Постанова від 20 жовтня 2026 р. у справі №522/8810/24 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/1391/26

Справа № 522/8810/24

Головуючий у першій інстанції Федчишена Т. Ю.

Доповідач Драгомерецький М. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21.10.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді: Драгомерецького М. М.,

суддів: Громіка Р. Д., Сегеди С. М.,

при секретарі: Узун Н. Д.,

за участю: представника ОСОБА_1 – адвоката Гузь Г. В., Моргуна А. А. та його представника Кудрявцева І. А.,

переглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 , в інтересах діє адвокат Кудрявцев Ігор Анатолійович, на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 жовтня 2024 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів на утримання дітей,-

в с т а н о в и в:

У червні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення аліментів на дітей.

В обґрунтування позовних вимог зазначила, що 27 листопада 2010 року між нею та відповідачем зареєстровано шлюб. У шлюбі у них народилися троє дітей: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , які проживають разом з нею та знаходяться на її утриманні. Указує, що вона постійно тривалий час працює одна, оскільки ОСОБА_2 не має постійного місця роботи, не надає допомоги на утримання дітей, ухиляється від добровільного виконання обов`язку щодо утримання дітей, усі обов`язки по вихованню та утриманню дітей несе позивач.

Зазначає, що відповідач інших дітей на утриманні не має, він є працездатною особою, за станом здоров`я може працювати, займається продажем автомобілів, отримує достатній дохід, а тому позивач вважає, що відповідач може та зобов`язаний сплачувати аліменти на дітей.

Посилаючись на зазначене, позивач просить стягнути з відповідача на її користь аліменти на утримання ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , у розмірі 1/2 частки з усіх видів його заробітку (доходу), але не менше 50% прожиткового мінімуму для кожної дитини відповідного віку, щомісячно, починаючи стягнення з дати звернення з позовом і до повноліття ОСОБА_2 , тобто до ІНФОРМАЦІЯ_7 включно; в розмірі 1/3 частки з усіх видів доходу до повноліття ОСОБА_3 , тобто до ІНФОРМАЦІЯ_8 включно; в розмірі 1/4 частки з усіх видів доходів до повноліття ОСОБА_4 , тобто до ІНФОРМАЦІЯ_9 включно.

У судове засідання сторони не з`явилися, про розгляд справи повідомлені належним чином.

Від представника позивача адвоката Гузя Г. В. надійшла заява про розгляд справи у відсутність позивача у зв`язку з її побоюванням йти до суду через застосування до неї з боку відповідача фізичного насильства, образ та погроз, про що вона повідомляла правоохоронні органи. Зазначає, що представник позивача також не може бути присутнім у судовому засіданні у зв`язку із зайнятістю в іншому судовому засіданні.

Відповідач ОСОБА_2 у судове засідання також не з`явився, відзив на позовну заяву не подав, був обізнаний про перебування даної справи на розгляді у суді, його представник адвокат Розенбойм Ю. О. ознайомився з матеріалами справи та зробив з них копії 29 липня 2024 року.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 30 жовтня 2024 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів на дітей задоволено частково.

Суд стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , у розмірі 1/2 частки з усіх видів його заробітку (доходу), але не менше 50% прожиткового мінімуму для кожної дитини відповідного віку, щомісячно, починаючи стягнення з дати звернення з позовом 03 червня 2024 року і до досягнення старшою дитиною повноліття. У решті позову відмовлено.

Суд роз`яснив, що у відповідності до ч. 3 ст. 183 Сімейного кодексу України, якщо після досягнення повноліття найстаршою дитиною ніхто з батьків не звернувся до суду з позовом про визначення розміру аліментів на інших дітей, аліменти стягуються за вирахуванням тієї рівної частки, що припадала на дитину, яка досягла повноліття;

стягнуто з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір у розмірі 1 211 (одна тисяча двісті одинадцять) грн 20 коп.;

суд допустив негайне виконання рішення суду в частині стягнення аліментів у межах суми платежу за один місяць.

В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Кудрявцев Ігор Анатолійович, просить суд рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи наведені у апеляційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково за таких підстав.

У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Таким чином, рішення суду першої інстанції переглядається в апеляційному порядку в частині встановлення судом способу стягнення аліментів у твердій грошовій сумі.

Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

За загальними правилами статей 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною 1 статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.

У статті 3 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Раду Української PCP від 27 лютого 1991 року №789-ХІІ, яка ратифікована постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року №789-ХІІ та набрала чинності для України з 27 вересня 1991 року, закріплено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Держави-учасниці зобов`язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.

Відповідно до частин першої та другої статті 27 названої Конвенції, держави-учасники визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батько (-ки) або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення умов життя, необхідних для розвитку дитини, в межах своїх здібностей і фінансових можливостей.

Статтею 51 Конституції України проголошено, що батьки зобов`язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов`язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Тобто, держава визнає захист прав і свобод дитини одним з пріоритетів своєї політики та гарантує дитині рівень життя, необхідний для гармонійного розвитку.

У частині 8 статті 7 СК України зазначено, що регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (частина дев`ята статті 7 СК України).

Статтею 141 СК України встановлено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини.

Отже, обсяг відповідальності батьків не залежить від проживання їх разом чи окремо від дитини, і цей факт не звільняє від обов`язку забезпечувати такі умови життя дитини, які є достатніми для фізичного, інтелектуального, морального, культурного, соціального та духовного розвитку.

Відповідно до частини 2 статті 150 СК України, батьки зобов`язані піклуватись про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини (частини 1, 2 статті 155 СК України).

Згідно статті 180 СК України батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

У частині 3 статті 181 СК України, в редакції чинної на час виникнення спірних правовідносин, зазначено, що за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина. Спосіб стягнення аліментів, визначений рішенням суду, змінюється за рішенням суду за позовом одержувача аліментів.

У частині 1 та 2 статті 182 СК України визначено, при визначенні розміру аліментів суд враховує: 1) стан здоров`я та матеріальне становище дитини; 2) стан здоров`я та матеріальне становище платника аліментів; 3) наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; 3-1) наявність рухомого та нерухомого майна, грошових коштів; 3-2) доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; 4) інші обставини, що мають істотне значення. Розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Мінімальний рекомендований розмір аліментів на одну дитину становить розмір прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку і може бути присуджений судом у разі достатності заробітку (доходу) платника аліментів.

У частинах 1-3 статті 183 СК України визначено, що частка заробітку (доходу) матері, батька, яка буде стягуватися як аліменти на дитину, визначається судом. Якщо стягуються аліменти на двох і більше дітей, суд визначає єдину частку від заробітку (доходу) матері, батька на їх утримання, яка буде стягуватися до досягнення найстаршою дитиною повноліття. Якщо після досягнення повноліття найстаршою дитиною ніхто з батьків не звернувся до суду з позовом про визначення розміру аліментів на інших дітей, аліменти стягуються за вирахуванням тієї рівної частки, що припадала на дитину, яка досягла повноліття.

Положеннями частини 1 статті 191 СК України передбачено, що аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду з дня пред`явлення позову.

Судом першої інстанції встановлено, що сторони у справі є батьками: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 від 21 червня 2011 року, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 від 14 серпня 2012 року, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_3 від 08 вересня 2020 року.

Між сторонами виникли спірні правовідносини щодо утримання малолітніх дітей.

Положеннями частини другої статті 51 Конституції України закріплено обов`язок батьків утримувати дітей до їх повноліття.

Пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка ратифікована Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року №789ХІІ (78912) та набула чинності для України 27 вересня 1991 року передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.

Відповідно до частин першої та другої статті 27 цієї Конвенції держава визнає право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.

Згідно частини 1 статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.

Норми національного та міжнародного права вказують на те, що в усіх рішеннях, що стосуються дітей, їхні найкращі інтереси повинні стояти понад усе, дитині має забезпечується такий захист, який є необхідним для її благополуччя.

Відповідно до частини 2 статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватись про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

За змістом частин 1 та 2 статті 155 СК України здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.

Згідно статті 180 СК України батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

За змістом частини 3 статті 181 СК України за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька і (або) у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина. Спосіб стягнення аліментів, визначений рішенням суду, змінюється за рішенням суду за позовом одержувача аліментів.

Відповідно до частини першої статті 182 СК України при визначенні розміру аліментів суд враховує: 1) стан здоров`я та матеріальне становище дитини; стан здоров`я та матеріальне становище платника аліментів; наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; наявність на праві власності, володіння та/або користування у платника аліментів майна та майнових прав, у тому числі рухомого та нерухомого майна, грошових коштів, виключних прав на результати інтелектуальної діяльності, корпоративних прав; доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; інші обставини, що мають істотне значення.

Розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини.

Мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку (ч. 2 ст. 182 СК України).

Враховуючи вище викладене та зважаючи на те, що відповідач за віком є працездатним, відомостей про наявність на його утриманні інших осіб матеріали справи не містять як і не містять відомостей, що стан його здоров`я перешкоджає виконанню ним обов`язків по утриманню дітей, жодних заперечень проти позову та доказів неспроможності надавати утримання трьом дітям у заявленому позивачем розмірі відповідач не надав, тому з урахуванням принципу рівності обов`язків батьків щодо утримання дітей і таких загальних засад цивільного законодавства як розумність та справедливість суд вважає обґрунтованою вимогу про стягнення з відповідача аліментів на трьох дітей в розмірі 1/2 частини з усіх видів його заробітку (доходу) щомісячно.

Водночас вимоги позивача про стягнення з відповідача на її користь аліментів на ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , після досягнення ОСОБА_2 повноліття у розмірі 1/3 частки з усіх видів доходу відповідача, та вимогу про стягнення аліментів на ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , в розмірі 1/4 частки з усіх видів доходів відповідача після досягнення ОСОБА_3 повноліття, суд вважає необґрунтованими, оскільки вказані вимоги передбачають захист прав на майбутнє, що суперечить завданням цивільного судочинства (частина перша статті 2 ЦПК України), у порядку якого розглядаються справи, що виникають, зокрема з сімейних правовідносин (частина 1 статті 19 ЦПК України), та не ґрунтуються на нормах матеріального закону.

Так, частиною 2 статті 183 СК України передбачено, якщо стягуються аліменти на двох і більше дітей, суд визначає єдину частку від заробітку (доходу) матері, батька на їх утримання, яка буде стягуватися до досягнення найстаршою дитиною повноліття.

За приписами частини третьої цієї норми, якщо після досягнення повноліття найстаршою дитиною ніхто з батьків не звернувся до суду з позовом про визначення розміру аліментів на інших дітей, аліменти стягуються за вирахуванням тієї рівної частки, що припадала на дитину, яка досягла повноліття.

Відповідно до положень статті 191 СК України присуджені судом аліменти мають сплачуватись від дня пред`явлення позову.

Оскільки позивач звернулася до суду з даним позовом 03 червня 2024 року, тому, у відповідності до положень ч. 1 ст. 191 СК України, аліменти підлягають стягненню з цієї дати.

За таких обставин, позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню частково.

Крім того, оскільки позивач при пред`явленні позову була звільнена від сплати судового збору на підставі п. 3 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір», на виконання вимог ст. 141 ЦПК України, суд вважає за необхідне стягнути з відповідача на користь держави судовий збір у розмірі 1 211,20 грн.

Проте, колегія суддів не може погодиться з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частиною 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

За змістом статей 12 та 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Однак, в порушення положень статей 12, 81, 263, 264 ЦПК України суд першої інстанції не перевірив належним чином обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, та не надав правильної оцінки наявним у справі доказам.

Колегія суддів вважає, що у даному випадку докази були досліджені судом першої інстанції з порушенням норм процесуального права, тому апеляційний суд має законні підстави для встановлення обставин, що мають значення для справи, та дослідження й оцінки наявних у справі доказів.

Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Верховний Суд у постанові від 02.10.2019 у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно – правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства – суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, – із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».

Проте, позивачем ОСОБА_1 не доведено належним чином обґрунтованість підстав позову, а саме, те, що діти ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 проживають з матір`ю.

Рішенням Європейського суду з прав людини від 19 квітня 1993 року у справі «Краска проти Швейцарії» встановлено: «Ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважать важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути «почуті», тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов`язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами».

Європейський суд справ людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, №4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Колегія суддів вважає, що в порушення положень статей 264, 265 ЦПК України суд першої інстанції помилково не надав оцінки кожному аргументу наведеного позивачем щодо наявності підстав для задоволення позову, та відповідач ОСОБА_2 взагалі не був «почутий» судом.

У пунктах 18 та 23 постанови Пленуму «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» № 3 від 15 травня 2006 року Верховний Суд України роз`яснив, що «за відсутності домовленості між батьками про сплату аліментів на дитину той із них, з ким вона проживає, вправі звернутися до суду з відповідним позовом. Згідно ч. 3 ст. 181 СК аліменти на дитину присуджуються в частці від заробітку (доходу) її матері, батька (ст. 183 цього Кодексу) або в твердій грошовій сумі (ст. 184 СК) і виплачуються щомісячно.

Вирішуючи питання щодо розміру аліментів, суд повинен ураховувати: стан здоров`я, матеріальне становище дитини і платника аліментів; наявність в останнього інших неповнолітніх дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, повнолітніх дочки, сина; інші обставини, що мають істотне значення.

Розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж зазначений у ч. 2 ст. 182 СК. При цьому необхідно мати на увазі, що зміна законодавства в частині визначення мінімального розміру аліментів на одну дитину не є підставою для перегляду постановлених раніше судових рішень про їх стягнення. Що ж до максимального розміру аліментів, які стягуються з боржника, то відповідно до ч. 3 ст. 70 Закону України від 21 квітня 1999 року №606-XIV «Про виконавче провадження» він не повинен перевищувати 50 відсотків заробітної плати цієї особи.

Проте, суд першої інстанції не встановив із достовірністю з ким із батьків проживают діти.

Так, в апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_2 стверджує, що з 28 жовтня 2024 року за бажанням дітей ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , він з ними вселилися до квартири належної його батьку (дідусю дітей) за адресою: АДРЕСА_1 де вони і проживають.

Донька ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_6 залишилась проживати разом з позивачкою в квартирі

АДРЕСА_2 проживання дітей зареєстроване у квартирі за адресою: АДРЕСА_3 , яка також належить батьку відповідача (дідусю дітей), в якій проживають батьки відповідача (дідусь та бабуся дітей), що підтверджуються:

- висновком органу опіки та піклування про визначення місце проживання малолітніх дітей з одним із батьків від 08.10.2024 вих. №01-11/1794/1 (додаток №5);

- особистими письмовими поясненнями позивачки від 08 12.2024 (додаток №6),

- актом обстеження умов проживання від 18.12.2024 (додаток №7),

- актом про фактичне місце проживання особи вих. №62 від 26.12.2024 (додаток №8);

- витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №77859745 від 10.01.2017 (додаток №9);

- витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №3058101 від 29.04 2013 (додаток №10),

- свідоцтвом про народження відповідача (додаток №11).

Крім того, вищевказані обставини можуть підтвердити діти: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , відповідну заяву про їх допит в якості свідків додано до скарги (додаток №13)

Вищевказані докази відповідачем не було надано до суду першої інстанції у зв`язку з тим, що у нього був представник адвокат Розенбойм Юрій Олександрович, якому він повністю довірився, який запевнив його, що не треба з`являтися у судові засідання на розгляд справи, що він буде представляти його інтереси самостійно, при останній розмові з представником по даній справі він запевнив, що справа швидко розглянута не буде, та у нього є час подати до суду всі необхідні документи, що справу нібито взагалі зупинено.

19 грудня 2024 року ОСОБА_2 випадково дізнався на вебсайті «Судова влада України», що суд вже ухвалив оскаржуване рішення по даній справі, що його взагалі шокувало, та того ж дня прибув до суду, та написав заяву про отримання копії судового рішення.

Крім того, суд першої інстанції не перевірив належним чином матеріальне становище відповідача, який не мав можливості надати дійсні відомості про місце роботи та розрахунок свого дійсного щорічного доходу.

Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17.03.2011 (остаточне – 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»)

Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, роз`яснення Верховного Суду України, правові висновки Верховного Суду, застосовуючи Європейську конвенцію з прав людини та практику Європейського суду з прав людини, з`ясовуючи вказані обставини справи, що мають суттєве значення для правильного вирішення справи, та оцінюючи належність, допустимість, достовірність наявних у справі доказів, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», колегія суддів вважає, що суд першої інстанції не встановив дійсні обставини справи та не з`ясував з ким із батьків проживають діти ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Отже, позовні вимоги позивача ОСОБА_1 в частині стягнення аліментів на дітей ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , є необґрунтованими та не доведеними, а тому задоволенню не підлягають.

Порушення судом норм процесуального права, а саме, статей 12, 13, 81, 89, 263, 264 ЦПК України, та норм матеріального права, а саме, статей 181, 183, 184 СК України, у відповідності до п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про часткове задоволення позовних вимог.

Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, п. 4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, -

у х в а л и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Кудрявцев Ігор Анатолійович, задовольнити частково, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 жовтня 2024 року скасувати та ухвалити постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів на утримання дітей задовольнити частково.

Стягувати з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , у розмірі 1/4 частки з усіх видів його заробітку (доходу), але не менше, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно, починаючи з дня пред`явлення позову, а саме з 03.06.2024 і до досягнення дитиною повноліття.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції.

Повний текст судового рішення складено: 28 жовтня 2026 року.

Судді Одеського апеляційного суду: М. М. Драгомерецький

Р. Д. Громік

С. М. Сегеда