Постанова від 28 жовтня 2026 р. у справі №420/6126/26 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

29 жовтня 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/6126/26

Перша інстанція: суддя Харченко Ю.В.,

повний текст судового рішення

складено 30.06.2026, м. Одеса

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючої судді – Казанчук Г.П.,

суддів – Градовського Ю.М., Єщенка О.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за апеляційною скаргою Військової частини НОМЕР_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 30 червня 2026 р. по справі № 420/6126/26 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,

ВИКЛАД ОБСТАВИН:

ОСОБА_1 звернулася до Одеського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 , у якому просила:

- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення, виплаченої 17.02.2026 року на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 18.07.2025 року у справі №420/3467/25;

- зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 Міністерства оборони України ( АДРЕСА_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення в повному розмірі, виплаченого 17.02.2026 року на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 18.07.2025 року у справі №420/3467/25, за період з 01.01.2016 року по 17.02.2026 року.

В обґрунтування позовних вимог позивачка зазначає, що на виконання зазначеного рішення суду, 29.01.2026 року, 10.02.2026 року та 17.02.2026 року, військовою частиною НОМЕР_1 перераховано на її рахунок кошти у загальній сумі 169 069,30 грн.

Разом з цим відповідачем в порушення статті 4 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати” не виплачено на користь позивача компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку порушенням строків їх виплати.

Відповідач вважає позовні вимоги необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню з підстав, викладених у письмовому відзиві на позовну заяву зазначаючи, що вимога позивача нарахувати та виплатити йому компенсацію за несвоєчасно виплачену індексацію грошового забезпечення є не обґрунтованою та безпідставною.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 30 червня 2026 року адміністративний позов задоволено.

Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення, виплаченої 17.02.2026 року на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 18.07.2025 року у справі №420/3467/25.

Зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 Міністерства оборони України ( АДРЕСА_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення в повному розмірі, виплаченого 17.02.2026 року на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 18.07.2025 року у справі №420/3467/25, за період з 01.01.2016 року по 17.02.2026 року.

Задовольняючи адміністративний позов, суд першої інстанції виходив з того, що індексація грошового забезпечення не має разового характеру, а тому її несвоєчасна виплата є підставою для нарахуння компенсації відповідно до Закону № 2050-ІІІ незалежно від того, чи були відповідні суми попередньо нараховані та чи здійснено їх виплату на виконання судового рішення.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням, Військова частина НОМЕР_1 (далі - апелянт) подала апеляційну скаргу, у якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову.

На обґрунтування апеляційної скарги апелянт посилається, по-перше, на те, що індексацію грошового забезпечення прямо включено до переліку доходів, на які поширюється дія Закону України від 19 жовтня 2000 року № 2050-III «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати», лише після внесення змін Законом України № 1214-IX. На думку апелянта, застосування відповідних положень до правовідносин, які виникли до набрання чинності зазначеними змінами, суперечить статті 58 Конституції України, оскільки означатиме надання закону зворотної дії в часі.

По-друге, апелянт стверджує, що кошти, виплачені позивачці на виконання рішення суду від 18 липня 2025 року у справі № 420/3467/25, мають разовий характер, у зв`язку з чим не належать до доходів, компенсація втрати частини яких передбачена Законом № 2050-III.

Таким чином, предметом судового розгляду є не повторне вирішення питання про право позивачки на індексацію грошового забезпечення, яке вже встановлено судовим рішенням, а наявність у неї права на компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з несвоєчасною виплатою відповідної суми.

Рух справи в апеляційній інстанції:

Ухвалою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 18 серпня 2026 року апеляційну скаргу залишено без руху.

Ухвалою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 14 вересня 2026 року відкрито апеляційне провадження, витребувано адміністративну справу та призначено справу до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження.

Відповідно до вимог статі 311 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі КАС України) справу призначено до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи, оскільки характер спірних правовідносин та наявні у справі матеріали є достатніми для вирішення спору без проведення судового засідання.

За правилами частини першої статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення, апеляційний суд, -

УСТАНОВИВ:

Судом першої інстанції встановлено та знайшло своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи, що рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 18.07.2025 року у справі №420/3467/25 яке набрало законної сили після його перегляду судом апеляційної інстанції, визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 28 лютого 2018 року в повному розмірі та зобов`язано відповідача провести відповідні нарахування і виплату із застосуванням січня 2008 року як базового місяця.

На виконання зазначеного рішення суду 29 січня, 10 лютого та 17 лютого 2026 року відповідач перерахував позивачу кошти в загальному розмірі 169 069,30 грн.

При цьому матеріали справи не містять доказів нарахування та виплати позивачці компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати зазначеної індексації.

Отже, предметом апеляційного перегляду у цій справі є правильність висновку суду першої інстанції про наявність у позивача права на компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення, заборгованість за яким виплачена відповідачем на виконання судового рішення.

При цьому фактичні обставини справи щодо наявності судового рішення у справі № 420/3467/25, виплати позивачу 29 січня, 10 лютого та 17 лютого 2026 року заборгованності з індексації грошового забезпечення в розмірі 169 069,30 грн та ненарахування одночасно з її виплатою компенсації втрати частини доходів сторонами не оспорюються.

Перевіряючи наведені доводи апеляційної скарги, колегія суддів виходить з такого.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади, органи місцевого самоврядування та їхні посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

За змістом статті 9 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» держава гарантує військовослужбовцям належне матеріальне та грошове забезпечення. Грошове забезпечення військовослужбовців підлягає виплаті у встановлених законодавством розмірах та порядку.

За змістом частин другої та третьої статті 9 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» до складу грошового забезпечення військовослужбовців входять посадовий оклад, оклад за військовим званням, щомісячні додаткові види грошового забезпечення, а також одноразові додаткові види грошового забезпечення. Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації військовослужбовця і підлягає індексації відповідно до закону.

Отже, виходячи із положень Закону України № 2011-XII, індексація грошового забезпечення є передбаченим законодавством механізмом підвищення грошових доходів населення, спрямованим на часткове або повне відшкодування подорожчання споживчих товарів і послуг. Вона не є самостійною разовою виплатою, а становить складову грошового доходу, зокрема грошового забезпечення військовослужбовця.

Спірні правовідносини врегульовані Законом України № 2050-III та Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159 (далі — Порядок № 159).

Відповідно до статті 1 Закону № 2050-III підприємства, установи й організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у разі порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Згідно зі статтею 2 цього Закону компенсація провадиться в разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з дня набрання чинності Законом. Під доходами в цьому Законі розуміються грошові доходи громадян, які вони одержують на території України та які не мають разового характеру, зокрема пенсії, соціальні виплати, стипендії, заробітна плата (грошове забезпечення) та інші доходи.

За приписами статті 3 Закону № 2050-III сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць після утримання податків і обов`язкових платежів на індекс інфляції за період невиплати доходу. При цьому інфляція місяця, за який виплачується дохід, до розрахунку не включається.

Статтею 4 Закону № 2050-III встановлено, що виплата громадянам суми компенсації провадиться в тому самому місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.

Аналогічні положення щодо підстав і порядку проведення компенсації закріплені в пунктах 2– 4 Порядку № 159.

Із наведених нормативних положень убачається, що основними умовами для виплати компенсації є наявність у громадянина грошового доходу, порушення встановлених строків його виплати щонайменше на один календарний місяць та втрата частини такого доходу внаслідок інфляційних процесів. Водночас відповідний дохід не повинен мати разового характеру.

Оцінюючи довід апелянта про неможливість застосування Закону № 2050-III до правовідносин, що виникли до набрання чинності Законом України № 1214-IX, колегія суддів виходить із такого.

Законом України від 4 лютого 2021 року № 1214-IX було внесено зміни до законодавства щодо компенсації громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати, зокрема щодо визначення доходів, на які поширюється відповідне правове регулювання.

Разом із тим сам по собі факт внесення законодавцем змін до нормативного акта не свідчить про те, що до їх набрання чинності індексація грошового забезпечення за жодних обставин не могла охоплюватися правовим регулюванням Закону № 2050-III.

Як зазначалося вище, стаття 2 Закону № 2050-III ще до внесення відповідних змін передбачала компенсацію втрати частини доходів, які не мають разового характеру, прямо відносячи до них заробітну плату та грошове забезпечення. Індексація грошового забезпечення за своєю правовою природою є складовою такого доходу, а не самостійною виплатою, що виникає лише внаслідок ухвалення судового рішення.

Отже, правове значення має не дата ухвалення рішення суду, яким установлено обов`язок виплатити заборгованість, а характер відповідного доходу та факт порушення встановлених строків його виплати.

Колегія суддів враховує правову позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 15 жовтня 2020 року у справі № 240/11882/19, відповідно до якої індексація є складовою заробітної плати, а право на компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків її виплати виникає незалежно від того, чи були відповідні суми попередньо нараховані. При цьому Верховний Суд визнав право на таку компенсацію за період, що передував прийняттю Закону № 1214-IX. Отже, наведена правова позиція підтверджує наявність права на компенсацію за несвоєчасну виплату індексації грошового забезпечення, хоча питання дії зазначених законодавчих змін у часі в цій постанові безпосередньо не вирішувалося.

Таким чином, наведені апелянтом положення статті 58 Конституції України не спростовують висновку про можливість застосування Закону № 2050-III до спірних правовідносин. У цьому випадку йдеться не про надання закону зворотної дії в часі, а про застосування правового регулювання до факту несвоєчасної виплати доходу, який за своїм характером належить до доходів, охоплених відповідним законом.

Колегія суддів також ураховує, що право на компенсацію пов`язане з фактом порушення строків виплати доходу та не залежить від того, чи було такий дохід нараховано роботодавцем або відповідною установою добровільно, чи його нарахування та виплата стали наслідком виконання судового рішення.

За встановлених обставин виплата заборгованості 29 січня, 10 лютого та 17 лютого 2026 року не усуває наслідків попереднього порушення строків виплати належних позивачу сум. Навпаки, фактичне отримання доходу після значного проміжку часу має значення для визначення періоду, протягом якого особа була позбавлена можливості своєчасно розпоряджатися належними їй коштами.

Тому довід апелянта про відсутність підстав для компенсації лише з тієї причини, що відповідні суми не були попередньо нараховані, не може бути прийнятий судом як достатня підстава для скасування оскаржуваного рішення.

Відсутність попереднього нарахування не звільняє суб`єкта, на якого покладено обов`язок виплати доходу, від передбачених законом наслідків порушення строків його виплати, якщо право особи на відповідний дохід установлено, а факт затримки його виплати підтверджено матеріалами справи. Протилежне тлумачення призвело б до того, що реалізація права на компенсацію залежала б виключно від того, чи здійснив платник належне нарахування, а не від того, чи було своєчасно виплачено дохід, який належав особі за законом.

Колегія суддів підкреслює, що кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати, мають компенсаторний характер. Вони спрямовані на забезпечення достатнього життєвого рівня та купівельної спроможності особи у зв`язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги.

Отже, основною умовою для виплати громадянину передбаченої ст. 46 Закону №1058-IV, ст. 2 Закону №2050-ІІІ та Порядком, компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів. Водночас компенсація за порушення строків виплати такого доходу проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення.

Наведений правовий висновок узгоджується з правовими позиціями Верховного Суду, викладеними, зокрема у постановах від 03 липня 2018 року у справі №521/940/17 та від 15.08.2018 у справі №653/3356/17, відповідно до яких право на компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати виникає незалежно від того, чи були відповідні суми попередньо нараховані, якщо право на такий дохід установлено, зокрема судовим рішенням.

Аналогічний підхід до розуміння зазначених норм права Верховний Суд виокремив у постановах від 19.12.2011 у справі №6-58цс11, від 11.07.2017 у справі №21-2003а16, та у постановах від 20.02.2018 у справі №336/4675/17, від 21.06.2018 у справі №523/1124/17, від 31.08.2021 у справі №264/6796/16, від 08.06.2022 у справі №200/5213/20-а.

Водночас Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07 травня 2026 року, узагальнюючи сформовану практику застосування Закону України “Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати”, зазначила, що право особи на отримання такої компенсації виникає за сукупності таких умов: порушення строків виплати доходу щонайменше на один календарний місяць; систематичний характер такого доходу; фактичне отримання особою відповідного доходу. При цьому Велика Палата Верховного Суду не відступила від раніше сформованого висновку щодо необов`язковості попереднього нарахування відповідного доходу, а лише конкретизувала умови, за наявності яких особа набуває право на отримання компенсації.

Підсумовуючи зазначене, колегія суддів дійшла висновку, що наведені правові висновки Верховного Суду підлягають застосуванню до спірних правовідносин у цій справі, оскільки вони виникли з приводу реалізації позивачем права на отримання компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати після фактичного виконання судового рішення.

Отже, відсутність попереднього нарахування відповідної суми не позбавляє особу права на компенсацію, якщо право на отримання доходу встановлено судовим рішенням, а його виплата відбулася з порушенням визначених строків.

Колегія суддів відхиляє довід апелянта про разовий характер виплати виходячи з того, що сама по собі виплата заборгованості на виконання судового рішення не змінює правової природи доходу, заборгованість щодо якого погашається.

У цій справі заборгованість стосувалася індексації грошового забезпечення за визначений період. Така індексація є складовою грошового забезпечення військовослужбовця та не набуває разового характеру лише внаслідок того, що належні суми були нараховані та виплачені пізніше, одночасно або декількома платежами.

Інше тлумачення призвело б до необґрунтованого розмежування правового режиму своєчасно виплаченого доходу та того самого доходу, виплаченого із затримкою на підставі судового рішення, хоча правова природа таких сум є однаковою.

При цьому колегія суддів звертає увагу, що разовий характер окремих видів додаткового грошового забезпечення, зокрема виплат, право на які виникає внаслідок настання конкретного юридичного факту, не може автоматично поширюватися на індексацію грошового забезпечення. Правова природа кожної виплати має визначатися з урахуванням її сутності, призначення та нормативних підстав.

Таким чином, довід апелянта про разовий характер спірної виплати ґрунтується на ототожненні способу та часу погашення заборгованості з правовою природою самого доходу, що не відповідає змісту Закону № 2050-III.

Колегія суддів також ураховує, що передбачена Законом № 2050-III компенсація має компенсаторний характер і спрямована на відшкодування втрати частини грошового доходу внаслідок інфляційних процесів за час його несвоєчасної виплати. Вона не є санкцією за невиконання судового рішення та не залежить від вини платника доходу.

Водночас, колегія суддів зазначає, що визначення конкретного розміру компенсації належить до компетенції відповідача та має здійснюватися відповідно до статті 3 Закону № 2050-III і пункту 4 Порядку № 159 з урахуванням суми доходу після утримання податків та обов`язкових платежів, індексу інфляції за період невиплати та інших передбачених законом умов.

Отже, з огляду на встановлений факт несвоєчасної виплати індексації грошового забезпечення, право на отримання якої підтверджене судовим рішенням, позивачка має право на компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків її виплати.

Таким чином, відповідно до частини другої статті 77 КАС України в адміністративних справах щодо протиправності рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок доказування правомірності своєї поведінки покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідно до статті 90 КАС України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції належним чином дослідив усі докази, наявні у матеріалах справи, встановив фактичні обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, правильно визначив характер спірних правовідносин та застосував до них норми матеріального права.

Висновки суду першої інстанції є логічними, послідовними та відповідають установленим у справі фактичним обставинам.

Натомість основні доводи апеляційної скарги зводяться до тверджень про неможливість застосування положень Закону № 2050-III до спірних правовідносин у частині виплати компенсації за несвоєчасну виплату індексації грошового забезпечення за період, що передував набранню чинності Законом № 1214-IX, а також про відсутність підстав для нарахування такої компенсації з огляду на виплату заборгованості на виконання судового рішення. Наведені аргументи не спростовують висновків суду першої інстанції та не свідчать про неправильне застосування ним норм матеріального права.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог статті 308 КАС України, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції повно і всебічно з`ясував фактичні обставини справи, правильно визначив характер спірних правовідносин, надав належну оцінку зібраним у справі доказам та правильно застосував норми матеріального права.

Порушень норм процесуального права, які відповідно до статті 317 КАС України є безумовною або самостійною підставою для скасування рішення суду першої інстанції, колегією суддів не встановлено.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 315 КАС України за результатами розгляду апеляційної скарги суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення — без змін.

Відповідно до статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення — без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За результатами апеляційного перегляду справи колегія суддів доходить висновку, що суд першої інстанції повно з`ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення спору, надав належну оцінку наявним доказам та правильно застосував положення Закону № 2050-III і Порядку № 159 до спірних правовідносин.

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, не свідчать про неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які призвели чи могли призвести до неправильного вирішення справи, та не дають підстав для скасування або зміни оскаржуваного судового рішення.

Отже, рішення Одеського окружного адміністративного суду від 30 червня 2026 року у справі № 420/6126/26 є законним та обґрунтованим, а тому підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга Військової частини НОМЕР_1 — без задоволення.

Враховуючи, що дана справа правомірно віднесена судом першої інстанції до категорії незначної складності та розглядалась за правилами спрощеного провадження, тому постанова суду апеляційної інстанції, відповідно до ч.5 ст.328 КАС України, в касаційному порядку оскарженню не підлягає.

Керуючись ст.ст.308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, апеляційний суд,

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) залишити без задоволення.

Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 30 червня 2026 року у справі № 420/6126/26 за адміністративним позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 ) до Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України.

Головуюча суддя Г.П. Казанчук

Суддя Ю.М. Градовський

Суддя О.В. Єщенко