Постанова від 19 жовтня 2026 р. у справі №754/19340/25 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 жовтня 2026 року місто Київ

єдиний унікальний номер справи: 754/19340/25

номер провадження: 22-ц/824/12262/2026

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого - Верланова С.М. (суддя - доповідач),

суддів: Невідомої Т.О., Нежури В.А.,

за участю секретаря - Габунії М.Г.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Шутого Дмитра Сергійовича на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 29 квітня 2026 року у складі судді Панченко О.М., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання мирової угоди,

В С Т А Н О В И В:

У листопаді 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про розірвання мирової угоди.

Позовна заява мотивована тим, що ухвалою Деснянського районного суду міста Києва від 09 травня 2024 року було затверджено мирову угоду, укладену між ним та відповідачкою у цивільній справі №754/3613/24 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення аліментів на їх спільну дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , до досягнення нею повноліття.

Вказував, що на виконання пункту 4 мирової угоди він почав сплачувати аліменти на відповідний рахунок, який відкрила позивачка. Останній платіж було здійснено за червень 2025 року. Припиненням сплати аліментів стала та обставина, що починаючи з жовтня 2024 року відповідачка проживає окремо від дитини. Вихованням дитини займаються він та матір відповідачки - ОСОБА_4 . Утримання дитини також відбувається за їх рахунок.

Зазначав, що враховуючи, що на момент подання позову до суду відповідачка у справі не проживає з дитиною понад один рік, остання не має права на отримання аліментів, які затверджені мировою угодою, а тому мирова угода підлягає розірванню. Вказував, що після розірвання мирової угоди позовна заява ОСОБА_2 має бути залишена без задоволення, оскільки невиконання мирової угоди відбувається саме з боку отримувача аліментів, нецільове їх використання і не проживання разом з дитиною.

З урахуванням наведеного ОСОБА_1 просив: розірвати мирову угоду, затверджену 09 травня 2024 року Деснянським районним судом міста Києва в рамках цивільної справи №754/3613/24; у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення аліментів відмовити.

Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 29 квітня 2026 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_1 обрав неналежний спосіб захисту, звернувшись із позовом про розірвання мирової угоди, затвердженої ухвалою Деснянського районного суду міста Києва від 09 травня 2024 року у справі № 754/3613/24. Така мирова угода не може бути розірвана рішенням, ухваленим в іншій справі, оскільки її затвердження судом і закриття провадження у справі є нерозривною процесуальною дією. Заявлені ОСОБА_1 вимоги фактично спрямовані на позапроцесуальне оскарження чинної ухвали суду, що суперечить принципу остаточності судового рішення. Оскільки вимога ОСОБА_1 про відмову в позові ОСОБА_2 про стягнення аліментів є похідною від вимоги про розірвання мирової угоди, суд також відмовив у її задоволенні.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду першої інстанції, представник ОСОБА_1 - адвокат Шутий Д.С. подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити повністю, посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Апеляційна скарга мотивована тим, що всупереч висновків суду першої інстанції, ст.293 ЦПК України врегульовує питання окремого провадження, а не апеляційного оскарження.

Вказує, що суд першої інстанції не надав жодної оцінки доводам позивача стосовно того, що мати, яка зверталась з позовом про стягнення аліментів, не проживає з дитиною більше року, не цікавиться її життям, здоров`ям, що підтверджено відповідними доказами.

Зазначає, що позивач надав належні та допустимі докази, що на момент подання позовної заяви ОСОБА_2 не проживала разом з дитиною понад один рік, а тому остання не мала права на отримання аліментів, також ОСОБА_2 не проживає разом з дитиною й станом на дату подання апеляційної скарги, а саме: нотаріальна заява матері ОСОБА_2 - ОСОБА_4 , яка була допитана в суді в якості свідка; відповіддю від Служби у справах дітей про те, що встановити місцезнаходження матері не виявилось за можливе; характеристикою дитини зі школи.

Вказує, що невиконання мирової угоди відбувається саме з боку отримувача аліментів (нецільове їх використання і не проживання разом з дитиною), а тому звернення до виконавчої служби жодним чином не захистить права платника аліментів.

Відповідачка ОСОБА_2 не скористалась своїм правом на подання до суду відзиву на апеляційну скаргу, своїх заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги до апеляційного суду не направила.

Згідно з ч.3 ст.360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Відповідно до положень ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, які з`явилися в судове засідання, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджується наявними у справі доказами, що ухвалою Деснянського районного суду міста Києва від 09 травня 2024 року було затверджено мирову угоду, укладену між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у цивільній справі №754/3613/24 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення аліментів на таких умовах:

1. Мирова угода укладається сторонами на підставі ст. 207 ЦПК України в рамках Справи № 754/3613/24 з метою врегулювання спору на основі взаємних поступок і стосується прав та обов`язків сторін щодо визначення розміру аліментів, які будуть сплачуватись на користь спільної дитини сторін ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

2. Сторони домовилися, що починаючи з дати пред`явлення позову та до досягнення дитиною повноліття, а саме з 13 березня 2024 року по ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 буде сплачувати аліменти у розмірі _6 500, 00 коп. (шість тисяч п`ятсот) гривень 00 копійок на користь спільної дитини сторін - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

3. Сторони домовилися, що Позивач ОСОБА_2 зобов`язується відкрити розрахунковий рахунок у Банку, для отримання аліментів на утримання спільної дитини сторін - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 після ухвалення судового рішення у справі № 754/3613/24.

4. Відповідач ОСОБА_1 та позивач ОСОБА_2 діють свідомо, добровільно, за взаємною згодою і попередньою домовленістю, розуміючи значення своїх дій та їх правові наслідки, домовившись, що з моменту визнання та затвердження Мирової угоди судом із закриттям провадженням у справі №754/3613/24 відповідач буде сплачувати аліменти у розмірі 6 500, 00 коп. (шість тисяч п`ятсот) гривень 00 копійок на користь спільної дитини сторін - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , починаючи з дати пред`явлення позову та до досягнення дитиною повноліття, а саме з 13 березня 2024 року по ІНФОРМАЦІЯ_3 включно.

5. Сторони засвідчують, що після виконання Мирової угоди вони не будуть мати між собою будь-яких неврегульованих питань та претензій щодо розміру аліментів, які є предметом позову та даної Мирової угоди.

6. Усі судові витрати, в тому числі витрати на правову правничу допомогу та судовий збір, покладаються на сторону, яка їх понесла та іншою стороною не відшкодовуються.

7. Сторони підтверджують, що умови Мирової угоди відповідають їх волі, дана угода укладена добровільно та без жодного примусу, угода не є фіктивною чи удаваною, а наміри Сторін відповідають змісту зобов`язань, визначених Мировою угодою.

8. Сторони домовилися дотримуватися умов цієї Мирової угоди.

9. Мирова угода підписана у трьох примірниках, та підлягає затвердженню Деснянським районним судом міста Києва та набирає чинності в порядку та у строки визначеними чинним процесуальним законодавством.

Наслідки закриття провадження у справі, передбачені ч. 2 ст. 256 ЦПК України сторонам зрозумілі.

Мирова угода набирає чинності з дати її затвердження судом у порядку, встановленому чинним законодавством України, є обов`язковою для сторін та є підставою для закриття провадження у справі.

Роз`яснити учасникам процесу, що повторне звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається.

Ухвала суду про затвердження даної мирової угоди є виконавчим документом і у разі невиконання затвердженої судом мирової угоди дана ухвала суду може бути подана для її примусового виконання в порядку, передбаченому законодавством для виконання судових рішень.

Наслідки укладання мирової угоди передбачені ст.ст.255-256 ЦПК України сторонам є відомими.

Провадження у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення аліментів закрито (а.с.9-10).

Вказана ухвала Деснянського районного суду міста Києва від 09 травня 2024 року про затвердження мирової угоди у справі №754/3613/24 в апеляційному порядку не оскаржувалась та набрала законної сили 28 травня 2024 року.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 зазначав, що на виконання пункту 4 мирової угоди, затвердженої у справі № 754/3613/24, він сплачував аліменти на рахунок, відкритий ОСОБА_2 . Останній платіж він здійснив за червень 2025 року. Посилався на те, що з жовтня 2024 року ОСОБА_2 проживає окремо від дитини, її вихованням та утриманням займаються він і матір відповідачки - ОСОБА_4 . У зв`язку з цим вважав, що ОСОБА_2 , яка понад рік фактично не проживає з дитиною та не бере участі в її утриманні, не має права на одержання аліментів, передбачених мировою угодою. Тому ОСОБА_1 просив розірвати мирову угоду, а також відмовити у задоволенні позову ОСОБА_2 про стягнення аліментів, оскільки, на його думку, вона не виконує умов мирової угоди, зокрема не проживає з дитиною та використовує отримані кошти не за цільовим призначенням.

Спірні правовідносини фактично зводяться до оцінки обставин виконання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 умов мирової угоди, затвердженої ухвалою Деснянського районного суду міста Києва від 09 травня 2024 року у справі № 754/3613/24, зокрема щодо сплати ОСОБА_1 аліментів та фактичного проживання й утримання їхньої доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

У відповідності до ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Так, правову природу та процесуальні наслідки затвердження мирової угоди докладно роз`яснено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2024 року у справі № 185/8179/22 (провадження № 14- 84цс24), де Верховний Суд наголосив, що «мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на підставі взаємних поступок і має стосуватися лише прав та обов`язків сторін. У мировій угоді сторони можуть вийти за межі предмета спору за умови, що мирова угода не порушує прав чи охоронюваних законом інтересів третіх осіб. Сторони можуть укласти мирову угоду і повідомити про це суд, зробивши спільну письмову заяву, на будь-якій стадії судового процесу. До ухвалення судового рішення у зв`язку з укладенням сторонами мирової угоди суд роз`яснює сторонам наслідки такого рішення, перевіряє, чи не обмежені представники сторін у вчиненні відповідних дії. Укладена сторонами мирова угода затверджується ухвалою суду, в резолютивній частині якої зазначаються умови угоди. Затверджуючи мирову угоду, суд цією ж ухвалою одночасно закриває провадження у справі (частини перша - четверга статті 207 ЦПК України). Підстави закриття провадження у справі передбачені статтею 255 ЦПК України. Зокрема, суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо сторони уклали мирову угоду і вона затверджена судом (пункт 5 частини першої статті 255 ЦПК України). Мирова угода є юридичним документом, який створюється сторонами процесу і затверджується судом з метою вирішення спору шляхом досягнення взаємної згоди. Загальний наслідок укладення мирової угоди полягає в тому, що сторони приймають умови, які для них є прийнятними, замість того, щоб покладати вирішення спору на суд. Тому припинення судового процесу та закриття провадження у справі, за змістом частини четвертої статті 207 ЦПК України, є безальтернативним результатом затвердження судом мирової угоди».

Таким чином, мирова угода, затверджена судом, є процесуальною формою реалізації диспозитивності сторін і водночас актом, що завершує провадження у справі без ухвалення рішення по суті спору.

Мирова угода за своєю правовою природою є договором, який укладається сторонами з метою припинення спору, на умовах, погоджених сторонами. Мирова угода не приводить до вирішення спору по суті, вона ґрунтується на взаємовигідних для обох сторін умовах і повинна виконуватися добровільно. У протилежному разі мирова угода, затверджена (визнана) судом, може бути підставою для примусового виконання.

Водночас закриття провадження у справі не означає втрати права на судовий захист у разі порушення умов мирової угоди.

Верховний Суд у постанові від 26 лютого 2025 року у справі №505/2309/19 зазначив, що у разі невиконання однією зі сторін зобов`язань за умовами мирової угоди, інша сторона угоди не позбавлена можливості звернутися до суду з позовом про спонукання до виконання мирової угоди.

Наведене свідчить про те, що закінчення провадження в цивільній справі у зв`язку із затвердженням мирової угоди не означає автоматичної втрати права на судовий захист у разі невиконання такої мирової угоди.

Особливого значення набуває аналіз питання в контексті аліментних правовідносин, які мають триваючий та імперативний характер. Обов`язок батьків утримувати дитину закріплений у ст.ст. 150, 180, 181, 182, 192 СК України.

За змістом ст.181 СК України способи виконання цього обов`язку можуть визначатися за домовленістю між батьками, однак за рішенням суду аліменти присуджуються у частці від доходу або у твердій грошовій сумі.

Частина 1 ст.192 СК України передбачає можливість зміни розміру аліментів у разі зміни матеріального або сімейного стану чи інших істотних обставин.

Верховний Суд у своїй практиці неодноразово підкреслював, що аліментні зобов`язання мають триваючий характер, а право дитини на належне утримання є таким, що підлягає судовому захисту незалежно від попередніх домовленостей батьків. Зокрема, Верховний Суд у постанові від 12 вересня 2018 року у справі № 459/2181/17 зазначив, що згідно із статтею 192 СК України розмір аліментів, визначений рішенням суду, може бути змінений у разі зміни матеріального або сімейного стану сторін, а відсутність імперативної заборони щодо зміни способу та розміру аліментів не виключає права звертатися до суду із таким позовом.

Отже наявність затвердженої судом мирової угоди, якою сторони погодили, що кожен із батьків утримує дитину за власний рахунок під час її проживання з ним, сама по собі не виключає можливості звернення до суду у разі змінення предмету або підстав позову. Підстава для задоволення такого позову існуватиме у випадку, якщо буде встановлено, що фактичні обставини змінилися або якщо домовленість не забезпечує належного та стабільного утримання дитини відповідно до її потреб і матеріального становища батьків. Водночас, якщо умови мирової угоди належним чином виконуються, забезпечують рівну участь батьків у витратах на дитину та відповідають її інтересам, то у такому випадку відсутні підстави для додаткового судового втручання.

Системний аналіз норм ЦПК України, СК України та правових позицій Верховного Суду дозволяє зробити висновок про те, що наявність ухвали суду про затвердження мирової угоди закриває відповідне провадження у справі та перешкоджає повторному розгляду тотожного спору, однак не позбавляє права на подання нового позову за наявності нових, змінених або неврегульованих обставин, зокрема у сфері аліментних правовідносин, що мають триваючий характер і спрямовані на забезпечення прав та інтересів дитини.

Відповідно до ч.ч.7, 8 ст.7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім`ї.

Відповідно до положень статті 3 Конвенції Організації Об`єднаних Націй «Про права дитини», яку ратифіковано Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII, в усіх діях щодо дітей першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Зокрема, передбачено, що дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживаються всі відповідні законодавчі і адміністративні заходи.

Згідно з ч.2 ст.3 Конвенції про права дитини держави-учасниці зобов`язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.

Держави-учасниці вживають всіх необхідних законодавчих, адміністративних та інших заходів для здійснення прав, визнаних у цій Конвенції. Щодо економічних, соціальних і культурних прав держави-учасниці вживають таких заходів у максимальних рамках наявних у них ресурсів і при необхідності в рамках міжнародного співробітництва (стаття 4 Конвенції).

Відповідно до ч.1 ст.18 Конвенції, держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

У доктринальному вимірі інтереси дитини розглядаються як такі, що не можуть бути повністю «приватизовані» волею дорослих, оскільки дитина є автономно-правовим носієм власних благ і потреб, але водночас об`єктивно позбавлена повної здатності самостійно їх усвідомлено формулювати і задовольняти, відстоювати та забезпечувати. Через цю вразливість і структурну нерівність у сімейних відносинах інтерес дитини набуває ознак публічно значимого блага, щодо якого держава виконує функцію гаранта мінімальних стандартів безпеки, розвитку та належного утримання?

3 цього випливає, що обов`язок держави діяти на користь дитини має абсолютний характер і випливає з природи дитинства як стану залежності та особливого статусу прав дитини, як пріоритетних і недиспозитивних у частині базових умов існування, а також із загальної соціальної функції держави.

Згідно з європейськими підходами дитина не є стороною мирової угоди батьків. Відтак, її право на належне утримання є автономним і не може бути остаточно обмежене приватними домовленостями законних представників, якщо ці домовленості перестали відповідати критерію «найкращих інтересів» (стаття 3 Конвенції ООН).

Модельні європейські правила цивільного процесу орієнтовані на стабільність рішень, але Правило 182 («Extraordinary Recourse») передбачає можливість перегляду остаточних рішень, якщо вони ґрунтуються на фактах, що згодом істотно змінили свій характер. У контексті аліментних спорів це означає, що процесуальна форма (мирова угода) не може обмежити доступ до правосуддя, якщо її матеріальна основа (доходи батьків, місце проживання дитини) перестала існувати або докорінно змінилася.

Практика Верховного Суду чітко підтверджує, що стабільність рішення поступається місцем інтересам дитини у разі зміни фактичних обставин. У постанові Верховного Суду від 29 червня 2022 року у справі № 596/826/21 зазначено, що існування судового рішення про стягнення аліментів з позивача повинно оцінюватись з урахуванням обставин, які змінились після його постановлення, і існування такого рішення не може бути безумовною підставою для відмови у стягненні аліментів на користь того з батьків, з ким на час вирішення нового спору проживає дитина, оскільки керівним принципом у цьому випадку є дотримання найкращих інтересів дитини.

Передбачена статтею 181 СК України можливість батьків домовитися про спосіб виконання обов`язку з утримання дитини є проявом диспозитивності, однак ця договірна свобода суворо обмежена імперативним критерієм принципу найкращих інтересів дитини. Якщо наявний порядок утримання за мировою угодою більше не забезпечує достатнього рівня життя дитини, право на судовий захист має беззаперечний пріоритет. Аби уникнути зловживання процесуальними правами, позивач має довести факт істотної зміни обставин та недостатність існуючого забезпечення.

Крім того, статтею 179 СК України врегульовано питання права власності на аліменти, які отримує на дитину один із батьків, та їх цільове призначення. Зокрема, передбачено, що аліменти, одержані на дитину, є власністю дитини і мають використовуватися за цільовим призначенням в інтересах дитини.

Сімейні правовідносини мають динамічний характер, а тому мирова угода не може слугувати обмеженням, оскільки концепція найкращих інтересів дитини за своєю природою є гнучкою та адаптивною до нових реалій. Наявність затвердженої судом мирової угоди про утримання дитини не може розцінюватися як абсолютна перешкода, що унеможливлює подальше звернення до суду з позовом про стягнення аліментів. Ураховуючи матеріально-правову природу аліментів (які є власністю самої дитини, а не батьків), законні представники не мають повноважень укладати угоди, які на майбутнє позбавляють дитину права на належне утримання. Відповідно, жодне положення мирової угоди не може блокувати право на доступ до правосуддя.

Враховуючи наведене правове регулювання спірних аліментних правовідносин, які мають триваючий характер, а також сформовану Верховним Судом практику та доктринальне тлумачення європейських підходів у вирішенні сімейних спорів, колегія суддів погоджується з доводами ОСОБА_1 , наведеними у позовній заяві та апеляційній скарзі, що встановлений мировою угодою розмір аліментів може бути змінений у разі істотної зміни обставин, зокрема фактичного місця проживання дитини, участі кожного з батьків у її вихованні та утриманні. Наявність затвердженої судом мирової угоди сама по собі не становить безумовної перешкоди для подальшого звернення до суду за захистом прав та інтересів дитини у триваючих аліментних правовідносинах.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 18 березня 2026 року у справі № 361/3494/24 (провадження № 61-9955св25), зазначивши, що за зміни фактичних обставин або якщо домовленість не забезпечує належного і стабільного утримання дитини сторона не позбавлена права звернутися до суду з новим позовом.

Разом з тим, колегія суддів враховує, що відповідно до положень ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи чи інтереси фізичних осіб у спосіб, визначений законами України.

Згідно з положеннями ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Положеннями ст.124 Конституції України, ст. 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, визначеному ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизначених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст.15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а в статті 13 цієї Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав. Це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення.

Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, провадження № 12-158гс18).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, провадження № 14-144цс18; від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, провадження № 12-187гс18; від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, провадження № 14-338цс18; від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, провадження № 14-364цс19; від 06 квітня 2021 року у справі № 925/642/19, провадження № 12-84гс20 та інших).

Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у цивільному процесі можливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача.

При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Проте, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, але є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (постанови Великої Палати Верховного Суду: від 29 вересня 2020 року у справі № 378/596/16-ц, провадження № 14-545цс19, від 15 вересня 2022 року у справі № 910/12525/20, провадження № 12-61гс21 (пункт 148)).

Водночас суд відповідно до ч.1 ст.13 ЦПК України не вправі самостійно змінювати предмет позову.

У даній справі ОСОБА_1 просив суд розірвати мирову угоду, затверджену ухвалою Деснянського районного суду міста Києва від 09 травня 2024 року у справі № 754/3613/24, посилаючись на зміну фактичних обставин щодо проживання та утримання їхньої з ОСОБА_2 дочки.

Разом з тим Верховний Суд у постанові від 20 травня 2020 року у справі № 319/1620/16-ц (провадження № 61-16773св18), розглядаючи позов про розірвання затвердженої судом мирової угоди, виснував, що така мирова угода не може бути розірвана судовим рішенням в іншій справі. Затвердження мирової угоди та одночасне закриття провадження є нерозривною процесуальною дією, а вимога про її розірвання фактично становить позапроцесуальний спосіб оскарження чинної ухвали суду, що суперечить принципу остаточності судового рішення.

Отже, право ОСОБА_1 на судовий захист у разі істотної зміни обставин щодо утримання дитини не може бути захищене шляхом розірвання затвердженої судом мирової угоди. За наявності для того правових та фактичних підстав він не позбавлений права звернутися до суду з новим самостійним позовом про зміну розміру чи способу стягнення аліментів або з іншою належною вимогою, зумовленою такими обставинами.

З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову, оскільки обраний ОСОБА_1 спосіб захисту (розірвання затвердженої судом мирової угоди в іншій справі) не є належним та ефективним для захисту його прав у спірних правовідносинах.

Таким чином, суд першої інстанції виконав вимоги ст.263 ЦПК України щодо законності та обґрунтованості рішення суду, повно і всебічно дослідив та оцінив докази, правильно встановив обставини у справі та дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання мирової угоди з наведених вище підстав.

Доводи та обставини, на які посилається ОСОБА_1 в апеляційній скарзі, зокрема щодо фактичного проживання дитини та участі ОСОБА_2 у її вихованні й утриманні, не можуть вплинути на правильність висновку суду першої інстанції, оскільки не змінюють тієї обставини, що позивач обрав неналежний спосіб захисту шляхом розірвання затвердженої судом мирової угоди в іншій справі.

Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, судом додержано вимоги матеріального та процесуального права, а тому це рішення відповідно до ст.375 ЦПК України необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Шутий Дмитра Сергійовича залишити без задоволення.

Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 29 квітня 2026 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. У випадку проголошення лише вступної і резолютивної частини, цей строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 27 жовтня 2026 року.

Головуючий

Судді: