливості проходження служби, премія) за травень 2024 року становило 25856,75 грн, за червень 2024 року – 24316,38 грн, без урахування додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 № 168, та матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань.

Таким чином, середньоденне грошове забезпечення позивача становить 822,51 грн ((25856,75 грн + 24316,38 грн) / 61 календарний день), а середнє грошове забезпечення за шість місяців затримки розрахунку (184 календарні дні) – 151341,84 грн (822,51 грн х 184).

Загальний розмір належних позивачу при звільненні виплат становив 276704,81 грн, з яких 106219,49 грн виплачено відповідачем при звільненні, а 170485,32 грн – лише 30.07.2025 на виконання рішення суду у справі № 420/29666/24.

Таким чином, частка несвоєчасно виплачених коштів становить 61,61 % (170485,32 грн х 100 % / 276704,81 грн), а розмір відшкодування, обчислений з урахуванням принципу пропорційності, – 93241,71 грн (151341,84 грн х 61,61 %).

Отже, визначений судом першої інстанції розмір відшкодування безпосередньо пов`язаний із фактичною сумою простроченої заборгованості, не перевищує встановленої законом максимальної межі та відповідає критерію пропорційності, оскільки дозволяє уникнути ситуації, за якої відповідач сплачував би середнє грошове забезпечення у повному розмірі, незважаючи на те, що значна частина належних позивачу сум була виплачена своєчасно.

При цьому частка простроченої заборгованості становила понад шістдесят відсотків загального розміру належних виплат, а затримка остаточного розрахунку тривала більше року, тому визначений судом першої інстанції розмір відшкодування не може вважатися ані надмірним, ані таким, що не відповідає характеру допущеного відповідачем порушення.

Колегія суддів зауважує, що апелянт не наводить доводів щодо невідповідності арифметичного обрахунку суми середнього грошового забезпечення, а позивач не оскаржив рішення суду першої інстанції в частині визначення розміру середньоденного грошового забезпечення та суми відшкодування, тому розгляд справи у цій частині здійснюється в межах доводів апеляційної скарги відповідача з урахуванням принципу заборони повороту до гіршого (reformatio in pejus).

Посилання апелянта на порушення судом першої інстанції частини четвертої статті 246 КАС України колегія суддів також відхиляє, оскільки рішення суду першої інстанції містить мотиви застосування до спірних правовідносин статей 116, 117 КЗпП України, Порядку № 100 та висновків Верховного Суду, на які послався суд.

Крім того, відповідно до частини другої статті 317 КАС України порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, лише якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи, чого у цій справі колегією суддів не встановлено.

Відповідно до статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги фактично зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції щодо застосування до спірних правовідносин статей 116, 117 КЗпП України, однак не спростовують встановленого судом факту несвоєчасного проведення остаточного розрахунку з позивачем та наявності правових підстав для відповідальності відповідача за таку затримку.

Інші доводи апеляційної скарги Військової частини НОМЕР_1 висновків суду не спростовують, а тому підстав для задоволення скарги відповідача та скасування рішення колегія суддів не вбачає.

А відтак, відповідно до ст.316 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

З огляду на залишення рішення суду першої інстанції без змін, відповідно до приписів статті 139 КАС України, підстави для розподілу судових витрат відсутні.

Враховуючи, що дана справа правомірно віднесена судом першої інстанції до категорії незначної складності та розглядалась за правилами спрощеного провадження, тому постанова суду апеляційної інстанції, відповідно до ч.5 ст.328 КАС України, в касаційному порядку оскарженню не підлягає.

Керуючись статтями 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, апеляційний суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення.

Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 26 червня 2026 року у справі № 420/30222/25 залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України.

Головуюча суддя Г.П. Казанчук

Суддя Ю.М. Градовський

Суддя О.В. Єщенко